моделирование малой родины
здесь неподалеку
есть отличный мир
пойдем туда
Е. Е. Камингс
Калуш ; город без истории. Ведь история ; одно из тех явлений, которые существуют постольку, поскольку существуют ее носители. Носителей местной истории в Калуше нет. Поэтому невозможно себе представить, чтобы здесь праздновали, скажем, 750-летие города (как это случилось не так давно во Львове). В Калуше можно праздновать недельный юбилей, 7-месячный или максимум юбилей в несколько лет. Часы и дни, всевозможные хронологические периоды, проходящие на его территории, не оставляют следов ни в летописях, ни в человеческой памяти, а просто возвращаются для повторного использования, как бусины четок. Как элементы вечного рециклинга. Словно здесь работает какой-то астральный комбинат по утилизации и повторному использованию времени.
Хотя на самом деле у Калуша, конечно, есть своя история. Просто история... то есть настоящая История ; это именно то, чего не помнят.
немного неистории
Если верить легендам и туристическим справочникам, первое упоминание о Калуше датируется 1437 годом. К сожалению, в местном музее от первого калушанина не осталось ни вигвама, ни чучела, ни шкуры. Впрочем, аборигены, судя по всему, были существами активными и предприимчивыми, поскольку уже в 1549 году городу было даровано магдебургское право, и, соответственно ; герб и статус «свободного королевского города».
К сожалению, не знаю, во времена которого из королей это случилось. Как и не знаю, где именно ; хотя, говорят, где-то именно в окрестностях Калуша ; родился в свое время Степан Бандера.
А еще во времена старушки-Австрии в Калуше начали добывать калийную соль. Оттуда берет начало промышленный расцвет города, от коего теперь остались с десяток недействующих предприятий (большинство действующих - собственность российского капитала), заброшенные свалки токсических отходов, карьеры, шахты и руины австрийских фабрик ; бесценные, но никому не нужные памятники промышленной архитектуры.
Вот, собственно, и все, что я могу сообщить с чужих слов. Сам я, вместе с тем, помню Калуш уже советским, обыкновенным районным центром, - с крупнейшим в Европе химическим комбинатом и ужасной экологической ситуацией. Официально город состоял из нескольких участков, но существовал и неофициальный, «исторический», так сказать, раздел: центр, до 1939 года заселенный автохтонами, а с 1946-го ; преимущественно «освободителями» и партфункционерами; высочанка ; средоточие нуворишей-мещан (скоробагатьків) и предприимчивой деревенщины; подгорки ; район, который ассоциировался прежде всего с районным госпиталем, населенный добропорядочными (вероятно, благодаря близости к дому-музею Ивана Франко) гражданами; загорье ; пристанционное зажопье, всеобщий страх, логово местного люмпена и криминала; т. наз. поселок ; территориально крупнейшая часть города, где в железобетонных блоках и кирпичных «хрущевках» жил пролетарский интернационал из всех уголков СРСР, который приезжал за «долгим рублем» на строительство дежурного химзавода, но, поскольку рубль всегда оказывался короче обещанного, ; отходники обычно оставались работать на построенных ими же предприятиях. Ну и наконец ; химия, промышленная зона, государство в государстве, антигород, фантасмагорический полигон, откуда врастали в небо гигантские трубы, клубились дымы и пылали факелы, где заводские корпуса нередко отделяли километры пустынных земель, пересоленных озер, карьеров, каналов, свалок... куди мальчишки, воспитанные образом Юрия Гагарина, ездили играть в космонавтов, искать на совершенно марсианских ландшафтах внеземные формы жизни. Поскольку там не выживали земные.
Возможно, поэтому отравленная соединениями хлора и окисями поливинилхлорида калушская молодежь развлекалась смертельными ночными побоищами, которые назывались «стенка на стенку». Газеты молчали, но утренние перешептывания доносили, мол, «вчера подгорецкие гнали центровых до самого техникума», а «загорские вновь разнесли на поселке танцы». Боялись больше всего загорских: безголовые отморозки, они носили не только цепи и ремни с припаянными бляхами, но и изготовленные из заточенных электродов пики и самодельные оловянные кастеты. Впрочем, токсикоз тут, возможно, ни при чем. О том же пишет Сергей Жадан в «Биг Маке», то же мы видим и в знаменитой «West Side Story».
