В.Я.Тимофєєв
ЗАДНІСТРОВА СІЧ
1 частина.
2008
*** * ***
Ця книга – про козацтво Задністрової Січі, що діяла (й діє) на Одещині в місті Білгороді-Дністровському та районі в першому десятиріччі ХХІ ст.; про козаків та козачок Білгород-Дністровської громади, що в загальному громадському русі прокладали свої, козацькі, шляхи до незалежної держави Україна. Історія Січі подається через документальні джерела (газетні й журнальні статті, протоколи, спомини самовидців, накази отаманів і рішення Козацьких Рад та ін.), що надає їй ознаки академізму. Але за рядками документів проглядають живі люди з їх пристрастями та інтересами, своєрідним козацьким поглядом на події та на життя взагалі...
Білгород-Дністровська козацька громада – унікальна громада; на її території лише в останні 20 років відбулися декілька широкомасштабних (помітних) для України подій: створення впливових козацьких громадських організацій (90-ті роки ХХ століття; на меті було трансформація їх в асоціацію козацьких організацій, а Білгород-Дністровську громаду – в козацьку громаду) та навчально-виховних закладів нового типу – Січей (шкіл козацько-лицарського виховання) – Адамівської, Долинівської, Вигінської, Старокозацької, Випаснянської, Турлацької (90-ті роки ХХ століття – 10-ті роки ХХІ століття; на меті було трансформація їх в асоціацію навчальних закладів козацького спрямування та створення козацького-лицарського ліцею)...
*** * ***
Тимофєєв Валерій Якович – педагог, теоретик козацько-лицарського виховання; генерал-осавул Українського козацтва. Головний редактор альманахів козацтва Південноукраїнського Задністров’я «Річ про Адамівську Січ», «Річ про Буджацьку Січ», «Річ про Січ», «Козацтво Задністров’я». Нагороджений іменним годинником від Президента України, козацькими нагородами; удостоєний звання «Кращий освітянин України» в номінації «Народе мій завжди буде» за створення навчального закладу нового типу – школи козацько-лицарського виховання. Автор 16 монографій та більше 100 наукових і науково-популярних публікацій з історії та історіографії сучасного козацтва і козацької педагогіки. Працював директором школи, сільським головою, в апаратах районної державної адміністрації та районної ради на посадах начальника організаційного відділу.
*** * ***
ЗМІСТ:
ВІД АВТОРА.
Частина І. Козаки, ми маємо робити…
І. ВІСІМ КОЗАКІВ-«САМУРАЇВ».
1. Грудень 2003 – березень 2004. Козацтво й національна ідея. Відділ освіти. Архіви козаччини Задністров’я. Наша «Веселка» зачарувала й англійців. Річ про Буджацьку Січ. Козацька держава – мрія чи розбудова? «Гроно».
2. Квітень – вересень 2004. Завдання сучасного козацького навчально-виховного закладу. Гімназія № 9 м. Одеси – обласний семінар. Наші шкільні Січі в районі. Не буде переводу козацькому роду! «Шквал». Бессарабія за Ющенка. Байрамчанська Січ.
3. Жовтень – грудень 2004. Тузлівська Січ. Установче Коло Дністровської Січі. П.Бровко. Помаранчева революція.
ІІ. ДНІСТРОВСЬКА СІЧ.
4. Січень – квітень 2005. Третій Гетьманат. Пакет установчих документів Дністровської Січі. Думки – вголос. Козацька педагогічна конференція. Звіт про виконання заходів з розвитку Українського козацтва в районі.
5. Травень – серпень 2005. «Патріот»-«Сокіл» («Джура»). Хортиця. Склад Ради Українського козацтва при Президентові України. Козаки знову мають стати захисниками честі й гідності України, її традицій, її культури. «1+1» Кость Грубич. Стислий виклад дипломної роботи Тимофєєвої С.В.
6. Вересень – грудень 2005. Молода Січ Задністров’я. Звіт про виконання наказу МОН України. Наші славні козачата. Чорноморське Козацьке Військо. Районна державна адміністрація.
ІІІ. ДНІСТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ КІШ (МАЛА СІЧ).
7.Січень – березень 2006. Брати, об’єднаймося! Наказ №25. Адамівська Січ – прийом у козачата. Серія статей «Козацтво Задністров’я». Радіо. Адамівський дитсадок.
8. Квітень – вересень 2006. Посвята міського голови. Історія Задністрового козацтва. Духовний світ козацтва. Журнал «Гетьман» повідомляє. 1-й районний збір козацької молоді.
9. Жовтень – грудень 2006. 14 жовтня – День Українського козацтва. Нагородження активістів. Адамівська Січ: дитячий садок – козацькі розваги. Велика Рада Українського козацтва. Свобода по козацькі. Районний молодіжний форум. Клуб «Патріот».
ІV. РАЙОННА ПРОГРАМА РОЗВИТКУ КОЗАЦТВА.
10. Січень – травень 2007. Річ про Січ. Українська козацька соборність. Козацька ідея – вчора, сьогодні, завтра. «Супер-козак». Козацька нація. Поповнився цикл книжок, присвячених історії козацтва і нашого краю. Бути чи не бути. Як нам обладнати освіту. Козацтво було, є і буде завжди! Мета освіти – виховання. Після нас не буде нас, а справи залишаться. Нові книги про козацтво. Нащадки козацького роду. Новини козацтва Задністров’я. 15 років Задністровому козацтву. Станиця Аккерманська – нетихий Дністро – гуляй, козак.
11. Червень – вересень 2007. Рада керівників козацьких формувань. Координаційна рада. Сесія й програма. Хор «Мрія» святкує 50-тиріччя керівника. Посвята в козаки. Новина дня. Підбито підсумки. Відновити народні дружини. Перший Всеукраїнський зліт дитячих громадських організацій.
