Арктические сны
Он часто видел сны, которых не понимал, более того, не понимал сущности большинства явлений, которые возникали в этих снах.
Впрочем, в этом не было ничего странного: всю свою жизнь он провел в глухом углу Заполярья, и обстоятельства так наз. цивилизованного мира были совершенно ему неизвестны.
Эти сны тревожили его, он чувствовал себя дезориентированным, но ни посоветоваться, ни поделиться своим беспокойством было не с кем, поэтому он старался забыть надоедливые видения, окунаясь в повседневную жизнь.
С тех пор, как это началось, он начал привыкать к некоторым особенностям ночных кошмаров. И, хотя, как и раньше, не умел не то что объяснить, но и даже сформулировать их, он уже знал, что действие происходит обычно в пространстве, обнесенном стенами (это «стенами» мы озвучим самостоятельно, так как за всю свою недолгую жизнь он никогда, ни разу не видел ни одной стены), то есть внутри, и там, внутри, встречаются люди, незнакомые предметы, происходят странные вещи.
Детали, которые повторялись чаще других, он привык переносить из сновидения в сновидение, идентифицировать, - пусть визуально; так как во сне, - что особенно удивляло, - всецело отсутствовали запахи.
Со временем он научился совершенно свободно ориентироваться в этом пространстве, в этих стенах, и, хотя действие иногда переносилось наружу, все равно вокруг были стены, которые он воспринимал в качестве барьеров, препятствий, невозможности побега.
Там почти никогда не шел снег, приходилось передвигаться по каким-то каменным дорожкам, поэтому он думал, что по ночам его уносит на скалистый край света. Почему-то казалось, что там, за этими скалами, не может быть больше ничего.
Несколько раз, чтобы пресечь надоедливую повторяемость сюжетов, он старался еще до пробуждения перебраться, удрать в зону вечных снегов, что пока ни разу ему не удалось.
Возможно, кто-то другой на его месте черпал бы в кошмарах непрожитый опыт, изучая незнакомый мир, чтобы позднее,- кто знает, - попробовать посетить его наяву и не выглядеть там абсолютным дикарем, но у него не было ни малейшего желания путешествовать, так как он уже убедился в том, что путешествия ничего не дают, ничего не прибавляют, а только волнуют и разрушают привычный жизненный ритм.
Его вполне устраивали те несколько сотен квадратных километров, которые он мог бы, будь такая необходимость, преодолеть, - среди которых он знал каждую выемку, каждый холм, каждую звериную нору и то, что можно было найти под снегом. У него не было постоянного жилья, он часто переселялся с места на место, но однородность, полная монотонность ландшафта делали эти переселения практически несущественными. Все его владения были давным-давно изучены и обжиты, и удивительное равновесие и баланс между ним и другими немногочисленными жителями тундры свидетельствовали о совершенстве мироздания. Зато в конструкции ночного мира было так много излишних деталей, что оставалось только удивляться, как этот сложный механизм не разлетается от собственной избыточности.
(ясное дело, он не пользовался такими понятиями, как «механизм», «детали», пр., но безошибочно чувствовал все это на интуитивном уровне, на уровне безукоризненно развитой, как у всех полярных жителей, интуиции).
Вот и сегодня привиделось ЕМУ, словно знакомые по прошлым видениям люди (по странной логике снов, ОН вполне походил на них и ничем от них не отличался) стараются присоединить ЕГО к какой-то своей непонятной игре. Посреди тесного «внутри» находилась огромная, темная, как полярная ночь, вещь. Скалилась белыми и черными зубами. Он знал, что такой оскал в ЕГО мире обозначает опасность, сигнал угрозы и агрессии. Но вещь не шевелилась, не рычала, а наоборот, издавала почти птичьи звуки, когда к этим зубам прикасалась человеческая рука. Человек, которого звали Федот, старался показать ЕМУ, насколько разные звуки способен издавать этот предмет, и уверял, что он, ОН должен попробовать, у него должно получиться, Он должен вместе с ним, Федотом, и остальными добыть много звуков из множества подобных предметов на сделанном из дерева помосте перед целой стаей других людей. Другой персонаж ЕГО сновидений, по имени Мох, убеждал, что именно у НЕГО и должно получиться лучше всех, так как ОН не испорчен какими-то «культурой» и «социумом».
