Сильніше над усе.
Присвячується моєму наставнику
та моєму кращому другу
Тібію Миколі Тарасовичу.
Глава перша.
Потяг поступово нарощував свій невгамовний, в точності як сам час, рух. Починало поступово смеркти. Небо із світло – синього помалу перетворювалося в блідо – фіолетове, кольору ранніх фіалок. Серпневий жар, який нестерпно палив землю, починав потроху спадав. Подув свіжий вітерець. Цей пустун приніс на своїх крилах довгоочікувану прохолодь. Вечірня зоря заполум'яніла на заході величезним шафранним багаттям. А на сході поступово піднімалася велика блакитна зірка. День, стомлений одвічною біганиною, змінювався на ніч. Вона, подібно величезному птаху, розкрила свої чорні крила, та поволі спадала на землю, гарячу від літньої спеки. Але ця краса залишилася далеко за поворотом. Пасажирський експрес в своєму стрімкому бігу по рейках ввірвався в смугу серпанка, марева та дощу. І за вагонним склом прийнявся мрячити дрібний дощик, схожий на густий туман. Його краплі розтікалися по склу, залишаючи на ньому нерівні сліди та патьоки. Ці струмки чимось нагадували гіркі сльози. Чомусь представлялося, що природа гірко плакала. Тільки лише, про що? Про те, що день квапився піти на іншу сторону землі, та його зміняла ніч? Чи про те, що кожна мить вислизало в небуття часу, і йому не було вже повернення на цю грішну землю, повну пороків та пристрастей? А вагонні колеса на стиках сталевих рейок наспівували свою стару, тужливу пісеньку: не повернути, не змінити, не повернути, не змінити...Нічого вже не повернути та не змінити...
В наступаючих вечірніх смерках купе, біля самісінького самого вікна, нерухомо завмерла, точно скам'яніла, тендітна жіноча фігурка. Жінка затиснула вуха долонями, щоб не чути цю сумну пісню коліс та дощу, що будила в глибинах її жіночої душі дуже невеселі спогади. «Господи, Боже мій! І коли тільки закінчиться це катування минулим? Коли? Слава Богу, що ніяких попутників немає! Добре, допоки що ніхто не прийшов! Мені все набридло. Хочу побути одна, та не згадувати про те, що було. І що вже ніколи не повернути»! – Вона збуджено підхопилася. «Як вона мені остогидла, оця ця чорна косинка! І який ідіот придумав носити траур для молоденьких удів, що вчора тільки були дівчиськами. Які дивні люди... Вони зі своїми співчуттями так безцеремонно лізуть в душу, що іноді просто хочеться надавати ляпасів якомусь доброзичливцю за те, що він так старанно препарує твої страждання! Начебто від того, як він виразить свої співчуття, то мій Вадиме воскресне! Біса зо два! Він загинув, та лежить тепер на Байковому цвинтарі, біля свого діда – генерала. Під двома метрами землі, та добрячим шаром граніту так тихенько, що те мишенятко. І буде там до самого другого пришестя. Якщо воно будь - коли так наступить. А від цих слів тільки душа болить. Ну, добре, я згодна, якщо це в день похорону. Гаразд, ще до дев'яти днів. Але вже пройшов повний календарний місяць, та дотепер приходиться вислухувати до десяти співчуттів на добу. А як це важко! Я знаю, що багато людей поважали Вадима. Але чого ніхто не подумає про мої почуття? Адже кожне таке співчуття нагадує про гіркоту втрати. А це рівносильне тому, що з ледве поджившої рані зривають струп. Та й знову біль, та кров! Я тінню вислизнула від цих злих людей, на південь, до моря, як можна подалі від цього кошмару. Спасибі моїй мамі - вона придбала путівку в санаторій. А батько грошенят підкинув. Але тільки дуже дивно – чому вони так наполягали на цьому санаторії? Та й так добре. Батьки допомогли мені втекти від реальності. А от від себе, та своїх спогадів я втекти не змогла. І, мабуть, вже не зможу. Примари минулого живуть моїй душі. Та щоночі п'ють мою кров...» - Та, зірвавши з голови чорну косинку, зім'явши, жбурнула на підлогу. Хвиля білявого волосся непокірливою лавиною розсипалися по плечах, та спині, покривши струнку фігурку, затягнуту в блакитний шовковий сарафан. З ока впала самотня сльоза. Вона скотилася по щоці, та злетіла на долоню.
«Я плачу? Досить цих сліз! Постаріла за місяць на кілька років, що знайомі іноді не впізнають!» - Вона підняла косинку та заштовхала на саме дно шкіряної сумочки. «Не буду носити цю гидоту. Будь, що буде! І хто там, що буде знати? На курорт люди приїжджають відпочивати, розважатися...крутити любовні романи, а не копатися в чужих душах!».
Жінка присіла на нижню полицю. Вибух раптового гніву спав так само зненацька, як і з'явилася. «Як хочеться палити! Поки нікого немає, організую маленький перекур тут, в купе. А потім недопалок у вікно викину. Мене ламає тягтися в тамбур, і там стояти на протязі! Так ще якийсь шукач пригод причепиться, що той реп'ях, а вони мені потрібні зараз, точно торішній сніг!» - Вона витягла із сумочки розпечатану пачку сигарет «Мальборо». Клацнула запальничка, на мить, освітивши молоде, заплакане обличчя. На вигляд їй можна було дати не більш тридцяти. Але по паспорту ній було усього лише двадцять три. Горе та відчай встигли вкрасти деяку частину колишньої привабливості, зостаривши на кілька років, та додавши на білу шкіру обличчя жменю зморщечок. Жіночі очі, блакитні, як дві волошки, трохи набрякли від гірких сліз. У наступаючій темряві спалахнув, та згас жовтуватий вогник запальнички. Вона випустила з ніздрів тонкі струмочки диму.«Із моменту трагічної загибелі Вадима пройшов усього лише тільки місяць. Календарний місяць. Багато це, чи мало? Усього нічого. Тридцять один день».- Її тонкі губи, вміло підфарбовані розсунула усмішка, оголивши дрібні, лисячі зуби. «А, треба було мені виходити взагалі заміж»? – На сигареті поступово з’явилася шапка попелу, і вона різким рухом скинула її під столик. «Життя моє - така плутанина, що без ста грамів не розберешся! Перше заміжжя, а за ним ця любов, раптова, що спалах блискавки на грозовому небокраї. Вона мені здавалося великою, та неземною. А за нею – визнання чоловіку в зраді, та розлучення. Після - цей другий шлюб. Я була така щаслива, та настільки упевнена в майбутньому, що навіть обвінчалася з Вадимом в церкві. Яким був дивовижним той літній день, коли Вадик та я переступили поріг Божого храму! І там, стоячи біля вівтаря, заприсяглися бути вірними один одному до гробової дошки». – Їй згадалася шлюбна церемонія в церкві, коли вона, бліда від хвилювання, стояла біля церковного вівтаря поруч із коханою людиною. Її рука дрібно тремтіла, що , коли вони обмінювалися обручками, вона свою ніяково упустила...Та краплі воску, що капали зі свічі на біле вінчальне плаття...Густий бас священика, що читав молитви... Їхній перший поцілунок, освячений церквою...Солодкий і терпкий одночасно... І церковний передзвін, коли Вадим виносив на руках вниз, по ступінях. А внизу їх чекав чорний «BMW» , що її другий чоловік встиг купити перед самим весіллям. «Однак, мабуть, моє щастя було занадто велике, і комусь воно перешкодило. Чому Вадика послали в це відрядження? Що, більш досвідчених офіцерів не було, що вибрали саме його на посаду радника? Як зараз пам'ятаю його винуватий погляд, та тихий голос: «кохана, ти за мене не турбуйся. Це простеньке відрядження. Я не раз був там, та нічого такого небезпечного там немає. Так що, як і в перший раз, буду в цьому відрядженні від сили два – три дні. Якнайбільше – тиждень. Я повернуся, ти тільки чекай на мене. Я даю тобі слово, що обов'язково повернуся! І мені добре заплатять. Тоді ми поїдемо у весільну подорож. І в нас буде не гірше, ніж в різних там «крутих». І він стримав своє слово – повернувся.…тільки в цинковій труні. А я , дурненька, загордилася, що взяла Бога за бороду. Ан ні! Вийшло, що чорта за роги.… Мій милий Вадиме! Лежиш ти тепер, гниєш в сирій земельці. Дякую Господові Богу, що дитинчам не встиг мене наділити для повного щастя. А то була молода вдова з маленьким доважком. А кому зараз чужі діти потрібні? У наш важкий для багатьох час своїх особлива годувати не хочуть...». Швидкий потяг почав припиняти свій стрімкий хід. За мутною завісою дощу невиразними жовтенькими, блакитними та зеленими цятками повільно пропливали станційні вогні. «Швидше б.... Швидше приїхати на місце!». – Думкою квапила, підштовхувала потяг жінка. Нарешті показалася станція. За мутним від дощу склом повільно й важливо проплив крихітний вокзал. Вагон різко смикнувся й завмер. Жінка обережно відкрила вікно і викинула недокурок на рейки. “Зараз ляжу спати! Нікого не хочу бачити!”.
Глава друга.
В купе вломився привокзальний шум, говір людських голосів, різкий, пронизливий гудок електрички, запах дощу, мокрої трави та грибів. Вітер приніс здалеку гавкіт собак, лемент сільських півнів та хмільну, трохи паскудну пісеньку, що горланили п'яні мужики в два голоси високими фальцетами. Слова пісні ніяк не можна було добре почути, тому що той же пустун – вітерець розірвав, переплутав всі фрази. Він же пустотливо жбурнув в обличчя жінки кілька дощових крапельок.
На маленькім пероні, залитому калюжами, метушилися пасажири зі своїми вузлами, кошиками, валізами. Повз вагонне вікно пронеслися, проскреготали поштові візки, навантажені мішками з кореспонденцією, посилками й бандеролями. Ледве погодь промайнув і сховався в похмурій завісі дощу жовтуватий вогник ліхтаря шляхового обхідника. На тлі чорних, немов би агатовою, розпатланою негодою тополь білів маленький будинок залізничного вокзалу.
«Боже мій, ну і глушина! Дійсно, що ведмежий кут! Господи, як тільки отут люди живуть? Швидше за все, не живуть, а існують! Дійсно, що це глуха провінція, забута Богом та начальством! Отут немає ні театру, ні пристойного бара. Не говорячи про казино чи ресторан. Добре, якщо є яка читальня з її стандартним набором віджилих своє класиків на зразок Пушкіна, чи Толстого. Можливо, ще є початкова школа. Але не більш. Отут усієї розваги для місцевих жителів: натріскатися до зелених чортів, і забутися.…якщо тільки отут не живуть одних старі – пенсіонери. А вокзал, вокзал! Це точно вуж точно справжній курник»! – Гидливо поморщилася жінка, засовуючи вікно. Крізь марево дощу вона запримітила дві темні фігури, що стояли біля вагона. Провідник опускав сходинки, і допомагав витягти наверх великий кошик.
«Не дуже бажала попутників – от і накаркала сама собі! Одержи та й насолодися! Ще не вистачало для повного щастя супутників із цієї задрипаної провінції! От як потрапиться, яка стара карга в дореволюційній спідниці, так буде випитувати все, точно як той слідчий на допиті, так небо з пір’їнку примариться! А я зараз бажаю бути одна.…І щоб ніхто в душу не ліз із своїми дурними розмовами й розпитами. Не хочу ні про що роздумувати»! – І, затуркавши фіранку, прилягла на полицю. Заклавши руки за голову, вона уп'ялася в пластикову стелю. Думки в голові стрибали, точно білки в колесі. «Поки доїдемо, може, дзвякнути мамі? А, може, не треба? Я тільки недавно простилася з нею на центральному київському вокзалі, і вона скучити ще не встигла. Приїду, то подзвоню із санаторію, щоб вона не хвилювалася. Цікаво, чи вистачить у мене картки? А, не вистачить – купівлю нову! Батько дав грошей досить, і сказав, що ще переведе через «Експрес – службу». Вона намацала досить об'ємисту пачку грошей і кредитну картку в потайній кишені. До її загостреного слуху донеслося, як стукнули коридорні двері.
- Бабуня, ти куди лізеш? Люди добрі, ви бачите чи ні? Заберіть з-під колеса цю божевільну! Поїзд ще не зупинився, а вона вже дереться до вагону. Бабуся, ти куди ж прешся? Ти що, Анна Кареніна, чи що? Ніяк не можу второпати. – А трохи пізніше проговорив іншій голос, більш лагідний, чим попередній.
- проходьте, проходьте. Ваше місце в передостанньому купе. Воно майже, що саме крайнє! Недалеко від туалету! Так що крокуйте, крокуйте прямо, прямо.… Нікуди не звертайте! Однак трохи поквапитеся. Ми на вузловій станції трошки затрималися. Тепер наганяємо графік, і стоянка скорочена до трьох хвилин. «Стоянка скорочена до трьох хвилин? Я б у цій глушині взагалі б не зупинялася!» - Із легким відтінком презирства подумала жінка. Вона чула, як по коридору пролунали старече човгання й тупіт ніг. Дверна ручка завертілася, але двері не відкрилися, тому що була закрита на засувку.
- Ой, бабуся, а отут замкнуто! – За дверима роздався хлоп'ячий голос.
- Та й не мудро, моє козенятко! Куди ти постійно летиш! Ти постукаєш по – культурному. Можливо, люди переодягаються, чи відпочивати вляглися.
- Ой, бабуня, вибач...Я і не подумала про це. Адже точно, це може бути. – І у двері тихо, ненастирливо постукалися. «Кого - це нелегка принесла? Бабку – це вже точно! Господи, пробурчить усю голову своїми моралями та цитатами з біблії!». – Жінка зі злістю потягнула двері вбік. В купе заглянув підліток. «Цього хлопчака не вистачало для повного щастя! Напевно, дверима помилився». – Сердито дряпнула підлітка сердитим поглядом. В напівтемряві купе не могла добре розглянути своїх нових супутників. У глибині коридору, за спиною підлітка, визирала бабуся, закутана в дощовик. На голові була чорна хустка, із – під який вибивалися кілька сивих прядок.
- Добрий вечір! – Вимовив підліток. «Кому добрий, а кому так собі, не дуже...» - Подумала жінка, але у відповідь чемно відповіла:
- Добрий вечір!
- Прошу пробачення, але саме тут моє місце. Почула вона м'який дзвінкий голос. Жінка різко простягнула руку до вимикача, і в купе спалахнуло м'яке світло. Тільки зараз вона зрозуміла свою помилку. Це було зовсім не хлоп'я, а молоденька дівчина, майже дівчинка.
- Немає проблем – займайте своє місце. – Сказала вона, зацікавлено сковзнувши своїм поглядом по простенькій джинсовій куртці, мокрій від дощу, невибагливим джинсам, кросівкам явно турецького виробництва та бейсболці, із – під який задерикувато визирали мокрі чорні кучерики. Дівчина втягла в купе кошик, від якого віяло ароматами домашньої випічки, ванілі й кориці. І повернулася в коридор.
- Міла моя бабусечка, ти виходь скоріше, а то виїдеш із мною в Крим. Тільки не хвилюйся! Коли я буду на місці, те відразу ж дам тобі телеграму. Дуже шкода, що в тебе немає сотового телефону, щоб подзвонити. Бабуся гірко посміхнулася:
- Який там сотовий телефон! Міла, про що ти говориш! Сотовий телефон! Він же грошей коштує скажених, а отут дай боже, щоб пенсії на хлібець вистачило. Спасибі, хоч її регулярно стали виплачувати. Простого телефону ні в якій в хатині немає, а ти про сотовий тлумачиш. Спасибі, що ще медпункт поки ще не прикрили. Може, і тримають, що залізнична станція поки що діє. Школу перекинули адже від нас у центральну садибу... - Вона поцілувала внучку в чоло, і перехрестила. – Ангела – охоронця тобі, щоб зберігав тебе в шляху.
- Громадяночки, поменше, поменше всіляких сентиментів! Зараз будемо відправлятися. – Почав квапити провідник. Бабка, накинувши каптур дощовика на голову, поспішно направилася до виходу. – Ангела – охоронця тобі... - Бубонила вона по дорозі. І вже в тамбурі чулася приглушена розмова з провідником.
- І як тільки ви живете в цієї глушині? – Дивувався провідник, високий, сміхотливий хлопець, допомагаючи бабі зійти на перон.
- А от так і живемо отут, хліб жуємо, квасом запиваємо. Не усім же в столицях проживати! Хтось вас, міських, повинний годувати хлібцем. Почувся різкий гудок тепловоза, та потяг вирушив далі. Жінка бачила, що провідникові довелося плигати в тамбур вже на малому ході. Вона спостерігала, як перон поплив кудись вбік, та пропав в темряві вокзал. Чорні тополі, що його оточували, немов безмовні вартові, теж зникли. За склом замигтіли зелені, золотаві, блакитнуваті станційні вогні. Вони залишилися позаду. Експрес знову мчався під дощем до світла, сонця і моря. «Слава Богу, нарешті ми поїхали»!- Затуркала фіранки на вікні жінка, та з неприхованим інтересом кинула свій погляд із – під довгих вій на свою попутницю. Дівчина, стріпавши джинсову курточку в коридорчику від дощових крапель, акуратно повісила її в куток. А тепер, прибравши кошик та спортивну сумочку під свою полицю, присіла напроти неї.
Глава третя.
Жінка розглядала свою неждану – негадану супутницю. «От ми сьогодні зведені долею на десять – від сили дванадцять годин. А потім наші життєві шляхи назавжди розійдуться. І кожний з нас піде по своєму, несхожому ні на чий іншій. Цікаво, про що думає це бісеня? Вона така молода... можливо, ще вчора тільки – тільки грала зі своїми ляльками...». Смагляве, та трохи обвітрене в обрамленні коротких чорних кучерів обличчя додавало вигляду дівчини деякий східний шарм. Темні, точно безмісячна ніч, темно – карі очі східного розрізу. Вони, довгасті, великі та вологі, як у сарни, з довгими віями, молочними білками, і чорними зіницями, були вщерть повними недоговореної таємниці. Із самої глибини зіниць, як їй показалося, струменіло вологе сильне світло. Чорні шовковисті брови, трішки були широкуваті для дівчини. Однак тонкий, прямої грецький ніс, нервові ніздрі, і трохи припухлі губи зовсім не псували своєрідної краси. «Дуже цікава, чортеня! Вона й зараз симпатична. А коли підросте, та цілком оформиться фігурка, то від кавалерів проходу не буде! Ох, і красива ж буде! Стане тоді мужиками так їх, гаманцями крутити, як цигана у відомій приказці сонечком. Якщо тільки довідається вона свою силу». – І хриплувато запитала:
- Це бабка тебе проводжала? Дівчина трохи здивовано глянула на неї, а потім з достоїнством відповіла:
- Так, це була моя бабуся. Я їй допомагала город обробляти: майже всі канікули ми картоплю пололи, поливали, підсапували. Залишилося усього – те справ, що врожай зібрати, так у льох опустити. У вересні батько приїде, та з бабкою швиденько розберуться. Ви не дивіться, що вона в літах. А так бігає, що часом, і я за нею не поженуся.
- Що ти дорівнюєш на старе покоління! Там був жорстокий природний добір! Народилося в родині чоловік десять – а вижило п'ять. Найміцніших. Вони пройшли крізь горно революції, голодомору, двох воєн – от і залишилися самі міцні так жваві. У їхню молодість не було антибіотиків, биодобавок і Чорнобиля. Їхні гени не то, що наші.
- Все можливо. – Ніяково посміхнулась дівчина. І, бажаючи перевести розмову на інші рейки, поцікавилася, - А ви, напевно, на курорт їдете? – У голосі попутниці прослизнули нотки цікавості.
- А чому відразу на курорт? Хіба я не можу жити, як і ти, в Криму?
- Ви? - Скептично хмикнула дівчина. – Ні! Ви абсолютно не схожі на місцеву.
- А чим же? – Здивувалася її співбесідниця.
- Зовнішнім виглядом. Наші, кримські, загоряють тільки на один манер. Їхня засмага особлива, і по ній видно, хто свій, а хто приїжджий. Жінки, звичайно, загоряють тільки по лікоть і по коліно. А чоловіки – по пояс. А курортники загоряють рівномірно.
- А чого ж так?
- Роботи багато. І на пляжі валяються тільки курортники. А місцеві, якщо раз – два за сезон вийдуть на пляж – це вже досягнення. А те буває, і роками не купаються в море. Влітку турбот повно. Хто на дачі, хто на городі робить, хто сіно для худоби заготовлює. Вгору глянути ніколи – не те, що на пляжі валятися! А ви біла, що те молоко невіяне. І цілком ймовірно, їдете в санаторій відпочити від міського шуму.
- Тобі в спостережливості не відмовиш – відразу примітила, що я біла, як молоко. Ти права. Я корінна киянка, та їду в санаторій. Либонь трохи здоров'я наберуся. Як тебе звуть?
- Милослава. А краще - Міла – Її співбесідниця посміхнулася, оголивши ряд рівних, білосніжних зубів.
«Вона, напевно, в зубному кріслі буває вкрай рідко. І то лише тільки для профілактики. Такі рівні так красиві зуби, що і посміхнутися не гріх. Не те, що в мене. Половина повипадала, а що залишилися – майже всі в пломбах». – Із таємною заздрістю подумала, виймаючи із сумочки сигарети, і поклала їх на столик.
- А я Анастасія, або Настя. - Ти палиш? Міла взяла пачку сигарет, та уважно стала розглядала картинку на упакуванні. - «Мальборо»... цікаву рекламу дають на них. – Однак, задовольнивши цікавість, без інтересу поклала їхній назад на столик.
- Ні, я не палю. Якось спробувала, не дуже сподобалося. Дим їсть очі. І в ніс попадає. Він такий поганий, їдкий. Та й батько в мене не палить.
- І славно, що не втягнулася в цю погану справу. Не палиш – і не треба починати. А я, як в інституті пристрастилася, донині кинути цієї дурної звички не можу не можу. І на роботі всі палять. – Вона чиркнула запальничкою. Блиснув і потух вогник запальнички. – Без сигарет вже не можу. Я адже в реанімації працюю черговим лікарем – а там уночі спати практично неможливо. Те битих з аварії привезуть, те різаних так стріляних із чергового розбирання крутих авторитетів. – І, зробивши глибоке затягування, додала, - а там усього надивишся. Медики – вони адже теж люди. Не сталеві, і не залізні. І коли хтось умирає на моїй зміні, то мені здається, що моя частина мене вмирає разом із цім нещасливцем.
- Я згодна, що працювати в реанімації дуже важко. А я мрію стати лікарем - педіатром. Із самого дитинства. От тільки лише закінчу школу, мені останній рік залишився, та буду визначатися в медін. У нас, у Сімферополеві є медінститут. Так я вже й умови прийому виписала. До вступних іспитів трохи менше року, а я вже почала готуватися до них. Хочу здати добре, щоб потрапити на госмісце. Мої батьки навряд чи потягнуть комерційне навчання. Моя мама – лікар – невропатолог, а папа інженер. А зарплата в інтелігенції, самі знаєте, не дуже висока.
- Якщо ти знаєш, яка зарплата в медиків, то я тобі особливо і не раджу. Нічого в медицині гарного немає. Зарплата – мизер. А, яка відповідальність! Про це можна говорити відкрито – у нас найнижчі податки в Європі на найнижчу зарплату у світі. Вже краще бути простою робітницею на якому-небудь заводі. Відпрацював свою зміну від дзвоника до дзвоника, прийшов додому, і вже після 17 – 00 тебе ніхто з твоєї квартири не витягне. Гарний оклад плюс спокійне життя. Я сама як на це міркувала піти з медицини. Так здоров'я не дозволяє. Малість слабеньке. От і приходиться ішачити в реанімації.
- Місця є, а в касі діється, щось неуявне. Багатьом їхати потрібно, а квитків немає.
- А чого дивуватися? Провідникам, касирам і начальникам потягів теж хочеться їсти. І не тільки простий хлібець. А ще з маслечком. От і закуповують квитки оптом, організовують нездоровий ажіотаж. І навар мають. І не маленький.
- Може бути... - Посміхнулася попутниця. В двері загорнув провідник, і з ним у купе вплив дух горілочного перегару і копченої риби. Посміхнувшись, він оголив прокурені, жовтуваті зуби:
- білизна, дівчинки, білизна! По червінцю з носа. Берете?
- Так, беремо. – Сказала Настасія. Провідник відрахував два комплекти білизни, і пасажири розрахувалися з ним.
- Так стеліться скоріше, – зараз рознесу білизну іншім, та світло виключати буду. – Одержавши плату, провідник недбало засунув гроші в нагрудну кишеню. – Будити нікого не потрібно? Коли чого, так ми можемо. Може, кофію зміркуємо? – Його сальний, похітливий погляд затримався на ладній фігурі Настасії. Та презирливо фиркнула:
- ще чого не вистачало! Пити каву на ніч, а потім очі в стелю до самого світанку? Дякую, вельмишановний добродію за клопоти, але не потрібно. А будити нас немає необхідності. Ми обидві не занадто рано виходимо. Навіть ранком устигнемо умитися, здати ваші постельки, і ще попити чайку. Провідник розсерджений, хмикнув:
- ух, ти, дівчатка, які ви сердиті. Як бажаєте. Моя справа – запропонувати, а ваше – відмовитися. Він сховався за двері, і вже із сусіднього купе доносився його прокурений басок і приглушений жіночий регіт. Міла відсунула край фіранки. Дощ залишився далеко за якимсь поворотом. Крізь скло чорніло небо, вкрите дрібним розсипом зірок. Вузький серпик місяця піднімався над обрієм, і здавався загубленим човном у бурхливих хвилях величезної ріки. «Завтра я побачу свою неньку. Але це буде тільки завтра. І його». - Серденько затріпотіло, забилося сильніше, а щоки покрилися легким рум'янцем. Дівчина прийнялася застеляти свою полицю. Міла пірнула під прохолодну, трошки вологу простигни. і майже відразу ж відключили світло. Дорожня утома дала про себе знати, і вона відразу занурилася в сон. А її сусідка вслухувалася в рівний подих і думала:
«Юність, юність... От прилягла, і вже майже відразу бачить другий сон. А отут.… Хоч би задрімати! У цій дорожній метушні я забула своє снотворне, а без нього ніяк не можу заснути! А завтра ранком знову фізіономія буде із жовтизною.…А під очима – чорні кола. А вона спить, так як ще й солодко! Примітно, що щасливо це дитя, і горя не знає. Вона ще нікого не ховалася». – І перед її внутрішнім поглядом з’явилась картина не настільки давнього похорону. Вони були місяць назад...юрба людей... чотири курсанти з військового училища, де коли – те учився Вадиме...чорна могила, що поглинула його тіло, укладене в цинкову труну...короткі, одиничні постріли з автоматів – прощальний салют... « Боже! Коли це тільки закінчиться! Не бажає мене відпустити ця примара минулого...» І їй згадалися очі чоловіка, коли вона розповіла йому про розрив їх відносин. Вони чим – те нагадали очі підстреленого оленя. Точно такі, які вона бачила на полюванні, на якій неї взяв із собою один раз її батько. У них була така ж біль. І його голос: «Якщо ти зустріла свою любов, і тебе люблять, те я, що...Ти вільна людина, і я не можу тебе примусити жити зі мною. Бери розлучення, я підпишу усі потрібні для тебе ділові папери». Так, занурена в сумні спогади, Настя не помітила, як дрімота поступово опанувала її тілом, і вона провалилася в чорний вир кошмарних сновидінь. Примари минулого не відступали від неї навіть і там. Снився покійний Вадим. Такий само, яким був при житті. Начебто вони сиділи за столиком у шикарному ресторані, і там пили холодне, просто крижане шампанське. А потім танцювали повільний танець. Блюз. І зірки сколками льоду танули в чорному небі. І потала вода сипалася на землю туманом і перетворювалася в неясне світло...
Глава четверта.
Міла прокинулася дуже рано, ще до сходу сонця. Сполоснувши в туалеті прохолодною водою обличчя, вона вже в купе, стоячи перед дзеркалом, зачесала свої неслухняні кучерики. У напіввідчинене вікно вагона, роздуваючи фіранки, вривався сухий степовий вітер. Він був наскрізь просочений запахами чебрецю, полиню та моря. Експрес легкокрилим птахом летів по краю берега, майже біля пінної смуги прибою. Його радісний, квапливий гудок котився над гладкою поверхнею затоки. Потяг поспішав вирватися з плоских українських степів у плутанину заток, садів, виноградників Криму. Одним словом, в заспокійливий калейдоскоп Кримського ландшафту. Велике степове сонце тільки піднімалося над обрієм. Степ так само вже прокидався. І, умивши ранковою росою, він, як молодий, рум'яний хлопчисько, наскрізь прожарений в горні степового жару, підставив своє обличчя під живлющі промені сонця. Сонячні зайчики застрибали по коридору, та прийнялися золотити фіранки своїми жартівливими дотиками. За вікном промайнув Армянск. Провідник розносив по купе чай, і до нього цукерки та печиво. Він зазирнув і в їхнє купе, та, дихаючи горілочним перегаром після учорашньої вечірньої гулянки, пробубонів:
Дівчатка, красунечки, піднімайтесь, просипайтеся! Через годину – півтора буде кінцева зупинка. Уже Євпаторія не за горами. А поки чайок попийте. Із печивом. І постіль згортайте потихеньку.
- Скільки ваш чайок? – Потягнулася Міла за гаманцем в свою спортивну сумку.
- п’ятдесят копійок стаканчик. - Вона відрахувала дріб'язком гроші. - Мені без печива, будь ласка. - Провідник поставив перед дівчиною склянку гарячого чаю.
- А чому без печива? Талію бережете? – Спитав він трохи зі скепсисом, забираючи гроші.
- Може й так. – Міла почала пити чай.
- А ваша сусідка буде чай? – Похітливий погляд провідника затримався на чарівному жіночому личку. Настя знехотя потягнулася. В голові після погано проведеної ночі була плутанина.
- Я чаю не бажаю. А від чашечки кави не відмовлюся.
- Гривенька, та міцна кава на вашому столі! – Заметушився провідник. Настя дістала гаманець із сумочки, та поклала одну гривню на столик.
- Будьте люб'язні, ось гроші. Принесіть каву, та й поміцніше. Будь ласка, тільки без цукру. - Провідник, узявши гроші, пішов виконувати замовлення. - Добрий ранок, Міла! Як тобі спалось?
- Доброго ранку! Дякую, добре. Людина з чистою совістю може спати тільки гарно. А ви як провели ніч?
- Хоч на особливий достаток гріхів я не скаржуся, але я спала не дуже добре. - Жінка вдягнула рожевий пеньюар, та підсіла до столика. Провідник приніс замовлену каву. За цей час пасажирки встигли зібрати свою постільну білизну. Міла подала йому два згортки. Перевіривши й перерахувавши його, провідник пішов далі, в інші купе. А Настя, коли випила чашку міцної кави, дивилась у вікно, підставивши своє обличчя під пружні струмені повітря. Ні про що не хотілося ні говорити, ні думати. Учорашній день промайнув, немов дурний сон. Та її сум змив нічний дощ. Час спливав тонким струмочком. По коридору тупотів провідник. Він охриплим після вчорашньої пиятики голосом кричав:
- Станція Ак-шеих. Стоянка скорочена. Запізнюємося. За вікном замигтіли приміські прибудови. Повільно проплив будинок невеликого вокзалу. Швидкісний експрес потроху зменшував свій рух, а потім зупинився. «Все... от наш вокзал промайнув. Пора на вихід». – Міла повісила на плече спортивну сумку.
- Щасливо вам відпочити! - Вона тільки зібралася виходити з купе, як двері повільно поповзли вбік. На порозі купе стояв рослий, чорноокий чоловік років тридцяти двох – тридцяти трьох в сірому костюмі ділового стилю. Його тонкий, грецький ніс із легким горбочком і чорні, кольору воронова крила, хвилясте волосся видавали кровне споріднення з дівчиною.
- Татусь? Оце так несподіванка! – Розгублено закліпала очима Міла. І розчаровано додала, - а я думала, що мене мама зустріне. Батько знервовано кашлянув:
- Не вийшло в неї. Ти сумці дай спокій, тому що їдеш далі. Ми з мамою вирішили тобі зробити маленький сюрприз, та придбали путівку в санаторій «Полтава». Але ти повинна бути саме сьогодні на місці, інакше вона пропаде. «Горить», аж димиться, розумієш? – Він витяг із кишені білий конверт. – Отут усі необхідні документи. І гроші на перший час. А на ці вихідні ми до тебе приїдемо, і привеземо ще грошенят. Він подивився на Настасію. – Ви, сподіваюся, їдете до кінцевої зупинки?
- Так, у мене квиток до самої Євпаторії.
- Тоді в мене до вас особисте прохання. Посадите, будь ласка, мою дочку на таксі. Я дуже кваплюся на планерку, і в мене немає часу. У нас голова тресту дуже крутого норову, і за те, що я запізнюся, зробить пристойну прочуханку.
- Ви не нервуйте, у мене путівка в той же санаторій. Так що ми разом і поїдемо туди.
- Тоді я спокійний. – Із полегшенням зітхнув батько Міли.
- Скоріше прощайтеся, а не те покотите з нами, - заглянув у купе напівп'яний провідник.
- Так, так.... Я зараз. – Захвилювався чоловік. Дівчинка розстроєно шмигнула носом:
- А все-таки, скажи, де мама? Ти мені щось недоговорюєш! Батько поморщився, немов від зубного болю. І, намагаючись приховати хвилювання, вимовив:
- Та в сусідів вона. Там весілля намічається. От і попросили допомогти. А відмовити якось незручно, все-таки сусіди. Та ти не нудьгуй. Сьогодні вже четвер. А до суботи залишився всього тільки один день. Ти от як виросла, витягнулася за літо! Дивися, щоб через рік ми самі весілля не справляли. Будь розумним дівчиськом. – Він ласкаво поцілував доньку. На дівчинку пахнуло ароматом батьківського одеколону та м'яти.
- Татусю, візьми кошика. Бабуся для всіх гостинців передала. – Вона підозріло глянула на батька. - Ти знову пив валідол? Що трапилося?
- Так дрібниці, справа життєва. На планерці шеф трошки протягнув. – І, щоб уникнути подальших розпитів, він, схопивши кошика, квапливо вибіг в коридор. А через кілька секунд стояв на платформі і махав рукою. Вітер доніс обривок фрази, - чекай на нас... Міла в серцях штовхнула сумку, начебто вона була, в чомусь винувата, і та знову потрапила під столик. «Чому ж мене мама не зустріла? І що це за весілля? Хто ж там по сусідству жениться? Невже він? Ні, тільки не це! А чому не міг женитись? Адже ж він мені нічого не обіцяв. І нічим не зобов'язаний». Вона гарячково смикнула фіранку. А за вікном пропливала степ. Хліба вже давно зібрали, і по жовтій стерні повзли чорні трактори, схожі на величезних жуків, залишаючи за собою шлейфи рудуватої кримської землі. Незабаром осінь. Настя нашвидку вмилася, та замість пеньюара надягла легкий літній сарафан. Його персиковий колір трохи оживляв бліде обличчя. Тепер, розклавши на столику перед собою косметику, прийнялася наводити красу.
- Так виходить, що ми з тобою будемо в одному санаторії? – Вона взяла в руки плоску пудреницю, і взялася накладати рівний шар пудри на шкіру обличчя.
- Виходить. – Погодилася з нею Міла, діставши книгу, та почала її читати. Зараз в неї був поганий настрій, і найменше хотілося розмовляти. Ліричні вірші трохи вгамували бурю пристрастей в душі. А Настя, старанно підводячи очі, розпитувала:
- А хто це був? Твій старший брат?
- Ні. – На мить відірвалася від книги дівчина. – Це був мій батько.
- А такий молодий! І дуже красивий....Ніколи б не сказала, що в нього така доросла дочка.
- А батьки в мене зовсім не старі. Вони одружилися відразу після випускного балу. Татусь після весілля пішов в армію. А я народилася вже без нього. Коли його демобілізували, і він повернувся додому, мені був майже рік. Мама в мене теж дуже красива. Шкода, що я на неї зовсім не схожа.
- Але в народі говорять, якщо дочка схожа на батька, то буде щаслива.
- Не знаю. Життя покаже правду цих слів. – Вона знову вткнулась в книгу, давши зрозуміти, що не в дусі вести розмову. Світ поезії так потягнув, і відніс на своїх могутніх крилах в інший вимір, що вона нічого не помічала навколо. Уже провідник повідомляв:
- Увага пасажирам і пасажиркам! Кінцева! Вихід на перон ліворуч. Не кваптеся, не юрбіться на проході. Всі вийдете, всі встигнете. Далі депо потяг сьогодні вже нікуди не відправитися. «Пообіцяла посадити на таксі.… І хто мене за язика смикав? У самої турбот повним – повно, а отут возися з чужою дитиною. Нащо воно мені потрібно? Це дівчисько вже цілком доросле, і сама вже розбереться зі своїми справами! Розум та язик до Києва доведе, і в разі потреби по Києву проведе!» І Настя, нічого, не говорячи, взяла свою валізу, і тихо направилася до виходу. Міла, захоплена цікавою книгою, не помітила цього маневру. Настя вийшла майже остання. А провідник, обходячи вже порожні купе, примітив замріяну дівчину з книгою.
- гей, читачу, ми вже приїхали! Поквапся, дівчино. – Він поплескав легенько дівчисько по плечу. Міла відірвалася від книги:
- Вже приїхали? Так скоро?
- А це кому як! Кому скоро, а кому – черепашачим кроком. Поквапся, а то з нами в депо виїдеш. – Співчутливо посміхнувся провідник. Дівчина забрала свою сумку, та кинулася до виходу з вагона. Вона досить вчасно зіскочила зі сходинок тамбура. Тепловоз, давши довгий гудок, потяг порожні вагони в депо. Міла стояла на залізничній платформі, і проводжала довгим поглядом останній вагон. От він мигнув та сховався за поворотом. «І чого я стовбичу? Потрібно йти.… От тільки куди?» - Гарячково міркувала вона, направляючи до виходу в місто.
Міла йшла вздовж перону. Її увага була звернена на все що відбувається, і їй здавалося, що вона потрапила, в якийсь дикий телесеріал, де миготіли іноземні вивіски та реклама всіляких кафе, бістро, пиццерий, та інших забігаловок. Підійшовши до сірого будинку залізничного вокзалу, дівчина розгублено зупинилася неподалік від квиткових кас на приміські потяги. Присівши на сходинки, вона міркувала:
«От Настя свиня, так суперсвиня! Обіцяла моєму батькові мене в санаторій відвезти. А сама і на таксі не посадила. В перших рядах, напевно, побігла. Де тільки цей санаторій шукати? Можливо, він у двох кроках, зовсім поруч. А, може статися, в самого чорта на рогах. Погано, коли міста не дуже знаєш. А я була з батьком разочок, і то на машині проїздом. А що там такого особливого побачиш й довідаєшся, якщо тебе везуть, як ту ляльку?» Її погляд безцільно ковзав по привокзальній площі. Поруч прочовгав неохайно одягнений чоловік, в порваних, засалених штанях, драній сорочці на голе тіло. На його сизому, пропитому обличчі була написана надія хоч щось роздобути. У руці була затиснута сумка, із якої визирали горлечка п'ять порожніх пляшок. Він діловито заглядав під привокзальні лави. чолов’язі трохи пощастило. Під однією з лавок знайшов ще парочку порожніх пляшок. «Ще штучки дві – три відшукає, та йому вистачить, щоб остограмитися. І навіть ще на хліб залишиться. А на ковбасу навряд чи. У наш час ціни ростуть точно, як на дріжджах». У двох кроках від її сидів обдертий жебрак на дерев'яному візку. Ніг у нього не було по стегно зовсім. Він спирався на дерев'яні гультяйки, і виводив тужливим голосом:
- людоньки добрі, подайте на хлібець.… Два дня не було крихти в роті. Біля нього зупинилася повна дама у бежевому брючному костюмі. Вона кинула кілька монеток у драний капелюх:
- два дні зовсім нічого не їсти? Мені б вашу силу волі й витримку! «Ото дурна тітка! Він не їв тому, що в нього не було грошей на їжу, а не тому, що хотів схуднути...» - Із ворожістю проводила важким поглядом товстуху Міла. Повз неї йшов високий, лисуватий чолов’яга в світлому літньому костюмі. Він зацікавлено щось говорив по сотовому телефону, що не помітив Мілу, та настолочив їй на ліву ногу.
- А обережніше ніяк не можна? – Сердито зиркнула на нього Міла. А він навіть не помітивши дівчини, і не попрохавши пробачення, покрокував далі. «От тобі й так! Придбав мобільний, і вже людей не помічає геть! Пре, точно їде танком. Такий проїде, і навіть не помітить, що людину придушив. Можна переговорити, десь в затишному куточку. Так ні! Пре напролом, і людей не бачить. Дивись, який крутий, що можна подумати, що він - хазяїн життя!» - Міркувала Міла, дивлячись йому в спину. Біля квиткових кас з'явилася повна жінка в картатому сарафані. Її голову покривав крислатий капелюх.
- Пиріжки, пиріжки! Свіженькі! З картопелькою, капусточкою, ліверочком! З яблучками! Свіженькі, тільки щойно спекла! Міла відчула приступ голоду – вона згадала, що із учорашнього дня нічого ще не їла. Вона підійшла до продавщиці, і вимовила:
- Дайте мені два з капустою. Продавщиця загорнула два рум'яних пиріжки в папір.
- Скільки я вам винна?
- Пиріжок – п'ятдесят копійок. Так що з вас гривенька. Усього лише гривенька. Міла дістала з конверта сотенну купюру:
- От. Візьміть.
- Що ти, хороша моя! У мене і здачі – те не набереться стільки. Я тільки вийшла торгувати, і ще не встигла вторгувати стільки грошей. Ти пошукай по кишенях, либонь нашкрябаєш дріб'язку. Дівчина намацала кілька монет у задній кишені джинсів. Перерахувавши всі монетки, зітхнула:
- У мене тільки дев'яносто п'ять копійок.
- Бери, та їж на здоров’ячко! Продавщиця подала пиріжки, і забрала дріб'язок.
- Спасибі.… Скажіть, а, де отут можна знайти таксі?
- Так от вони, ці шуліки кружляють. Шукають поживи. Іди прямо... - Махнула продавщиця убік автостоянки. Міла пішла в зазначеному напрямку. Проходячи мимо жебрака, дала йому один пиріжок.
- Їжте на здоров'я. Жебрак, узявши милостиню, просипів:
- Господь Бог тобі в допомогу. Вона зупинилася під густою акацією. Життя на привокзальній площі кипіла й вирувала. Діловито поспішали, снували автобуси й таксі. Вдалечині задзвонив трамвай. Вона розгублено оглядалася навколо. Все було незвичайно. До неї жваво підскочила маленька жіночка в простенькому ситцевому сарафані. Вона поправила кілька прядок світло - русявого волосся, і хижо посміхнулася.
- Квартирку не бажаєте? Біля самого моря. Телевізор, холодильник. Гаряча, холодна вода. Всі зручності за десятку в добу.
- Гривень?
- Доларів, золотко, доларів. Гривні не дуже ми беремо. – Скептично хмикнула жіночка. Біля Милі зупинилася інша жінка гренадерського росту. Її пишне погруддя було затягнуть у яскраво – канаркового кольору сарафан.
- Не слухаєте цю пройду! Від її квартири до моря тупотіти майже дві зупинки. А я вам здам кімнату за десять гривень. І до моря ближче, і плата менше.
- Сонька, ти чого в мене клієнтів відбиваєш! - Заверещала жінка в косинці, та вчепилась конкурентці у волосся.
- Залишіть мене негайно в спокої! – Злякано видихнула Міла. - Мені квартира абсолютно не потрібна. Я більш маю потребу в таксі.
- Кому таксі? Це вам таксі потрібно? Біля неї з'явився, точно виріс із – піл землі повний, невисокого росточка, лисуватий чолов’яга. Він витирав піт із лисини великою картатою хусткою, і важко дихав. Ранкова спека важко діяла на товстуна. Він, блиснувши золотим зубом, запитав.
- Куди панянці потрібно їхати?
- Мені потрібний санаторій «Полтава». – Нерішуче відгукнулася Міла.
- Усього тільки червінець, і відвезу, як до неньки рідної. Міла витягнула з конверта сотенну купюру:
- А здача у вас буде? Товстун, обрадуваний заметушився:
- Для такої пасажирки в нас все буде. – В нього заблищали від жадібності очі. – От моя «копієчка». – Показав на «Жигулі» кольору мокрого асфальту. – Прокочу із вітерцем, із музикою, приємною жіночому вушку.
Глава п’ята.
- Гей - бо, дядьку, постій, не дуже поспішай! Тут до санаторію два квартали із натяжкою буде. На трамваї п'ятдесят копійок, а пішки й зовсім безкоштовно. Туди йти не більше п'яти хвилин. Що ж ти дівчисько молоде так дуриш? – Почувся позаду приємний баритон. Міла озирнулася, та почервоніла від несподіванки. В інвалідній колясці сидів молодий чоловік років тридцяти – тридцяти трьох. Відразу в очі кинулося занадто бліде, безкровне обличчя. І його великі очі, такі блакитні, що здавалося, що вони поглинули всю красу та синь неба в себе. Тонкі губи, та трохи старомодні, чепуристі вусики, що робили його схожим на офіцера миколаївських часів. Довгі пальці музиканта нервово смикали підлокітники. А на сірій військовій сорочці полум'янів орден Червоної зірки.
- А тобі яка справа, що сунеш своє рило? – Гаркнув на нього товстун. Чоловік нахмурився.
- Не люблю, коли всяка мерзота на чужому горбі норовить так у рай потрапити.
- Теж мені правдолюб знайшовся! На себе подивися! Начепив дідову брязкітку, та й вихваляєшся. А сам, бачити, по - оп'яни в якусь переробку потрапив, що став калічним. На вилицях офіцера здригнулися, заходили жовна. А в очах промайнула холодна лють.
- Ти, дядьку, мій орден своїм поганим язиком не торкай! Я за нього заплатив кров'ю по повній програмі. Де - це нехай тебе ані трохи не хвилює. Не ти мене посилав – а Батьківщина! І тільки перед нею я і буду тримати відповідь за свої справи. Так що дякуй Богові, що ти мені по роках в батьки згодишся. А те, що я хоч і каліка, як ти там сказав, та сил у мене твоє табло начистити ще вистачить. Гімноїд ти ! Міла трохи ступила вперед. Губи її відкрилися, а ніздрі затріпотіли. У великих чорних очах була розгубленість. Вся її природа напружилася, як тятива бойового луку. Вона завмерла, судорожно пригорнувши руки до грудей. І розгублено дивилася в посіріле від гніву обличчя капітана. На чоловічій скроні здибилася, запульсувала вена. «До м'яса живого, я бачу, зачепив». – І доторкнулася до його плеча військового.
- Якщо вам не так важко, покажіть мені, будь ласка, дорогу в санаторій. Щось перехотілося мені туди їхати на таксі. Я міста зовсім не знаю. Та хоч прогуляюся трохи, подихаю свіжим повітрям, та вулиці подивлюся. Ви говорите, що це десь поруч?
- тільки півтора кварталу. Якщо не менше. – Відповів, начебто відрубав незнайомець.
- Так чи їдемо, чи ні? – Не відступав таксист.
- Ні, я з вами нікуди не поїду. Я роздумала наймати вашу машину. Не хочу з вами нікуди їхати. Злий ви, недобрий.
- Теж мені українська мати Тереза знайшлася! – Хмикнув таксист, і відійшов убік шукати інших клієнтів.
«Вона по-своєму прекрасна. І ця краса м'яка, тепла, тиха, як сонячне світло в ранкові години. Нічого не спалює, а тільки пестить та ніжить. Її, напевно, люблять і трави, і квіти. І кішки. Вона добра. А це вже виходить, що вона красива душевно. Ця дівчина захоче стати красивою й в образі процвітаючої бізнес леді. І буде такою. А зараз вона мені нагадує діамант без огранювання. Зараз це просте скельце. Але коштує до нього доторкнутися різцем, і зробити огранюванням, те цей простенький камінчик здивує світ переливанням своїх граней». – Подумав Іван, дивлячись на дівчину. А вона стояла напроти нього, молитовно склавши руки, і запинаючись, говорила:
- Якщо вам не буде важко, проведіть мене до санаторію.
- Без проблем! – Відповів капітан. Міла вже крокувала поруч із коляскою, і з подивом розглядала чужі, незнайомі вулиці. Її зацікавлений погляд швидко сковзав по дорогих магазинах, кафе й ресторанам.
- Я так зрозуміла, це і є центральна вулиця? - Нарешті зважилася вона порушити мовчання.
- Так, ви праві. Це одна з головних вулиць міста. Проспект Токарєва. Був такий льотчик. Під час війни його німці підбили над цим містечком. Він міг залишитися в живих, вистрибнувши на парашуті. Але тоді палахкотливий літак падав на жилі квартали. Пілот відвів палаючу машину за місто, однак часу самому врятуватися вже бракувало. Авіатор загинув, і в його честь назвали цю вулицю його ім'ям.
- Звичайно, подвиг – це так романтично... - Зітхнула Міла.
- Особливо коли його робить хтось інший, а не ви. Міла опустила голову, та зітхнула. «щось дуже обпекло його душу!» - Вона нишком подивилася на його бліде обличчя. А потім кинула погляд на набережну. Біля самого причалу стояли туристи. Вони очікували білосніжний теплохід, що вже підходив до берега. Під легкими тентами сиділи люди в білих літніх костюмах. Вони їли морозиво та пили прохолодні напої. «В цьому місці, напевно, увечері дуже красиво. Особливо, коли включається вся ця неонова реклама!» - Роздумувала дівчина, із подивом, розглядаючи вивіску нічного клуба.