12. Жовтень – грудень 2007. 14 жовтня – День Українського козацтва. Козацька нація. 17 річниця Відродженого Українського козацтва. Старокозаче. Романтика дороги. Служили Богові і Україні. Новини козацтва Задністров’я. Семінар в Адамівці. Козак – завжди козак. Семінари-тренінги «Козак-лідер 2007».
V. ЗАДНІСТРОВА СІЧ.
13. Січень – березень 2008. Козацтво Задністров’я. Стратегія задністровців «Слава Богу, що ми козаки!». Адміністративне гетьманство. Районна рада.
14. Квітень – серпень 2008. Інформація. Тризна на Хортиці. Невдалий аванс-хабар. Кадри вирішили все. Коли апетити зростають… Козаки, ми маємо робити…
ЗАМІСТЬ ЗАКІНЧЕННЯ.
ЛІТЕРАТУРА.
ВІД АВТОРА.
… Нова соціальна верства – козацтво, яка відродилась як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендує на роль політичного лідера і владу…
Реакція багатьох козаків на критичний матеріал така: ти хочеш розвалити (добити) козацтво. Вельмишановні мої! Не можна розвалити хату, яка ще тільки намальована на папері, про яку балакають, а не будують. Добити можна того, хто живий. Мертві бджоли не гудуть.
Тому й критична публікація для живого й здорового – як холодний душ на похмілля. Отож, бажаючи всім плідної праці, хочеться одного: щоб люди пишалися нами так, як Наливайком, Трясилом, Сірком чи Палієм... А для цього хочуть вони бачити не погони, лампаси й незаслужені нагороди, а реальні справи: виховання молоді, забезпечення громадського порядку, охорону пам’ятних місць. І славитимуть нас саме за це, а не за збори (“Будьмо!” - “Гей!”), де нічого не вирішується….
2003 рік… На Україні панує «хор глухонімих» (Ліна Костенко). Часто повторюване гасло «розбудова держави» перетворилося на словесний штамп, який викликає у населення роздратування й насмішку. Є.Сверстюк писав: народ «втратив певність своєї ходи…, духовно заглушений, релігійно і національно здичавілий, а в результаті – збайдужілий до себе самого».
В українському суспільстві не зникає синдром негативного соціального самопочуття – три «не»: недовіра, невпевненість, незадоволення. Збільшилася кількість громадян, які бажали повернути планово-розподільчу систему економіки і радянський спосіб життя, сподіваючись, що це допоможе ліквідувати тавро суспільства «раптової бідності». Існує нестійкий баланс влади. Нас вважають, поряд із Молдовою, Росією, Албанією, Македонією, Азербайджаном, державою з частково демократичним ладом і незадовільним темпом соціально-політичних та економічних реформ.
Справжню тривогу фахівців вивликає стан здоров’я населення, наявність не менше чверті фальсифікованих лікарських препаратів у аптечній мережі. За період навчання в школі кількість здорових дітей зменшується наполовину, серед підлітків абсолютно здоровими є лише 1% дітей. Зростає кількість хворих на туберкульоз, СНІД, через зношеність 75% водогонів незадовільною стала якість питної води.
Точиться політична боротьба за проведення політичної реформи, яка мала перетворити Україну на парламентсько-президентську республіку. Внутрішня соціально-політична ситуація залишається суперечливою, гострота протиборства політичних сил в усіх сферах життя не зменшувається. Українська політична культура залишається персоноцентричною за своєю суттю, владу й суспільство розділяє глибока прірва, існує чорний політичний ринок з високими цінами за членство в депутатському корпусі. У державі склалася «дефолтна демократія», коли влада вперто переслідує опозицію, яка, втім, є досить сильною, щоб стати на заваді остаточній перемозі режиму. Останній чинить відчайдушний опір. Зрощення влади, силових органів, навіть окремих співпрацівників СБУ з кримінальною злочинністю набуло широких масштабів, у ньому задіяні посадовці з обласних та районних держадміністрацій…
Майбутні вибори президента 2004 року демократична опозиція характеризувала таким чином: буде «війна, абсолютно жорстока, цинічна, а може, навіть і кривава». Президент надіслав головам облдержадміністрацій секретний циркуляр, яким пропонувалося створити оперативні штаби, добуваючи інформацію від осіб, причетних до роботи демократичних форумів. Влада розраховувала, як і на попередніх президентських виборах, на адміністративний ресурс. Більше того, вона була впевнена в його ефективності і виключала поразку провладного кандидата, вважаючи, що «Україна – це держава без подій та без героїв…» (1)
Політична ситуація в державі не могла не вплинути на становище Українського козацтва взагалі й, зокрема, козацтва Задністров’я. З огляду на корумпованість влади, непопулярність її дій серед громадськості, керівництво наших основних козацьких організацій призупинило співробітництво із органами влади й перейшло до табору опозиції.
Політизація козацтва в Задністров’ї призвела до напружень у відношеннях із владою (й між отаманами), різкого зменшення чисельності козаків, відпливу основної маси членів від активної діяльності організацій й переходу її до «провінційно-кухонного співчуття» лідерам козацтва, а подекуди й осуду - «своїми діями вони розкололи козацтво, підірвали авторитет; нам тепер соромно в козацтві бути».
Серією статей в козацькій газеті (наші матеріали та матеріали про нас – козаків – в державних та приватних ЗМІ – «Советское Приднестровье», «Будьте с нами», потім «Аккерманские вести» друкували зовсім мало) я намагався у ці непрости часи накреслити шляхи нашого подальшого руху, об’єктивно висвітлювати діяльність отаманів, змінити стереотипи уяви про козацтво, як про «шароварну оселедщину», на адекватне ставлення до козацького громадського руху, який має й політичні амбіції, як до прогресивного руху. Козацьку газету ми розповсюджували, як листівку – «Прочитай та передай товаришу»…
Козацтв у нас, на Україні, розвелося, мов собак нерізаних. Одне одного ненавидять, цураються, намагаються триматися подалі, а то й палицю в колеса вставити опонентові.
