Бувальщина
ХАЙ ХТО ХОЧЕ згадує найпалкіші почуття, перебирає в душі трепетні спомини, розповідає про них зі зверхньою посмішкою.
А мені знов і знов мариться в снах недосяжний, недоступний Юра Мережко – наш сільський музикант, керівник естрадного оркестру. Дивитись на нього тоді, коли він виконує соло на трубі, - незбагненна насолода.
Увечері на танцмайданчику за клубом не протиснешся. Оркестрантів видно всім – вони уміщаються на куценькому збитому з дощок п’ятачку під густолистими кленами. Хлопці підібрались я к з однієї крашанки, усі однакового зросту, віку і навіть працювали в одній будівельній бригаді.
Винятком був їх бригадир – Петро Світайло – високий, худий, з неслухняним чубом, який спадав йому на очі. Через те раз по раз парубок рвучко смикав шиєю, відкидаючи пасма з лоба. Він тримав свій контрабас завчено і звично, часом підставляючи до нього лівий бік, наче боячись, що він впаде.
Дмитро Окраєць грав на гітарі, Мишко Палій всідався між блискучими барабанчиками і лупив по них так доладно, що палички в його руках наче самі по собі аж бриніли, відчеканюючи потрібний ритм. Можна було ще згадати баяніста Гришу Лопатку, тромбоніста Сьому Чечета, саксофоніста Миколу Бокого…
Естрадники над усе захоплювались ритмічними мелодіями, перекидалися між собою музичними термінами, назвами фрагментів: «диксиленд», «самба», «румба»… Майже щодня сходились на репетиції у клубному підвалі, розучували розписані Юрком партії. Забували про все на світі, засиджувались майже до ранку. А в суботу виносили на суд танцюючій молоді такі новинки, що захоплювали подих і заводили з напівоберта…
Музика відлунювала в паркових алеях, гойдалася в листяній гущавині, колихала свідомість, зосереджуючи її тільки на ритмі. Усі знали, що наразі буде коротка пауза і в центрі п’ятачка підніметься Юра у своїй немислимо білій сорочці з коміром типу «апаш», плавно вигне тонкий стан і прикипить устами до сяючої труби. Над майданчиком свавільно, владно, непереможно задзвенить його соло, здіймаючи до нічних небес наші бентежні почуття.
Дівчата зітхали, переводячи погляди вологих очей на ліхтарі та клени. Не закохатись у цього юнака було б просто неприродно. Підходи шукали через музикантів. Найбільш доступним був баяніст Гриша Лопатка. З ним шепотілися, йому надсилали записки. Він усім обіцяв «розібратися» і «погомоніти». Дуже часто «ощасливлював» то одну, то другу. Юркові не доводилось турбуватися про своє дозвілля, він ніколи не був самотнім – дівочого товариства вистачало. І надто-таки з Грицевої подачі.
Часто долучалися й інші: Діма-гітарист, Мишко-ударник. У перекурах між репетиціями підсміювалися: чи посліпли ті дівчата, наче й не помічають горбатого носа, ранніх залисин – Юрко далеко не красень!
Батьки намагалися вплинути на ту синову популярність. Помітивши, як вранці він виводив із сінника Варчину Олю, негайно взялися соромити хлопця, будити його совість.
- Вона сама прийшла,- відмахувався Юрко. – Хіба я що?
- Женитись тобі треба, - наполягала мати. – Хіба так парубкують? Походили б, приглянулись би одне до одного. А то – мерщій у сіно…
Женитись, то й женитись. Привів Олю – ось вам невістка. А сам – знову до клубу. Пере жінка білизну, перебирає пір’я вечорами, поглядає на годинник: нема Юри. Сумна й де до постелі, плаче в подушку. Та так і пішла собі додому. Добре, що не розписувались, менше тяганини.
За Олею була Саня. Не зводила величезних очей з коханого. Дарма свекруха навчала її прасувати штани чоловікові: то присмалила, то не вирівняла стрілок… Поступово згасли вогники і в Саниних очах. Потихеньку зібрала вузлик увечері і побігла до матері поза городами. Розказали їй, що бачили Юру з Катериною.
… А він і справді наче очманів. Ночував у Гриші за домовленістю. Той займав під квартиру половину будинку неподалік від клубу. Баяніст подався до діда й баби у сусіднє село. Отож нагода була коханцям на руку. Красива короткочуба Катя і на хвилинку не ослабляла своїх обіймів – спала на грудях в одчайдушного трубача. Так і застала їх Юркова мати, Ганна Мережчиха:
- Що ти зі мною робиш?- взялася виказувати синові. – І та не така, і інша… Оце вже знайшов путню! То й бери її, а тільки геть з моїх очей!
- Ну й візьму! – обізвався Юрко, взуваючи черевики.
Вибрались вони з Катею на вулицю Молодіжну: колгосп надавав житло в кредит для молодих сімей. Оце вже була пара! Як не виморювалась дівчина біля корів на фермі, як не натирав мозолів на будові її наречений, - увечері обоє бігли до клубу: вона – в драмгурток, він – до естрадників. Веселі, святково вбрані, з ароматом приємних парфумів. Доба злітала для них як одна мить, а за нею – місяць, рік…
А далі Каті раптом сподобалося хрумтіти цибулею. Вранці очистить цибулину – і майже без хліба мерщій до рота. Те ж саме в обід і ввечері.