А теперь разъясним: сменим ракурс.
Федот показывает ему, как играть на рояле. Всего несколько аккордов, простенькие мелодии в качестве примера чередования клавиш. ОН приближается к инструменту, чтобы попробовать повторить. С удивлением отмечает то, что его прикосновения рождают звуки удивительно приятные, пусть и не слышанные прежде. Его конечности пока не улавливают связи между выбором клавиш и свойствами звука, работают совсем не так, как у Федота, к тому же подсознательно ОН пытается нажимать только на белые клавиши, отчего звучание особенно необычно.
- Старик, - говорит Мох, - ты, это, в общем, не зацикливайся только на белых, галимый концепт получается.
- Просто следи за звуком, - добавляет Федот…
Да, - перебивает Мох, - в смысле, держи тот, какой тебе больше нравится.
ОН послушно пробует. И, хотя он по-прежнему избегает нажимать на черное, странные политональные гармонии рождаются словно сами собой, все более уверенно.
- Ты будешь классным музыкантом, - уверяет Федот. – Ты быстро учишься.
- Тут главное, чтобы тебе самого проперло, - уточняет Мох.
Проперло. Впирало. Интересно, как это. Но ЕМУ нравится. Нравится все больше.
- Мы оставим его здесь на ночь, - говорит Мох Федоту, - пусть чувак освоится.
- Ладно, пускай остается, - отвечает тот. – И ключ можем оставить.
Когда все собираются уходить, в помещении оказывается какая-то всеобщая знакомая и с порога начинает выговаривать свои женские и не очень дела, продюсер, муж и другие жлобы, а потом новый диск «Претории», папса галимая, и придурошный прикид «Сестер» на последнем концете и черный PR «От-ход-няка», причем 333 FM вообще скур-вил-ся и волна Моха – единственная альтернатива, но бабок нет и приходится делать осто****евшую рекламу, а Джанко вообще охуел и курит в прямом эфире, вчера накурился до чертиков, круто высадился на измену и такого в эфире нагнал! Хорошо, что ночью мало слушателей, и когда вы наконец дадите свежий live, и что, у вас новый клавишник?
Даже во сне он ничего не понимает, но каким-то образом чувствует, о чем говорится, так как Мох И Федот часто снятся ему, и в их дела он уже так или иначе посвящен, но эту женщину он никогда прежде не видел, и он приходит в ярость, даже не потому, что она болтает без перерыва и голос ее почти заглушает звуки рояля, но потому, что в ее непонятных словах так много этих излишних деталей, от которых, страдает он, этот загадочный мир вправду может развалиться на куски, именно сейчас, едва ли не впервые, ему бы этого очень не хотелось, более того – он хотел бы оставаться в этом мире-сне как можно дольше, так как впервые обнаружилось нечто (эти звуки), что хоть немного компенсирует отсутствие запахов, и его злость на эту женщину внезапно превращается в ненависть, а потом – в чистую агрессию, и ему хочется не просто прогнать ее вон, надавав пощечин, а дословно, буквально – разорвать ее на части, он прекрасно умеет это делать, - один прыжок, перегрызаешь шейные позвонки, и добыча готова.
Он проснулся, все еще трясясь от адреналина, и долго не мог прийти в себя.
Потом выбрался из логова, потягиваясь на ходу, обнюхал все вокруг, а потом тщательно, как всегда, пометил территорию мочой.
Снаружи мел мелкий снег и вчерашние запахи почты выветрились.
Мело с востока, поэтому даже он, опытный и хитрый арктический волк, никак не мог услышать, как с запада, и с юга, и с севера его окружают материковые убийцы, вооруженные ружьями, рогатинами, синтетическими сетями и – деталь воистину излишняя – бутафорным деревянным мечом.
Фрагмент романа «АмТм»
Юрій Іздрик АРКТИЧНІ СНИ
Він часто бачив сни, яких не розумів, ба більше — не розумів суті більшості речей, які у тих снах виникали. Втім, у цьому не було нічого дивного: все своє життя він провів у глухому закутку Заполяр’я, і реалії т.зв. цивілізованого світу були для нього цілком незнайомі.