Отамани... Один на державній посаді, другий отримує відсоток від козаків, які займаються охоронною діяльністю, третій “колядує”, випрошуючи гроші в підприємців...
Мені ставлять питання руба: “Ти – козак чи не козак?” Та куди мені, хлопці? У вас он у кожного різьблене посвідчення, де чітко написано, що ви – козаки, а не Бог зна хто. Кажуть, така ксива тільки в Байди-Вишневецького була! Ну, може, ще в Сагайдачного та Дорошенка... А мені її ніхто не видавав. Ні Ружинський, ні Підкова. Та й лампасів, як у Хмельницького немає. Стоячого комірця (їх, мабуть, Косинський та Наливайко любили) не придбав – вибачайте. Та й погонів генеральських, як у Сірка чи Виговського – також не носю. Колись, ще в Радянській Армії, як присвоїли капітана – то й нині це звання у військовому квітку значиться. Куди ж мені до зірок, які ледь із погонів не вилазять? Не кажу вже про петлиці з дубовим листям!
Нагород особливих не маю – ні хрестів, які, мабуть, дуже любив Морозенко, ні орденів зі схрещеними мечами, якими, напевно, нагороджували Богуна та Кривоноса. Та й за що ж мені їх давати? У бойових діях участі не брав... Є лише іменний годинник від Президента України та звання кращого освітянина України 2002 року (за створення школи козацько-лицарського виховання)...
А ще ж ви усі такі вірні християни! Так любите ворогів своїх! А ближніх – як самих себе! Якщо вас ударять в одну щоку – підставляєте іншу... Куди мені… Для мене більше підходить прислів’я: “Прадід був отаман (до речі, останній станичний отаман Муравльовки з Подунав’я; його було страчено румунами в 1918 році за збройний супротив), дід козак (відомий на Дунаї характерник-некрасовець), батько – син козачий (полковник Радянської Армії), а я – хвіст собачий!”
Саме ваша отаманська-християнська любов до ближнього була першим приводом до розколу козацтва Задністров’я. А далі вже працював відомий принцип: «Де два козаки – там три гетьмани!” Бо хіба ж то козак, якщо він не мріє стати отаманом? Його не обрали? Є інший вихід – забирай два десятки вірних тобі людей і кричи на всю горлянку, що створив нове військо і що саме в тебе козаків утричі більше, ніж у того, від кого втік. Цифри не перевірить ніхто.
Хочете, шановний читачу, узнати найбільшу козацьку таємницю? Нею є кількість козаків у тому чи іншому війську. Жоден отаман не назве вам правдивої цифри. Будуть говорити про тисячі та сотні, але якщо на повірку, то набереться десяток-два. Зате погони на всіх такі, що й генераліссімусу Сталіну ніколи не снилися. Ось тут і собака заритий. У кожного отамана хоч крапелинка совісті, а таки є. І якщо він скаже правду, що командує військом, яке налічує аж... п’ятнадцять козаків, то чим він тоді відрізняється від армійського прапорщика, командира взводу? Не солідно якось. Тому реєстру козацького вам ніхто й ніколи не покаже...
На Україні від єдиного колись Українського козацтва відбрунькувалися з десяток військ козацьких – Вільне, Характерне, Реєстрове, Звичаєве, Арійське, Запорозьке, Запорозьке Низове, Козацтво України. А ще є... Вибачайте, читачу, що всіх не запам’ятав. Така ж ситуація й в нас: Буджацька Січ з її Кошем, 1-й Окружний полк ім. П.Орлика, Окремий курінь ім. С.Білого, курінь Війська Запорозького, Курінь Чорноморського козацького з’єднання, Білгород-Дністровська паланка… І кожен отаман – святіший папи римського. Тільки він – справжній патріот, справжній козак і справжній герой, на якого треба рівнятися. Всі інші – артисти цирку, клоуни і т.д.
Бачачи таку картину, автор став перед дилемою: може й собі якесь військо організувати? Тим паче, й ходоки вже йдуть до мене з таким проханням. Десять осіб для цього підшукаю та й вистачить поки що. Зате вже дев’яте козацтво буде на теренах Задністров’я. А там свої люди й генерала присвоять. На публіку казатиму, що в реєстрі 12721 козак. Щоб не соромно було…
Усі козацтва прагнуть до того, щоб їхні члени носили зброю. Усі хочуть коли-небудь прийти до влади. Навіть партію козацьку для цього створюють. Люди, які приходять до влади, намагаються об’єднати суспільство. Адже гуртом і батька легше бити. Чи зможуть це зробити отамани, які вчинили розкол? Чи буде Україна цілою, якщо вже зараз пропагується нова автономія на її теренах? Такі люди швидше приведуть до громадянської війни, ніж до єднання. Тому, зваживши всі «за» й «проти», скажу відверто: «Слава Господові, що не дав до ваших рук зброю, а тим більше – владу!»
А якщо серйозно, то, може, отамани, у яких і трьох десятків козаків не назбирається, покладуть булаву (пернач), щоб далі не ганьбитися? Або зійдуться два чи три отамани й вирішать, що пора провести спільну Велику раду. На ній поставити питання про вибори одного-єдиного керівника. За кого більше – той керує. Інші нинішні отамани стануть його заступниками… (2)
На Україні подейкують – якщо вас не беруть у масони, можете спробувати вступити хоча б у козаки (правда, є відомості, що козацтво й масони – дві сторони однієї медалі). Як би там не було, вибір козацьких утіх для задоволення власного марнославства предостатній. Але й дотепер не зрозуміло, чи тільки у хворобливому честолюбстві справа. Чи не існує в країні, подібно до того, як це було в Римі, спеціальний клас військових? Чи може ця суспільна верства бути використаною? І головне – як?