К тому же мы собирались говорить об архитектуре, не так ли?
андеграунд по-калушски
В Калуше слово «андеграунд» сохранило этимологическое, изначальное значение. Это не богемное подполье и не партизанский бункер, это ; подлинные подземелья, катакомбы и пещеры, которые остались в израсходованных и заброшенных соляных шахтах. Неграмотные австрийцы заливали шахты отработанной пульпой, советские же инженеры решили удешевить процесс, поэтому отходы производства сбрасывали сразу за жилищными массивами, а шахты просто забрасывали. С годами остатки соли вымывались дождями и грунтовыми водами, поэтому вскоре пригородный ландшафт украсила солянка (местная пустыня, где и сейчас изредка прорастет разве занесенная бог знает откуда верблюжья колючка) и карьер ; унылые холмы, похожие издали на заснеженные Кордильеры. Поэтому юным космонавтам уже не нужно было оставлять город и нелегально проникать на фабричные территории: марсианские красоты подступали к их жилищам. Шахты же одарили дополнительым аттракционом: в 1986-м, кажется, году, в полночь, расположенный далеко за пределами сейсмических зон город сотрясло 4-бальное землетрясение ; обрушилась одна из шахт. Пара домов, несколько километров шоссе и живая корова ушли под землю. Человеческих жертв не было. Корову спасли. Пострадали, правда, пустые корпуса старых австрийских фабрик. С тех пор они год за годом понемногу исчезают из калушского ландшафта: часть постепенно уходит в землю, часть разбирается на кирпичи (качества цесарско-королевского кирпича неподвластны времени), часть ; сносится под новые застройки. Боюсь, музея промышленной архитектуры тут не дождешься.
Зато не ограниченные почитанием старины жители с достойной удивления заботой отнеслись к последствиям обвала. Разрушенную дорогу на протяжении 20 лет так и не заасфальтировали, но автомобилистов, вынужденных преодолевать экстремальный, засыпанный камнями участок, предупреждает не обновлявшийся с 86-го года указатель «Осторожно! Обвал!», а несколько метров спустя ; подкрашенный, потому крайне циничный транспарант «Счастливого пути!»
типовые проекты: вчера и сегодня
На фоне андеграундной экзотики Калуш наземный выглядит менее интересно. Во всяком случае выглядел во времена моей юности. Историческая часть (центр), застроенная преимущественно типичными для галицкой провинции бледными копиями европейского модерна, понемногу приходила в упадок, обрастая эклектичными пристройками и приусадебными участками; достижения же советских архитекторов предлагали районным центрам клонированные, так называемые типовые проекты: районный универмаг, районный дом культуры, районные ; кинотеатр, ресторан, сберегательные кассы, гастрономы, кулинарии, аптеки, проч. (Возможно, это делалось для того, чтобы граждане СССР не слишком привязывались к оседлому образу жизни, и были готовы в любую минуту отправиться на очередную «стройку века», осваивать новую «целину», а то и попросту быть вывезенными всем кагалом в бескрайние сибирские просторы, скажем, в качестве представителей «народа-предателя». А там, но новых родинах, их ждали привычные, благодаря чему почти родные ; районный универмаг, районный дом культуры, районный кинотеатр и далее по списку). Строения же сакрального характера, которые в докомунные времена были также и своего рода визиткой для каждого городка, советская идеология велела подвергнуть наиунизительнейшим метаморфозам. Так, в Калуше костел превратили в спортзал, синагогу ; в баню, а греко-католическую церковь отдали кагебешным «батюшкам», что в некотором смысле было чем-то значительно худшим, нежели баня-спортзал: там хотя бы радели о теле, а в «советско-православных храмах» губили дух. Вспоминается Андрухович: «... В помещении неба открыта тюрьма. В помещении тела открытая тьма. В помещении духа раскрыта разруха»
Что касается монументов и мемориалов, то в свое время на лобном месте покрасовались и наисвятейший цесарь, и Пилсудский, и Ленин, и Сталин с Гитлером (эти двое весьма ненадолго) и, конечно же, ; Шевченко. Кстати, памятник Шевченко, который был здесь еще при коммуне, новоявленные государственники заменили более солидным, массивным. У нового Тараса Григорьевича и чело печальней, и брови гуще, и усы куда более кустистые. Но почему-то этот новый Кобзарь похож на Фридриха Ницше. Особенно со спины. Немногим, вероятно, известно, что в Калуше родился также Богдан Рубчак, известный писатель, участник знаменитой Нью-Йоркской группы. И мало кто знает, что в Калуше ; о, чудо! ; есть мемориальная доска, на которой написано это имя. К сожалению, принадлежит она не поэту, а какому-то его однофамильцу, который, как свидетельствует надпись, первым въехал в город на танке в 1945-ом.
