География врет. На самом деле нет никаких стран и сторон, нет городов или мест, помимо тех, в которых ты находишься теперь. Сейчас. Именно в эту минуту. Помимо нескольких квадратных сантиметров земли под твоими подошвами.
Нет никаких стен, кроме тех, которые перед тобой. Да и они, стоит тебе отвернуться, рассыпаются в пыль.
В то, что странствия куда-то приводят, верят только безнадежно инфантильные мечтатели. Что, путешествуя, можно познать или узнать мир. Поскольку, когда мы возникаем здесь, для нас на все четыре стороны открыта только одна дорога. Поэтому, когда тебе кажется, словно ты куда-то приходишь, оказываешься в незнакомом месте ; оглянись. Тебе уже должна быть хорошо знакома эта пустота, эта пустыня, это оскверненное туристическими фотоапаратами ничто.
Впрочем, если ты далек не только от географии и поэзии, но и от простого умения понимать сказанное, если ты всю жизнь мечтал оказаться в Париже, в Рио или, скажем, во Львове, я повторю тебе все это еще раз. Доступнее. Легче. Проще. Ты ведь любишь soft-версии, simple stories и super-лайты, не так ли?
Итак:
Существует центр мира, расположенный нигде и повсюду. Существуют города для этого центра. Центральные города. Львов никогда не принадлежал к их числу. В разные времена планета вертелась то вокруг Эйфелевой башни, то вокруг State Building. В разные времена осью служили пирамида Хеопса, трубыБухенвальда, Иудина осина, или же ; игла, которую анонимный тибетский монах вонзил в зеницу Будды.
Сквозь Львов же эта ось не проходила никогда. Город обречен быть окраинным. Находиться на маргиналиях государств, уездов, областей, игрушечных империй и и имперских стадионов,
санаторных и санитарных зон,
паломнических маршрутов и торговых путей.
Даже на картах Львов находится там, где уже заканчивается масштабная сетка.
Он умудряется удерживаться на самом краешке каждого материка ; такие мизерные плацдармы игнорируются не только картографами, но и осквернителями могил. Собственно говоря, Львов ; это приграничный постерунок, сторожевая башня, последний контроль на границе между землей и... землей, между небом... и небом, между правым и... правым, между левым и... и... и... а теперь ; лев.
Остановимся. Отдохни. Успокойся. Восстанови дыхание. И просто повторяй за мной: «Охотится на льва, гнаться за львом, убегать от льва, умирать от львиных когтей, дрожать под львиным взглядом, забирать львиную долю, заворачиваться в львиную шкуру, рычать, как лев».
Смеяться как лев. Петь как лев. Разговаривать как лев. Плакать львиными слезами.
И ; назад во Львов. Так вот, Львов испокон веков ; недограбленный городок у границы, который разделяет, отделяет, разграничивает несовместимые цивилизации, причем по обе стороны жители уверены в том, что за границей ничего/никого нет. Это заставляет усомниться в цивилизованности цивилизаций, но так уж повелось. Тем более непонятно, почему, имея такие представления о мироустройстве, то одна, то другая сторона пытается пересечь границу с оружием в руках. «Ну в кого, ну в кого вы собираетесь там стрелять?» ; веками вопрошает одинокий наблюдатель песчаной полосы. И в самом деле ; на песке следы птиц, зверят, дождя и ветра, и ни одного человеческого оттиска. Наверное, Львов все-таки действительно граничит с ничем. Так куда же деваются вооруженные армии? Неизвестно. Во всяком случае, ни одна из них никогда не вернулась. Наверное, для того, чтобы перемешаться, народы вначале должны исчезнуть. А во Львове и впрямь их много намешано. Львов жив талантами всех дезертиров мира. В ропоте его улиц звенят голоса лучших оперных див, звучат говоры самых экзотических племен, голосят роженицы всех возможных рас и визжат в предсмертном гвалте жертвы самых жестоких маньяков. Тут слышны вопли матерей, которые утратили всех потомков. Тут обрываются благороднейшие генеалогии. Тут теряются следы самых таинственных беглецов. Здесь до сего дня изготовляют философский камень, чтобы, превращая его в булыжник, укладывать им мостовые. Тут и теперь красят известью деревья, бордюры и фонарные столбы. Тут все еще продают железное вино. Тут можно услышать только одну скрипку. Но она принадлежит тому, единственному скрипачу, скрипачу, играющему на крыше.
