Годинникар був завжди... Принаймні так вважали всі інші мешканці Вікового Лісу. Він сам-самий сидів на найвищому пагорбі, і здавалося, зовсім не бажав спілкування з іншими. Та це було хибне враження, бо Годинникар дуже любив коли до нього приходили гості.
Просто його обличчя, що здавалося на череп обтягнутий потрісканою грубезною шкірою, ніколи не виражало ніяких почуттів. І лише найуважніші могли помітити вогники в його очах. Ці вогники могли багато чого розповісти...
Та й сам Годинникар знав багато казок і ніколи не втомлювався розповідати їх усім, хто бажав їх слухати. Він завжди тримав в руках великого піщаного годинника, наче це був його найбільший в світі скарб.
Мешканці Вікового Лісу не одного разу запитували що то таке і навіщо воно потрібно, але старий ніколи не відповідав на це питання. Багатьох це дивувало, але вслухуючись в чарівні історії, вони одразу ж забували про дивацтва старого Годинникаря.
Одного разу до нього завітала маленька дівчинка, яка виховувалася у родині Захисників. Вона тихенько сіла навпроти не вимагаючи розповісти казку і не розпитуючи ні про що. Дівчинка просто дивилася на піщаний годинник і здавалося, розуміла щось невідоме усім іншим.
Мовчанка тривала довго. Аж раптом обличчя старого Годинникаря змінило вираз – на ньому тоненькою тріщинкою з’явилася майже непомітна усмішка. І це було настільки несподіваним, що навіть Віковий Ліс притих від здивування.
А потім Годинникар почав розповідати. Він говорив невідомою нікому мовою, але маленька дівчинка розуміла його. І через деякий час усі, хто хотів почути цю розповідь, також зрозуміли.
„Повільно-повільно стікає крізь пальці сухий холодний пісок... Кожна піщинка – спогад. Він виникає в найпотаємніших глибинах твоєї душі і сповзає в никуди, порожнє і страшне нікуди, яке було завжди і буде завжди, навіть тоді, коли твої спогади втратять сенс для всесвіту.
Спинити б їх, затримати в пальцях... Та от тільки пальці нагадують піщаний годинник – піщинка не може в них затриматися. Правда інколи стає цікаво хто перевертає годинник? Хто наповнює його новими піщинками?
Хоча... Навіть якщо і дізнаєшся про це це, то це буде лише пусте знання. Наче коров’яча жуйка вкладена до рота, воно не принесе нічого, окрім бездумного пережовування. Шкода. Хотілося б задати найпотаємніші і найважливіші питання. От тільки для того, щоб задавати питання, потрібно майже повністю знати відповідь.
Я не знаю. Тому мені тільки і залишається пропускати холодні піщинки крізь пальці і чекати постійного поповнення своєї пам’яті. Піщинки не можуть зникнути... Бо якщо зникнуть вони, то мене вже не буде. І годинника буде тримати хтось інший. Хтось буде пропускати крізь змерзлі пальці власну пам’ять.
Інколи я хочу побачити його обличчя...”
Розповідь скінчилася. Але її відлуння ще довго відчувалося в притихлому Віковому Лісі.
А на найвищому пагорбі сиділи одне навпроти одного старий Годинникар і маленька дівчинка. Вони дивилися одне одному в очі і посміхалися. Посміхалися так, наче вони єдині в усьому світі знали якусь таємницю...