Абсолютное же большинство объектов советской архитектуры составляли абсолютно одинаковые жилые дома, формировавшиеся в массивы, окрещенные в года зрелого социализма спальными районами. Полагаю, в постсоветском пространстве количество и общий масштаб этих спальных районов носит вполне планетарный характер. Отдельную группу этих сооружений составляют так называемые хрущевки ; последствия строительной политики Хрущева начала 60-х. Построенные на скорую руку кирпичные коробки со сроком эксплуатации, рассчитанным на 25 лет (через четверть века ожидалась всемирная победа коммунизма), эти примеры, если так можно выразиться, конструктивистского минимализма поныне служат верой и правдой. Защищают, правда только от дождя и ветра. Ремонту не подлежат. Погибают вместе с последним жителем. Я и сам родился, вырос и до сих пор живу в такой хрущевке. И люблю ее, как каждый человек любит свой дом.
Сегодня, когда буржуазоподобие украинского пространства принимает более отчетливые формы, архитектурные метаморфозы провинции остаются стихийными,плохо предсказуемыми и настолько разнщимися стилистически, что уместна беседа не об эклектике, но об украинском народом дадаизме. Единственной общей для всех регионов тенденцией можно считать типичное использование упомянутых выше типических советских проектов. Типический районный ресторан превращается в типический гипермаркет, типический районный дом культуры ; в типическую дискотеку, типический кинотеатр ; в типическое мультикино, возможны варианты. Безвариантной остается формула: функциональней, унифицированей, дешевле, быстрее. Однако благодаря безграничной фантазии масс безликие и серые ранее спальные районы становятся все более красочными, калейдоскопическими, приобретая очертания не столько Лас-Вегаса, сколько увеличенного конструктора Лего. Как известно, из небольшого набора стандартных элементов этой игрушки детское воображение способно создать настоящую сказку.
по колени в европе
Незадолго до появления общеевропейской валюты слово «евро» вошло в наш быт в качестве обычного префикса. Припоминаю, первым неологизмом был евроремонт. Позднее возникли евротакси, евротуры, евроказино. Со временем этот префикс стал популярным, и его стали приспосабливать к самым разнообразным предметам, обычно для того, чтобы продать какую-нибудь турецкую подделку по цене восточно-немецкой имитации «штатовской фирмы» (с ударением на втором слоге). Процесс набрал обороты, и однажды на магазинчике хозтоваров я увидел рекламу «Евробляха». «Бляха-муха! ; подумал я. ; Как прозорлив народ в стихийном словообразовании. Можно ли измыслить лучшую метафору нашего места в дружной семье европейских наций!» Тем временем евробляха оказалась обычной имитацией черепицы и в начале перестройки стала причиной массового увлечения псевдокарпатским стилем (кстати, слово «перестройка» на нашей территории очень быстро от обозначения политики Горбачева вернулась к своему первоначальному значению). И, чем больше сограждан отправлялись на заработки к настоящую, невербальную Европу, тем чаще стали встречаться примеры псевдобаварского, псевдороманского, псевдомавританского и других стилей ; в зависимости от того, где именно происходило нелегкое эстетическое воспитание конкретного гастарбайтера. И понемногу непроизносимый префикс «псевдо» начал сочетаться со всем, что в рекламе, бюджетах и бизнес-планах уже традиционно определялось в качестве европейского. Однако в невозможных с эстетической точки зрения формах калушских новостроек мне чудятся не только попытки реализации убогих провинциальных фантазмов, сформированных самыми тривиальными представлениями о «красивом» ; китчем, блатной романтикой, разбазаренным фольклором и фальшивой позолотой. В неуклюжих имитациях фирмы (с ударением на последнем слоге) самое важное ; именно отклонения, ошибки, отсутствие формата и эстетического снобизма. Фасадная пестрота местных бизнесменов, в сущности, ; удовлетворение детского комплекса «ну-ка посмотри, какая у меня игрушка!». И от столичного самолюбования криминальных миллиардеров это традиционно украинское добрососедское хвастовство отличается именно как разноголосый ярмарочный говор от визга на фондовой бирже. К тому же фасады украинской провинции разрисованы за деньги, заработанные за парадными фасадами европейской демократии тяжким трудом нелегалов. И денег этих обычно достаточно только для того, чтобы разукрасить первый этаж. Потому, чтобы почувствовать себя европейцем в Калуше, нужно идти, не поднимая глаз. Поскольку выше первого этажа ; все те же облупленные стены хрущевок. Ну, разве блеснет где-нибудь рама металлопластикового евроокна (не путать с метафорическим «окном в Европу»).
