Колись дуже давно, ще мабуть до мого народження, світ був добрим і лагідним, ніби обійми рідної матері. Та, певно він так сильно змінився, бо у ньому з'явився я. Чорнявий хлопчисько "без роду і племені". Ні матері, ні батька я не знав. Так і з'явилось моє прізвище "Незнайло". Хтось допоміг з дитинством, тому, що воно, на відміну від інших дітдомівців, в мене було. Допоміг високий худорлявий чоловік, якось випадково заїхавший у наш дитячий притулок. У нього були довгі вуса, та товщелезний гаманець. Чомусь, проходячи повз мене він випадково (чи може, навмисно?) його загубив. Сьогодні, мабуть, при нагоді повернув би йому цю дорогоцінну річ. Але тоді бідний хлопчисько радів, що не довелося цей гаманець поцупити. Дякую дуже, вельмишановний пане, за смачні солодощі, якими я бавився декілька років, за маленькі іграшки (бо великі могли побачити інші діти, та прийшлося б ділитися), за прекрасне, хоч і поодиноке, дитинство. Я й досі зберігаю цей гаманець, на згадку, чи на слушну нагоду повернути із щирим словом "Дякую".
Та нагода така, поки що не настала. Після дитинства прийшла юність. Високий, чорнявий парубок із заздрістю споглядав на хлопців, що мали змогу так гарно і сміливо залицятись до дівчат. Бо сміливість не була мені притаманна. А дівчата завжди полюбляють звичайнісіньких нахаб. Та я дуже не сумував, бо хоч і був вже "парубок, хоч куди", але, все ж, ще малий. Та й не до дівчат було. Вже тоді, в класі десятому, готувався до вступу в інститут, на математичний факультет. А математика - наука дуже тендітна та вибаглива. Її мало вивчати, її розуміти потрібно. Тому, дівчата автоматично перейшли на другий план, а математика - жінка моєї мрії - на перший.
В інститут поступив одразу, бо два роки мук та страждань просто не могли минути безслідно. Так от, тепер в мене попереду було цілих п'ять років вільного, веселого студентського життя. Це я так собі думав.
Мешкав у гуртожитку, мені не звикати. Товариш по кімнаті часто пригощав різними смачними домашніми стравами, що передавали його рідні з села. А я все сидів, та вчив свою математику. Тепер вже вищу. Так і минув перший курс мого навчання.
Група в нас була дружньою, та лише після першого курсу. Бо довго не могли звикнути один до одного, такі були всі різні та сором'язливі. А коли вже трошки підросли, на другому році навчання стали святкувати не лишень дні народження, але й здачі-нездачі іспитів та заліків. Саме тоді, після здачі одного з іспитів, а саме, останнього в першому семестрі другого курсу, я вперше побачив її. Що й казати, бачив я її й раніше, лише не помічав. А помічав я лише вищу математику. Та й те, що нарешті помітив Марусю не дуже допомогло. Бо вона мене не помітила. А може й помітила, але не подала виду. Дівчина була дуже сором'язлива, але неймовірно вродлива та розумна. Любив я дуже пожартувати, а вона, як й інщі - послухати. Та чомусь, не вистачало мені, як завжди, сміливості, щоб хоча б запросити Марусю на прогулянку. Але й не один був такий, що до неї залицявся (хоч я й залицявся лише подумки). Тоді я собі став так розмірковувати "Нехай дівчинка погуляє трохи, вона добра, та багато хлопцям не дозволить. Та й я погуляю трохи. Наберуся сміливості, потренуюсь на інших дівчатах. А потім до неї. Куди ж бо вона дінеться?" Так й парубкував. На неї задивлявся, та з іншими зустрічався. Але ж трапилося так, що проґавив я своє щастячко. Не встиг і вусом повести, як мою Марусю інший під вінець повів. А я, так і лишився ні з чим. Та був то вже останній курс інституту, серце моє вщент розбилося. Хоч інші дівчата увагою не обминали, не їх увага була потрібна. Я був парубок молодий, цікавий та перспективний. Тому вибір серед дівчат був широкий, лише мені зовсім не потрібний. Бо розумів - не кохання то, а пиха. Здобути собі "найгарнішого, найперспективнішого чоловіка, за яким усі дівчата сохнуть". А мені таке непотрібне було. Тому Маруся й запала у серце - іншою була, не як всі вони - "гарпії". Та що ж вже поробиш, як доля сама все по місцях розставила? Марусі іншого чоловіка, мені іншу дружину - математику, вищу. Нічого мені не лишалося, лише смиріння. Прийняв я цю математику як належить. Поступив у аспірантуру, та почав писати кандидатську роботу. Потрібно відмітити, що математика була дружиною спокійною та вірною. Тому, кандидатську роботу я писав гарно й скоро. А вже не моя Маруся, тим часом, народила двох хлопчаків близнюків, схожих не на батька, а на мати. Гарні були хлопці. На їх хрестини вся наша група зібралася, та лише я сумний був, бо дуже хотілося, щоб ці хлопчаки ще й на мене схожими були. Та в одному, мені, все ж, пощастило. Одного з своїх синів Маруся назвала моїм іменем "Василій". Хоча й казали, що ім'я його в честь діда чоловіка Марусі, але серце моє відчувало, що це лише привід. Та більше я за хлопців радів, ніж жалкував, бо була в них мати, й рідний батько був. А як був я байстрюком самотнім, так їм і лишився.