Козацькі організації стоять відокремлено у загальній масі об’єднань громадян за інтересами, соціальним статусом чи грішми. Нечасті публікації в пресі, присвячені козакам, в основному стосуються або парадної сторони їхньої діяльності (усі про перебіг Великих Рад і масових нагороджень самодіяльними орденами), або фінансових сторін особистісних конфліктів усередині козацького руху. Насправді за парадним антуражем – усілякими шароварами, вольтижуванням і клонуванням гетьманів – від очей широкої громадськості ховаються цікаві процеси.
Масовий козацький рух виник в Україні на переломі 80-х – 90-х років ХХ століття. Тоді у козаки прийшли багато діючих офіцерів Збройних Сил. Українське козацтво – першу і тривалий час – єдину структуру, яка об’єднувала козаків, очолювали в ХХ столітті В’ячеслав Чорновіл, згодом Володимир Мулява, що одержав чин армійського генерал-майора. У запеклій боротьбі між комуністами і націонал-демократами козацтво займало скоріше вичікувальну, ніж активну позицію (хоча спочатку козацтво утворювалося як активні охоронно-штурмові загони РУХу). Основним заняттям козаків було участь у хресних ходах, церемоніях покладання трав’янистої рослинності до підніжжя бронзових борців і антуражна охорона неформальних заходів РУХу.
Оскільки здобуття незалежності України відбулося мирним шляхом, призначення козацтва і його подальша доля змусило губитися в здогадах не тільки нове керівництво країни, але і самих лідерів козацтва. Сотні молодих і фізично міцних чоловіків в козацькій формі опинилися на узбіччі політичних процесів. Армія і спецслужби мали тоді своїх турбот повний рот – катастрофічно урізувалося бюджетне фінансування – солдати голодували в казармах, безліч офіцерів і генералів потрапили під скорочення. У таких умовах брати на себе турботу про козацтво армійцям та іншим силовикам здавалося аморальним.
І війни ніякої ні з ким не було. Куда бідним січовикам податися? Поки козаки думали, закрилася остання ніша – рекет. Організована злочинність уже набрала бойовиків, і козакам не знайшлося місця навіть серед «биків». Можливо, це був як раз той випадок, коли інертність керівництва і його небажання що-небудь робити, зробила козацькому руху добру службу. Практично ніхто з козаків – за одиничними випадками – не заплямував себе зв’язками з вітчизняними і закордонними мафіозі.
Таким чином, до середини 90-х років козацькі організації в Україні виявилися в стані недофінансованості і недозатребуваності. Коли немає якоїсь об’єднуючої сили, цілком природно всередині будь-якої організації починається пошук і «призначення» винних. Українське козацтво стрясає цілий ряд скандалів, розколів і виключень з рядів.
На сьогодні в Україні діють близько двох десятків козачих організацій з міжнародним і всеукраїнським статусом. Про число обласних, міжрайонних і місцевих можна тільки здогадуватися. Причиною такого різкого збільшення кількості структур (але не членів) стали Укази Президента, що передбачають надання певних преферансів козацтву. У їхньому числі – право на носіння форми військового зразка і присвоєння спеціальних козачих звань, а також вказівка органам державної влади і керуванню на місцях сприяти козакам в одержанні земельних ділянок і залучати їх до охорони громадського порядку.
Можливість одержання віртуальних звань і чинів із правом носіння форми, на сьогодні не є чимось особливим для простих громадян. А от для відставних «силовиків» - це питання досить актуальне. Ще вчора був Іван Іванович, скажімо, підполковником – шановною людиною. А нині він – простий відставник. Вступивши в козацтво, Іван Іванович може не тільки вирости в званні, скажімо, до генерал-полковника, але й надягти на себе форму з відповідними погонами. Якщо в Києві нікого не здивуєш великими зірками, то в провінційному райцентрі, де найвищі чини – начальник райвіськкомату і його колега з УВС – максимум майори, візит в адміністрацію чи в інший орган влади в генеральській формі приводить до полегшення процесу «вирішення питання». Ну, хто відмовить генералові й отаманові куреню за сумісництвом у виділенні якихось нещасних ста гектарів землі? Тим бо, що відповідно до Указу Президента і для доброї справи – розвитку козацького фермерського господарства.
Таким чином, в Україні кілька років підряд проходить тихий і непомітний для широкої громадськості процес створення своєрідного нового стану – землевласників-козаків. Звичайно, не кожен козак має підприємницьку жилку. Але і для таких знайдеться заняття. Адже чим більше землі – тим більша кількість людей необхідна для її охорони… від зазіхань бажаючих розжитися козацькою картоплею і помідорами. У сільський бут починає повертатися забута професія об’їждчика-охоронця врожаю і техніки. І кому, як не козакам, доручити таку відповідальну справу?
Але не тільки своїми сільськогосподарськими та охоронними властивостями цікаві козаки для влади. Не менший інтерес козаки становлять як значна частина електорату. Непротестного, провладного і стабільно консервативного у своїх симпатіях. Козацтво довгі сторіччя було опорою режиму в імператорській Росії, і таким воно залишається в Росії нинішній, а також у Білорусії та в Україні.
В усіх трьох незалежних державах є спеціальні державні структури, які займаються розвитком козацького руху. В Україні такою є Координаційна Рада з питань розвитку козатва при Президенті України, до складу якої входять не тільки представники власне козаків, але і державні чоловіки різних рівнів. Очолює Раду Гетьман Українського козацтва Іван Білас.
У нашого сусіда – Росії – козацтву приділяється серйозна увага. Але там і ситуація інша – козаки «тримають» внутрішні кордони між слов’янськими і мусульманськими республіками та областями. А звання і посади козаків проходять затвердження урядовими структурами. Цікаво також, що радником президента Путіна з питань козацтва є герой чеченської війни, бойовий генерал Трошев.
У Белорусії кілька козачих організацій були під тиском «бацьки» об’єднані в одне; очолив Всебелоруське об’єднане козацтво генерал-лейтенант Микола Єркович – за чутками – родич президента Лукашенка.
