ВІЙНА НЕПАРАДНА. З СПОГАДІВ ВІННИЧАН - ФРОНТОВИКІВ
ТАНКІСТ.
Випустили нас з училища в сорок третьому, напередодні Курської битви. Саме під Курськ і було направлено нашу танкову бригаду. Йшли ми своїм ходом, спішили дуже, але ось біля переправи через одну невелику річку утворилась «пробка». Переправа була наведена нашвидку, і важкі «тридцятьчетвірки» одразу ж її розбили. То ж сапери взялися її лагодити, а ми стоїмо, чекаємо.
Коли раптом вилітає на дорогу новенький «вілліс», а в ньому — сам Рокосовський. Поряд з ним ад'ютант, два орли з автоматами і дівка в новенькій формі — красива, пишногруда, чиста краля. Рокосовський одразу ж до нас: «Роздовбали переправу, так вас і розтак, а по ній піхота зараз повинна йти! Що ви за танкісти, коли таку калюжу не можете подолати!»
А я, коли щойно бігав в кущі, помітив поряд з переправою місце, схоже на брід. Ну, думаю, ось мій шанс. Вихожу вперед і кажу: «Дозвольте, товаришу генерале, спробувати форсувати вбрід!» «Давай!».
Я бігом до танку, сів на місце водія-механіка, люк, що попереду, відчинив і рушив. По кущах, по кущах, потім потихеньку вниз. Дно, відчуваю, тверде, все гаразд. Ось вже і вода позаду. А той берег був крутенький, тому я — на газ і пішов , угору. Раптом, коли піднявся, бачу — перед самим носом невеликий рівчак, а в ньому коняка дохла лежить, черево в неї роздулося, ніби пухир. Відвернути чи зупинити не можна, бо танк завалиться униз. То я заплющив очі, ще дужче натиснув на газ і...
Півгодини потім я в річці відмивався, поки наші поряд зі мною переправлялись. А коли відмився, глянув — нема ні «вілліса», ні генерала, а через переправу вже піхота суне.
ЛЬОТЧИК
Перший раз мене збили 5 жовтня 1941 року. Тяжкі тоді часи були. Хто їх пережив, тому далі воювати було легше. В сорок третьому, наприклад, перемогою вже в повітрі пахло. А ось тоді, напочатку, вірити в перемогу міг не кожний.
Літав я тоді пілотом на бомбардувальнику ІЛ-4. В той день ми ходили на розвідку на Даугавпілс, йшли самі, без прикриття. Коли поверталися, десь вже під Юхновим, де, як відомо, були наші, я вирішив знизитися. Справа в тому, що мене вже кілька разів обстрілювали свої. А коли йдеш понад землею — він тільки гвинтівку підніс, а ти вже й проскочив, та й зірки на крилах відніші — навздогін стріляти не буде.
Коли дивлюся — на шосе військо. Я був впевнений, що це свої, але бачу — шарахаються від мене по кюветах. Тут штурман кричить: «Це німці!»
(З щоденника Ф. Гальдера, начальника генштабу сухопутних військ Вермахту, запис зроблено 6.10.1941: «Правий фланг танкової групи Гепнера наступав на Юхнов і далі, не зустрічаючи значних сил супротивника»).
Ще мить — і знявся щільний кулеметний вогонь. Двох моїх стрільців одразу вбило, штурмана поранило. Мене врятувала броньована спинка. На моє щастя, били по нас з калібру 7,62 мм, а від таких куль спинка рятувала. Чув тільки, як ззаду ніби хтось молотком стукотить. Бачу, штурман кров 'ю стікає, я йому кричу — давай до мене, до ніг поближче! А він вже рухатись не може. Спочатку один двигун зупинився, а там і другий. Коротше, перетягнув я ліс; річку і сів на поле. Тут і почалися мої мандри до своїх. 23 дні йшов. Чого тільки не бачив в дорозі! За свою льотну форму, чоботи виміняв у селян трохи їжі, якесь цивільне лахміття. Переодягся повністю, бо німці перевіряли людей на дорогах, і, як тільки побачать на кому-небудь білизну армійську — одразу в табір для військовополонених.
Пам 'ятаю, як в одній хаті зупинився на ніч. Випили з хазяїном, він мені каже «Куди ти йдеш? Німці вже повсюди.» І дійсно, німці скрізь листівки повивішували, на них парад німецьких військ в Одесі, Ленінграді. Пам 'ятаю ще й таку — син Сталіна, Яков, полонений, грає з німецьким офіцером у шахи. На кожній листівці - смужка паперу з текстом на німецькій мові, вузенька, щоб її можна було надійно сховати. Зміст тексту такий — подавач цього здається в полон добровільно і має право на відповідне поводження. Але я таких листівок не брав, йшов до своїх, молодий був, впертий.
Вийшов аж у Серпухові. Прийшов у комендатуру, а там величезна черга з таких, як я. Бачу — сьогодні не дочекаюсь, бо вже скоро ніч. Вийшов на вулицю, а там мряка, холодно. Стою голодний, нікому не потрібний, на одній нозі — черевик, на другій — галоша.
Коли бачу, на тій стороні вулиці вартовий біля будинку, якась частина там розташована. Я підійшов й кажу —«Поклич командира, я льотчик з оточення». Вийшов капітан, виявилось, що тут авторота стоїть, то ми з капітаном швидко порозумілися, адже шофер і льотчик – рідні душі, бо мотор нас єднає. Завів він мене до себе, накормив, відігрів, а ранком відвів до комендатури, де в нього знайомий був. Перевірку я пройшов швидко, не дуже до мене присікувалися. Повернувся я в свою частину, і пішла моя війна далі.
Запис спогадів і літературна обробка - А. СЕКРЕТАРЬОВ.
Резонанс, лютий 1991 року, № 3 (29), с. 4.
На фото з фронтового альбому: Друзі - приятелі, Румунія, 1944 р.