Стало ніби модою при втраті якихось родинних зв’язків мерщій звертатись на телебачення, писати до телепрограм «Ключовий момент» або «Жди меня». Зустрічаються, привселюдно каються, клянуться родичатися, не забувати одне одного.
Ми сидимо перед екраном і втираємо сльози зворушення. Часом критикуємо рідню, комусь дорікаємо, буває, й самі замислюємось: чи всіх родичів пам’ятаємо? Коли останній раз бачилися, коли знову побачимось?
Трапилась нагода побувати у знайомих, які, зібравшись за столом з приводу передноворічного свята, згадали двоюрідну сестру господині дому – Марфушу. Саме так всі звикли називати її здавна за жвавий характер, життєвий оптимізм та надмірну енергійність.
Як і буває серед товариства, яке перехилило кілька чарок, усім одразу захотілося відвідати родичку. Негайно почали радитись, як би скоріше переселити Марфушу з далекого хутірця поближче до райцентру. Наймолодший із компанії, племінник Андрій, прохопився, що навіть має на приміті підходящу хатину. Недорого за неї просять – всього дві тисячі гривень.
- Тут можна навіть усім нам скинутись і вистачило б, - загорівся Андрій. –Було б здорово! Приїхали б до тітки і сказали: «Збирайте мерщій речі!» А вона б спитала: «Куди? Зі свого дому – нікуди!» А ми їй: «Ось ключі! Будьте хазяйкою, новий двір вас вже чекає!» Ото б вона зраділа!
- Справді… - аж сльози навернулись у господині дому. – У неї ж там ні газу, ні водогону, ні ванни… Хіба ж вона купається під душем, як ми? Коли захотів – чи ранок, чи вечір – ось тобі всі блага. А що в неї? Поставить відро колодязної води, трохи нагріє на плиті, поки дрова горять, бігом у тазик наллє та трохи сполоснеться – і все. У мене аж душа болить… Ось давайте завтра й нагрянемо! Спочатку продажню хату Андрій покаже, а потім – до Марфуші.
Усім сподобалась пропозиція. За вдале вирішення справи випили ще по чарчині. І твердо домовились про завтрашню поїздку.
Їхати довелось не дуже комфортно: в салон автомобіля ледь вмістилися всі бажаючі. Андрій був за кермом, на ходу розповідав про навколишні села, про те, як вони порожніють і занепадають.
- Ось гляньте, яка добряча ще садиба! І садок, і колодязь, і сарайчики. І хата дебела, а вже продають під розбій.
- Так он же й газопровід є по вулиці!
- Що ж, людей тут мало залишилось. Молодим роботи нема. А старики ще якось тримаються. Сюди б і тітку Марфу перевезти. Вода тут смачна, не гірка, як буває деінде. Можна птицю утримувати: курей, гусей, качок. Просторо тут, місця вистачить.
На тому й порішили: поки не вдарили морози, упросити Марфу на переїзд. До хутірця було кілометрів двадцять – добралися швидко. Зупинились біля двору, де на молодих яблунях ще затрималось зів’яле листя і вітер шерхотів ним, наче грався: шух-шух, шух-шух…
Здалеку загавкав рудий песик, і на його сигнал із сіней виткнулась обмотана теплою хусткою жіноча голова. Потім почулося злякане:
- Ой, Боже! То до мене хтось приїхав! Я – зараз!
Двері хряпнули, а гості поволеньки вибирались із автомобіля, розминали ноги.
- Оце так глибинка! – вигукував Андрій. – Майже через хату ніхто не живе. Ні тобі газу, ні дороги путньої… Як тут жити? Ще ж, мабуть, і топити нічим… Вугілля не докупишся. Хіба що дрівця із лісосмуги…
Аж ось і Марфа. Біжить назустріч, на ходу сльози з лиця змахує. Хустка на ній вже інша: блідо-рожева, з китицями, празникова. Обнімаються двоюрідні сестри, підходять і чоловіки, чоломкаються, жартують:
- Не чекала, Марфушо? Якби ж у тебе телефон був, ми б попередили!
- Ось не чудіть, який там телефон! Для чого він мені? Я й сама, як телефон, як піду по дрова, як надме вітер у вуха – гуде, як дзвін… Та ви проходьте в хату, там трохи тепліше, ніж на вулиці. Та не здумайте роззуватись – ноги померзнуть.
Заходять гості, обминають чисті ряднинки у кухні, щоб не наслідити. Ось і світлиця. На ліжкові – гора білосніжних подушок з мереживною накидкою. В кутку під стелею – ікона Божої матері, на стінах – давні портрети Марфиних батьків, більш новіші – її самої та дочки. Є й весільне фото – не знімає його Марфа, хоч і розійшлися молоді.
- А що то на стелі? – питає Андрій.
- Та, не питайте! Піднявся вітер, розбило шиферину. Пішов дощ, протекло та й рухнуло серед хати. Вже не страшно. Дах під ладнали, дранку підбили. Тепер замісю глинки з половою та підмажу і буде добре.
- Коли ж воно висохне? У хаті не дуже тепло…
- Нічого, коли висохне, тоді й висохне! – безжурно махає рукою Марфуша.