У Придністров’ї козацтво розвивалося в екстремальних умовах – війна! Я був свідком (й безпосереднім учасником цих подій) і можу стверджувати, що якби не козацтво (спочатку Українське, потім козацтво Придністров’я) – жертв серед слов’янського населення у збройному конфлікті між Молдовою та Придністров’ям було б набагато більше. До речі, лише в Придністров’ї діє Закон про козацтво; козаки несуть державну службу, одержують за це платню.
В Україні з єдністю козацького руху не склалося. Однак усі козацькі організації настороженно ставилися до опозиції і заявляли про свою неучасть у політиці. У лавах козацьких організацій можна зустріти народних депутатів від різних фракцій: генералами Козацтва Запорізького є нардепи Павло Матвієнко і Петро Порошенко. До речі, Козацтво Запорізьке (Верховний отаман Дмитро Сагайдак) – мабуть, єдина організація, на базі якої не створено політичної партії. Інші козаки заявляють про свою аполітичність, проте тримають у своєму тилу партійні структури. Гетьман Українського козацтва Іван Білас очолює партію «Січ». Київський мер Омельченко за сумісництвом є не тільки гетьманом «Козачих військ України», але і головою партії «Єдність». Є козача партія і в Об’єднаного козацтва України, очолюваного гетьманом Анатолієм Поповичем. Гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій Шевченко (полковник СБУ і ректор Донецького державного інституту штучного інтелекту) - є главою політичної партії. Інші козаки не створюють власних партій, а воліють ретельно дружити з тими або іншими великоваговиками політрингу. Так, у членах політради СДПУ(о) донедавна перебував колишній Верховний отаман Союзу козацьких організацій Віктор Дубограй. Взагалі, в козаках перебувають 40% народних депутатів України. (3)
Велика частина козацьких організацій є «проектами» у вітчизняному розумінні короткого терміну – тобто створені для суто прагматичних цілей. Яких дві – гроші та влада.
Фінанси добуваються за допомогою залучення спонсорів під акції з козацьким колоритом і прийняття всілякої речової, продуктової і банкнотної благодійної допомоги від нових генералів або відзначених кавалерства ордена з безліч позолочених променів, посипаних стрілами.
З владою – складніше. Напередодні кожних чергових виборів до козаків починають виявляти доброзичливу увагу і навіть просто підлизуватися практично всі політичні партії. Це свідчить про те, що сьогодні козацтво в Україні розглядається політтехнологами як структурована і віддалена від інших частина електорату, Для такого погляду є підстави. Козаки, як і їхні попередники кілька сторіч тому відрізняються від іншого населення більшою заможністю, орієнтацією на консервативні цінності і підтримкою влади. Крім того, напіввійськові порядки, які панують у переважній більшості козацьких організацій, дозволяють їхнім керівникам упевнено заявляти про контроль над політичними думками і голосувальними сподіваннями своїх підлеглих.
Реальна кількість членів жодної козацької організації в Україні не перевищує 10-12 тисяч членів. Однак, у аполітичні нинішні і суспільно неактивні часи й це чимало. На сьогодні найбільш повні реєстри і працездатність, що не залежать від політичної кон’юктури, демонструють громадськості дві організації – Козацтво Запорізьке та Українське реєстрове козацтво. Від колишнього ж впливу Українського козацтва залишилася тільки заявлена чисельність і посада радника прем’єра з питань взаємодії з правоохоронними органами у його гетьмана (І.Г.Білас – виходець з системи МВД).
Окремо у козацькому русі стоїть Всеукраїнська громадська організація Козацькі війська України, очолювана гетьманом і генералом козацтва Олександром Омельченко, він же – мер Києва. А верховним отаманом і генерал-полковником у нього – секретар Київради Яловий. Окремо – тому що майже всі інші козацтва створені й очолюються колишніми керівниками Українського козацтва, які стояли біля джерел руху. КВУ – є типовим номенклатурним породженням.
Цікаво, що в розколі козачого руху України, що відбувся, амбіції лідерів зіграли опосередковану роль. Козаки України розділилися на безліч організацій у першу чергу за релігійними міркуваннями. Як не дивно, питання конфесійної приналежності є основними в процесах формування, функціонування і перманентного дроблення козачих організацій. (4)
Верховний отаман Козацтва Запорізького і один із найвпливовіших діячів козацького руху Дмитро Сагайдак вважає, що нині всі козацькі організації України можливо умовно розділити на чотири групи, абсолютно тотожні своїм попередникам п’ять-шість століть тому. А саме – на реєстровиків, запорожців, вільних козаків і т. зв. “звичаєвих”.
1. Реєстровиків, до яких належать Українське козацтво, Українське реєстрове козацтво і, меншою мірою, Військо Запорізьке Низове (Отаман – Олександр Панченко) цілком зорієнтовані на державу і вважають себе її частиною. А, тому, готові виконати будь-яке розпорядження влади в розрахунку на бюджетні ін’єкції та загальну прихильність. Цікаво, що гетьман Іван Білас є греко-католиком, а гетьман Українського реєстрового козацтва Анатолій Шевченко недавно зробив почесним козаком своєї формації Папу Римського. Серед козаків УК – власник банку «АЖІО» - Аржевітін.
Усе це найкраще ілюструє утилітарне ставлення керівництва реєстро-орієнтованих козаків до історії свого руху взагалі і до релігії зокрема. Адже широко відомо, що козацтво на Україні завжди було православним, а боротьбу з експансією католицизму на схід бачило однією з найголовніших своїх задач. Таким чином УРК є продовжувачами традицій «надвірних військ» магнатів, у складі яких були і католики, і православні, і мусульмани – «аби гроші».
Говорячи про реєстровиків, варто зазначити, що гетьман Українського реєстрового козацтва А.І.Шевченко в минулому – старший офіцер Служби безпеки України. Це, треба віддати йому належне, він не приховує. Нині Анатолій Іванович є ректором Донецького державного інституту штучного інтелекту, а очолюваний ним ВНЗ вважається одним із кращих навчальних закладів України.
