Задзеркалля (Іван у задзеркаллі)
- Добридень, Абрамовичу.
- Здраствуйте, здравствуйте, Іване.
- Ви телефонували. - Іван від нетерпіння переминався з ноги на ногу.
- Так, мені таки вдалося дістати одну досить цікаву річ і я відразу згадав про вас.
- Ну давайте показуйте.
- Добре, пройдімо на гору. Вона у мене в сейфі.
Старий антиквар, крекчучи почав підніматися по скриплячих сходах, які на вигляд були значно старіші за всі речі що знаходились в магазині. Іван сміливо рушив слідом. На горі він уже бував кілька разів, коли Абрамович, як і зараз, віднаходив десь древні книги.
Іван був колекціонером. Маловідомим звичайно, але в потрібних колах його добре знали. Один із знайомих і вивів його на Абрамовича. Цей мало примітний старий єврей був справжнім чарівником у своїй галузі. Він міг знайти буквально все. Звісно за свої послуги він брав відповідну плату.
Але Іван міг собі дозволити подібні витрати. Його батько, який нажаль загинув в авіакатастрофі два роки назад, залишив значну спадщину. Значну не зовсім те слово, наразі якби Іван відкрив інформацію про свої доходи, його б внесли до сотні найбагатших людей світу. І навряд чи він би був у кінці списку. Крім спадщини батько залишив йому нездоровий потяг до колекціонування старовинних книг. Вже зараз його колекція була однією з найбільших у Європі.
Абрамович дзенькнув ключами і відкривши сейф дістав звідти велику коробку. Іван затамував подих, фоліантів таких розмірів йому ще не траплялось. Антиквар розгорнув сукно і на серці у молодого колекціонера похололо. Такого жаху і водночас такої краси він ще не бачив.
На обтягнутих шкірою обкладинках золотими буквами були нанесені якісь незрозумілі символи. Краї обкладинок були оброблені металевими, судячи з блиску платиновими, пластинками. А на згині були справжні людські черепи, але маленькі найвірогідніше - дитячі.
Кілька хвилин Іван зачаровано дивився на книгу, не в силах вимовити і слова. Абрамович стояв рядом і теж мовчав, даючи змогу клієнтові опанувати свої почуття. Помітивши реакцію Івана, очі антиквара запалали жадібним вогнем, і він уже вираховував, скільки можна отримати.
Нарешті пересиливши себе Іван доторкнувся до фоліанта. Чи то йому здалося, чи насправді інкрустовані в черепи рубінові очі засвітилися. На дотик книга була ніби льодяна брила, що правда у хранилищі старого антиквара завжди було прохолодно.
Іван обережно накинув сукно і перевівши погляд на антиквара запитав:
- Скільки?
- Ну ви ж розумієте що річ унікальна...
- Скільки, перебив його Іван.
- сімсот п’ятдесят.
- Скільки? - в голосі молодого колекціонера звучав подив. Найдорожче з його придбань стояло в десятеро менше. Але ж то була досить відома книга. А тут він має так би мовити кота в мішку.
- Я давно з вами працюю, тому цього разу за що придбав за те й продаю, - Безсоромно збрехав Абрамович. Книга йому дісталась взагалі даром.
- Ось, - Абрамович дістав останній козир. Висновок спеціальної експертизи. На папері, завіреному досить відомим в своїх колах, експертом було вказано що даній книзі налічується понад три тисячі років.
Іван хотів було відмовитись, але щось в книзі притягувало до себе. було в ній щось таке... потойбічне. До того ж підпис експерта на папірці він знав.
- Добре, - зітхнувши промовив він, - в решті сімсот п’ятдесят тисяч не так вже й багато.
- Як бажаєте отримати гроші, - Запитав він антиквара.
- Як завжди.
- Добре. - Іван дістав з кишені мобільній телефон.
- Алло, Георгій Сидорович, мені необхідно двадцять п’ять. Так. Адресу ви знаєте.
- Через п’ятнадцять хвилин будуть, - промовив Іван, повернувшись до Абрамовича. Той ледь помітно посміхнувся. Старому подобалась така оперативність.
Біля дверей дзенькнув дзвоник і антиквар відправився на зустріч новому клієнту, Іван, щоб не заважати загубився серед стелажів в виставленим товаром.