- Що? Тхне? – перепитувала в чоловіка, коли той почав ухилятися від її поцілунків. – Їж і ти, воно не буде чути.
- Не хочу, - хмурився Юрко.
Відвертався до стіни, відкривав кватирку. А клята цибуля таки тхнула і тхнула.
Ту Катину пристрасть примітила свекруха. Вона хоч і рідко, та навідувала молодят.
- Коли б не підкинув нам лелека когось маленького, - підморгнула невістці Ганна.
В молодої дружини й цибулина випала із рота:
- Хіба таке буває?
- Ще й як! Кому цибуля, кому – кисле яблучко, кому – солоні огірки…
В зиму народила Катя синочка. Але з родильного будинку на Молодіжну вже не повернулася – стала непотрібною…
Солодкий вир закрутив Юрка з міською білявкою Настею. Вона прибула до клубу з театрального училища на практику. Виходила на сцену і проникливим поглядом обводила глядачів, шукаючи серед них того, кому б дійшли її жагучі, пристрасні слова:
Ти не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно…
І наче справді спалахувала вся під променями софітів: струнка, мов виточена з вербової гілочки, з довгою розпущеною косою. Юркові ті слова не те що дійшли – запали в душу так, що макітрилося в голові. Здіймав до уст блискучу трубу, посилав своє соло до зірок, а руки зрадливо тремтіли і слабли. Настя, Настуся…
Не відразу відповіла вона взаємністю. І не тому, що учасниці драмгуртка наперебій торочили дівчині про Юркову вдачу. Мріялось їй про велику сцену, іменитих режисерів, які б оцінили її талант, відкрили шлях до визнання, до слави.
Хто він, цей горбоносий сільський трубач із ранніми залисинами? Теж мені особистість… Проте після вистави за кулісами не відмахнулась від його привітань, перебільшеного захоплення, жартівливих обіймів.
З хатини, де квартирувала у старенької бабусі перебралась на Молодіжну. Вранці виходили удвох з Юрком по-міському: вона – на височенних каблучках-шпильках, він – у широкополому капелюсі «під Боярського».
Мережко став навчатися заочно в інституті фізкультури у Харкові, покинув щоденні «причащання» у клубному підвалі. Згодом вони з Настею розписалися й діждали поповнення: народилося двійко синочків-близнюків. Дружина наполягала на переїзді в місто. Теща б там няньчила дітей, а потім – дитсадок. Хотілося повернутися на сцену. Мережко не давав згоди, ревнував і злився:
- Хочеш наростити собі нігті, а мені – роги?
Не послухала. Тихцем найняла машину і вчинила по-своєму. У будинку на Молодіжній стало порожньо і холодно. Без голубого її погляду, без дитячих пелюшок і сорочечок…
Спересердя Юрко здався на прохання однокурсника з Алушти, там потрібен був директор музичної школи. Ганна довго не знала, як там, на півдні, склалась доля її сина. Аж поки не з’явився на травневі свята. І не сам, а з дівчиною. Волоссячко у неї зібране у грайливий хвостик, сама, як дзиґа – не всидить.
- Синок… А це хто? – не вірила своїм очам Мережчиха. – Невже нова дружина?
- Законна, мамо. Живемо в її квартирі, все о’кей, не журись.
- Який же о’кей, коли воно ще дитина?
- Таке скажете! А хіба я старий?
Мати проковтнула тугий клубок:
- Та вже ж не хлопчик, скоро п’ятдесят… А їй?
- Вісімнадцять є, не переживай!
Носився з нею як з писанкою по всьому селу. Гайнули по вулицях на велосипеді. Провідали Мишка, Дімку, Петра. Зупинились у Гриші. Той запросив до столу. А сам дістав баян:
- Пам’ятаєш, друже, наші танцювальні вечори? Оцей програш після твоєї труби…
І забігали пальці, зринула мрійлива мелодія. Солодким спомином заволокло погляд.
Дівчисько підступилось ближче до баяніста:
- Грайте іще, будь-ласка. Про малинівку знаєте? А «Вологду»?
Вечоріло. Юрко стомивсь, приліг у сусідній кімнаті, а його юна дружина прикипіла поглядом до Гриші. Той відчував себе непевно, одно поправляв ремінець на плечі, підкахикував, опускав очі.
- А давай…те підемо до річки! – річуше підкинула хвостик вертлява гостя.
- З баяном?
- Чому? Поїхали на велосипеді!
… Юрко прокинувся майже під ранок. Він був у хаті сам. Посидів. Щось пригадавши, вийшов на вулицю. По росяній траві до річки вело два сліди. Біля паркану блищав руль велосипеда. Десь кумкали жаби, озивався нічний птах. Мережкові вчувалося солодке воркотіння Гриця, звуки палких цілунків… Він рвонув велосипед, навмання подався вулицею до батьківського дому.