Чоловік тільки мовчки стежив очима за своєю супутницею. «Дивне дівчисько! Дійсно, як та дитина! Уп'ялася на ці рекламні штучки...Відразу помітно, що у великому місті не так вже частенько буває. А в цьому містечку взагалі, напевно, в перший раз». – Він важко зітхнув, глянувши на її стрункі, затягнуті в джинси, ніжки. «Яке щастя ходити своїми ногами. Вона має таке багатство, і не відчуває цього! Так і я колись ходив, і не помічав, наскільки я був багатий й щасливий. А тепер відходили, відбігали мої жваві ніжки. Однак мені ще досить крупно пощастило. Я вирвався з тієї кривавої м'ясорубки живим, хоч і досить покаліченим. Живий. Іншим повезло не так, як мені. Прокляті гори незабаром почервоніють від слов'янської крові. А заради чого? Нагорі заварили кашу, а простому люду розсьорбуй повною ложкою. Дивися тільки, щоб не обляпатися! Скільки на тій операції полягло наших хлопців! А потім збожеволіло, влізло в петлю, чи сіло на голку! Лікарі говорять, що це синдром локальних конфліктів.» А навколо поспішали люди. І кожний по своїх справах. Та нікому не було діла до цього сивуватого чоловіка в інвалідній колясці. Міла кинула нишком на нього зацікавлений погляд. «Які в нього прекрасні очі!». А чоловік думав: «А цей рік стільки всього трапилося, що й самому злісному своєму ворогу не побажаєш! Це відрядження в Чечню.… І досить дурне поранення під час гірського рейду. Наш патруль наштовхнувся на групку диверсантів. І була досить жорстока сутичка Мій напарник там одного снайпера підстрелив. Але не на смерть, а тільки тяжко поранив. Напарник хотів його застрелити, але я не дозволив. Надивився на смерть ще в Афгані, коли проходив срочну службу. Довелося пораненого диверсанта обеззброїти, та волочити на своєму горбу його самого, до того ж пару трофейних автоматів. І це - до самої прикордонної застави. Молодий сисунець.… А в останню операцію по зачищенню «зеленки» я одержав важке поранення в хребет, що змінило геть моє життя. А після усього – визнання дружини в зраді. Та ще з ким! З моїм кращим товаришем, з Вадьком. Виявляється, моя дружина крутила каверзи з ним давно. Зустрічався всякий раз, коли він приїжджав в білокамінну. Це було точно так само, як ніж у спину. А після усього - розлучення. Де тільки вона, моя колишня дружина, моя Настя? Де моя квіточка? Вона виїхала з Москви майже рік назад. І не одна – а разом із Вадимом. Адже він служить на Україні. Горе – політики, переділили всю нашу країну по – живому, та я вже іноземець. Фу - ти, ну – ти, просто нісенітниця собача. До друзів поїхати в гості, і то закордонний паспорт треба оформляти. Спасибі, хоч поки візу не потрібно запрошувати. Але і це не за горами. Наші горе – політики і до цього додумаються».
- Пробачте мене великодушно, але скажіть, а що з вами трапилося? - І Міла зупинилася на півслові, перехопивши чоловічий погляд, повний гострого болю.
- Тобі, дівчисько, нічого не говорить слово Чечня? – Сердито блиснули очі хлопця.
- Там, якийсь конфлікт був збройний. Я особливо політикою не цікавлюся – чула по новинах. – Розгубилася дівчина.
- Для кого – просто конфліктна ситуація, а для кого – важке поранення. По – моєму, я і так багато вам сказав.
- Пробачте. Я не хотіла вас скривдити. – Остаточно сконфузилася дівчина.
- А, дурниця це.... Я вже притерпівся з тим, що в колясці. – Він махнув рукою. Тротуар впирався в чавунну огорожу. Біля його крайки цвіли, полум'яніли пахучі троянди. Чоловік та дівчина зупинилися напроти великого двоповерхового будинку. Його красиві портики потопали в зелені дикого винограду та бузку.
- От ми і прийшли. Це і є санаторій «Полтава», що ви його розшукували. – Незнайомець вимушено посміхнувся. – Перед вами админкорпус. Ми занадто довго йшли? Міла витягнула з кишені великий годинник, схожий на цибулину. Клацнула кришка старого срібла, і почулась напівзабута мелодія пісні «Я люблю тебе, життя».
- По – моєму, ми йшли не більш десяти хвилин. І прогулянковим кроком.
- Ідіть тепер, і оформляйтеся. Приємного вам відпочинку. – Повільно вимовив чоловік.
- Спасибі вам. І не беріть так близько до серця слова всякого.... Вона ледве не вставила міцне слівце, що чула від сусіда, коли той сьорбне зайвого, але вчасно зупинилась, - негарної людини. Чесних, добросердих, і доброзичливих людей все, головним чином, більше на білому світлі. У нас, на Україні, із цього приводу є відмінна приказка: «Не бери важкого в руки, а дурного в голову». – Дівчина поправила сумку і зайшла за прохідну. А чоловік залишився в тіні чавунної огорожі. Зірвавши листок бузку, розім'яв його в долоні, та вдихнув гіркуватий, що нагадує запах гіркого мигдалю, аромат. Він проводжав дівочу постать поглядом, аж поки тендітна дівоча фігурка не пропала за хвірткою прохідного пункту, і міркував:«Яке ти, однак, по суті, ще дурне дитя. Цілком ймовірно, в мами з батьком одна дитина, з якої пилиночки здувають тому й життя, власне кажучи, і добре не знаєш».
Глава шоста.
Молодий чоловік стояв нерухомо поруч із чавунною огорожею. Він був у владі своїх минулих спогадів. Вітерець тихенько шумів листям старих акацій. Їхні крони настільки густо переплелися, що вийшов своєрідний зелений коридор. А сонце здіймалося над землею все вище та вище. А разом із ним – піднімався й стовпчик ртуті в термометрі. Він показував біля тридцяти п'яти вище нуля по Цельсію. Але подих спеки трохи зм'якшувала морська прохолодь. Повз чоловіка проходила висока, струнка та білява жінка. Красу її світло – золотавої шкіри підкреслював рожевий сарафан, а голову покривав модний, плетений із італійської соломки капелюшок, прикрашений червоними трояндами. Проте, примітивши молодика, вона начебто спотикнулась, й зупинилася, начебто перед нею з'явилася невидима перешкода. Її гарненькі брови зметнулися вгору, начебто крила сільської ластівки. На тонких жіночих губах проступила гірка посмішка.
- Іване? От так несподіванка! Дійсний сюрприз! – Із подивом видихнула вона. А сама подумала: “Недарма моя мама так наполягала на цій поїздці! Вона, мабуть, знала, що тут відпочиває мій колишній чоловік. Вона дуже протестувала проти мого розлучення. І знову хоче, щоб ми примирилися”. Іван підняв голову, та завмер від подиву. «От тобі й на! Ми зустрілися. І от яка ти, Настя! Начебто і радий, що бачу тебе. А в душі нічого давно вже нічого немає. Все вигоріло в той фатальний вечір, коли я довідався про твоє рішення піти від мене назавжди».- Він гірко посміхнувся. - Здраствуй, Настасія! Спасибі, що ти не забула мене. – Проговорив він чемно, підкреслено сухо.
- А ти усе ще гніваєшся на мене? Вибач, я сама шкодую про те, що тебе скривдила.
- Те, що було, те в небуття пішло. Ціаністий калій – смак, що неможливо передати словами. Це можна сказати про твою жалість. А я в їй абсолютно не потребую. Як у нас говорять – пожалів вовк кобилу. Залишив від її хвіст так гриву. Дозволь поцікавитись - як там поживає твій старлей Синиця? Він вже капітан? Чи тільки приміряє капітанські погони? Жіноче обличчя трохи спохмурніло:
- заради Бога, замовчи! Ти хіба нічого не знаєш?
- А що я повинний знати? Те, що поки я був в госпіталі, мій кращий друг мені наставив роги? А потім і зовсім відбив мою дружину?
- Зараз же замовчи! Немає мого Вадика. Рівне місяць назад... - І вона, голосно схлипнувши, розридалася, розмазуючи фірмову косметику по обличчю. – Сьогодні рівно місяць, як я поховала Вадика. Обличчя Івана сполотніло від схованого страждання. І він глухо вимовив:
- Що з ним трапилось?
- Його відрядили радником у Сьерра – Леону. А там лиха куля відправила його на той світ. Але мені від цього не легше.
- Вибач. Я не знав, що Вадим загинув. Царство йому небесне, і пускай земля буде йому пером. Гарний був хлопець, хоч і бабій. Але немає на нашій землі святих. Вони залишилися всі на небесах. Настя розкрила сумочку і витягла відтіля хусточку.
- Безсумнівно, це доля. Я не зуміла удержати Синицю у своїх руках. А Журавель давним-давно полетів у синє небо. Господи, а чого ти розраховував почути від дурного дівчиська? Скажи, ти мене пробачив?
- Не знаю. Швидше за все, що ні. Я не можу тебе вибачити. Зрадництво не прощається нікому. Ти.... - Іван замовчав на кілька митей від надміру почуттів, що нахлинули на нього. - Вважай, що вдарила мене в спину. Підло, паскудно. Ти наділила мене горем гірше, ніж би я зробив би таке із найлютішім своїм ворогом. – Покачав негативно головою чоловік. Настя схопила валізу, і, ковтаючи сльози, приречено прошептала:
- Приємно тобі залишатися. Іван нічого не вимовив у відповідь. Жінка стрімко направилася в бік прохідної. А чоловік дивився на хусточку, що вона кинула в зелену траву. На білій матерії були плями червоної помади, і вона йому нагадала своїм кольором кров.
«Говорять, що час лікує сердечні рані. Але чи тут не той випадок, чи мої рані занадто глибокі. Вони болять так само, як і в перший день, коли тільки їх нанесла ця жінка. Проклята кокетка! Не побажала з мною возитися тоді. У неї в голові була кар'єра і нова любов. А я, хто? Відпрацьований матеріал». У глибинах пам'яті спливли білі госпітальні стіни, та її швидкий, паскудненький шепіток: «Я так ще молода. І не можу забрати вантаж твоїх хвороб на свої плечі. Я подаю на розлучення». І заплакане обличчя. «Здрейфила й кинула. А зараз – ах, як сумно! Молоденька вдовичка. Звичайно, шкода Вадика. Чисто по – по-людському. Гарний він був хлопець, хоч і бабій. Те, що він мені наставив рога, - так я його давно вибачив. Шкода, що він так рано пішов із життя. А, можливо, це і до кращого? Він – те, хоч і погулював ліворуч, їй невірності б не вибачив. Я думаю, що якщо раз продала мене, то продасть другий, і третій». Він криво посміхнувся.“ Єдине, що у Вадима не було – так це дітей. Слава Богу, не встиг ними обзавестися. Так хоч сиріт не залишив після себе”.
До нього підбіг невисокий, в'юнкий, рудоволосий хлопець. На широкому, вилицюватому обличчі блищали глибоко посаджені, хитрі зелені, майже смарагдові, очі.
- Гей, капітан, про що сумуєш? Я тебе весь ранок розшукую.
- А ти чого такий пом’ятий, ніби тебе відлупцювала рота вояк?
- Та вчора підгуляв трохи, то сьогодні відчуваю себе наче новонароджений.
- Що, так добре себе почуваєш?
- Та ні. Мене зранку в капусті знайшли. Де ти, капітане, тиняешься? Я вже думав патруль із вівчаркою викликати. А ти отут із такою кралею розводиш шури - мури, що аж заздрісно стало! А в тебе губа не дурка. Жіночка – що треба, дійсний персик!
- Василь, так не волай ти, точно як різаний! Ти забув, що ми давно не в горах? – Поморщився Іван
- А хто - це така була? Ти хоч із нею познайомився?
- Це моя колишня дружина. – В його очах хлюпалася ненависть, як в ополонці крижинки. Хлопець оторопіло замовк, і, намагаючись приховати замішання, потер підборіддя.
- От як? Колишня, так колишня. Отож... Що - те я хотів тобі сказати, і забув. А! – ляснув себе широкою долонею по чолу, - отут тебе один професор запитував. Такий маленький, забавний. З борідкою. Вилитий тобі козлик. Хотів, було, тебе оглянути. Так тебе хіба знайдеш?
- Горбатого могила тільки виправить. Не довіряю я цим ескулапам. Лікують, чаклують, лікують, а результат нульової. Всі це безглузді витівки. Начебто я затанцюю від того, що невропатолог мене по колінах постукає своїм молоточком. Так хоч кувалдою вріж – ноги, що колоди ті. І нічого їм не станеться.
- Не злися! Від цього тебе теж не вбуде. Тебе отут ще один тип запитував. Майор. Лисий, як бубон. Все зі своєю мобилкой носиться, що той дурень з писаною торбою.
- В кожного свої дивини. Ненароком не Микола? – Стрепенувся Іван.
- Начебто б як він. Мужик дуже квапився, але сказав, що сьогодні вечірком загляне в наш корпус. В нього там є до тебе якась розмова. – Василь дістав пачку сигарет із кишені. – Капітан, будеш курити?
- Ні. Ти ж знаєш, що я кинув палити після останнього поранення.
- Вибач, забув. А я от перекурю. – Василь дістав сигарету, і, підкуривши від сірника, кинув її у кущі. - Що, це твій знайомий? Чи приятель?
- І знайомий, і кращий друг. Ми навчалися колись разом в київському військовому училищі. Займалися разом в секції самбо. Там і познайомилися. По правді сказати, Микола був мене на три курси старше. Його після закінчення відразу відправили в Наддністрянщину. Я в училище пішов після армії. Але строкової служби. А Микола в учебку прийшов після кількох років надстрокової служби. А зараз дослужився вже до чина майора. А я от нещасливець. Невдаха в любові, і по буттю. – Іван покотив по доріжці. Василь, як вірний ординарець, крокував поруч. Іван мовчав. Всі думки його були зайняті Настею. «Вона, хоч і стерва, але мені чисто по – по-людському жаль цю жінку. Хто його знає, як би я вийшов з цієї ситуації, бувши на її місці. Засуджувати легко – адже це не з тобою. Але і вибачити не можу. Зрадництво не забувається. Я не Ісус Христос, і прощати сімдесят разів по сімдесяти разів не можу».
- Ти чув, що по телевізору говорили за Чечню?
- Василь, ти навмисно, чи як?
- Та ні. А що? – Насторожився його друг.
- Про політику та Чечню більш ні слова. Ми тут для того, щоб відпочивати й насолоджуватися морем, сонцем. А якщо пощастить – і товариством гарненьких дівчаток!
- Ну, ти й жартівник! – Тільки й зміг відповісти його товариш.
Глава сьома.
Дівчина наблизилася до білосніжного, точнісінько морський теплохід, красивого адміністративного корпусу. Вона зупинилася в нерішучості біля сходинок. Поставивши сумку біля ніг, з інтересом спостерігала за тим, що діялось навколо неї. Час поволі спливав, а вона стояла і дивилася на квіти. Перед нею лежали мармурові сходи. З боків, біля самого поруччя, стояли прекрасні вази із живими квітами. Казкові пахощі безлічі троянд, фантастичних розцвічень, левкоїв та ромашки п'янили, і кружляли голову. Дівчина розгублено думала: «І чого я стовбичу тут, начебто соляний стовп? Адже потрібно йти в канцелярію, чи куди там, не знаю, оформляти документи, і цілком визначатися. Адже я не знаю, куди мені йти, і до кого конкретно звертатися...» - Міла продовжувала міркувати, розгублено спостерігаючи за всім, що відбувається. Вона дивилася, як багато вдягнені чоловіки й жінки діловито снують по сходам вгору – униз. «Все рівно, що може відбутися від того, що я тут застигла, і видивляюся на сходи? Піднімуся і я наверх. А там, у персоналу розпитаю, кого розшукати. І чого я тільки боюся? Люди тут такі ж, як і скрізь. Так що не бійся, Мілка! Вони зовсім не вовки. За попит не заїдять на смерть!» - Думкою підбадьорила себе дівчина, та стала повільно і рішуче підніматися нагору, по крутим ступіням із мармуру, покритих зеленою килимовою доріжкою.
Біля самого входу в просторий і прохолодний, повний квітів та зелені, холі новоприбулу зустріла чергова по корпусу. Це була світловолоса, невисока, жвава жіночка середнього віку в білому медичному халаті. Її біляве волосся було акуратно прибране під білий, туго накрохмалений медичний ковпачок.
- Дівчина, ви оформляєтеся по путівці чи по курсівці? – Поцікавилася вона, глянувши на Мілу з неприхованим інтересом. Міла розгублено моргнула довгими густими віями:
- Порадьте, будь ласка, куди мені звернутися. У мене «палаюча» путівка.
- У вас путівка? – Брови жінки зметнулися від здивування вгору. Однак вона приховала в собі подив. - Якщо у вас путівка, тоді підніміться от по тим сходам, - Вона махнула рукою убік мармурових сходів у центрі холу. - І зайдіть у двадцять перший кабінет. Вас там обслужать. Будь ласка, трохи покваптеся! У дівчини незабаром почнеться обідня перерва, і вам тоді доведеться чекати майже годину, аж поки обідня перерва не закінчиться.
- Дякую вас за турботу. - Міла, подякувавши, пішла по сходам. «Так, санаторій те, що треба! А скільки тут зелені! Скільки квітів! Особливо троянд, що голова кружляється від їхнього аромату»!- Вона із захопленням глянула у вікно. Через скло було видне буйство фарб кримської природи.
- Зайшовши в кімнату, Міла прийнялася оформляти всі потрібні для поселення документи. Молода чорноока брюнетка в білому халаті, узявши її папери переглянула їх досить швидко. А після, розписавши все для неї по пунктиках, проінструктувала дівчину:
- Тепер направляйтеся в корпус номер три.
- А де цей корпус знаходиться? Я у вашому санаторії вперше в житті, і не дуже добре орієнтуюся тут.
- Цей корпус дуже просто відшукати. Крокуйте по центральній алеї – вона починається від сходів адміністративного будинку. По ній і вийдете до головного фонтана. Після звернете убік набережної. Там і побачите будинок червоної цегли з дерев'яною масандрою. Це і буде корпус номер три. Я думаю, що вам сподобається наш санаторій, і на майбутній сезон ви ще приїдете до нас! Приємного вам відпочинку!
- Я думаю, що мені у вас сподобається. У вас стільки квітів! Особливо троянд.
- Це примхи нашого головного лікаря. Він у нас любить квіти. І троянди в тому числі. Він садівник – аматор.
- І я теж люблю живі квіти. І троянди. - Розсіяно проговорила Міла. - Мені здається, що квіти обожнює більшість жінок. Дівчина, скажіть, будь ласка, я прибула вчасно? У мене путівка не «палаюча?»
- Так ні, що ви! Ви прибули в точно у встановлений термін. Можна було ще побути вдома день - другий, і те не спізнилися б. У нашому санаторії «палаючих» путівок не буває. Ми приймаємо усіх, хто в змозі оплатити своє перебування в нашому санаторію.
- Спасибі за інформацію. – Обережно взяла путівку Міла, і вийшла з кабінету. «Однак за яким чортом мої родаки нагодували мене байкою про «палаючу» путівку? Адже я приїхала саме в потрібний час. У мене навіть зоставався у резерві один день. Тут щось криється, і не те, що вони мені печуть». - Вона повільно спускалася вниз по широким мармуровим сходам. Унизу, майже біля самого виходу з холу, її покликала Настасія.
- Міла, Мілочка, перегодь! Куди ти летиш! За тобою просто не вгнатися! – Дівчина озирнулася й побачила свою супутницю по вагону. Вона зупинилася. Настя підійшла ближче до неї, і, поставивши валізу на килимову доріжку, зніяковіло посміхнулася, - Та не сердься на мене! Куди ти запропастилась, коли всі вийшли з вагону? Я тебе скрізь шукала!
- Розумієш, трапилася цікава книга, і я зачиталася. Якщо б не провідник, то покотила б у депо. І взагалі – я давно не дитина! Язик, при бажанні, до Києва доведе.
- Міла, так не сердься ти на мене! Так вийшло, що мені потрібно було терміново заскочити по одній адресі. Я думала, що ти йдеш позаду...
- Так дурниця усе це. Не виправдуйся. Не в лісі, не заблукала. З допомогою добрих людей санаторій знайшла, так що більше тлумачити нічого не потрібно. – Дівчина поставила сумку на ступіні.
- Ти на мене не сердишся?
- Вже ні.
- Зажди на мене. Я зараз здам свої документи, і потім разом підемо визначатися.
- Іди. Я зачекаю. – Міла, спустившись по ступінях униз, зупинилася біля підніжжя сходів. Вона із насолодою вдихнула насичене запахом троянд повітря, і подумала: «як прекрасне життя! Я так щаслива... Що у мене є батько і мама, бабуся... І він...». Процедура оформлення документів пройшла швидко, і через кілька хвилин Настя збігла по сходам.
- Мене вселили в третій корпус. – весело вигукнула вона. – а ти в якому будеш?
- І мене теж у третій поселили. – Без особливого ентузіазму відгукнулася Міла.
- Так пішли разом. - Вони направилися убік набережної, та зупинилися біля фонтана, обкутаного шлейфом дрібного водяного пилу. Над ним висіла маленька веселка. «Яка принадність!» - Подумала Міла. «Все наше життя – це фонтан, оточений пилом ілюзій» - Зітхнула Настасія. Вони вийшли вбік, і покрокували по алейці, що майже впиралася в набережну. Неподалік, в прохолодних глибинах парку сховався маленький будинок червоної цегли з крихітною. дерев'яною масандрою.
- Так у цьому будиночку ми будемо відпочивати? – Міла із зацікавленістю розглядала санаторний корпус.
- Виходить, так. – Без особливого ентузіазму відповіла Настя. Вона була розпещена життям по якості послуг, та очікувала кращого варіанта. - Міла, пішли швидше. Потрібно знайти старшу медсестру й кастеляншу. І лікаря, що буде нас лікувати. А після обіду їх і слід простигне. - Дівчина й жінка ввійшли в напівтемний коридор. Їх зустріла літня медсестра. Її чорну волосся були прибране під крохмальну косинку. Уважно переглянувши їхні документи, вимовила неприємним, скрипливим голосом:
- У нас є місця в третьому номері. Це прямо по коридорі, неподалік від входу. Ви проходите, визначайтеся. А після обіду вас огляне наш головний лікар, і розпише всі процедури, що вам будуть потрібні.
- А коли буде обід? – Поцікавилася Міла. Медсестра глянула на годинник.
- Рівно через пів години. Їдальня, - вона показала вбік массандри, – тут. сідайте за будь-який столик. Вас обслужить офіціантка.
- Це, що, як у ресторані? – Очі Милі округлилися від подиву.
- Можливо. – Ухильно відповіла медсестра і відправилася в сестринську кімнату по своїх справах. А Міла і Настя пішли у свій номер. Після того, як вони визначилися й розклали речі, до їхнього першого обіду в санаторії залишалося ще двадцять п’ять хвилин.
- Міла, давай прогуляємося! До нашого обіду э певний час!
- Давай пройдемося – розгублено знизала плечима дівчина. І вони пішли неквапливо, прогулянковою ходою по набережній.
Глава восьма.
Хлопці зупинилися в густій тіні старої акації. Це дерево росло майже що біля самої крайки води. Зеленуваті хвилі неспішно накочувалися з тихим шелестом на чорний граніт недавно реконструйованої набережної. В віддаленні, майже біля самого обрію, донісся до їхнього слуху довгий гудок. Це від причалу відправився білосніжний теплохід із декількома туристичними групами вбік Ялти.
«Таланиться ж цим людям.…Поїхали, напевно, в саму Ялту. А, може бути, і в сам Севастополь. Будуть розглядати тамтешні краси та визначні пам'ятки. Який тільки краєвид з Голубої затоки! І я б не відмовився помилуватися такою красою! Але ні.…Тут найпростіша, сама елементарна сходинка стає серйозною перешкодою. В свій час, не так давненько, я їх навіть й не примічав. Ішов, так йшов уперед, переступав, не задумуючись.…і крокував далі, своєю наміченою дорогою. А тепер це – не той епізод. Тепер кожна сходинка може досить серйозно отруїти моє життя. Ні, досить! Зупинюся! Не роздумувати про труднощі мого нового життя. Спробую існувати, ні, про що не роздумуючи». - Іван із величезною насолодою вдихнув запахи моря, морських водоростей, троянд, левкоїв та акації. І трошки зморщився, тому що зарізало, закололо в прострелених грудях. До нього нагнувся Василь, і пекуче зашептав, дихаючи ароматами пива і копченої риби:
- Ванюшка, поглянь тільки туди! Це адже твоя колишня дружина іде? – Парубок показав рукою убік центральної алеї. Іван глянув в ту сторону, куди вказав його друг. І точно, на фоні шлейфу водяних крапель та райдуги від фонтана, та зелені акацій він побачив дві стрункі фігури. Вони неспішно наближалися до них. «От чорт! Після контузії я став поганенько бачити. Нехай підійде трохи поближче ближче, тоді розгляну їх краще». – Подумав він. І коли ці фігури були зовсім поруч, він чітко побачив, як по золотавому піску посипаної доріжки йшла його дружина в суспільстві молоденької дівчини, одягненої у простий потертий джинсовий костюм. Придивившись ще уважно до її супутниці, хлопець визнав у ній ту дівчину, що у цей ранок захистив від хижака – таксиста. «Це вона... Мила, дурна дитина.…І як її, такого домашнього дитинча, відпустили мама з батьком сюди одну, без належного догляду? Адже вона по своїй дурості може в будь – яку халепу вскочити, навіть жахливо подумати!» А Василь пошепки продовжував, - ах ти, твоя дружина – це дійсна цукерочка! Ти не станеш мені заперечувати, якщо я трошки, зовсім ледве – ледве за твоєю дружиною підкадрю. Чоловік відповів своєму товаришу тихо, але виразно:
- Так роби з нею будь-які дії, які твоїй душі бажано! Вона після того, як ми розлучилися, стала для мене, немов порожнє місце. Ти тільки оту чорнооку не займай, що ліворуч від її тупотить. Василь кивнув на знак згоди:
- Лади, командир! – І посміхнувся, оголивши ряд білих зубів, та окликнув двох красунь:
-Дівчата, а, дівчата! Постійте трохи, загальмуйте трохи. Дівчина та жінка зупинилися, і цікавістю подивилися на Василя. А він продовжував, - ви не підкажіть, скільки там у вас нагарикало на ваших золотих? Міла дуже чемно посміхнулася у відповідь, і витягла з кишені джинсів вже знайомі Іванові годинник. Відкривши сріблену кришечку, почекала, поки програє музика, а після голосно вимовила:
- на моїх срібних, що біля золота колись лежали, за чверть десята.
- Класний хронометр. Старий? Я таких давненько ніде не бачив.
- А такі давно не випускають. Їх подарував мені мій батько на день народження.
- Класна штука. Дай подивитися. Не бійся, не заберу.
- Візьміть. Я вам довіряю. – Дівчина простягнула годинник, та Василю обережно взяв їх в руки. Уважно розглядаючи їхню філігранну поверхню, прочитав: «За бойові доблесті». Дівчина перехопила здивований погляд, і пояснила:
- А це мій дід служив закордоном. Він під час, який – те операції захистив свого командира. Отож він йому і подарував цей годинник.
- А де твій дід служив?
- Не пам'ятаю точно. По-моєму, в Анголі. Чи на Кубі. Але про свою службу він нічого не розповідає. Так, іноді трохи нічого не значущих фраз. А більше з нього нічого не витягнеш. Це він, коли сьорбнув зайвого, і розповів батькові, за що йому подарували цей годинник. «І немудро, що він не любить розповідати про свою службу. Нічого там солодкого не було, у цій службі. Коли я сам стану дідом – не стану розповідати своїм онукам, що робив у Афганістані та Чечні».
Настя, запримітила свого колишнього чоловіка відразу. І тепер, слухаючи цю невимушену розмову Милі й хлопчака, зарум'янилася, і з таємною досадою міркувала: «ти женешся, переслідуєш мене, начебто докори моєї совісті! Невже земна куля настільки кругла й тісна, що наші шляхи-доріжки кожен момент переплутуються, перехльостуються А, може це доля»? – Заболілі жіноча душа. Немов би нездоровий зуб, були для неї ці спогади. І виривати боляче і страшно. І лікувати не має ніякого сенсу. Вона самолюбиво піджала повну нижню губку.
- Міла, через кілька хвилин починається обід. Так що пішли швидше, а, то ми на нього припізнимося. – Прийнялася квапити супутницю. Дівчина заметушилася, і не запримітила, як поклала свої годинник повз задню кишеню своїх джинсиков. Срібна цибулина полетіла донизу, та заплуталися в доглянутій травичці газону. Василь підібрав їх, хотів було окликнути чорнооку смугляночку, як її думкою охрестив, але капітан зупинив:
- не квапся. Подай цей годинник мені. Поверну іграшечку циганочці – смугляночці сам. Друг поклав свою знахідку в його долоню:
- якщо так, то тримай. Досить цікавий хронометр.
- Стародавній. Це вже точно, що він їй дістався від діда. Я точно такий бачив у своєї бабки ще коли був Союз.
- Що, сподобалася тобі ця гостроока – чорноока циганочка?
- Може бути, і сподобалася.… - Іван нічого більше не додав, а тільки загадкова посмішка сковзнула по його тонких губах. Хлопець надавив на кнопку, що виднілася збоку корпуса годин. Відкинулася срібна кришка, і почулися перші такти популярної у післявоєнні роки пісні «я люблю тебе, життя». Іван покотив по бічній алеї, і зупинився в заростей бузку. Гіркуватий аромат породив у душі смуток. -Василь, ти крокуй поки сам у пив бар. А я хочу побути трохи на самоті. Його друг зупинився поруч з коляскою, та зі здивуванням глянув на нього:
- командир, погодний розклад погіршується. Поглянь на небо - здається, на дощик начебто буде натягати. Іван презирливо фиркнув:
- ну й фіг із ним! Не бійся, не цукровий, не розтану. Але Василь не хотів кинути свого друга одного.
- тобі залишилося для абсолютного й повного щастя тільки звалитися з ніг і розхворітися. Тоді прости – прощай, відпочинок! Ти ж приїхав не з вікна місцевої лікарні розглядати навколишній пейзаж через вікно. Іван скептично посміхнувся:
- Слухай, кореш! Ти ще під стіл пішки ходив, коли я на гірському перевалі спав майже на голій землі, а замість подушки клав камінь. І не хворів. Навіть нежиті не було. Чи ти не знаєш похідного життя?
- зіставив би факти! І порівняв, коли це було! Майже п’ятнадцять років назад. Ти тоді був набагато міцніше, чим зараз.
- Василь, ти мені хоч і кореш, але вже дієш на нерви. Пішов на фіг, якщо по-людскі не розумієш, що мені погано, і я хочу бути один! – Голос Івана став холодним і твердим.
- як забажаєш! Піду, поп'ю пивця на самоті. Тобі принести з пару банок?
- Ні. Не хочу пива.
- Моя справа запропонувати, а твоє відмовитися. Як забажаєш! – Знизав плечима його дружок, і, опустивши голову, повільно побрів по центральній алеї вбік набережної.
Глава восьма.
Густий й ретельно доглянутий парк санаторію доходив майже до самої крайки води. На його границі з набережної красувалася невеличка, вся повита плющем, дерев'яна альтанка. Капітан зупинився в її сірій мереживній тіні. Його погляд кружляв по небу і легко зсковзував на сіруваті морські хвилі, що поки ще досить мирно пестилися в гранітний берег. Їхнє зеленувате сяйво було лагідним, та подібним до світла казкового місячного каменю. Далеко – далеко, на обрії, збиралися хмари. По усьому було видно, що на місто стрімко насувалася літня гроза. Однак думки молодої людини були занадто віддалені від усього земних. «От зараз буде літня гроза... Цікаво, чи проллється вона дощем на землю? Чи тільки нашумить, налякає місцевих обивателів, та пролетить повз, не кинувши на суху кримську землицю ні краплі вологи зі своїх запасів?». Налетів, повіяв грозовий вихор. Дмухнув на дерева. І затріпотіли, захвилювалися листочки на сріблистих тополях. На море здіймався легкий шторм. Десь на далекому обрії, промайнула маленька, ледь помітна цятка. «Це, напевно, на обрії вітрильник. Що він шукає? Від чого біжить? От так і я. Сиротливий, самотній. І жене мене доля, як той сухий дубовий листик, зірваний з рідного дерева сильним поривом вітру». - І від цих думок хлопцю зробилося нерадісно на душі. За густими кущами бузку донісся до чоловічого слуху жіночий сміх. Здавалося, тисячі дзвіночків задзвеніли тонко й мелодійно: динь, динь, динь. І до нього докотилися обривки фраз, вимовлені дзвінким дівочим голосом:
- ух ти, водичка, яка тепленька! Точно, що парне молоко! Викупатися б зараз! Їй цілком резонно заперечив знайомий бархатистий жіночий голос:
- так не пори гарячку ти. Поглянь тільки на небо. Помічаєш, хмари які? Злива із грозою насувається! Незабаром вона буде тут. Так що побігли в наш корпус швидше! А те вимокнемо, точно дві курки. А дівочий голосок не вгамовувався:
- А якийсь дивак у таку погод вийшов під вітрилом.
- ну, так вишукує собі пригод на власний зад! – Відповів жіночий голос.
- А я все рівно освіжуся! Змию із себе дорожній пил. – Почув шерех кущів, і плескіт води. «Що може бути краще від купання в таку спеку та духоту! Таланиться ж цій дівчині.… А я вже не зможу вникнути в море, і відчути шкірою його ласкавий дотик.…Коли по дну снують мальки, а ногу іноді обпече медуза... Ні, мені вже не зрозуміти краси моря... я знайшов пригоди на свій зад...На все життя, що залишилося... Так, щасливі ви, хто ходить. А мені вже ніколи в житті більше не зрозуміти ніжності моря». – І від цього здавило в груди. Він необережно кашлянув, і відразу почув:
- Милка, серйозно кажу тобі, даремно ти роздягнулася! Отут хтось заховався за кущами. Здалеку донеслося:
- А мені боятися чогось! Я не цілком оголилася – а тільки до купального костюма. А зараз голеньких дівчин стільки навкруги, що це вже нікого не шокує.
- Виходи швиденько. Мене не радує перспектива вимокнути до нитки під дощем.
- Зараз.…Погодь з пару хвилинок. Почув плескіт води, і все стихло. Через кілька хвилинок почули квапливі кроки. На доріжці виникла Настасія. Запримітивши капітана, вибагливо вигнула брівки:
- ти, напевно, прив'язався до мене міцніше моєї тіні. Куди не вткнусь, усюди на тебе наштовхуюся. Іван презирливо прищулився:
- це не зовсім так, моя кохана. Ти мені необхідна не більш, ніж торішній сніжок. Не забудь, що ми знаходимося не в Нью-Йорку, а маленькому курортному містечку, причому в провінційному. А в цьому місці вільної території та людей не так і багато. От і зустрічаюся з тобою досить частенько. Якщо тобі не приходитися по душі моя фотографія, то чи зажмурся, чи відвернися вбік. За нею стояла Міла. Після обіду вона зняла свій дорожній костюм. Тепер її струнка фігурка була затягнута в блакитний шовковий сарафан. Вона зосереджено застібала свій сріблистий босоніжок. З мокрого волосся капали на морський пісочок солонуваті краплі моря. Навіяні романтикою природи, думки, були зайняті морем і яхтою. «Де ж ти, мій милий капітан? Я чекаю нашої зустрічі вже давненько. І не знаю, чи зустріну, дочекаюся тебе? На жаль, часи легкокрилих фрегатів та летучих голландців пройшло. Таємниці вмирають, як легкі метелики, обпалені вогнем дугових ліхтарів». А Іван любувався її класично складеним обличчям. «Це точно грецька скульптура пробудилася від вікового сну та прогулюється в сучасному сарафані по парку. Дійсна Афродіта». Дівчина підняла на нього здивований погляд:
- що ви так на мене дивитесь? Це трохи засмутило.
- а що, за погляд вже стягують грошенята? Із сміхом заперечив він дівчині.
- Ось так – не дозволяється. На мене ще ніхто так не дивився.
- А я на інквізитора подібний?
- Та ні. – Зніяковіла дівчина.
- Ти не скажеш зараз котра година?
- Я годинник залишила в джинсах, і не знаю точно. Можу сказати, що приблизно години два.
- А я можу сказати точніше. До речі, це чи не ти загубила? На його широкій долоні колишнього десантника блиснула срібна цибулина. Він відкрив кришечку, і лукаво посміхнувся – у тебе око алмаз. Точно – чотирнадцять нуль нуль. Міла захвилювалася, вглядівши свій годинник в його руках. На дівочих щоках проступили яскраво-червоні цятки.
- Ой, так це ж мій годинник. Відкіля він у вас взявся?
- Отож буває, так відбувається, хтось втрачає, а хтось знаходить. Такий коловорот в природі та житті. – В його очах промайнули пустотливі іскорки. – Пропоную повноцінний обмін. Поцілунок за годинник.
- Що? – Витягнулося від подиву обличчя дівчини. – Ще чого не діставало! Віддай негайно! – І вона накинулася віднімати свою втрату. Однак хлопець заховав знахідку за спину. – Поверни! – Сичала, начебто розсерджена кішечка, Міла. Він перехопив тонкі зап'ястя, і дівчина зависла на його руках, розпатлана й сердита, повторюючи – віддай! Іван вдихнув аромат парфумів. “Троянди плюс жасмин” - Промайнуло в голові.
- Так я краще поросятко поцілую в п'ятачок, чим тебе! Ти, кота Базиліо схожий.
- І чим же, дозволь довідатися? – В очах капітана промайнуло глузування.
- У нього такі ж ідіотські вусики, як і у тебе.
- Про смаки ніхто не сперечається. У кожного особисті мірила життя - буття. І те, що багато хохлів мають ніжні почуття до свинини, особливо до сала, так це відомо всьому білому світлу. Але те, що деякі, начебто тебе, бажають цілуватися з пацями, то, на мою думку, це надто. Невже це цікавіше, ніж поцілувати хлопця? Міла вирвалася з його рук, і розсерджено засичала:
- Я батькові поскаржуся! І все йому розповім, що ви не віддаєте дідів годинник! Це дуже нечесно! А мій батько... - Її голос затремтів від достатку емоцій. – Мій батько, величезний і сильний! – На чорних, немов ніч, очах виступили сльози образи.
- І він мене відлупцює? – Знущально поцікавився Іван. З дівочих очей закрапали сльози.
- Ні, вуха обдере! «Ти плачеш, моя фея! Та якщо я поверну тобі цю дрібницю, то на завтрашній день ти пройдеш повз мене, не помітивши. І навіть не кинеш свого ясного погляду в мою сторону». А вголос проговорив:
- Я завжди знав, що після грому й блискавки завжди йде дощ.
І отут, як у підтвердження його слів, пролунав гуркіт грому. Потемніле грозове небо прочеркнув барвистий, яскравий спалах блискавки. З неба густими потоками на стомлену спекою землю полила тепла літня злива.
Глава дев'ята.
Міла і Настя ледь поспіли влетіти вихром в невеличку мармурову альтанку з дерев'яними ослонами. Ця альтанка так вдало сховалася в густому листі бузку, що її майже не було помітно зі стежин парку. Але зсередини, завдяки гарному архітектурному проекту були видні навіть далекі дерева. Через кілька митей туди ж заїхав своєю інвалідною коляскою капітан. Стріпуючи з волосся дрібні дощові краплинки, чоловік лукаво посміхався в свої чепуристі вусики. З цікавістю поглядаючи на дівчин, він розмірковував:
« Загадкові та дивні всі жінки! Вискубують собі брови лише для того, щоб намалювати нові, практично такі ж. Побоюються цілком нешкідливих сіреньких мишеняток. І обсипають ласками без остраху величезних псів, що можуть їх задерти за кілька хвилин! Заливаються дурними сльозами над надуманими пристрастями, а свою, справжню земну любов не оберігають від життєвих дурниць. Не зберігають від сторонніх гидких поглядів. Сміються й ридають ні до міста. Безсумнівно, погода тому не краще від цих створень у коротких спідничках. То сонечко світить щосили.…А те трохи менш, чим за годину, – вже злива із градом щосили бушує надворі. Не просто так погода так само дамської породи». – Він голосно довідався:
- Дівчатка, а дівчатка! Ви не дуже намокли?
- Та не з цукру зроблені. Авжеж, та й не зі снігу, тому не розтечемося по підлозі! – Сердито, із деякою часткою сарказму в голосі, огризнулася у відповідь Настасія. В глибинах душі закипала образа, гірка як степовий полинь. «Дуже я йому потрібна, що так цікавиться моєю персоною! Вже точно, начебто торішній сніг! А на цю чорнооку свистуху он як очі витріщив! Начебто мій улюблений рудий кіт Васько на домашню ковбасу. Та, насправді, чого мені на нього сердитися? Сама винувата, що проморгала своє щастя. Не удержала журавля – він полетів у височінь. І синиця пурхнула із моїх долоней. Так що чогось тепер на дзеркало нарікати, коли пика кривувата!» А Міла, рожевощока від злості, немов півонія в своїй красі, приткнулася в куточку альтанки. Дівчина від передсердя кусала свої повні губки. «Що я тепер скажу батькові, якщо він буде допитуватися, де я заподіла його подарунок? Адже сама винна, роззява безголова». Вона підняла свої очі, та перехопила дивний погляд хлопця. Він, кашлянувши, трошки хриплувато від хвилювання заговорив:
- Ну, будь ласка, подуріли, та й досить! Не бажаєш із мною цілуватися, так вже ніхто тебе силоміць не змушує. – Він під'їхав ближче, і взяв її за руку. Міла, немов заворожена, дивилася в його сині, як безхмарне травневе небо, чисті та ясні очі. – Послухай тільки! - Продовжував чоловік. - І приклав вузьку дівочу долоню до своїх широких грудей. – Послухай тільки! - Дівчина відчула скажений серцевий ритм. Все це насторожило. Якась невідома до селі сила стримувала, не давала вирвати свою долоню із його долоні. Гарячої й сильний. А він продовжував, - хочеш, я стану твоїм товаришем? Дівчина злякано кліпнула довгими, густими віями, та відтпрянула вбік. Немов би здалеку, до неї долетів голос матінки: «не вір цим хлопцям! У них одне в голові – тільки б домогтися свого за будь-яку ціну. Нащебечуть всілякі золоті гори. А як тільки візьмуть дівоцтво - після цього відразу ж гуль в кущі. І потім шукай вітру в полі. А дівчисько розсьорбуй горе, та годуй нагуляного дитинча».
- Так ви хочете бути моїм товаришем? – Перепитала Міла.
- Чому б і ні? – Очі чоловіка потеплішали. Дівчина їдко посміхнулася у відповідь:
- А надалі кращим ворогом? Цього не буде ніколи в житті! Відчепіться від мене! І залиште мене в спокої. І нічого від тебе.… Від вас мені не потрібно. А годинника можете залишити собі як свій почесний трофей. – Її очі ворожнеч блиснули із-під довгих вій. Цей різкий перехід на сухий, офіційний тон остаточно запнув думки. А Міла хотіла здійснити свій задуманий намір вибігти з альтанки. Капітан спробував вдержати за руку:
- Не квапся. – Він з подивом дивився в ці чорні, мигдалеподібні очі в обрамленні густих вій. Імлисті, начебто безмісячна ніч. Його любов прийшла так само, як грім серед ясного неба. Чи ця літня гроза, що бушувала за тонкою стінкою альтанки. Чоловіча душа давно бажала щастя. Та в одну мить, зірвавши із себе павутину смутку й зневіри, розквітла буйним цвітом. І дівчина так само дивилася в його очі. Блакитні – блакитні, немов волошки на росистому лузі. Та неї душила гірка образа. І в глибинах розуму жорстокість борола з щепленою культурою. Хотілося викрикнути що – те неприємне, образливе, та боляче. Та всі слова ніяк не йшли з язика. Може статися, стримував той факт, що її супротивник був прикутий жорстокою долею до інвалідної коляски. Вона лише тихо прошептала:
- Ненавиджу тебе! - І, висмикнувши руку, вибігла з альтанки. Тонка дівоча фігурка загубилася за густою завісою дощу.
- Міла, повернися, дурепа! Застудишся! – Кинулася за нею Настя, однак Іван зупинив.
- Не біжи за нею. І сама підчепиш нежить, та і це вперте дівчисько не повернеш стопроцентне. А вона нехай трохи прохолоне. Холодненькій душ анітрошки не зашкодить її здоров’ячку. Тільки голову та «гаряче серце» просвіжить трішки.
- От дівчина, так дівчина! Точнісінько, як торба з димом! – Тільки і знайшлася, що сказати, Настасія. А за зеленою стіною альтанки бушувала літня злива. «От я дурень, так дурень! Думав, як краще, а вийшло як завжди...» - Із злістю подумав Іван, виймаючи сигарети. – Будеш палити, чи вже покинула?
- Так поки ще ні. – Відповіла Настя.
- А тобі відомо, що сигарета зменшує життя на три хвилини?
- Знаю! Цигарка зменшує життя на дві години, кухоль пива – на три. А ти в курсі, що робочий день зменшує на вісім година життя середньостатистичного громадянина? - Вона взяла запропоновану сигарету «Camel» та дістала свою запальничку, й елегантно прикурила. Тютюновий дим трохи привів її думки в порядок. «Ні, я не здамся! Я буду бороти за тебе, Ванюшка, до останнього!».
Глава десята.
«Ти поглянь, яке сміливе, однак, це дівчисько! А я думав, що це звичайна білоручка, що звикла жити на всім готовенькому.… Та, бачу, що глибоко помилявся. Та й рука в неї сильна, мозолиста. Мабуть, допомагає батьку з матір'ю в хатніх справах. Що ні говори, смілива дівчина!». - Із потаєною повагою подумав Іван, розглядаючи годинник. “Господи, така дрібничка, а через них і зав'язався весь цей сир – бор!”. А за зеленою стіною альтанки бушувала літня гроза. По зелені дерев, кущів та пелюсткам квітів посипалися дрібні градинки. Зелень трави покрилася білосніжним нальотом – із боку вироблялося враження, що йде густий сніг.
- Ванюшка, проглянь-но! Град сиплеться! – Із подивом вигукнула Настя. Вона висунула руку під дощ, і на розкриту долоню впало кілька градинок. Круглих, маленьких, точно горошини. «От і його любов, як ці горошинки льоду, так само станули. А в душі, мабуть, залишилася порожнеча. Та більше нічого». - Міркувала жінка, спостерігаючи, як на розкритій долоні стрімко тануть малюсінькі крижинки. «Все минуло. І любов, і ненависть. Все прийде, та згодом піде. Немає в цьому світі нічого вічного. Все минуще..». - Міркував Іван, спостерігаючи, як падає град, котрий починав швидко танути в калюжах дощової води. Настасія, стряхнувши з долоні кілька крапельок води, що залишилося від градин, зірвала невеликий листок із куща бузку. Жінка повільно прийнялася розминати його у своїй долоньці. З насолодою, вдихнувши гіркуватий, подібний у чомусь до пахощів гіркого мигдалю, аромат листа, тужливо перевела подих. Їй пригадався маленький скверик за медичним інститутом, у якому вона не дуже давно навчалася. В цьому скверику росли величезні каштани. Саме там полюбляли відпочивати старі бабусі та дідусі. Найчастіше студенти вибігали на невеличку перерву перекурити. Іноді молоді мами прогулювали там своїх непосидючих дітлахів. Саме тут Іван зізнався їй у своїй любові, та зробив пропозицію вийти за нього заміж. Саме тут вона зважилася стати його дружиною, та виїхати з ним разом в Москву. «Як це було недавно! Трошки більше роки тому. Ах, Ванюшка, Ванюшка! Ти зараз поблизу, тільки простягни руку. А здається, що між нами пролягла невидима та нездоланна перешкода. І твій погляд скувався льодом, та став таким стороннім, і холодним. На ту вертушку дивився зовсім не так, як на мене. І щебетав із нею зовсім по – іншому! На жаль, мій колишній повторний шлюб був дійсним натуральним театром: мій другий чоловік мені влаштовував представлення, а я йому у відповідь - сцени... Ні, все-таки з Іваном я була набагато счастливіща, чим із Вадимом».- Ревнощі величезною пазуристою лапою полоснули з усього розмаху по серцю. “Я все-таки спробую з Ванюшкою помиритися. Він добрий і відхідливий. Я все зроблю, щоб він мене вибачив”.
- Ваню, пробач мене! Я знаю, що тоді була не справедлива стосовно тебе. Чоловік підняв на неї погляд, повний подиву, і тихо вимовив:
- А я на тебе не гніваюсь! За цей рік, що був в госпіталі, перечитав багато різних книг про життя. А ще більше передумав. І прийшов до висновку, що в житті бувають події й гірше, чим твій вчинок. Я давно вибачив тебе. Всі твої дрібні грішки. Але тільки не зраду. Тому ми залишилися давніми. Не більше. Настасія опустила очі.
- Ти був постійно в роз'їздах та відрядженнях. Ніколи нічого не скажеш, куди їдеш. Що я могла подумати? Ти адже знаєш, що я так страшуся самітності! І темряви. Мені було так тужливо й сумно. А отут саме приїхав Вадик. У нас дуже багато загальних друзів та знайомих. І ми адже земляки – народилися й виросли в одному місті. Я не знаю, як це вийшло, що я тобі зрадила.
