Война деда Василя - укр

Анатолий Секретарев
(ВІННИЦЬКІ ВІДОМОСТІ, 20 червня 2001 року)

ВІЙНА ДІДА ВАСИЛЯ

Василь Іванович Бондар живе на П'ятничанах. Мені пощастило двічі вислухати його розповіді про війну, і я був вражений, наскільки вони співпадали, буквально до деталей. Здавалося, що в діда Василя в голові стрічка, яку він прокручує і прокручує, згадуючи свою недовгу, але таку непросту війну...
У неділю, 22 червня, підгор¬тали картоплю, ясний був день. І тут о десятій Молотов по ра¬діо виступив, а через годину мені вже повістка була, бо я ж шофер. 24-го числа я вже пе¬ревозив у Жмеринку дві сім'ї лейтенантів з батальйону зв'яз¬ку, що отут, у П'ятничанах, у колишньому маєтку Грохольського стояв, де зараз Клінгородок.
25 раненько ми вже виїхали на Тернопіль. Після Проскурова над нами весь час кружляли німецькі літаки. Нас 120 машин було. Приїхали в Тернопіль. Перших погнали далі, а я був в хвості, і нас бензином заванта¬жили і послали на Золочів, де пункт заправки ладнали.
Там я в страшенну пробку попав. Пам'ятаю наш танк КВ -боком в кюветі. Зранку я поголився, думав, трохи відпочину на цьому пункті, бо ніч не спав. Дивлюсь, крутиться якийсь дядько в капелюсі, в безру¬кавці, у вишитій сорочці. І все йому чогось саме тут пройти треба. Його раз завернули, дру¬гий, і він зник. Мабуть, це був шпіон, бо дуже скоро, як я зібрався вже лягати, чую - сви¬стить бомба. Я відскочив за грабовий корч. А не віддалік мене стояли чотири льотчики, заправляли свої автомобілі, бо їх літаки побили, і вони еваку¬ювалися. То їх, бідолах, ця бом¬ба геть пошматувала. Я крайнім в колоні стояв, і мені наказали їх закопати. Там, біля своєї машини, і закопав, ніхто і не знає, що вони там лежать.
Мою машину теж розбило, в капоті 42 дірки нарахував. Я заснув, а прокинувся - всі роз'їхалися, а мене біля мого по¬битого ЗІСа покинули. Добрав¬ся я до Тернополя на форму¬вальний пункт. Там їсти дали, супу. Переночував на підлозі, багато було там таких, як я. Паніка тоді була, сполох. І тут їде колона зі Львову - дві ла¬бораторії, полуторка і ЗІС-5 – хімічний підрозділ. Питають - хто з шоферів хоче з нами? То я й пішов з задоволенням, бо був безпритульний, а так - до частини пристав.
З Тернополя ми приїхали в Проскурів, там був штаб фрон¬ту. Мені доручили відвезти начфіна Поліщука на Житомир, там була його родина, то ми ще й перекусили там. А потім я зі своїми хіміками рушив на Київ. Під Білою Церквою нас бомби¬ли. Бомба впала збоку, і мені повний кузов землі навалило. З Білої Церкви нас повернули на Черкаси. Дорогою їхали по¬льовою, щоб менше бомбили. Пам'ятаю - ліворуч жито, пра¬воруч жито. Пішов великий дощ, все розвезло, і ми день стояли у тому житі, чекали, поки підсохне.
Приїхали в Черкаси. Пам'я¬таю - базар, рундуки і повз них - дорога на Смілу. Приїхали в село Білозір'я, там були скла¬ди різних хімікатів, серед них були і товсті залізні бочки з отруйним газом-іпрітом. В Білозір’ї нас погрузили на платформи, і знову - на Черкаси. А там - че¬рез Дніпро, кругову, через Гре¬бінку на станцію Кононівку. Там було заготзерно, а ми зайняли їхні склади. Там мені, нарешті, гвинтівку дали, 50 патронів. Гвинтівка була 1912 року.
19 серпня ми дізналися, що потрапили в оточення. 20 сер¬пня - поганий настрій, навіть їсти неохота. Ввечері началь¬ство дає команду - своїм хо¬дом на Харків їхати. Вируши¬ли. Ідемо. І тут, прямо на буря¬ки такий гостроносенький, но¬венький наш літак сів. Ми до нього, а льотчик - тікати, ду¬мав, що то - німці.
Від нього і дізнались, що вони поряд, попереду. Началь¬ство тоді командує - на Київ. Приїхали ми у Дарницю, а там вже наш потяг з Кононівки. Розвантажили. Потім команда - знов завантажити. Але бочки з іпрітом веліли залишити і за¬копати. Ми їх відвозили і зако¬пували.
Командував нами молодий лейтенант, прізвище його було Брандт. Були ще й начальни¬ки, але ті відсиджувалися, все Брандт робив. Отже, поїхали ми закопувати. Машину я під лісом залишив, бо німці цей район вже з мінометів об¬стрілювали. Стріляли і по нас. Пам'ятаю, як гахне - тільки дроти дзижчать, коли їх оскол¬ком зачепить. В одну бочку теж осколок влучив, і вона так ти¬хенько шипіти почала. Як стемніло, повернулися в Київ, а там вже всі відходять. Доповіли, що закопали. Але не всі. "Що ж, - каже начальство, - треба їхати." Поїхали ми на Бориспіль. Там з машин познімали всіх сол¬датів, залишали тільки водія і де-не-де командира. З солдатів і матросів Дніпровської фло¬тилії формували загони, щоб прорвати оточення. Там, у матросів, я розжився новими че¬ревиками. Пам'ятаю, ще при¬гостили мене вином, яке у них в цистерні, на ЗІС-5.
Ми з машинами стояли на краю Борисполя, там, під до¬рогою проходила велика тру¬ба для водостоку. Ця труба мене врятувала. 26-го ще тихо було, а 27-го налетіла спочат¬ку партія винищувачів, об¬стріляли нас, а десь через го¬дину, низько, понад самою землею пішли бомбовози. О, ті так вдарили, що всі машини погоріли і моя теж, людей ба¬гато побили, а я в ту трубу, що під дорогою, вліз і врятувався.
Так ми там і залишилися. Бої  на сході від Борисполя, під Березанню, вже скінчилися. Німці наші частини розбили геть і почали звідти полонених гна¬ти на Бориспіль. Пам'ятаю, що матросів гнали зі зв'язаними руками - німці їх боялись. Тут і я в полон здався. Всіх нас, по¬лонених, зібрали на аеродромі, за огорожею, їсти нічого не да¬вали, що в кого було, тим і хар¬чувались.
Була там одна криниця, то до неї пробитися, щоб напитися, було дуже важко. Люди лізли один на одного, і час від часу німці з кийками наводили там порядок. Серед полонених було досить багато поранених, їх якось лікували - і наші лікарі, і німецький один. Я залишився без шинелі, вона разом з ма¬шиною згоріла, мерз по ночах страшенно, бо вже ж осінь над¬ворі.
Через три дні я втік. Дістав¬ся до своїх П'ятничан. А моїй жінці вже один із земляків, що був разом зі мною під час на¬льоту бомбовозів, сказав, що мене вже вбили. А я от живий повернувся.