Впрочем, я постепенно скатываюсь к журналистскому пафосу. Лучше расскажу об одной местной традиции, которая с детства не дает мне покоя, к тому же опосредовано касается архитектуры. В украинских деревнях с давних пор накануне праздников белили известью деревья. Это был типичный пример полифункциональности патриархальных практик: известь сохраняла дерево от вредителей, а беленные стволы придавали саду нарядный и праздничный вид. В процессе урбанизации сельского, преимущественно украинского этноса во времена СССР возникла странная городская традиция: разрисовывать к праздникам не только деревья, но и столбы с бордюрами.
Эта традиция соблюдается по сей день, не смотря на историческую смерть коммунизма. И, не смотря на то, что бордюры давно выщерблены, а вредители так и не приучились ползать по столбам, накануне праздников декалитры извести растрачиваются на эту бессмысленную, но уже ритуальную процедуру.
Поэтому, если идти по Калушу, не поднимая взгляда, любуясь пестротой площадей и белизной вертикалей, можно почувствовать себя в Европе да не по колени, но и значительно выше. Однако насколько выше ; уточнять не стану, поскольку это уже совсем иная, анатомическая, но не архитектурная история.
*
Іздрик
ПО КОЛІНА В ЄВРОПІ
моделювання малої батьківщини
Тут неподалік
є класний всесвіт
ходімо туди
е.е.камінґс
Калуш ; місто без історії. Адже історія ; одна з тих речей, які існують лише тоді, коли існують її носії. Носіїв місцевої історії в Калуші немає. Тому неможливо собі уявити, щоб тут святкували, скажімо 750-річчя міста (як нещодавно було у Львові). В Калуші можна святкувати тижневий ювілей, 7-місячний чи, щонайбільше, ; кількарічний. Години і дні, будь-які хронологічні періоди, що проминають на цих територіях, не залишають сліду ані в літописах, ані в людській пам’яті, а просто повертаються для повторного використання, як намистини вервиці. Як елементи вічного рециклінґу. Немов тут працює якийсь астральний комбінат з утилізації й повторного обігу часу.
Хоча насправді Калуш, звичайно, має власну історію. Просто історія... себто справжня Історія ; це саме те, чого не пам’ятають.
трохи неісторії
Якщо вірити легендам і туристичним довідникам, перша згадка про Калуш датована 1437 роком. На жаль, у місцевому музеї від першого калушанина не залишилося ні опудала, ні шкури, ні віґваму. Однак аборигени, судячи з усього, були істотами активними й підприємливими, оскільки вже 1549 року місту було дароване маґдебурзьке право, а відповідно ; герб і статус «вільного королівського міста». На жаль, не знаю, за часів якого саме короля це діялось. Як не згадаю, де саме ; хоча, кажуть, десь на калущині ; народився свого часу і Степан Бандера.
А ще за часів бабці-Австрії в Калуші почали видобувати калійну сіль. Звідси бере початок промисловий злет міста, по якому нині залишилося з десяток недіючих підприємств (ті, що працюють, майже цілком належать російському капіталу), покинуті звалища токсичних відходів, кар’єри, шахти і руїни австріяцьких фабрик ; безцінні, але нікому не потрібні пам’ятки промислової архітектури.