- Не виправдовуйся! Вадика нема. Те, що було, те пішло, і його не повернути. Скажи, а ти не шкодуєш, що виїхала з Москви?
- Коли як. Іноді – шкодую. Там було більше можливостей зробити кар'єру. А більше – ні. Я повернулася додому. Батько влаштував мене на роботу в центральний військовий госпіталь. Працюю у відділенні реанімації. Робота цікава, хоч і важка. Ой, давай не будемо на цю тему. Я тут хочу відпочити, а не говорити про свою роботу. Ванюшка, може бути, сходимо в кіно? Ми адже друзі...Ти сам тільки що це проговорив.
- Якщо дуже бажаєш в клуб прогулятися, блиснути своєю гожістю, та туалетами – так задовольняйся компанією Милі. Я не ходок в такі заклади.
- Ні, я хочу піти тільки тобою. Будь ласка, я дуже прошу тебе! Зморщечки залягли меж його брів. Після декількох секунд коливання Іван відповів:
- Іде. Я заїду за тобою вечірком. В вісім вечора. Тільки давай без запізнень. У тебе була така погана звичка. Згодна?
- Домовилися. Я теж змінилася, як і ти. Більше запізнень не буде. Шум літнього дощу поступово вщухав. Небо поступове просвітліло. «От і ти, як цей літній дощ. Переплакала разок – та згодом забудеш свого Вадика. А якби його привезли такого ж, як і я? Щоб ти тоді, моя пташинка заспівала»? – Іван потер скроні кінчиками пальців. Йому показалося, що на голову натягнуто сталевий обруч, який поступово скручують. Тупий біль обняв черепну коробку. «От чорт! Знову розболілася голова. Напевно, стомився. От і контузія негайно нагадала про себе». – Із тугою кинув погляд на темне, безпросвітне небо. Воно почало світлішати. Шум дощових крапель помалу замовкав. Крізь розриви хмар переглядало вечірнє сонце. Стрепенулися, запекли на всі лади птаха.
- Добре, жартівник, до вечора! – Настя цмокнула його шорсткувату щоку. На нього пахнуло таким знайомої до болю ароматом фіалок. Однак все, що було колись в його душі, все згоріло в один досить пам'ятний вечір, коли на його тумбочку поклали рішення суду про розірвання шлюбу. І дотик волосся, і аромат парфумів, - нічого вже не схвилювало, як за старих часів. І він сухувато проговорив:
- До вечора. Від цих слів, а вірніше, від холодного, майже крижаного погляду жінці стало трохи не по собі. «Ти вже точно мене розлюбив! І твоя чарівна посмішка залишилася в далекому минулому. Її ніколи не повернути. Ні за які блага світу». – Вона придушила сумний подих, готовий зірватися з її прекрасних губ:
- Я пішла до себе. Щасливо тобі залишатися. Не нудьгуй без мене!
- Постараюся... - Розсіяно, як би знехотя, відповів Іван. Саме зараз головний біль досяг свого піка, і йому здавалося, що світ обійнятий криваво – червоною завісою. Саме в цей момент йому хотілося тільки мовчати, та нікого не бачити, тому він думкою заблагав: «Господи, так коли ж вона піде? Дощ вже закінчився!». Настасія уважно глянула в обличчя колишнього чоловіка:
- Милий, ти так сполотнів. З тобою все в порядку?
- Все нормально. Залиш мене. Я бажаю побути на одинці.
- Я пішла. – І Настя легко, точно красивий тропічний метелик, випурхнула із зеленої альтанки. Її душила образа, що аж сльози виступили на очах. Жінка так квапилася, тому що не хотіла, щоб колишній чоловік побачив, що вона плаче.
Глава одинадцята.
Міла стрімко бігла крізь кущі бузку, по жовтому пісочку, та гравію доріжок, по зеленій траві, і майже не дивилася під ноги. Її очі були затуманені сльозами. Вони змішалися, переплуталися зі сльозами дощу. А дівоча душа так нила, що від болю хотілося кричати у весь голос. Не помітивши невеличку вибоїнку в парковій доріжці, дівчина посковзнулась, і з усього розмаху шльопнулася на мокрий гравій. Гострий біль полоснув по нозі, та вона побачила, що з розбитого коліна дрібними крапельками виступила кров. А каблучок модельних босоніжок хруснув, немов би той сірник, навпіл. Від болю, та образи Міла розридалася ще гірше. Вона сиділа під зливою, на мокрій, холодній доріжці, та плакала. Дівчина не могла усвідомити, від чого ж вона гірко плаче? Чи, то від того, що болить розбите коліно? Чи був безнадійно зіпсований босоніжок? А, може бути, від того, що з глибин душі, із самого серденька, піднімалося щось невідоме, величезне і жарке, як полуденне сонце. Це незнайомі відчуття та емоції захлиснули всю дівочу душу та тіло, від самого волосся до кінчиків нігтів. І, як їй здалося, тепер горіло, начебто занурене у величезну вогненну купіль. Піднявшись, вона спробувала пройти декілька кроків. Але йти було незручно, і тому Міла зняла босоніжки. Після цього вона повільно пішла під дощем. «Ну і що! Подумаєш, що я боса...Чого там переживати, і так вся промокла.…И мама все рівно нічого не бачить!». - На її оголені плечі впало кілька градинок. Міла підняла голову, і побачила, що з неба сиплеться дрібною крупою град. Вона припустилась бігти в бік корпуса. Вгледівши серед сірої завіси зливи та граду знайомий червоний будинок із дерев'яною масандрою, полегшено зітхнула. «Пуф, нарешті я добігла! Зараз переодягнуся в сухе, та нап'юся гарячого чаю. Може, ангіна й промине! Тільки б нікого не було внизу, в холі. Тільки б нікого там не було!». - Думкою повторила вона, піднімаючись по кам'яних ступінях. Мокра і розпатлана, точнісінько, як той переляканий горобець, дівчина вихром увірвалася в хол. Зупинившись біля сходів, вона вперлася розпаленілим від бігу чолом в стіну. Дівчина ледь віддихалася. Від швидкого бігу серце билося, немов птах у клітці. «Міла, донечка, ти дивися, тільки не промочи ніжок!». - Згадався їй голос матері. І вона скептично хмикнула: «Ох, мама, рідна матінка моя! Цікаво, що б ти сказала зараз, побачивши мене в такому вигляді? Ось таку мокру та нещасну? Уявляю, що б ти зробила, якщо б побачила, як твоя улюблениця мчить під літньою зливою. І, в добавок, боса, тому що зламала каблук босоніжок». Вона непримітно прослизнула в свою кімнатку. Прикривши за собою щільніше двері, вона зняла мокрий одяг. Розклавши на батареї, подумала: «цікаво, чим закінчиться ця історія для мене? Нежиттю, чи ангіною»? – І щільніше загорнулася в теплий махровий халат. Включивши кип'ятильник, присіла біля вікна та прийнялася дивитися вдалечінь. За прозорим склом шумів, наспівуючи малозрозумілу пісеньку пустун – дощик, та барабанив град.«Можливо, я даремно нагрубила цьому капітану. Ах, який він красавчик! Особливо прекрасні його очі. Шкода тільки лише, що цей чоловік в інвалідній колясці». Вона зітхнула, опустивши голову. Вода в банці закипіла. Міла взяла одноразовий пакетик чаю, і заварила його окропом. А через пару хвилин вона знову сиділа біля вікна, і присьорбувала ароматний, гарячий чай. Шум зливи завмирав вдалині. Вітер шумів в листі акацій та сріблистих тополь. З боку морської затоки неслися хмари, легкі, мов би той туман. Крізь візерунок гілок виднілася стара дерев'яна альтанка. Міла відкрила вікно, і в палату ввірвалися пахощі моря та трави. А дощ ішов все далі і далі. От і змовкла пісня останніх крапель. Гроза пішла з парку вбік морської затоки. Незабаром повернулася рум'яна від швидкого бігу Настасія. І тепер вона чепурилася біля дзеркала.
- Кому що ти довела, тим, що вирвалася під зливу, як та очманіла кішка? А якщо занедужаєш? Що тоді? Прощай, відпочинок?
- Зараза до зарази не пристане. – Відмахнулась від неї Міла.
- Не будь такою розумною занадто! Даремно ти Івана скривдила. Пішли б із нами в кіно. Сьогодні в клубі демонструють вельми цікаву стрічку. «Прокажена». - Спритні жіночі пальці завивали на потилиці вузол світлого волосся.
- А в мене каблук зламався! Не йти ж у кіно в кімнатних тапочках? – Парирувала дівчина.
- Я тобі дам запасні босоніжки. – Вихопилося в Настасії.
- Вельми вдячна, але я в цьому не потребую. Не звикла носити чужі речі.
- Як хочеш! – Знизала плечима Настасія, І ледве не вимовила вголос, але вчасно прикусила язика: «А чужих чоловіків ти не проти приміряти? Та звична їх відбивати»? Та тільки тяжко зітхнула, думкою додавши: «я сама його покинула. Та сама винна. Та якщо в них щось злагодиться, не маю права дівчині дорікати в чомусь. Хоча зараз у нас рівні шанси. Навіть у мене їх трохи більше. Івана я добре знаю. Та всі позитивні та негативні риси характеру мені відомі. От мені й карти в руки».
- Ти збирайся в кіно, а я трохи посплю. Втомилася із дороги. – Дівчина прилягла в постіль, та вкрилася простирадлом. «Я повинна його забути. Дорахую до ста, забуду, та засну». – Міркувала вона, прикривши очі. «Один, два, три...десять...сорок п'ять...» - Далі рахунок почав збиватися, і дівчина міцно заснула. Незабаром роздався мірний подих сплячого людини. «Везе ж цій дитині! Тільки – тільки що прилягла, та відразу ж забулася міцним сном. Так швидко! Не те, що я. Поки вмощуся, так переберу все, що було за день, півночі наче й не було. Дійсне безтурботне дитя. До вечора в мене ще вагон часу. І маленький візок. Чим би зайнятися, щоб не думати про те, що так нерозумно й безповоротно пішло?» - Погляд Настасії безцільно бродив по кімнаті. І зупинився на книзі Милі, котра лежала на тумбочці, біля ліжка. «Я теж почитаю. Візьму любовний роман, що мама мені всунула до валізи. Відмінний засіб убити час!» - Вона вийняла з валізки маленьку, порвану книжечку, і, зручніше, улаштувавшись у кріслі, прийнялася неї читати. Так за цим заняттям непомітно пролетіло час. Прийшов час вечері. Настя будила Мілу, але та сонно промурмотала:
- Відстань, я спати хочу! – Натягнула на голову ковдра, і засопіла далі. Настасія пішла на вечерю одна, але для сусідки по палаті прихопила друге та десерт. Після вечері вона Знову прийнялася за читання. Чужа любовна історія затягнула, що жінка забула про все, та читала, читала, читала. Якось непримітно наступив літній вечір. Міла заворушилася, і прокинулася. Потягнувшись, начебто те кошеня, запитала сонним голоском:
- А котра вже година? – Та, піднявшись на лікті, глянула у вікно. – Ой, як уже темно! Я і вечерю проспала...
- Не переживай! Я тобі принесла твою вечерю. На столі тебе чекає твоя гаряча куряча котлетка з картоплею. Та ще й тістечко на десерт. Будила, будила я тебе, і не змогла добудитися. Ти наступного разу пиши: Не кантувати. При пожежі виносити однієї із перших! Тобі на пожежника добре здавати! Знаєш – там такий іспит е. Якщо зможеш проспати двадцять шість годин на добу, то відразу ж зарахують у штат пожежної команди. Не ображайся, це жарт! Я все відмінно розумію. З дороги втомилася, знервувалась. Отут ще Іван причепився зі своїми дурними жартами. Не дивно, що ти так міцно заснула.
- Настя, велике спасибі тобі за те, що ти принесла мені мою вечерю. А ти, по-моєму, кудись збиралася йти. Типу, начебто в клуб? Настасія стрепенулася, та підскочила до годинника:
- ой, це так! Як я тільки могла забути! Ой, матінко моя рідна, вже майже, що без двадцяти вісім! Через п'ять хвилин буде Ваня, а я ще зовсім не зібрана! А я адже дала йому обіцянку не спізнитися! – І книга з усього розмаху полетіла під ліжко, а жінка жваво кинулася до платтяної шафи, і прийнялася гарячково перебирати свої плаття.
- Настя, ти капітана добре знаєш?
- Дурне запитання. Звичайно, я Івана знаю відмінно. Я з ним була знайома майже, що рік до заміжжя. І прожила з ним теж рік. Це дуже чесний чоловік. До самих кінчиків нігтів. І дуже принциповий. Я не знаю, що це на нього знайшло, що він почав жартувати з тобою, та забрав годинника.
- Як ти думаєш, він мені його поверне? А то я не знаю, що я скажу мамі й батькові.
- Звичайно, ж, поверне тобі твої годинник, не переживай! У цьому я ні крапельки не сумніваюся. – Настасія акуратно прийнялася підводити очі тонким пензликом. Вона сама собі говорила подумки: «Спокій, тільки спокій. У мене усі вийде». Дівчина зняла махровий халатик, та, повісивши його на спинку ліжка, надягла легкий сарафан темно-вишневого кольору. Присівши біля столу, вона з'їла котлетку і трохи картопляного гарніру. Узявши красиво оформлене тістечко, задумалася – а чи їсти його, чи ні? - Та відклала його вбік.
- Смачно тут готують. Тільки їсти чомусь не хочеться. Піду, прогуляюся, подихаю свіжим повітрям. Може, апетит нагуляю собі.
- А, може, все ж – таки передумаєш, та підеш із нами в кіно? – Настя приміряла сріблисте вечірнє плаття.
- Ні, не хочу я нікуди йти. Немає настрою. Та й бачила я цей фільм. – Дівчина легко, наче сарна, збігла по ступінях, і зупинилася коло самого входу.
Глава дванадцята.
Вдихнувши прохолодь наступаючого вечора, дівчина кинула свій замріяний погляд в бік вечірнього моря, та завмерла від несподіванки. Вечірній небокрай був розцвічений безліччю фарб. «Боже мій, який гарний краєвид!» – Подумала Міла, дивлячись вбік набережної. Вона народилася та виросла в посушливому степовому краї, де до моря було багато кілометрів. І, можливо, тому казкова панорама заходу сонця на морі, що відкрилася здивованому її погляду, була для неї чудесною й фантастичною картиною, та захопила дівоче уявлення і душу. Яскраво – вогненний край сонячного диска ледь – ледь торкався янтарно – зеленуватої поверхні води. По ній бігли вогненні відблиски, що плуталися в білих баранчиках хвиль, що здіймали свої спинки в гранітної набережної. Вітерець шелестів листами акацій та кленів. А волога після дощу трава пахнула травою й грибами. Дівчина повільно зійшла вниз по ступінях, і присіла на дерев’яну лаву, що була під старою липою. Десь у віддаленні почувся чоловічий тужливий голос. Він був голосний, і одночасно монотонний, та виспівував щось на арабській мові. «Це, напевно, місцевий мулла призиває своїх правовірних мусульман на вечірню молитву». - Ліниво подумала дівчина, згадуючи своє рідне містечко. Там, точнісінько в таку ж годину мулла завивала з мінарету в свій старенький мегафон. І так само його верескливий голос плив над дахами будинків. Її замріяний погляд сковзав по стрімко темніючому небокраю. І від цього на душі стало сумно. «Скоро сонце заховається за обрієм, та наступить чорна ніч. А мама чомусь не дзвонить. Настя зараз у кінотеатр іде з цим фразером. А, може, і мені плюнути на усі свої принципи та піти в кіно? Ну і що в тім, що зламався каблук – то не велика проблема. В мене тапочки модельні, котрі цілком згодяться для такої справи. Але ні, я не піду в клуб. Там буде цей вусатий нахаба. Дійсний кіт Базиліо! Ненавиджу його! І взагалі, не буду думати про нього. Теж мені, друг! А потім – кращий ворог? Від прихильності до ненависті один крок». Дівчина шкірою тіла відчула чийсь пильний погляд, і це змусило відірвати погляд від вечірнього небозводу. І від несподіванки здригнулася. Перед нею, біля самої лавочки, стояв Іван.
- Це знову ви? – Тільки і найшлася, що сказати від несподіваної зустрічі дівчина. Вона зі злістю подивилася в його обличчя, і подумала: «Господи, як ти мені набрид!”.
- А чому в нас спілкування тільки на «ви»? Я не набагато старше від тебе. Усього лише років на шість. А для чоловіка це майже нічого. Фарба досади залила обличчя дівоче обличчя.
- Тому що мені так хочеться називати вас на «ви». Та й ми не настільки близькі з вами, щоб говорити один одному ти. А хлопець, начебто і не помітив цього зауваження.
- А що нам заважає познайомитися більш близько? Твоя гордість? Скоріше, не гордість, а дурість. Ти усе ще на мене дмешся? Чи вже пересердилася?
- Залишіть мене терміново в спокої! Що ви такий приставучий? Це тільки до мене, чи до всіх дівчат?
- Міла, перестань. Ти добре знаєш, що мені подобаєшся. Пішли з мною в кіно.
- От ще чого! З тобою йде Настасія. Хлопець задумливо смикав край підлокітника.
- Не хочеш бути третім зайвим? Ото дурна! Настасія мені абсолютно не потрібна. Все, що нас зв'язувало, давно вже зруйноване. Ми залишилися тільки друзями.
- Все рівно не піду з тобою. Або й піду, то тільки після дощику в четвер. - Різко відповіла дівчина, кидаючи листочок вбік кущів.
- Так сьогодні ж четвер. А злива яка була! Так ще із градом! Подивися, геть дотепер калюжі не просохнули після такого потопу.
- Розумієш, я нікуди не піду з тобою. І розмовляти не буду, поки не повернеш годинник. Це подарунок батька, і вони мені дуже пам’ятний. Розумієш мене чи ні? Якщо б тобі батько подарував годинник, і ти от так їх загубив, щоб ти почував? Га? Обличчя Івана стемніло від прихованого болю. Він нічого не відповів, тільки опустив голову.
- Вибач, я не подумав про це. Завтра поверну твого годинник. – Глухо проговорив, витягаючи пачку сигарет, і нервово закурюючи. Міла помітила, що в хлопця затремтіли руки. І коли він прикурював, те зламав кілька сірників. «І з чого він так знервувався? Очевидно, я зачепила, щось занадто таємне. Тільки от, що?» - Губилася дівчина в здогадах. В цей момент із корпуса вийшов високий, трохи товстуватий та лисуватий чолов’яга в синьому спортивному костюмі. Дівчина, озирнувшись, здригнулася, побачивши його. В цій людині вона впізнала того нахабного здорованя, який на вокзалі, коли щось говорив на ходу у свій мобільний телефон, наступив їй на ногу. А той, моторно, одним махом збіг зі сходинок, та, зупинився біля інвалідної коляски. Побачивши Івана, радісно вигукнув, обіймаючи його:
- Ба, які люди в Голівуді! Ванько, це ти чи не ти?
- Та начебто я.
- Слава Богу, живий, чортяка! А в госпіталі такого наговорили всякого!
- Здорово, Миколо! Та, друже, ти мене не придави від надміру почуттів! – Трохи засмутився Іван.
- Так чого там, як трохи придавлю? Адже ти не серпанкова панянка! Давненько я тебе не бачив?
- Та майже з рік. З тих пір як мене списали з наших військ. А ти тут, яким вітром?
- попутнім, Ванько, попутнім. Відпочиваю, набираюся сил перед новою поїздкою. Точно не знаю тільки куди.
- Це завжди так. Я знаю, що військові не належать собі. Куди послали, туди й поїхали. Чи потупали. Як у тім анекдоті. Пам'ятаєш? Як старшина зібрав весь особовий склад, і говорять: «Солдати, хто хоче їхати на картоплю?» Вийшло два добровольці. « Так, ці два розумники – в машину. А інші лохи за нею – шикуйся, та бігцем позаду автомобіля!».
- Ти правий. Всі анекдоти беруться з життя. Як надягну портупею, то відразу отупію.
- Однак тобі це вже не грозить. Ти вільна людина. Не те, що я.
- Вибач. Мене від цієї волі вже нудить. До них підбігла захекана від бігу, рум'яна Настя.
- Вибач, Ваню, я трохи затрималася. Але на останній сеанс ми встигнемо, не спізнимося. До початку сеансу ще майже п'ять хвилин.
- Так не виправдуйся ти, Настасія! Кохана, ти завжди, скільки я тебе знаю, завжди спізнювалася. Хоч на п'ять хвилин! А отут малість розклад помінявся. Може, не підемо сьогодні? Розумієш, я товариша зустрів. Мені хотілося із ним поговорити по душах, пивця попити. Ми давненько не бачилися. Настя скривджено закопилила губи:
- Але ти обіцяв піти з мною в кіно!
- Бажання дами – закон для кавалера. Особливо якщо ця дама – його дружина. Після кіно і поговоримо. І пивця поп'ємо. – Микола поплескав товариша по плечу.
- Здаюся, умовили. Двоє на один нападати – так це ж нечесно. Прийдеться дивитися фільм. – Він ще раз подивився на Мілу. – Може, підеш із нами? Подумай?
- Я вам зрозуміло сказала – не хочу. Дивилася цей фільм, і мені не подобаються слізливі мелодрами.
- Як хочеш. – Промурмотав Іван, і ніжно глянув на неї. «Усе рівно я доможуся свого! Ти полюбиш мене, мій їжачок!». Дівчина сиділа на лаві та смикала листок акації. Цей ласкавий, ніжний погляд перехопила Настя, і в її душі закипів гнів. «Ні, я не здамся просто так, без бою!» Вона, лицемірно посміхнувшись, проворкувала:
- Не нудьгуй без нас, Миколо! Ми будемо через пару годинок. А може, і раніше. Як тільки кінофільм закінчиться.
- Так не варто так квапитися. Може, вам захочеться морозива поїсти, так чи мало, що! – Добродушно посміхнувся Микола. В його кишені забурчав мобільний телефон. – Вибачите. Мені дзвонять. – Він відійшов убік. З – за кущів бузку лунав його добродушний басок. А Настя та її колишній чоловік направилися вбік клуба.
- Пішли. – Чомусь сумно та тихо, майже одними губами, прошептала Міла. І від цього на душі в неї стало смутно. «Та нехай. Подумаєш, «Прокажена»! Я читала цю книгу кілька разів, й нічого такого в ній особливого не знайшла. Ну, подумаєш - любов, зрада, помста. Все, як в житті... Так не зовсім. Книга – це книга, і в ній все рівно є присутнім елемент фантазії автора. Та й фільм не такий, як книга. Там вже режисер - малість чогось приплів». – Її замріяний погляд впав на вечірнє небо. «Там така безліч світів. А я одна, і в мені цілий світ. Як шкода, що в мене немає крил. Полетіла б звідси, далеко – далеко. Щоб не бачити нікого». Вона знову глянула убік моря. Тільки ледь чутний прибій щось шепотів зіркам у цій вечірній тиші. Здавалося, вони тихо дзенькали. Звідси гранітна набережна, розцвічена безліччю різнобарвних вогнів ліхтарів і неонової реклами була видна, точно як на долоні. Відтіля вітер доносив обривки музики і жіночий сміх.
Глава тринадцята.
Дівчина була настільки захоплена своїми мріями, та задивилася на небо, що не зауважувала навколо себе нічого. Її думки були занадто далекі від цього смертного світу. Вона витала зовсім в іншому, у небі, серед розсипу золотавих, лимонних і шафранових зірок. А по гравії доріжки почулися легкі кроки.
- Я не буду вам заважати, якщо присяду поруч із вами? – Почула Міла приємний чоловічий голос. Опустивши свій погляд донизу, вона побачила перед Миколу. В смерках вечора дівчина не могла розглянути колір його очей. Однак її вразило те, що при такім моложавому обличчі він був зовсім лисий. Від несподіванки Міла здригнулася тілом. І відчула порожнечу. І від того, що так грубо повернули в цей матеріальний світ, на душі стало тужливо. Казка вечора для неї миттєво померкла. І вона знову тут, повернулася з країни фантазій. Тому дівчина відповіла не відразу.
- Сідайте. Будь ласка. Місця вільного досить. Чоловік присів поруч від неї, та чемно запитав:
- панянка сумує? Дівочі вії здригнулися, немов крила метелика.
- Це зовсім не так. Я тільки любуюся нічним небом. І хочу звідси полетіти. Якнайшвидше.
- А отчого ж такий смутний тон? Хіба на землі так погано? Її погляд, здавалося, пропалив його душу наскрізь:
- А вам отут дуже добре?
- Всяк буває. Але поки летіти звідси не згодний. Мені й на землі добре.
- А мені тут і нудно, і смутно.
- І нема кому руки подати? Зовсім як у Єсеніна.
- Так. Мені смутно від того, що мені моя мама не дзвонить. А я подзвонити не можу, тому що тільки сьогодні приїхала, і ще не дізналася, де знаходиться переговорний пункт.
- І тільки в цьому справа? Я вам дам свій мобільний телефон, із дзвонить хоч в Америку. Сподіваюся, ваша мама там не живе? А, то переговори зі штатами – дороге задоволення. Хоча мені по грошам.
- Ні, моя мама в Америці не живе. Мій будинок значно ближче. В Ак – Шеихе. Це звідси сімдесят кілометрів.
- Знаю це містечко. Глибока провінція. Там, по – моєму, залізниця проходить?
- Так. Є залізнична станція. Навіть швидкі поїзди зупиняються! І дві вишки мобільного зв'язку! Так що це не зовсім глуха провінція! – Із деяким гонором відповіла Міла. «А дівча того, із характером!» - Подумав Микола, виймаючи трубку мобільного телефону.
- До речі, ми отут говоримо, а так і не познайомилися. Як хоч величати тебе, красуня?
- Називайте мене Міла. А ви – Микола?
- А ви звідки це знаєте?
- Чула, як вас ваш товариш називав Миколою.
- А в тебе добряча пам’ять. На імена та обличчя. Міла мало не бовкнула: “А як би вам так на улюбленого мозоля настолочили!”, але змовчала. А Микола говорив далі, - назви свій домашній номер. І як кликати твою улюблену матінку.
- 91 – 528. Код – 8 – 06553. Олена Федорівна. Микола зосереджено набрав номер, послухав, поки пройде гудок, і заворкотав у трубку. – Алло.... Олена Федорівна? Це вас із санаторію... Так із Милої всі нормально. Влаштувалася. Ось хоче з вами поговорити. Говорить, що скучила дуже. – Він передав трубку Милі. Вона схопила її, як потопаючу соломину.
- Мила мамо, це я, Міла! У мене всі добре. Оселилася в третьому корпусі. Коли приїдеш? В суботу? Добре! Люблю, цілу, нудьгую! Все! Чужий телефон. Ще і мобильник. Цілую! – Вона прикрила долонею трубку, і питально подивилася на Миколу.
- Мама запитує, чи можна подзвонити на ваш номер?
- Немає проблем! 8-529-529 .
- Все, мамо, до зустрічі! - Натиснувши на кнопку відбою, із легкою посмішкою повернула телефон хазяїну. – Спасибі вам. Скільки там наговорила – то я віддам вам гроші.
- Придумала теж! Я, що, останній шматок доїдаю? Досить, що ви ради – як – ніяк поговорили з мамою. І їй приємно, і вам радісно. – Промурмотав Микола, забираючи мобилку в кишеню.
- Я розумію шляхетні жести. Але і вам гроші з неба не падають.
- Чи падають ні – це мої турботи. Дівчина, ви тільки гляньте геть туди - Він знову подивився на небокрай. - А небо, небо....Дійсна Шахразада.
- А чому Шахразада?
- Якийсь час я працював на близькому Схід. І там довідався, що це арабське слово, як не дивно, означає на нашій мові плутанину. Глянете на небо - яка чудова плутанина всіх зірок всіляких величин та розцвічень! Посадити б серед цієї плутанини солов'я, і нехай розспівує свої пісні! Ах, солов'ї! Ах, троянди! А взагалі – те від будь-якої нудьги на землі є відмінний засіб.
- Який же? – Зацікавлено глянула на нього дівчина.
- Найпростіший – добре заварений чай. І гральні карти. У мене мається похідний самоварчик. Зараз ми зберемо трохи шишок. Он там, біля ліхтаря росте сосна. Так що всі шишки добре видно. І я розпалю самовар. А після цього партію в дурника організуємо. Згодна?
- Я граю дуже погано, так що всі дурні мої.
- Вирішено. Зараз я тільки принесу карти й самовар. А ти нікуди не йди. – Чоловік посміхнувся, та швидко зайшов в спальний корпус. Через кілька хвилин він повернувся з корпусу, та приніс все, про що говорив. Після вони збирали шишки в маленький плетений кошик. Над головами шуміли сосни. Дівчині представлялося, що вона потрапила в густий ліс. І від цього було трохи страшнувато. Але поруч із нею був сильний чоловік, і це трохи заспокоювало. Зібравши шишок, вони повернулися до столу. Незабаром під липою пихкав, виводячи свою нехитру пісню, маленький самоварчик. Із саморобної труби вився димок, і в повітрі пахнуло хвоєю і сосновими шишками.
Микола роздав карти на двох. У нього з голови не виходила ця коротка розмова з матір'ю Милі. «Не можу зрозуміти, де я міг чути цей дзвінкий, задерикуватий голос? Але десь я його чув. Тільки давно. До речі, голос Милі дуже схожий на материнський. Цікаво, а обличчям в кого пішла ця дівчина? В чи матір батька? Говорять, якщо в матір – то буде гарна господарка. А якщо в батька – те буде щаслива по життю. Однак я в ці прикмети не вірю. Щастя людини – тільки в його руках. Як вона схоче, так життя і повернеться. Тільки треба дуже цього забажати».
А Міла зосереджено дивилася в карти. Однак її думки були занадто далекі від гри. «Іван». – Це ім'я ніяк не виходило з її голови, і займало всі її думки. «Мені цікаво, примиряться Іван і Настасія? Чи не помиряться»? – Клала свої карти Міла машинально, не сильно придивляючись в їхнє значення. Зі стану замисленості вивів голос Миколи:
- Міла, ти думаєш, про що завгодно, тільки не про карти. Опустися на землю, і подивися, що ти криєш шістку козирним тузом. Ти, що, і по життю така ж максималістка? Чи все, чи нічого?
- Може бути, може бути.... – Розсіяно промурмотала дівчина, заглядаючи у свої карти. До них наблизився повненький, схожий на маленький колобок, дідок із сивуватою борідкою на манер цапиної. Він був одягнений в білий літній костюмі зі льону. Знявши солом'яний капелюх, дідок ретельно пригладив сиві, майже біле волосся, зачесане на прямий проділ, долонею. Сірі очі швидко глянули з – за стекол старомодного пенсне. Він потім чемно кашлянув в долоню:
- Добрий вечір вашій чесній компанії.
- Добрий вечір, Петро Сергійович! – Подав йому руку для вітання Микола. Дідок міцно потиснув його правицю.
- Дозволите приєднатися до вашої чесної компанії? Так, на що ми граємо? На чи гроші, чи на фанти?
- Ні, не на гроші, ні на фанти. Просто так, на інтерес. – Міла кинула карти на стіл. Вона програла тільки що партію, але це її абсолютно не торкнуло. Всі думки були зайняті одним питанням – помиряться Іван і чи Настя ні?
- А, це зовсім не цікаво! От у часи моєї юності грали на фанти.
- А що таке фанти? – Здивовано глянула Міла на дідка. Їй представилося, що ця людина вийшла з початку двадцятого століття. «У цього дідочка такий прикид, точно в якогось земського доктора. І дуже нагадує Чехова. Той так само носив пенсне».
- Петро Сергійович, ви сідайте, сідайте! У нас говорять, що в ногах правди немає. Місця біля столу вистачає на всіх. А якщо у вас є таке бажання, то зіграємо на фанти. Чи на щигликів. Це навіть буде цікавіше.
- Тільки не на це! Щиглики по чолу – це болісно! – Занервувала Міла.
- Для панянки буде послаблення – замість трьох щигликів - один. – Дідок поправив пенсне. – Ох, грішний я, грішний. Що поробиш, люблю в дурника перекинутися. Знаю свій грішок, але нічого не можу своєю натурою поробити.
- Сідайте, сідайте, Петро Сергійович! Міла поки роздасть на всі карти, а я перекурю, так новенький анекдот вам розповім. – Микола зібрав усі карти, і підсунув купку до дівчини – давай, міси. – Він закурив, і почав розповідати. Існують у житті такі прикмети: якщо ви, відкривши двері, побачили людини в зеленому одязі, то вас заберуть в армію. Якщо в синьому одязі - вас посадять в «дядькову хату». Якщо в білому одязі - вас позаховують у псіхушку. Якщо в жовтогарячому одязі - у вас случилася пожежа. Якщо в жовтому одязі - у вас щось зламалося, начебто крана у ванною. А якщо в чорному одязі - ви запросто вмерли.
- Ну, Миколо, у вас явно чорний гумор. – Скривився дідок.
- Я теж такої думки – Міла прийнялася роздавати карти.
- А я – те, що? Це адже такий простий анекдот. А, як відомо, із пісні слів не викинеш! – Загасив сигарету Микола, і взяв карти. Гра пішла з подвоєним азартом.
Глава чотирнадцята.
Був глибокий вечір, коли Іван та його колишня дружина Настасія повернулися з клуба. Вони побачили, що за столиком під липою досить забавне видовище. Міла сміялася, тримаючи карти, та легенько вдаряла ними майора по носі. А трохи кумедний дідок в пенсне лічив ці удари скрипливим, схожим на метроном, голосом:
- Один, два, три...Досить. Він одержав свою заслужену частку нагороди за програш.
- Ох, і важка в тебе ручка, панянка... - Пожартував майор, киснуло посміхнувшись.
- Вибачите. Як уже вийшло. Ні, давайте краще на фанти грати. – Винувато подивилася Міла на майора.
- Ніяких фантів! Тільки на щиглики! – Заявив Микола. – У вас, мила панянка, досить буйна фантазія. Невідомо, що вам прийде в голову щось незвичайне, екзотичне. Так що я вже краще потерплю щигликів картами по носі.
- Як вам забажається! – Міла поклала карти перед майором. – Ваша черга карти місити. Останній дурень ваш.
- Іде. – Миролюбно погодився Микола, приймаючи карти.
- Ой, чим би дитя не потішалося, лише тільки б не плакало! – Пожартувала Настя, підходячи ближче до столу. А Іван спалахнув, немовби сірник:
- Міла, я вважав, що ти набагато серйозніше. Але, бачу, що глибоко помилявся. На це зауваження дівчина навіть бровою не повела. Вона лише тільки відірвала від карт на кілька митей погляд, і лукаво посміхнулася:
- І що в цьому? Це тільки розвага! Ми не на грошики бавимося, а на щиглики, тільки для сміху. Не в монастирі ж ми, а в санаторії. Та в чужий монастир із своїм статутом не ходять! Якщо вам що вам щось не подобається, ніхто вас не змушує грати в карти. Це справа вільна, демократична.
- Та й ми люди живі! – Майор непомітно потер перенісся. «Важкувата в тебе, мила дівчина, рученька. Істинно, як в коханої дружиноньки». – Він потайки кинув погляд на Мілу. Раптова думка промайнула в глибинах мозку, і змусила почервоніти, й засмутитися. «А чим чорт тільки не жартує? Я не ще настільки старий, і можу одружитися. Дівчина гарна, вродлива, та розумна. Треба до неї придивитися пильніше, а там буде видно». – Він вголос вимовив:
- А ти, кореш, чого ж так захвилювався? Твоя дружина поруч тебе. Так що заспокойся. Не муштруй дівча. В тебе для цього є законна дружинонька. От її та можеш построїти.
- Я і Настасія вже як рік розлучилися. Микола, ти хоч мій кращий дружбан, однак багато чого не знаєш. Я потім тобі все розповім. Але не зараз. В мене немає на це ні бажання, ні настрою. – На обличчі капітана промайнула гримаса болю. Запанувало тяжке мовчання. Щоб скрасити якось цю незручність, Микола запропонував:
- А не час нам попити чаю? Мені вже гра в дурня набридла. Міла, ти в нас, як господарка карткового клуба, приступай до своїх святих обов'язків, розливай чай та частуй гостей. А гості нехай тільки чашки свої дають. Так що розливай чай. По старшинству.
- Я з вашої компанії випадаю. У мене чашка далеко. – Засмутився Іван.
- Не хвилюйся кореш, я тобі дам свою запасну чашку. – Микола поплескав Івана по плечу. Ти будеш із нами чаї ганяти?
- А отчого ж ні? – Капітан із викликом глянув в очі Миколи, і майор зрозумів, що це – самі банальні ревнощі. Його друг серйозно захоплений дівчиною. Микола приніс чашку для Івана. А Милі подав велику шоколадку:
- Це тобі, наша королева. Шоколад підвищує рівень серотоніну в організмі.
- А це що таке? – Міла взяла шоколадку, і, розламавши її на часточки, виклала красиво на тарілочку. – Пригощайтеся всі. – Так, що таке серотонін? – Вона повторила своє питання, і пильно подивилася на Миколу.
- Це гормон щастя. А ще я знаю, що анекдоти так само підвищують рівень серотоніну в організмі. Хочете новий анекдот? – Запитав, поглядаючи з усмішкою в бік Милі. Дівчина прийнялася господарювати, накриваючи на стіл. Вона розклала цукерки, печиво й фрукти. – Словом те, що принесли із собою гості.
- Так слухайте! Різкий, довгий дзвоник у двері. Мужик відкриває – а там стовбичить тітка, років п'ятдесятьох. Вона товста, в червоній кофті, зеленій спідниці, синіх колготках, та великих білих туфлях. На голові - величезний фіолетовий бант. Вона з насолодою лиже зелений чупа-чупс. «Ви хто така?» - Запитує чоловік з цікавістю. А вона спокійно говорить: «Я, милий, твоя смерть!» Мужика прошибає холодний липкий піт, і він тільки стогне: «Боже, яка ти безглузда...» За столом роздався вибух сміху. А Іван, гірко посміхнувшись, кинув затаєний, повний болю погляд на Милу: «Моя любов так само безглузда, як ця тітка!». Аромат свіже завареного чаю потроху змішувався з пахощами моря та полину. Вечірнє повітря було кристально – чисте. На темному оксамиті неба загорялися й падали бліді світлячки зірок. От одна, не вдержалася, впала, залишаючи за собою шлейф золотавого пилу.
- Ой, так це ж метеорит! - Захоплено вигукнула Міла.
- Так. Це метеорит. – Підтвердив її слова Микола.
- за неї в народі говорять що це падуча зірка. – Прошепотіла дівчина. - Як шкода, що не встигла загадати бажання. – Розчаровано здихнула Міла, проводжаючи поглядом золотаву смужку, схожу на розчерк величезного пера.
- А що б ти хотіла? – Ненавмисне довідався Іван.
- Я? – Дівчина небагато задумалася й замовчала. Після хвилинного роздуму, та мовчання пригорнула руки до грудей, й тихо вимовила: - так хочеться щастя. Хоч малесеньку крапельку! Мені більше нічого не потрібно.
- Я зроблю все, що в моїх силах, щоб це відбулося. – В очах капітана мигнуло стільки рішучості, що майор тільки покачав головою, подумавши: «Є, так ти, капітан, ніяк втріскався в цю щебетуху. Ох, зорепад, зорепад. Кому на погон, кому на груди. Кому в груди. А кому і на могилу. Отут уже як фортуна повернеться». А в цей момент Міла наливала чашку чаю і подавала її капітану:
- оце вам. Микола мимохідь замітив:
- А як же старшинство? Взагалі, майор вище чином, чим капітан.
- Це в армії так, що майор вище чином капітана. А я людина цивільна, і ви для мене в однаковому положенні. І взагалі, Іван ближче до мене сидить. А саме головне – він наш гість, тому користується деякою перевагою.
- Вельми вдячний. – Взяв чай Іван, і його щоки покрилися легким нервовим рум'янцем. Він думкою був вдячний природі за те, що був глибокий вечір, і ніхто не помітив його зніяковілості. «Вона подала чашку чаю мені першому. А може статися, я їй не так вже байдужний»? – Цей здогад зігрів його душу. Дівчина в цей час налила чай, і подала чашку Миколі.
- Це вам. Рука майора мимоволі здригнулася, і він трохи хлюпнув на стіл гарячий чай.
- Вибачите, я такий неповороткий. – Тільки знайшовся, що сказати майор. «Невже і цей закоханий в цю чорняву вертушку? І що вони знайшли в ній такого вже особливого? Ні краси, ні статі, ні фігури!». - Промайнуло в голові Настасії. Микола випив свій чай.
- А що, проспіваємо? – І він першим завів пісню про хлопця та дівча. «Ти казала, прийду, прийду, не казала – куди, куди... Я прийшов, тебе нема, підманула, підвела!». А Міла підхопила приспів: «Ти ж мене підманула, ти ж мене підвела, ти ж мене молодого, з ума, з розуму звела!». Їхній злагоджений дует поплив в бік моря. Ці слова пісні, начебто ніж, полоснули Настю по серцю. Вона зітхнула. «Так і я колись жартувала з Ваньком. І дожартувалася, що тепер одна. І журавель в небі зостався, й синиці в долоні не вдержала». І їй стало боляче від невдало складеного життя. І від того, що вона така молода, та вже вдовиця. Одна. А життя не цукор, і не мед для самотньої жінки. А вечір ішов все далі та далі, і його змінила тепла південна ніч. Самовар давно остигнув. З моря подув холодний вітер. Компанія поступово розходилася по палатах. От і Міла мерзлякувато поїжилась:
- Всім привіт! І до завтра. На скількох призначаємо зустріч картярського клуба?
- Відразу після вечері! – Бадьоро сказав Петро Сергійович. Міла підхопилася, немов пружинка. Молодість і здоров'я били в ній ключем.
- Постій, не квапся так. Ти мені так і не відповіла. Будеш ти моїм товаришем, чи ні? Дівчина сердито насупилася:
- Знову ти за своє? Я ж ясно відповіла: залиш мене в спокої! І негайно! Я не збираюся ні з ким дружити, а з тобою особливо! Тільки поверни мій годинник.
- А від чого ж так от? – В голосі капітана задзвеніла образа.
- Не поважаю нахаб. – Міла різко піднялася із – за столу, і вибігла в спальний корпус. Іван змахнув із чола піт. «От і характер в цієї дівчини! Вперта, як той віслюк! Але нічого... Я теж вмію чекати. Снайперу без цього ніяк не можна. Ні на війні, ні в житті». Це лютий опір тільки підбило його, викликавши азарт мисливця. «Невже я закохався, як той хлопчак, і страждаю з – за цього дівчиська? Тільки як це вийшло? Як відбулося? Я і сам не можу зрозуміти. Після того, як Настасія так підло покинула мене, я заклявся дивитися в бік будь якої спідниці. А тут? Влип, як мені здається, по самі вуха. Якщо не по потилицю ». – Роздумував, вже валяючись в ліжку.
Глава п'ятнадцята.
Великий місяць кидав крізь відкрите вікно своє молочно – біле, чимось схоже на туман, світло. Це сріблясте сяйво, прозоре, повне примари, збуджувало в чоловічій душі якесь дивне томління. Його неможливо було описати ніякими словами з людського лексикону. В її глибинах одночасно прокидався острах, що гніздився там вже більше року. І зараз це важке почуття, подібно тому, як чорний, жахливий спрут, виповзало із глибинних потаєних куточків підсвідомості. І знову приймалося стискати в своїх льодових обіймах поранену душу. Іван приречено зітхнув. « Господи, сьогодні знову наступила прокляте півнолуння! Саме в цю ніч мені забезпечений черговий кошмар». - Він дуже повільно підняв очі до чорного неба, вкритого дрібним розсипом зірок. І, як йому показалося, місяць знущально підморгнув йому. – «знову таки ця окаянна тітка прийметься мене переслідувати до світанкових півнів. Навіть сам не знаю, за яким чортом я пристрілив її сина? Добре мені міркувати зараз, лежачи в теплому, зручному ліжку. А саме тоді, на гірському перевалі в мене не було абсолютно ніякого вибору. Там була війна. А на війні, як на війні.... Там немає місця і часу для міркувань та всякої сентиментальності. На війні, в цьому місці проклятому існують тільки я та мій супротивник. І хто кого перший пристрелить. Чи він мене, чи я його. Третьої альтернативи ніяк не дано».
І заново пригадався гірський кишлак, по якому йшли він, його напарник, та провідник з місцевих, а також кілька хлопців із тамтешнього народного ополчення. З якого дворика, обнесеного огорожею з дикого каменю, вискочив малий хлопчак із автоматом напереваги. Реакція десантника однозначна: стріляй, а потім уже розмірковуй. Інакше не виживеш. Відскочивши вбік, він так і зробив. Випустивши зі свого «калача» половину обойми в хлопчиська, заліг за купою гірського каміння. Йому здавалося, що відбувається вповільнена зйомка – і все, що відбулося, прокручується дуже повільно, на малій швидкості. Його кулі пробивають груди дитини, і хлоп’я з лементом, схожим на вереск смертельно пораненого кроленяти, повільно сповзає на землю. А з його раней фонтанчиками бризкає яскрава кров, несучи із собою життя... З внутрішнього дворика на звуки лементу та пострілів вибігла невисока жінка, закутана в довге чорне одіяння. Вона, вглядівши мертвого сина, припала до його тіла, та прийнялася голосити щось на своїй незрозумілій мові. А він підвівся, та стояв, немовби заворожений. І розмірковував: «Я тільки що застрелив дитину...Я вбивця...Господи, що я накоїв.…Я тільки захищався... Адже цей шкет міг вбити мене... І запросто відправити прямимо ходом до праотців... Я тільки захищався...Він почав першим стріляти...». А жінка волала й волала. А потім, вона змочила свій вказівний палець в крові вбитої дитини. І, лизнувши її, намалювала на своєму чолі подобу хреста. А далі, схопивши жменю чорної землі, закричала щось страшно й верескливо. Прокричавши кілька фраз на своїй мові, жінка жбурнула йому цю землицю просто в обличчя. Від несподіванки хлопець оторопів. Однак і тут багаторічна виучка спрацювала практично миттєво. Палець бездумно натиснув на курок, і автомат виплюнув коротку чергу. Голова тітки різко смикнулася, і вона упала в калюжу своєї крові й мозків, замовкнувши назавжди. Після, того, що відбулося, провідник пояснив, що він пристрілив місцеву чаклунку. А перед смертю вона прокляла його вмерти повільно й страшно. І тепер кожна повня хлопцю снилася ця карга, що усі сипала прокльонами, але чомусь на його рідній мові. «Тільки б не заснути. Тільки б не заснути», - думав Іван, повільно розтираючи скроні кінчиками пальців. І ця ніч показалася йому довжиною в рік. Сон навалювався, і давив чорною лавиною, але хлопець пручався до останнього, як тільки міг. Однак над ранок переживання минулого зломили його силу духу, та він провалився у вир кошмарних сновидінь. Йому знову снився кишлак, мертвий хлопчисько і ця відьма. Вона тягне до нього мертві руки, і п'є кров, а він не може навіть поворухнутися. Сили швидко залишають його, ще трохи, та все».
Ранком Іван не зміг піднятися з ліжка. Тіло боліло та й ломило, немов його провернули крізь величезну криваву м'ясорубку. Він не відправився на сніданок. Обід і вечеря осягла така ж доля.
- Командир! Ти чого, голодною смертю зібрався померти? – Стривожилася Василь. – Даремно ти сьогодні не був у їдальні. Там сьогодні нова офіціантка нам подавала. Не дівчина, а дійсна цукерочка. Іван підняв на нього важкий погляд:
- Ну і що? Подумаєш, офіціантка.… А, який сенс мені жити? Заради чого й кого? Ти прекрасно знаєш, що я один, як перст. А проклін працює на той, хто його послав. Все рівно помру незабаром. І небо не буду коптити. І іншим кисню більше дістанеться. Василь задумливо почухав потилицю:
- Є, брат, ти це кинь. Хочеш, я бабку тобі притягну? Можливо, вона щось нашепче, та й відшепче проклін чаклунки? А, може бути, ти через цю гарненьку вертушку розбудувався? Так у тебе, якщо ти захочеш, їх буде й буде вагон і маленький візок. Іван збуджено піднявся на лікті і з жорстокістю відповів:
- Що ти розумієш! Ця дівчина... так вона... вона, може бути, одна така! На весь білий світ. Лукаві зайчики промайнули в очах Василя.
- Вже розумію. Закохався ти, командир, в цю зелену свистуху. І хвороба твоя називається дуже просто: любовна нудьга. А це практично не виліковна. Так що давай я бабку приведу тобі. Іван ліг на подушку та заклав руки за голову
- На який чорт вона мені здалася, ця бабка-шептуха? Василь ображено засопів:
- Ну, коли не відшепче, так хоч поворожить. Довідаєшся свою майбутню перспективу.
- Навіть так? – Зацікавився Іван. – Тоді вистачав цю бабу й волоки сюди. Послухаю плоди творчості її багатою уяви. І в мене до тебе велике прохання: коли підеш за бабкою, заодно віднеси годинник Милі. Скажи, що я не можу прийти. Тільки не говори, що я хворий. Цього їй знати не потрібно. Годинник на тумбочці. Василь взяв срібну цибулину та вимовив:
- Командир, я її все рівно умовлю. І все зроблю, щоб Міла прийшла до тебе сама. На що Іван скептично посміхнувся:
- Я дуже сумніваюся.… І навряд чи це приключиться. Не той випадок. Ця дівчина вперта й норовлива, як сто ослів разом узятих. Її не переговориш і не переконаєш. Василь сховав годинник у нагрудну кишеню форменої сорочки.
