УСІ, ХТО знає Генку Копилова, скажуть в один голос, що його нічим не виведеш з рівноваги, до усього він ставиться зверхньо, нікому не кланяється і в зуби не дивиться. Трохи різкий, трохи хвалькуватий, а взагалі – хлопець собі на умі. З будь-якого становища вихід знайде, ні перед чим не зупиниться і не розгубиться. Рідко хто відає, що в нього є слабина: вірить він у забобони. Не те, що там чорна кішка дорогу перебіжить чи собака завиє при повному місяці. Генка вірить, що закляття збуваються і зурочення людей переслідують. Тож коли й хвалиться про вдало проведене дільце, обов’язково шукає чогось дерев’яного, щоб тричі стукнути. Захотілося хлопцям допитатися у Копилова, чим спричинено йому ту слабкість. Довго вистежували за ним підходящий настрій і сприятливий момент. Нарешті зібралися у вузькому колі порибалити і заради вихідного випити по чарці. Хтось візьми та й спитай:
- А що воно буває, коли в розбите дзеркало подивитись?
Генка відразу зрозумів, у чий город камінець. Покліпав білими віями, прокашлявся, наче йому в горлі запершило, і сказав, карбуючи кожне слово:
- Кому цікаво – можу пояснити ситуацію: побачиш свою подряпану фізіономію.
- Та ні! Що станеться в житті? Кажуть, то лихий знак.
- Лихий знак, коли багато плещуть язиками, - пробурмотів Генка.
Але згодом поганий настрій минув, і Копилов не зчувся, як почав хизуватись перед друзями своїми зв’язками:
- Будь-яку запчастину в той же день привезу!
- І до мотоцикла? І до «Жигулів»?
- До чого хочеш… Свою станцію техобслуговування збираюся відкрити.
- Оце так! – дивувалися хлопці. – А приміщення? Не попре тебе Томка з двору?
- Моя Томця розумніша! Вона якраз і підказала ідею, надибала старі складські сараї, знайшла підходи до власників, домовилася що й почому… Тільки порядок там наведемо – ось і власний бізнес!
- Молодець ти, Гено! Отаку собі дружину одхватив! З-під самого носа у нас забрав! Як тобі вдалося?
- Еге! Знали б ви як!
І Генку понесло… Почав з того, як зустрілися батько з матір’ю: він – рядовий солдат з військового гарнізону, розташованого неподалік, вона – медсестра в рай лікарні. Звела їх доля не на один вечір, а на весь вік. Він залишився на військовій службі заради того, щоб бути з нею. Одружилися, почали переїздити з однієї частини в іншу. Опинилися в Росії, у невеличкому приволзькому містечку. Там Генка закінчував середню школу і приятелював з сусідською дівчинкою.
- Була між нами одна угода, - притишено згадував Копилов. – Я її не чіпатиму, залишу незайманою аж поки зі служби повернусь. Вона клялась чесно мене чекати. Ходили удвох, гуляли в лузі, палили багаття, співали пісні під гітару. Повертались додому аж під ранок. Її мати й не сердилась, бо вже бачила в мені майбутнього зятя. Навіть жартома синком називала. Донька в неї була єдиною, з чоловіком жили нарізно: розлучилися через його зраду. То була болюча тема.
Мати Генчиною дівчини, дивлячись на закоханих, шепотіла мов закляття:
- Тільки не одвернись, тільки не забудь, не знехтуй коханням, бо буде тобі великий гріх, поплатишся, хлопче, найдорожчим…
Парочка собі милувалася, незважаючи на ті перестороги. Часом навіть підсміювалися з дивацтва матері: мовляв, ніхто і ніщо нас не розлучить, все залежить від сили кохання: слабе воно – розлука неминуча, а сильне – розгориться ще сильніше!
Служити випало в групі радянських військ в Німеччині. Листувалися. Спочатку часто, згодом – рідше, а далі й зовсім припинили. Хто першим облишив писати, вже важко пригадати. Після служби Генка в те містечко не повернувся, бо батьки жили вже в іншому краї. Однак будиночок їхній залишився для сина. На його розсуд: захоче, хай одружується і живе, а якщо ні, то продасть, будуть гроші. Довго юнак не зважувався знову зустрітися з колишньою коханою, щось чуло серце. Але з будинком треба було щось вирішувати і він поїхав навмання: чому бути – того не минути. Стрілися в той же вечір. Генка щойно з вокзалу, ледь відхилив хвіртку, а позаду – схвильований дівочий голос:
- З прибуттям вас, Геннадію Іллічу! Довго ж вас не було, вже й хвірточка скрипить без господаря…
- Вечір добрий, - озвався й собі колишній сусід. – Як ви тут поживаєте? Покупця на будинок не підкажете?
