Початок

               
                Початок

- Улю! Улю-ю! – старечий голос проривав повітря і лунко відбивався від  прозорого неба. – Улю!  - жіночка, сива та сухенька, стояла на порозі свіжовибіленої хати і приставивши руку до очей гляділа у далечінь, туди, де поле плавно переходило у тканину шовкового лісу.
- Господи Боже, ну, і де ж це чортеня поділося, - очі старенької судомно блукали лісом, - говорила ж, не лазь до лісу! Ан-ні, цьому куцепердику місця мало на подвір’ї! Ох... Та відчепись ти, - жінка махнула тоненькою ручкою на собаку, що вовтузився біля її ніг і жваво матиляв хвостиком. – Улю-ю!
- Мамо, не кричіть, вона скоро прибіжить. Нехай гуляє, адже ще ж мале, - голос був м’яким та низьким і линув десь із глибини хати.
- Ага, ага! Потакай їй, потакай, - бурмотіла старенька, ал евже верталася до хати. Голос сина змушував її – колись красиву та вольову жінку – коритися йому: “Ну, дивись, запізниться на вечерю – буде їсти холодне...”
Двері в хату рипнули і причинилися. На ганку крутився песик, ловлячи свій хвіст.

Сонце поволі опускалося за горизонт і просочувало світло крізь химерне сплітіння гілок над головою дівчинки. Вона сиділа, опустивши ступні у прохолдну воду струмка, що провивася між щільною стіною стовбурів. Вода лоскотала її, а руки пестилися ніжними квіткам, з яких вона плела вінок. Червоні гарячі пелюстки, здавалося, обпікали пальці, але воно того вартувало: такого віночка у неї ще не було! Добре, що здогадалася насмикати в полі маку.
Промені сідаючого сонця плели  візуренки на її смаглявому личку, а маленька мугикала пісеньку і то ловила сонячних зайчиків, то зривала солодкі ягідки суниці,то знову поринала в свою роботу. Раптом вона стрепенулася, скочила на ноги і хвилину вслухалася в прозору тишу. Хутко зібрала квітки в оберемок і рушила вперед, до лише їй відомої цілі. У темному, смоляному волоссі грало світло, дівчинка плавно, мов кошеня, обминала гілки та коріння, що випиналося з грунту. Блакитні, прозорі, мов вода, очі світилися дитячою життєрадістю.
Бабуся... Її голос вона могла почути і за тисячі кілометрів. Маленьке серце відчувало вібрацію її голосу, вбирало рідні нотки і ніколи не помилялося.
Прутко, мов козеня, вона вибігла з лісу і полетіла полем. Маленька ручка ніжно торкалася      
 Ниви, а в іншій майорів яскравий віночок. Босі ніжкивгрузали в теплу, пухку землю і те тепло відбивалося десь у грудях. Вона на хвилину зупинилася і вдивлялася у бік сусідньої хати, звідки плигав нивою курчавий чуб Славка. Схопилася, підбігл адо ньго і вщипнула за спину. Її сміх заколихався нивою і линув у безмежне небо.
- Тьху-ти, Улько! – хлопчик, роки на три старший за неї, перелякано блимав очима. –Ще раз так підкрадешся – коси повисмикую! – і він зробив вигляд, що хоче вхопити її за волосся. Вони вдвох голосно розсміялися і побігли нивою. Через п’ять хвилин діти уже лежали на землі, зім’явши довкола добрячу кількість золотих колосків. Волосся Улі контрастувало із золотом ниви, але важко спадало до землі, зливаючись із її родючою чорнотою. Славко лежав і смоктав травинку, а очі його посміхалися небу. Над ними пролетіли стрижі і шуганули в безвість.
- Слухай, Улько! Так добре, що ми с тобою сусіди, і що нива ця поряд, і що до школи ще цілих два місяці!
- Угу, - вона гризла колосок, а її руки перебирали вінок, що так і залишався при ній.
- І знаєш, що я ще придумав: давай вашого Сірка підстрижемо, га? – він схопився на коліна і очі його загорілися дитячим запалом. – Як твоєї бабусі не буде вдома, то ми його – хап! І пішла робота!
- Ой! - Уля схопилася на ноги, її бездонні очі округлилися. – Бабуся... Мене ж додому кликали, а я... Все, Славку, - вона чистила густе, кучеряве волосся від колосків, - мушу бігти. Вечеря чекає. А з Сірком – то неодмінно! – вона підморгнула сусідові і полетіла у бік хати.
- Чекай, чекай, Улю! – схвильований голос Славка розірвав тихе літнє надвечір’я. Він біг до неї, а в очах був страх і ще якась невизначеність. Дівчинка зупинилася і на хвилину щось холодне та неприємне стиснуло їй серце.
- Улю, чекай, - він підбіг до неї і схопив за тонке зап’ястя, ніби боючись, що вона втече. – Я хотів сказати... слухай, ти обережно там, добре? Бо, бо... – він не міг вимовити слова, що застрягли десь у середині і віщували біду. Хлопчик дивився під ноги і лише через хвилину зміг продовжити: - Я бачив, як до вас зайшли Петро та дядько Василь, а ще з ними якихось троє хлопців. Я просто попередити хотів... Я ж знаю... Улю, Улю, чуєш, гей!
Але вона вже не чула, легко звільнивши свою руку, вона пурхнула в жито і стрімголов полетіла до хати. Довга вишита сорочка хльостала по ногах, а розплетені коси розгойдувалися в повітрі. Вона була схожа на ластівку, але її очі – блакитні та безмежні, мов небо, були не по-дитячому налякані та стурбовані. Серце виривалося з грудей, а в мізках пульсувала єдина думка: “Хоч би встигнути... бабуся, тато...”