Після подібних сновидінь почувався збентеженим і здезорієнтованим, та ні порадитися, ані поділитится своїм неспокоєм було ні з ким, тож він намагався відігнати набридливі візії й повернутися до звичного життя.
З часу, відколи це почалося, він уже почав звикати до певних деталей нічних кошмарів. І хоч, як і раніше не вмів не те що витлумачити, а навіть назвати їх, але вже знав, що дія відбувається зазвичай у просторі обмеженому стінами (оте «стінами» ми вербалізуємо самодіяльно, бо за своє недовге існування він не бачив жодної стіни), тобто всередині, і там, усередині трапляються люди, незнайомі предмети й відбуваються дивні події.
Деталі, які повторювалися найчастіше, він призвичаївся переносити зі сновидіння до сновидіння й ідентифікувати — бодай візуально, бо в снах, — і це дивувало найбільше, — були цілком відсутні запахи.
Згодом він майже вільно орієнтувався в тому просторі, між тими стінами, і хоча події іноді переносилися назовні, та довкола однаково були стіни, що їх він сприймав просто як бар’єри, пастки, перешкоди для бігу. Там майже ніколи не бувало снігу, доводилося пересуватися якимись кам’яними стежками, тому він думав, що ночами його заносить на скелястий край світу. Чомусь уявлялося, що за тими скелями не може бути вже нічого.
Кілька разів, аби припинити набридливу повторюваність сюжетів, він намагався ще до пробудження перебратися, втекти в зону вічних снігів, однак це ні разу не вдалося.
Можливо, інший на його місці черпав би із кошмарів ненабутий досвід і вивчав би незнайомий світ, аби пізніше — хтозна — спробувати відвідати його наяву й не виглядати там цілковитим дикуном, але він не мав анінайменшого бажання подорожувати, бо вже переконався, що подорожі нічого не дають, нічого не додають, а тільки збурюють і руйнують звичний триб життя.
Його цілком влаштовували ті кількасот квадратних кілометрів, які він міг при потребі перетнути, серед яких знав майже кожну виїмку, кожен пагорб, кожну звірячу нору і те, що можна було віднайти під снігом. Він не мав сталого житла, часто перебирався з місця на місце, та однорідність, ба навіть одноманітність ландшафту робили ці переселення майже невідчутними. Вся підвладна йому територія була давно обжита й вивчена, і дивовижні рівновага та баланс поміж ним, та іншими нечисленними мешканцями тундри свідчили про досконалість світобудови. Натомість у конструкції нічного світу було стільки надлишкових деталей, що залишалося тільки дивуватись, як цей складний механізм не розлітається від власної надмірності.
(Річ ясна, він не оперував такими поняттями, як «механізм», «деталі» тощо, але безпомилково відчував усе на рівні інтуїції, інтуїції досконало розвинутої, як і в решти полярних мешканців.)
От і сьогодні привиділось ЙОМУ, ніби знайомі з попередніх візій люди (а за дивною логікою снів, ВІН був цілком подібний до них і нічим спосеред них не виділявся) намагаються включити ЙОГО в якусь свою, незрозумілу гру. Посеред тісного всередині знаходилася велика, темна, як полярна ніч річ. Щирилася білими і чорними зубами. ВІН знав, що такий вишкір у ЙОГО світі означає небезпеку, сигнал загрози та аґресії. Але річ не ворушилася, не гарчала, а навпаки видавала мало не пташині звуки, як до тих зубів торкалася людська рука. Чоловік, що відзивався на ім’я Федот, намагався показати ЙОМУ, як по-різному можна видобувати з тієї речі звуки й запевняв, що він, ВІН, повинен спробувати, в НЬОГО повинно вийти, ВІН повинен разом з ним, Федотом, та іншими видобувати багато звуків з багатьох таких речей на зробленому з дерева помості перед цілою зграєю людей. Інший персонаж ЙОГО сновидінь на ймення Мох переконував, що саме в НЬОГО й повинно вийти найкраще, бо ВІН не зіпсутий якимись «культурою» та «соціумом».
