У ті давні-давні часи, про які зараз залишилися лише примарні спогади, жила у Віковому Лісі Маленька Чаклунка. Вона розуміла мову птахів і тварин, зігріті її присутностю трави й квіти буяли пишним паростям, а віти старезних дубів послужливо відхилялося вбік, коли вона проходила поруч.
Маленька Чаклунка мріяла скрізь нести добро. А для того, щоб допомагати не лише тваринам, а й іншім створінням, що населяли Віковий Ліс і навіть жили за його межами, вона старанно навчалася в старої чаклунки, яка, здається, пам’ятала навіть народження світу.
Стати її ученицею було не просто. Здавалося, стара Ті вигадує різні засоби перевірки Маленької Чаклунки і може вигадати їх ще безліч. Часу на це у неї вистачало, а вчинків своїх вона ніколи не пояснювала. Та нарешті, подивившись на Маленьку Чаклунку ще більш похмуроніж завжди, вона погодилася її вчити.
Стара чаклунка була суворою наставницею. Вона майже ніколи не хвалила свою вихованку, яку знала іще з пелюшок. Але з часом задоволена посмішка все частіше з’являлася на її темному зморшкуватому обличчі. Вперше радісна посмішка освітила обличчя старої Ті, коли Маленька Чаклунка зварила дуже складне зілля. Але посмішка одразу ж зникла, змінившись звичною похмурістю.
Аж раптом Маленька Чаклунка засумувала. Вона неуважно слухала будь-які пояснення і таїни, за які раніше віддала б усе, а думки її плили десь далеко-далеко.
- Я дивно почуваюся, - сказала вона одного осіннього дня старій чаклунці.
Стара Ті мовчки підкинула хмизу до невеличкого вогнища. Вона задумливо дивилася на полум’я, наче намагалася побачити там щось небачене. Мовчанка тривала довго і нарешті Маленька Чаклунка також почала дивитися на полум’я. Кілька секунд нічого не відбувалося. Аж раптом вона побачила посеред вогню примарні візерунки, які сладалися в чарівні картини. Маленька Чаклунка подивилася наставниці, але питання, що вона вже хотіла задати, вмить забулося, стерте з пам’яті дивним виразом ніжності, який з’явився на обличчі старої Ті.
- Ти дорослішаєш, - тихо відповіла стара чаклунка, - так мало статися. І твоя душа з подивом дивиться на світ, який вмить незбагненно змінився.
Дивні відчуття не залишали Маленьку Чаклунку. Вона все рідше приходила тепер до своєї вчительки самотньо блукаючи хащами.
І одного разу зустріла... Людину.
До цього вона лише чула про таких і навіть гадки не мала, що вони також мешкають в лісі, якій вона так добре знала і звикла вважати своїм.
Людина втомлено сиділа під старезним дубом, прикривши очі, а вкритий пилом одяг, запалі щоки й почорнілі від спраги губи показували, що прийшла вона здалеку. Звідти, де Маленька Чаклунка ніколи не була.
Вона похапцем пробігла ті декілька кроків, які відділяли її від прибулого й поклала руку йому на плече. Він напружився, наче намагаючись захищатися і відкрив очі. Вони були того кольору, яким буває погожого літнього дня невеличке озеро в центрі Вікового Лісу і Маленька Чаклунка зачаровано дивилася в них.
- Води, - почувся поряд з нею тихий хрипкуватий голос.
- Іди за мною.
Маленька Чаклунка повела його до найближчого джерельця, що заховалося у високій траві на галявині. І саме тут, дивлячись як незнайомець жадібно п’є воду, вона побачила якісь дивні образи, які вперше в житті налякали її. Вона стрімко підвелася й швидко побігла до старої чаклунки. Та уважно вислухала її, продовжуючи неквапливо помішувати дерев’яною ложкою зілля у великому казані, і довго мовчала, незворушно дивлячись на полум’я. Маленька чаклунка також мовчала.
- Ти перевершила мене, - нарешті озвалася стара. – Даром передбачення майбутнього дано володіти лише великим майстриням. Я більше нічому не зможу тебе навчити.
Маленька Чаклунка похнюпилася і пішла не розбираючи дороги. Але мабуть її вело серце. Маленьке дівоче серце, що тріпотіло, захоплене новим, незнайомим почуттям, яке розбудили в чаклунці дивні очі Людини.
Стара чаклунка майже рік жила сама. Вона готувалася до кінця свого довгого-довгого життя, старано залагоджуючи нагольні справи. Вона зробила все, що було в її силах – виховала свою наступницю. І час, призначений їй уже от-от мав скінчитися.
Але одного разу її підняли посеред ночі важкі удари кулака в двері. Вона не здивувалася, побачивши на порозі Людину.
- Допоможіть, - благав він. – Врятуйте її.
Стара чаклунка нічого не стала розпитувати. Вона мовчки хитнула головою і швидко пішла поряд з ним.
В невеликій охайній хатинці, на просторому ліжку лежала бліда й спітніла Маленька Чаклунка, і старій чаклунці вистачило одного погляду, щоб зрозуміти, що дитина ось-ось має народитися. І те, що мати, наймовірніше, не виживе.
Обидві чаклунки з розумінням подивилися одна одній в очі і не гаючи часу, прийнялися за справу. На світанку дитина з’явилася на світ.
- Хлопчик, - тихо і втомлено прошепотіла стара чаклунка.
- Я знаю, - відповіла молода, - в моїх нащадків завжди буде народжуватися лише один син. І всі вони в тій чи іншій мірі отримають мої здібності.
- Ти не можеш його так залишити...
- Я не залишаю. Мій дух буде оберігати його й дитину, а також тих, хто народиться потім. Він буде вірний наче пес і лютий, як вовк. І ніхто не посміє їх скривдити. А ти допоможеш...
Це були останні слова Маленької Чаклунки. Стара взяла немовля і винесла його батькові, який усе зрозумівши стояв на ганку, безсило опустивши плечі.
...А через тиждень до хатинки прибіг величезний, схожий на вовка пес...