“Там, де біль, - там істина...”
В.Слапчук
Тупий біль в голові... Яскраве світло сліпить, і від того тисяча голочок ще більше врізаються в мозок. Він поволі відкриває примружені повіки одна за одною. Темрява навколо розсіюється і перед очима постає пейзаж теплого осіннього надвечір”я. Чудово... Отак, ще трошечки, і вже очі звикають до яскравого сонця, яке грає, виблискує в кожному листочку, дереві, навіть на асфальті. Він ще не звик до мороку лікарняних лабіринтів, але вже почав боятися денного світла...
Так, тепер потихеньку пересуваємося до лавки, ось тут і сядемо. Біль, нестерпний біль віддався десь у потилиці, ніби хтось добряче пригрів кувалдою, і так само швидко зник. На небі не було жодної хмаринки, вітер слабий, але дуже теплий і приємний, який обгортав ароматами осені. Листя та трава почали вже жовтіти, у повітрі літала тоненька, мов шовк, павутина з домовитими хазяями – павуками. Він ще раз примружив очі і швидко розплющив їх – як не дивно, нічого не відчув, але речі в просторі постали ясніше... Він посміхнувся: як символічно – блакитне небо, жовтіюче листя... Цікаво: як давно він уже тут? Чесно кажучи, в цих стінах не існує ні часу. Ні простору, ні місця... Тут є лише біль, морок та тупе відчуття самотності, відчуженості та приреченості...
Він чудово пам”ятав перший день: білий халат лікаря, перелякані очі матері, різкий запах якоїсь рідини та коридори, коридори, кабінети... Від тепер його життя почало нагадувати натягнуту плівку, яка от-от має надірватися. Чи був страх? Ні, мабуть, що ні... Було просто дивно, що відтепер, життя стає повністю реальною річчю, яку відчуваєш, за яку тримаєшся і про яку піклуєшся, як про малу дитину...
Перший місяць був натяжчим... Він просто не усвідомлював того кругообігу подій та речей, ніяк не міг звикнути, що тепер його світ – інший, а він – хворий і чужий суспільству. Потім довгий період лікування( і навіщо воно було потрібно, адже одразу сказали, що йому нічого не допоможе, але тепер він розумів навіщо...). Це важко... Тоді, уперше після закінчення школи, він плакав. Плакав від фізичного болю, як маленький, але тепер вже не плаче – сліз просто немає... Згадав, як не міг підійти до дзеркала, та істота, що дивилася на ньго звідти, була схожа ан Фантомаса: ні вій, ні брів, ні волосся, чорні мішки під очима та вистраждані очі... Але і до цього звик. Тепер він навіть спокійно переглядає старі фото – єдиний зв”язок з “тим” світом, і здається, що це було так давно і не з ним.
Він підсунув ногою сухий листочок і перегорнув його. Осінь завжди нагадувала йому про сестру. Він схилив голову і підставив обличчя сонцю. Як вона тоді перелякалася! Маленька... Тиждень проплакала у себе в кімнаті, але до нього завжди приходила усміхнена і з гарними новинами. Він був у захваті від її сили духу: лише вона – п”ятнадцятирічна дівчинка – могла залишатися з ним під час цого приступів після терапїї. Але він відчував свою провину... Провину за ті очі, що з веселих, безтурботних перетворилися в серйозні та задумливі, за ту зморшечку на переносиці, яка все частіше почала з”являтися...
Він повільно розвернув стомлене тіло у бік сонця. Заплющив очі і почав мурликати дитячу пісеньку. Поряд із його лавкою пробіг малюк. Повертаючись із квіточкою в руці, хлопчик зупинився навпроти ньго: ”Дядя, дядя, а ви неправильно співаєте! Потрібно “ и слону, и даже маленькой улитке”, а не “рыбке”. Він поволі розплющив очі і побачив усміхнене обличчя малюка. Жаль десь глухо відбився у сеці і болем запульсував у голові.
- Дядя, вам погано? У мене тут тато лежить, то він теж такий сумний, як ви. Але не плачте, чуєте? Ось, візьміть квіточку, і співайте правильно. Я побіг! – маленька ручка протягнула чорнобривець і лагідні очі зазирнули в обличчя.
Він простяг руку і взяв квітку, малюк схопився й так само швидко, як прибіг, помчав до лікарняного корпусу. Він підніс квітку до очей і на хвилину завмер. Речі давно постали для нього в іншому світлі. Ось квітка: як як багато люде йзвертає увагу нв цю просту довершеність? Як багато ми не помічаємо, пропускаємо повз уваги, а проживши життя, розуміємо, що щось випустили... Смішно, він ніколи не звертав уваги на такі дрібниці, як поява першої зорі, квітка латаття на прозорій воді, спів вранішньої пташки, або й просто усмішка незнайомої людини... Але тепер для нього життя було іншим, він намагався увібрати в сеье все, що так чи інакше мало відношення до його теперішнього існування. Він встав і попрастував до свого корпусу, вирішивши, що піде опріч ставка і погодує свого друга( чи не єдиного тут) – стару качечку.
Рій думок гніздився у його глові. Доки він ще має змогу думати, то від цього не можна відмовлятися. Дійшовши до ставка, він повільно присів і зазирнув у воду. Кришталева прохолода, здалося, відбилася в його душі. Так дивно, у цьому світі “живих тіней” не існує матеріалдьних цінностей чи суспільних норм, тут цартвує Надія та Віра... Поклавши квітку на траву, він зачерпнув води і вмив обличчя. Рідина обпалила його палаючу шкіру і від дотику вітру він відчув полегшення. Чи усвідомлював він колись, що таке бути щасливим? Тепер він знає точно: це просто слухати спів пташок, торкатися кришталю води, занурюватися в запахи природи, посміхатися, торкатис яволосся коханої людини, прокидатися вранці під чистим голубим небом і просто жити... Жити...
Він підвівся і розтулив пальці лівої руки – чорнобривець впав на воду. Чомусь сьогодні немає качечки. Дивно, адже вона завжди відчувала, коли він приходив. Постоявши хвилину, спостерігаючи за єднанням квітки та води, він рушив до холодного білого корпуса. Не дійшовши п”яти метрів, він зупинився і підняв голову вгору: сонце сьгогдні було надзвичайно яскравим, цого світло заливало все навкруги, фарбуючи в золотий колір. “Бабине літо” – прошепотів він, тонка павутинка залоскотала ніс. Він відчував гармонію між собою та природою, навіть нестерпний біль не міг її заглушити. Він уже давно змирився зі своїм “ ворогом”, на відміну від інших і не потребував доказів того, “що все буде добре”. Він просто намагався відчути все, що не встиг, помітити, охопити.
“ Тиждень, залишився лише тиждень... І як вони це визначають? Завтра неодмінно дізнаюся , де поділася качечка!” – він підіймався по східцях. Відкривши вхідні двері, над якими був напис “ Онкологічний центр ім. Матері Терезїї”, він повернувся і посміхнувся небу, по щоці котилася сльоза: “ Сумно, що вже не побачу весни, ал едобре, що встиг поєднатися з осінню...”. Двері за ним зачинилися. Молодий охоронник, що сидів біля виходу, зітхнув і запалив цигарку, але подумавши хвилину, затушив її і сховав обличчя під картузом.