(А зараз змінимо ракурс візії, аби оповідь була зрозумілою.)
Федот показує ЙОМУ, як грати на роялі. Буквально кілька акордів, простенькі мелодії — як приклад чергування клавіш. ВІН наближається до інструменту і пробує повторити. Із здивуванням відзначає, що і його доторки породжують звуки, ба більше — звуки навдивовижу приємні, хоча й ніколи раніше не чуті. Його кінцівки ще не вловлюють зв’язку між вибором клавіш та характером звуку і працюють зовсім не так, як у Федота, до того ж підсвідомо ВІН намається натискати лише білі клавіші, а тим незвичніше звучання.
— Старий, — каже Мох, — ти, це саме, не зациклюйся тільки на білих, бо це вже буде галімий коцепт.
— Ти просто следи за звуком, — додає Федот...
— Да, — преребиває Мох, — тоїсть, який саме більше подобається, той і старайся злабати.
ВІН слухняно пробує. І хоча й далі не наважується тиснути на чорне, дивні політональні гармонії народжуються все впевненіше і ніби мимохіть.
— С тебя получится хороший музыкант, — запевняє Федот. — Ты быстро учишся.
— Саме головне, шоби тебе самого перло, — уточнює Мох.
Перло. Впирало. Цікаво, як це. Але ЙОМУ подобається. Подобається дедалі більше.
— Ми лишимо його тут на ніч, — звертається Мох до Федота, — хай чувак привикне.
— Ну да, пускай остается, — відповідає той. — И ключ можем оставить.
Коли вже всі збираються йти, до помешкання заходить якась усезагальна знайома і з порогу починає вибалакувати свої жіночі і не дуже справи — продюсер, чоловік та інші жлоби, а потім новий диск «Преторії», папса галімая, і рагульський прикид «Сестричок» на останньому концерті і чорний PR «Отходняка», при чому 333 FM вже зовсім скурвився і радіо Моха — єдина альтернатива, але бабок нема й доводиться робити остопизділу рекламу, а Джанко вже зовсім охуїв і накурюється на ефірі до чортиків, учора вночі його висадило круто на ізмєну і він такого нагнав! Добре що вночі небагато слухачів, а коли ви хлопці даєте свіжий live, і що, у вас новий клавішник?...
Навіть уві сні він майже нічого не розуміє, хоч якимось чином відчуває, про що йде мова, бо Мох і Федот часто сняться йому, і в їхні справи він так чи сяк уже заанґажований, але цієї жінки він раніше ніколи не бачив і його охоплює злість, навіть не тому, що вона говорить безперестанку і голос її майже заглушує звуки рояля, а тому, що в її незрозумілих словах так багато отих надлишкових деталей, від яких — потерпає він — цей загадковий світ і справді може розлетітися на шматки, а зараз, саме зараз, чи не вперше, йому б цього дуже не хотілося, що більше — він волів би залишитися в цьому світі-сні якомога довше, бо вперше з’явилося щось (ці звуки), що хоч якось компенсує відсутність запахів, і його злість до жінки ґвалтовно перетворюється в ненависть, а далі — в чисту аґресію, і йому хочеться не просто прогнати її звідси, надававши ляпасів, а дослівно, буквально — розірвати її на шматки, він уміє це робити перфектно — один стрибок, перегризти шийні хрящі і здобич готова.
Він прокинувся, все ще трусячись від припливу адреналіну й довго не міг прийти до тями.
Потім виліз із лігва, потягуючись на ходу, обнюхав усе довкола, а потім ретельно, як завжди, помітив територію сечею.
Зовні мело дрібним снігом і вчорашні запахи майже вивітрилися.
Віяло зі сходу тому навіть він, досвідчений і хитрий білий арктичний вовк, ніяк не міг почути, як із заходу, і з півдня, і з півночі, його вже оточують материкові мисливці, озброєні рушницями, рогачами, капронними сітками і — деталь воістину надлишкова — бутафорським дерев’яним мечем.
Фрагмент книги: Іздрик. АМтм. Львів: "Кальварія", 2004-2005.