- Я буду не я, якщо не приведу твою кохану! - Чекай, незабаром буду. І не один. – Товариш стрімко вискочив із кімнати, тільки ляснули двері.
« Чи любов це? А, може, просте захоплення? Зовсім не знаю, не відаю. А, втім, чи не все рівно, любов це, чи хвилинне, скороминуще захоплення? Мені хочеться бачити цю дівчину. Чути її ніжний, сріблистий голос. Вдихати фіалковий аромат чорного, як ніч, волосся. Доторкатися до її ніжної руки, схожої кольором на молочну шоколадку. Як мені подобається її невимушений дівочий сміх. Такий ніжний, сріблистий, як дзвіночки на буддійській пагоді». І пам'ять послужливо перенесла в далекий Сінгапур, де він вперше бачив буддійський монастир. Він стояв у широкій долині, оточений безліччю квітів, кущів чайного дерева й олеандрів, густими рядами магнолій та кипарисів. Від нього в місто вела широка, викладена брущаткою дорога. По обидві сторони від неї росли акуратно підстрижені кущі самшиту, та старі високі пальми. Будинок був масивним і дуже красивим: над вікнами висіли акуратні дощечки, поцятковані усілякими повчальними фразами. На вхідних двері була красива в'язь із китайських ієрогліфів. На його питання, що це значить, провідник - перекладач приблизно переклав: «Крапля світу коштує більше, ніж тонна війни». Вікна обрамляли широкі, мистецьки вирізані з ялівця, рами. Біля будинку, у якому зберігалася золота статуя Будди, пишно цвіла сакура. Тисячі віруючих довгою низкою йшли на молебень, і повітря було повно дзенькоту срібних дзвіночків, що місцеві жителі старанно прив'язували до сандалій, вірячи, що вони відлякують злісних духів пітьми. Але як це було давно! Це було його перше відрядження два роки тому як військового радника. А тепер йому вже далі свого будинку без чужої допомоги не вибратися. Маленька сходинка стала нездоланним бар'єром.
Глава шістнадцята.
А час спливав своєю звичайною чергою. Полуденний жар потроху спадав, та з моря несло вечірньою прохолоддю. Крізь розкрите вікно долітали обривки музики, говір та сміх людей, шум морського прибою. Колір неба з яскраво – бірюзового поступово змінився на більш насичений, темно – синій. А Іван лежав у ліжку, та бездумно дивився в стелю. Погано проведена ніч вимотала його тіло та дух, і йому ні про що не хотілося думати. Вже ближче до вечора Василь повернувся в палату. І він був не один. Хлопчина привів із собою високу, гренадерського зросту та статі жінку середнього віку, вдягнену в квітчасту шовкову блузку і таку ж шовкову спідницю – кльош. Хвилясте волосся кольору вороного крила накривала різнобарвна, в розводах, шовкова косинка. Це була чорноока брюнетка, на обличчі якої зберігалися сліди колишньої краси. Її очі, виразно підведені тушшю, здавалися більш об'ємними, чим насправді. Від жіночого тіла несло дешевими парфумами та сигаретами. І до цього коктейлю запахів домішувався тонкий аромат троянд та гострий запах жіночого поту. Ця жінка Іванові своїм зовнішнім виглядом та манерами нагадала привокзальну ворожку, що промишляє ловом довірливих дівчисьок, та заїжджих туристів. І коли ця жінка ввійшла в палату, то з нею, як показалося Іванові, вплило щось невідоме, що викликало одночасно в його душі й цікавість, і невелике побоювання. Ворожка, посміхнувшись, присіла біля його ліжка на стілець, що запобігливо поставив Василь. Хлопець бісом закрутився біля неї:
- Я тумбочку підсуну ближче, щоб вам було зручніше. Що вам потрібно, те й говорить.
- Все, що мені потрібно – тільки мої знання й карти. – Холодно відрізала його ворожка. Хлопець малість смутився, але продовжував, як ні в чому не бувало. - Ванюшка, прошу, знайомся, це пані Марила, місцева ворожка. Моя подружка розповідала, що вона класно кидає на картах. І по руці теж дуже добре ворожить. Жінка чемно, але холоднувато, посміхнулася. І, діставши замаслену колоду гральних карт, ладно проговорила:
- Ну, що, добродії, приступимо до справи. По руці я ворожити сьогодні не стану. Сьогодні не той розклад небесних світил. Та і не той день. Якщо що, то можна буде піздніш. А на картах сьогодні можна ворожити. – Вона подивилася на Василя, а потім виразно моргнула на двері. - А ти, милий, мабуть, прокарауль в коридорчику. Щоб ніяка особистість випадково не заскочила сюди. А то і у мене, та й у вас можуть виникнути великі неприємності з адміністрацією. Зрозумів? – І, уловивши легке замішання в очах хлопця, миролюбно додала, - Та й знать-то тобі не потрібно багато чого, люб'язний. Я ворожу своїм клієнтам віч-на-віч. Не я це придумала, не мені скасовувати. Так заведено. Не бійся – нічого поганого я з твоїм товаришем не зроблю.
- Як скажете! – Спохмурніло обличчя Василя. Хлопець неохоче підкорився, та повільно вийшов із палати.
- Візьміть за своє гадання. – Іван простягнув кілька купюр.
- Не квапся, милий, не квапся! От як тільки поворожу, так скажу тобі, що було в тебе, що є на серце, і що чекає тебе перед – опісля і покладеш мені на руку трохи грошенят. Позолотиш мою ручку, скільки тобі там не буде шкода. А поки не що сунь, не сунь мені гроші. Не вводь в спокусу мою душу. А те наворожу зовсім не те, що буде для тебе.
- А що ж? – Здивовано запитав Іван.
- А те, що ти забажаєш почути. – Повільно відповіла ворожка.
- Як вам хочеться. Я в цих заняттях все, що дуб. – Іван прибрав гроші в кишеню.
- А ти, хлопче, слухай, так на вус мотай. – Ворожка витягла з – за пазухи шкіряний футляр для окулярів. Витягши відтіля фірмові окуляри в залізній оправі, протерла їх тонкі стекла кінчиком спідниці, і наділа їх. Жінка прийнялася розкладати карти на тумбочці, що завбачливо підсунув до неї ближче Василь. – Є, мій люб'язний, хрестова дівчина молода, та ще й гарна в тебе на думках! Міркуєш про неї, роздумуєш, про красуню чорнооку. Думаєш та вболіваєш із – за цієї чорноокої дівчини. Але все налагодиться. І будеш із нею товаришувати. Але тільки до пори, до часу. Ти на ній не одружишся. Не тобі йти з нею під вінець. Дівчиську цієї світить вінець із казенною людиною, ще й твоїм близьким товаришем. І хвороба твоя страшна, можливо й невиліковна. І все це від бубнової дами. Крутитися вона поруч із нею. І від тебе ніяк не відстане. Та й сам ти не боляче здоровий. Але це все минуло, і ти будеш ходити.
- Ой, тітка! Брешеш ти так складно, що любо – дорого тебе послухати. Ах, твого би слова – так самому Богу в його вуха. Однак... - Іван тяжко зітхнув. – Вистачить! Досить займатися полосканням моїх мозків! Те, що я нездоровий – так це і так ви бачите. Не від великого щастя в колясці сиджу.
- Ти не второпав мої слова, хлопче. Те, що ти в колясці – я бачу. Слава Богу, поки що не сліпа. А я хочу розтлумачити тобі зовсім інше. Проклін на тобі лежить жахливий. Проклін матері. А він такий могутній.... – Зітхнула ворожка, збираючи карти, і ховаючи їх в потайній кишені серед незліченних складок спідниці, - що я наскільки знаюча, і то його не в силах зняти із твоїх грудей. Із твого обличчя. Закляття крові знімається тільки кров'ю. Притім не твоєю крівцею. А тільки того, хто тебе сильно покохає. Ці слова змусили внутрішньо похолодіти. «А я дарма в цій ворожці засумнівався. Відкіля вона могла знати про проклін крові?». Чоловік із тугою вимовив:
- А що ж мені робити тепер?
- Тільки частіше бувати в Божому Храмі, та більш молиться. І каятися у своєму гріху. Може статися, Господь забере з тебе цей проклін землиці й крівці. З тебе, і з твоєї душеньки. – В очах Івана стемніло, і він ледь придушив вибух гніву. Якось справившись із своїми щиросердечними поривами, від холодно процідив крізь зуби:
- Так ну тебе до чортової матері! Наговорила сім верст до небес, і всі лісом. Скільки там тобі, та йди своєю дорогою звідси подалі.
- Золоти ручку, як не шкода. За ворожбу гроші не вимагають. Що даси, і на тім спасибі.
- Тримай. І котися звідси. – Іван сунув їй пару папірців. Ворожка, схопивши гроші, скоренько прибралася з палати. Василь ввірвався з коридору. Кинувши заклопотаний погляд на друга, запитав:
- Чого ця тітка тобі так довго говорила? І чого вона так швидко вискочила? Навіть футляр від окулярів забула. – Погляд Василя зупинився на забутому ворожкою шкіряному футлярі. – Треба буде повернути. – Він узяв футляр у руки, та повертів у руках. – Однак досить зайнятна штучка. На ній, щось написано.
- Дай , лишень роздивлюся! – Простягнув руку Іван, та друг вклав в його долоню футляр. Уважно вдивившись, побачив вигадливу арабську в'язь. – Це якесь виречення з Корана. Її талісман. Так що поверни їй цю штучку, і швидше. – Він повернув його Василю. Той сховав його в кишеню.
- Так що у вас там вийшло?
- Так нічого такого особливого. Послав цю тітку подалі. І більше мені її не приводь. Нагородила Бог зна що. – Іван подивився із сумом у вікно. А потім дуже уважно в очі Василя. - Волошка, скажи мені тільки чесно – ти їй нічого не розповідав про мене?
- Так ні, із який це радості! Та й ця тітка не розпитувала про тебе нічого.
- А як ти неї знайшов?
- Дівчисько, із яким я зараз зустрічаюся, розповіла, що вона добре ворожить. От я і привів її. Цю ворожку. Так що ж вона тобі наговорила? Напевно, нічого гарного?
- А відкіля ти це взяв?
- Щось те... Блідуватий у тебе видок.
- А я такий завжди по життю. Це в мене спадкоємне. Від матері, напевно. І взагалі, у мене немає бажання повторювати чужі дурості. Ти мені краще скажи – справився з моїм дорученням? Годинки дівчиську відніс?
- Так зараз піду. Уже вечір, і компанія картярів повинна зібратися за своїм улюбленим заняттям. От саме там я її і виловлю. Не нудьгуй – я незабаром повернуся. І сподіваюся, що не один. – Із цими словами друг вийшов у коридор. І через кілька митей його тінь промайнула під вікном. « Що вона мені говорила...Так усе про той проклін, що висить на моїй особистості? І про ціну материнської крові? Відкіля ця чортова ворожка могла довідатися такі подробиці моєї біографії? Василь говорить, що нічого їй не розповідав... Так, бачити, та чорна карга мене усі – таки міцно закляла. От кобила! Вона мені сниться кожна повня. Це незабаром чи доведе до жовтого будинку, чи до петлі. Господи, як позбудеться від цієї напасті? А жити – те хочеться. Я адже не старий. Тільки буде тридцять шість. А це майже нічого. Школа, військове училище...Служба...Можна сказати, й не жив поки, а тільки існував. Проклін! Так усе це бабські вигадки! Пройде повня, забуду про цьому, і буду жити, як жив раніш». – Він подивився на небо. Світлі фарби поступово мінялися на більш темні. Вечір плавно опускався на утомлений від денної суєти містечко. «Воно, може, і так. Простіше простого плюнути, і забути. Однак я чую, що з кожною повнею втрачаю сили. Ні, не буду більше думати. Потрібно плюнути й розтерти». – Міркував Іван. Він не примітив, як пізній вечір прийнявся висвічувати золотаві небесні зірки. «Коли ж цей Василь вже повернеться? Що він мені тільки скаже? Господи! Немає нічого важчого, чим чекати... Чекати й наздоганяти».
Глава сімнадцята.
А під старою липою маленький мідний самоварчик сичав щосили свою тужливу пісню та виплескував, немов вишневі кісточки, рій золотавих іскорок у вечірнє повітря.
- Міла, ви знаєте, що цукор додає неприємний смак чаю. Особливо, якщо забудеш його туди покласти. - Вимовив майор, підсуваючи до дівчини красиво розписану трояндами цукерничку. Дівчина мило посміхнулася
- А багато цукру шкідливо для здоров'я, особливо для талії.
- По-моєму, у тебе все нормально. – Майор критично поглядом оглянув ладну фігурку.
- А, може воно й так. Але якщо вірити таблиці, то моя вага повинна бути на п'ять кілограмів повинна бути менше, чи ж я на п'ять сантиметрів вище.
- Міла, всі ці таблиці й дієти - марення собаче. Їжте, поки їсться, пийте, поки п'ється. І насолоджуйтеся життям поки ми живемо на цьому світлі. Ми будемо пити чай?
- Давайте зіграємо парочку партій, а потім можна і випити по дружечці. Міла прийнялася здавати карти, і почалася азартна гра. Василь підійшов до столика саме в той момент, коли майор повісив дівчині два погони із шісток, та вона сердито тасувала карти. Микола заспокоював:
- Що ти так близько приймаєш до серця, це ж гра! Мила моя, ти ж не корову програла, не бика, не хату! Ну, подумаєш, два погони... Немає щастя в картах, так буде вдача в коханні! І саме в цей момент її окликнув посланник:
- Дівчино, а дівчино! Це, часом, не твоя цяцька? - Та показав злополучний годинник.
- Ну, припустимо, що моя! І що з цього? – Насторожено глянула на хлопця дівчина.
- Іванко дуже просив, щоб ти зайшла до нього. Він сам поверне цей хронометр тобі. Особисто в руки. Дівочі брови зійшлися на переніссі, і вона досить холодно вимовила:
- Взагалі сіно до корови не ходить, а корова до сіна йде. От так і передай своєму сюзерену. Якщо він бажає мене бачити, то нехай котить сюди. І побачимось тут. Під цією липою. А мене ламає туди тупотіти. - Міла прийнялася роздавати карти.
- Так ти, ти... - Задихнувся від раптового приступу гніву хлопець, - так ти просто зелена соплячка! Я прийшов сюди тільки заради свого товариша, якому, може, зобов'язаний життям. Так якби не він, то давним-давно пішов би я в сиру землю на прокорм хробакам.
- Ну, а мені від цього що? Знати і бачити твого командира не хочу. Так і передай йому. Зрозуміло? - Вона збуджено підхопилася, і жбурнула карти на стіл. – Так і передай. Її очі зайняли таким недобрим вогнем, що Василю стало трохи не по собі. «От, чорт! Натуральна пантера! І так само ричить, тільки одно, що в блимавки не вчепиться!» - Він прибрав в кишеню годинник.
– Так, думав, як краще, а вийшло як завжди. – І різко повернув в сторону головної алеї. Його наздогнала Настя.
- Постій! Не біжи ти так! Що з Іваном приключилося? Що з ним? Чому він сам не з'явився? – В тремтячому голосі жінки прорізалися нотки тривоги. Василь зупинився, і подивився на неї:
- Цілий день не їсть, не п'є, тільки лежить, так у стелю дивиться. Незабаром дірку очима просвердлить. Зовсім зачах, бідолаха. Жінка зжала його руку:
- Біжи, біжи до нього! І скажи йому, що я зараз прийду.
- Дивний ви, однак, народ, баби. Одна не гляне навіть в його сторону. А друга сама на шию накидається. Ні, ну вас у баню! Розбирайтеся самі, а моя хата скраю. Нічого і нікого не знаю. – І він покрокував далі, до центральної прохідної. А Міла не доторкнулася більше до гральних карт.
- Насолоджуйтеся грою без мене. Немає ніякого настрою. Микола в цей момент кинув козирну шістку на трефового туза, звівши партію в нічию. Петро Сергійович засміявся:
- Остання рука, гірше дурня. Його співрозмовник подумав: «Які в Міли загадкові очі. А зараз в них хвилюється такий сум... Схоже, це дівча безнадійно закохане, та тепер жорстоко страждає. А вона, по-моєму, серйозно подобається капітану. Боже мій, цей всемогутній трикутник любові! Ми вибираємо, нас вибирають, як це часто не збігається в нашому житті».
- Сергійовичу, чогось курити хочеться, аж вуха запухнули. Ну, наймиліший, ви, будь ласка, перетасуйте карти. А я малість прогуляюся і заодно організую маленький перекурчик. – Він чемно взяв Мілу за руку, - ти не заперечуєш, якщо я прогуляюся з тобою? Пішли? У мене до тебе розмова є. Інтимна. Дівчина у відповідь вимучено посміхнулася:
- Це можна. - І, узявши його під лікоть, вимовила, - пішли. До моря. Вони повільно направилися уздовж набережної. Хвилі накочувалися на берег.
- Подивися! Сьогодні вода незвичайного відтінку. Вона нагадує колір котячих очей.
- Можливо.... На пляжі майже нікого не було - тільки кілька людей валялося на лежаках, ліниво спостерігаючи за польотами чайок і мартинів. Далеко, десь на обрії, виднілося біле вітрило якоїсь яхти.
- Ой, красота, красота яка! Мені цей шум прибою чомусь нагадує рокіт літакових моторів. Але це так, до слова привелося. До речі, - Майор пильно глянув в дівочі очі, - що в тебе з цим капітаном відбулося? Чого ви там не поділили? – В цей момент вони вийшли на пустельну частину пляжу. Дівчина хотіла було присісти на холодний тапчан, але Микола нетерплячим жестом зупинив її, - не квапся! Тобі ще дітей родити! – Він скинув з себе куртку, і постелив на дерево лежака, - а тепер всідайся.
- Дякую! - Опустилася на тапчан Міла. І почала говорити, - та нічого такого між мною і капітаном не було. Я загубила годинник, а він його знайшов, і в обмін на свою знахідку зажадав мого поцілунку. А я не можу, не можу ось так! Та взагалі, я його трохи побоююся.…
- А чому?
- Я і сама не знаю. – Вона задумливо дивилася вдалину.
- Що ж тебе лякає? – Микола закурив, і кинув сірник в урну, що стояла поруч.
- Він такий старий для мене! Так ще плюс в інвалідній колясці. Майор розсміявся густим басом.
- Старий! Так я тоді проти нього взагалі дід столітній! А коляски ти боїшся? То все це дріб'язки життя. Лушпайка. Головне – дивися не на оболонку. Часто буває, що сам красень красенем, а копни глибше, так на перевірку – суцільне гнилля. Дивися в корінь, в саму душу.
- Вам так легко говорити. А я його боюся. Я вже говорила, що, і сама не знаю, чому. А раптом він жартує? І все те, що він мені говорить – просто жарт? І все обман? – Вимовила вона упалим голосом.
- Такі, як цей чоловік, на підлість нездатні. Я його знаю, як облупленого. Разом вчилися в одному училищі, та під вогнем також разом ходили. А на війні з людини все наносне злітає, як лушпайки з горішка. Залишається тільки ядерце. І можна відразу сказати, хто є хто. Для мене він – зелений молодик. А ти його в старі записала! Звичайно, роками Іван старший за тебе. А от розумом далеко від твоєї персони не пішов. Та й ти, дівка гарна! Та не в ту сторону. Шарахаєшся від нього, чисто кобила необ'їжджена, норовиста та гаряча. А от поговорити по душах, зрозуміти, що він за людина, ти не пробувала? Перебори свою гординю. Тим більше, хлопець кається у своєму дурному вчинку, а тепер хоче піти на мирову.
- Мені хотілося вас ще про одне запитати. – Міла смутилася, почервонівши, немов травнева зоря. – Що таке, на вашу думку, любов? Микола заглянув у її очі, такі ясні та чисті, довірливі, як в дитини, і подумав: «яке ти ще дитя! Тебе не можна обдурити».
- Я не можу точно сказати, що таке любов. Кожний думає про цей предмет по-своєму. В міру своєї ерудиції та життєвого досвіду. Я у свій час любив по-справжньому . Але це було давно, багато років тому. – Він замріяно замовк. - Однак, свою першу любов згадую, як найкращий, самий щасливий час в своєму житті. І я можу тільки сказати: кохання – це абсолютне щастя. Особливо, коли ти поруч з коханою людиною. І тобі, крім неї, ніхто та ніщо не потрібно. Ти щасливий лише тому, що говориш з нею, та чуєш його голос. Я так розумію це питання.
- А я думаю трошки по-іншому. Любов – це мрія, любов – це мить. Любов - це спокій в змученій душі. Любов – це захват... а можливо примара.... А можливо, це зірка, що блиснула вдалині. Любов – це захват яскравим світлом, це промінь раю в сутінку ночі... Лише той був колись щасливий в світі тоді, коли його кохали, та він сам любив.
- От, подивися! Адже ти сама знаєш, що таке кохання! А навіщо ж ти тоді запитуєш в мене, що таке любов? Точніше, чим ти виразилася, неможливо більш нічого сказати. І додати до цього більше нічого.
- Але це чужі думки. Я повторила ці рядки, як та дурна папуга, абсолютно нічого в них не розуміючи.
- Тому ти й не усвідомлюєш цього, що не любила поки ще по-справжньому. Знать не прийшов, не наступив ще твій час. А от коли наступить – ти сама зрозумієш усе. Як кажуть лікарі та хворі: у ревматизм та в справжню любов не вірять до першого нападу хвороби.
- З моря так дує, що я змерзла! Давайте повернемося до столику.
- Так що ж ти мені скажеш? – вимовив Микола, подаючи руку і допомагаючи дівчині встати із лежака.
- Я поміркую над вашою пропозицією. – Трохи почервоніла від зніяковілості Міла. - Це так швидко не рішається.
Чоловік та дівчина направилися убік альтанки. Неподалік, біля фонтана, Міла помітила Настю і капітана. Іван щось збуджено говорив колишній дружині, а Настасія заливалася дзвінким щасливим сміхом. По душі начебто полоснув гострий біль, і вона гірко зітхнула: «Перша любов, однак, сильніше від усього. Як вони воркочуть! Точнісінько, як ті два голубки». В її голосі прослизнули нотки розчарування:
- Ні! Я не підійду до нього. Ще чого не вистачало! Я не збираюся так принижувати свою гідність. А якщо він забажає зі мною поговорити, то нехай сам і підходить до мене! Не я ж у нього годинник відбирала!
- Ах, Міла, Міла! Ти невиправна! – Тільки скептично крутнув головою Микола.
Глава вісімнадцята.
Іван бездумно дивився в білу стелю палати. Ледве скрипнули вхідні двері, пропускаючи його колишню дружину, злякану Настасію. Чоловік повернув в її сторону голову, і безбарвним, байдужним голосом проговорив:
- А, це ти, Настасія? Вітаннячко тобі! Навіщо пожалувала? Настасія підійшла ближче до ліжка, і, обпершись об спинку, скептично посміхнулася:
- Здрастуй, Ванько! А ти що ж ти, мій соколику ясненький, свою кохану хотів побачити? – Вона зміряла їдким поглядом. - Так і не чекай дами свого серця. Вона на тебе зараз і не погляне, не підійде. Поглянь скоріше в віконечко! І ти побачиш, якого вона собі завидного поклонника роздобула, твоя ненаглядна кохана! Підполковника! – Замовчавши на мить, Настасія поправила саму себе, - Ой, прошу пробачення, майора. Я не дуже сильна в ваших військових званнях та регаліях. Хоч і прожила з тобою рік в військовому гарнізоні. Можна тільки сказати, що прожила. А, точніше, промучилася. А, втім, для мене що підполковник, що майор - все одно, хрін редьки не солодший. Ви, військові, одним миром мазані. Тільки думаєте, як цивільних надурити! Так що твоя Мілочка тупотить поряд із майором, так ще і попід ручку! А майор, це не то, що ти, капітан. Ген, поглянь тільки, поглянь у віконечко! Лікоток до лікотку йдуть, немов би оті лебеді білі пливуть. Подивися, подивися у вікно! Сам переконаєшся в правдивості моїх слів. – Вона із викликом глянула на свого колишнього чоловіка.
- Настасія, ух і стерва ж ти погана! Як добре вмієш грати на нервах! Ти це навмисно, чи як? – Розлютився, не зміг стриматися Іван. Молода, гаряча кров, неначе не вистояне вино, кинулася йому в голову. Душа зіщулилась від гострих слів, точно породистий кінь під ударами шкіряного бича. І в очах стемніло від невисловленої. Однак, трохи звладавши із своїми почуттями, чоловік підвівся, та вчепився за залізну поперечину над своїм ліжком. Трохи підтягнувши не дуже слухняне тіло, ще підвівся, і кинув зацікавлений погляд у розкрите вікно санаторної палати. І вірно! Він помітив, як по парковій доріжці, посипаної жовтим піском, неспішно йшли попід ручку Мила та Микола. На його щоках з'явилися великі яскраво-червоні плями. Він утомлено, як після важкої, і тривалої роботи, впав в ліжко, ледь стримавши стогін, що рвався, точно птах із клітки, із глибин підраненої душі. «Мені вже ніколи, ніколи не піднятися! Мої крила зім'яті й обламані, а політ перерваний так нерозумно.... Все, що було дороге, залишилося в минулому. Армія і кар'єра. А цей кент, хоч і лисий, мовби той бубон, проте здоровий, що бугай - трьохлітка! Эх, приятель.…Теж мені, друг називається. А сам дівчину готовий вкрасти з – під носа. Не буду страждати на самоті. Піду, малість розвіюся від дурних думок. А то на самоті можна з глузду з’їхати ненароком». – Іван ривком підняв тіло з ліжка.
- Настя, ти не знаєш, що там цікавенького демонструють в клубі? Це питання застало зненацька, і змусило розгублено посміхнутися:
- Не знаю...
- Тоді пішли, трохи прогуляємося. Засидівся я, однак, в цій палаті.
- Я теж не проти. – Її очі потеплішали. – Я почекаю тебе в коридорі.
- Як хочеш. – Кивнув в знак згоди Іван, натягаючи тільник. «Це все, що залишилося мені від моєї армії». – Смутно подумав він, всідаючись у коляску. Настя стояла біля дверей.
- Пішли. – Вимовив Іван, і смутно подумав, глянувши на колеса свого візка: «Це мої нові ніжки.… Ах, котися, котись моя машина, всі чотири колеса...» - Він виїхав у коридор, і швидко спустився вниз по естакаді. І, уже залишивши санаторну палату, на свіжому повітрі малість прийшов до тями.
«І чого це я так близько взяв до серця цю солоденьку парочку «Твикс»? Подумаєш, разом прогулювалися.... Міла.... Так хто вона мені така? Наречена? Ні... Дружина? Тим паче ні... та і вона мені нічого не обіцяла... І ця дівчина мною явно нехтує. Це почувається по її погляду, голосу, та манері говорити. І якого біса я так переживаю»? Колишнє подружжя зупинилося біля паркової альтанки.
- Настасіє, розкажи, що там новенького в санаторії, а то я вже два дні не виходив з кімнати.
- Так начебто б нічого такого не було. Тільки офіціантка нова з'явилася в їдальні. Зовні начебто нічого, але вдачі дуже лихої. Все ніяк з кухарем не злагодять. Капітан нервово, точно його зачепила ця подавальниця, виплеснув потік слів:
- Так що ж ви всі, зговорилися, чи що за цю офіціантку розказувати. Васько вже всі вуха продзижчав мені цією «новенькою». Та ще ти тут.…
- Ну, вибач, я не думала, що тебе це так зачепить. Отут Іван помітив, що Мила і його друг зупинилися біля фонтана, і про щось дуже захоплена розмовляють. І від цього стало чомусь боляче, точно отруєна голка ввійшла в душу. «Про що тільки можна так довго розмовляти? В них язики від балаканини не розболілися? І вона так ласкаво поглядає на цього лисого чортяку.…И при цьому при всьому вона так йому мило посміхається!» - Він важко зітхнув, виймаючи пачку «Кемела». «А на мене тільки ричить! І ніякого доброго слова не знайдеться від цієї дівчини, щоб сказати мені щось ласкаве».
- Будеш курити? – Запитав у Насті.
- Ну, якщо ти пригощаєш.... – Простягнула томно вона.
- Бери. – Він клацнув простенькою запальничкою, даючи підкурити своїй колишній дружині. Іван задумався: «А, може, і справді варто бути більш чемним з Настасею?». - Зробивши глибоку затяжку, недбалим жестом стряхнув попіл у кущі. « Ні, це неможливо...Я ніколи не зможу її вибачити. Ніяк не ще не виходить». Він спостерігав, як дівчина та чоловік знову загорнули вбік набережної. «Ну, про що вони так довго розмовляють? Про що»? – Мучила, жалила, немов червнева бджола – боляче і пекуче, його свідомість настирлива думка. І щоб трохи розвіятися, Іван продовжив розповідати Насті останні, самі свіжі анекдоти, почерпнуті з бульварної преси. «Він став колишнім.… А я вже і не сподівалася побачити його милу посмішку. Він простив мене, виходить, ще не усе загублено для мене». – Думала Настя. Захоплено слухаючи черговий анекдот, жінка безтурботно сміялася. «Вони так захоплено говорять.… Ах, я дорого б дала, щоб тільки довідатися, про що так можна говорити, і так заразливо сміятися.… Знати, помирилися. Ну і нехай. Він мені нічого не обіцяв. Я йому нічим не зобов'язана». - Міла пройшла мимо, зробивши вид, що захоплено розмовою зі своїм супутником, і навіть не повернула голови вбік Івана. Це сильно зачепило його самолюбство.
- Вибач, мені треба в сусідній корпус. Так що наш візит у клуб малість відкладається. До кращих часів. – Промурмотав капітан, і покотив слідом за дівчиною і чоловіком. Він намагався напружено вслухуватися в обривки фраз, що долітали до його слуху, але нічого важливого не почув. Суцільні жарти майора. І гробове мовчання його супутниці. Настасія йшла поруч, а в її душі клекотала образа. «Він бігає за цим дівчиськом, як той сопловий хлопчисько. Тільки чого в ній такого знайшов? Ну, допустимо, трохи гарненька. А так подивитися – ні обличчя, ні фігури. Чорна, як та циганка. А пихата, ніби-то павич». А Іван міркував своє. «І чого тільки Міла відшукала в цьому Миколі - майорі? Лисий, що та більярдна куля. Яка економія на шампунях і перукарях! Эх, мені б мої ноги! Я був колись хлопець хоч куди! І обличчям, і ростом вийшов. І шевелюра моя хоч куди, тільки сива, але це дурниці. Сивина прикрашає чоловіка. Дівчата колись, в свій час за мною табунам ганяли. Але не мені з ним тепер змагатися. Як несправедлива доля! Як несправедлива.… Одному все: і гроші, і любов, і кар'єру. А іншому чи крихти, або зовсім нічого».
Глава дев'ятнадцята.
А на ослоні під липою нудився Петро Сергійович. Він ліниво розкладав великий пасьянс. Углядівши майора та його супутницю, радісно вигукнув:
- Нарешті, ви повернулися! Нарешті! А те без вас не з ким і в карти перекинутися. Вся компанія розбіглася хто куди. Я от самоварчик вартую, на вас чекаючи. Та пасьянсіком забавляюся. Міла присіла поруч з говірким дідком:
- Малість прогулялися, провітрилися. А що ви розкладаєте таке цікавеньке? У перший раз таке бачу.
- Це стародавній пасьянс «Королівський замок» називається. Він досить складний та рідкий. Буде час – я вам його покажу. І навчу розкладати таку штуку. А зараз можна зіграти кілька партій «дурника». – Він прийнявся тасувати колоду і роздавати карти. Біля столу зупинився Іван.
- А, он у нас який гість! Так ще який! - Помітив його присутність Микола. Міла розгорнула карти віялом, і зробила вид, що не помічає його присутності.
- Здорово, коріфан. – Сухувато відповів Іван.
- Шкода, що ти на трохи запізнишся. Ми тільки що карти роздали. Але якщо хочеш, ми дамо і на твою частку. Іван чемно й вимушено посміхнувся:
- Так немає такого особливого бажання, я поки подивлюсь за вашою грою. Можна?
- Так заради Бога! – Викликнув майор. – У кого сама дрібна картішка? – Та запитально обвів очима всіх гравців. Міла уважно глянула в свої карти:
- У мене нічого немає! Майор запитав:
- Що, жодного козиря?
- Так є один, але дуже великий. Майор глянув на дідка:
- А що ви скажете, Петро Сергійович?
- Десяточка, батечка. Десяточка. Менш не маємо.
- Ну так і бути. Тоді мені першому ходити! – Він поклав на стіл пікову сімку, - от мій козир! – Ходимо по годинній стрілці, як сонечко світить. - І, забравши свій козир назад, зробив перший хід до Милі. Дівчина зосереджено вткнулась в свої карти. В неї між бровами пролягла легка зморщечка. А чоловік тільки подумав: «от вона, майже поруч. Лише тільки простягни руку - і можна доторкнутися до її руки. Але ні! Я не можу цього зробити.... Як говориться - близький лікоток, так ні як вкусиш». Пахощі дівочого волосся, легкий запах парфумів, й молодості дражнили та зводили з розуму. «Боже мій, цей аромат жасмину! Як багато він мені нагадує!». - І перед його внутрішнім поглядом промайнуло минуле: його зустріч з колишньою дружиною, їхнє весілля, і переїзд до Москви. Але це все залишилося в далекому минулому. А зараз партія наближалася до кінця. Міла кинула останню карту:
- Все, я вийшла! А ви боріться між собою – з'ясовуйте хто з вас розумніший. Іван кашлянув в кулак. Та зустрів дівочий погляд, повний презирства погляд:
- Ти знов тут? - В пориві елементарних ревнощів вона забула всілякі азбучні правила пристойності.
- А що, не можна? Чи ти лавку закупила всю? – Із викликом поглянув в її очі Іван. – Я теж хочу пограти в карти!
- Міла, ну чого ти так до нього погано відносишся! Хочеться людині пограти - заради Бога, пускай грає! Що, місця мало? Не вередуй! – Грайливо вдарив її картами по руці дідок. Міла нерішуче глянула на Миколу:
- А що ви скажете?
- А що я? Дограємо партію, і, будь ласка, нехай приєднується. Я не заперечую. – Відповів Микола, відірвавши свій погляд від карт.
- Якщо всі члени карткового клуба згодні, то, будь ласка. Плати вступний внесок – шоколадку до чаю. Капітан поглянув на колишню дружину:
- Настасія, будь другом, купи коробку гарних шоколадних цукерок. Будь-яких. На твій вибір, на твій смак. – І подав їй гроші. В очах чоловіка було стільки благання, що жінка не змогла відмовити, навіть якщо б хотіла.
- Зараз я збігаю. Черговий гастроном ще працює. Тільки якщо виберу не такі, які треба, уже не ображайся. - Вона взяла гроші, і, ідучи, подумала: «А він зовсім не такий, якої був колись. Боже, так змінився! З ним не скучиш. Цей чоловік, точно коробка із сюрпризами. Не знаєш, що викине в останній момент. А, можливо, я теж не та, що була колись»? Рівно через десять хвилин жінка повернулася з красивою білою коробкою. Вона, поклавши її на столик, запитала:
- Ну що, цей внесок приймається? Міла з подивом розглядала коробці. На ній золотавою фарбою були виведені серця і напис: «Іван – та - Марія».
- Іван - та - Марія... - повільно вимовила Міла, і з подивом подивилася в бік Івана, подумавши: «Відкіля він міг догадатися? Він що, ясновидющий?».
- Міла, а яке в тебе повне ім'я? Всі говорять Міла та Міла. Так само можна сказати чи Людмила... Мирослава. А, можливо, і Милослава. – В упор на неї дивився Іван. Дівчина здивовано скинула брови:
- А навіщо тобі це?
- Просто так. Цікаво. – Не відступав чоловік.
- Так що там цікавого! Не поважаю я свого повного імені. Бабське воно якесь. Мати назвала на честь своєї бабки, моєї прабаби.
- Але все-таки, скажи! – Наполягав капітан.
- От пристав! Ти читати вмієш? Отож - воно на цій коробці. Поруч із твоїм ім'ям! Задоволений? – Відмахнулась від нього дівчина, як від настирливої серпневої мухи.
- Так ти Марія? От дивачка! Так само мати самого Ісуса кликали. Та й квіти є такі, красиві. Іван – так – Марія.
- А мені воно не подобається. Хочеш – називай мене Милославою, Милою. Але не по іншому. А те ще більше ображуся. – Закопилила губи дівчина. – Добре, умовив, твій внесок приймається. Петро Сергійович роздавайте на його частку теж.
- Як скажете пані, як скажете. А ви мадам, будете грати з нами?
- Ні! З дитинства терпіти карти не можу. – З спересердя буркнула Настасія.
- На ні й суду немає. – Дідок прийнявся здавати карти. - З, добродії присяжні засідателі, карти роздані. Можна приступати. – Вирік Петро Сергійович.
«Марія? Так виходить, ти Марія! Я точно тепер знаю, що ти – моя доля, і ми будемо нерозлучні, як і квіти Іван – да - Марія». – Іван затаєно глянув на дівочий профіль. І зробив помилку. Йому довелося зняти карти. Вся увага була прикута до чарівної сусідки. І за це він поплатився. Дівчина у фіналі гри кинула на стіл перед ним три шістки:
- От вам погони і зірка! І тільки зараз звернула увагу, що на скроні капітана була грубий шрам. «Йому, напевно, ніяк не можна вдаряти картами по носі. Загадаю я йому фант». – Вона кинула карти на стіл і захлопала в долоні.
- Все! Все! На щиглики грати набридло! Наш гість програв фант. Хочу віршів. Гарних і небагато. Іван вдячно подивився на неї: «Яка спостережлива дівчина! Вона, напевно, помітила шрам.... И зрозуміла, що мені не можна навіть легкого щиглика, не що вдарити по носі картами. Эх, прокляті контузії»! – Він, небагато забарившись, уголос вимовив:
- Я дуже люблю Блока. Слухайте: «Я самітній... До тебе приходжу... Зачарований вогнями любові.... Ти ворожиш – мене вже не клич.... Я и сам вже давно ворожу». Він замовк і підняв свій погляд на вечірній небозвід.
- Браво! Браво! – Захлопала в долоні дівчина, - я не підозрювала, що ти такий романтик, мій капітан! На його блідих щоках проступив пропасний рум'янець. «Вона мене назвала мій капітан! Тільки заради цього коштувало вивчити всього Блоку... а не ті жалюгідні кілька рядків». А Настасія болісно зітхнула: «Иван-да-Марія. Ви створені друг для друга. Це любов. Дійсна, що зустрічається одна на тисячу. Якщо не рідше». У кишені в майора замуркотав телефон.
- Це вже хтось мене хоче почути. – Він витяг мобільний телефон з кишені. – Алло! Слухаю. Так? – його брови поповзли нагору від подиву. Зараз. – Він подивився на Мілу – це тебе. Твоя мама. І подав їй трубку. Міла взяла її:
- Можна я відійду убік?
- Звичайно, звичайно. – Відповів майор. – Йди в альтанку. Там поговориш з матір'ю без зайвих свідків. Дівчина, пригорнувши мобильник до грудей, вибігла легко і швидко. Вона сховалася в альтанці. А капітан дивився їй услід, і подумав: «Цікаво, про що зараз міркує ця дівчина? Хто вона?».
Глава двадцята.
Струнку дівочу фігурку проводив сумним поглядом Петро Сергійович, та, зітхнувши, проговорив:
- Эх - хэ – хэ - хэ! І де тільки мій розвеселий двадцатник! Ну, пускай хоча б тридцатник! Я б отаку кралечку не пропустив! Нізащо в житті! Ці слова були вимовлені з таким почуттям, що вони змусили почервоніти Івана. Микола поклав сигарети на столик:
- Ванюшка, будеш курити? Чоловік на мить задумався – він давно вже не палив. Але все, що скоїлося за останній час, дуже порушило його душевну рівновагу. Він знову почав палити. Тому Іван тихо вимовив:
- Дай одну, як тобі не жаль! Микола витяг сигарету, і подав другу:
- От ще видумав – для товариша я не то, що цигарку, життя не пожалію! Закурюй! – І, клацнувши запобігливо запальничкою, дав йому підкурити. А після закурив сам. Глибоко затягшись, Іван випустив два струмки диму через ніздрі.
- Гарні сигарети. Міцні в міру. Микола, стряхнувши попіл у кущі, виговорив:
- Ванько, а, Ванько! Щось чую нутром, що ти сердитий на мою особистість! – Помовчавши, він зробив затяжку. Стряхнувши шапку попелу із сигарети вбік, продовжував, - невже ти мене до цього дитяти приревнував? – Він пильно подивився товаришу в очі.
- А чому б і ні? – З викликом проговорив Іван.
- Так це дівчисько по роках в дочці мені, краще сказати, згодиться! Але ніяк не в якості нареченої. – Микола закинув голову, і розсміявся густим прокуреним сміхом.
- Ти що, дружбан! У мене й в думках такого не було! - Схитрував Іван.
- А ти теж! Телятко дійсне! Мабуть, дівчат ти погано знаєш, тому й жартуєш так нерозумно! Ти попросту з нею поговори, по душах. І без усяких там своїх кавалерійських наскоків. Весь жіночий рід цього не любить. Капітан підняв на свій важкий погляд, від якого Миколі стало не по собі:
- Ти так думаєш? – Він пильно дивився в його очі. - Тільки скажи, це правда, що в тебе на неї немає ніяких видів? Микола зніяковіло посміхнувся, та відвів очі вбік:
- А за яким чортом тобі, моєму кращому другу локшину на вуха вішати? Ми адже старі друзі! Сам знаєш, що разом не один пуд солі з'їли. Міла дівчина добра, а от життя зовсім не знає. Мабуть, одна в мамки та батька, от вони розпестили її. Чоловіки замовчали, тому що з альтанки повернулася розстроєна Міла. Вона, точно у сні, нікого не помічаючи, важко опустилася поруч з Миколою.
- Здавайся, це тобі твоя мама дзвонила? Дівчина вимовила якимсь дерев'яним голосом:
- Так... це моя мама дзвонила. Дівоче серденько розривалося від нестерпного болю.
- Ну і що вона там сказала? – Розпитував Микола.
- Нічого такого особливого. – Дівчина простягнула телефон, - спасибі вам велике!
- Так заради Бога! Мені, що шкода, що ти з мамою поспілкуєшся. А що за настрій такий похоронний?
- Ні про що не запитуйте мене. Іван загасив сигарету:
- Миколо, що ти до дівчиська прикопався? Немає настрою в людини, отож і не клепайся до неї, не лізь в душу!
- Це така справа – зараз ні, а через п'ять хвилин з'явиться. Дівоча природа мінлива, що наша погода. То дощик, то сонечко, то град. Міла важко зітхнула. Вона більше не проронила ні слова за залишок вечора. Хотілося плакати, але чомусь зліз не було. «Тепер мені зрозуміло, чому мене батьки відправили в санаторій! А спочатку до бабки на все літо законопатили. Боялися, знати, щоб я з гаряча на наламала купи дров. Подумаєш, женився! На цьому ж життя не закінчилося. Ну й нехай! Переживу й це. Мені все до лампочки». Микола загасив сигарету. Він встав, так , що захрумтіли всі суставчики:
- Ой, ой, ой! Чогось мій радикуліт розходився! Бачити, пора моєму ласунчику на бік, в теплу постельку, вже спати. Він попрощався з Іваном, пожавши руку – Дружбан, до завтра! - І неспішно направився вбік корпусу. Однак того, що він пішов, Міла навіть не помітила. Її бив нервовий озноб.
- Міла, ти зовсім задубла! – Іван скинув із себе курточку, й накинув дбайливо на дівочі плечі. А вона сиділа, нерухома, та байдужа до всього, немовби гарненька порцелянова статуетка. - Скажи, що в тебе там відбулося? Поділися своїм горем – буде легше. Від ласкавого голосу, від сторонньої уважності її начебто прорвало, і сльози потекли по обличчю, зависаючи на довгих, чорних віях.
- Розумієш, він... Він, - крізь ридання проговорила Міла, - женився!
- Ну і що з цього? Знати, не любив тебе. Можливо, це і до кращого. Не журися, Міла! Так що ти можеш знати! Це адже не твій біль.…
- Що ти можеш зрозуміти! - Вона прикрила руками своє рожеве личко. Маленькі, немов виточені зі слонової кісти ручки з блискучими нігтиками, такими рожевими і гладкими, начебто вона тільки що зробила манікюр. Вони приводили в сум'яття всі почуття, і змушували заходитися серце в солодкуватій знемозі. Солодко і боляче.
- Я розумію багато чого. Хоча і не все. – Він ніжно доторкнувся до волосся, і лагідно погладив його. Дівчина повернула голову, та підняла на нього свої заплакані очі. Їхні погляди зустрілися: її, повний горя і розпачу. І його, повний любові. - У тебе такі красиві очі! Він трохи помовчав, і продовжив говорити. - І ти створена для мене. Я це усвідомив з тієї самої хвилини, з тієї самої миті, коли побачив тебе. Ти вибач мене за той безглуздий жарт. Забери свій годинник. І вклав у напіврозкриту дівочу долоню срібну цибулину.
- Годинник? – Задумливо промурмотала Міла. – Годинник... - Вона розкрила свою долоньку, і глянула на срібну цибулину. – Ах, так... годинник! - Гірка усмішка сковзнула на її губах. І пропала. – Тільки навіщо вони мені зараз? Отут, розумієш, моя доля розбита вщент.…А душа болить, що плакати хочеться.… А ти - годинник!
- Не плач, моя фея! – Іван пригорнув руки до губ, і почав їх покривати гарячими, ніжними поцілунками, - тільки не плач! Дівчина здригнулася, але не відсахнула руки, а тільки придушено прошептала:
- Ах, милий Ванько, Ванько! Мені так тяжко на душеньці! Безумовно, ти старше мене, і розумніший од мене набагато. Але я почуваю всі зовсім інакше. Мені так хотілося любові. І мені представлялося, що я кохала. До сьогоднішнього дня. А тепер усе кінчено. І переді мною тільки чорна порожнеча.
- Отчого ти так несеш таке безглуздя? Дурне дівчисько! Ти прийдешся мріям про якісь примарні троянди, що дуже далеко. І не хочеш бачити того, що поруч з тобою. Прямо під твоїм вікном є трояндовий кущик. Однак ти його наполегливо не примічаєш. Кохай мене. У дівочих очах промайнув подив. Вона, начебто углядівши його в перший раз, ласкаво доторкнулася до його волосся. Потім капризно провела пальчиком по спинці носа, чолу, і грубому шраму на скроні.
- А ти по-своєму прекрасний. Мені дуже подобаються твої очі. Таке рідкісне сполучення - темні волосся.... И небесно-голубі очі.
- Міла, час спати, - Покликала її зі сходинок Настасія. - Корпус будуть незабаром закривати. Саме в цю мить щось похитнулося в її душі. Чи згасло колишнє? Чи народилося нове? Вона нічого не могла сказати.… Але в душі було таке відчуття, начебто заглянула в бездонну прірву. І від цього закрутилася голова.
- Ти мене теж вибач. Я була багато в чому не справедлива. Якщо не передумав, то я буду твоїм другом. Будь завтра до нашого столика. Прийдеш?
- Обов'язково. – Іван поцілував її гарячу долоню.
- Тоді я буду тебе чекати.
- Може, у кіно махнемо? Чи просто прогуляємося по набережної?
- Не можу обіцяти. Життя покаже. Моя мама приїжджає завтра ввечері, і я вас познайомлю. А якщо її не буде, те в кіно відправимося. Добре?
- Так... Я згодний. – Розгублено відповів Іван. Міла зняла його курточку.
- Спасибі тобі велике. За твоє добре слово. - Вклавши курточку на його коліна, рвучко поцілувавши в щоку, та втекла, швидка і легка, в точності лань. Хлопець оторопів від несподіванки, і подумав: «Ця дівчина непередбачена, як граната без запала.…Але як солодкий цей скороминущий поцілунок! Боже мій, скільки ясного світла принесла ця квітка в мою хвору душу!».
- Командир, я тебе шукаю скрізь. А ти отут всякі амури розводиш! Вже незабаром дадуть команду «відбій». Так що пора спати. – Виступив з мереживної тіні дерев Василь. Дивна дівчина. То сичить як пантера. То цілується. Її не зрозумієш. Покотили командир?
- Покотили. – Тихо проговорив Іван. Він все ще був під враженням першого поцілунку, і йому здавалося, що той палає яскравим полум'ям на щоці.
Глава двадцять перша.
А вночі знову пригадувався той жорстокий бій і гул ущелини. Як він, несучи за спиною пораненого товариша, спускався по схилі гори. В пам'яті спливло все, що відбулося більше роки тому. Всі думки та вчинки. «Позаду був сухий автоматний тріск, і гучна луна вторила «Аллах Акбар! Аллах Акбар! З ними Аллах! А з мною мої друзі! Хто захистить їхньої спини? Тільки заради цього було варто вмерти». - Промайнула невесела думка. І знову згадалось, як він біг по кам'янистій стежці, думкою лаючи проклятих чеченців: «От, сволоти, і чого вони до мене причепилися? Не терпиться заробити тисячинку зелені? Так не дочекаєтеся!». Коли обережно поклав пораненого під скелю, той відкрив мутні очі, і, облизавши потріскані губи, видавив:
- Кинь мене, і рятуйся сам.
