МОВЧИ, ГЛУХА, МЕНШЕ ГРІХА…
- Ой, тьотю Марто, як ми давно не бачились! Дайте хоч гляну на вас: не змінились анітрохи! – так щебетала одна молодичка до літньої жінки, яка біля своїх воріт продавала ранні яблука – білий налив.
Запнута була тітка Марта білою вицвілою хусткою, ніяково підбирала на собі квітчастий фартух:
- І таке скажеш, Марусе! Де там не змінилась! Слух мене підводить. Біля тебе наче чую, а оддалік – нічого не розберу! Дід мій уже звик: іноді голосніше каже, а як коли – руками махає, показує. Як зголоднів – наче ложку до рота несе, як до корови навідатись – пальцями роги до лоба тулить. А в тебе що змінилось? І досі з тим плюгавеньким та миршавим живеш? Мишком, здається, його звати? Ото ти встругнула! Сама гарна, як писанка… А віддалася за такого, що ніяк тобі не до пари.
- Живу, тьотю Марто!- не ображається за тітчину відвертість молодичка. – З тим самим Мишком. Навіщо мені хто інший?
- Та й правда, - погоджується Марта. – Я чула, що він роботящий. І теплиця у вас є, і глину білу десь бере для продажу, і рибкою свіжою підторговує. Уміє гроші добувати. Ось, бачу, у вас машина є, ти сама за кермом – молодець! Ох, і брава ти, Марусе!
- За розумною жінкою і чоловік не дурний, - схиляється ближче Марія. – Ви сьогодні коли прокинулись?
- Я? Виспалась та й прокинулась. О пів на п’яту, щоб по холодку дополоти квасолю та перейти до цибулі. Попоралась біля худоби, зварила снідання, дід погнав корову до череди, а я натрусила яблучок та оце зранку вже дванадцять гривень, стоячи біля воріт, вторгувала…
- Я так і знала, що ви вже натовклися з досвітку! А мені легше! Вчора понесла прання до річки: то ряднинка, то килимок… Уклалася в холодочку та й пролежала до полудня. Чоловік поливає картоплю, збирає жуків на баклажанах, курку ріже, варить борщ, а мені того і в голові немає. Навпаки, думаю: нудно чогось, сяду за кермо, розжену поганий настрій. Буває, що виїду в степ і їду, коли очі дивляться. В машині у мене музика грає, цигани співають. Накупила таких касет для магнітофона. Хочете послухати – сідайте до мене, ніде ваші яблука не дінуться.
- Е, ні! Трапиться якийсь покупець, а мене на місці немає. Ти вже, Марусе, вибачай. Я стоятиму і далі. Музики тієї вже недочуваю, глуха стала, як тетеря. Кабанчику треба вже каші давати. Чуєш: кувікає. І квочку трохи далі перепнути в холодок на споришець. Курчата пищать, треба бігти.
Нічого цього Маруся не чула. Потеревенила трохи з Мартою, відібрала з цеберки десяток яблучок та й усілася до легковика. Там її чекала подруга:
- Ну, що тобі цікавого з тією бабою? Півгодини вже втратили. Домовились же: їдемо до річки шашлики смажити. А ти стоїш, патякаєш!
- Ти знаєш, Марта глуха, як пень. Запрошувала її циганських пісень послухати, так вона ж, стерво, нічого не чує. А Мишка, значить, нахваляє, хоч і плюгавеньким назвала. Роботящий… Та й ми не дурні, що таких біля себе тримаємо. Якби товклися з досвітку, то й ми б поглухли, правда?
- Ану, вмикай отих циган та піддай газку – вмить до річки домчимо!
Марія ще раз оглянулась до зелених воріт, на тлі яких біліла Мартина хустка. Їй здалося, що жінка докірливо хитає головою. А, може, вона до чогось дослухається? Глуха ж як пень…