Вчительці-пенсіонерці Надії Федорівні ПСКОВСЬКІЙ присвячую – автор.
ТОГО ДНЯ мені чогось важко було зібратися з думками. В голові снувалося: чого хтось буває щасливим змалку і до останку, а комусь випадають страждання, нерозділені почуття? Та до того ще й дорогу переходять. Як у тій пісні співається:
А товариш кращий мене,
Він дівчину відбере…
Пожалівся один знайомий про те, що насилу діждався, коли відбулася зустріч з випускниками минулих років. Хотілось побачити свою першу любов. Мало того, що намріялось-наснилось, що вона погодиться зійтися з ним. Обоє овдовіли майже одночасно, пройшли роки.
… Біг вулицею до клубу, як і тоді, коли в молодості несло на крилах кохання. Якраз на цьому місці він колись випалив їй усе, що думав, оці каштани були свідками жагучих поцілунків, обіймів. Тьохкало серденько у передчутті щастя, але все даремно. Як тоді, у молоді роки, вона відповіла:
- Не судилося нам бути разом. Маю іншого… Вибач.
Шкода мені цього чоловіка. Не виходить з голови. Їду в автобусі на роботу, поруч сидить жіночка у скромному ситцевому платті, на голові – хустка, пов’язана низенько понад вигорілими бровами. Поглянули ми одна на одну та й почали неголосну розмову. Я їй про історію того чужого нерозділеного кохання, а вона – про свої молоді роки, коли після навчання послали її вчителювати у далекий край, на Дрогобиччину, у село Соколя.
Заходжу, каже, до одних господарів, прошу прийняти на квартиру. Жінка й чоловік ( а він був директором школи) перезирнулись між собою та й дали згоду, попередивши мене про одну обставину: вони мають невиліковно хворого сина і до його зовнішнього вигляду треба звикнути, не лякатися.
- А де ж він? – озирнулась я по кімнаті.
- На роботі. Його відвозять і привозять потягом.
«Нещасний, - подумалось мені. – Мало того, що каліка, так ще й гроші заробляти примушують по вагонах».
Проте згодом стало соромно за такі думки. Увечері, підготувавшись до завтрашніх занять, я вийшла зі своєї кімнати, почувши незнайомий голос у передпокої.
У кріслі хтось сидів спиною до мене. «Мабуть, син хазяйський повернувся». З острахом підійшла ближче. І почула:
- Не страхайтеся мене, будь-ласка. Давайте знайомитись. Я – Станіслав.
Голос був лагідний, приємний. Коли наші очі зустрілися, я мимоволі зойкнула. Голова цього чоловіка дивом трималася між двома горбами – переднім і заднім. Він стомлено закрив повіки, відпив зі склянки, що стояла поруч на столику:
- Ви певно, вчителювати приїхали? – глянув із глибини крісла. – Ми з вами колеги. Я викладаю фізику в середній школі. Дістаюсь туди потягом… Поговоримо пізніше, зараз не маю часу, зошити треба перевіряти.
- Розумію,- хрипко видавила я. – У мене теж свої справи, вибачте.
І повернулася до себе. Серце калатало в грудях. Чи то від того, що боялась видати колючий жах від побаченого, чи від усвідомлення своєї неправоти щодо занять цього чоловіка. Виявляється, він з вищою освітою, педагог. Яких же зусиль йому довелося докласти, щоб здобути знання, а потім і роботу…
Згодом ми стали друзями. Славко умів тактовно розповідати анекдоти, жартував, сипав смішними випадками із тамтешнього селянського побуту. Поступово моя душа відтавала, навіть проникалася симпатією до колеги. Ох, і сильна ж натура крилася під кволим його тілом, спотвореним хворобою! Пив заспокійливі чаї, трав’яні настої та відвари, бо часто мучило безсоння. Намагався бути відвертим, проте у глибині душі мав пекучу таємницю. У свої неповні тридцять, при такому потворстві Славко був безнадійно закоханим. Красуня Анна Гуменяк мешкала зі своїми батьками неподалік, мала за жениха ставного легеня Владика. Вони були прекрасною парою, мов сам Господь підібрав їх одне одному.
Мені випало познайомитись із сусідкою. У дівчини важко спадали через плечі дві русяві коси, дрібні кучерики на чолі завжди світилися, спалахували проти сонця. Чи то роса рання осідала на них, чи туман з долини, чи бризки води з криниці, коли набирала воду…
Осяйна краса Анна не залишала байдужим нікого: ні старого, ні малого. Блакитноокий Владик не поступався дівчині у своїй вроді. Казали, що його мати знала, в якому зіллі купати свою дитину. То ж і виріс парубок гнучким та вправним, розумним та здібним до всякого діла. А найбільше любив теслярську справу, захоплювався лозоплетінням.
Скільки вже того плетива надарував коханій! Мала вона всякі корзинки та кошики, і дрібні, і великі. Щоб і на ринок сходити, щоб і межи людьми побувати. Мені, як приїжджій вчительці, юнак придумав щось на зразок портфеля і подарував на різдв’яні свята.