- Мовчи! Ти забув, що ми друзі! – Досить грубо обірвав його Іван і, знявши флягу з пояса, розкрутив. – Пий! Він приклав до закривавлених губ хлопця флягу з водою. Зробивши кілька ковтків, поранений вдячно глянув на свого рятівника.
- Навіщо ти мене витяг з ущелини?
- Потім поговоримо. Зараз не до цього. Бачиш, чорножопі повзуть. Зараз всіх пустять архангелів. - Він пересмикнув автоматний затвор. – Лежи. Либонь відіб'ємося. – Іван поповз за скелю, і схоронився за уламками породи. І йому пригадалася дружина. Немов здалеку донісся тихий голос: «Ванюшка, ти побережи хоч трохи себе. Не стій на протягах, ніг не промочи». «Эх, Настя, Настасія.… Знала б ти, що твій Ванюшка майже двоє доби пролежав в засідці, чекаючи караван зі зброєю і наркотиками на голих каменях. А зараз вже другу добу гризе сухарі. Але, слава Богу, що цей кошмар залишився позаду. Ще трохи - і щасливо залишатися. А вдома відісплюся. А то вигляд в мене – як в привокзального бомжа».
Трохи поруч пролунав гучний вибух, чимось схожий на близький розряд грому. Світ затягло брудною завісою. Скільки пройшло часу, - Іван не відав. Чи кілька секунд, чи кілька годин. «Чому все червоне? Напевно, гранату, сволоті, шпурнули», – тільки подумав, як відчув грубий поштовх у бік і верескливий окрик:
- Гей, урус проклятий, швидко піднімайся! - Тіло капітана простромив, як ніж, гострий біль. Його погляд наткнувся на пораненого, - той лежав ниць на каменях. З його розбитої голови сочилася кров. Він із зусиллям відкрив очі: «Отчого все червоне»? І знову його вдарили, що все тіло прошив дикий біль. - Урус, шайтан живучий. - Роздався хрипкий, прокурений бас. Іван побачив перед своїм обличчям ногу, взуту в чувяк. «Чеченці. Якщо вони довідаються, що ми перехопили караван, можна сказати, що я не мешканець на цьому світі». - Він із зусиллям спробував піднятися, однак його рвонули за комір комбінезона і поставили на ноги. Бородатий мужик грубо тикнув його в спину автоматом:
- Тупоти, тупоти. А твого дружка пристрелимо. Погляд Івана наткнувся на пораненого, і в середині чоловіча душа здригнулася. «Сволоти! Що вони з ним створять? Очі точно виколупають, гади повзучі». Він оглянувся, та побачив за своєю спиною хлопчака в чалмі та дірявому халаті. «Дійсний зелене, як гусяче говно. А з автоматом он як спритно вправляється».- Визначив з першого погляду. І усвідомив одне. Те, що він задумав зробити, треба втілювати в життя. Чи зараз, чи ніколи. Він мертвою хваткою вчепився в автомат. І далі натреноване тіло діяло незалежно від його свідомості. Стрибок, перекид через голову – все так звично, немов це виконувалося не в бойових умовах, а на полігоні, а поруч стояв інструктор, а не запеклий бойовик. Він заліг за скелею, і пересмикнув затвор. Але роздався тільки сухий щиглик. Чеченці загоготали, і самий старший гортанно гаркнув.
- Ну, пожартували, і вистачить. Кидай цю залозку, а то в твоєму казанку діра буде. А ти нам живий потрібний. Іван метнув вбік марну зброю на землю, та виліз зі свого укриття.
- Дякуй свого Аллаха.
- А за що мені його дякувати? За те, що такі, як ти зруйнували мій аул і перебили мою родину? Не Аллаха мені потрібно дякувати, а майора. Це він навчив, як тебе брати. «Майора? А, тепер мені зрозуміло, відкіля в них був маршрут нашого руху. Вони знали і готувалися до зустрічі, Піймати б мені цього погона, точно яйця точно йому б відкрутив. Падлюка продажна. Але добре, що Микола не дуже довіряв цим штабним пацюкам. І ціль нашої операції для них залишилася таємницею за сімома печатками». Іван присів у скелі і зробив вид, що поправляє черевики. Літній чеченець його не квапив. Перед стояв тривалий перехід, і начальник загону наказав його доставити живим. Тільки живим, пообіцявши за це пристойну кругленьку суму грошей. Охоронець не очікував нового нападу, і на соту частку секунди відвернувся. Це дало новий шанс втечі. Іван встиг зробити стрибок, і вибити з його рук заряджений автомат. І, зробивши пари стрибків – перекатів, заліг за скелею. Тепер ситуація кардинально змінилася – він був у більш вигідній позиції, і бойовики це зрозуміли. Стежка проглядалася, як на долоні, а втікач був під прикриттям декількох метрів породи, і зброєю. Але вони ще горланили:
– Гей, гяур, кидай автомат, а те гірше буде! Дістанемо – яйця прострелимо. Іван зняв короткою чергою молодого бойовика. «Ні, вони мене просто не відпустять. Занадто знаю багато. Внизу, в струмка буду».
– а ви спробуйте, ризикніть здоров'ям». Старий бойовик зрозумів: штурмувати скелю собі ж дорожче буде, отут би скоріше віднести ноги. А цей скажений росіянин нікуди не дінеться. На стежці, перед струмком його можна буде перехопити. «Отут вартують, прокляті шакали. А я піду нагору» - Та заглянув у магазин: «Эх, патронів обмаль. А втім, для мене й одного вистачить з лишком. Чи багато потрібно, щоб угробити людини? Досить дев'яти грамів свинцю». А стежка вилася все вище та вище. Під самі хмари. Іван звалив на плечі пораненого, і скрипнув зубами:
– Важкий ти, зараза. Але нічого, пройдемо. Прорвемося. І почав подміться вгору по стежці. Все вище таі вище. Крок, крок і ще.... Він загубив лік часу і простору, поки не уперся в прірву. «Все. Приплили. Невже це все? Фініш»? – Тупо дивився на білу смужку снігу, що біліла внизу. Він усе зрозумів, чому було занадто тихо, і не чулося шуму переслідування. Бойовики йшли слідами, і були цілком і повністю впевнені, що їхня здобич не вислизне.
- Гей, шайтан, здавайся! Далеко все рівно не підеш. – Лунало позаду. Іван посадив товариша під хирляве деревце, і клацнув затвором, зло прошипів:
- живими не візьмете.
- Жерти захочеш, сам виповзеш. Кульгавий Алі вміє чекати. І внизу почувся моторошний сміх, немов закаркала зграя ворон. Це удесятерило його сили. Він дивився на сніг, і в голову прийшла рятівна думка: «А це вихід! Можна спробувати. Бог не видасть, свиня не з'їсть». І, сівши біля пораненого, пекуче зашептав на його вухо:
- Василь...Там, внизу, сніг. Кидайся, не розіб’єшся. Немає іншого виходу. Зрозумів? І відразу вбік перекид, а то я зверху скакну. Якщо не відповзеш, то ми обоє покалічимося.
- Зрозумів. Тільки допоможи, сам не можу, штовхни мене в спину. Іван поставив товариша на край прірви, і легенько штовхнув у спину. Той з лементом полетів вниз, і його темна фігура зникла в снігу, сховалася за скелею. «Тепер я. Ну, будь, що буде». Від удару хворіла голова, і сильно каламутило. «Ні, я повинний дійти». В скронях пульсувала гаряча кров. Перед ним зяяла пропасти. «Далі ходу немає. Невже це кінець, і я не побачу більше Настю». А позаду чулися лементи:
- Гей, шайтан, здавайся! Далеко не підеш. І почув моторошний сміх. Немов зграя диких ворон залетіла в ущелину. Іван з тугою подивився вниз і подумав: « Ну чому я не птах? Були б крила, перемахнув на інший край ущелини. Тільки мене ви і бачили». Внизу блищала, іскрилася в променях полуденного сонця смуга снігу. В обличчя повіяв холодний вітер. І душа зжалася від неясної туги. «Була, не була. Бог не видасть, свиня не з'їсть. Я повинний це зробити, повинний». Іван ступнув вниз. Він занурився в молочну завісу. Сніг набився в рукава комбінезона, за комір. По спині потекли холодні струмки води. Він устиг подумати: «якщо мені холодно, виходить, я живий». Але відчуття небезпеки його не залишало, і тихий голос інтуїції шепнув: сховайся під скелю. Іван сховався під монолітом породи, і вчасно. Зверху почали стріляти з автоматів, і спізнися він хоч на кілька секунд, хто його знає, чим би це закінчилося. Він вдавився в рятівну скелю. Бажаючи в ній зникнути, розчинитися. Зверху летів смертоносний град. Кулі чиркали, по каменях і скелям, не заподіюючи шкоди. Скільки пройшло часу – не знав. Йому показалося, що пройшла вічність. Однак у свідомості промайнула думка: «ці мерзотники нікуди не підуть, поки не упевняться, що я убитий. Вони повинні побачити мою кров. Тільки це наситить дійсних шакалів. Моя кров». Іван коротким змахом розпоров вену і направив струмінь крові на сніг. Біла полотнина сніжної цілини почервонілася. Зверху почули лементи радості:
- Шабаш урусу. Хана гяуру. Досить палити, патрони витрачати. Якщо не здох відразу, то від крововтрати лапті сплете. – Донеслася до нього російська мова. «Росіяни? Відкіля? Напевно, добре оплатили їхні чортові послуги. Іуди! І тепер за бабки палять, у кого накажуть», - Подумав Іван, затискаючи руку вище рані. Кров перестала сочитися, і перестала капати. В умовах високогір'я кровотеча зупиняється миттєво. Кров при нестачі кисню пузириться, чорніє і звертається. Абияк перетягнувши руку, підповз ближче до Василя. Приклавши вухо до його грудей, почув слабке биття серця:
- Живий, курилка! І, знову зваливши його на плечі, повільно пішов по стежці вниз. Задихаючись і хриплячи. Сутужніше всього йому довелося, коли тропа початку різко спускатися вниз. Він зупинився, і, посадивши друга на валун, закурив.
- Потрібно змотуватися звідси. За будь-яку ціну. Але куди йти? Карти ні, а блукати по горах не дуже хочеться. Йти по схилі хребта?
- Це дійсне марення. Не кожен горець ризикне, а ти мене ще тягнеш. Кинь, пристріли, я кінчена людина. Добре, що в мене ще з «Калача» не потрапили. А те через півгодини минув би кров'ю, як кабан, який-небудь.
- Не дури, хлопче, не дури! - Іван поправив пов'язку, оглянувши рань. Вона закупорилася згустком крові. Підмотавши її індивідуальним пакетом, натягнув камуфляжу. Його починав бити дрібний озноб. «Ні, тільки не це. Я повинний дійти, повинний».- Наказав він сам собі. Іван затис рану долонею, і кров потроху перестала сочитися. Перші метри показалися йому такими важкими, але він йшов, і повторював крізь зуби: я повинний дійти, повинний. Дійти і донести цього хлопчиська. Скільки йшов і куди – не пам'ятав. Все змішалося в його свідомості, і біль у натруджених ногах простромлювала наскрізь. Але у свідомості билася одна думка: «я повинний дійти. Я повинний». А дорога йому показалася такий знайомий. І ява плуталася з маренням, і здавалося, що це бойова операція, а на плечах – не поранений товариш, а повне бойове викладення з похідною рацією. Він крадеться по засніженому перевалі, а через сотню метрів залягли моджахеди, і чекають його. Він йшов і йшов, намагаючись обходити сніг, щоб не залишити слідів. Ніч накрила гори чорним покривалом, на якому блищали зірки. Удалечині світився самотній вогник, чим - те схожий на світлячок. Іван уперся в холодний кам'яний забір, почув, як затурбувалися, загавкали собаки. Скрипнула хвіртка, і вийшов старий в овчинному кожусі. Хлопець тільки сказав:
- батько, дай води. І світ для нього покрився густим, як молочний кисіль, туманом і пропав. Вода... Вона обпалювала пересохлі губи і цілющий бальзам вливалася в горло. Оклигав він від мірного гулу мотора і тряски, що віддавалася гострим болем в змученому тілі. Відкрив очі та й побачив, що над ним схилився Микола.
- Живий, братішка! Живий, чортеня смугастий!
- Як ви мене знайшли? - Іван важко розліпив потріскані губи,
- Дуже просто. Колона проїжджала повз саклі: як отут вибіг на дорогу дідуган, та ледве не під колеса влетів. І давай по своєму щось говорити. Добре, був перекладач, і нам розтлумачив, що вона просить забрати росіянина з його сараю. Ми послали пару солдатів. Вони притягли тебе, і якогось шкета.
Глава двадцять друга.
Іван тривожно глянув на вікно. Між хмарами проглядала великий, схожий на величезну мідну тацю, начищену до блиску, місяць. Він висів в оточенні дрібних зірочок на середині небокраю. «Проклята повня. Знову кошмари мені забезпечені на всю ніч. А до ранку так далеко! І найстрашніше, що це, можливо, зовсім і не сон. І все це відбувається насправді. Ця відьма повертається кожну повню. В моїх кошмарах. Не буду спати, і либонь проминеться!». – Чоловік стомлено прикрив очі, та продовжував думати: « так, наше життя стовідсоткова загадка. Якийсь тип у штабі видав мене. Зробив зрадництво своїх, як Іуда. Цікаво, скільки йому за це срібників відвалили? А цей дідуган, в якого, можливо, я вбив чи сина чи онука, фактично врятував мене від вірної загибелі. Нічого... я живий, а це саме головне. Будуть кісти цілі, а м'ясо наросте. Доля, чи карма це? Втім, хрін редьки не солодший. Може статися, і справді хтось на небесах керує нашими фатумами? Один рветься в літак всіма правдами і неправдами, пробиваючи крізь кордон співробітників аеропорту і попадає в катастрофу. А іншої не може потрапити на таксі, а потім запізнюється на літак. І моторошний бумсик відбувається без нього. Чому один гине, а іншої рятується? Отчого Господь вирішує одного вбити, а іншому дає шанс вижити? Немає відповіді. Доля, та й тільки». Він не помітив, як заснув. І знову в його поле зору проглядалася стежка. Вибух.… І осколки розлютованими осами впилися в тіло. І яскраво-червона кров, тепла і липка, стікає по обдертій об камені спині. А потім збирається під животом в противну калюжу. А потім вертольоти зринули через гряду скель зненацька. Здавалося, що вони матеріалізувалися з повітря. Від залпів «нурсів» вгору піднялась земля. В сторони бризнули осколки скелі. І ущелина перетворилася у вогненне пекло. А поруч зі скелею з'явилася жіноча фігура, закутана в чорне одіяння. Точніше, це була не жінка, а кістяк у чорних шатах. І цей одяг жахаюче тріпався на вітрі. Її голий череп просвічував крізь діри хустки. Іван повернув голову і зустрівся повним жаху поглядом з поглядом відьми. Щелепа кістяка відвиснула, і злісні вогники запалилися в порожніх очницях. Відьма закинула назад голову і засміялася. Моторошно і беззвучно. А потім, ощиривши всіма зубами, потягнулася рукою до Івана. «Знову ця мегера... Проклята гарпія! Знову прийшла сьорбати мою кров. Це фініш. Я не виживу». – Приречено подумав він, закриваючи очі. Він вже почував дотик кощавих пальців до свого плеча. «Тьху, яка гидота! Вона вже торкнулася мого тіла!» - Подумав він з відразою, і відхитнувся від кістяка. Але кощава рука не відпускала, і не послабляла своєї льодової хватки. Кістки впивалися в тіло, а череп зловтішно посміхався. Його щелепи стулялися і розмикалися, немов він говорив щось. Потім зуби клацнули в небезпечній близькості від шиї. «Зараз вона буде ссати мою кров». – І перед його внутрішнім поглядом промайнули кадри його життя. «Як мало.... Всього тридцять чотири. А, можна сказати, я майже ще не жив. То навчання, то армія...». Він відкрив очі. І побачив Мілу. «Але відкіля взялася ця дівчинка?» - Із подивом уп'явся на неї, вдягнену в збрую середньовічного лицаря. Міла тримала в руці вогненний меч. Хватка кістяка ослабнула, а потім зовсім зникла. Почалася битва. Дівчина дуже майстерно володіла зброєю. Повітря заповнилося запахом гару. Іванові стало важко дихати. Навколо було повно диму, що він нічого не бачив. За своєю спиною почував звук, немов сотню кісток перемелювали в пил. Хмара криваво – червоного диму оточило все навколо. На тисячну частку секунди відьма зависла над ним. З її порожніх очниць вилітало згубне полум'я. А щелепи клацали в диявольській люті. Потім все зникло. І через кілька митей від чаклунки залишилася тільки жменька попелу. Усе-таки чорнокнижниця перед своєю загибеллю встигла ранити дівчину в голову. І, на обпалену сонцем землю, капнуло кілька крапель крові, схожих на крихітні коштовні рубіни... Мимо пролетів порив вітру. Він розсіяв дим, і помчався далі по стежці з жалібним виттям. Іван важко піднявся з голої землі, і впритул наблизився до Милі. Він обережно доторкнувся до невеликої ранки на дівочій скроні.
- Ти поранена? З тобою все в порядку? – Затурбувався він, витираючи кров хусточкою, що знайшов в кишені. – Ти вся тремтиш... Дівчина здивованим поглядом зміряла його:
- Що ти так розхвилювався! Подумаєш, трошки зачепило. Але я в повному порядку, так що ти за мене не хвилюйся. Просто пустячна подряпинка.
- Навіщо ти мене врятувала? – Здивувався він. Брови дівчини зійшлися на переніссі, а очі презирливо прищулилися.
- Тому що я тебе кохаю. – Почув ці дивні слова у відповідь. - Тому і зняла з тебе закляття чарівниці ціною власної крові.
- Але ти тікаєш від мене стрімкіше лані, точно біс від ладану.
- Не вір моєму тілу, а довіряй душі. Її образ почав бліднути. Знову поривши крижаного вітру пролетів через ущелину. І хлопець у розпачі закричав в усе горло:
- Не покидай мене! Повернись!
- Командир, командир, прокинься! – Пролунав голос Василя. – Прокинься, не горлопань так, а те всіх розбудиш! Іван здригнувся, і, відкривши очі, сів у постелі: «Це сон, чи ява? А може бути я зараз сплю? А потім я прокинуся в цій ущелині? Ні, швидше за все я вже прокинувся».
- Знову повня... і знову кошмари. – Іван зітхнув, стер піт з чола. Почуваючи страшну слабість, знову відкинувся на подушку.
- Вгамуйся, командир! Твоя група пробилися. Це закінчилось. У нас говорять: не бери важкого в руки, а дурного в голову. Так що спи. Іван закрив очі, і прошептав:
- Не заспокоюй мене. Цей вічний кошмар ніколи не закінчиться. Війна мене від себе не хоче відпускати... і чаклунка теж. І не випустить на волю мою душу до самої смерті.
- Спи, командир! – Василь поправив ковдру, та влігся в ліжко. До слуху Івана донеслося рівне сопіння сплячого людини. А він ніяк не міг заснути. Чоловік лежав, поклавши руку під голову, та міркував: « Цей тільки сон! Але він такий виразний, і майже в точності повторює той фатальний день, що змінив моє життя назавжди. І кожне півнолуння – одне і теж. Боже мій, коли це тільки припиниться! Коли відьма залишить мене в спокої!». Над ранок він знову забувся сном. Але вже без сновидінь. І ранком прокинувся обновлений. Вперше за останні місяці в нього не було слабості в повню. Лежачи в постелі, думав: «невже Господь послав мені рятування? Невже все це було правдою? Чи воно тільки йому привиділося, і це тимчасова відстрочка?»
Іван присунувся до дзеркала в овальній рамці, що висіло на пофарбованій в зелений колір стінці біля фаянсового умивальника. Відтіля на нього дивилася смертельно втомлена людина. На впалих щоках пробивалася триденна щетина. В блакитних очах переглядали червонуваті прожилки, а темні півкружжя під очима видавали хронічне недосипання. Скуйовдивши біляві з легкою сивиною, волосся, сам собі думкою сказав: «Гей, Іване - барабане! І на кого ти став схожий? По-моєму, зараз краще в труну кладуть, чим ти виглядаєш. А все сон в пів - ока, сухий шматок на бігу». Зачісуючи, уважно оглядав себе, він продовжував міркувати: «Эх, моя пика трохи блідувата, так малість страшнувата.... Але нічого.… Були би кістки, а м'ясо прибуде. Швидше б наставав вечорок!» - Він думкою квапив час. А сонце, начебто в глузування, немов застигло на небокраї. Як важко чекати! Нарешті-те в повітрі повіяло вечірньою свіжістю. Зробивши всі процедури та масаж, Іван знову влаштувався біля дзеркала. Хлопець прийнявся причепливо вивчати свою фізіономію. Здавалося, вся кров цілком відринула від його обличчя, і воно цілком стало жовтуватим. «Безкровний, чисто зняте молоко. Та й чого на дзеркало нарікати, коли рожа в самого крива! А що ти думав? Вісім місяців госпіталю.… Це тобі, брат, не мед і не цукор! І сьогодні мій день народження. Коли я його тільки святкував? Один разочок, і то в інтернаті, на день іменинника». – Він прийнявся голитися. Вікно в палаті було відкрито, і приглушений плескіт і шум хвиль, що б'ються об берег, влітав сюди крізь фіранки.
- Ой, Ванько, а, Ванько! Ти охляв, і похудав, точнісінько як той березневий котяра. Не тріскаєш нічого, упівока спиш. І що ти вишукав у цій чорнявій вертихвістці? От подивися на Настасію! От це баба те, що треба! Все при собі, і на місці.
- Настасія? Це бездушна лялька, а не жінка. Їй по головах тільки йти, щоб домогтися свого. Хочеш – забирай її собі, а Милу не торкай. – Іван збризкався одеколоном. – я ще красень хоч куди! Хоч зараз під вінець. І нічого я не похудав! Я все життя був сухорлявим. – Хлопець з серцях ляснув дверима, і покотив вбік заповітної липи. «Зараз я її побачу. Доторкнуся до чарівної руки. І буду говорити з нею майже весь вечір».
Глава двадцять третя.
А під старою липою давно кипів самовар, і гучна компанія картярів догравала в партію підкидного дурня азартно, з жартами та примовками. В цей раз програв Микола, та білява незнайомка виписувала йому щиглики по носі.
- Вітаю всю чесну компанію! – Промовив Іван. Чоловіки потисли один одному руки. –
- наше вам з пензликом! – Весело відповів Микола. Що припіднюєшься, капітан? Грати будеш в дурня? – Чоловік запитально глянув на товариша.
- Не відмовлюся зрізатися в одну партію. – Капітан упритул під'їхав до столика. Микола прийнявся додавати на його частку карти.
- Вуха в сторони! Слухайте новий анекдот! Сьогодні в одній газетці бульварного пошиття відкопав. Солдата на постої в єврея. У відведеній йому кімнаті на полку лежав великий шматок сала, яким він і скористався. Приходить хазяїн, не знаходь сала і запитує: «Де сало?» А солдата нагло відповідає: «Кіт з'їв». Єврей бере кота на ваги. Котяра виявляється вагою приблизно рівним кількості зниклого сала. «Ну, сало є, а де кіт?»
Поруч з капітаном сиділа красива сіроока блондинка з густим волоссям, закладеними короною навколо лілейно - білого чола. Вона розсміялася задерикуватим, сріблистим сміхом, і хлопець від несподіванки здригнувся. «Як її сміх схожий на сміх Милі. І так пахне трояндами.... Це, напевно, парфуми блондинки». – Подумав Іван, вступаючи в гру. Отут з корпуса вийшла Міла.
- Здраствуй, мій капітан! – Вона ніжно пожала його руку. «Міла, кохана! Ти не знаєш, що ти зробила для мене. І я доб’юся, щоб ти стала моєю!» І, окрилений надією, енергійно прийнявся наступати. Залишившись у грі один на один із блондинкою, він промовив.
- Як не сумно, але ви, мадам, програли. – Сказав, кидаючи, немов заключний акорд, три шістки. Жінка сердито глянула на нього і прийнялася тасувати карти.
- Дуже приємно. Ми мені, я так зрозуміла, повісили два погони і зірку?
- Ви не помилилися. На жаль, так вийшло. Я не винуватий.
- Я не ображаюся. Це гра. – Вона ласкаво посміхнулася капітану. Щось знайоме промайнуло в цьому швидкому, злегка настороженому погляді.
- Хто ж це? – Тихенько шепнув капітан Милі.
- Це – моя мама. – Посміхнулася дівчина у відповідь.
- Та жартуєш ти не до місця! Це, либонь, твоя старша сестричка.
- Ну, нехай буде по-твоєму. Нехай буде старша сестричка, як що ти мені не віриш.
- А чому ти мені відразу про це не сказала, що це твоя мама? – Сердито запитав він.
- А що б ти тоді робив? – Здивовано кліпнула очима дівчина.
- Шістки не вішав! – Спалахнув чоловік.
- А чи не час нам чаю попити? – Микола підморгнув Милі. В його ясних очах промайнула хитринка. Це був сигнал. Дівчина вийшла і незабаром повернулася з великим тортом, прикрашеним трояндами. І в кожній – маленька рожева свічечка. Блондинка з хитруном посміхнулася, і змахнула рукою:
- З днем народження. – голосно вимовила вона.
- З днем народження! – Підхопив її ніжний голосок хор картярів.
- Ну, товариш капітан, я і є мама Марії. Олена Федорівна. Чоловік так розгубився, що почервонів, начебто школяр.
- Але ви так молоді, що більше схожі на її старшу сестру.
- Вельми вдячна за комплімент, але я не сестра, а мама. Я знаю, що ваше ім’я - Іван. Микола сказав, що у вас сьогодні день народження. Ми приготували для вас невеликі подарунки. – Вона нагнулася, і дістала з-під столу великий букет троянд, - ці квіти - вам.
- Але відкіля ви довідалися? – Розгубився хлопець.
- Це все Микола. Всі вітання – його ідея. Я його по школі пам'ятаю, як великого масовика – витівника.
- Оленка – моя колишня однокласниця. І вона мені теж допомагала. Ой, так скоріше задувай свічі, а то кремові трояндочки псуються від жару. І не забудь загадати саме таємне бажання. – Почав квапити друга Микола. «Хочу.… Хочу пробігтися босоніж по росистому лузі. По ранковій траві та морському прибою». – Вдихнув глибше, так, що занили прострелені легені, та закрутилася голова. Замруживши очі, дунув, що є сили. Вогники свічок здригнулися, як злякані метелики, затріпотіли й згасли. «Вийшло! Вийшло! Я буду ходити! Невже»? – Затаїв він подих з радості. Олена передала йому книгу:
- Це вам. – І поцілувала в щоку. На нього пахнуло ароматом апельсинів та ліків. «Вона напевно доктор» - Пронеслася, мигнула думка.
- вельми вдячний вам, пані. – Відгукнувся, уважно розглядаючи книгу.
- З днем народження, - поздоровила його Міла, подаючи пакет із подарунком. І теж поцілувала в щоку. Це настільки зворушило, що професійна витримка військового дала збій, і голос затремтів від почуттів.
- Велике спасибі вам за ваш сюрприз. За квіти, і за подарунки.
- Ну, а тепер починайте різати торт. – Олена подала ніж. Іван трохи сконфузився:
- Я не знаю, як це робиться. Ніколи не доводилося різати торт.
- А що отут такого надто особливого? Це так просто, як двічі два чотири! – Жінка вклала ніж в його руку, - така операція робиться так. – Повела його рукою, - від центра до самого краю. Тільки трояндочку не зачіпайте. От так... і так. Добре виходить. Капітан вибрав саму прекрасну троянду і подав цей шматок Милі:
- візьми. Це тобі. Нехай троянда йде до троянди.
- Дякую. – Зашарівся, точно мак, дівчина. І присунулася ближче до нього. Хлопець непримітно пожав її руку:
- Скажи, відкіля ви усі довідалися, що в мене день народження?
- Чи не все рівно? Цей сюрприз придумала мама та Микола. Тобі погано?
- Ні. Але це такий день народження в мене перший.
- Як перший? А раніш? – Дівчина із подивом зазирнула в очі капітана.
- Я з дитбудинку, і тому не знаю своїх рідних. А там що? Поздоровили всіх вкупі. Влаштували день іменинника, і на цьому зась. А моя дружина? Я з нею прожив у цілому всього тільки кілька тижнів. А то поїздки, робота, відрядження.
- Вибач, я не знала таких подробиць твого життя. Моя мама... Вона лікар-невропатолог. І переглянула твою історію хвороби. А там був запис твоїх паспортних даних. Так вийшло.... Тільки не говори, а то мама розсердиться. Вона дивилася все це під великим секретом.
- А ти відкіля знаєш?
- Підслухала їхню розмову з Миколою. І то кінцівку. Але я думаю, що такий день ангела в тебе буде не останнім.
Олена помітила, як дочка дивиться на іменинника. «Бог мій, так це серйозно! Невже моя дівчинка закохана в цього капітана? Боже мій, тільки не це! Хлопець безнадійно хворий, і йому гарантована все життя в інвалідній колясці. А нездорова людина – це великий тягар. Ох, уже ця Міла! Від однієї дурості уберегла, так вона має намір вляпатися в іншу».
- І Настасія перехопила погляд Івана. «Міла, Міла! Ти ще дитя проти мене, а виявилася набагато сильніше». Дівчина не забирала свою долоню. Її ніжне, лагідне тепло дражнило почуття та гарячу кров капітана. І ця думка прийшла раптово. Немов удар блискавки, чи якесь осяяння. І це зрозумів і хлопець. «Вона мене кохає» - Радісно стукало його серце. Це здавалося йому найбільшим дарунком долі. А час поволі йшов далі й далі. Від торта залишилися одні крихти. Самовар давно остигнув. Наставала настав час прощатися.
- Вася, у мене до тебе велике прохання. – Тихенько шепнув товаришу капітан.
- Що завгодно зробити? – Глянув на нього Василь.
- Віднеси, будь ласка, квіти і подарунки в палату. Я хочу з Милої поговорити наодинці. Розумієш?
- Як не зрозуміти... Василь хитро посміхнувся, узяв пакети з подарунками і букет троянд. – Квіточки у водичку поставити, на тумбочку?
- Так, роби з ними що хочеш. Хоч у водичку, хоч на тумбочку. Тільки не мозоль очі.
- Я вже пішов. – Василь моторно сховався в заростях бузку.
Міла проводжала маму, і вони стояли в машини. Мати взяла її за підборіддя і строго подивилася в очі дочки:
- Дочка, ну хоч тут будь хоч небагато посерьезніш! І, заради Бога, не жартуй з чужим серцем і розумом. У мене виробляється враження, що капітан захоплений тобою. І, здається, він закоханий у тебе не на жарт. Дівчинка моя, тобі самої ледь минуло сімнадцять років. І не забудь, що ще рік школи перед. А так само помни про свою заповітну мрію. Ти ж хочеш стати лікарем?
- Так... - Тихим голосом відповіла Міла. - Мамо, що ти так хвилюєшся? Ми тільки друзі, і більше нічого!
- Дивися мені, дивися! А те, як би ця дружба не закінчилася урочистим маршем Мендельсона. До суботи. - Мати поцілувала Мілу, та сіла за кермо.
- До суботи....- Смутно відповіла дівчина. Легкова машина голосно фиркнула і, рушивши з місця, зникла в давно наступила літній темряві. Удалечині, за поворотом згасли габаритні вогні. «Ми друзі. Тільки друзі, та не більше!» - Подумала Міла. А туга в душі росла, начебто тінь на поле від хмар. От вона повзе, закриваючи волохатою лапою все. А потім пливе, гнана вітром, далі. Дівчина, занурена в міркування, не примітила, як поруч неї зупинився капітан.
Глава двадцять четверта.
Хлопець ніжно взяв дівочу руку, і ласкаво посміхнувся:
- Міла, про що ти глибоко замислилася?
- Так.… Про всяку всячину. – Розсіяно відповіла дівчина, зриваючи квитку левкої, та машинально обриваючи ніжні пелюстки. Вельми вдячний тобі... – Голос капітана трохи здригнувся, але хлопець приховав своє хвилювання, і далі спокійнім голосом вимовив, - тобі за свято. – Нотки вдячності забриніли в його голосі.
- Я вже тобі говорила, що в цьому ніякої моєї заслуги немає ніякої. Все це придумали мама та Микола. Але я дуже рада, що тобі наш сюрприз вельми сподобався.
- Це так було здорово! Це - перший мій день народження, який я так класно зустрів. - Капітан подивився на подругу, та посміхнувся їй сердечно, щиро. - Подивися, який красивий вечір! Скажи, котра година?
- Дев'ять вечора. – Міла глянула на годинник. Я піду спати! – Вимовила Міла. – Трошки утомилася від денної біганини.
- Ти вже хочеш піти спати? Але зараз адже всього-на-всього дев'ята година. А це - дитячий час. Пішли, прогуляємося ще трохи! Зробимо маленьке продовження мого дня народження. – І, не чекаючи її відповіді, продовжував, - хочеш, давай, прокочу! – І різко потягнув дівчину до себе на коліна.
- Ой, відпусти, відпусти! – Дівчина злякано забилася в його руках, немов рибка в сітях рибалки.
- Обережно! Міцніше тримайся, бо їдемо з вітерцем! А тут такий крутий спуск! – Задерикувато викрикнув капітан. І вона інстинктивно оповила його міцну шию руками, прилинувши до широких грудей. У вухах засвистів бешкетник - вітер. І, як примарилося дівчині, цей пустун приніс на своїх крилах ніжні слова: «Я люблю тебе!». В цей момент інвалідна коляска зупинилася в самої крайки набережної. Іван міцніше пригорнув дівчину, і з насолодою вдихнув аромат дівочого волосся, пронизаний солодкими пахощами жасмину та троянди. Хлопець від цього аромату просто втратив розум. Кров заграла в його жилах, молода і гаряча, мов би ще не зовсім настояне вино. І він, трошки нагнувши голову, доторкнувся своїми губами до вуст Міли. І зірвав з дівочих губ першій поцілунок.… Найперший в дівочому житті... Але далеко не останній. Такий ніжний, солодкий та трохи терпкуватий, начебто аромат чайної троянди. Цей поцілунок тривав до надзвичайності довго... На скільки вистачило подиху. І коли Іван відірвався від губ і глянув в обличчя дівчини, то побачив, що Міла була дуже близька до непритомності від надміру почуттів, що нахлинули в її недосвідчену, незміцнілу ще душу напівжінки, напівдитини. Вона тихо прошепотіла:
- Ти - мій капітан. Боже мій, як я тебе довго чекала.... так довго, що втратила уже всяку надію тебе зустріти. Ти не ображайся на мене... можливо, я тобі грубила, тому що тебе не відразу впізнала. І дівчина думкою додала: «Я люблю тебе, мій капітан. І почуваю серцем, що і я тобі не байдужна. А я грішною справою подумала, що це вітер приніс чужі слова на своїх очманілих крилах! Але поки нічого тобі не скажу. А, можливо, і скажу. Тільки пізніше». І знову пошептала: - Поцілуй мене ще раз от так. Мене так вперше цілують. І він цілував і цілував. Все здавалося чудовим сном, і не хотілося пробуджуватися. А капітан в цю мить подумки молив свою долю: «мить, зупинися, ти так прекрасна! Не йди, не залишай мене. Я люблю тебе, Міла! І не можу жити, дихати без тебе, моя улюблена фея». Він хотів сказати, і відкрив рот, але Міла капризно прошептала:
- Ні слова! – вона приклала пальчик до його губ, і подумала: «Як безумна ця насолода! Серце тане в грудях, і від поцілунків кружляється голова». - Міла опустила вії. Пройшло кілька хвилин. І дівчина тихо запитала:
- Скажи тільки правду - ти мене любиш, чи так, жартуєш?
- Я? – На мить замислився капітан. А потім поцілував ніжно її уста, і прошепотів: Я кохаю тебе. Вдячний долі, що вона звела нас разом. І ще більш вдячний тобі тільки за те, що ти прогнала тіні моїх примар... примар минулого. А ця любов дала мені сили жити по-новому.
- Але ти адже і Настю любив, а потім кинув. – Спохмурніло обличчя дівчини.
- Ти не зовсім вірно інформована. Настя кинула мене, а не я її. А це велика різниця. Я не зрадник – мене самого дуже підло зрадили. Розумієш, скільки чоловік живе, стільки він може і любити. А кожна любов – це як нова планета. Неповторна і прекрасна. Тілесну радість можуть дати багато хто. А от повну радість в любові – тільки кохана людина. Міла, ти така тонка, поетична натура. Зізнайся, тільки чесно, ти ніколи не пробувала писати вірші? Дівчина сором’язливо посміхнулася.
- Пробувала, тільки давно. І написала одне. Так, на дозвіллі.
- Прочитай мені, будь ласка, що ти написала. Дівчина відкинула трошки голову назад, і спокійним, трохи хрипуватим від хвилювання голосом, почала читати:
- Світлість моря грає хвилями
Б’є об берег. Наяди вбрання...
Чайки в'ються над берегами
Вдалині – самотній фрегат.
Сонце збризнуло золотом скелі
Та вітрила червоні, що мак...
І дівчисько сидить на причалі
Човен свій залишив рибак.
Всі замовкли. Не чутно насмішок.
Від фрегата відчалив баркас.
Принц мій... Грій ...твої очі, усмішка...
Забирай мене в зоряний край...
І зникає корабель у серпанку,
Щезне він вдалині, мов туман.
А кохання...Всі грає на скрипці
Що заслухалися небеса!
- Здорово! Які хороші вірші. У тебе є, безсумнівно, талант! – Вигукнув Іван, із замилуванням дивлячись на подругу. - Скажи, що ж тебе надихнуло їх написати? Дівчина лукаво подивилася на нього. В її очах спалахнули бешкетні зайчики.
- А як ти сам думаєш? Капітан небагато задумався, і протер підборіддя.
- Я думаю... - Він глянув убік моря. – Я думаю, що, швидше за все.… Це «Червоні вітрила» Гріна. Ласкава посмішка сковзнула по дівочих губах.
- Ти правий, мій капітан.
- Виходить, я твій капітан, а ти моя Ассоль? - Він пригорнув її руку до грудей. А потім рвучко поцілував. Дівчина лукаво посміхнулася:
- Все можливо, все можливо...Я так хочу бути щасливою! Заприсягнися, що ти будеш любити тільки мене. Він ласкаво поцілував її ніжні рожеві пальчики:
- Міла моя, клянуся, що буду любити тільки тебе! Ти – моє життя, моя душу. І в ці маленькі ручки я віддаю усього себе. Своє життя і душу. – Його губи торкнулися її волосся. І цей порив ніжності освітив поранену душу, немов світло сонця крізь хмари бурхливого дня. Іван цілував її брови, і шепотів, - я люблю тебе, дівчинка моя, вір мені.
- Скажи мені, що таке любити?
- Я не знаю, як тобі це пояснити, моя улюблена дівчинка. Можу тільки сказати, що любити немає солодше... і немає більшої болі. Любов – це дика суміш меду та отрути. А щаслива любов буває дуже рідко. Але вона робить день рівний року, а рік – вічністю.
Літня ніч давно - давно ввійшла у свої законні права. Вдалечині, на приморському бульварі, горіли різнобарвні вогні кафе і ресторацій. Хлопець і дівчина зупинилися неподалік від маленького бара.
- Ваню, скажи, ти був щасливий з Настею? – Міла пильно подивилася в його очі.
- Як тобі сказати.… Перші два тижні після мого одруження було всі прекрасно. Я міг з повною свідомістю сказати, що жив з Настасією душа в душу. І дружина мені представлялася повною досконалістю. Можливо, і були дрібні недоліки, але на фоні закоханості вони перетворювалися в достоїнства, хоч і трохи дивакуваті. І це щастя мені зовсім не здавалося чимось незвичайним. Я його сприймав, як прості люди - повітря. Коли воно є - його не помічають. А коли не вистачає – умирають. Так і моя любов. А потім... Я просто задихався від недоліку розуміння і ніжності. У мене пропала впевненість у завтрашньому дні. З деяких пір з деяким жалем спостерігав, як кохана дружина віддаляється від нього все далі та далі. І останнім часом перед розводом стали один одному чужими. Кожен жив своїм життям, не думаючи про сподівання і надії іншого. І з деяких пір головним бажанням була можливість бути будинку як можна менш. Розумієш, моя душу втомилася від постійних причіпок. Часом здавалося, що я одружений на мегері.... И після чергового скандалу хотілося піти, куди очі дивляться, і більше ніколи не повертатися додому. Іноді задумувався над дивними метаморфозами, що відбулися з моєю Настею. До заміжжя вона була такою ніжною, такий жіночної та беззахисний. А тепер її начебто підмінили. З лебідоньки стала звичайною сірою гускою. Скільки б чоловік не думав про свої вчинки, все рівно до кінця він їх не в змозі усвідомити. І тільки робота давала мені таку можливість. Вона дозволяла затримуватися, особливо останнім часом перед розводом, коли переді мною з'явився занадто вже багато сімейних проблем. Можливо, тому я і завербувався в Чечню. А там…Розмова на цю тему псує нервову систему. - Іван ласкаво провів пальцем по її бровах. - Зараз так добре на бульварі! Давай махнемо в кафе! Мороженого поїмо, можна і шампанського випити трохи. Як ти думаєш? – В синіх, точно волошки в степу, очах Івана промайнула хитринка. І вони заіскрилися, так не обоє відразу, а те один, те іншої... начебто яка – те жвава іскорка перескакувала з ока в око. Міла соромливо посміхнулася:
- Я не проти мороженого. А щодо шампанського можна ще подумати. Так спочатку випусти мене. – Хлопець неохоче розтиснув обійми, і дівчина швидко вислизнула з його рук. – А тепер можна. Гайда в кафешку! Він не поспішаючи, під'їхав до трояндового куща, і обережно зірвав бордовий, ще не що цілком розкриту квітку. Капітан неголосно окликнув дівчину:
- Міла, підійди, будь ласка, до мене ближче. Дівчина наблизилася майже впритул до коляски. А він показав її квітку – подивися, тільки, які зроблені форми. Тут немає нічого зайвого. Він прекрасний. І ти на нього чимось схожа. Міла недовірливо посміхнулася:
- І чим же?
- Ти така ж красива, ніжна, ранима. І колюча.
- Навіть так? - Брови дівчини від здивування піднялися вгору.
- Навіть так. Нагнися! Дівчина слухняно опустила голову. Хлопець не поспішаючи, акуратно вправив квітку в її чорні неслухняні кучері. – Так – те воно буде краще.
- Спасибі тобі. Я дуже, дуже люблю квіти. Особливо троянди. - Вона йшла поруч з його коляскою і міркувала: «Чому моя душа так болить? У мене таке передчуття, що ми незабаром розстанемося. Та від чого я так думаю? Не знаю... Чи не все рівно... Я його люблю.… І він мене любить. Ми щасливі – а це саме головне. Я знаю, що на небесах наші долі з'єднані воєдино...»
Глава двадцять п’ята.
По нічному бульварі бродили пари молоді. На коліна Івана впав жовтий лист.
- Незабаром осінь. – Проговорив із гіркотою чоловік.
- Так... Ти правий. Вже осінь. І незабаром почнеться жіноче літо. – Вимовила задумливо Міла.
- Ти знаєш, що цей час закоханих? – Скуйовдив свої волосся Іван долонею.
- Ні, ніколи не задумувалася над цим. – Розсіяно відповіла Міла. Меж її брів залягла тонка вертикальна зморщечка. «Цікаво, про що вона міркує? Хто знає, про робиться в мороці душі людський?» - Подумав хлопець, дивлячись на серйозне обличчя дівчини. Вітерець зрідка шпурляв в калюжі листи, і вони плавали в них, немов маленькі кораблики, і повільно тонули в мутній воді. Під легкими, в точності повітряними, тентами сиділи люди. Вони їли, пили, слухали музику, розмовляли. Чувся жіночий сміх. Місто жило своїм життям. Хлопець та дівчина зайняли крайній столик. В цьому кафе, розташованому під відкритим небом, дихалося легко та вільно. В ньому не було запахів баранячих котлет і підгорілої гречаної каші, як у будь-якому привокзальному ресторані. Іван, підморгнувши темноволосій офіціантці, та мило посміхнувся:
- Дайте, будь ласка, карту. - Міла опустилася в легке плетене крісло.
- Зараз подам. – Посміхнулася у відповідь офіціантка, і відійшла вбік бара, пікантно погойдуючи своїми повними стегнами.
- Що буде моя смугляночка? – Іван взяв карту, що принесла офіціантка. Міла розсіяно розгорнула, та прийнялася вивчати. Через хвилину сказала:
- Я буду ванільне морозиво.
- А як щодо шампанського? – Дівчина тихо вимовила:
- Я його не пробувала. Якось не доводилося.
- Ніколи не пізно це зробити. Будь ласка, пишіть замовлення. – В руках офіціантки з'явився невеличкий блокнотик та олівець.
- Я вас слухаю.
- Пляшку шампанського, ванільне і вершкове морозиво. Так.… І шоколад.
- Вам який – у плитці чи гарячий? – Питально подивилася офіціантка на нього.
- Який ти будеш? У плитці? Чи як там сказали... - Капітан глянув на Милу.
- В плитці. – Лаконічно відповіла Міла. Моторна офіціантка відійшла виконати замовлення. Іван помітив, що мимоволі муркоче легкий мотивчик популярної італійської пісеньки. Йому згадалося службове відрядження в Неаполь. Як це було давно, і в той же час не дуже. В його пам'яті спливла південна ніч, вид на затоку при світлі ранкових зірок, звук мандоліни … Приглушений грудний жіночий сміх, холодне к’янті за пізньою вечерею. «Эх, був колись такий щасливий час. Якщо б вийшло, напевно, другий раз поїхати, то не відмовився б». І незабаром повернулася офіціантка, несучи перед собою замовлення, що зробив капітан, на невеличкій таці. Поставивши на стіл цеберко з замороженим шампанським, і все інше, чемно посміхнулася.
- Ви зараз розрахуєтеся, чи на виході?
- Зараз. – Іван дістав їхньої нагрудної кишені портмоне. – Скільки я винний? Офіціантка, щось підрахувавши на калькуляторі, вимовила.
- З вас вісімнадцять гривень.
- Візьміть. – Він поклав їй на підношення два червінці. Офіціантка заметушилася, дістаючи з пояса здачу, але капітан її зупинив. – Залишіть. Робота у вас важка, купите своєму кіндеру шоколадку.
- Спасибі... - Смутилася офіціантка, відходячи вбік. А капітан взяв дівочу руку і ніжно поцілував. Глибока хвиля ніжності до цієї чистої душі захлиснули чоловіче серце. Він нарешті, зважився сказати саме таємне, що зберігав в самій глибині свого серця.
- Міла, скажи, я тобі хоч трохи подобаюся? - Дівчина почервоніла і її вії здригнулися.
- Не знаю. Але коли ти поруч, мені так на душі добре і спокійно. А коли тебе ні, те здається, що чогось не вистачає. В його мозку мигнула досить смілива думка, і раптом його простромила хвиля тремтіння. Немов перед чимось несподіваним. Нерви напружилися до межі, точно струни. Він подумав: «Спокій, тільки спокій. Зараз, або вже ніколи»!
- Ти згодна бути моєю дружиною? Дівчина здивовано глянула на капітана.
- Не квап мене з відповіддю. Дай хоч небагато розібратися в собі. Я ще так молода, і недосвідчена. І життя зовсім не знаю.
- Я тебе дуже люблю. Будь моєю дружиною, і ніколи не пошкодуєш. Не дивися на те, що в мене ноги не ходять. Саме головне, що голова на плечах. А це важливіше. І руки дещо вміють. До їхнього столика підійшов довговолосий хлопець у стильних джинсах і потертій футболці.
- Салют, Мілка! Чого тут загоряєш? Пішли, кофейку поп'ємо, побазаруємо. Про життя, про людей.
- Здраствуй, Славик. – Міла сухувато відповіла хлопцю. - Ні, милий сусіде, кава пролітає, як фанерка над Парижем. Вибач. Я не одна, а з другом. А хлопець досить нахабно підсів поруч.
- Салют, служивий! – Ощирив гнилуваті зуби. – Як житуха?
- Нормалей. – Відповів Іван. А довговолосий хлопець подивився на дівчину. - Що, старі твої тебе сюди сплавили? А я думав, якого рожна тебе на весіллі не було? Шкода, погуділи, було славно, три дні голова розколювалася, гарного перепела піймав.
- Славик, а ти як сюди потрапив?
- Просто і зрозуміло. Взяв, та приїхав. Збіг від дружини. Набридла своїми стогонами і докорами. Можна у вас отут приземлитися?
- Будь ласка. – Знехотя відповіла Міла. Іван з інтересом дивився на цього хлопця. Однак інтуїція йому підказувала, що саме зараз багато чого зважитися. Славик присів поруч з Милої, і взяв одну сигарету, з пачки, що лежала на столі.
- «Кемел» куриш?
- Ти ж знаєш прекрасно, що я кинула палити. – Смутилася дівчина.
- Це мої сигарети. – Миролюбно відповів Іван. - А що, мені ці бабки маринувати? Один раз живу, і хто його знає скількох. - Він чиркнув запальничкою, давши хлопцю підкурити. І закурив. Вогник запальнички блиснув світлячком і згас від сильного пориву вітру. «От так і життя людське - сьогодні ти є, а назавтра злегка дуне дужче вихор змін. Глянь, і тебе. Немає людини.... А здається, від цього у світі нічого не змінилося».