До реєстровиків належить Азово-Чорноморське козацтво, до якого нещодавно належало Чорноморське козацтво Одещини (й Буджацька Січ).
2. Запорізький напрямок представлений Міжнародною громадською організацією Козацтво Запорізьке (Верховний отаман Дмитро Сагайдак), козаки якого є прихильниками канонічного православ’я. При цьому Козацтво Запорізьке при всякому зручному випадку підкреслює, що їхнє духовне керівництво – Українська православна церква Московського патріархату.
За ступенем впливу, кількістю членів і реально існуючих регіональних структур Козацтво Запорізьке значно перевершує всі інші козачі організації в Україні. Серед козаків КЗ зустрічаються народні депутати від усіх фракцій та партій, а також – керівників обладміністрацій. Погони генералів і полковників Козацтва Запорізького носять відомі бізнесмени і фінансисти (глава Промінвестбанку Матвієнко, керівник Укрексімбанку Сорокін, Посол Російської Федерації в Україні Віктор Черномирдін, екс-віце-прем’єр Словаччини Любомир Дюрчо, керівник італійсько-російського бізнес-центру Федеріко д’Еріко).
3. До вільних козаків можна віднести Козацтво України Анатолія Поповича та очолюване ним же Об’єднане козацтво України. КУ й ОКУ більше орієнтоване на УПЦ Київського Патріархату. У своїх інтерв’ю пресі А.Попович підкреслює, що він є православним, але не перешкоджає вступати в ряди очолюваних ним органів людей іншої конфесійної приналежності. До речі, Анатолій Попович ще й очолює Всеукраїнську федерацію бойових мистецтв і є власником чорного пояса карате. Тому кадровий резерв для козацтва в ОКУ напевно є – це молоді люди, які займаються всякого роду кулачними боями. Взагалі ж серед козаків чутки про те, що Об’єднане козацтво України створено під якийсь політичний проект київського мера Олександра Омельченка.
4. Звичаєве козацтво, до якого належать характерники і прихильники язичництва, не одержало широкого поширення в Україні. Одну з таких організацій очолює Євген Петренко – колишній головний отаман УК. Підрозділ характерників є і в рядах ОКУ.
У чеканні заключного етапу виборів Президента України та старту компанії з виборів до Рад, здійснюються зусилля щодо самоорганізації і виділення зі свого середовища політичних структур. Так, під керівництвом І.Біласа створена партія «СІЧ», керівництва Об’єднаного козацтва України приступили до створення своєї Козацької партії («Єдність»).
Варто згадати про те, що усі без винятку козаки в Україні будь-якими засобами і способами доводять свою лояльність владі. В цьому немає нічого поганого – навпаки, у такий спосіб козацтво зайвий раз позиціонується як та соціальна верства, що є однією з основ суспільства взагалі і суспільної стабільності зокрема.
Як би там не було, козацтво в Україні минуло часчовий рубіж, після проходження якого можна з упевністю сказати – рух живий і не схильний вмерти найближчим часом.
Нині козаки України цілком можуть очікувати виходу якихось законів і указів, які дають їм нові пільги. Не виключено, що в парламент буде вкинутий і знайде підтримку депутатів закон про козацтво. Кілька проектів такого закону до сьогодні лежать на полках у комітетах Верховної Ради і в міністерствах, так і не пройшовши погоджень. Справа в тому, що велика частина проектів передбачала інтеграцію козацтва в існуючі схеми охорони правопорядку і державного кордону, створення на базі козацьких організацій чогось подібного до Національної гвардії. Цілком природно, що зацікавлені міністерства, на узгодження яким був спрямований проект, “зарубали” його – жоден чиновник ніколи не розстанеться навіть з найменшою частиною колись даних йому повноважень і можливостей “черпати з бюджету”.
Однак зараз ситуація змінюється. Не виключно, що хтось не відмовиться від можливості зіграти на популярності “козацького бренда”. З огляду на властиву українському виборцю орієнтацію на консервативні цінності, є всі підстави припустити, що невдалі проекти “селянських” партій будуть замінені “козацькими”.
З відходом Леоніда Кучми з посту Президента (і посади Почесного гетьмана Українського козацтва) почнуться переговори козацьких громад щодо підтримки когось із претендентів на посаду Президента України на виборах. Можливо, це будуть Прем’єр-Міністр В.Янукович та лідер опозиції В.Ющенко. Козацтво запропонує майбутньому Президенту України почесну посаду Гетьмана України.
Як все відбудеться насправді – покаже час і вибори. Поки ж – козацтво є і зовсім не збирається зникати з авансцени суспільного і політичного життя України. Відповідно до пісенного рядка “Козацькому роду нема переводу»! (5)
Сучасне українське козацтво – система самодіяльних об’єднань громадян України, створених із метою відродження традиційних козацьких цінностей (з урахуванням реалій сьогодення) як фундаменту розбудови незалежної Української держави.
Відродження українського козацтва почалося в умовах демократизації суспільного життя в Україні. В 1990 році в Запоріжжі було утворено самодіяльне громадське об’єднання – Запорізьке козацьке товариство «Запорозька Січ». Тоді ж створення козацьких об’єднань відбувалося в усіх регіонах України: у Львові – «Карпатська Січ», в Івано-Франківську – «Прикарпатська Січ», у Чернівцях – «Буковинська Січ», у Луцьку – «Волинська Січ», у Житомирі – «Поліська Січ», Донецьке козацьке товариство, Донецький курінь, у Донецьку – «Кальміуська паланка», Київське козацьке товариство (КТК), в Ужгороді - «Закарпатська Січ» та ін. Новостворені козацькі об’єднання брали активну участь у всенародному святкуванні 500-річчя українського козацтва, організованому національно-демократичними силами України, в інших масових громадсько-політичних акціях 1990-91 рр., палко вітали проголошення незалежності України. У такій атмосфері відбувалася подальша розбудова сучасного українського козацтва, консолідація його сил. Закономірним наслідком стало об’єднання регіональних козацьких структур у загальноукраїнську організацію – Українське козацтво (УК). Це відбулося 14.10.1991 р. у Києві на Всеукраїнській установчій козацькій раді. Першим гетьманом УК став В.Чорновіл, відомий діяч українського національно-демократичного руху, депутат Верховної Ради України з 1990 р. 17.03.1992 р. Міністерство юстиції зареєструвало Статут УК. Після цього пішов швидкий процес створення козацьких підрозділів не тільки в обласних центрах, а й у містах і районах областей України.