Треба бути сліпим, щоб не бачити мук кохання нашого Славка! Він виходив у садок, прихилявся до груші, щоб злитися з нею, з її потрісканим стовбуром. «Бридкий блазню, про кого ти мрієш! – картав себе. – Вона на тебе й не гляне, така красуня!». З часом признався мені:
- Я б для неї й небо прихилив би, зорі примусив би сяяти вдень і вночі, щоб їй було любо…
Молоді наші сусіди вже збиралися одружитися, хоч Владику ще належало відслужити у війську. Служба випала в пекельний час – почалася Велика Вітчизняна війна.
Село Соколя стало мені рідним. Тут всі жили, як одна сім’я. Горе ходило попід хатами, чатувало за кожними ворітьми. Постукало воно і в оселю Владикових батьків. Заніміла мати, схилився старий батько – нема у них сина, убили фашисти… Від тієї звістки почорніла й Анна, сховала свої чудові коси від людських очей. В кучерики поступово впліталася сивина і вони вже не спалахували, а відсвічували сталевим блиском…
Майже в кожну сім’ю у цьому глибинному кутку прийшла біда. Дуже важко зводились на ноги. Кожному каліці знаходилась робота. Прилаштовувався і Славко, пробував опанувати теслярське ремесло, навчився класти цеглу. Хоч як не стомлювався, а надвечір поспішав до своєї груші, звідки усе було видно, як на долоні: ось Анна йде до криниці, ось прошкує до броду, ось до теляти спускається, щоб напоїти… Вже до неї сватались із дальніх сіл – усім відмовляла. Аж завмирав каліка, коли бачив чиюсь бричку біля сусідської оселі. Коли це Анна першою обізвалась:
- То ви, Станіславе Йвановичу? Так придивляєтесь, наче хотіли щось сказати.
Перемістила коромисло з плеча на плече. Дивиться, не змигне. Наче приготувалась до чогось незвичайного. Тоді й Славко осмілився і сказав, як з мосту та в воду:
- Я, Анно, хочу з тобою одружитися. Підеш за мене?
Дівочі вії здригнулися і завмерли. Губи сіпнулися, ображено зігнувшись підківкою донизу. Бровенята зійшлися докупи, відтворюючи гіркі думки в наболілій голівці. Усе те тривало якусь хвилину. Раптом випросталась, аж вода схлюпнулась з відерець:
- Гаразд. Даю вам згоду!
- Старостів… засилати? – не вірячи сам собі видихнув Славко.
- Можна й старостів, - повернулась і пішла стежкою.
Коли увечері чоловік переповідав мені те, що сталося, то тремтячими руками підносив до губ натільний хрестик. Невже таке щастя спустилось йому до ніг? Йому, каліці?
Згодом вони стояли у церкві. Красива Анна у весільній сукні і низенький сколошканий Станіслав у вишитій сорочці, чорному піджаку, який ледве сходився на грудях. Співали півчі, святий отець чинно правив обряд. А люди ошелешено споглядали дивну пару, не вірячи власним очам.
Наречена не підводила очей. З-під пухнастих вій народилась крупна прозора сльозинка. Застигла на мить, блиснувши на сонці і враз скотилась по щоці.
Наш жіночий гурт помітив той слід на личку молодої. Одна по одній тулили хустки й собі до очей. Здавалось, що стіни церкви зараз заплачуть разом з усіма святими ликами та янголятами…
- Славкові додалося сили, - захоплено вела розповідь моя співрозмовниця. – Він не давав пилинці впасти на Анну. Прокидався вдосвіта, шкандибав по подвір’ю: сипав зерна курям, набирав відром дерті із старої побитої шашелем скрині, запарював свиням. Аж поки на порозі не з’являлась дружина. Картала його за те, що так рано піднявся, відправляла до хати. Чоловік усміхався, сяючи безмежним щастям і вдоволенням, клявся, що ладен зовсім не спати. Прихиляв голову до її округлілого живота, гладив, цілував, пестив. Жили не гірше за інших. Згодом вже двійко діток пішли до школи. Розв’язували задачки, жваво читали. Мені було дуже легко їх навчати. Жаль тільки, що Станіславу не довелось натішитись ними. Я й досі зберігаю пожовтілий лист від Анни.
- Ніколи не шкодувала, - писала вона, - що доля звела мене із Станіславом. Дуже хороша він людина. Важко було звикнути тільки спочатку до його каліцтва, а далі ми й думки одне одного вгадували. Жити б та жити, але хвороба невідступно стежила за чоловіком. Забрала назавжди тоді, коли він був найбільш щасливий: діти поздоровляли його з днем народження і поклали перед ним на постелі свої табелі з відмінними оцінками…
Від почутої розповіді дорога здалася удвоє коротшою. Під кінець ми із супутницею ще згадали Віктора Гюго, його «Собор Паризької богоматері»», Есмеральду і Квазімодо, подивувалися природі людських чуттів та пристрастей. Повернулися й до попередньої теми про нерозділене кохання мого знайомого.
- Мені здається, що та жінка багато втратила, нехтуючи почуттям шкільного товариша. Адже він проніс його через стільки літ! Воно стало святим, світлим і прекрасним. Проте обирати когось в житті – право кожної людини.
Вона говорила мудро, з висоти свого вчительського покликання, якому віддала наснагу, сили і вміння. Попрощались ми з нею з таким відчуттям, наче знали одна одну давним-давно. І добре, що тепер зустрілись.
Валентина ЛИТВИНЕНКО.
с. Балівка – м. Дніпропетровськ.