- Уф, хоч трохи посиджу. Цілий день бігаєш, як очманілий. - Та й зараз юрба пристойна. – Стасик обвів очима повний зал. І додав, – в мене робота не мед. А тут ще гірше. До нього підбігла офіціантка. Поправивши білий мереживний фартух,
- Що будете?
- Чарку коньяку. – Коротко замовив хлопець. Через кілька хвилин коньяк стояв на столику перед ним. Розплатившись, він узяв чарку з коньяком і вдихнув його аромат. - Класик. – І, різко видихнувши, випив. Глянувши на Івана, зі злістю подумав: «Хотілося б врізати з пару раз його по пещеному рилу, щоб не ліз в чужий город, як погана свиня». Але, придушивши гнів, заговорив: – Мілочка, давай забудемо всі наші сварки, і, нарешті помиримося. Адже в нас було всі так славно!
- Це все, що ти хотів мені сказати? – Скептична посмішка ковзнула по дівочих губах, червоних, немовби пелюстки троянди.
- Ні, це тільки прелюдія до опери, увертюра, так би мовити. Далі починається саме цікаве. І взагалі, відійдемо вбік. В мене є базар. – Він сплюнув вбік. Іван глянув на годинник. «Тільки половина десятого! Коли цей нахаба піде. Він так недоречно підійшов до нашого столика!» Час, як показалося йому, завмерло на місці. Він тільки зараз зрозумів одну життєву істину, хоч і просту, як вода: немає гірше, ніж доганяти і чекати. Міла опустила очі, але рівним і твердим голосом вимовила:
- Я... не піду. – Рішуче вимовила дівчина. І глянула на Івана. Той нервово курив. Її голос набув впевненості. - Нікуди я не піду! Все, що було між нами – все це залишилося в минулому. - Гнівно блиснула чорними очима. - Так.… До речі... Я зовсім забула вас познайомити. – Вона глянула на капітана. - Це Іван, мій наречений. Так що ти малість спізнився з примиренням. Я незабаром виходжу за Івана заміж. Зрозуміло? Славик здивовано зойкнув:
- Наречений? Не кип'ятися. Це хіба твій наречений? – І трохи підвівся. – Дурепа ти набита! Так очі протри, ти що, сліпа? Він же каліка! З глузду з’їхала дівчина , точно, здуріла! Якщо в голові діра, що вітер свистить, те прокурор її вже ніяк не замаже. По-моєму, ти взагалі з іншої галактики, а на землі виявилася ненароком. - Іван глянув на Мілу, і застиг від подиву, немов в його спину торохнула кульова блискавка. Дівчина подалася вся вперед. Губи її відкрилися, а ніздрі затріпотіли від нервового збудження. Зовсім як тигриця перед убивчим стрибком.… В великих чорних очах народився жар ненависть. Та погрозливий виклик. Вся дівоча істота напружилася, як натягнута тятива. Вона пригорнула до грудей руки, і вигукнула:
- Це ти підлий негідник. Жінку свою зобразив, свою Надію, а тепер і зовсім ображаєш зовсім незнайому тобі людину? Це ти справжній каліка, тому що в тебе немає душі. – Спалахнув, начебто порох, Міла. У цей момент вона готова була його розтерзати. І від дикого, якогось звіриного погляду хлопця пробрав по спині мороз. Десять тисяч років цивілізації злетіли з розгніваної дівчини в одну мить, точно лушпайка з цибулі. Вона стала простим первісним воїном, що захищає честь своєї коханої людини. Дівчина схопила його за комір і прийнялася трясти, - це ти каліка! Зрозумів? Все! Базар закритий. Вали звідси! Тонкі губи хлопця посиніли, а очі почали вилазити з орбіт. Він був схожий на величезну глибоководну рибу, що різко витягнули із середовища її звичного проживання, та жбурнули на берег. Славко ледь - ледь вирвався від неї:
- Ти чого, зовсім здуріла? Божевільна! – Вигукнув він, та кинувся з усіх ніг до виходу. А дівчина, важко дихаючи, прошепотіла:
- Гад повзучий! І ця незграбу, ходячу неприємність я колись кохала.
Іван мовчав. На його скронях пульсували жили. «Проти лому немає ніякого прийому! Ангельське личко не виключає диявольського характеру» - Тільки подумав з гіркотою капітан. Докуривши сигаретку, загасив її в попільниці, та із сумом подумав, - «От гад повзучий.… Вжалив, неначе в саме серце... Досить курити. А те незабаром точно отруюся. Вже нудить від сигарет».
Глава двадцять шоста.
На високому нічному небокраї визирав величезний диск місяця. В жовтуватому світлі заросли бузку, що оточували літнє кафе представлялися якимись химерними заростями, начебто це було на в двох кроках від центра міста, а густому, за багато кілометрів від цивілізації. На душі в хлопця було неспокійно, тривожно. Адже людині, як і погоді, властиві різкі, непередбачені перепади настрою. Невже на небі завжди сонце? Случається часом і дощ. Так і в нашому настрої не завжди радість. Буває і сум. «Сучасна армія – це величезний чоловічий агрегат. І жінкам там випадає небагато посад. Всяке зіткнення, всяка війна забирають міцних, витривалих хлопців. І здорових, залишаючи виживати слабосильних. Морально і фізично. В збройні сили правопорушники не призиваються. Таким чином, вони і не ризикують загинути. Більш того, сильні особистості йдуть на ризик самі. І не «обкопуються» у тилу, як деякі шкурники, а шукають на свій зад якихось смертельних пригод. І, як завжди, знаходять. Звідси і висновок: в будь-якій війні гине кращий цвіт нації. Скільки тепер загинуло, пропало без звістки наших Ломоносов? Карта планети, якби змогла, вже наполовину б почервоніла від слов’янської крівці». – Зітхнув Іван. – «Де тільки лише нашого брата не малося! Лише тільки за моєї пам'яті - на Кубі, в Анголі та Кампучії. Мало-мало В'єтнам не випустив з пам'яті. І Афганістан. А в даний час Чечня... Мені добре пощастило, що я не в тій м'ясорубці не загинув, а тільки скалічився. Інвалід. Я каліка.… І цей сисунець правий! Я не в змозі псувати життя цьому небесному ангелу. А так хотілося щастя! Тихого, непомітного. Щоб прийшов додому, і там чекала дружина. Ласкава і ніжна. А не злісна гарпія. В Марії пухленькі губки. Вони так схожі на напіврозкритий бутон квітки. Як недавно я їх цілував.…Які вони солодкі!». – І в пам'яті сплив терпкий, як пахощі троянд, що п'янить поцілунок. Як дівочі вуста повільно, подібно раковині, що зберігає дорогоцінну перлину, розкривалися. І в них тріпотіло життя і пристрасть, обмите прохолодною морською водою. І одночасно її легка, ніжна і ласкава ручка обвивала його шию... Жагуча і пекуча в любові. Блідо – голубий шарф ласкаво і повітряний обвивав плечі. Маленький солом'яний капелюшок кидав прозору, легку тінь на високе чоло. Волосся, здавалося, повітряні м'якими пасмами обрамляли смагляве обличчя. А очі.… Того загадкового агатового відтінку, що так часто оспівували поети! І який так рідко зустрічається в житті. Прекрасний колір і розріз очей, великих, замислених і ніжних змусив здригнутися, затріпотіти серце від хвилі любові, що нахлинула на нього. Саме ці очі зачаровували його, і він не зауважував, що підборіддя занадто тверде, і м'які, ніжні губи з піднятими куточками нервово здригаються під час розмови. Так була велика нездоланна сила його любові. Міла взяла його безвольно опущені долоні. І шепнула:
- Мій капітан, я люблю тебе, тільки не журися! Випусти з пам'яті ці погані слова. Я згодна стати твоєю дружиною. Цей безневинний жест змусив його внутрішньо здригнутися. Іван якось дивно кинув погляд на неї, після цього налив шампанського.
- Життя – це складна річ. Є така категорія людей, чия совість залишається чистою, не дивлячись ні на які обставини. Вони живуть, занурені в свій особистий світок, нічого не зауважуючи навколо себе. І дозволяють голубам сідати на їхні голови і там паскудити. Зовні вони брудні, але душа їх кристально чиста. Є така категорія, що сидить по вуха в гімні, і, як Іуда, готові продати свого друга за ціною Ісуса Христа. Тобто за тридцять срібників. Їм людини замочити, – що мені плюнути. Але в житті існує і третій сорт людей. Це ті, хто балансує між першими і другими на грані чистої совісті. І не святі, та і не злочинці. Я відношуся до такої категорії. Я не святий, і не злочинець. Я – посередник. І, наскільки мені вдається балансувати на цією вузькою дошкою між раєм і вигрібною ямою, показує глибина мого сну і якість сновидінь. За нас! - І залпом випив. - Градусів небагато, але п'ється божественно. Але це до слова. - І після цього витяг з нагрудної кишені красивий футлярчик. – Це мій подарунок. Я давно мріяв, щоб одягти його на твою руку, і назвати своєю дружиною. – Капітан натягнув колечко на безіменний палець Милі. На кілька митей замовчав і прикрив очі. В глибинах його душі знову сколихнулася важка хвиля гострого болю. Ці спогади мучили його душу, як рибальський гачок – живу плоть. Але величезним зусиллям волі він узяв себе в руки, і, глибоко зітхнувши, відкрив очі.
- Коли в мене відросте велика біла борода, а в мозку залишиться тільки одна звивина, і та пряма, те все, що було, забудеться. Але не раніш. Це часто пригадується, особливо коли я один, а за вікном – осінній дощ. І ніч здається не коротше леза фінки. Особливо коли неї встромляють у бік. А так – нічого такого особливого. Женився по любові. Я женився ледве більше роки тому. Але робота в мене така, що часто приходиться відлучатися з будинку. А кому це сподобається? Рідка жінка має терпіння Пенелопи. От слово за слово, і пішло - поїхало. Лайка стовпом. Настя – вона була гарною дружиною. Але ти сама знаєш, що таке робота в армії. Це - ні вихідних, ні прохідних. Додому приходиш пізно. А дружина сердилася, психувала, і говорила, що таким, як я, женитися категорично заборонено.
- Отчого ж? – Зайчики цікавості прослизнули в очах Милі.
- Тому що в мене на першому місці кар'єру, і на другому, і на третьому. Але це все в минулому. З армією покінчено. – Він трохи помовчав, і після жорстко додав, - я не можу стати твоїм чоловіком. Ця безглуздість! Це просто якесь божевілля. Забудь про мене. І не мучся каяттями совісті. … Боже, ця жалість! Не давай цій проклятій отрутній рослині піднятися і вирости у своєму серці! Немає межі її царству. Скільки людей загинуло, пропало через неї! Скільки можливостей було загублено - просто не порахувати! Слабохарактерні чіпляються за ноги сильних, і не дають їм можливості злетіти. Вони своїми скаргами просто ламають крила мрії, і руйнують повітряні замки. Запам'ятай гарненько! Не жалість рухає світом, а необхідність. Хто хоче бути вільним, той повинний рвати всякі узи, всякі умовності. На жаль, я – усього лише твоє вульгарне минуле. Не дивися, не оглядайся назад. Не шкодуй мене – я відпрацьований матеріал. Йди тільки вперед, до своєї мрії. Фарба збігла з дівочого личка.
- Але я не хочу страждати. Я бажаю сьогодення та простого щастя. На високому чолі капітана заблищали дрібні крапельки поту, схожі на ранкову росу. І він, важко зітхнувши, змахнув його білою хусткою. На його очах промайнуло вираження тривоги. І по усьому було видно, що ця розмова давалася чоловіку нелегко.
- Але з мною саме ти будеш глибоко нещаслива. Дівчина підняла голову і подивилася в чорність неба. По ньому плили хмари. Білі - білі. Начебто її повітряні замки. Вона взяла сигарету з пачки, і закурила. Зірка прочертила обрій і потухла.
- Метеорит. І я, як завжди, не встигла загадати свого бажання. – На її очах заблищали сльози. Іван мовчачи курив. «Отчого, чому так життя несправедливе до мене? В інших людей життя нормальна, у мене не житуха, а постійний біг з перешкодами. Здається, одне переборов, а доля підкине нове. І так завжди. Постійний рух. Немов по лезу ножа, що п'яти в кров ». Стряхнувши попіл, вимовив:
- Не плач, моя Міла, моя дівчинка! Ми адже залишаємося друзями! Не потрібно засмучуватися.... В кожного своя доля. - Сказав він роблено бадьоро. Міла придушено прошептала у відповідь:
- Я ніколи не забуду цього вечора. Твоїх слів і поцілунків! І тебе теж, мій капітан! – В її захриплому від хвилювання голоску прорізалася нелюдська туга. Вона загасила сигарету, залишивши в попільниці, і кілька секунд дивилася в його обличчя, немов намагаючись запам'ятати всі риси. А очі зайняли дивним блиском. Вона взяла його руку, і пригорнула до своїх грудей, - послухай, як б'ється моє серце! Чуєш?
- Чую. – Розгублено відповів капітан.
- Так ти його більше ніколи не почуєш! Прощай! Все, що відбулося між нами.… Це був лише тільки сон.... Так... Приємне сновидіння.… І я от пробудилася.... И немає мого капітана. Я знову помилилася. І знову на самоті. Зовсім одна. Забудь мене, мій милий капітан. Уяви, що я тобі так само примарилася. Як і ти мені. – З цими словами дівчина винеслася, точно дика лань, з нічного кафетерію. Ця розмова вимотала остаточно нерви, і тому Іван у знемозі прикрив очі. Відомо, що особливо чітко сприймається біле на чорному тлі, постріл голосніше звучить у повній тиші, а вогник більш помітний в глуху північ. Все пізнається тоді, коли втрачаєш. Чоловік подумав: « Так, наше життя стовідсоткова загадка!». А вдалечині завмирав, поступово змовкаючи, міський шум. Місто вщухало. А на наступній ранок, ще, коли не буде і чотирьох, знову побіжать автобуси і трамваї. Люди будуть поспішати по своїх справах. Життя продовжується, не стоїть на місці, а протікає, немов величезна, бурхлива річка.
Глава двадцять сьома.
Прохолодний нічний вітер із усього розмаху кинув в обличчя пилом. Ніч обійняла терпкуватою прохолоддю. Дівчина, ковтаючи сльози, стрімко перебігла бульвар, і сховалася в темряві маленького завулка. В її грудях бився, стукотів гострий біль. Він, як їй здавалося, рвав душу на дрібні клаптики. «Мені боляче, ой як боляче! А лише від чого? Від того, що він не назвав мене своєю нареченою? І тим паче, вже ніколи в житті не назве мене своєю дружиною. Ми залишилися тільки друзями, та все, що було між нами, це казка, або дивовижний сон. Сон. Чудний, романтичний, казково - красивий сон. Але він занадто швидко закінчився. Я тільки що прокинулася. Та як завжди поруч мене – повна тиша, і порожнеча. Нікого поруч мене немає. Та, напевно, вже і не буде». – Дівчина повільно вийшла до моря. Вдихнувши морське повітря, вона подивилася на зорі та прошепотіла:
- Боже мій, скільки вас! І навіть ви всі в парі, а я одна, і нікого біля мене немає. – Вона схлипнула, і побрела по набережній. Відображення прибережних ліхтарів лежали на воді нерухомо, начебто блакитні та жовті величезні очі глибоководних риб. Морські хвилі несли гострі пахощі... так саме, як пахнуть городи, рясно политі на світанку. В цьому ароматі були міцні соки солі та устриць. Дівчина стомлено присіла на гранітний парапет і прошепотіла:
- Все, що сталося - це тільки сновидіння. Та життя моє також. Я мріяла зустріти свого капітана. І він мені примарився, признався в своєму коханні, але це казка. Як і мої мрії – мої білосніжні замки. І після цього так важко прокидатися! – Вона заплакала. Дівочі сльози капали на граніт набережної. – Я його кохаю. До болю, до божевілля. Та все вже вирішено.… я повинна покинути його. І більше не буду про це думати. І не буду його любити. Відстань та час вилікують моє божевілля. – Вона заплакала ще дужче від нестерпного душевного болю. А море шуміло, перекочувало хвилями, та начебто говорило: все мине, все мине, все мине.... промине і це. Раптом хвилі моря почали світлішати. Це бліде, невпевнене світло потрохи розливалося до самого віддаленого обрію. Міла перестала плакати, і немов заворожена калейдоскопом фарб, що розкрився, любувалася морською поверхнею. Їй представлялося, ніби - то піщане дно складається з кришталю, освітленого знизу примарним місячним сяйвом. Це світло розливалося до самого обрію. Небо ледь блискало, немовби би затягнуте срібним туманом. Однак це широке світло поступово вгасало, поступаючись місцем нічній темряві. Але після недовгої темряви море знову перетворилося в зоряне небо, кинуте до людських ніг. Міріади зірок плавали під водою. Вони то занурювалися, згасаючи, на саме дно. То розпалювалися, спливаючи на саму поверхню води. Очі розрізняли два світла: нерухомий, переливчастий, мінливий як та примара - на воді. Та весь у рухові, що розсікав воду швидкими фіолетовими спалахами. Це металися під водою дрібні рибки. Міла зачерпнула воду в долоню, і піднесла ближче до заплаканих очей. Вода висвітлила її обличчя, бліде від хвилювання.
- Як чудно діється в світі! Сама природа проти того, щоб я так плакала.… Це дивна казка? Чи казковий сон? – Вона недовірливо дивилася на водяну поверхню, що світилася тисячами зірочок. – Пускай це навіть і казка наяву. Однак вона краще всякого сну! Я буду жити, як і жила раніше. І сьогодні побачу, як народжується сонце.… І сьогодні побачу маму. А Івана постараюся забути. Все проходить. Мине і це так само. – Вона хлюпнула морською водою в обличчя, й зітхнула. – Все пройде!». - Дівчина простягнула руку і провела нею по гладкій поверхні води. Потім вона подивилася на море, що з кожною хвилиною ставало все світліше і світліше. А потім вона присіла на холодний лежак. Вона продовжувала дивитися на море. «Так хочеться щастя! І, здається, воно було поруч, тільки простягни руку – і от воно, вже твоє. Але ні.... подразнило, і пурхнуло, як той синій міфічний птах. Сама винувата, дурненька! Женуся за першою примарою... не дочекавшись, не перевіривши свої почуття. А чи щастя це?». - Вона провела рукою по воді ще раз. «А що ж таке щастя? Щастя? Це, напевно, що скринька з подвійним дном.… чи сюрпризом.... Ніколи не пізнаєш, що всередині нього. І його потрібно заслужити. А не лити сльози просто так. Щастя.… Раніш я думала, що воно в любові. А вийшло, що любов – це туман. Так у чому ж воно? Я не знаю точно, але мені здається, що в самім житті. Тому буду просто жити, і не мудруючи лукаво. І все буде добре. Тільки поменше треба забивати свою голову різними мудрованими філософськими запитаннями». Після цього тяжких міркувань у неї не було. Міла попросту любувалася грою фарб та хвиль, що із заворожливою монотонністю котилися до берега. Їх рівні та бездоганні гребені були покриті шапками білястої піни. А час спливав.... Обрій ставав все світліше та світліше. І от на його краєчку засвітилася тонка, рожева смужка, вузька, начебто лезо бритви. «Матінко Божа! Вже світанок! А я ще не лягала спати. Піду в палату.… Змерзнула, задубла, що та собака». – З цими думками Міла повільно встала, і, злегка похитуючись від утоми, направилася убік свого корпуса.
Іван кинувся слідом за дівчиною, але йому чи погнатися за швидконогою дівчиною? Поки він викотив зі спуску, то побачив лише тільки пустельний бульвар, по якому північний вітер гнав опале листя. Він важко зітхнув:
- От дівча, то дівча! З характером, та ще яким! - І покотив вбік санаторію. Зупинившись під заповітною липою, став очікувати на Мілу. «Вона повинна прийти в свій корпус. Вона адже повернеться в свою палату....». - Критично міркував, гарячково курячи сигарету за сигаретою. А хвилина неслася за хвилиною, складаючись поступово в години напруженого чекання. «Все, що відбулося – це суща дурниця. Даремно я це так близько до серця приймаю. Потрібно брати ближче до м'якого місця. Так і нерви ціліше будуть, і здоров’ячко. Але це простіше сказати, чим зробити. Скоріш під силу леопарду змити свої чорні плями зі шкіри, чим змінитися мені. Натуру не переміниш, а тільки зламаєш. А так хочеться бути щасливим! На жаль, доля... Пустуха – пустунка.... Визначила так сама... Комусь щастя від втрати розуму... Комусь горе від надлишку розуму!». Темне нічне небо вже давно зробилося сірим, і прийнялося світлішати на сході. Ледве засвітився світанок. «Заради чого я став інвалідом? Можна сказати – виконував свій військовий обов’язок. А ще точніше - заради чиїхось зірок на погонах!». - Жорстоко думав хлопець, закурюючи чергову сигарету. Його погляд безцільно бродив по сірій, кольору дамаської сталі, морської поверхні, що виднілася звідси в розривах між деревами. І коли сонце позолотило край небосхилу, Іван нарешті примітив кохану дівчину. Вона йшла повільно, ніби-то п'яна. І зупинилася поруч з ним. Дівчина змінилася за ці кілька годин. В очах, порожніх і страшних, згасли сонячні зайчики. Мокре від роси волосся сплуталося пасмами. Вона зняла троянду, що він недавно вправляв у її волосся, і, кинувши квітку на його коліна, пильно зазирнула в його очі. Від цього важкого, далеко не дитячого погляду чоловіку стало не по собі. Точно так само на нього дивився колись смертельно поранений товариш. Здавалося, дівчина стала за один вечір доросліше на кілька років. Нервово облизнувши потріскані губи, вона запинаючись, виговорила:
- Щасливо тобі залишатися.... а я... Я хочу тебе забути. І тому ти більше сюди не приходь. Ти в усьому справедливий. Ми цілком і повністю різні люди. І нас ніщо не поєднує. Наша дружба буде беззмістовна і безглузда. Тому всього хорошого. – Вона круто повернулася, і хотіла, було йти. Іван схопив її за руку.
- Постій, дурненька, не квапся. Ти мене не так зрозуміла. Міла озирнулася, та її личко скривила гримаска жорстокості:
- Ти хотів сказати, що тоді пожартував? І я подумала, що ти жартівник? Гарні тобі жарти! Так ніхто не жартує! Сьогодні не перше квітня, а двадцять четверте червня! Тому залишіть мене в спокої! І негайно! Між нами все покінчено! – І, різко вирвала руку з його долоні, та з усіх ніг кинулася по ступінях, ледь не збивши нічну прибиральницю, що виносила сміття. Іван хотів, було покликати її, і сказати, що це все це нерозумно, і вони залишаються друзями. Але дівчина, навіть не оглянувшись, стрімко сховалася в дверях корпуса.
- Ну, що за нещастя! – Засмучено прошептав він. – Пішла, і навіть не захотіла мене вислухати. – Він покотив вбік набережної. І зупинився біля самої води. – Эх, життя, життя... ти граєш нами, що м'ячами. Сьогодні ранком я був самою щасливою людиною у світі. А тепер я сам це щастя і зруйнував.... Своїми ж руками зробив себе нещасливим... А світанок вступав у свої права. Сонце піднімалося над обрієм все вище і вище. Небо було таким, як і повинно бути. Небесно – блакитним. І легкий бриз обдував обличчя хлопця. А вода стала світлою і прозорою. Смуги лазурі та зеленуватого кольору згущалися до густо – синього десь далеко на обрії. Аромат моря та морських водоростей освіжав дихання. Хвилі ласкаво хлюпалися в берег. І як капітану здалося, нашіптували: «Все пройде. Все пройде.… промине і це!».
Глава двадцять восьма.
Іван не дуже запам'ятав, що відбувалося в цей день. Процедури... Масаж... Сніданок...Обід.... Вечеря... Він прожив цей день, в точності, як в тумані. І, тільки-но тільки вечір торкнувся містечка своїми сірими мрячними крилами, капітан, не дивлячись на категоричну заборону Міли, був знов-таки біля столика під липою. Він насторожено подивився вбік ґанку, очікуючи, що от – от з'явитися кохана. Без цієї світлої, радісної дівчини, як йому здалося, світ трохи потьмянів. І за столом, начебто чогось не вистачало. Хлопець уважніше придивився – не було самовара. Саме його невигадливий спів вносив нотку домашнього затишку. І тепер все зачарування вечора, начебто по помаху чарівної палички, пропало безповоротно.
Майор і Петро Сергійович, начебто і нічого не відбулося, з деякою лінню перекидалися в карти. Старий щось розповідав Миколі, а той його розсіяно слухав. На ослоні, майже поруч з альтанкою, сиділа Настя, і намагалася розв’язати якийсь кросворд у яскравому, аляповатому жовтому журнальчику бульварного змісту. Видно було по всьому, що жінка відверто нудьгувала, і намагалася хоч як вбити час.
- Привіт, картярі! – Роблено весело привітався Іван, зупинившись біля столу.
- Привіт, коли не жартуєш! – Холодно вітав його Микола. – Він зробив хід на свого карткового суперника. А Петро Сергійович, кивнувши хлопцю головою в знак вітання, продовжував свою розповідь.
- Літня пора в той рік була надзвичайно жаркою. Я і моя наречена вирішили виїхати з міста на кілька днів, щоб на природі відпочити. Ми зняли невелику кімнатку. Вона була майже що біля самого моря. Господарка – маленька, сухорлява бабуся дала нам ключі. Після того, як я і Ларочка пообідали, вирішили зробити моціон, і тому відправилися на пляж. А там, коли сиділи на гарячому піску, в тіні акації, Лариса махнула вбік скель, що були далеко за мисом. «А, можливо, там є цікава печерка або гротик?». Я кинув зацікавлений погляд в той бік. А моя наречена продовжувала говорити: «Давай, відправимося туди завтра?» Я посміхнувся. «Але до скель не добратися вплав. Вельми далеченько». Та Ларочка продовжувала наполягати: «Петрусю, Петрусь, ну придумай що – небудь! Я так хочу побувати в цих скелях!». Самі знаєте, коли чого жінка забажає, то її від цього дуже важко, а часом, буває, що і неможливо відговорити. Навіть від смертельно ризикованої витівки. Та я й здався: «Але вихід з цього положення існує. Коли ти вже так хочеш помилуватися на своїх русалок, то можна взяти човен на прокат. За невеличку суму їх дають на лодочнії станції». «Човен на прокат? Це дуже здорово!» – Лариса захлопала в долоні від радощів – «так виходить, в нас буде дійсна морська подорож! Тоді давай відправимося прямо зараз! До чого відкладати те, що можна зробити сьогодні, на завтра? А раптом ми побачимо там русалок?». Я подумав: «вона мріє побачити русалок.… Яка ти наївне дівчисько! І дотепер віриш у такі дурні небувальщини!». Але вголос я нічого не сказав. До чого руйнувати чужі ілюзії? Вірить людина в русалок – нехай собі вірить. Вірували ж ми у свій час у світле комуністичне майбутнє, і кому від цього було погано? А Ларочці від своєї казки про русалок, можливо, було жити цікавіше. Навіщо в неї забирати улюблену іграшку? Ми відправилися на човнову станцію. Але, на жаль, у той день човна взяти не змогли. Касир повезла в місто звіт і весь виторг. А човняр прикрив свій заклад, пішов додому. «Не переживай! Поїдемо завтра на мис. І познайомишся там із своїми русалками». – Спробував підбадьорити я свою наречену. Але все безрезультатно. Наступило завтра... та Лариса не змогла здійснити свою мрію. У неї дуже розболівся зуб. «Який гострий біль!» - Жалілася вона мені, притискаючи руку до розпухлої щоки. «Тоді давай повернемося в місто!» – Почав я, але Лариса сумно покачала головою. «Не потрібно через зубний біль псувати наш відпочинок. Краще я сама поїду до зубного лікаря. У мене пломба вилетіла з корінного зуба». На тім і вирішили. Я проводив наречену на ранковий рейс. Пам'ятаю, як зараз – поцілував її ніжну щічку, схожу на персик, допоміг піднятися на сходи автобуса. Автобус вже давно сховався за поворотом гірської дороги, а я все стояв та дивився вслід йому. В моїй душі виник біль, немов я втратив щось дуже дороге. І безповоротно. Я, щоб трохи відвернутися від поганих думок, вирішив прогулятися по пляжу. Та пішов вздовж узбережжя. У мене була мрія взяти човен і відправитися до далеких скель, та подивитися той таємний грот. Загалом, я хотів розвідати дорогу, щоб завтра поплисти разом з Ларисою. Так і зробив. Підійшов до човняра, взяв човен напрокат. Поки платив гроші, відвернувся від причалу. А потім уже коли хотів взятися за весла, побачив свою Ларочку. Вона мені так загадково посміхнулася!» – Старий важко зітхнув, - «і таємничо приклала пальця до своїх рожевих, мов би трояндові пелюстки губ, цим жестом показавши, щоб я з нею не розмовляв. Я мовчачи опустився за весла, і прийнявся гребти, направляючи човен вбік скель. Коли відплив вже від берега то запитав в своєї нареченої: «Як швидко ти повернулася?» Вона мило посміхнулася мені у відповідь. «Мене підвезла назад подорожня машина». «Але як ти мене знайшла? Я і господарці нічого не сказав, що пішов саме сюди». «Це дуже нехитра справа. Мені підказало серце, де тебе розшукувати. Адже я тебе люблю». В цей момент човен почав впливати в таємничу темряву грота. Я відклав весла в сторону. Коли мої очі звикли до темряви, я хотів, було обійняти свою наречену, але мої пальці намацали тільки порожню, холодну поперечину. На душі від цього стало моторошно, і по спині побігли холодні мурашки. Я відразу ж повернув до берега». – Оповідач на кілька митей замовк. Він узяв склянку води, і ковтнув з неї. Слухачі напружено слухали його оповідання. Микола навіть відклав вбік карти, захоплений розповіддю старого. А Петро Сергійович продовжував: - «А в кімнаті на столі лежала телеграма від матері Лариси. «Терміново приїжджай! Ларочка трагічно загинула!». Я відразу ж повернувся в місто. По дорозі я міркував: «По всьому, мабуть, що моя наречена приходила проститися з мною».
Вже на місці я з'ясував, що моя Ларочка загинула біля полудня. В автобус врізався підпилий водій трактора.… Саме в те місце, де сиділа вона. Дівчина загинула майже миттєво. А я бачив її опівдні, коли наступила година примар.
- Так.… Наше життя повне всякого, що і без ста грамів не зрозуміти! – Задумливо промурмотав Микола. – Ви так і залишилися холостяком?
- Так – с.... Після цього минуло без малого майже п'ятдесят років. Якщо б Ларочка залишилася жива, то ми б відсвяткували золоте весілля. Але, на жаль.… За цей час я не зміг примітити таку ж дівчину, що змогла б замінити мені мою Ларочку. От і залишився старим холостяком. Час йшов і йшов.…І Міла не виходила на ґанок. Іван неспокійно поглядав на годинника. А потім, не витримавши напруги чекання, розстроєно промурмотав:
- Вже майже вісім.… - помовчавши, ще глянув на годинника. - П'ять хвилин дев'ятого.… А Міли все немає та немає. Настасія якось дивно глянула на Івана. Здавалися, її злі очі наскрізь прокололи душу хлопця. Колишня дружина досить саркастично фиркнула:
- і не чекай своєї дами серця. В дівчиська піднялася температура після вчорашньої нічної прогулянки. Вона розхворілася! Може й тому, зібрала свої пожитки, і ще й з самого рання додому покотила. Мама її забрала годин в десять ранку. А, можливо, і об одинадцятій.
- Як це? – Від несподіванки оторопів капітан. Йому представилося, що небо почорніло, і дерева закрутилися в дикому танці. Однак, якось звладавши зі своїми емоціями, він холодно проговорив, - як вона виїхала, нічого не сказавши мені? І навіть не простилася зі мною? Навіть телефону не залишила... – Йому примарилось, що його дивовижний світ розлітається на дрібні уламки, немов невдала мозаїка.
- А от так – виїхала, і баста! – Із затаєною зловтіхою сказала, майже викрикнула йому в обличчя Настя. Губи жінки були стиснуті в тонку лінію. Вона мовчки зірвала листок з кущу бузку, та з якоюсь жорстокістю прийнялася рвати його на дрібні – дрібні клаптики.
Глава двадцять дев’ята.
Микола примітив, що обличчя його приятеля почала заливати крейдова блідість. І він, поклавши свої карти вбік, шепнув партнеру по грі, побіленому сивинами дідку:
- Сергійович, ви отут хвилинок зо п'ять почекайте на мене. Я от тільки переговорю зі товаришем віч-на-віч, і незабаром ми повернемося до гри. Так що ви ще встигнете мені шістки начепити на плечі. А як пощастить – то й зірочку на чоло.
- Так немає ніяких проблем, я трішечки зачекаю! - Відклав свої карти Петро Сергійович. Микола підвівся з – за столика. Його швидкий погляд ковзнув по змарнілому обличчю Івана.
- Є маленька розмовочка, дружбан. Відійдемо в сторонку, тому що розмова буде серйозна, і сугубо віч на віч. Іван кислувато посміхнувся, але слухняно підкотив до Миколи. Чоловіки зупинилися за альтанкою. Микола клацнув запальничкою, і закурив. Випустивши струмок тютюнового диму із ніздрів, стряхнув попіл в бік пишних кущів бузку. Трохи помовчав, збираючи з думками, а потім вимовив:
- Викладай, друг мій серцевий, що у вас там з Мілкою відбулося? Чого ви там не поділили між собою?
- А.... Так... Дурниця. – Почав було виправдовуватися Іван, але Микола жорстко обірвав його:
- Ти це бабусі на місцевому торжку локшину на вуха навішуй, хоч повними ложками. Але мої вуха зостав у спокої. Я давно в курсі всіх подій, що відбулися сьогодні на світанку. Ти мені отут тари – бари не розводь, а докладай за всією формою: що між вами там приключилося! Як другу, і як старшому за військовим званням. – Він пильно подивився в очі товариша. І ось тут Іван не витримав цього психологічного напору, та, опустивши голову, болісно застогнав:
- Я.... Це я в усьому винний.... Не хочу більше жити....все набридло.... Микола дістав почату пачку сигарет, і простягнув Іванові.
- Пали. Може легше стане. Іван взяв одну цигарку. Майор чемно клацнув запальничкою, і дав прикурити товаришу. Випустивши ще один струмок тютюнового диму із ніздрів, трохи помовчав, а потім виговорив крізь щільно стиснуті зуби: - так тобі й треба, чистоплюй! Кинь пороти істерику, начебто серпанкова панночка. Ти розповідай, що було насправді. Іван глибоко вдихнув, намагаючись придушити хвилювання.
- А що там розповідати! Після того вечірка Міла випроводила свою матінку до самої машини. Шустра, однак, дамочка! Я думав, що це її сестра, а не мати.
- Та ти не відволікайся від справи, і давай ближче до тіла. – Помітив Микола, закурюючи нову сигарету.
- Так... Я малість відвернувся. Отож. Зібралися ми в кавяреньку. Сиділи за столиком. Я зробив Милі пропозицію вийти за мене заміж. А вона чогось збентежилася, і у відповідь сказала, що це так зненацька, і вона подумає. А чого там думати – так, то так. Ні – так ні. А третього не дано.
- Хоч ти й мій товариш, а я тобі скажу - ти дійсний баран, так баран! Ти паршиво, як я бачу, знаєш дамську породу. Вони завжди так... Вимотають душу, крівці поп'ють досхочу, а потім тільки погоджуються бути твоєю дружиною. Рідко хто відмовляє в цій справі. Тільки що в книжках. Так, я трохи відійшов від діла. Так що було далі? Іван потер підборіддя, і, зітхнувши, продовжував розповідати.
- Підвалив до нашого столика її колишній кавалер, із – за якого її батьки законопатили в цей санаторій. Він, виявляється, женився. І потім посварився зі своєю дружиною. Через що, чого, я не знаю, той стиляга не сказав. А отут вільні вуха підкрутилися поплакатися в жилетку. Так він і упав за наш столик. Почав Мілку схиляти помиритися. А дівчина йому і відрізала: мол, пізно. Все між нами закінчене. І в мене є наречений, за який я збираюся вийти заміж. А це стерво наговорило їй усякого, що і згадувати не хочеться. Обізвало мене калікою, а її – дурепою. Дівчисько розлютилось, і ледь не начистило йому табло. Він втік, як останній слинько. А вона... Вона потім сказала, що згодна вийти заміж за мене. Але... я не можу псувати життя цій дитині. Я – каліка, і мені ніколи вже не піднятися. Розумієш – армія була для мене не тільки роботою, де я добував собі шматок хліба на сяк день. Армія була для мене всім: і родиною, і будинком. Я втратив сенс життя, стрижень, на якому була заснована все моє існування. Тепер я – усього лише відпрацьований матеріал. І не можу гальмувати життя іншої людини. Те, що вона мене любить, я знаю. Але це тільки до пори, до часу. Наступить момент, коли я стану їй у тягар, і вона мене зненавидить. А цього я не переживу. Простіше відразу розстатися. Я не хочу її жалості. Микола слухав друга дуже уважно. І коли Іван замовк, загасив сигарету, і з деякою часткою сарказму в голосі вимовив:
- Ну і дурень же ти після всього цього! Сам винний у тому, що відбулося! Іван під градом цих слів опускав голову все нижче та нижче. Він прошептав побілілими від щиросердечного болю губами:
- Дружбан, легше малість на поворотах! Ти б'єш цими словами гірше, ніж будь-який бойовик із дробовика. А Микола, начебто і не помітив, що друг його заблагав та продовжував:
- Я в ту ніч погано спав, і сидів у холі, газетки проглядав. Міла прийшла під самий ранок. Та я і помітив, що дівчисько сама не своя. Вона плакала, і мені досить тривало довелося її заспокоювати. Вона мені толком нічого не розповіла. В дівчинки від нервів підскочила температура майже до сорока! Так ти її міцно засмутив та образив! Як це ти схитрував зробити, що від образи людина аж занедужала! Це я викликав її матір, і сам посадив дівчину в машину.
- Я і сам не знав, що от так вийде. – Намагався виправдатися Іван. Микола осудливо покачав головою:
- Эх, ти, роззява, роззява! Голова ти, два вуха! Сохне по тобі дівчина, душі у твоїй персоні не сподівається. А ти послухався якогось задраного, слинявого хлюща. Добре, засмучуватися! Либонь щось придумаємо! Хочеш, я покажу тебе одному знаменитому світилу невропатології? Він на таких, як ти, не одну дисертацію сфабрикував і захистив.
- А до чого це? Я все рівно ходити не буду. Для мене це рівносильне, що для тебе літати. – Впалим голосом відгукнувся Іван.
- А якщо я захочу літати – так для мене це не проблема. До моїх послуг кілька способів: парашут, дельтаплан, і найпростіший та комфортний – це послуги нашого колишнього Аерофлоту. Дивак – людина! Якщо в тебе є проблема, чи ти не можеш домогтися бажаного, зверни увагу на свої думки. Не опускай руки, і не відмовляйся від своїх цілей. Те, що здається нездійсненим сьогодні, цілком зможе стати реальністю найближчим часом. Так що викресли зі свого списку «нічого не вийде». Куди більш приємно звучить: «я подумаю, як це зробити». Ти думаєш, що ходити за гранню можливого? Але що таке грань, границя? Умовна лінія, та й тільки. Питання лише тільки в тім, де ти її проведеш. Почни з маленького. І поступово, крок за кроком, переборюючи перешкоди, домагайся своєї мети. Навчивши прислухатися до своїх почуттів, і ти зрозумієш інших.
- Легко сказати, але важко зробити! – Скептично проговорив Іван. Але Микола продовжував.
- Для досягнення бажаного потрібна сильна воля. Ти ж не слабак! Так що чи перемога, чи поразка, чи страждання... – це лише бачення нашої ілюзорності. Все в наших руках. І не так страшний чорт, як його малюють. Ти повинен знати, чого ти чекаєш від долі. І чого хочеш. Зрозумій, що терпіння та воля діють великі чудеса.
- А що ти маєш на увазі під волею?
- Воля? – На мить задумався Микола, а потім відповів, - воля – це не тільки наполегливість. Воля дає виграш там, де можливий програш. Це не тільки мужність, а ще й сила духу. Наше життя – це постійні вправи в вірному поводженні. Не можна не діяти, та сидіти просто так, склавши руки. Нічого саме не відбудеться . За все потрібно боротися. І за свою любов так само.
- Ти мене умовив. Зроби послугу, веди свого професора. Я спробую ще вирвати один шанс в своєї долі.
- Завтра щоб ранком нікуди не втік. Дивися, не підведи мене! Даєш слово офіцера? Обіцяєш?
- Обіцяю. – З похмурим вираженням на обличчі промурмотав друг.
- Капітан, капітан, посміхніться! Адже посмішка – це прапор корабля! Капітан, капітан, підтягніться! Тільки сміливість скоряє всі моря! Тільки хоробрістю і ласкою можна скорити жіноче серце. А дівоче і гаді. Так що тримай хвіст морквиною - її можна з'їсти, а з пістолета ворогів пристрілити. І все буде здорово. У мене є номерок її телефону, завтра занесу. Ти не будеш з нами грати в підкидного дурника?
- Поки ні. Я зараз сам потенційний дурень. І повинний все те переварити, чим ти мене нашпигував. Так що до завтра! Чоловіки попрощалися. Микола повернувся за столик і приступив до гри. А Іван відправився у свій корпус. Хлопець, точно уві сні, добрався до ліжка, і без сил повалився на нього. Все, що відбулося протягом цієї доби, вимотали його і так підірвану нервову систему. Він лежав на ліжку без сну, та дивився у вікно на місяць, що вже почав потрохи убувати. І тільки зараз він зрозумів, що сильні потрясіння деформують сенс життя. «Я був майже поруч зі своїм щастям, і так нерозумно його впустив. До чого потрібні були ці самокопання і самобичування! Міла виїхала, і навряд чи наші шляхи знову перетнуться...». - Приречено міркував він, спостерігаючи за рухом небесного світила. Далеко за північ повернувся з нічної гулянки Василь. Він мовчачи прослизнув через вікно, і, ледь роздягнувши, відразу завалився спати. Капітан слухав його рівний подих. «Спить, начебто маленька дитина.… А отут не заснути, не задрімати!». - Він знову подивився на небо. Зірки вже поступово почали бліднути, та пропадати на сіріючому небокраї. Далеко – далеко засвітилася тонка смужка ранкової зорі. І тільки на сірому небі все ще сіяла блакитнувата зірка. «Венера... Ранкова зірка». – без ніяких емоцій подумав Іван. І тільки зараз відчув, як сон його поступово захльостує мутною хвилею.
Глава тридцята.
Тук – тук – тук... щось дуже тихо стукалось, начебто шкрябалось у вікно палати. Капітан прокинувся, підвив голову, та напружено вдивився в темряву, прислухаючись до навколишніх звуків, що долітають з вулиці. Цей стукіт був йому до болю знаком. І в душі викликав не дуже приємні асоціації. В точності так само кощаві пальці кістяка - відьми тарабанили наполегливо у віконне скельце під час повні. Капітан різко присів на ліжку та знову прислухався. Тук, тук, тук... «Ні, слава Богу, це не вже примара проклятої відьми. Це всього лише на всього якась гілочка дерева постукалася в раму». - Хлопець глянув у закрите легкими шовковими фіраночками вікно. «Надворі ще не зовсім розвидніло. Я спав зовсім мало. – Подивившись на годинник, присвиснув від подиву. – Тільки десять хвилин! Виходить, я цю ніч цілком провів без сну. Так мені і треба, поганцю!» Він назад приліг на гарячу та мокру від поту подушку, і, заклав руки за голову, позіхнув. І згадався чеченець – провідник, з яким він виходив по горах багато кілометрів. Якось, розташувавшись на привалі для відпочинку, наказав приготувати вечерю. Поївши гарячої похідної каші з консервами, група десанту захоплено слухала стародавню східну байку, що розповідав провідник. Старий, сівши біля багаття, розповідав: «Подорожанина застав розлютований звір в горах. Він рятувався від того, та кинувся в колодязь. Але на дні побачив ще гіршу неприємність - там сидів величезний ненаситний дракон. Нещасливець не мав змоги вилізти назад на стежку , бо там на його чекав звірюга. Та і не міг зстрибнути вниз, у колодязь, бо там був отрутний дракон. Тоді чоловік вхопився за гілки дикого куща, що ріс в ущелинах каменів. Подорожанин почував, що руки його потроху слабшають, і він почув дивний хрускіт поряд. Трохи підвівши голову, він побачив двох невеличких мишенят. Одне – чорне, а друге – біле. Ці маленькі, пухнасті звірятка підточували рятівну гілку, за котру він держався, щоб не шубовснути в пащу дракона. Гілка от обірветься вниз. “Все одно помру – хоч звірюга роздере, хоч дракон зжере. Так і ми в житті, тримаємося за гілку свого існування, хоча знаємо, що внизу дракон смерті готовий нас розтерзати в клаптики, а зверху – наші вороги. І намагаємося ссати мед насолод, не зауважуючи, як день і ніч підточують нашу гілку». Чоловік легенько потягнув завісься убік. «До світанку ще далеко.… Так я, як цей подорожанин, зараз вишу над прірвою. Тільки от чогось мед моїх насолод занадто гіркий!» А послужлива не до місця пам'ять знову перенесла його в не так далекий час, коли він був ще зовсім зеленим старлеем. І приймав тільки – тільки свій перший взвод після військового училища. Старшина, здоровенний, вусатий дядько в плямистій уніформі вибудував на плацу його солдатів, і прокуреним басом репетував: «Сумирно!» І новобранці, що не нюхали ще пороху, злякано дивилися на нього, що стали для них теж найпершим начальником в житті. А він, як справдешній професіонал, проводив інструктаж, теж свій найперший в житті. «В нас у наявності умовний супротивник. За умовами і правилами навчання, ми – п'ять ворожих диверсантів. І тому не дивитеся на те, що в нас у набоях холості патрони. Ми не повинні себе мило вести, як інститутські панянки. Битися до останнього! Вибивайте зуби, місите ногами. Забудьте, що це умовний супротивник. В умовах бойових дій ніхто не буде поводитися по – джентельменски!». І старшина підтакнув: «в нас досить крутий супротивник. Спецназ – це вам ніякі там цацки – пецки. Так що поменше всяких сентиментів, інакше ці засранці зжеруть наші яйця. Хоч смаженими, хоч вареними!». А пам'ять перекинула його вже на півроку пізніше. І назад згадалися йому перші слова старшини, коли він тільки ввійшов у казарму. «Сумирно, засранці! Слухайте старлея – він тепер для вас і батька і матка!». Капітан зітхнув, і прикрив утоми лоно очі. «Так, в умовах бойових дій потрібні люди дії, а не розуму...». І йому назад пригадалася його сама первісна, бойова основна операція, коли їхня оперативна група захоплення була викинута в горах як групу прикриття основного десанту. Вертоліт завис над кам'янистою площадкою, більш - менш придатної для висадження десанту. Браві хлопці в камуфляжу вистрибували із салону, а сивий старшина квапив солдатів: «Швидше, швидше, мати твою за ногу! Вилазьте з цієї чортової перечниці! Та Спритніша в укриття – ми отут, як на долоні! Перелускають, що тих курять! Пішов, пішов!» - І виштовхував пацанів, ще вчорашніх зелених школярів, на кам'янисту гірську землю. «Всім швидко в укриття! Всім в укриття! Не фіг світитися! Я так само хочу, як і ви, повернутися в тепле ліжко. А якщо фортуна посміхнеться – те ще і подивитися футбол!». Вони були зараз в очах старшини просто солдатами, а для супротивників – гарматним м'ясом. Але ж ці жовтороті, неоперені молодики були, насамперед, людьми! Їх ніжно ростили матері, показували під час хвороби лікарям, зачісували їхні неслухняні вихрики гребінцем.… Вони бігали в школу, закохувалися, тріпотіли від першої любові, і першого поцілунку.… А в даний момент.… А в даний момент вони крокували по кам'янистій гірській стежці. А він, вже в чині капітана, відправивши в першу чергу двох розвідників, у чеканні їхнього повернення переглядав ворожі позиції за допомогою бінокля. «Все по – старому... начебто видихнули там усі...» - Оптика присунула до його очей долину, шматок сірого моря. Чорніли залізні, із завитушками, коли, на яких тугими струнами трималися переплетення колючого дроту. По гірському схилі жовтіла тропа. Де – те там, за цими зміцненнями, таїлося мінне поле. «Чеченці добротно відгородилися. Працювати добре вміють. Особливо за допомогою військовополонених. І на вигадки вони великі майстри. Настроять пасток, що під кожною купиною, під кожним камінчиком очікуй якогось підступного сюрпризу. Спробуй тільки до них непомітно підібратися». – Він спостерігав, як, майже у відкриту, майже не ховаючись, вбік аулу пройшли два бойовики. І відзначив час цього руху в блокноті авторучкою. «Придасться про усякий випадок!» - І знову дивився на прояви чужого життя, у яку йому доведеться через кілька годин утрутитися, і порушити визначеність його розмірений плив. Хлопці повернулися з доповіддю про розвідку: «Весь сектор охороняється краще, ніж президентський палац! Але якщо ми пройдемо вночі, без шуму, і постараємося при цьому не замочити ніг, те все вийде гаразд». А потім вони бігли, прориваючи крізь кордон чеченців, і коли один боєць упав, те старшина, допомагаючи піднятися, крикнув: «Піднімай свою велику жирну сідницю, і постарайся виглядати, як справдешній вояк!» І, нарешті – те група вискочила з того кам'яного мішка, куди загнали прокляті чеченці. «Я теж повинний виглядати на всі сто. Як справдешній вояк. А те зовсім розхитався, розклеївся, як дідуган столітній!» – З тугою помізкував капітан, та важко зітхнув, а потім спробував ворухнути ногою. Вона, здавалося, була налита свинцем. «Ні, доля не надасть мені другого шансу знову піднятися.…А, може статися, варто наважитися? Ризик – шляхетна справа. І великодушність – відмінна річ. Хоча і не завжди...» - Він повернувся на бік, і підклав долоню під голову. «Армія.… Навряд чи я вже повернуся в неї. Однак є що згадати. Багато чого було за мою службу – і доброго, і поганого. Шість днів просиділи впроголодь, затиснуті в ущелину. Я хотів розділити між всіма останню банку м'ясних консервів, і заліз у похідний віщмішок, а там...» - Йому пригадалася та неприваблива ситуація, коли в нього украли банку консервів. Старшина, лаючись, на чому тільки світло коштує, вибудував весь особовий склад. «Застрелю цього пацюка! Шукайте!» - Дістав він пістолет. І почався повний шмон. Капітан помітив, що один із солдатів – новобранців бариться, не квапиться висипати свій заплічний мішок. І тоді він сам підійшов до нього, і засунув руку в заплічний «Сидір». Капітан відразу намацав банку консервів. Старшина пильно подивився на нього: «Є що?» «Ні, мішок порожній!» Старшина зрозумів все, та сховав пістолет. Ніхто із групи не докоряв злодія. А той хлопчина впав обличчям униз на плащ – намет, і розридався, що мала дитина. «Кінь про чотири ноги, і те спотикається. А це проста людина. І я не виключення, не святий. Зараз теж спіткнувся. Невже Міла не зрозуміє, і не пробачить мене за ті дурні слова? Гірші провини людям прощалися». - З цією думкою капітан занурився в сон. У цей раз уже нічого не снилося, і Василю коштувало чималої праці його розбудити.
