Малюнки з натури
В село таксисти рідко коли погоджуються їхати з пасажиром, бо назад у місто важко знайти бажаючих. Насилу вмовив одного. Познайомились, звати його Олег. Чимось дуже нагадує голлівудського актора: зачіска – волосинка до волосинки, напахчений, погляд якийсь зверхній, собі на умі. Вишукані манери, амбіційність. Тільки-но рушили з місця, відразу між нами почалась полеміка:
- Село… Хіба воно зараз те, яке було раніше? Куди поділись скромні дівчата, віддані наречені, зразкові дружини? Перевелось покоління! Втрачаємо традиції…
- Звідки такі думки, вам що, гарбуза піднесли?
- Ще б чого – гарбуза… Наслухався від пасажирів та й кажу. Немає так, щоб по-людському: побрались та й живуть до самісінької старості. Кажуть, що так нецікаво. То чоловік гуляє-не нагуляється, то дружина іде до іншого. Тоді повертається назад, а їй ще й співчувають, кажуть: трагічна любов. Тьху!
- Мушу признатися б теж не називав це трагічним коханням. Розбещеність та й годі.
- Еге! Як у неї високопоставлені батьки, то не знають і ціни своїй дитині. А на зятя – нуль уваги. Маявся, сердега з двома дітьми. Коли нагулялась, то повернулась, а він і прийняв, бо як-не-як мати дітям. Пройшло трохи часу, знову хтось їй в око впав, знов повіялась. Та скільки ж можна!
- Знаєте, мені аж не віриться, що таке може бути. У більшості випадків у гречку стрибають чоловіки.
- Спасибі за підтримку! – зі злою іронією процідив таксист. – Ви, мабуть, по собі судите?
- Та ні, буває-трапляється…
- Так отож! А я хочу сказати, що перевелись і дівчата, і господині. По лінії моєї матері була тітонька, вона для мене взірець на все життя.
- А чим же таким відрізнялась?
- То було інше покоління, інші часи, інші сімейні стосунки. Знаєте, як сяде сім’я за стіл, ніхто й ложкою не цокне, поки батько не почне їсти. Поїде він, скажімо, на ярмарок чи кудись до родичів, у хаті його дух залишається. Нікому не можна бешкетувати, гармидер зчиняти, бо на цвяшку в сінях висить батьків батіг. А мати пальцем свариться: «Ось приїде батько…» - і всі діти сидять нищечком, усі слухаються. Сама дружина, як з картини: гладенько зачесана, біленька хусточка на ній, очі сині-сині, мовби синькою хтось пройшовся. Бо сама вона ту синьку скрізь націджує: і у горщик з побілкою, і у прання… Свіжість скрізь неймовірна! На подружній постелі – подушки білосніжні, ціла гора: рубець до рубця, прошви, мереживо. Як в раю у тій хаті… Домоткані доріжки, скатерки, рушники – усе її руками надбане. А як стане біля печі ще вдосвіта, то все їй вдається: і борщ, і галушки, і голубці, не кажучи вже про хліб, пампушки та книші. Ну де ви побачите таку господиню у нинішньому селі? Можете навіть не відповідати, бо мене зло бере, як починають говорити про комп’ютеризацію, про фотомоделей, про новітню побутову техніку. Мовляв, дівчата не відстають від хлопців і не місце їм біля печі або біля прання, хай показують свою вроду, не соромлячись, бо дівочий вік короткий.
- Наче й правильно ви все кажете, ніби читаєте із класичних творів. Але ж людство не стоїть на місці. Моя донька в конструктори подалася, а син поринув в електроніку. Спробуй їх зараз примусити хліб пекти чи сіно косити. У них свої виміри, свої погляди на життя. Сучасні. І я не бачу в цьому зіпсованості покоління.
- А хто з них цінує особистість, хто зводить на вищий щабель главу сімейства, хто привчає менших до слухатися до старших? Краще не відповідайте, бо дізнаюсь, де ви живете, зайду в хату і докажу, що покоління таки перевелось!
- Так заходьте, осьдечки ми живемо!
Зупиняємось біля воріт, відчиняю я хвіртку, а наша донечка у білій хусточці старанно розлузує абрикоси та розкладає на щити для просушування. Дитя біля неї й собі моститься допомагати. Пахне вареною кукурудзою, компотом, пиріжками. Біжить внучатко по споришеві, розкинуло назустріч рученята. У садку дзвенить-вицвьохкує коса: син витирає спітніле чоло.
- З вихідними вас! Давно приїхали? А я трохи затримався, ось на таксі довелося добиратись.
Зайшов до хати і таксист. Оглядається, дивується: рушник вишиваний на портреті Шевченка, білі подушки, калина за вікном.
- Гарно тут у вас, як у раю…
- А ви коли востаннє у селі були?
- Вже не пам’ятаю, - потер рукою чоло таксист. – Ніколи, знаєте, робота така.
- Чому ж тоді таку злість у душі тримаєте до нинішнього покоління? Чим воно вам не таке?
Моя доня ставить полумиски, вщерть наповнені янтарним борщем, припрошує гостя. Він усміхається якось винувато і вимушено. Оглядає веранду, зупиняє погляд на пучкові васильків та ромашок, щойно принесених сином із садка, і раптом втрачає дар мови: у кутку на цвяшкові висить, виблискуючи пужалном, дебелий батіг.
Я перехоплюю його погляд:
- Так-так, то ще батьків. Для пам’яті бережу.
Валентина ЛИТВИНЕНКО.