Давай-ка попробуем еще. Попробуем вместе:
«Любить Львов, ненавидеть Львов, оставлять Львов, возвращаться во Львов, любоваться Львовом, заблудится во Львове, влюбиться во Львове, родиться во Львове, умереть во Львове, крикнуть перед смертью ; эй, Львов, я еще живой!»
Общеизвестно, что лучшие достославные портовые города ; те, которые никогда не видели моря. И Львов здесь не исключение. Вода избегает Львова.Она не желает течь по его руслам и венам. Она покидает его водопроводы.Она просачивается вглубочайшие грунты. Она прячется под землю. Так исчезла единственная дарованная Богом городская река Полтва. Так истекли в свое время в канализационные решетки воды Великого Потопа. Так бесследно исчез вчерашний дождь.
Потому казацкие «чайки», резиновые лодки, краденные яхты и выловленные на дне океана затонувшие титаники отбывают свои рейсы на асфальте перед Львовской оперой. Потому из всех драгоценностей львовские красавицы отдают предпочтение обычным раковинам. Потому бумажные кораблики здесь ценятся больше, нежели мощные авианосцы. Потому Поливальный Понедельник во Львове ; день скорби и траура. Потому здесь чтят превыше всех самозваных капитанов и театральных флибустьеров. Наконец, львы привычны к пустыне, они не нуждаются в воде. А Львов ; это, несомненно, лев.
Так вот, давай-ка закрепим изученное:
“Ловить льва во львове, лепить львовы из львов, любить ловлю львов, львовить лвевы ув лвова, лвевать львивиз лвевла, влевлевалвевелвалвавалала лев львов вивль вел, well, very well». И, самое важное ; любить льва по имени Львов.
А теперь, после всех этих уточнений, фактов и метафор, я возьму на себя смелость вернуться к началу и в который раз настоять: на самом деле никакого Львова не существует. Львов и прилегающие деревни со всеми их террариумами ; фикция, недоразумение, анекдот. Слуховая галлюцинация общества слепых. Миф, циничная дезинформация, выдумка. Картежный блеф старого игрока-неудачника. Моментальное помрачение коллективного сознания, длящееся уже 750 лет.
И все же если когда-нибудь, где-нибудь, где угодно, когда угодно, когда и где придется, ты почувствуешь странную композицию ароматов и вони , в которой сольются запахи сбежавшего кофе, старого дерева, корицы, гвоздики, шафрана, влажного кирпича, переполненных канав, закупоренных вен, церковного вина, маковых круассанов, прелых листьев, разогретой на сковороде соли, разрезанной пополам сырой картофелины, неоконченного живописного полотна, заднего номера дизельного грузовика, никогда не стиранных джинсов, зазубрины на старинной оружейной стали, неиспользованных китайских петард, кошачьей мочи, увядшей пеларгонии, пропыленной библиотеки, искусственных роз, аптеки и ипподрома... если почувствуешь общий хор уличных птиц и домашней птицы, клекот коммунальной кухни, многоязычную шоферскую брань, материнские интонации кондукторши из трамвая, шум недействующего фонтана, радостный мальчишеский крик: эй, я живой!, далекие гудки маневренного паровоза, скрип деревянных лестниц, удары часов на ратуше, плеск подземной реки, вкрадчивые шаги частного преследователя, цокот каблуков, лай собаки-поводыря, дребезжащее банджо уличного джазмена или жестяные барабаны комбатантов неизвестно-какой-войны, шелест полуотклеенной сецессийной афиши, григорианский хорал разрушенного храма или астматичный орган с расстроенным регистром vox humana, а над всем этим откуда-то, не то с чердака, не то с крыши, не то прямо с неба голос взлетит голос одинокой скрипки… если ты внезапно услышишь и почувствуешь все это, а в придачу сумеешь скорее, как можешь быстрее обернувшись кругом осмотреться вокруг ; так, чтобы за тобой не успели осыпаться стены ; если тебе удасться, если повезет, то все, что пускай на мгновение отразится в твоих, пронизанных тибетской иглой зрачках, это и будет подлинный Львов.
Или, как его еще называют, ; город Льва.
*
Юрий Іздрик лови на лева
Географія бреше. Насправді нема ніяких країн і країв, немає жодних міст чи місць, крім того, де ти перебуваєш зараз. Тепер. Саме в цю мить. Крім кількох квадратних сантиметрів землі під твоїми підошвами.