- Командир, прокинься! Ласкаво просимо в наш гівняний світ назад, а то сніданок проспиш...- Легенько шльопав він по обличчю Івана.
- Відстань, і не бий мене по мордасам. Я не хочу їсти. От причепа! Відчепися! - Намагався натягнути на себе ковдру Іван. Сон ніяк не хотів відпускати його змучене тіло. Та й свідомість просила хоч маленького перепочинку. Але Василь не відступав.
- Іван - капітан, ти можеш спати і далі. Але до тебе отут гості прийшли. Майор, і дідок той з борідкою, наче в цапика. – Шепнув Василь. Це змусило відкрити очі. І точно, в дверях він побачив друга та Петра Сергійовича. «Знати, Микола стримав своє слово. І ранком, відразу після сніданку, привів професора.... Та я не думав, що це мій старий знайомий.... Петро Сергійович». – З подивом уп'явся на дідка капітан.
Глава тридцять перша.
- Добрий ранок, капітане! Що, спиш, поки сонечко не припече в м’яке місце? В тебе вже точно потрібно вивіску повісити на спинці ліжка: не кантувати, при пожежі виносити одним з перших. – Пожав руку, жартуючи, Микола. Від його міцного рукостискання Іванові стало ніяково.
- Невже ж ти не забув про свою обіцянку? – З недовірою дивився на приятеля Іван.
- А як же так? Необхідно багато про що пам'ятати. Так довше проживеш на цьому світлі.
А професор, присівши біля ліжка на стілець, кашлянув в кулак. «Цю молоду людину ще можна врятувати. Тільки необхідно підняти душевний настрій. І розбудити віру в свої сили. Коли приступаєш до операції видалення кулі, хоч з тіла, хоч з душі, обов’язково потрібно мати про усякий випадок такий же предмет в кишені. Щоб було можливим показати пацієнту, та заспокоїти в гарному закінченні операції. В цьому випадку потрібно трохи помізкувати, розповісти відповідну життєву історію»
- Послухайте, милий мій парубче, одну повчальну історійку. Ця розповідь мені повідала вже далеко літня людина, майже, що мій одноліток. Під час війни він був командиром роти штрафників. В одному з нічних боїв, піднімаючи свій взвод в атаку, був важко поранений розривною кулею в обох ніг навиліт. В гарячці бою, коли його підлеглі пішли в повний ріст на дротові загородження, він нагнувся поправити маскхалат. І отут як хто вдарив ціпком, збивши додолу. Болю відразу не було. Лише тільки ватяні штани просочилися майже відразу кров'ю. До нього підповз один з його солдатів і говорить: «Гей, старший, у тебе кров хльостає, що з дикого кабана. Давай індивідуальний пакетик, перев'яжу твої ноги». А той покачав головою: «Немає в мене цієї дрібниці. Сьогодні віддав пораненому, а новий не одержав». Той відірвав від маскхалата смугу і якось рану. «Чекай, зараз прибудуть сюди санітари». Однак почалася контр – атака. Це німці відбили настання штрафбату. Чоловік подумав, що треба вижити. Він згадав про молоду дружину, що залишилася в рідних Черкасах. «Ризикну, і спробую повзти», - Та подивився на небо, і поглядом відшукав полярну зірку. Російські позиції тяглися на сторону заходу. Туди він і потяг своє поранене тіло, закусивши губу, щоб ні стогоном, ні лементом себе не видати ворогам. Минавши мінне поле, почув безладні постріли і лементи на ламаній російській мові: «Гей, русиш, здавайсь!» «Не дочекаєтеся, сволоти!». - Подумав, і прийнявся стріляти з автомата. Але невдовзі боєкомплект закінчився. І тоді, дістаючи останню гранату, з тугою подумав: «сунуться, суки, підірву їх та себе! Краще смерть, а тільки не полон!». Почалася нова контратака. Лейтенант втиснувся в землю, і закрив очі. Сили залишали тіло разом із кров'ю. Те, що німців відкинули за Донець, він уже не знав, тому що знепритомнів. Йому показалося, що він падає в чорну бездонну прірву, і його тіло затягує усе глибше і глибше вниз, в землю. А потім побачив, що прохід, по якому він летів униз, виходить на величезний квітучий луз, на якому трава була надзвичайно яркою, смарагдово – зеленого кольору. Хлопець йшов по ній, і любувався цвітінням та ароматом трав. Підійшовши до забору, зупинився біля хвіртки. Вона відкрилася, і на порозі побачив свою бабку, що вмерла під час голодомору. Вона посміхнулася: «онук, ти тут не дуже вчасно! Повертайся назад. Тебе чекає твоя дружина! Ти ще не зробив те, для чого народився!». - І так легенько його штовхнула в спину. Лейтенант пішов назад, до величезного провалля, що виднілося в кутку чудового лугу. І його потягнуло туди, закрутивши, завертівши, що осінній листок у непогоду. … Очунявся від людського говору. «Збирайте їх, збирайте, наших вояків». - Це ходили по полю бою солдати з похоронної команди. Один з них зупинився біля нього, та іншому сказав: «давай присядемо на цього вбитого, та перекуримо. Йому все рівно, а в нас ноги утомилися, бігаючи на морозі». Він сказав, дістаючи кисет, всідаючись на спину чоловіка. Лейтенант з напругою поворухнувся та прошепотів: «я живий, хлопці!». Мужик впустив кисет і перехрестився. «Свят, свят, свят, Боже Праведний! А він точно живий. Ну, ти, брат, даєш! У снігу пролежав більше п'яти годин, і не замерз». - Солдати кинулися до пораненого та уклали на плащ – намет. «Я живий.... Я живий...» кружлялося в голові, поки хлопця тягли в медсанбат. В похідному наметі, обробляючи рані, хірург тільки цокав мовою від подиву. «З такими дірками вижити? Це дивно! Твоє щастя братуха, що ти не куриш і не п'єш». Отож.… До чого я це розповідаю... - Професор прищулився. – Якщо у вас є життєва мета. Якщо ви любите... Те будь-яке, навіть дуже складна справа вам по плечу. – Він підвівся, і довго прощупував важкі, нерухомі ноги, поколював тонкими голочками. Закінчивши огляд, кілька хвилин мовчав, у замисленості смикаючи свою рідку, цапину борідку. «Після особливих сильних потрясінь жива людина не може жити по – старому. Душу його чи стає більш релігійної, чи він, мужньо скріпивши серце, стає більш тверезо мислячим скептиком. Чи буде він виконувати мої рекомендації? Сумніваюся. А, втім, що я втрачаю? А, була, не була. За попит по чолу ніхто мене не вдарить. Так, на вид хлопець міцний. А от серединка яка в нього?» - Міркував професор, дивлячись на капітана. А потім у зніяковілості проговорив:
- Отож що, чоловіче! Деякі особистості в минулу війну керували літаками. Літали з протезами... Н так.… А ніжки, слава Богу, ваші живі. І літаки вам водити не потрібно. – Професор протер пенсне. – Так що, голубе, все залежить тільки від вас. Бігати ви, звичайно, не будете. Але ходити із паличкою – я вам гарантую. – І, назад поправивши пенсне, строго глянув на Івана, - Не шукайте рад на стороні. Ваш лікар в середині вас. І ваше видужання тільки в ваших руках. Я призначу і розпишу ваше лікування по всіх пунктах. Від а до я. А виконувати тільки вам. Є один шанс. З тисячі, що б будете ходити. Але тут потрібно завзятість і праця. І вам потрібно відмовитися цілком від тютюну й алкоголю.
- А пиво можна пити? – Впалим голосом перепитав Іван.
- Для вас тепер буде заборонене навіть пиво. Зрозумійте, що людина сильніше всяких недуг. Його сила в розумі. І коли цим дарунком користатися, правильно, тоді всі проблеми здоров'я легко дозволяються. Зрозумійте, що наші бажання – причини наших багатьох неприємностей. Навчитеся їх утихомирювати, і будь-яка дрібниця стане для вас подарунком. Сила волі – от що протистоїть грі життя. Без її – ми дорожній пил. Пройде час, і життя покаже вірність моїх слів. Ви, хлопче, з тієї породи, що вирвете свій шанс у фортуни з зубів. Тим більше, як я зрозумів, що отут замішано молоду особу жіночий статі. Заради цього варто постаратися. І, знаєте, хлопче, побільше всіляких позитивних емоцій. Менше думайте про поганий, а більше читайте анекдотів. – Старий присів поруч з ліжком. На Івана пахнуло дешевим одеколоном і м'ятними цукерками. – Я повідаю вам ще одну історійку. Я адже малість і в таборі побував. За дрібницю. Якийсь жартівник приписав на плакаті пару непотрібних слів. Та в часи не дуже старанно розбиралися, хто правий, а хто винуватий. Як говориться – якщо головний біль, то гільйотина все ліквідує. От і всіх зібрали скопом, і відправили по етапі. Всю бухгалтерію. А я там працював рахівником. Але це так, до слова. І вже в засланні дріб'язковий грип викликало ускладнення на легені. Я лежав у місцевій лікарні, і почував, що вмираю. І раптом в цей момент оголосили, що помер Сталін. Така величезна радість, що випробувало мою свідомість у той момент, була друг раз за все моє життя. Швидше за все, уперше я був так щасливий, коли закохався в дівчину надії на взаємність. А потім з'ясувалося, що вона мене так само любить. Потім я подумав: «а раптом хтось донесе на мене? Це ж ідіоти, що можуть мене заарештувати, і законопатити в тюрму. Не подивляться, що я вмираю!» Ця думка вразила мене не менше, і я укрився з головою, щоб не видати своїх емоцій. А після цього почалося бурхливе видужання. І мій лікуючий лікар тихесенько говорить: «Петре Сергійович, ви дозволите брати у вас аналізи через кожні другу годину? Мені дуже важливо. Я хочу написати докторську дисертацію на тему: «вплив позитивних емоцій на видужання людини». Я дав згоду. І в мого лікаря очі на чоло полізли від подиву: мої аналізи ставали годину від години краще. Він був у здивуванні. «Це як у казці! Ви видужуєте в буквальному значенні не щодня, а щогодини!» А рівно через тиждень я був абсолютно здоровою людиною зі здоровими легенями. І до моїх 75 років вони більше не хворіли. Я вилікувався від щастя, коли мільйони людей оплакували кончину цього деспота. Так що найкращі ліки від будь-якої хвороби – це позитивні емоції. Робіть висновки, молода людина. – Він різко встав зі стільця. - Я поки пройду ординаторську, і там дам розпорядження щодо вашого лікування місцевому персоналу. – Так.… Ледве було не забув. Отут газетку я вам роздобув. З досить цікавою статейкою. По – моєму, вона спеціально для вас підходить. – Професор поклав згорнуту в трубочку газету. – Після я ще загляну.
- Дякую вас. - Розсіяно відповів Іван, узявши газету в руки. Професор вийшов з палати, і вже в коридорі був чутний його добродушний басок.
Глава тридцять друга.
Капітан з тугою глянув в бік вхідних дверей. «Везе ж старигану – він щасливий, як п'ятилітня дитина!» Микола легенько поплескав друга по плечу:
- От бачиш, який розклад виходить? Знати, зможеш ходити! І я ще погуляю на твоєму весіллі з Марією. А то вже все, кранти, вмирати зібрався... Ти остаточно розкис! Эх, черепушка, два вушка! Поменше кого слухай – так краще буде для тебе. – Микола сів навпроти. І капітан злегка поїжився від його гострого, точно бритва, професійного погляду снайпера. - А тепер я буду говорити швидко, й по ділу. – Очі Миколи заблищали від нервового збудження. – Так що включай свій мозок, товариш капітан, на найпершу передачу, і приступай до запам'ятовування! – Микола для більшої переконливості витримав паузу. - Подзвони своїй коханій. Я отут, по старій пам'яті, роздобув номерок телефончика. - І поклав перед ним листок із блокнота з телефонним номером. Іван взяв листок, і, склавши його вчетверо, сховав у нагрудну кишеню.
- Спасибі тобі. А його друг продовжував говорити, – Жіноче серденько дуже відхідливе. Сам знаю, з особистого досвіду, як у житті буває – інша жіночка накричить, нашумить, а потім сама задумається, пошкодує, що зробила таку дурість. – Він встав зі стільця і пройшовся по палаті. - А я прийшов до тебе попрощатися. Сьогодні після обіду теж від'їжджаю із санаторію.
- А чого ж так скоро? – З подивом уп'явся Іван на Миколу.
- Так виходить.… Відзивають мене з відпустки. Армія, брат, сам знаєш, що таке. Це не курорт чи санаторій. Не тобі забувати, що ми люди служиві, і самі собі не належимо. Дали наказ - тупоти, солдат, куди пошлють. Напишеш мені хоч листок? Черкони, у випадку чого, парочку рядків. Адреса моя поки не змінилася.
- Так, напишу. Якщо буде що писати. – Немов у півсні відповів йому Іван.
- Візьми. – Микола вклав у його руку досить своєрідний брелок. – Нехай це буде твоїм талісманом. Для повного щастя. Капітан повільно розтиснув свою долоню, і побачив симпатичну фігурку мініатюрного дракончика.
- Велике спасибі.... – Сконфузився Іван, - пребагато вдячний, друже! Мені потрібна зараз будь-яка підтримка. Як ніколи в житті.
- Єдині люди, що постійно шукають пригод на свою голову і зад, так це камікадзе і честолюбці, повні всякого егоїстичного дерма. Послухайся моєї ради, дружбан! Потерпи, і все виясниться. А те, що це амулет новенький, і блискає, це не означає ще, що ця цяцька коштує великі гроші. Але капітан сидів у глибокій замисленості, і повільно смикав підлокітники інвалідного крісла. «Якщо вірити цій клістирній трубці, я зможу ходити? Эх, цих костоломів не зрозумієш! Одні говорять одне, а інші – зовсім протилежне.…А чи варто дзвонити? Може, Марія і не захоче з мною розмовляти після усього, що я їй наговорив?» - Іван заглянув у вилицювате обличчя товариша, і зненацька запитав:
- Миколо, скажи, чого ти боїшся? Це питання змусило задуматися. Але Микола добродушно зареготав:
- Я? Я побоююся тільки кастрації! – Грубо розреготався майор. - Але все це дурниця на пустому місці. Скажу тобі відверто, по – чесному. Час від часу приходиться задумуватися про майбутнє. Особливо, коли збираєш приятеля віничком у звичайний пластиковий пакетик. І в основному, більше всього зводить з розуму, коли відшукуєш пізнавані частини тіла. Шматочок вуха, палець, зуби. Але, заради Бога, ти тільки не приймай це одкровення на свій особистий рахунок. Ти пиши листи мені частіше. І рухайся, рухайся! Не залежуйся! І не забудь мене запросити на своє весілля. - Пожавши на прощання руку, майор поплескав капітана по спині. – До зустрічі, дружбан.
- Щасливо. – Як у сні, відповів Іван. Все, що зараз відбувалося, здавалося йому якимось сном. Скрипнули вхідні двері. Гість вийшов. На хвилинку в палату заскочив Василь.
- Гей, капітане, пивця тобі купити? – Запитав, виймаючи з тумбочки гроші.
- Як хочеш. – В'януло проговорив Іван. Хлопчина побіг в бутика. Професор ввійшов у палату дідівські ходою. Присівши в ліжко капітана, він строго глянув на свого пацієнта.
- Молодий чоловік, ви нічого з того, що я вам призначив, робити не будете.
- А чому ви так вирішили? – Інтерес блиснув в очах Івана.
- А тому, що за час хвороби ви заледащіли катастрофічно. Вам приємно, що про вас піклуються, вас шкодують. І тому ви не прагнете змінити своє положення. На рівні підсвідомості ви хочете залишити усе, що є, так. Без зміни. Так простіше списувати всі помилки і прорахунки. А потім плакати, отчого ж доля – лиходійка так несправедлива до вас. Зрозуміли? – Подивився він в ошелешене від несподіваної відвертості обличчя капітана. Ви вважаєте, що вам уже не піднятися. І в цьому випадку лінь – універсальний захисний засіб від марної праці. Ви невпевнені в кінцевій меті. І взагалі, у меті свого життя. Капітан опустив голову. І прошептав:
- Професор, ви круто взяли. Мене так в армії ніколи не обробляли під горіх, за всю мою послужну кар'єру. А ви... Прямо шкурку з душі здерли. Вдарили сильніше, ніж під дихало я один раз одержав.
- Це життя, батенька. Я вас краще тут нокаутую. Чим хто інший. Але я б'ю однією рукою, а іншої даю ліки від вашої хвороби. Лінь – це ваше специфічне створення. Вам лінь діяти взагалі. Тому не робіть зарядку, не прогулюйтеся на свіжому повітрі. Побільше валяйтеся в постелі, не займайтеся спортом.… Споживайте поменше фруктів, лягайте спати тільки після півночі – і ви дивовижно ледачі. До речі, не випадково всі мрійники «почати нове життя» з понеділка зазнають поразки саме на зарядці. Вона – перший крок вбік від ліні, і дуже тренує волю.
- Що ж мені робити? – Впалим голосом запитав капітан.
- Що? Почніть з найпростішого. З ранкової розминки. Є маса вправ. Які можна виконувати, навіть не встаючи на ноги. Було б тільки ваше дійсне бажання. І ще академік Павлов установив, що в кожного з нас є рефлекс мети. Якщо він не спрацьовує, то цілком природно припустити, що мети немає, чи людина її не чує. Виправити цю ситуацію дуже легко. Візьміть листок паперу, прямо зараз. – Петро Сергійович витяг з кишені порваний блокнотик, і простеньку кулькову ручку. І все це поклав перед Іваном на тумбочку. Пишіть. Які у вас життєві цілі? За дві хвилини...
- Але я не задумувався...- Смутився Іван.
- І погано. Спробуйте зробити це зараз. Було б тільки бажання. Пишіть все, що прийде в голову. І не дивіться на удавану абсурдність ваших бажань. Мети можна формулювати і у загальному вигляді – наприклад, особисте щастя. І конкретно – стати гарним ходоком.
- Я хочу бути щасливим.… І помиритися з Марією. А якщо пощастить, то продовжити військову кар'єру. Марія й армія – мій сенс життя.
- От – от. Вже тепліше.… Пишіть. А тепер от вам інший листок папера – напишіть на ньому, що б ви хотіли зробити в ці три роки. Капітан задумався:
- Я.... Хотів би повернутися в Київ. Це місто, в якому провів кращі роки свого життя.
- Відмінно. Запишіть і це. Професор почекав, поки він записав, і забрав листок. А тепер вам наступне завдання. Напишіть, що б ви зробили за шість місяців, якщо б знали, що вас на смерть вразить кульова блискавка?
- Помирився б з Марією, і попросив прощення в неї.
- Пишіть. Так.… Перед нами є кілька ваших бажань. Збігається примирення. Так у чому питання? Телефон у вас є, так що вперед, бравий капітане! Штурмуйте цю неприступну споруду, і вона викине білий прапор. Проводьте цю операцію раз в два тижня – і тоді ви зрозумієте свої життєві установки. І з подивом знайдете, що ви займаєтеся далеко не тим, до чого прагнете. От вам і рецепт від вашої ліні. А причина в тім, що ви не знаєте, що робити. Ви, як солдат, якого вибили із сідла. Але у вас їсти сили піднятися. Повірте в свої сили. Ще Сенека сказав: «Коли людину не знає, у яку гавань він тримає шлях, жоден вітер не буде йому попутнім». Ви добре зрозуміли мене?
- Так. Ви чудесна людина. Спасибі вам. Професор простягнув на прощання руку. – Щасливо вам залишатися. Я сьогодні їду. Колега занедужав трошки, і от начальство прийняло рішення відзивати мене з відпустки. Хоча і говорять у народі, що незамінних немає, а бачити, без мене ніяк не можуть обійтися. Так що розпався наш картковий клуб остаточно.
- До побачення! Щасливо вам добратися.… Капітан легенько пожав його сухеньку долоню. Петро Сергійович вийшов у коридор. А капітан нерухомо сидів, намагаючись осмислити все, що тільки що відбулося. Згадавши про газету, що так і лежала в нього на колінах, розгорнув на останній сторінці. І там побачив фотознімок. Хлоп'яче обличчя, рішуче стиснуті кулаки, могутні м'язи лівої ноги, і тонкий протез, що починається ледве вище правого коліна.
- Террі Фокс...- Прочитав чоловік вголос. І з увагою поглибився в читання замітки. «Террі Фокс 12 квітня 1980 року цей хлопець почав свій маршрут від східного узбережжя Канади, з міста Мент – Джон.... Террі Фокс боровся не тільки за себе. Його «Марафон надії» повинний був дати надію всім жертвам невиліковних хвороб. Він пробіг по дорогах Канади 5342 кілометра. І кожний з них діставався йому з колосальною витратою моральних та фізичних сил. Хлопець мріяв за допомогою своєї акції створити фонд для фінансування наукових вишукувань у боротьбі з раком. На жаль, самовідданому канадцю не удалося завершити свій шлях. У Сандербрее (провінція Онтаріо) смертельна недуга змусила зійти його з дистанції. Террі думав, що його пробіг зі сходу на захід дозволить перевести на рахунок фонду біля мільйона доларів. Він трохи промахнувся у своїх сподіваннях. У наш час у фонд, створений ним, надійшли вже сотні мільйонів доларів». Відклавши газету вбік, хлопець глибоко задумався. «Якщо цей дивак зумів пробігти стільки з однією ногою кілька тисяч кілометрів, притім хворою такою заразою, як рак, те чим я гірше? В мене ж адже ноги, слава Богу, цілі.…Не відрізані». До вікна влетів порив морського вітру, і на нього пахнуло ароматами солі, водоростей і трави.
Глава тридцять третя.
Капітан обережно приклав кінчики своїх пальців до вже геть сивих вже скронь. І відчув, як хвиля розбурханої крові скажено пульсує в скронях. «Бог мій, як б'ється, шаленіє моє серце! Немов би я тільки пробіг кілометра зо три, а може всі чотири. І при тому в повному бойовому спорядженні.… І ще з автоматом. Ох, зовсім розклеївся, як той холодець... А все, капітане, по цих госпіталях так санаторіях. Так є сенс мені дзвонити, а може, й ні? Кинути монетку – як упаде гербом донизу – подзвоню. А як гербом догори – то ні». - Задумався чоловік. І скептично посміхнувся: “От мені і хоробрий вояка! А свою долю вирішує з допомогою монетки. А чому б і ні? Ні, ризикну все - таки. Якщо, так, то так.… Ні, так ні. А все інше буде вже від лукавого. Так вже і бути, ризикну, подзвоню. Але, принаймні, я хоч не буду згодом себе думкою мучити, що зробив що да не так, як треба. Я буду ходити? Щось не віриться... А, втім, чим чорт не жартує, коли Господь Бог спить? Так усе-таки не прощай, моє миле і примхливе дівчисько»! З цією думкою і бойовим настроєм капітан стрімко викотив, точно вирвався чорт із пекла, з палати, та скотив вниз по естокаді.
А сонце піднімалось в небі все вище та вище. Воно було точнісінько таке ж саме, як золота монета, що повільно кружляла в рулетці круп'є. Опівдні воно білою кулею зависло над бронзовою морською затокою та дахами будинків, обливаючи все місто та його околиці безжалісним потоком своїх золотавих, палючих променів. Минавши будинок головного корпуса та центральний фонтан, хлопець проїхав повз прохідну.
«В таке дурне пекло тільки відсиджуватись біля моря в прохолодному затінку, так пивце присьорбувати холодненьке, а не тягтися по розпечених міських вулицях» - З якоюсь потаємною неприязню міркував молодий черговий охоронець, відкриваючи скрипливу хвіртку. А капітан, навіть не глянувши на нього, направився на місцеве відділення зв'язку. Від нервового переживання в роті пересихало. Від цього ще більше захотілося курити. Капітан машинально опустив руку в нагрудну кишеню. Але там, на жаль, нічого не було.
- От диявол, сигарети забув на тумбочці! В ларьок заглянути, чи що. – Його погляд бродив по пустельній вулиці. Недалеко від будинку місцевої пошти він помітив кіоск, на якому красувалася вивіска: «Тютюн». Він підкотив до нього впритул. Коштуючи біля вітрини хлопець задумався: «Але мені професор сказав, що курити категорично заборонено. А, була, не була, від однієї сигарети нічого не скоїться». Він порився в кишенях і вишкріб відтіля дріб'язок. Кинувши на прилавок, сказав молодій миловидній блондинці. – Пачку «Прими» з фільтром. Дівчина поклала на прилавок пачку сигарет і довідалася:
- Сірники вам не потрібні?
- Ні, дякую, в мене запальничка. – Чемно відповів Іван, забираючи сигарети. Від'їхавши від кіоску, зупинився в тіні старої акації, і закурив. Але смак тютюну був неприємний. І він з відразою відкинув сигарету в сміттєвий бачок, подумавши: «Тьху, яка гидота, краще б я взагалі її не закурював. Він котив і котив, не зауважуючи духоти і жари, що загнала все живе в тінь. І тільки призупинився біля невеликого, в один поверх, будинки, складеного з червоної цегли. «От і місцева «звонильня». Ще, бачити, при Хрущеві будувалась ця конюшня. Сарай, мій старий сарай, сарай непокритий соломою... Куплю я свіжої соломи, покрою свій старий сарай». – Подумав, критичним поглядом оцінюючи будинок, і видивляючись під'їзну доріжку. Її ніде не було помітно. Дорогу хлопцю в операційний зал перегородили прокляті ступіні. «Всього з рік тому я міг їх пробігти, не задумавши. А тепер ці ступіні стали нездоланною перешкодою. Для мене. Невже я так і не зможу подзвонити моїй коханій дівчині? Ні, я повинний, просто зобов'язаний щось придумати, а не стояти перед ними, точно кам'яна статуя! І що тепер мені робити? Всі мої плани нанівець? Ні! І де тільки чорти носять цього Василя! За пивом побіг! До якого біса здалося це свіженьке пиво! Коли він не потрібний – так обов'язково плутається під ногами. А коли потрібний вкрай, те вдень з вогнем не відшукаєш»!
- Гей, командир, командир! Так постій, перегодь ти! - За почув швидкий тупіт ніг. І до нього стрілою підлетів Василь. В його руках були дві запітнілі, тільки з холодильника, банки пива «Taller». - Ну, командир, чорт смугастий! Ну, ти й літаєш! Я ледь за тобою погнався. В тебе що, в колясці реактивний движок вмонтований? - Василь дзвякнув банками - Пивця не бажаєш, холодненького? Свіженького, тільки завезли. Дівчатка особисто мені з підсобки винесли. Горло промочити не помішає – он така спекота, що не продихнуть. – І не чекаючи відповіді, поклав на коліна приятеля холодну, запітнілу банку.
- Ти, напевно, облапав добру половину дівчат тутешнього міста.
- А я що, я, що... якщо вони самі дають... і те, і пиво.
- Так добре, уже, скромничати. А за пиво спасибі. Але поки що ця справа почекає. В мене невелика проблема. - Іван глянув на друга, і з надією в голосі додав, - Як здорово, що ти тут! Мені так потрібна твоя допомога, що ти навіть не представляєш!
- А я що? Я, як юний ленінець! Завжди готовий допомогти тобі, дружбан! Так чого там, говори, чого там потрібно зробити? – Обрадувано заметушився Василь.
- Так, дрібничка одна. Маленьке дільце... Мені отут потрібно по міжгороду подзвонити. А в зал потрапити ніяк не можу. Понабудовували горе – архітектори сходинок, начебто всі навколо абсолютно здорові. Васько, ти ж майстер на всякі ідеї.
- Мілке? Цій гарненькій вертушці? Так ця дівиця чхати хотіла на тебе! Хм.... Впорснула тоді, гордячка! Не сказала навіть щасливо залишатися, чи там, для пристойності, хоча б до побачення. Обличчя капітана небагато стемніло.
- Це моя провина, я дуже зобразив її, а дівчина гордовита. Так що дуже прошу, друг, допоможи мені в цьому дільці. Василь трохи запнувся, але потім вимовив:
- Ну, якщо ти так вже просиш, те це змінює розклад діла. Зараз щось зміркую. Давай свій номерок цієї провінційний крали. Капітан обережно, щоб не зім'яти, витягнув з нагрудної кишені складений вчетверо блокнотний листок, і подав товаришу.
- Тримай. От він. Тільки не загуби.
- Хотілася б, так совість не дозволить. – Василь, схопивши телефонний номер, кулею заскочив в операційний зал. А по дорозі він міркував: «капітан – чоловік хоч куди, хоч і з легкими заскоками!»
Хлопця не було лише хвилин п'ять. Але цей час Іванові показалося майже годиною. Капітан нервово смикав підлокітники крісла. «Эх, цих костолузів не зрозумієш! Зберуться купою, та приймаються дискутувати. Один ставить свій діагноз, другий – свій, і починає доводити свою точку зору. Одні говорять одне, а інші – зовсім протилежне.…А в підсумку - результат практично нульової. Точнісінько, як наші депутати в Держдумі. Розмов, дебатів різних там до чорта та більше.… А як до справи, те самої справи - те ніякого і не бачити. Життя – брудна гра. Бачити, в мене немає ніякого шансу на виграш. Повинно, мене одурили ще при народженні. І обманювали знов-таки на материнському молоці. Цілком ймовірно, моєї мамаші в свій час довелося грати крапленими картами, і тому я породжений таким нещасливцем. Як свідчення її програшу в житті. Якщо вірити Петрові Сергійовичу, я зможу ходити? Пускай навіть із тростинкою.… Це навіть краще, ніж кататися в цьому проклятому тарантасі!». - Він з озлобленням стукнув по колесу коляски. – «Я спробую. І чогось так нервувати? Марія – всього лише дівчина, і до того ж дуже красива. Її обличчя скоріше грецького, чим слов'янського типу. Очі великі і чорні, і тонкий прямої ніс.... Вона чужа серед своїх. Цікаво, відкіля родом її батько? Яні можу неї зрозуміти, тому що ця дівчина належить до іншого, малозрозумілому для мене світу поезії, квітів, повітряних замків, незбутніх мрій. Швидше б повертався Василь. Що він мені скаже?». - Капітан нервово тарабанив по підлокітнику кінчиками пальців. «Боже мій, як добиває ця невизначеність»! – Та із затаєною тугою дивився на закриті скляні двері, що вели в приміщення місцевого телеграфу.
Глава тридцять четверта.
А сонце піднімалось все вище та вище над похилими дахами, та флюгерами. На старій, ще дореволюційної будівлі, міській вежі куранти музично відбили рівно полудень. І як тільки бій годинникових курантів затих десь вдалині, обірвавшись на високій ноті срібленою струною, мулла піднявся по крутих сходинках мінарету. Він, дивлячись в сторону славнозвісної Мекки, тепер виводив в рупор тужливу молитву, схожу на голодну пісню північного степового вовка. Майже поруч із вхідними дверима, виднілося відкрите віконечко. Воно було маленьке, непримітне. На облізлій рамі виднілися тріщинки. Неподалік від нього, стінці бовталися обривки старих оголошень. З віконця, точно зозуля з годинника, висунулася жіноча голова в чорній хустці. Жінка тихо покликала капітана:
- Ходи сюди, синок! Іван уважно глянув на бліду, літню жінку, підкотив до вікна майже що впритул. А вона продовжувала, - Наша телефоністка ваше замовлення зараз виконує. Хоча зараз пора жарка, і замовлень багато, однак ваше замовлення пішло поза чергою. Так що візьміть телефонну трубочку. Я вам в віконце передам. І переговорите таким разом з ким вам там потрібно. Чоловік зрозумів, в чому справа. «Який ти молодчина, Василь! Дійсно, вірний товариш! Тільки заради цього тебе треба було тоді прикрити від того бовдура, а після цього волочити добрих дев'ять кілометрів на власному горбі». А літня телеграфістка передала трубку, – тримайте міцніше! Капітан схопив трубку, немов потопаючий соломину, і радісно зітхнув. Чоловік відчув, як пульс б'є в скронях. « Бог мій, як серце калатає! Точно я біг кілометра три в повному бойовому викладенні, та в протигазі. Зовсім розклеївся, капітане»! він почув жіночий голос: «з'єдную, розмовляйте!»... І, нарешті далекий, мелодійний голосок Милі:
- Да, алло, я слухаю. «Що ж мені сказати?» - Розгубився чоловік, стискаючи трубку в долоні, що змокла від поту. – Алло, алло. Так говорить ж ви, не мовчіть! Я покладу трубку. - Донеслося до його слуху крізь Всі хитросплетення телефонних проводів. Він ще більше розгубився, і проговорив:
- Це я, твій капітан, кохана Міла. Ти мене добре чуєш? Дівчина зжала слухавку в руці. Думка, стрімка і гостра, як стріла, вдарила свідомість. «Для чого він надзвонює мені? Не договорив всяких неприємних, образливих слів, так вирішив мене добити тепер»? - Від досади стемніло в очах. І Марія, схлипнувши, залилася сльозами. Дівчина прикрила трубку долонею, щоб Іван не почув, як вона ридає. А час невблаганний йшов вперед, ні на секунду не припиняя бігу. Хвилинка за хвилинкою. В трубці щось пискнуло, клацнуло, і холодний, сухуватий голос телефоністки проговорив:
- Ваш замовлений час підійшло до завершення. « Час вийшов, а я нічого так і не зумів сказати! Вона дотепер сердита на мене. Спасибі, хоч трубку не жбурнула, а вислухала мою сповідь. А яку? Я нічого толком і не сказав! А зараз вона чемно покладе трубку, та й все. Пройшла любов, зів'янули помідори». - Від цієї думки, як йому показалося, по всьому тілу прокотила хвиля палючого полум'я. І тоді, у цю критичну мить, Іван зляканим заблагав:
- Дівчина, я прошу, продовжите цю розмову! Ви тепер, як ангел, не сходите з вівтаря! Головне попереду, зрозумійте! Настала тиша. Через секунду телефоністка відгукнулася:
- Продовжую! Ще три хвилини у вашому розпорядженні. Капітан життєрадісно почав говорити, майже кричати:
- Міла, кохана моя Ассоль, здраствуй! Це я, твій капітан! Не кидай, заради Бога, трубки, чуєш? В мене, можливо, це останній шанс поговорити з тобою. Так слухай! Мене тільки що консультував дуже гарний фахівець. Професор невропатології. І він сказав, що я через рік, а може, трохи пізніше, буду ходити. І тоді я прийду до тебе на своїх двох. І по праву зможу назвати тебе своєю дружиною. А поки ти – моя наречена. Я не відступлюся від тебе, чуєш, моя ненаглядна. Я не відмовляюся від свого слова. Так що наше заручення залишається в повній силі? – У його голосі, тихому та м'якому, не було навіть тіні, натяку на чи колючість знущання. А Міла беззвучно плакала, слухаючи ці слова. «Він мене любить... Мій милий капітан». Іван, не витримавши мовчання, з розпачем крикнув: - Так не мовчи ж ти, зрештою! Промов хоч слівце! Не катуй мене своїм мовчанням! Я люблю тебе, зрозумій, моя кохана дівчинка! Не витримала й телефоністка - це визнання в коханні торкнуло ніжне жіноче серце, що й вона вирішила втрутитися та трохи форсувати події:
- Дівчина, так не мучте цього хлопчика. Він, по всьому вас дуже кохає. Вимовите щось у відповідь. І Міла важко зітхнувши, подумала: «Хіба він мене любить? Не зрозумію, що він такого знайшов у моїй особистості? Я не акторка, не балерина, не знаменитість, а звичайне дівчисько. Сама звичайна, яких мільйони. Але якщо він розшукав мене. Виходить, це дійсна любов, а не казкова феєрія. Як непросто підібрати слова, щоб висловити всю гаму почуттів, що у мене в душі». І до Івана крізь розряди і перешкоди телефонної лінії долетіли слова:
- Наше заручення залишається в сил. Я буду тебе чекати стільки, скільки знадобиться. Я люблю тебе, мій капітан, ти чуєш? – Проговорила дівчина зривистим від хвилювання голосом. Це одкровення змусило серце забитися часто і гулко, а подих небагато перехопив.
- Так, чую. Люблю, люблю, люблю, і цілую тебе тисячу, ні, мільйон разів. Коли ти зможеш приїхати до мене?
- А чи мае на це сенс? – З легким сумнівом в голосі перепитала Марія.
- Так. Я дуже чекаю на тебе. Ти ж знаєш, як я тебе люблю. Ти для мене значиш багато чого. І не подумай, що я щось видумую, чи кидаю слова на вітер. – Впевнено, та твердим голосом відповів капітан. Марія ще трохи сумнівалась. Однак здоровий глузд здобув перемогу над пристрастями, що бушували в молодій душі. І перший порив кинути все, та повернутися до нього випарувався, як туман під променями сонця. Вона відповіла:
- Вибач, але зараз, в даний момент наша зустріч неможлива. Я не дуже здорова. До того ж, у мене занадто багато справ. Моя мама записала на курси секретарів. І на підготовчі курси в медин. Так що ти краще мені дзвони. Я буду чекати на тебе. - Після цього почув голос телефоністки:
- Ну що, поговорили? З'ясували ваші взаємини?
- Так. Пребагато вдячний вам. – Відгукнувся капітан.
- От і ладусі! Відключаю. І телефонний зумер – пі, пі, пі.
- Роз'єднали... - Іван сидів з таким вираженням обличчя, немов його приголомшила кульова блискавка. Це раптове для нього визнання, таке довгоочікуване, і бажане, застало його зненацька. І йому здавалося, що це фантастичний сон. І в очах капітана промайнув вогник важко приховуваної радості. «Вона мене дійсно любить!». – Йому згадалися очі коханої дівчини. «Вони так схожі на пломінь - чим більше в них дивишся, тим більше хочеться дивитися!». Все, що він почув від Марії, все це додало фізичних сил. А в голові вже зародилися плани дії. «Я буду займатися, і безпосередньо із сьогоднішнього дня. Не відкладаючи на наступний понеділок».
Глава тридцять п’ята.
Збігши по ступінях, біля нього зупинився Василь, та з цікавістю глянув на капітана:
- командир, як моя задумка? Поговорив із своєю вітрогонкою? Щаслива посмішка промайнула на обличчі капітана.
- Так, я переговорив з Мілою. І дуже вдячний тобі за це. Василь підійшов ближче, та з тривогою запитав:
- що ця вітрогонка тобі нащебетала по телефоні? Що? – Він починав нервувати, дивлячись на Івана. – А те в тебе занадто блідий вигляд.
- Багато будеш знати – так незабаром зостаришся! – Трохи грубувато відповів Іван.
- Ну, от. Намагаєшся, намагаєшся, як краще. А виходить, як завжди. – Зображено надув губи Василь.
- Та досить тобі дутися! Прям, і пожартувати з тобою не можна. Вона сказала мені.... Вона сказала, що мене кохає. Кохає! Розумієш ти? І буде на мене чекати. Все тепер зроблю, щоб ходити. І не тільки ходити, ще й бігати! На зло всім своїм ворогам! От побачиш! – Майже викрикнув від нервового порушення Іван, віддаючи трубку телефоністці. Зустрівши жіночий зляканий погляд, він трохи смутився бурхливості своїх почуттів. – Вибачите, я трохи розхвилювався. Спасибі вам велике. От, візьміть. – Він поставив на підвіконня банку пива. – Тільки що з холодильника. В таку жару тільки і пити. – Він відкотив від віконця. – І ти, дружбан, вибач. Чогось розхвилювався. Але це пройде. Дай боже тобі здоров'я, що ти все зробив так добре. - Хлопець не помітив, як телеграфістка витирала сльози кінчиком чорної хустки. Її губи затряслися, та вона здавлено прошепотіла шепотіла:
- От нещасливець! Капітан не почув тих слів, бо всі його помисли були занадто далекі від всього земного. Любов віднесла хлопця на своїх крилах далеко від земних клопотів. Капітан повільно покотив по міській алеї.
- мріяти не шкідливо – шкідливо не мріяти. Спасибі тобі, тітка. – Василь побіг доганяти свого друга. А Іван крутив колеса коляски, та його груди розпирали радість.
«Вона мене любить». І він був готовий крикнути на весь бульвар про це. А за ним біг Василь, і похмуро думав: «бідолаха! Наобіцяли тобі золоті гори, а ти і рад, що боже телятко. Навряд чи ти піднімешся. Я ж добре знаю, що з тобою відбувається.… І в цьому випадку медицина абсолютно неспроможна». Але всі свої похмурі думки він залишив при собі, тому що не хотів псувати своєму приятелю настрій.
А тому серпневому дню, як йому показалося, не було кінця і краю. І все-таки по непідвласним людині законам природи круговорот часу неминуче відбувався. Це було помітно по тому, як потьмяніли, пом'якшали обрису далеких гір, а в низини заповзли, заповнивши до країв, густі тіні. Куди – те зникли хмари, і погляду надало величезне заспокоєне небо. А сонце, розбавив рожевим кольором його західний край, повільно занурювалося в синю морську безодню.
Жарка серпнева ніч поступово покрила провінційне містечко чорним покривалом. І о другій годині п'ятдесят хвилин вулиці його виглядали безлюдно і мляво. Чи ледве не кожний з десяти тисяч жителів неспокійно метався в сні. А тим, хто не міг забутися, залишалося тільки проклинати затишність та духоту жаркої ночі. Щільна і важка, вона висіла в повітрі. Іван сидів біля вікна. Все, що відбулося протягом дня так роз'ятрили його душу, що він ніяк не міг заснути. «Я буду ходити.…Буду! Моя Міла дівчинка обіцяла на мене чекати, і заради її я готовий зробити все. Той дивак повернувся з того світла заради своєї улюбленої. В мене має бути практично такий же довгий та тернистий шлях до зірок. Треба трошки провітритися. В кого на кістах багато жиру і м'яса, той важче переносить дорогу. Все, нема чого стогнати, та нарікати на свою нещасливу долю. Досить валятися безглуздо на ліжку. Від цього лежання вже боки болять! ». - Іван з сумом дивився на знайомий парк, на високі, стрункі тополі, що ледве здригаються від легкого вітерцю. І не вірилося, що через рік він буде практично здоровий. Нічого навколо не змінилися: такі ж акуратно підстрижені кущі, всі геометрично розкреслені доріжки, засаджені трояндами. Все чисто та прибрано. Всюди почувалася рука лісівника – аматора. І чомусь було трохи нуднувато від цієї стерильної чистоти. Чоловік взяв в руки газету, та в блідуватому місячному світлі розглянув неясну фотографію. «Цей хлопчина зміг пересилити свою слабкість, та побороти хворобу. І він домігся того, що бажав. А я що, гірше?». На сусіднім ліжку сонно сопів Василь. «Везе людині – намотався по місту та по дівчатах, і тепер спить начебто без задніх ніг. Вистачить мені стирчати біля вікна, як тому бовдуру. Поїду по місту, трохи провітрюся!». - Та з цією думкою капітан обачно виїхав з корпуса. Чоловік спочатку відправився до старої альтанки, і зупинився під липою. «Тут залишилося все так, як завжди. Тільки моєї коханої Милі немає! Петро Сергійович та Микола виїхали. Так що розлетівся наш картковий клуб. А було так весело! Особливо коли ми грали на фанти. І мій день народження як ми класно відзначили! Перший мій день народження так пройшов, мов би у казці!». Він посміхнувся, згадуючи, як його поздоровляли, та бажали здоров’я. І поцілунок, такий солодкий та незабутній. Він тяжко здихнув, та повільно направився по алейці на виїзд. Минавши центральний фонтан, він зупинився на набережній. Різке світло рідких вуличних ліхтарів відтіняв густі нічні тіні від нічних дерев. На перехресті, де морський проспект під прямим кутом перерізав автостраду, в аптеці продовжував працювати, тихенько наспівував одноманітну пісеньку кондиціонер. Біля самої крайки тротуару стояв автомобіль. Іван глянув на годинник. Було майже три ранку. «Можна заскочити в нічну закусочну». Цей невеликий заклад був поруч із санаторієм, і працював цілодобово. «Там можна випити чашечку кави». – Думав чоловік, під'їжджаючи до кав’ярні. Однак спекотна духота робила думку про каву не дуже приємною. «Куди краще ковтнути чогось прохолодного. Приміром, холодненького пивця. Але це вже буде востаннє. З завтрашнього дня вже буду жити по – новому. Більше ніяких сигарет, та спиртного! Навіть пива.…И поки що нікому я поки нічого розповідати не буду про свою таємницю. Хвалькувата балаканина – перша ознака слабості. А ті, хто здатний на великі справи, тримають мова за зубами». Якийсь автомобіль повільно перетнув під'їзну дорогу, і покотив по нерівній бруківці житлового кварталу. Капітан, занурений у міркування, не помітив сплячу собаку, і ледь не наїхав на неї. Злякана тварина шарахнулася в кущі, і чоловік думкою вилаяв себе: «дивитися потрібно під колеса, а не зірки вважати, роззява!». Іван загорнув за ріг будинку, та поїхав по нічному шосе.
Вже тільки в'їжджаючи в міський центр, скинув трохи швидкість, і після дуже плавно загорнув на стоянку біля нічного кафі.
Глава тридцять шоста .
В кафе було безлюдно, і ще більш пекучіш, чим знадвору. Посередині невеличкого залу піднімалася напівкругла стійка, вкрита потертим пластиком. Але самі місця за стійками не розташовували довго засиджуватися відвідувачів. Розрахований на менше приміщення, вентилятор виштовхував слабкий струмінь прохолодного повітря, що зникав у віддушині, що чорніла в кутку. Стіни, колись вкриті дерев'яним пластиком, злиняли, і потребували ремонту. Колись їх вкривала біла фарба. Але з роками вона пожовкла, а на стелі красувалися жирні плями. В далекому куті тихенько працював телевізор. По ньому транслювалася боксерська сутичка. Нічним барменом в закусочній працював худий хлопець років двадцяти – двадцяти двох, з довгими руками, кисті яких висувалися з загорнених рукавів. Його гостру, неймовірно худу фізіономію покривала матова блідість. Нижня губа злегка відвисала, як знак бридливої зневаги до людей. Коли Іван укотив, він стояв за стійкою і, спираючи на лікті, був цілком зайнятий поглинанням коміксу. З появою відвідувача він миттю зняв журнал зі стійки, і, розправивши широкі плечі, готовий запропонувати свої послуги. Коли Іван зупинився в стійки, бармен потягнувся до кавових чашок.
- Тільки не каву. І без цього задушливо, що дихати чимось. – Зупинив його капітан. – Краще мені дай пивця. І похолодній, будь ласка.
- На жаль, пива немає – тільки перед вами продав останню пляшку, а свіжої партії поки ні, ще не завезли. Але якщо що, я дістану.
- Не варто турбуватися заради однієї пляшки пива. – Полегшено зітхнув Іван. – Дай мені пляшку коли. – Він правою рукою витер чоло, і подумав: «що не робиться, все відбувається, як треба. Почну нове життя не з завтрашнього ранку, а зараз. Так що, прощайте, випивка і сигарети!». Хлопець схопив шейкер, набитий колотим льодом, відкоркував пляшку і наповнив склянку рідиною з піною. Коли піна осіла, Іван спустошив склянку, покалатав залишками льоду, і запитав, - хто виграв вчора ввечері?
- Так поки не знаю. Судді розділилися, і рішення буде сьогодні ранком. Іван знову наповнив склянку, і назад разом осушив його, перед тим, як продовжити розмова.
- Добре, щоб наш виграв.
- Не розумію, як цім хлопцям вдається так здорово битися! – Бармен надавив руками на стійку, і розчепірив кощаві пальці. Іван взяв останній шматок торта, що сиротливо лежав на стійці під прозорим ковпаком.