 Їй було чотири роки, коли померла мати, помирала страшно та довго. З того часу Уля боїться темряви, але від того стала серйозною. Бабуся була єдиною рідної людиною в цьому безмежному, враз осиротілому світі... Матері вона не пам’тає, лише очі – глибокі та прозорі, як озеро Сиваш. Кажуть, вона була надзвичайно гарна – від того її і отруїли... А батько з’явився в житті улі раптово: він повернувся, коли вона пішла до першого класу, це було три роки тому. Повернувся виснажений, посивілий та зламаний фізично і духовно – націоналіст, одним словом, якому пощастило вирватися з лап червоних сторож правопорядку... Вона нічого не знала про минуле тата, але все розуміла; як він зміг повернутися з Сибіру – загадка, але той холод та порожнеча назавжди відбилис яна його молодих скронях срібним попелом...
Батько був хворим і вже півроку не міг встати з ліжка, але для неї маленької букашки,  це був ідеал людини, колись сильної, мужньої, витривалої. Лише раз Уля бачила, як тато плаче – коли за руку привела його на могилу до матері. Єдине, що він тоді сказав, було: “І до тебе дібралися... Але зорі не гаснуть...”, і ще він погладив Улю по голові теплою, ширшавою долонею.
Від тата завжди пахло хлібом, чому – вона не знала, а від бабусі – м’ятою... Цікаво, а чим пахне Сірко? Але зараз вона думала не про це. Шлях до хати видавався безмежним, раз вона спіткнулася і ледь не згубила стрічку з волосся, вона бігла, бігла, а за нею летіло сонце. Думки вирували в маленькій голівці, що стрибала між колосків.
“Знову, вони прийшли знову... Дядько Василь та Петро... Стукачі, як називали їх в селі. А ще – вони ненавиділи тата, і бабусю, і , мабуть, її, бо називали їх націоналістами... Дивне, незрозуміле слово. Але батько навчив її цим пишатися. А вони знову прийшли... Це все із-за листівок, що тато відсилав до друзів у Львів, вона була певна. Але... Боже, аби ж нічого не сталося, бо минулого разу, минулого... – вона замружила очі і трухнула голівкою. – Ні, не згадувати!”
Вона вже бачила свою хвіртку і серце її шалено калаталося. Сонце поволі сідало за горизонт і з-за хати корроною розходилися його червоні промені. Яблуні поопускали віти і ховали в наступаючі сутінки білу хату. Тиша, така жахлива тиша... Стискаючи вінок у руці, Уля відчинила хвіртку. Згадала, як плакала у тата на колінах від болю в тілі, бо вона – дочка націоналіста, а в школі мають навчатися “правильні” діти. Але батько сказав, щоб вона більше про те не плакала, бо Бог усе бачить, а він – єдиний суддя, і країна в нас єдина.
Вона тихенько просувалася до дверей, а груди ходили ходором від важкого дихання. Десь подівся Сірко, не зустрічав її своїм гавкотом. Підійшла до дверей і, вагаючись, доторкнулася рукою. Відсмикнула долоню і, стискаючи вінок, зазирнула в шибку поряд: темно і порожньо. В очах відбилася рішучість і вона штовхнула двері...