Далі відбувався чисельний ріст та організаційне зміцнення козацтва. Активну роль у цьому відіграв В.Мулява, гетьман УК в 1992-98 рр., генерал-майор Збройних Сил України. У жовтні 1998 р. гетьманом УК було обрано генерала І.Біласа, народного депутата України. Конструктивний державотворчий характер діяльності УК був підтриманий державою. Президент України Л.Кравчук 04.01.1995 р. підписав Указ “Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва”. Цей Указ відкрив нові перспективи розвитку козацтва. Особливо успішно скористалися ними на Івано-Франківщині, Тернопільщині, на Буковині, у Донбасі (тут козаки стали помітним фактором суспільно-політичного, культурного і навіть економічного життя), на Запоріжжі (тут діє школа козацьких бойових мистецтв “Спас”, започаткована ще в 1993 р.). Збагачення форм діяльності УК вимагало внесення змін до його статуту. 07.08.1996 р. Міністерство юстиції України затвердило статут Українського козацтва у новій редакції. Українське козацтво стало “міжнародною добровільною, незалежною, добродійною всеукраїнською оборонно-спортивною, національно-патріотичною організацією”. Сучасне українське козацтво оголошується наступником “без винятку всіх історичних гілок українського козацтва, які стояли на державницьких, самостійницьких засадах відновлення незалежності та розбудови України, у тому числі і Війська Запорозького: як Низового, так і Гетьманського”. За різними оцінками, в УК на початку 2000 року нараховувалось від 150 до 160 тис. чол.. Свідченням зрослого авторитету Українського козацтва було установлення згідно з Указом Президента України від 07.08.1999 р. Дня Українського козацтва, який запропоновано відзначати щороку 14.10 – в день свята Покрови Пресвятої Богородиці. Іншим Указом Президента України від 22.12.1999 р. було утворено Координаційну раду з питань розвитку козацтва при Президенті України. На Координаційну раду покладено завдання вносити пропозиції щодо формування державної політики у галузі відродження та розвитку історичних, патріотичних, господарських та культурних традицій Українського козацтва, сприяти укомплектуванню окремих підрозділів Збройних Сил України та інших військових формувань призовниками, які є членами козацьких організацій, ініціювати розробку програм житлового будівництва, організації козацьких селянських (фермерських) господарств, сільськогосподарських кооперативів, садівничих товариств, промислів тощо. Головою Координаційної ради з питань розвитку Українського козацтва було призначено гетьмана Українського козацтва І.Біласа.
Гостра політична боротьба, яка відбувається в Україні після проголошення незалежності, відбилася і на становищі Українського козацтва. Частина козацької старшини Запорозької Січі не сприйняла національно-демократичних засад відродження козацтва і була звинувачена більшістю в антиукраїнських діях. У відповідь, спираючись на підтримку деяких місцевих державних господарських структур, вони створили альтернативне Українському козацтву Козацьке військо запорозьке низове (КВЗН). Козацька рада альтернативного козацтва, сформованого на базі охоронного приватного підрозділу на чолі з О.Панченком, відбулася з участю представників російського козацтва (Дону, Кубані, Уралу, Москви, Оренбурга) і духовенства Московської патріархії на о.Хортиця у вересні 1994 р. Управління юстиції Запорозької області зареєструвало КВЗН та статут цієї організації. Генеральна канцелярія Українського козацтва оцінила це рішення як незаконне. До КВЗН приєдналися козацькі підрозділи Півдня та Сходу України. Було оголошено про створення Союзу козаків України, але це об’єднання не було офіційно зареєстроване.
Між двома козацькими об’єднаннями України склалися напружені стосунки, зумовлені різним баченням розв’язання соціально-культурних і політичних проблем сучасної України. Так, Українське козацтво беззастережно визнає українську мову конституційно-державною, тоді як КВЗН вважає державну мову необов’язковою, а Кримський козачий союз взагалі оголосив своєю мовою російську. Українське козацтво стоїть на позиціях підтримки Української православної церкви Київського патріархату, тоді як КВЗН орієнтується на Українську православну церкву Московського патріархату, а Київський патріархат вважає неканонічним. Українське козацтво орієнтується на політичний центр і праві сили України, КВЗН підтримує лівих і знаходить у їх середовищі підтримку. Українське козацтво вважає себе невід’ємною частиною українського народу і прагне діяти на теренах всієї України, тоді як КВЗН добивається виділення козацтва в окрему групу з наданням певних привілеїв, а у майбутньому – за злиття в єдину спільноту з російським козацтвом.
Нещодавні події (вибори Президента України, Помаранчева революція) показали, що розбіжності в баченні вирішення проблем сучасної України між двома гілками українського козацтва залишаються: на виборах КВЗН підтримало В.Януковича, УК – В.Ющенка… Теж саме відбулося й на парламентських виборах у 2006 році… (6)
ЧАСТИНА І. КОЗАКИ, МИ МАЄМО РОБИТИ…
Козацькі організації України:
1. Реєстровики - Міжнародна оборонно-спортивна національно-патріотична громадська організація «Українське козацтво» (Вардинець І.С., Пантелюк М.М., Білас І.Г.), Всеукраїнська громадська організація «Українське реєстрове козацтво» (Шевченко А.І.), Громадська організація «Міжнародна Спілка Козацьких Військ України та Зарубіжжя» (Баранчиков В.В.), Всеукраїнська громадська організація «Козацькі війська України» (Груба Є.Г., Осипенко В.А.), Міжнародна громадська організація «Міжнародна Асоціація «Козацтво» (Конечний О.М.), Міжнародна громадська організація «Спілка козацьких організацій України» (Лазаренко С.Ж.), Всеукраїнська громадська організація «Козацька територіальна оборона» (Сєдих В.Ф.) Міжнародна громадська організація «Міжнародний Союз козацтва» (Хорофейко О.В.), Міжнародна громадська організація «Міжнародна Академія Козацтва» (Ямненко М.І.).
