З давніх давен наймогутнішими істотами у Віковому Лісі вважалися Захисники. І це насправді було так. Лише їм було під силу тримати хитку рівновагу між світом людей і мешканцями лісу. Їхній владі підкорялися всі.
Але жодна істота в світі не може бути всемогутньою. Саме тому у поміч їм був наданий дух-охоронець – напівпес-напіввовк Прадор.
Малим хлопчикам, що лише з часом стануть на кордоні світів, він був вірним другом, найкращим товаришем в усіх їхніх дитячіх забавах. Дорослим Захисникам завжди приходив на допомогу в скрутну хвилину, закриваючи власним тілом і відганяючи супротивників. Літнім – полегшував перехід в інший світ.
Так було завжди. Так буде завжди. Поки існують Люди і Не-Люди, поки стоїть Віковий Ліс, доки на стиці світів потрібен Захисник.
Інколи Прадор приходив просто так – розділити радість, розвіяти смуток. Завжди був поряд, коли в родині Захисників з’являлося немовля. І однієї його мовчазної присутності вистачало для віри в свої сили.
Інші мешканці Вікового Лісу мало його цікавили. Небайдужим Прадор був хіба що до старої Ті – дивної чаклунки, яка була відлюдницею і намагалася якомога менше спілкуватися з рештою. Єдині, до кого ва ставилася поблажливо були Захисники, але й у спілкуванні з ними стара чаклунка намагалася тримати відстань. Наче не хотіла нав’язувати їм свою любов, або приховувала стару образу. Про це з її поведінки ніхто не міг здогадатися.
Дуже рідко Прадор з’являвся у тих не багатьох сімействах Людей, які з різних причин приходили до Вікового Лісу і залишалися тут назавжди. Люди вважали це дуже доброю ознакою. Після таких коротких візитів з їхніх родин назавжди йшли нестатки, а невдачі на полювання забувалися. Наче їх ніколи і не було…
За межі Вікового Лісу Прадор виходив лише одного разу. Йому нема чого було робити в світі людей, де будь-яке диво було здавна заборонено, бо туди майже ніколи не ходили його підопічні. А залишати їх на самоті, і мандрувати світом, який ніколи не приймав і не прийме його Прадор не хотів. Так само він не хотів наражати на небезпеку малих Захисників, беручи їх з собою.
Одного разу Прадор зник надовго – так надовго, що Захисник почав розшукувати його. Лише стара Ті посміхалася. Наче знаючи щось таке, що нікому іншому в світі невідоме.
Прадор повернувся в сутінках… В зубах він міцно тримав немовля, загорнуте в лахміття. Поклавши згорток на ґанок пес уважно подивився на Захисників, які нічого не могли второпати. Нарешті вони розгорнули немовля і побачили маленьку дівчинку, що дивилася на світ ясними синіми очима і навіть не думала плакати.
До будинку підійшла стара Ті, уважно роздивилася дитину і проказала загадкову фразу: «Ти завжди все вирішувала краще за всих…» Ніхто не зрозумів, що вона мала на увазі, а стара чаклунка зробила над дитиною знак-оберег і не озираючись пішла геть…