Немає жодних стін, окрім тих, що перед тобою. Та й вони розсипаються в порох, варто тобі відвернутися.
Лише безнадійно інфантильні мрійники вірять у те, що подорожі кудись приводять. Що мандруючи можна пізнати або впізнати світ. Адже коли ми з’являємося тут, для нас на всі чотири сторони відкрита тільки одна дорога.
Тому, коли тобі здається, ніби ти приходиш кудись, потрапляєш у незнайоме місце ; роззирнися. Тобі вже повинна бути добре знайома ця пустка, ця пустеля, це поганьблене туристичними фотоапаратами ніщо.
Однак, якщо ти далекий не лише від географії та поезії, а й від простого вміння розуміти сказане; якщо ти ціле життя мріяв потрапити в Париж, у Ріо чи, скажімо, до Львова, я повторю для тебе все це іще раз. Доступніше. Легше. Простіше. Ти ж любиш soft-версії, simple stories і super-лайти, чи не так?
Отже:
Існує центр світу, який всюди і ніде. Існують і міста для цього центру. Центральні міста. Львів до них ніколи не належав. У різні часи планета оберталася то довкола Ейфелевої вежі, то довкола Empire State Building, В різні часи за вісь слугували піраміда Хеопса, труби Бухенвальду, Юдина осика, або ж ; голка, що її анонімний тибетський монах встромив у зіницю Будди.
Крізь Львів же ця вісь не проходила ніколи. Місто приречене бути окраїнним. Перебувати на марґінесах держав, повітів, областей,
іграшкових імперій та імперських стадіонів,
санаторних і санітарних зон,
паломницьких маршрутів і торгових шляхів.
Навіть на мапах Львів знаходиться там, де вже закінчується масштабна сітка. Він примудряється втримуватися на самому краєчку кожного материка ; такі мізерні плацдарми іґноруються не лише картографами, а й осквернителями могил. Власне кажучи, Львів ; це прикордонний постерунок, вартова вежа, останній контроль на межі між землею і… землею, між небом… і небом, між правим і… правим, між лівим і… і… і… а тепер ; лев.
Зупинімося. Відпочинь. Заспокойся. Віднови дихання. І просто повторюй за мною: «Полювати на лева, гнати за левом, утікати від лева, вмирати від левових кігтів, тремтіти під левовим поглядом, забирати левову частку, загортатися в левову шкуру, гарчати як лев».
Сміятись як лев. Співати як лев. Розмовляти як лев. Плакати лев’ячими слізьми.
І ; назад до Львова. Так от, Львів споконвіку ; недограбоване містечко при кордоні, який розділяє, відділяє, розмежовує несумісні цивілізації, причому по обидва боки мешканці переконані, що за кордоном нічого/нікого нема. Це наводить на сумніви щодо цивілізованості цивілізацій, але так уже повелося. Тим більше незрозуміло, чому маючи такі уявлення про світобудову, то одна, то інша сторона намагається перетнути кордон зі зброєю в руках. «Ну в кого, ну в кого ви збираєтеся там стріляти?» ; століттями запитує самотній спостережник піщаної смуги. І справді ; на піску сліди птахів, звірят, дощу та вітру, і жодного людського відбитку. Напевно, Львів таки і справді межує з нічим. То куди ж діваються озброєні армії? Невідомо. Принаймні жодна з них ніколи не повернулася. Мабуть для того, щоб перемішатися, народи cпочатку мусять зникнути. А у Львові й справді їх намішано багато. Львів живий талантами всіх дезертирів світу. В гомоні його вулиць звучать голоси найкращих оперних дів, лунають говірки найекзотичніших племен, голосять породіллі всіх можливих рас і верещать у передсмертному ґвалті жертви найжорстокіших маньяків. Тут чутно зойки матерів, що втратили усіх нащадків. Тут обриваються найшляхетніші генеалогії. Тут губляться сліди найзагадковіших утікачів. Тут досьогодні виготовляють філософський камінь, аби, перетворивши на бруківку, встеляти ним вулиці. Тут і до нині фарбують вапном дерева, бордюри й ліхтарні стовпи. Тут все ще продають залізне вино. Тут можна почути лише одну скрипку. Але вона належить тому, єдиному скрипалеві, скрипалеві, що грає на даху.