Це, власне кажучи, й усе, що можу повідомити з чужих слів. Сам я, натомість, пам’ятаю Калуш уже радянським, пересічним районним центром із найбільшим у Європі хімічним комбінатом і жахною екологічною ситуацією. Офіційно місто складалося з кількох дільниць, але був і неофіційний, «історичний», так би мовити, поділ: центр, до 1939-го заселений автохтонами, а з 1946-го ; здебільшого «визволителями» та партфункціонерами; височанка ; осереддя міщухів-скоробагатьків та підприємливих селюхів; підгірки ; дільниця, що асоціювалася насамперед із районним шпиталем, населена добропорядними (мабуть, через близькість музею-садиби Івана Франка) громадянами; загір’я ; пристанційне задуп’я, загальний пострах, лігво місцевого люмпену та криміналу; т.зв. посьолок ; територіально найбільша частина міста, де в залізобетонних блоках та цегляних «хрущовках» мешкав пролетарський інтернаціонал з усіх куточків СРСР, що приїжджав за «довгим карбованцем» на будівництво чергового хімзаводу, а позаяк карбованець завжди виявлявся коротшим від обіцяного, ; заробітчани зазвичай залишалися працювати на ними ж збудованих підприємствах. Ну і нарешті ; хімія, промислова зона, держава в державі, антимісто, фантасмагоричний полігон, звідки проростали в небо гігантські труби, клубочилися дими й палахкотіли факели, де заводські корпуси нерідко відділяли кілометри пустельних земель, засолених озер, кар’єрів, каналів, звалищ... куди хлопчаки, виховані на образі Юрія Гагаріна, їздили бавитися в космонавтів, шукаючи на достоту марсіанських ландшафтах позаземні форми життя. Оскільки земні там не виживали.
Можливо тому, отруєна сполуками хлору та окислами полівінілхлориду калуська молодь розважалася смертельними нічними побоїщами, що називається, «стінка на стінку». Газети мовчали, але ранкові перешіптування доносили, мовляв, «учора підгорецькі гнали центрових аж до технікуму», а «загірські знову рознесли танці на посьолку». Загірських боялися найбільше: навіжені відморозки, вони носили не лише ланци і ремені з напаяними бляхами, але й виготовлені із заточених електродів піки та саморобні олов’яні кастети. Втім, токсикоз тут, мабуть, ні до чого. Про подібне пише і Сергій Жадан у «Біґ Маку», те саме бачимо й у славнозвісній «West Side Story». До того ж ми збиралися говорити про архітектуру, чи не так?
андеґраунд по-калуськи
Слово «андеґраунд» у Калуші зберегло свій первісний, етимологічний сенс. Це не мистецьке підпілля і не бункерна партизанка, це ; найсправжнісінькі підземелля, катакомби і печери, що залишилися у вичерпаних і покинутих соляних шахтах. Неграмотні австріяки заливали шахти відпрацьованою пульпою, радянські ж інженери вирішили здешевити процес, тому відходи виробництва скидали відразу за житловими масивами, а шахти просто покидали. З роками залишки солі вимивалися дощами й ґрунтовими водами, тож невдовзі приміський ландшафт прикрасила солянка (місцева пустеля, де й сьогодні часом проросте хіба занесена бозна звідки верблюжа колючка) та кар’єр ; похмурі пагорби, схожі здаля на засніжені Кордільєри. Тож юним космонавтам уже не треба було їздити ген за місто й нелегально проникати на фабричні території: марсіанські дива підступали до їхніх осель. Шахти ж подарували інший атракціон: 1986-го, здається, року, опівночі, розташоване далеко від сейсмічних зон місто струсонув 4-бальний землетрус ; то обвалилася одна із шахт. Під землю завалилися пара будинків, кілька кілометрів шосе і жива корова. Людських жертв не було. Корову врятували. Постраждали, щоправда, порожні корпуси старих австрійських фабрик. Відтоді рік за роком вони потиху щезають з калуського ландшафту: частина потроху сходить під землю, частина розбирається на цеглу (якість цісарсько-королівської цегли непідвладна часові), частина ; зноситься під нову забудову. Боюся, музею промислової архітектури тут не дочекатися. Зате позбавлені пошани до старовини мешканці з подиву гідною турботою поставилися до наслідків обвалу. Зруйновану дорогу впродовж 20 років так і не заасфальтовано, а автомобілістів, змушених долати екстремальну, засипану камінням ділянку, попереджає не поновлюваний із 86-го року вказівник «Обережно! Завалля!», а за кілька метрів ; підфарбований, а тому вкрай цинічний транспарант «Щасливої дороги!»