Та доля, жінка з характером. Й не терпить прирікань. Мабуть, саме тому на моєму шляху з'явилась Оксана. І як я тільки повірив її солодким словам та обіймам, її чорним очам та гнучкому стану? Як тільки опам'ятався, було пізно, бо тоді Оксана вже носила під серцем мою дитину. Зіграли ми невеличке весілля, та стали жити як чоловік і дружина. На той час я вже був кандидатом математичних наук, чоловіком "годочків" тридцяти. Непогано заробляв, та мав власну трикімнатну квартиру, хоч і не в центрі міста, але у чудовому й спокійному районі.
Математика, ревнивою жінкою, перейшла на другий план. Бо на першому з'явилась Оксана. Піклувався я про неї гарно. Годував фруктами, балував свіжими соками, бо вагітна жінка буває дуже примхливою та вередливою. Та от, коли до народження нашої дитини лишився всього на всього місяць, прийшла до мене Маруся, і стала жалітися на свого чоловіка. Я дивився на неї й дивувався. Ніби то все в них з самого початку було так гарно, "душа в душу " жили. Ніколи й чутно нічого від неї не було. Мабуть, вже зовсім погано стало, якщо до мене прийшла.
Та це моїй Оксанці не дуже сподобалось. Хоча ми й у трьох на кухні сиділи, і розповідала Маруся про своє життя тяжке нам обом, та Оксана моя знервувалася вся. Так рознервувалася, що народила дитину передчасно. Важкі пологи були, та лікарі добрі трапилися. Народилась у нас дівчинка. Маленьке й беззахисне створіння. Дуже мені хотілося Марусею її назвати, та язик не повертався таку пропозицію на розгляд внести, бо знав, що Оксана хоч і здається простою жінкою, та все ж таки жіноче серце краще будь-якого детектора брехні у світі.
Одного разу, прийшов я до своєї дружини в лікарню, а вона й каже: "Василій, знаєш, здається мені, що нашій донці ім'я Маруся дуже пасуватиме" Сказала, а сама очі в підлогу потупила... Серце в мене тоді на шматки розірвалось. Сів я біля Оксани, пригорнув її до себе й гірко заплакав. І здалося мені тоді, що ріднішої людини, ніж моя Оксана, немає у цілому світі. Та певно, що й не було.
Але назвали ми свою доньку Оленкою. Бо не хотів я серце дружині на шматки різати, та й собі рану сіллю кожного дня посипати.
Донька наша росла швиденько, а коли їй чотири рочки виповнилось, народила Оксана мені ще й сина. На той час Маруся із своїм чоловіком розлучилась, та була жінкою самотньою. Бувало, до нас інколи зайде, побідкається на своє важке життя, подивиться на наших діточок, та піде додому, до своїх синів. В такі дні моя Оксана особливо сумною була, бо ще й досі не розуміла, що немає в моєму житті нічого кращого й ріднішого, ніж кохана дружина, лагідна донька й син, що був моєю маленькою копією. Бо ніколи в житті не знав я своєї родини, й не міг нікому відкритися. Бо то ж не я, бовдур, відкрився для неї, то вона, ластівко моя, відкрила душу загублену, для нас обох відкрила.