Через кілька хвилив дзвоник на дверях знову подав свій голос і до магазину, через вузькі двері, притислось двоє амбалів. Один з них тримав в руці, прикований наручниками, сріблястий кейс. В двохметровому громилі Іван відразу впізнав одного з інкасаторів банку і вийшов назустріч. Відстібнувши браслети, інкасатор віддав свій вантаж Івану, його товариш примружено спостерігав за антикваром та його клієнтом, тримаючи праву руку за пазухою.
- Зачекайте будь ласка, я зараз. - Абрамович кивнув Івану, вказуючи на гору і попрямував до сходів. Іван, тримаючи важкий кейс двома руками, попрямував слідом. Охоронці зірвались з міста, щоб прослідувати за ними, але Іван кивком дав зрозуміти, що їх послуги більше не потрібні.
Опинившись нагорі він поклав кейс на стіл і знов дістав мобільний телефон.
- Георгій Сидорович. Так. Давайте код.
Слухаючи банкіра, Іван набрав на клавіатурі кейса двадцятизначний номер. Почувся звук сервомоторів і кришка від’їхала трошки в сторону а потів відкинулась до верху, відкриваючи на огляд двадцять п’ять металевих брусочків. Це було золото. Абрамович, як і більшість євреїв віддавав перевагу дорогоцінним металам.
Антиквар обережно переклав золото до сейфу і повернув кейс Івану. Абрамович добре знав, що цей контейнер що має найвищий ступінь захисту і по надійності перевищує навіть його сейф, коштує п’яту частину отриманого ним золота. Разом з кейсом він передав Івану і книгу, попередньо поклавши її до спеціального футляру.
Іван, не відчуваючи під собою ніг почав спускатись вниз, а Абрамович затримався, замикаючи сейф.
Раптово двері, що вели до сходів зачинилися. Антиквар кинув погляд в їх сторону, і швидко, зовсім не старечою ходою, підійшов до великого дзеркала, накритого чорним покривалом. Зісмикнувши покривало, він почав вдивлятись в блискучу дзеркальну поверхню.
В дзеркалі, за відображенням Абрамовича, з’явилась напівпрозора фігура в чорному балахоні. По поверхні дзеркала побігли хвилі і все воно завібрувало. До абрамовича донісся тихий шепіт:
- Молодець, рабе. Ти все зробив правильно. Скоро ми будемо вільні.
- Володарю, в мене є деякі сумніви, - Промовив антиквар і затнувся.
- Говори, - дозволила фігура в дзеркалі.
- Не схожий він на того, кому судилося вивільнити силу Джахвала. Навряд чи він зможе пізнати суть мертвої мови.
- А це і непотрібно. Йому досить прочитати заклинання і все. До того ж кіготь Малаха вказав на нього.
- Кіготь вказав на його батька, - знову насмілився заперечити Абрамович.
- Його батько був занадто сильний навіть для нас. Ми не змогли з ним домовитись. То й що, син також має необхідні здібності, хоча навіть не підозрює про це.
- Але ж мова мертвих давно забута не тільки в цьому вимірі а й в більшості сусідніх. Необхідно буде якось посприяти відновленню його родової пам’яті.
- Ти подав чудову ідею, рабе.
Обережно притискаючи до себе футляр Іван вийшов з магазину. Він був занадто заклопотаний власними думками, тому не помітив що кремезні інкасатори поїхали, а от їх відображення у склі вітрини залишились і тепер уважно стежили за ним. Коли Іван сів до машини та поїхав відображення, перетворившись на розмиті тіні зісковзнули з вітрини. По склу побігли тріщинки і воно безшумно висипалось на тротуар. Тіні кілька секунд повисіли в повітрі а потім згустившись, прийняли матеріальну форму, ставши подібними до оригіналів. Лише їх очі сяяли дзеркальним блиском. Критично оглянувши один з них похитав головою і проговорив щось незрозуміле. На обличчях обох з’явилися затемнені окуляри, замаскувавши нелюдську сутність. Тихо про щось перемовившись, прибульці завернули в провулок, подалі від людських очей і розтанули в повітрі. Появу в нашому світі двох елітних воїнів задзеркалля ніхто не помітив.