типові проекти: вчора і нині
На тлі андеґраундової екзотики Калуш наземний виглядає менш цікаво. Принаймні виглядав у часи моєї юності. Історична частина (центр), забудована здебільшого типовими для галицької провінції блідими копіями європейського модерну, потиху занепадала, обростаючи еклектичними прибудовами й присадибними ділянками; здобутки ж радянських архітекторів пропонували для районних центрів клоновані т.зв типові проекти: районний універмаг, районний будинок культури, районні ; кінотеатр, ресторан, ощадні каси, гастрономи, кулінарії, аптеки тощо. (Можливо, це робилося для того, щоб громадяни СРСР, не надто звикали до осілого способу життя й були готові кожної миті податися на чергову «будову століття», освоювати нову «цілину», а то й просто усім кагалом бути вивезеними на неозорі сибірські простори як представники «народу-зрадника», скажімо. А там, на нових батьківщинах, їх очікували звичні і через це майже рідні ; районний універмаг, районний будинок культури, районний кінотеатр і далі за списком). Будівлі ж сакрального характеру, що в докомунні часи були для кожного містечка ще й своєрідною візитівкою, радянська ідеологія казала піддавати найпринизливішим метаморфозам. Так, у Калуші костел перетворили на спортзал, синагогу ; на лазню, а греко-католицьку церкву віддали каґебешним «батюшкам», що в певному сенсі було ще гіршим від лазні-спортзалу: адже там дбалося бодай про тіло, а в «совєтсько-православних храмах» занепащався дух. Згадується Андруховичеве: «…У приміщенні неба відкрита тюрма. У приміщенні тіла відкрита пітьма. У приміщенні духа відкрита розруха».
Щодо монументів та меморіалів, то свого часу на лобному місці постовбичили і найсв’ятіший цісар, і Пілсудський, і Ленін, і Сталін з Гітлером (ці двоє дуже недовго) і, звісно ж ; Шевченко. До речі, пам’ятник Шевченку, який стояв і при комуні, новітні державники замінили масивнішим, поважнішим. У нового Тараса Григоровича і чоло насупленіше, і брови густіші, і вуса кущуватіші. Та чомусь цей новий Кобзар скидається на Фрідріха Ніцше. Особливо зі спини. Небагатьом, мабуть, відомо, що з Калуша походить і Богдан Рубчак, знаний письменник, учасник славнозвісної Нью-Йоркської групи. І мало хто знає, що в Калуші ; о, диво! ; є меморіальна дошка, на якій вписано це ім’я. На жаль, належить воно не поету, а якомусь однофамільцеві, що, як свідчить напис, першим в’їхав у місто на танку в 1945-му.
Абсолютну ж більшість об’єктів радянської архітектури становили абсолютно однакові житлові будинки, що формувалися в масиви, охрещені в роки зрілого соціалізму спальними районами. Гадаю, на постсовєтському просторі кількість і загальний масштаб цих спальних районів мають уповні планетарний характер. Особливу групу цих споруд становлять т.зв. хрущовки ; наслідки будівельної політики Хрущова початку 60-х. Зведені нашвидкуруч цегляні коробки з розрахунковим терміном експлуатації 25 років (за чверть століття очікувалася всесвітня перемога комунізму), ці зразки, сказати б, конструктивістського мінімалізму вірою й правдою служать і донині. Захищають, щоправда, лише від дощу та вітру. Ремонту не підлягають. Вмирають разом із останнім мешканцем. Я й сам народився, виріс і донині мешкаю в такій хрущовці. І люблю її, як кожна людина любить свій дім.
Сьогодні, коли обуржуазнення українського простору набуває певної структурованості, архітектурні метаморфози провінції залишаються стихійними, непрогнозованими й різностильовими настільки, що доречно, мабуть, говорити не про еклектику, а про український народний дадаїзм. Єдиною спільною для різних регіонів тенденцією можна вважати типове використання згаданих раніше типових радянських проектів. Типовий районний ресторан стає типовим гіпермаркетом, типовий районний будинок культури ; типовою дискотекою, типовий кінотеатр ; типовим мультикіно, можливі варіанти. Безваріантною залишається формула: дешевше, швидше, функціональніше, уніфікованіше. Однак завдяки безмежній фантазії мас безликі і сірі раніше спальні райони, стають дедалі барвистішими, калейдоскопічнішими, скидаючись не так на Лас-Веґас, як на збільшений конструктор Леґо. Як відомо, з невеликого набору стандартних елементів цієї забавки дитяча уява здатна витворити справжню казку.