2. Запорожці - Міжнародна громадська організація «Козацтво Запорозьке» (Сагайдак Д.І.), Всеукраїнська громадська організація «Військо Запорозьке Низове», Всеукраїнська спілка громадських організацій «Спілка козаків України» - «Військо Запорозьке» (Попов В.Б., Заболотний П.І.), Всеукраїнська громадська організація «Відродження Запорозького козацтва» (Солодовник О.Я., Скворцов О.М.).
3. Вільні козаки - Міжнародна оборонно-патріотична громадська організація «Козацтво України», Всеукраїнська громадська організація «Всеукраїнська федерація козацького двобою» (Попович А.В.), Об’єднане козацтво України, Всеукраїнська громадська організація «Соборне Козацтво України «Січ» (Гуменюк В.О.), Всеукраїнська громадська організація «Товариство Нестора Махна «Гуляй-Поле» (Притула О.Л.), Всеукраїнська громадська організація «Козацтво Нової України» (Ситнюк М.А.), Міжнародна громадська спілка «Всевелике Військо Донське» (Постолакі О.В.).
4. Звичаєве козацтво - Міжнародна громадська організація «Міжнародна федерація Бойового гопака» (Пилат В.С.), характерники та прихильники язицтва (Петренко Є.Д.). (7)
На теперішній час в Одеському краї працюють більше 30 незалежних козацьких організацій, які мають статус обласних: Буджацьке січове козацьке військо (Скляренко М.П.), Громадська організація «Військо вірних козаків Чорноморських ім. гетьмана Богдана Хмельницького (Дрямін О.Й.), За дністрова Січ (Тимофєєв В.Я.), Козацька асоціація пасічників Одещини (Доргань В.С.), Козацька громадська організація «Варун» (Ворона О.М.), Козацьке товариство «Отаман Сірко» з обласним особливим підрозділом «Отаман Сірко» Українського козацтва (Кривобок В.М.), Об’єднання звичаєвого козацтва «Чорноморська Січ» (Миронець П.Т.), Козачий Центр Духовності та Культури Козацтва України в Одеській області (Циба В.І.), Одеський полк Міжобласної громадської організації «Українське Чорноморське козацтво» (Цвєтков О.В.), Обласне громадське творче об’єднання «Театр пісні та танцю Чорноморського козацтва» (Василенко В.М.), Одеська обласна організація українських козаків «Одеська Січ» (Коваль І.Г.), Одеське відділення Міжнародної благодійної організації Козацький фонд «Альбатрос» (Довбня Є.І.), Одеське крайове товариство Козацтва України «Чорна Січ» (Тургенєв І.Ю.), Одеське обласне відділення Міжнародного благодійного фонду соціальної допомоги відродження козацького війська Запорозького України «Козацький» (Єлістратов С.В.), Одеське обласне козацьке товариство Всеукраїнської громадської організації «Українське реєстрове козацтво» (Довбня Є.І.), Одеський крайовий екологічний полк (Геращенко Ю.Є.), Одеська обласна організація Соборного козацтва України «Січ» (Мастеренко В.З.), Чорноморська козацька паланка (Дрямов В.Д.), Чорноморське козацтво ім. А.Головатого (Судек В.В.), Чорноморське козацьке військо (Петько А.І.), Чорноморське козацьке з’єднання (Пукліч В.В.), Чорноморське козацьке з’єднання Півдня України (Кротюк В.Т.), Чорноморський округ Міжнародної громадської організації «Козацтво Запорозьке» (Свинцицкий М.Ф.), Чорноморсько-Дністровське козацтво (Уланов А.П.), Благодійний фонд розвитку козацтва ім. А.Головатого (Бородін Ю.С.), Громадська організація «Молодіжна паланка» (Протасенко С.М., Зайков Є.В.), Одеське відділення міжобласної громадської організації «Козацтво Нової України» (Рябенко С.М.), Одеське відділення міжобласної громадської організації «Азово-Чорноморське козацьке військо Південного регіону» (Пеструєв М.О.), Громадська організація «Чорноморське гайдамацьке з’єднання» (Гуцалюк С.Б.), З’єднання «Кочубеївський Кіш» (Герасименко І.С.), Товариство «Пернач» (Карвацький А.М.), Міжобласна громадська організація «Чорноморське козацтво» (Цвєтков О.В.), Одеське відділення Міжнародної громадської організації «Міжнародний комітет Всеукраїнського козацтва» (Соколов А.В.).
При голові Одеської обласної державної адміністрації з 29.12.2005 року працює рада отаманів козацьких обласних організацій Одещини.
Козацтво Одещини з честю продовжує існуючі давні звичаї і традиції на користь українському народові та державі, підтверджуючи вислів - «Козацькому роду - нема переводу». (8)
ЛІТЕРАТУРА:
1. В.В.Петровський та ін. Історія України. Видавничий дім «Школа». Київ. 2008. с.255.
2. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №7, липень 2004. Білгород-Дністровський.
3. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №8, серпень 2004. Білгород-Дністровський.
4. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №10, жовтень 2004. Білгород-Дністровський.
5. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №11, листопад 2004. Білгород-Дністровський.
6. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №12, грудень 2004. Білгород-Дністровський…
7. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №26, січень 2006. Білгород-Дністровський.
8. В.Тимофєєв. Річ про Буджацьку Січ. №27, лютий 2006. Білгород-Дністровський.