- Покупця? – розгублено перепитала дівчина. – А чим же вас не влаштовує наше сусідство?
Якби зовсім був відвертим, то сказав би правду.
Про те, що в батьківському селі на нього вже чекає інша. Хоч і не познайомилися вони як слід, але Геннадій не знаходив собі місця без красуні Тамари. Стримувало лише одне: треба визначитися з тією, що залишилась в Росії. Причина приїзду – будинок, а мета одна: повідомити, що його серце вже зайняте. А тільки як це зробити? Запросив дівчину до себе, увімкнув приймач і в холодній кімнаті лунко полилась улюблена їх мелодія «Місячної сонати» Бетховена. Мовби на замовлення. Генка довгий час розучував її на гітарі, щоб зіграти на шкільному вечорі. Це було в минулому житті…
Раптом поруч почулося схлипування:
- Гено, пробач мені, будь ласка… Я не дотрималась нашої угоди…
- Що? – стрепенувся хлопець.
Оце так козир! Він навіть не чекав такої нагоди для розлучення. Вона сама прийшла.
- Дорогенька! Так чого ж ти від мене чекаєш? Прости-пробач, я була з іншим? Я дуже радий за вас обох!
- Ти не знаєш обставин. То був порив, одна мить слабини, розумієш? Ми давно вже не зустрічаємось. Я допустилася дурниці…
- Як ти могла! Які обставини?
В цей час на порозі з’явилася мати дівчини. Сухими очима зміряла хлопця, підійшла ближче:
- Здрастуй, Гено. Ти – на коні. Зараз гайнеш у чистий степ, бо вільний. Але знай, мої слова наздоженуть тебе, де б ти не був. Поплатишся найдорожчим!..
Такою була остання зустріч. Таким запам’ятав їх на все життя: одну зі слізьми на очах, а іншу – з відсутнім поглядом, ніби зверненим до чогось вищого, надсуттєвого.
Будинок у нього купили старі люди для своїх дітей, і десь через тиждень потяг мчав його на Україну, на рідне Присамар’я. Геть минуле! Хай живе майбутнє з його красунею Тамарою! Він ладен був прихилити небо, здійнятись до зірок, сипонути їх пригорщами до її струнких ніжок… Так не сватався жоден парубок, ще далеко було до телепередачі «Все для тебе». Генка попросив пару коней у місцевому коне заводі, прикрасив їх стрічками й паперовими квітами, знайшлась двоколка, циліндр, фрак, білі шкіряні рукавички…
Тамара вчилася в педінституті, дуже гордилася з того, що її новий знайомий подарував їй магнітофонну касету із записом власних пісень, виконуваних під гітару. Подружки із захватом заслухувались, дивувались майстерності барда, щиро заздрили однокурсниці, пробували влаштувати вечірку з участю віртуоза гри на гітарі. Тома суперечила. Їй хотілося пильніше роздивитися хлопця. Часом він здавався таким легковажним, грайливим, як ота пір’їна в його мексиканському сомбреро… Стрілись біля газетного кіоска. Він – з магнітофоном, штанці від колін розходяться кльошами – «колокола» називаються, сорочка яскрава, на пупі зав’язана вузлом. Мов коник-стрибунець… Ковбой! Не відразу сприйняла його щирість, мучили сумніви.
Зате він не міг перевести подих, побачивши вперше біля кіоска струнку «лебідочку» в благенькому осінньому пальтечкові з газовою хустинкою на шиї. Голубі очі, голуба хустинка і вуста ніжні, мов пелюстки троянди…
Познайомились. Почав мріяти про романтичне освідчення. Прийшла ідея про коней і двоколку. Тамара була приємно здивована. В душі вже картала себе за надмірну підозрілість і прискіпливість. Батьки запросили жениха в дім, пригостили, послухали його розповідь про армійську службу – був кулінаром, кашоваром, одним словом, кухарем, - про вміння ремонтувати автомобілі, так само віртуозно, як і грати на шести струнці, про участь у шкільних та армійських музичних ансамблях. Де працював після служби? Було всього: різникував на ринку, слюсарював на СТО – одним словом, дбав і мав. Був незалежним від батьків.
- Що скажеш, Тамаро? – питався батько, примружуючи близькозорий погляд. – Хлопець наче непоганий. Гарбузів поблизу не бачу, значить, не відмовляєш.
- Диплом одержиш, тоді подивимось, - виручила мати, яка по своєму тлумачила нерішучість дочки.
- А в дипломі потім прізвище міняти, - підкидав батько.
Майбутній зять йому сподобався, він вже вбачав у ньому добрячого помічника в ремонті старенького «Запорожця».