по коліна в європі
Незадовго до введення загальноєвропейської валюти слово «євро» увійшло в наш побут як звичайний префікс. Пригадую, першим неологізмом був євроремонт. Пізніше зявилися євротаксі, євротури, євроказино. Згодом префікс цей набув популярності і його почали припасовувати до найрізноманітніших речей, зазвичай для того, аби продати яку-небудь турецьку підробку за ціною східно-німецької імітації «штатівської фірми» (з наголосами на другому складі). Процес набирав обертів, і якось на крамниці господарських товарів я побачив рекламу «Євробляха». «Бляха-муха! ; подумалося мені. ; Яким прозорливим є народ у стихійному словотворенні. Чи ж можна вигадати кращу метафору нашого місця в дружній родині європейських націй!» Тим часом євробляха виявилася звичайною імітацією черепиці і призвела на початках перебудови до масового захоплення псевдокарпатським стилем (до речі, слово «перебудова» на наших теренах від означення політики Горбачова дуже швидко повернулося до первісного значення). Але що більше співгромадян виїжджало на заробітки до справжньої, невербальної Європи, то частіше почали траплятися зразки псевдобаварського, псевдороманського, псевдомавританського та інших стилів ; залежно від того, де саме відбувалося важке естетичне виховання конкретного заробітчанина. І потроху невимовлюваний префікс «псевдо» почав пасувати до всього, що в рекламі, кошторисах та бізнес-планах вже традиційно називалося європейським. Однак у неприйнятних з естетської точки зору формах калуських новобудов мені ввижаються не лише спроби реалізації убогих провінційних фантазмів, сформованих найтривіальнішими уявленнями про «красіве» ; кітчем, блатною романтикою, розбазареним фольклором і фальшивою позолотою. В незґрабних імітаціях фірми (з наголосом на останньому складі) найважливіше ; саме відхилення, помилки, відсутність формату й естетичного снобізму. Фасадна строкатість місцевих бізнесменів, по суті ; задоволення дитячого комплексу «а подивись, яку я маю забавку!». І від столичного самохизування кримінальних мільярдерів ці традиційно українські межисусідські вихваляння різняться так само, як різноголосий гамір ярмарки ; від вереску на фондовій біржі. До того ж фасади української провінції помальовано за гроші, зароблені важкою працею нелегалів за парадними фасадами європейської демократії. І грошей цих зазвичай вистачає лише, щоби помалювати перший поверх. Тому аби відчути себе європейцем у Калуші, треба йти, не піднімаючи погляду. Бо вище першого поверху ; все ті ж облуплені стіни хрущовок. Ну, хіба зблисне де-небудь рама металоплатикового євровікна (не плутати з метафоричним «вікном у Європу»).
Втім, я починаю збиватися на журналістський патос. Краще розповім про одну місцеву традицію, котра від дитинства не дає мені спокою, а до того ж має опосередкований стосунок до архітектури. Віддавна в українських селах перед святами білили вапном дерева. Це був типовий приклад поліфункціональності патріархальних практик: вапно оберігало дерево від шкідників, а побілені стовбури надавали саду святкового, прибраного вигляду. В процесі урбанізації сільського переважно українського етносу виникла за часів СРСР дивна міська традиція: малювати до свят не лише дерева, але й стовпи та бордюри. Без огляду на історичну смерть комунізму традицію цю свято бережуть. І не зважаючи на те, що бордюри давно пощерблені, а шкідники так і не призвичаїлися повзати стовпами, напередодні свят декалітри вапна витрачаються на цю безглузду, але вже ритуальну процедуру.
Тож якщо йти Калушем, не піднімаючи погляду, милуючись строкатістю площин та білизною вертикалей, можна відчути себе в Європі навіть не по коліна ; значно вище. Однак, наскільки вище ; не уточнюватиму, адже це вже цілком інша, анатомічна, а не архітектурна історія.
В книге: Іздрик. Флешка. Івано-Франківськ: “Лілея-НВ”, 2007.