Її кругленькі з ямочками щічки рожевіють, очі з довгими вигорілими віями сяють від радості. Кожного прибулого вона розглядає довгим та пильним поглядом:
- Андрійку, ти чогось схуд, клопочешся, товчешся… Хоч би більше відпочивав – уже зима надворі, польові роботи скінчились…
- Та ще доорюємо, тьотю Марфо. Додалось у нас орендодавців, землі не оброблені… Нічого, були б кістки, а м’ясо наросте. Ви краще про себе розказуйте, як вам тут живеться?
- Як? Як усім, так і мені. Живу та й живу. Вже й сімдесят стукнуло, а я ще живу, - жартує Марфа. – Он, через дорогу Яків, бачили: хатка під рогозом. Приходить майже щодня. Каже: давай зійдемось та й будемо разом жити…
- Так чого ж! Сходьтесь! – сміються гості.
- Е, ні! – загадково хитає головою Марфуша. – це ж мені прання додасться: чи то жіноче прати, чи ще й чоловічу спідню білизну, яку терпіти не можу! Ні, вже краще сама доживатиму. Внуки приїздять…
Не перестаєш дивуватися цій жінці: у неї стільки природного гумору, стільки невичерпної життєвої наснаги… Зрештою, вона ще й вродлива для своїх років: тоненькі чорні брівки високо підняті на лобі, ніби вона увесь час чомусь дивується, блискуче волосся вибивається з-під хустки – ледь-ледь посріблене сивиною.
Постать хоч і низенька, але струнка, ніжки маленькі, у білих плетених шкарпетках. Ступає легкою ходою, наче пливе, плавно обминаючи стільці та стільчики, на ходу відсторонює кота, який намагається плигнути їй у пелену.
- Ну, то що? Приступимо до найголовнішого? – перепитує Андрій.
Він відчуває себе ведучим у сьогоднішньому дійстві, тому й береться першим агітувати тітку на переїзд.
- А що таке? – стурбовано обводить гостей поглядом Марфуша. – Чи не жениха мені підкинути надумали? Так я вже сказала…
- Та ні, любенька сестричко, - вступає в розмову прибула родичка. – Нам так шкода, що ти оце тут гибієш. Це ж не життя, а животіння, ти подумай гарненько…
- О, так само і Яків каже: подумай та подумай… А я йому, знаєте, що кажу? Хай кобила думає, у неї голова більша, ніж у мене!
- Та ми не про те. – торкає її за плече Андрій. – У нас є одна пропозиція. Поки не стемніло, сідаємо усі в машину – не хвилюйтесь, вмістимось! – і їдемо в одне місце. Воно вам сподобається! І газ там, і дорога підсипана… З сусідами познайомитесь, люди там хороші.
- Що це ви надумали? – переполошилась Марфа. – Як це я зі своєї хати кудись поїду? Та й де я грошей візьму, щоб придбати інше дворище?
- За гроші не турбуйтесь! Ні грама, чуєте? – гарячкує Андрій. – Усе влаштуємо, оплатимо, оформимо – і живіть по-людськи!
- Я й тут по-людськи, а не по-скотинячому, - стоїть на своєму Марфа. – Це за день нахолонуло в хаті. Ось дрівця як слід розгоряться – і куфайку можна скидати… А стелю підмажу і сліду не залишиться, не переживайте!
Помовчали. Боялись дуже наполягати, щоб не образити господиню. Тим часом вона вже щось надумала:
- Поїхати і справді можна, поки не стемніло. Сідайте в машину, я керуватиму!
- Так вас – за кермо, тітонько? - сміється Андрій.
- Ні, я із заднього сидіння командуватиму, - вже з порога обзивається Марфуша.
Невдовзі автомобіль упевнено вибирається на твердішу колію. Нею прямує уздовж низеньких парканів та густих зарослів бузку.
- На що курс тримати, командире? – питає Андрій.
- Прямо й прямо, а потім – управо.
- Далі вже й хат немає. Дорога…
- Дорога не кінчається, - задумливо каже Марфа.
- Але ж … вона веде до кладовища, - непевно обзивається Андрій.
- А ми туди і їдемо, - тихо і рішуче відповідає жінка.
Ніхто й не помітив, коли Марфа зірвала у себе на причілку кілька напівзамерзлих хризантем. Тепер вона витягла їх з-піл поли вицвілої куртки, і вони наповнили салон автомобіля терпким ароматом.
Жінка першою відкрила дверцята і вийшла назустріч рвучкому вітру. Мабуть, він видавив з її очей дві прозорі сльозинки. Вони затремтіли на віях і скотилися двома пекучими рівчачками по пошерхлих щоках.
Марфуша пішла протоптаною стежечкою, обминаючи зустрічні могилки, до заповітного горбочка з портретом її коханого Миколи. Він дивиться лагідним, усміхненим поглядом на всіх, хто підійшов слідом за Марфушею.
- А пам’ятаєш, Андрійку, які у Колі голубі очі? А вії – чорні-чорні, як у дівчини… Тридцять років, цілих тридцять щасливих років ми прожили разом… Якби ж не хвороба…
Вітер нагнав-таки цілий гурт важких сірих хмар, і з них почали летіти до землі несміливі сніжинки.
- От і діждалися справжньої зими, - хрипко сказав Андрій. – Пора нам вертати додому, поки не стемніло.
Він попрямував до машини. За ним рушила решта супутників. Останніми підійшли, міцно обнявшись, дві сестри.
- Пробач нам, Марфушо… Ми хотіли…
- Спасибі вам, - обізвалась жінка. – Дуже добре, що провідали. Я рада…