Жага

               
    Зима накинула білий плащ  на землю і зняла тугу з серця. Полегшення прийшло зі снігом. Дихати стало легше. Пам'ять більш не лоскотала зіниці до сліз. Кришталеві сніжинки билися об долоні і танули на вустах. Самотній кущ не захищав від зимового вітру, а тільки засипав снігом плечі. Холоду не відчувала. Ніде не видно не те що вогника, навіть зірочки. Біла ніч гралась з уявою…
    Перед очима постав образ матері.
- Я завжди знала, що ти в мене найкраща. Не сумую я зовсім й не обра-жаюсь, що не приїздиш. Тільки от Ягідка… Весь день на вікні сидить і все тебе чекає. – Із-за ніг матері виглянула поважно кішка, чорна як ніч. Лише жовті плями на шерсті, немов ті  зорі в небі, горіли на шовкови-стому хутрі. Мати потягнулась руками до кішки, а вони такі пом’яті. Роки відбиток свій залишили. Взяла Ягідку на руки й заплакала. Пес-тить кішку й плаче, пестить й плаче. Мов її жаліє, а не себе. Зникли…
    Знялася завірюха. І замість сніжинок посипались пелюстки ромашок. Пові-яло теплом та хвоєю. Серед цієї заметілі виднілась постать дівчини. Вона самотньо сиділа на землі й плакала.
- Чому так? Боже, чому ти мені не допоможеш? Цей біль втрати несте-рпний! Як же ми з матусею тепер удвох? У нас ніяких рідних не має. Що робити підкажи. Я все витримаю, тільки б матусенька більш не плакала. – Вітер до ніг підніс обірвану сторінку газети. Спочатку вдивлялась довго в неї, а потім вхопила… - Потрібні терміново працівники в кафе… Так, воно!…
    Заметіль уляглася й забрала дівчину з собою. Далі німа сцена…
Місяць роботи. Навкруги купи брудного посуду. Дівча років шістнадцяти миє підлогу. Необачний рух і тарілок двадцять падають. Прибігає жінка, що ледве могла  вміститися в цій комірчині, тому без потреби намагалася не заходити. Хапає дівча за волосся й виштовхує з комірчини на вулицю. Знову сльози… і хвороба. Серйозна й незрозуміла. Слабкість. Голод. Безвихідь. Навкруги ні душі. Лише зеленуваті стіни й самотній кактус на підвіконні.
    Розкололося на мільйони скляних частинок. З дзенькотом посипалось на землю й обернулось снігом.
- Ей, а хто це тут? Чому  сидиш? Холодно. Підводься. – Сказав чоловік з рушницею, що проходив неподалік. – Примарилось старому. Хто тут може сидіти. В таку погоду що хочеш побачиш. – Пішов. Швидко його сліди вітром замело й снігом засипало.
 Знову тихо. Лиш чути, як сніжинки торкаються одна одну й дзеленчать. Раптом всі дерева, що тільки були в полі зору почали сходитися. З кожною секундою ближче і ближче. І от вже зовсім близько. Душать. Не дають на-брати в груди повітря. Торкаються гострим гіллям холодного тіла. Зали-шають кроваві сліди. Давлять товстими стовбурами. Травлять смердючим мохом. Замружилась. От, напевне, і кінець…
   В іншу мить відчула легкість душі. Відкрила очі. Небо. Блакитне-блакитне. Чисте-чисте. Але без сонця. Не так давно жахливе, а тепер ніжне та ласкаве гілля, лагідно підняло її до неба. Та так високо, що здавалось, саме в цьому місці мало бути небесне світило. Згадала… свій кабінет. Колектив. Друзів. Досягла. Таки досягла мети. Змогла. Вистояла. Витерпіла. Більше мама не буде плакати.
    Під ногами лежить доріжка із троянд. Шипи впиваються в гарячу плоть. Іде на світло свічки, що мерехтить вдалині. Падає, не витримуючи болю. Піднімається. Падає. Піднімається. Знову впала. Все, більш не встане. Хтось поруч допомагає підвестись. Цілує окровавлені ноги. Відкидає троянди. Обіймає. Дійшла…
    Вітер огортав їх білим снігом і рожевими пелюстками. Піднімав до небес. Гойдав. Співав. Дарував щастя і любов.
   … Кинув з висоти. В море сліз і болю. Він потонув. Залишилась сама. Втрата. Не  має більш сил жити і лише щось всередині б’ється. Щось живе і лагідне. Таке беззахисне. Вимагає любові та піклування. Вже не самотня. Щаслива. Жива.
     Дитяча кімната з десятками різноманітних іграшок. Рожева. Казкова. Вже скоро.
     Лікарня. Мовчання. Чому всі мовчать. Вона хоче знати. Де її маля?! Де сенс її життя?! Де її радість і надія?! Де її життя?! Чому мовчать?!..   
    Ногам стало тепліше. Глянула, а там вже така купа снігу лежить. Десь в вишині скрикнув птах й каменем упав на землю. По небу розсипалось біле пір’я . Ближче до землі зайнялось полум’ям. Блакитні вогники захопили білу ковдру й розтопили сніг. Все навколо задрижало й застогнало - Янгол ступив на землю. Ніжно блакитним сукном, а може й пір’ям було вкрите його тіло. Погляд був холодним і байдужим, а серце випромінювало тепло. Він підій-шов й подав руку.
- Вставай!
- Не маю сил…
- Вставай! Невже це все?! Невже ти здалась?! Вставай!
- Хіба варто? В чому сенс?
- Вставай!!! Чи не я захищав тебе? Чи не я допомагав тобі? Й мені ти відмовляєш?!
- Де був ти, коли я втратила коханого?! Де був ти, коли я втратила дитину?!... Можливо досить і це вже кінець. Мені вже не холодно. Мені спокійно. Нема більш почуттів, образ, боротьби на виживання, болю…
- Й життя! Вставай! – Зробив глибокий видих. Земля вкрилась травою і квітами. Неймовірні аромати й спів птахів заполонили свідомість. За мить все розтануло. – Оце життя! Ти ще тільки починаєш жити. Вставай!
 Вона спробувала дотягнутись до руки Янгола та марно.
- Вставай!
 Ще одна спроба. Біль торкнувся кожного нервового закінчення її тіла. Й зводив з розуму.
     -    Вставай!!!
  Зібравши сили, закрила очі, зціпила зуби, зробила ривок. Відчула теплу ру-ку Янгола в своїй долоні й нестримну жагу до життя. Відкривши очі, перед собою побачила сльози матері, що з надією в погляді вдивлялась в її бліде об-личчя. Міцно стискала старенькими руками долоню дочки й боялась відпу-стити.