Давай-но спробуємо ще. Спробуємо разом:
«Любити Львів, ненавидіти Львів, покидати Львів, повертатися до Львова, милуватися Львовом, заблукати у Львові, закохатися у Львові, народитись у Львові, померти під Львовом, гукнути перед смертю ; гей, Львове, я ще живий!»
Загальновідомо, що найславетніші портові міста ; це ті, які ніколи не бачили моря. І Львів у цьому не виняток. Вода оминає Львів. Вона не бажає текти його руслами і венами. Вона витікає з його водогонів. Вона просочується до найглибших ґрунтів. Вона ховається під землею. Так зникла єдина дарована Богом міська ріка Полтва. Так стекли свого часу в каналізаційні решітки води Великого Потопу. Так зник безслідно учорашній дощ.
Тому козацькі «чайки», ґумові човни, крадені яхти і виловлені з дна океану потонулі титаніки відбувають свої рейси на асфальті перед Львівською оперою. Тому з усіх коштовностей львівські красуні віддають перевагу звичайним мушлям. Тому паперові кораблики тут цінуються більше, аніж найпотужніші авіаносці. Тому Поливаний Понеділок у Львові ; день трауру й жалоби. Тому самозваних капітанів і театральних флібустьєрів тут шанують понад усе. Зрештою, леви не потребують води, вони призвичаєні до пустелі. А Львів ; це, безумовно, лев.
Отож давай-но закріпимо вивчене:
«Ловити лева у львові, ліпити львови з левів, любити лови на левів, львовити лвеви ув лвова, лвевати львівіз лвевла, влевлевалвевелвалвавалала лев львів вівль вел, well, very well». І, найважніше ; любити лева на ім’я Львів.
А тепер, після всіх цих уточнень, фактів і метафор я наважуся повернутися до початку й вкотре ствердити: насправді жодного Львова не існує. Львів і довколишні села, з усіма їхніми тераріумами ; фікція, непорозуміння, анекдот. Слухова галюцинація товариства сліпих. Міф, цинічна дезинформація, вигадка. Картярський блеф старого гравця-невдахи. Миттєве потьмарення колективної свідомості, що триває вже 750 років.
І все ж якщо колись, де-небуть, будь-де, будь-коли, де і коли завгодно, ти відчуєш дивну композицію ароматів і смороду, у якій зливатимуться запахи збіглої кави, старого дерева, кориці, гвоздики, шафрану, вологої цегли, забитого ринштоку, закупорених вен, церковного вина, макових круасанів, прілого листя, розігрітої на пательні солі, розрізаної навпіл сирої картоплини, незакінченого живописного полотна, заднього номера дизельної вантажівки, жодного разу не праних джинсів, щербини на старовинній збройній сталі, невикористаних китайських петард, котячої сечі, зів’ялої пеларгонії, запилюженої книгозбірні, штучних троянд, аптеки й іподрому… якщо почуєш спільний хор вуличного птаства й домашньої птиці, клекіт комунальної кухні, багатомовну шоферську лайку, материнські інтонації кондукторки з трамваю, шум недіючого фонтану, радісний хлопчачий вигук: гей, я живий!, гудіння далекого маневрового паротяга, рипіння дерев’яних сходів, бамкання ратушного годинника, плюскіт підземної ріки, вкрадливі кроки приватного переслідувача, цокотіння підборів, гавкіт собаки-поводира, деренчливе банджо вуличного джазмена або бляшані барабани комбатантів незнати-якої-війни, шурхіт недоклеєної сецесійної афіші, григоріанський хорал зруйнованого храму чи астматичний орган із розладнаним реґістром vox humana, а над усім цим звідкілясь, чи то з піддашшя, чи то з даху, чи просто з неба полине голос самотньої скрипки… якщо ти раптом почуєш і відчуєш усе це, а на додаток зумієш швидко, якомога швидше в повний оберт роззирнутися довкола ; так щоб не встигли позаду тебе осипатися стіни ; якщо тобі вдасться, якщо пощастить, то все, що бодай на мить віддзеркалиться в твоїх, прохромлених тибетською голкою зіницях, оце і буде справжній Львів. Або, як його ще називають, ; місто Лева.
В книге: Іздрик. Флешка. Івано-Франківськ: “Лілея-НВ”, 2007.