Заручини таки відбулися. Окрилений жених гарячково обдумував весільний процес. Треба обов’язково організувати кортеж: п’ять автомобілів, чотири мотоцикли. І щоб повітряні кульки, барвисті стрічки, гучні сигнали… Все, як годиться для свята. Мотнувся до міста, спитав про орендну ціну «Лінкольна», присвиснув і вирішив обійтися «Опелем». Підшукав підходящих автомобілістів для супроводу весільної машини. Мотоциклістів назбиралось аж шестеро. Ще і ще раз просив зробити техогляд усіх засобів, напросився сам заправити їх найбільш якісним бензином.
Обумовили з Тамарою дату торжества, склали список гостей, узгодили з батьками. Вхід до ЗАГСу Геннадій зобов’язався прикрашати сам. Плести гірлянди з повітряних кульок було ще одним його захопленням.
У райцентрі тільки й розмов, що про гучне весілля новоявленого майбутнього бізнесмена, який зібрав біля себе цілий гурт «крутьків» з іномарками.
Нарешті настав той день, коли в тісній вуличці, чомусь названій іменем Мічуріна, вишикувалось до десятка легковиків. Біля них припадали дівчата, не шкодуючи штучних гілочок зелені, суцвіть лілій, троянд, різнобарвних стрічок. Весільний поїзд був готовий якраз вчасно. Далі здійснювався весь подальший ритуал: візит жениха до нареченої, де вже з’юрмувалися хлоп’ята, щоб брати «ворітню», поїздка до ЗАГСу. Урочистий марш Мендельсона, увімкнений на всю гучність… Родичі та навіть і випадкові перехожі, витирали зволожені очі, бажали щастя і сімейного благополуччя молодим.
Поки гості збирались у дворах обох сімейств, весільний поїзд мандрував вивіреним маршрутом – через мости. Розцяцьковані автомобілі зупинились перед в’їздом на міст, і наречений мусив далі нести кохану на руках. Якщо донесе до кінця споруди, зведеної над річкою, то з’єднає береги любові власними зусиллями, стане гідним главою сім’ї. Якщо ні, то його неминуче обсміють, укриють пронизливим свистом.
Генка справився, хоч ноги від напруження зрадливо тремтіли і підгинались. Тома ніжно обіймала його за шию, притискала голову до грудей нареченого. Їх чекали схвальні вигуки, гучні оплески і пінисте шампанське. Потім усі мерщій розбіглися по машинах, бо осінній рвучкий вітер на мосту пронизував усіх до кісток.
Їхали неквапом, зрідка хором сигналячи перехожим: фа-фа, фа-фа-фа…
- Оце так поїзд! – дивувались люди. – На півкілометра! І мотоцикли, і машини… Люблять же похизуватись – сучасна молодь…
Те, що сталось в наступну хвилину, у перехожих викликало шок: просто у весільний поїзд звідкілясь з-за повороту врізався неоковирний «Запорожець» із нав’юченим багажником на даху.
- Він що – сліпий? - питали одні.
- А, може, вперше за кермом? – сумнівались інші.
Саме так і було. Новачок-водій вирішив, що зможе проскочити у проміжок між весільними машинами. Йому здалося, що рухаються вони повільно й перечекати всіх займе багато часу. Почувся скрегіт металу, посипалося скло. Чулися зойки поранених. Молодят обминула та жахлива пригода – вони уціліли, але дванадцять їхніх друзів потребували негайної медичної допомоги. Автомобілі скупчились на дорозі, утворивши затор. Як на зло, на шляху, крім весільного поїзда, рух ніби завмер. Мобільних телефонів тоді не було і в помині. Поки Геннадій разом з товаришами відгинали дверцята якогось «жигулика», щоб визволити поранених, Тамара, залишившись сама у весільному «опелі», повернула ключ запалення – автомобіль рушив з місця. До райцентру було метрів вісімсот. Дівчина вирішила кликати на допомогу сама…
Вона ще й зараз дивується власній рішучості, продиктованій жахливими обставинами. З тремтінням згадує, як увірвалась до найближчої хлібної крамниці – захекана, з підібраним до горла шлейфом фати:
- Де телефон? Негайно викличте «швидку»!
З тих пір Геннадій упевнився в силі заклять. В його пам’яті миттю спливло виділ ля: дві жінки в холодній лункій кімнаті, мелодія «Місячної сонати», хльостка фраза:
- Поплатишся найдорожчим!
Він поплатився здоров’ям друзів, двоє з них залишилися інвалідами на все життя. Але доля змилостивилась над молодою парою. Тамара в тон чоловікові додає:
- Бо не спав наш ангел-хранитель, вчасно відвів кару, завернув те прокляття назад.
Геннадію сповістили, що згодом ту жінку помістили до психіатричної лікарні, де вона й провела свої останні дні…
В задумі сиділи рибалки біля згаслого багаття. Їм перехотілося кепкувати над Копиловим.
Валентина ЛИТВИНЕНКО.