Був теплий, солодко-п’янкий ранок. Гладкий сонячний диск поволі виступав із-за тонкої стрічки горизонту. Небо чисте, кришталево-прозоре, дихало свіжістю.
Маленькі босі ніжки ступали по вологій траві, а роса ніжно цілувала пальці. Уля йшла вперед, а очі були широко розпахнуті, вуста тремтіли, а руки перебирали віночок. Вона блукала лісом усю ніч, лише на сході наважилася вийти на галявину і відчути дотик сонця, ніжного, рідного, як долоні бабусі...
Вона закрила очі, а чоло прорізала тонка смужка, вінок випав із рук і Уля судомно захитала головою: “Ні, ні, це якась маячня, мов уві сні, здається, відкриєш очі – і все буде як раніш. Але... Батько казав, що то не життя жорстоке, а люди. Жорстокі? Та ні, просто звірі якісь!” Уля голосно заридала і рухнула на траву, припала обличчям до землі, плечі шалено підіймалися та опускалися, а чорні коси розсипалися, вкриваючи тендітну фігурку. Вон ачудово уявляла, що сталося там – в її рідній хаті. А пам’ять не хотіла до цього повертатися. Єдине, що назавжди залишиться у неї в глибині кладової спогадів – це кровна іконі та скляні очі бабусі, в яких застиг жах і ще...якась сила та непохитність. Не пам’ятала, що робила, лише рука і досі відчуває дотик до бабусиного обличчя, коли закрила стомлнені старечі зорі, що погасли. Їх більше немає... Бабусю поховають сьогодні, вона впевнена, шкода, що її не буде на похороні – вона не може там з’явитися, бо ще хоче жити.
Уля більше не плакала, сиділа на колінах, схиливши голову, і розглядала траву. Тата не було... але вона знала, що з ним зробили. Господи, хоча б лопату обтерли від крові... Не заходила в хлів, але знала, відчувала, що там, під землею і соломою, він знайшов спокій...
Не було ніяких почуттів, механічно витерла кров з ікони, поставила на місце перевернуті стільці, набрала з колодязя води і обмилатіло бабусі – вона не раз бачила, як це робиться – остання данина... Розстелила рушники і тихенько вийшла з хати. Коли йшла подвір’ям, то всередині наростала якась хвиля, прикрила рот долонею, щоб не закричати і побігла, полетіла геть. На ниві зупинилася і обернулася – хата, така рідна та близька. Знала, що бачила її востаннє, але цей спогад білих стін та розмальованих віконниць залишиться назавжди глибоко всередині, в гратах свідомості.

Тепер вона сиділа на траві, омита вранішніми променями сонця, що огортали її, лагідно торкалися волосся, боличчя, ніжних дитячих рук. Така порожнеча в душі, але... Уля згадала слова батька: ”Доню, щоб не сталося, ніколи не опускай руки! Ти – українка! Пишайся цим! Ти все зможеш пержити, у тебе її очі: очі матері, води, України...”
Повільно повела рукою і відкинула волосся з чола, зняла стрічку і, піднявши вінок, - увінчала ним голову. Куди вона піде? Бабуся казала, що світ не без добрих людей, а в Києві є близькі татові знайомі, в яких вони часто бували, поки тато не зліг, а вона...
Вона підвелася і високо підняла голову, посміхнулася своїми безмежно глибокими сяючими очима, в яких бриніли сльози. Ступила ногою вперед і відчула, що мусить жити і не просто, а щось змінит, створити і прагнути тих високих ідеалів, за як іїї родина віддала життя. Вона розправила плечі, червоний вінок горів вогнем відбиваючи блиск сонця, а довге смоляне волосся підкреслювало білизну сорочки. За плечима відчула присутність батька та матері, не повертаючи голови, посміхнулася і широко розкрила очі майбутньому. Вона зможе, помститься, доведе, що життя  людини, народу – не іграшка і не безглуздість...

Курява підіймалася шляхом, коли повз неї проїхав віз. Востаннє пройшла дорогою, що оминала рідне село, але не зупинилася, почувши похоронний дзвін, перехрестилася і, тріпнувши голівкою, пішла вперед дорогою.
 - Щасти тобі, Улю. Вірю в тебе, - прошепотів хлопчик з карими очима що стояв біля крайньої хати і проводжав зором маленьку фігурку, що тонула в променях сонця...