Катилося собі по розтрісканій від спеки землі перекоти-поле... Все життя воно тільки те й робило, що, гнане вітром, перекочувалося з місця на місце. Спочатку йому було цікаво бачити нові місця і зустрічати інших, не схожих на себе, які злою долею були прикуті до одного місця і не знали, що таке далекі подорожі.
Потім воно трохи втомилося від нових вражень, а після того, як вкотре зустріло той самий кактус, біля якого з’явилося на світ раптом задалося питанням: „ А як бачать життя вони, ті хто знає лише одне місце? Адже якби вони бачили багато різних, то не могли б так спокійно, рік за роком рости нерухомо. Потрібно розповісти їм про інші місця, і тоді вони також зірвуться з місця і почнуть перекочуватися зі мною по спекотній землі і радіти життю...”
Тільки виконати це бажання виявилося не так уже й легко. Старий кактус почувши початок розповіді зробив вигляд, що недочуває. Але перекоти-поле одразу ж зрозуміло, що йому просто не цікаво. Кактус так і не зрозумів про що ведеться розмова.
Так само було і з іншими. Його деякий час слухали, а потім починали відверто нудьгувати. Адже описати комусь те, чого він ніколи не бачив і не відчував – майже неможливо. Тоді перекоти-поле задалося іншим питанням: „А що тримає на місці їх?”
Їх тримало коріння... Таку відповідь перекоти-поле отримувало в кожного, хоча і не могло її зрозуміти. Адже у нього також колись було коріння, чому ж тоді воно постійно перекочується з місця на місце, ніде надовго не затримуючись. Та й не хочеться йому затримуватися...
Потім йому спало на думку, що розповідали йому кожного разу про різне коріння. Те саме, що тримає інших на одному місці. Місці де вони народилися. Це була сумна думка, тому що жити так, як живуть інші, перекоти-поле не могло. Та і не було у нього відчуття рідної домівки, де хочеться прожити все життя. Його життя було інше.
Нарешті перекоти-поле зрозуміло, що його розповіді нікому не потрібні. Це було боляче. Вперше хотілося котитися світ за очі і ніколи не повертатися. „А навіщо повертатися, - подумало воно, - все одно мене ніхто не чекає?” І перекоти-поле вирушило в подорож. Туди, де раніше ніколи не бувало.
Більше перекоти-поле нікому і нічого не намагалося розповісти. Та й рослини, які зустрічало воно на своєму шляху, не схильні були до розмов з ніколи не баченим раніше і дуже живним чужинцем.
Та й саме перекоти-поле давно перестали цікавити дивні краєвиди навколо. Навіть ті, про які воно раніше ніколи навіть не здогадувалося, і звісно ж ніколи не бачило. А такого нового навколо ставало все більше. Зник звичний з самого дитинства спекотний вітер. Натомість з’явилася волога, яка заважала спритно летіти вперед. Та й чагарники, які траплялися все частіше, приймали перекоти-поле в свої міцні обійми, намагаючись не відпустити здобич.
Одного разу ніч застала перекоти-поле в густому лісі. Воно міцно зачепилося за велетенський кущ, і почало вириватися. Тримали міцно, але цього разу здавалося, що його не просто хочуть затримати на одному місці, чи розглядають з пустої цікавості. Ні. Було враження, що з ним хочуть поспілкуватися. Перекати-поле настільки не чекало цього, що навіть перестало пручатися.
- Ти гість у Віковому Лісі, - почувся тихий шурхіт гілок. – Навіщо ж хочеш так швидко піти?
Від здивування перекоти-поле навіть не знало що відповісти. Воно відчуло, що міцне гілля уже не тримає його, дозволяючи тієї ж миті мчати далі. Але тікати нікуди не хотілося... Зовсім...
- Я не хочу нікуди іти, - несподівано для себе відповіло перекоти-поле, - Просто не чекало, що мені тут хтось зрадіє.
Легке шелестіння було дуже схоже на сміх. Не той образливий сміх, від якого хочеться тікати світ за очі - ні. Здавалося, що сміялися з пустощів маленької дитини, яка завжи в радість близьким людям.
- У нас іще не було таких гостей. Звідки ти прийшло?
Тоді перекоти-поле розповіло все. І про свої думки, і про те, що погнало його в подорож. Його слухали з неприхованою цікавістю, і воно настільки захопилося розповіддю, що навіть не помітило, як зійшло сонце.
Коли на галявині розвиднилося, перекоти-поле побачило, що його слухав не лише величезний кущ. Навколо сиділи різні створіння, та навіть величезні дерева не робили байдужого вигляду.
По галявині стриболо двоє Сонячних Зайченят, які перебиваючи одне одного вигукували: „Ще! Ще, будь ласка! Це ж так цікаво! Так дивно!” Вони весело метушилися викликаючи в усіх присутніх теплі посмішки, а поряд з ними літала маленька фея, схожа на великого яскравого метелика. Вона на якусь мить торкнулася своїми напівпрозорими крилами до перекоти-поля, і йому стало настільки радісно, що воно покотилося по галявині наввипередки з Зайченятами, зовсім забувши про безвітрену погоду...
До перекоти-поля тепер приходили часто. Слухали його розповіді і розповідали про своє. Так тривало довго. Але одного ранку перекоти-поле прокинулося з дивним, давно забутим відчуттям – його тягло в дорогу. Хотілося котитися і дивится світ. „Що зі мною? – подумало воно, - Адже мені тут так радіють, тут стільки друзів...” Але відчуття не проходило. Вітер кликав в дорогу, манив дивиною небаченого. І сили пручатися ставало все менше і менше. Але перекоти-поле не могло піти просто так, ні з ким не попрощавшись.
Від думок його відволікли Сонячні Зайченята – найкращі приятелі, які прилітали до нього по кілька разів на день. Вони весело стрибали по галявині, але майже одразу помітили його дивний настрій. Перекоти-поле розповіло про те, що манить його в подорож.
- Ти хочеш піти.
- Хочу. Але мені не хочеться, щоб ви сумували...
- Ти повернешся?
Про таке його ще ніколи не питали. Нікому не було діла чи повернеться воно, чи забуде в свох мандрівках проїхнє існування...
- Повернуся. Обов’язково повернуся.
Перекоти-поле викотилося на лісове узбіччя. Воно дивилося вперед, в невідоме, але знало, що тут його чекають. Що тут йому завжди будуть раді.
Тому що саме тут у нього виросло коріння, те саме, що всім дає відчуття рідної домівки.