- Вони, мабуть, не відчувають ударів, як от ми з тобою. – Пояснив він – В них, напевно, трохи інша нервова система. Тому і виграють, що лізуть на ринг без усякого страху. Бармен кивнув, блиск його очей красномовно сказав, що ця відповідь підвела підсумкову рису під його міркуваннями. Він поправив пластиковий ковпак. Іван запитав:
- Скільки з мене?
- Нічого. Ти – перший відвідувач.
- Тоді бувай! - Хлопець повернув до виходу. Він повільно їхав по нічному містечку. І, повернувши в палату, відразу ж влігся в постіль. Сон накинувся на його свідомість, немов голодний звір на свою здобич видобуток, і хлопець спав міцно, без усяких сновидінь майже до пізнього ранку.
З цього самого моменту все життя Івана круто змінилося. Він більше вже не валявся в ліжку безглуздо і без видимої мети. Все, що призначив йому професор, Всі процедури, уколи і масаж – все він виконував педантично й акуратно, не хитруючи, як іноді бувало раніш. Щоденні тренування до болю в тілі, до ломоти в скронях і дзенькоту у вухах вимотували, але хлопець не відступав. Адже в нього стояла конкретна мета, що хлопець хотів досягти, і будь-що-будь. Хоч потай багато медиків скептично посміювалися, вважаючи його диваком, але він не звертав на це абсолютно ніякої уваги. І пропускав ці дурні слова, не звертаючи на них ніякої уваги. І його сила волі, помножена на мету, і укріплена любов'ю, зробила чудо. Кожна клітинка тіла наливалася здоров'ям. І незабаром на щоках заграв природний рум'янець. Однак термін лікування минув, і капітан залишив санаторій. На вокзалі він прощався з Василем.:
- Пиши, не забувай! – Підбадьорююче посміхнувся своєму приятелю Іван. А Василь тільки гірко посміхнувся:
- Обов'язково. Якщо тільки буде що писати. Хлопці потисли один одному руки. А далі їхнього шляху – доріжки розійшлися, і притім надовго.
Іван продав свою однокімнатну квартиру в Москві, і повернувся в Київ. В те місто, в якому колись зустрів свою першу любов, і звідки почав свою військову кар'єру. В те місто, про яке згадував з теплотою і ніжністю багато років. Старі друзі допомогли купити йому однокімнатну квартиру недалеко від залізничного вокзалу, і капітан , коли трохи обжився на новому місці, одразу ж написав Марії. Поступово розширювалося коло його знайомих і нових друзів. Однак вправ він не закидав. Щодня, по багато годин, хлопець займався на саморобних тренажерах, які змайстрував для нього Василь. До болю у всім тілі, до темряви в очах. День за удень він завзято просувався до своєї заповітної мети. І його зусилля були не марні. Поступово почали ворушитися пальці. Через кілька тижнів спала вага з колін. Ноги почали відходити від хвороби.
Час спливав. З тієї розмови пройшло трохи більше року. Минав серпень, та починалася осінь. І, коли вересень приймався золотити листя міських каштанів, Іван зміг сам, чіпляючи за стіни, підійти до вікна. Наваливши грудьми на підвіконня, з насолодою вдихнув аромат осені. «Людина – істота цікава. І поки своїми руками не поторкає, нізащо не повірить у те, що можливо неможливе. Так і я... Рік назад я не вірив у те, що більше не сяду в прокляту коляску. Але життя повернуло по – іншому. Та нарешті здійснилося те, про що я мріяв так давно. Ще небагато… Ще трішки.… Ще ледве – ледве... Останній бій – він важкий самий.…И я зможу прийти до коханої дівчини сам, своїми ногами. І тепер мене ніяка мерзота не назве калікою! І моя Марія побачить мене таким, який я є насправді. Високим, струнким та красивим.... А не повною руїною в цій проклятій інвалідній колясці. Хоча мені в очі говорили багато хто, що я задумав зробити неможливе, але життя підтвердило слова професора. Що хочеш, того доможешся, тільки було б величезне бажання». – Міркував Іван, і любувався красою осіннього скверу. Вираження його обличчя небагато зм'якшилося, а погляд став мрійливо – мрячним. Він відкинувся назад, зітхнув усіма грудьми, блаженно, із глибокою насолодою проговорив:
- Здорово, однак, жити на цьому світлі! Життя, однак, прекрасна річ! Я можу стати щасливим. Треба вибрати тільки день....
Вітер повільно обривав багряне листя з кленів, лип і каштанів. З моменту сварки їх пройшло більш року. Все, що було поганого, стерлося, та забулося. Міла зрідка дзвонила йому, але частіш писала листа. От і зараз на столі лежав останній лист, де кохана писала, що дуже добре склала іспити, та її зараховано в медин. – «Ну, що ж, і її мрія збулася. Людина зможе досягти багато чого, тільки треба цього захотіти». Приємне відчуття радості тепліло в його груди в той момент, і було схоже на легке сп'яніння.
Глава тридцять сьома.
Міла здала досить успішно вступні іспити в медичний інститут, та наприкінці серпня її вже зарахували на перший курс лікувального факультету. Вона оселилася в гуртожитку, разом з дівчатами з рідного містечка. З моменту надходження і зарахування на ліч фак пройшло кілька тижнів, і дівчина потрошку втягнулася в стрімкий ритм студентського існування. Заліки, лекції, семінари – тільки встигай готуватися. Саме там вона зрозуміла дуже просту істину – у школі вчать, а в інституті вчаться. І нікому з лекторів не було справи до того, засвоїла ти матеріал або ні. Це підстьобувало, і вона по багато годин просиджувала в науковій бібліотеці, готуючись до лекцій. Однак усе рівно весь тиждень нудьгувала по домашнім, і на усі вихідні приїжджала додому.
Наступила чергова п'ятниця. Якось, досидівши до завершення останньої пари, вона відправилася на залізничний вокзал. В цей день дівчина поверталася із Сімферополя в рідне містечко. За вікном промайнув весь столичний вокзал разом з його будівлями, довгі потяги, що чекали своєї черги для відправлення, мрачнуваті бокси депо. «Нарешті здійснитися моя мрія, і я стану дитячим лікарем!». - Думала Марія, дивлячись у вікно. Привокзальні семафори прискорено замигтіли за мокрим вагонним склом. Шум дощу наганяв тугу. А в душі чомусь народилася неясна тривога. «Чогось Ванько геть нічого не пише. Напевно, зайнятий. Дзвонив днями, що збирається влаштуватися на роботу, у якусь гімназію. Нехай буде так.… Можливо, пошта в нас так працює поганенько. Господи, якщо ти тільки є, і мене чуєш, зроби так, щоб нічого страшного не скоїлося!». По узбіччях залізниці швидко миготіли напівоблетілі акації. Двері вагона із противним скрипом та брязкотом старого заліза відкрила росла, гренадерської статі провідниця в синій уніформі. Вона першою зійшла на перон. А за нею і пасажири. Марія, поставивши дипломат на мокрий від дощу асфальт, вирішила почекати, поки потяг не вирушить далі по своєму маршруту. Через пару хвилин пролунав довгий, протяжливий гудок тепловозу, та брязкіт буферів. По сусідньому путі промайнув електровоз. Потяг тронувся. Замигтіли вікна вагонів, відкриті дверей, з яких визирали провідниці з прапорцями. Склад почав набирати хід та незабаром зник за далеким поворотом дороги останній вагон. По сусідньому шляху проїхав маленький дизель, у простолюдді прозваний «зозулею». Маленький вокзал, збудований років з п’ятдесят назад, , був поганенько освітлений декількома запиленими лампочками. Вони здавалися такі ж старими, як тверді лави, і витерті плитки кахельної підлоги. В залі чекання було пусто. Віконечко поточної квиткової каси було закрито. З внутрішньої сторони скла висіла квадратна картка з розкладом минаючих нічних потягів, незграбно виведена кольоровим олівцем. Дівчина купила про усякий випадок, на понеділок квіток в попередній касі. І прямо з залізничного вокзалу, не заходячи по дорозі нікуди, відправилася додому. А по дорозі опале листя шаруділо під ногами. «Падають листя.... В місто вже прийшов вересень.... Літо не може тривати нескінченно.… Падають листя.... Так обривається мрія....». Прийнявся накрапати дрібний осінній дощик. Мимо протрусила болонка, розпатлана, начебто біла хризантема. Дівчина прискорила крок, і незабаром підходила до маленького будиночка, що потопав у зелені вишень та абрикос. Тут Марія народилася. Саме тут і провела всі свої дитячі роки. Звідси проводжала на вокзал мама. Вона довго пам'ятала ароматичний запах материнських парфумів. І зберігала носову хусточку, від якої пахнуло солодкими апельсинами та гіркуватим полинем. Марія відкрила своїм ключем вхідні двері. А на столі чекав її великий сюрприз – лист від Насті.
За вікном осінній дощ прийнявся набудовувати свої музичні інструменти. Спочатку, невміло запинаючись, шаруділи його водяні мітелки. Промурмотав маленький барабан далекого грому. Потім заквапилась і ухнула злива. Гулко вдарилися важкі дощові краплі об дахи будинків і листи дерев. Вітер разом стих, і темні двори, одягнені співучим дощем, зітхнули мокрою землею. «Поки мама і батько на роботі, приберуся, спечу печива», - міркувала Марія, розпечатав білий конверт. Те, що лист написала Настасія, вже насторожило. І змусило стиснутись серце від неясної тривоги: «Що могло приключитися, що Настя вирішила мені черконути пари рядків? Що могло відбутися?» Однак, пробігши очима по рядках, важко впала в крісло. Те, що вона довідалася, вразило до самої глибини душі. «Ні, це неможливо! Цього не може бути. Не може статися такого!». – І ще раз знову перечитала рядка. «Не пиши більше Іванові. Ти своїми листами тільки вносиш розлад в нашу родину. Ван мене давно вже простив, і ми знову зійшлися». Рука затремтіла, і це послання вислизнуло, та впало під крісло, на підлогу. І в душі було таке відчуття, начебто перед ногами розкрилася величезна прірва, і в обличчя дихнуло вітром порожнечі. «Не пишіть.…Примирилися.… А обіцяв, клявся, що жениться на мені. Так.... Обіцяти женитися – це ще не женитися.... Я йому довіряла, як самої собі. А вийшло, що його слову й обіцянки всього на всього суцільний обман. Дійсно, гарне ніколи довгим не буває. Ні, стара любов сильніше всього на світі. Особливо найперша. Так що все було сном, та мріями моєї уяви. Вона підняла вже прочитаний лист, і, склавши з нього паперовий літачок, запустила його до білої стелі. «Щастя моє – літачок паперовий... повільно вдалину пливе... Вітер подув – і його більше немає...Де ти тепер? Навряд чи вітер мені скаже, як мені знайти мого капітана....». А в дівочій душі борола, і не хотіла вмерти смертельно поранена любов. А разом з нею віра. “Як мені забути Івана? Як мені забути його ласкаві очі та милу посмішку?». - В грудях затремтіли сльози. Вона ниць упала на диван. “Прощай, мій милий капітан! Ти покинув мене на своєму фрегаті. От і пропали червоні вітрила.... А твоя Ассоль залишилася знову зовсім одна. От і все... Життя – гра без правил, а любов? Кола на воді. Що таке щастя? Я думаю, що це гарненька іграшка. І зараз вона зламалась», - міркувала дівчина, вткнувшись в диванну подушку. По її обличчю котилися рясні сльози. «Я вольова людина, і забуду свою любов, як кошмарну примару. Або зроблю так, щоб з нею можна було існувати моїм іншим думкам. Я буду жити в добрій згоді з нею, як з кошмарними снами, чи хронічною хворобою. Я перенесу все з мужність хронічно хворої людини, що не повірила у свою смертельну хворобу. І нікому не скажу, як страждаю зараз від фізичної болі. А згодом цей біль поступово згасне, начебто багаття, що залишився без дров і полум'я».
Глава тридцять восьма.
Тихенько скрипнули вхідні двері, та по стіні сковзнула сіра тінь. Хтось торкнувся її волосся. Вона підняла заплакані очі й здивовано зойкнула:
- Микола! – Та з тихим лементом радості оповила його шию руками. – Микола, ти! Як рада я тебе бачити, мій ангел-охоронець!
- А що за сльози? Хіба так зустрічають гостей? – Насторожено вимовив Микола. Він оглянув розстроєне дівоче обличчя досвідченим поглядом відмінного знавця людської психології, і зрозумів, що в душі цієї дівчинки йде жорстока боротьба.
- Та це так. Пилинка в око впала.
- Добра пилинка. Докладай по всій формі, що скоїлося! Іван женився?
- Так. – Запалим голосом вимовила Марія.
- А по тобі не видно, що не на тобі. – Здивовано почухав потилицю Микола.
- А ви звідкіля це знаєте? – Схлипнула Марія.
- Пошуткував, а вийшло насправді. Тому свої поздоровлення залишаю при собі. Кого ж він так ощасливив? – В голосі Миколи прорізалися погано приховувані нотки радості.
- Іван... – Голос дівчини здригнувся від прихованого болю. - Іван повернувся до своїй першій дружині.
- До Насті?
- Так. Що ні говори, а перша любов – найсильніша від усього.
- Тоді я його не можу зрозуміти абсолютно. Він же її терпіти не міг на дух! – З подивом викликнув співрозмовник.
- Міг – не міг, а женився. А я тепер хочу звідси виїхати. Негайно! Назавжди! І чим подалі, тим краще. Микола вийняв з кишені носову хусточку, та обережно витер заплакане обличчя дівчини:
- Не плач! Це дрібниці! Запам’ятай - твоє здоров'ячко дорожче. І це не коштує твоїх сліз. Згадай такі гарні слова: дівчатка, не бігайте за трамваями та хлопчиками. Будуть наступні, наступні, наступні. Не плач, моя дівчинка! Ти просто забула, що якщо довго дивишся на зірки, то ризикуєш впасти просто носом у саме багно. І, як наслідок, добре забруднитися. Вона підняла на нього заплакані очі, і тихо прошептала:
- Ти приїхав з Росії?
- Так. Майже звідти. – Ухильно відповів Микола. Міла тільки розглянула, що в нього були на погонах три великі зірки. – Так тебе можна поздоровити з підвищенням? Ти вже генерал?
- Помиляєшся. Ти мене назвала чином вище, ніж насправді. Відразу видно, що ти у військових чинах не занадто розбираєшся. Я поки що полковник. Колись буду і генералом. Як говориться, поганий той солдат, що не мріє стати маршалом, і не носить у ранці жезл генералісимуса. – Почервонів від задоволення Микола. Йому було приємно, що Марія помітила його підвищення в чині.
- Як ти поживаєш? Де ти зараз живеш? – Почала розпитувати його дівчина.
- Відряджали в Грозний. Не тобі пояснювати, де це. Газети почитуєш?
- Не до цього! – Зітхнула Марія. – Все літо готувалася в інститут. Повезло – потрапила на держзамовлення. А так навряд чи мої батько та мама потягнули платний факультет. Три тисячі доларів у рік! Це не жартівна справа.
- Так. Це круто. А я от відпустка на пари днів далію в зв'язку з підвищенням. Вирішив у вас погостювати. І назад поїду в частину.
- Я хочу з тобою, у Грозний. Микола на мить остовпів, а потім з натиском вимовив:
- Ти, случаємо, з розуму не зійшла? Ти що! Там же війна!
- А по телевізорі говорять, що всі нормально. Вкладено перемир'я.
- Більше слухай цих базік! Перемир'я... як говориться, папір все стерпить. І ефір теж. Приємно видавати бажане за дійсне. Але насправді це зовсім не так. Це раз. А в – других, як же твій інститут?
- Це вже мої турботи! – Різко обрізала його Марія. – А якщо не ти, так інші допоможуть мені потрапити, куди я схочу. Світло на тобі клином не зійшовся. Зрозуміло?
- Якраз воно так. – Полковник на кілька хвилин задумався. «Бог мій, це єдиний шанс, що доля дає мені. Або зараз, або вже ніколи!» – В його сірих очах блиснули іскорки лукавства. – Міла, я придумав. Є один вихід. Якщо ти це зробиш, то єдиним пострілом вбиваєш декількох зайців. В інституті оформимо переклад, я тебе візьму до себе особистою секретаркою при моєму штабі. І цього засранця поруч не буде. Хоч душу твою вимотувати перестане. Якщо ти тільки погодишся виконати одну умову.
- І який же це варіант? Яка умова? – Нервово перепитала Міла.
- Дуже проста. Виходи за мене заміж. – Видихнув полковник.
- Заміж? – На обличчі дівчини виникло вираження подиву. – Міла задумалася.
- Так не хвилюйся. Твоє заміжжя буде тільки на папері. Хоча, винуватий – ти мені давно по душі. Славна ти дівчина, і розумна, і гарна. Але вперта, як сім віслюків. Міла мовчала. В її мозку йшла напружена робота. «А що я втрачаю, якщо я вийду заміж за Миколу? Це досить забезпечений чоловік. Він мене не зрадить, і не покине. І він мене кохає! А то, що лисий – то дрібниці. Головне – що не дурний». - Вона мило посміхнулася.
- Я згодна стати вашою дружиною. Микола ледь придушив в собі бажання схопити цю чарівну дівчину, і розцілувати чарівні губи, і чисті очі. Він спокійно проговорив:
- Тоді давай паспорт. Я все зроблю, що треба. І місця в інституті не втратиш. Друкувати вмієш хоч трохи? Знайома з комп'ютерною грамотою?
- Мама вчила, то з друкарською машинкою знайома. А інформатику проходили в школі. – Міла дістала із серванта паспорт і метрику.
- От і славно. Тобі вже є повних вісімнадцять. Збирайся, поїдемо в Сімферополь. В російське консульство.
- А навіщо? – Щиро здивувалася дівчина.
- Ти забула, що я іноземець. І по діючому закону свій шлюб можу зареєструвати тільки в своєму посольстві.
- Навіть так? Ну, так поїхали! – Засміялася Міла, і пішла переодягтися в дорожнє плаття. Вже сидячи в новенькій «Волзі», вона злякано сказала:
- Микола, прошу тебе, поки моїм ні слова. Інакше мама все зіпсує. Пускай буде це нашою маленькою таємницею. Домовилися?
- А що потім ти скажеш своїм рідної?
- Поживемо – побачимо. Це буде потім. Що-небудь так придумаю. Обіцяєш?
- Обіцяю. Візьми подарунки, я отут по дріб'язках тобі привіз дечого з Москви. І поїхали. Часу залишилося в обріз. А справ – дуже багато. Потрібно сьогодні нам розписатися. Місяць я чекати не можу. Та й ти навряд чи. Я постараюся, і за годину нас у консульстві розпишуть.
- А що ти мені привіз з Москви? – З цікавістю заглянула в пакет, що передав Микола.
- Косметику. І так, пари шоколадок, та дрібниці різні.
- Спасибі тобі! – І поправивши пишно збитий чубчик кольору вороного крила, повернулася вбік майбутнього чоловіка. Міла поцілувала його в щоку. Від цієї безневинної ласки серце Миколи зжалося. «Що я роблю! Який я негідник!». - Відчув він легкий укол совісті. Але аромат юності, та краса дівочих очей, таких чорних і загадкових, затьмарив всі докори совісті. А дівчина сиділа поруч з ним, і з інтересом розглядала красивий косметичний набір. «Дійсне дитя! Як вона захоплюється цією нісенітницею на олії!» - Зрідка кидав погляд на Марію, що розглядала гостинці. А дівчина, роздивляючись подарунки, міркувала: « чи не занадто я кваплюся з цим заміжжям? Можливо, я вчиняю злочин стосовно Миколи, ставши його дружиною? Але хіба Іван заподіяв краще? А Микола? Він гарна, добра і весела людина. Тим більше, він мене кохає. Можливо, і я полюблю його згодом». - Дівчина, підфарбувавши губи, прибрала косметику в футляр. І вийняла з пакета велику шоколадку.
- Яка принадність! – з подивом зойкнула вона... - Дійсний пористий шоколад! Як ти тільки довідався, що я люблю чорний пористий шоколад? – В очах дівчини хлюпалося здивування.
- Виручила інтуїція. Але те, що ти небайдужа до шоколаду, я знав. Ти забула, що ми знайомі не один день? А наш картковий клуб, і вступні «шоколадні» внески? – Посміхнувся Микола. На душі в нього стало ясно, точно в спокійний, безвітряний день. В цей момент він був безмірно щасливий. А Марія спробувала себе хоч небагато заспокоїти. «Все нормально. Все йде так, як треба!». І тільки зараз відчула приступ дикого голоду, що своїми противними, липкими лапами стиснув шлунок. Подивившись на годинник, трохи присвиснула. «І не мудро, що їсти захотілося, що в очах потемніло. Вже перший перша година дня, а їла я востаннє біля сьомої ранку. І то випила чашку кави, тому що не хотіла спізнитися на першу лекцію. Так ще і нанервувалась до чорта». А після всіх цих нервових струсів їй хотілося чомусь особливо. Всупереч всім нормальним законам про стрес виникав дикий, ну просто вовчий апетит. І Марія, розгорнувши шоколадку, відламала шматок, і простягнула полковнику.
- Тримай.
- Спасибі. – Микола взяв шматок шоколаду, і від цієї уваги йому стало тепліш на душі. А Марія, смакуючи шоколадку, продовжувала роздумувати: «Я самим чесним образом стану рядовий домогосподаркою! Буду варганити всілякі супи, пиріжки і овочеві гарніри! Запікати м'ясо, і робити всякі там тортики та печиво».
Глава тридцять дев'ята.
Коли їдеш на новенької, майже з нуля, машині, то і час в дорозі, здається, птахом летить. Микола зрідка поглядав на свою майбутню дружину. «А в неї досить чарівне обличчя. І волосся таке чорне та хвилясте. Округлі руки, та довгі, гнучкі пальці. Точно в піаністки. Цікаво, яка обручка їй підійде? І її очі! Вони сповнені таким же таємничим, мінливим магічним світлом! Точнісінько, як вогонь похідного багаття. І чим більше в них дивишся, тим вони більш притягують, і важче відірвати від них погляд». По дорозі він зупинив автомобіль поруч з салоном весільних обрядів.
- Марійка.... Можна так тебе називати? - Він взяв ніжно дівочу руку в долоню, та легенько стиснув.
- Так. Називай мене, як тобі це ім’я до вподоби. – Відповіла Марія. І з гіркотою подумала: ”Милі немає. Вона вмерла час назад".
- Марійко... Пішли, я куплю для тебе обручку. Так треба. Розумієш? – Голос Миколи ледь затремтів від прихованого хвилювання. Він думкою молив: «Господи, зроби так, щоб вона не відмовила! Це таке норовливе дівчисько, що передумає в останній момент. В неї точно сім п'ятниць на тижні, та й ті всі різні!» Марія підняла на нього свої чорні, виразні очі, повні туги, і вимовила:
- Якщо так потрібно, то пішли, я виберу собі обручку.
- І мені теж. Я в цих іграшках нічогісінько не розумію.
- І тобі теж. – Полковник відкривши двері машини, подав руку Марії. Чоловік посміхнувся, і подумав: «Невже збувається моя сама потаємна мрія? І ця красива дівчина нарешті стане моєю дружиною? Ой, боюся, і думати про це! Тьху, щоб не зурочити!» - Він штовхнув двері салону послуг, і вони зупинилися біля вітрини. Білі весільні плаття... Тонка, як павутинка, фата...
- Вибирай будь-як плаття, та все, що тобі подобається. – Лагідно посміхнувся своїй нареченій Микола.
- Але ти сказав, що наш шлюб буде тільки фіктивним? І до чого тобі зайві витрати? – С підозрою глянула на нього Марія.
- Я від своїх слів не відмовляюся. Але... заради мене... я все життя мріяв про таке весілля. Розумієш, це вперше в житті. – Благально глянув на неї Микола. Марія трохи вагалась, але, коли вона ще раз зазирнула в очі майбутнього чоловіка, вона зрозуміла, що ця людина її дуже кохає.
- Будь по – твоєму. – Вона зупинилася дивовижного плаття, що потопало в каскаді чудових мережив та сяяло срібною вишивкою.
- Я хочу це... – Показала вона Миколі. Продавець, невисокий чоловік середнього років, трохи засмутився:
- Це плаття з Італії. Воно аж ніяк не продається, а здається тільки напрокат. Проте полковник був невблаганний:
- Моя наречена бажає це плаття, і я його придбаю. Представте, що його вкрали, або зіпсували на весіллі. Щоб ви сказали з цього приводу? Продавець нервово потер підборіддя.
- Вирахували вартість. З процентами.
- От так і зробіть. – Полковник дістав солідний гаманець крокодилячої шкіри. – Я вважаю розмову кінченим. Загорніть це плаття. Туфлі, та інші дрібнички, що потрібні для нареченої.
- Обручки також будете купувати? – Заметушився продавець.
- Обов'язково. Марійко, вибирай. І для себе, і для мене. Марія зупинилася біля вітрини з ювелірними прикрасами. Продавець подав свинцеві болванки для приміряння, і з'ясувалося, що в неї тільки шістнадцятий розмір. У Миколи ледве підійшла дев'ятнадцята. Дівчині сподобалося тонке, витончене колечко з огранюванням.
- Хочу оце.
- Як бажаєш, моя фея. Але може, тобі більше підійде це, дивися! – Микола показав на великий, масивний перстень.
- Але ця не обручка. – Засмутилася Міла.
- Нехай буде по – твоєму. Але цей перстень я куплю тобі як весільний подарунок. Дайте нам дві обручки. І щоб вони були однакові. Продавець поклав обручки в оксамитні футляри, і подав Миколі. - А де можна купить квіти?
- Поруч, за рогом будинку. Але і у нас є гарні весільні букети. Вибирайте любий до вподоби. Це – подарунок від нашого магазину. Марі підійшла до стелажу з квітами і вибрала чудовий букет рожевих троянд. –
- Ось цей.
- Немає проблем. - Відповів продавець, перераховуючи гроші.
- У вас є щось типу примірювальної? Моя наречена переодягнеться.
- Так, так... от, прямо перед вами! – Показав продавець на кабінку з заштореним входом. Марія взяла плаття, і сховалася за ширмою. Через декілька хвилин випурхнула із – за шторки. «Бог мій, яка вона гарна!» - Із милуванням подумав Микола, розглядаючи дівчину у вінчальних шатах. Вони вийшли з магазина. На вулиці накрапав легкий дощик. Через чверть години вони піднімалися по сходам, що вела в консульство. Консул, сивоволосий чоловік, сидів за столом, і що – те писав. Побачивши Миколу та його супутницю, піднявся назустріч.
- Давненько бачились, Іванович! – Чоловіки потисли один одному руки.
- Та от женитися надумав. Знайомтесь. Це Марія, моя наречена. – Полковник підвів ближче до столу Марію. Дівчина зачервонілась , наче маківка.
- Що, прямо зараз? – З подивом уп'явся консул на Миколу.
- А навіщо справа відкладати в довгу шухляду!
- Але по закону потрібно видержати місяць. Це для роздуму.
- Яке там роздум! Мене в Грозному можуть законопатити на той світ в любу мить. А ви говорите – чекай цілий місяць! Не неможливо. Марія вагітна. – Пішов на останній крок Микола. – Я повинен одружитися. І на цьому тижні. Так що, мені старим холостяком і померти? Розписуйте нас зараз, і негайно. Марія почервоніла від сорому. “Боже, що він тільки верзе! Я вагітна? Який сором!» Посол відповів:
- Добре. Я з вами цілком згодний. На кожне правило є маса виключень. І рівно через десять хвилин, що потрібні були на оформлення всіляких паперів, Марія в присутності консула обмінялася обручками з Миколою. Рівно через годину дівчина змінила своє прізвище на Короленко. Вони сфотографувались у прийомній. А після, перевдягнувшись в свій дорожній одяг, вона, пакуючи весільні речи, замислилась: “і нащо було робити такі витрати? Дурниці все це… Весілля… Обручки… Плаття… Серпанки… Було б тільки любов, а щастя само прийде». Пізніш вона сиділа біля Миколи, і букет рожевих троянд лежав на колінах. А чоловік зрідка поглядав на неї, і йому здавалося, що він спить. І це дивовижний сон. «Це моя дружина». Вони під'їхали до будинку вже ввечері. Ольга повернулася з роботи.
- Не забувай свою обіцянку. – Шепнула Марія, знімаючи обручку, та виходячи з машини. – добрий вечір, мамо. Дивися, які квіти подарував мені Микола! – Обійняла та поцілувала вона свою матір.
- З приїздом, донечка. Дивовижні квіти. Миколо, ти ніяк женився? – Подала руку Ольга гостю.
- Женився? – Засмутився Микола. – Та згадав, що не встиг зняти свою обручку. Але відступати було запізно. – Так, женився. Марія обпекла його поглядом.
- На кому ж, як не секрет? – Здивовано видихнула Ольга. «Все. Зараз видасть!» - Змертвіла в душі Марія.
- Не скажу. Секрет. – Загадково посміхнувся Микола.
- Фі... Жарти в тебе дурні! – Сердито блиснула на нього поглядом Ольга. – Дочка, став квіти у воду, та пішли вечерю готувати.
Коли годинник показав сім, вся родина зібралася за столом на вечерю. Олена та Марія постаралися на славу. І для бажаного гостя хазяйки приготували пельмені. А Марія встигла спекти фірмовий пиріг з яблуками. Коли випили по чарці домашнього вина, і трохи підзакусили, за столом спала перша напруга.
- Миколо, ти надовго? – Запитала Олена.
- Хотів побути з пару тижнів. Дали маленьке підвищення чину. Хоч оди сплюся. А життя трохи підправило мої плани, і завтра, чи в понеділок, треба їхати в Сімферополь. Рішати деякі гострі проблеми.
- Мамо, здаси мій квіток в касу. Я поїду с Миколою. – Марія витягнула портмоне, и поклала квітка на стіл.
- Як так, то так. – Мати підозріло глянула на доньку.
- Щось в тебе дуже винуватий вигляд. Як в кицьки, що вкрала сало.
- До речі, ти любиш футбол? – Запитав гість.
- Так, дивлюся іноді, під настрій. А що? – Насторожилася Ольга.
- Так це взагалі класно – тепер теща в мене золота. Разом будемо футбол дивитися. А після роботи можна буде попити пивця. От і мій тесть – це правильна теща! – Микола поплескав по плечу Анатолія.
- На що ти натякаєш? – Насторожилася Олена. Міла густо почервоніла, і зривистим від хвилювання голосом ледь прошептала:
- Мама і папа! Я сьогодні вийшла заміж... Олена від несподіванки впустила чашку, повну чаю, на підлогу:
- Міла! Так ти в нас точно, як бомба без детонатора! Завжди невідомо що видаси. Черговий розиграш? Скажи, що ти пожартувала!
- Ні, мамо. Це далеко не жарти. Це на повному сердезі. Я вийшла заміж. І в понеділок їду зі своїм в Сімферополь. – Вона демонстративно витягла з кишені обручку, і надягла на безіменний палець.
- І хто ж твій супутник життя? – З викликом сказала Ольга.
- Він перед тобою. Це Микола. Мати кинула на Миколу приголомшений погляд:
- Це ти? Але як ти міг? Це ж дитя тобі в дочці годить! І тим більше вона давала слово Іванові вийти за нього заміж.
- Іван одружений. Він зійшовся зі своєю колишньою дружиною. А я люблю твою дочку, і зроблю для неї всі, щоб вона була щаслива.
- А як же інститут?
- Я оформлю академвідпустку, а там життя покаже, що й до чого. – В мене для цього зв'язків багато. Ніяк уже полковник при штабі, а не простий рядовий в провінційній військовій частині.
- Ну, ти, брат, вбив просто мене цим. – Тільки і зміг виговорити батько Милі. Вечір пройшов у гробовій тиші. Ніхто не вимовив і пари з вуст. Міла думала про майбутню дорогу. А мати – про розлуку. «От так завжди. Рости, рости, а дочка, як прийде час, та пурхне з рідної домівки. І знову я зостанусь одна. Добре, що чоловік в мене є».
Вихідні промайнули, як у півсні. Надійшов понеділок. Вранці вже всі речі зібрані. Міла поправляла волосся перед дзеркалом. Вона сумно дивилася на кухонний стіл, посуд, квіти на вікні. «Я залишаю рідну хату. Будинок, знайомий до дріб'язків, де материнські руки, теплі, у блакитнуватих жилках, вимили до блиску кожну паркетину, і полили китайську троянду, що от – от повинна розцвісти пишним цвітом! Але я вже не зможу побачити ці прекрасні квіти. І коли мені доведеться пройтися по знайомій вулиці з її жасминами і бузками, акаціями та вишнями? Хто його знає, як повернеться доля, та усміхнеться успіх».
Глава сорокова.
Марія задумливо стояла посеред кухні. Душу боліла, начебто свіжа рана, тому, що з її життя не дуже давно раптово зникла людина, котру вона кохала по справжньому вперше в житті. А зараз залишилася духовна порожнеча. Тільки тепер жінка зрозуміла, що найчастіше кохання не таке вже й ласкаве. Вона часто підозріла, нетерпима та ревнива до крайності. Мати давно повернулася з роботи. Вона відпросилася на кілька годин, щоб проводити в далеку дорогу свою дочку та зятя, і тепер возилася на кухні, збираючи Марії та Миколі в дорогу гостинці. «Все тече, все змінюється. І немає нічого постійного в цьому світі. Моя дівчинка вже стала дорослою, вийшла заміж та тепер покидає рідну домівки». - Гірко зітхала Олена, укладаючи пиріжки та печиво в целофановий пакет. Запах кориці та ванілі приємно лоскотав ніздрі, нагадуючи, що в дорозі буде улюблений яблучний пиріг. На спинці стільця Марія запримітила кухонний фартух матері. І, узявши його, піднесла до самого обличчя. Вдихнувши аромат, що зберігала тканина, прошепотіла,
- як пахне яблуками! - Цей запах матері нагадав, що вона їде з рідної домівки. А так ніби в житті нічого не змінилося. «Прощайте, мої надії. Прощай, моя любов! А я, таке, як дурне дівчисько, розмріялася. Так, бачити, права народна поголоска, що мріяти не шкідливо, шкідливо не мріяти». Зі стану глибокої замисленості дівчину вивела різка телефонна трель. «Хто б це міг мені дзвонити?». - Губилася жінка в здогадах. Вона, ледь придушуючи нервозне тремтіння, коли схопила трубку
- Алло, я слухаю. Алло, я слухаю. - По проводах, немов здалеку, донісся до нього спокійний, приємний чоловічий баритон:
- Вітаю тебе, улюблена. Як твої справи? Сподіваюся, визнала свого капітана?
- Як не впізнати! Слава Богу, ми знайомі не перший, і не останній день. Та вже не перший рік. – Холодно відповіла Марія і криво посміхнулася. До підійшла мати, і шепнула:
- Хто це? Марія прикрила трубку рукою, і роздратовано відмахнулась:
- Не заважай. І почула в трубці:
- Що за надутий тон? Хіба ти не рада, що я тобі подзвонив? Я тобі дзвонив кілька разів у гуртожиток – там дівчата сказали, що тебе нема. Поїхала додому. То як живемо? Я, напевно, не зовсім вчасно? Ти не запізнюєшся на автобус? – Чоловік начебто прочитав думки. І, дівчина, намагаючись зберегти незворушність, із дуже прохололо відповіла:
- Живемо, – хліб жуємо. Кваском запиваємо. На автобус я не запізнююсь – під вікном на мене чека “Волга”. Зараз з тобою переговорю, та буду їхати в Сімферополь.
- От жартівниця, я так і повірив! Я тобі хочу сказати щось сказати, але це не телефонна розмова. Так що на вихідні приїду. Чекай мене в гості. - Дівчині здалося, що небо почорніло як перед грозою, і чорним вороном стало стрімко опускатися на осінню землю. Серце зжалося від невисловленої туги, і на очах виступили росинками сльози.
- А навіщо ти приїдеш? Прийми мої поздоровлення по телефону.
- Так для тебе це вже не сюрприз? Це Настя, напевно, написала листа?
- Так, я все знаю. Так що будь щасливий і не чхай. За шибкою вікна почувся довгий автомобільний сигнал. Марія всім корпусом обернувши до вікна, глянула на свою улюблену яблуню. В її чорних очах було таке вираження, яке буває в підраненої насмерть птаха. Міла, кинувши трубку, вибігла з кімнати.
- Міла, перегодь, може статися, ви ще помиритеся? Адже можна ще...
- Ні, мама, пізно. Я вийшла заміж за порядну людину, та їду звідси як можна далі. – Жорстко відповіла вона матері. Зараз найменше я горю бажанням бачити цю людину.
- Що ж таке? Що ви там не поділили? – Глумливо прищулилася Олена.
- Мамо, перестань лізти в душу. Мені і так нудно. Бери ключі, я пішла. - Поклала ключі від вхідних дверей на телефонний столик.
- А це що за новини? – Брови Олени капризно зігнулися. – Негайно візьми ключі. Що ти надумала? Ти ж не чужа. Марія нічого не відповіла, ховаючи ключі до кишені.
«Між нами все скінчено. Ми занадто вже різні люди!». - Думкою заспокоював себе, випустивши з пам'яті те, що ще сказав старий Езоп, коли нам щось недоступно, те завжди зелений, зелений виноград. Пройде час, і вона з висоти пройдених днів зрозуміє, що любила та й любить Івана. Тому що час і відстань – відмінні лікарі та наставники.
В трубці почули короткі гудки. Капітан з тупим вираженням обличчя дивився на стіну. До його свідомості те, що сказала Марія. «А вона не змінилася, все ж така ж вперта та принципова. Дійсна ослиця. От зв'язок хріновий. Техніка на грані фантастики. Роз'єднали, і в такий непідходящий момент!». Здивовано глянув на телефон. Але душу занила незрозуміло від чого. «Що за фокуси?». І капітану пригадалося далеке дитинство. Коли їхній клас відвели перший раз у цирк. В одному з номерів фокусник виходив на сцену. В чорному плащі, і високому циліндрі він походив на казкового чарівника. Артист знімав з голови високий циліндр, і витягав з нього звичайного білого кролика, тримаючи його за вуха. А після з того ж циліндра з'являлася на сцені дюжина яскравих шарфів, яблука, апельсини, лимони, маски, віяла та інше, інше, інше. І щораз, коли перед глядачами показувалися нові предмети, вони думали, що фокус закінчений. Але фокусник запускав руку знову і знову. І під кінець номера ілюзіоніст діставав з циліндра болонку. «Дивно, отчого ж мені згадався цей фокусник. Що отут загального?». - Із подивом потер скроні чоловік. І сам собі думкою відповів: «Я хочу сказати собі тільки одне. Те, що я чув – це тільки початок. Тримаю парі, що мене чекає ще перед, те, що й у фокусника. Спочатку буде кролик, а потім і шарфи, та віяла. Під кінець номера тільки з'явиться болонка. Тут явно щось не так. Передчуваю, що справа пахне гасом, але не можу зрозуміти, чому так витанцьовується?». – Іван прийнявся нервово набирати номер. Однак до телефону ніхто вже не підходив. А він набирав і набирав до болю знайомий номер. І вагався, не квапився класти трубку. Немов би покладався на якесь чудо. «Скільки ми не бачилися? Рік. А мені показалося, що вічність. Швидше б побачити її. Швидше». - Іван подивився на годинник. Стрілки показували десять ранку. Час, як показалося йому, завмерло на місці. Він тільки зараз зрозумів одну життєву істину, хоч і просту, як вода: немає гіршого, ніж наздоганяти та чекати. Приймався накрапати осінній дощик: дрібний, схожий більше на чи туман пил. І холодний.
А Міла в цей самий момент прощалася біля будинку з батьками. Її душу потерпала від болю, та від якихось неясних передчуттів.
- Я вам напишу, як тільки приїду. Батько болісно зітхнув:
- Так, життя така штука, що думаєш одне, а виходить зовсім по іншому. Я зовсім не так представляв твоє весілля, дочка.
- Ну, як уже вийшло. - Зніяковіло знизала плечима Марія.
- Бережи мою дівчинку! - Анатолій міцно пожав руку Миколи. - Бувай, зятек! І мені потрібно бігти на нараду. Справи, брат, справи.
- Ти вічно зайнятий. Цікаво, у тебе знайдеться час спокійний вмерти?
- Навряд чи. Смерть прийде – не знайде. Так що всіх благ. – І чоловік різко відвернувся вбік, щоб ніхто не помітив на його очах набіглу сльозинку. За тиждень відрядження і напруженої роботи нагромадилася втома, і отут нервова система дала несподівана збій. Мати поцілувала Марію на прощання.
«Все. Шляхи відрізані. І назад дороги немає». – Думала Марія, всідаючись на переднє сидіння, поруч зі своїм чоловіком. Вона підняла голову, і подивився на небо. По ньому плили хмари. Рожеві, лілові, білі. Немов її повітряні замки. Заревів движок, і машина від'їхала від батьківського двору. Марія розгорнула свіжу бульварну газетку. Хотілося хоч чимось відвернутися, і не думати про поганий. В очі потрапилася замітка, і, прочитавши її, дівчина від душі розреготалася.
- От придумали класно, хлопці! Це вже точно, що американців трясе при десятьох по Цельсію, а слов’яни саджають огірки на своїх дачах. – Він посміхнувся, згадавши свою покійну бабку. Вона, як тільки сніг сходив із землі, вже починала копатися у своєму городику. – І знову взяла газету. - + 16. Слов’яни їздять з опущеними стеклами. В італійців не заводяться машини. Це теж вірно. – 42. У Європі не функціонує транспорт. Слов’яни на вулиці їдять морозиво.
- Теж правда. – Проговорив Микола. І, о помовчавши, додав. - Так. Життя, яка штука, що багато чого без ста грамів не розбереш. До його слуху донісся приглушений гудок тепловоза. «Знову човники рвонули за товаром. А, втім, кожний виживає, як вміє. Хтось торгує, хтось краде, а комусь призначене цих пройдох ловити і садити в дядькову хату. Виходить такий простенький круговорот природи, і від нього нікуди не піти. По-моєму, поки існує світ, наша рідна ментовка без шматка хліба не залишиться ніколи не залишиться. Завжди знайдеться особистість, що захоче прокотитися на чужій шиї. Життя – це гра без правил. Проста історія. Повість без продовження. А любов? Це лише дрібні кола на воді». А позаду, здавалося, кричав телефон: Міла, повернися, повернися, повернися
Глава сорок перша.
З цієї події проминув майже тиждень. «Від Києва до Сімферополя всього сорок хвилин лету літаком. Це всього нічого... Однак коли поспішаєш, та вирішуєш свою долю, то кожна хвилинка на вагу золота. Сорок хвилин – це і замало, і забагато... Та ще від аеропорту добиратися чорти скільки. Добре, що я подзвонив Василю, та він мене зустріне». – З цією думкою Іван поспішив на стоянку таксі. На виході з аеровокзалу майже зіштовхнувся з Василем.
- Здоровенький був, капітане! – Його друг стріпував зі свого волосся великі крапельки дощу. - Ну і злива вдарила! Поки від тачки добіг до входу, трошки вимокнув. Я не думав, що ти будеш бігати на своїх двох. От чорт смугастий! Вирвав усе-таки свій шанс в злодійки - долі! – Його дружбан від здивування завмер, витріщивши очі на товариша. Капітан вимушено посміхнувся:
- Здорово, Василь. Ну й ти похудав! Геть начебто з концтабору тебе випустили. Якщо б не заговори ти з мною, не визнав би тебе нізащо.
- І тебе не впізнати! - Криво посміхнувся Василь.
- Ти, сподіваюсь, не захворів? – Підозріло уп'явся на друга капітан.
- Ой, і не питай! Пам'ятаєш ту останню операцію, на якій ти врятував мені життя?
- Як не пам'ятати! Те погане дільце.… Так це в мене на все життя запам'яталося!
- Мені теж проклята карга жбурнула в обличчя жменя землі, з якоюсь лайкою. Після цього все й почалося. Не хотів тобі говорити відразу. А тепер худну, тану, як та свічка, а сам не знаю, від чого все це. Кожної повні ця зараза хлебтає мою крівцю. І я нічого не можу зробити. В тебе такий же кошмар?
- Був колись. Але вже майже, що рік нічого не сниться.
- Щасливий! – Із заздрістю проговорив Василь. – А я ходив до однієї бабки. Так вона говорить, що проклін на мене накладене, притім міцний. Зняти просив - не береться. Говорить, що не по зубах, не по роках. От і томлюся невідомо від який хвороби. Однак, що за час.… А сам як? Ще не оженився? Ти в нас став бравим хлопцем, хоч куди. Не те, що я, ходяча руїна. Поки що ще таксую, а далі що, не знаю. Ноги потихеньку почали відмовляти.
Поговоримо по дорозі, я дуже кваплюся. Вибач, друг, поїхали. Можливо, в мене життєве питання вирішується.
- Умовив. Поїхали. Он моя машина. Стоїть біля газетного кіоску. Так що розкривай свою парасольку, і короткими перебіжками до неї! Усік?
- Усік. Тільки в мене парасольки немає. Пробіжу так. Не цукровий, не стану.
- В тебе багато багажу? – запитав Василь.
- Так, дві валізи. Одна тут, - Іван показав на голову. А інша тут. – Він показав на живіт.
- Ой, приколіст! - Вони вибігли під заливним дощем, і зупинилися біля автомобіля. Василь відкрив дверцята, і зняв блокування з внутрішнього прапорця передніх дверей. - Сідай в салон. – Штовхнув дверцята. Іван швидко сів на переднє сидіння. Від швидкого бігу трохи засапався, тільки зараз перевів подих. Вони їхали по місту. “А, може, заїхати в гуртожиток? Міла казала, що іде до Сімферополя?”. – Подумав Іван. І сам собі подумки відповів: “Та ні. Вона повинна бути ще вдома. Дівчина пожартувала, а я вже повірив!”.
- Ми доїдемо за годину?
- За годину – дуже сумніваюся. А от за півтора – цілком реально. І за яким чортом ти прешся в таку глуху провінцію?
- Хочу женитися. Чи хіба ти забув те, про що я обіцяв Милі? Василь підморгнув своєму другу, і сказав:
- Дівчинка ця з ізюминкою! І іншої такої особи я сам ще не зустрічав.
- Залиши Милу в спокої, бабій такий!
- Ти правий. Я не люблю довго возитися, приглядати там і притоптувати на одному місці. Куди краще пройтися вечірком по вокзалі, і за троячку таку красуню можна зняти, що тільки пальчиком оближешся! І без усякого ламання! Іван презирливо поморщився:
- Василь, і ти займаєшся цією гидотою? Василь сплюнув убік, і кинув глумливо:
- Подумаєш, чистоплюй знайшовся такий! Знаємо, чим займатися! Давай залишимо цей базар. Як у народі говорять – розмова на цю тему псує нервову систему. Сказати по чесному? Я і не думав, що ти будеш ходити взагалі. А виходить, я помилявся. Василь замовк. Він думав: «Але я бачив цю дівчину в аеропорті в понеділок. До кого ж він тоді їде? А може, я помилився? Чи мало схожих людей є на білому світлі...».
- От, я своїй матінці гостинець припас, - Василь витяг з –під сидіння літрову банку з чорною ікрою.
- Вона в мене такий делікатес любить?
- А в мого друга на Сахаліну такого добра хоч лопатою вантаж. Тільки вивозити не дозволяють. Так він льотчик, і взяти із собою баночку – для нього не особлива проблема. От і вирішив свою матір малість обрадувати. Так вона цю ікру може, є ложкою, без хліба і картоплі. Я завжди дивуюся, глядячи на неї. І дивно! Чорну ікру любить, а червону – на дух не переносить. Тільки хоч би з хлібом їла, чи із сухариком. Я особисто не можу представити, як можна запхнути в рот ложку солоних риб'ячих ембріонів, запити це чайним сиропом, і ще нахвалювати!
- Кожному своє. Їли ти мед із солоними огірками? Чому їй не можна поглинати ікру із солодким чаєм? У мене є один знайомий, так він їсть шоколад з кавуном. Так ще і розхвалює.
- Може, і так. – Опустив чомусь зніяковіло очі Василь. - Розумію, що таке сполучення дике, але моя подружка боготворить оселедець зі згущеним молоком.
- Розповідай, як ти живеш? – Іван глянув на свого давнього приятеля.
- А, живу, як на відльоті... - Дістав сигарети Василь. – Курити будеш?
- Ні, не хочу. Я зав'язав з цим гівняним дільцем, і не хочу назад починати. – Чемно відмовився Іван. А ти чого такий кислий? – Підозріло покосився на друга.
- Моя подруга втекла до своєї мамки. Набридло, говорить, сидіти по вечорах однієї.
- Скатертиною дорога. Менше народу – більше кисню.
- Воно так. Але одному скучнувато. Давай краще заїдемо в бар. І там вмажемо по сто грамів за нашу зустріч. На ДАІ в таку погоду не нарвешся. Вони від дощу всі поховалися по своїх норах. Та й заїсти можна.
- Не можу. Ти ж прекрасно знаєш, що в мене виразка. І лікарі заборонили категорично. Ні краплі спиртного, навіть пива.
- А, виразка! Все це дрібниці! Як говорять, зараз на дурняк п'ють і непитущі та хворі на язву шлунка. Не ображайся, це жарт. В тебе дуже міцна сила волі. А я от кидав, кидав.… А цілком відмовитися не можу. Тягне, хоч вовком виття. – Василь чиркнув сірником, і зробив затяжку. Якийсь час він зосереджено затримував у собі дим, а потім повільно, як би смакуючи, випустив його крізь витягнуті губи. – І відкіля мені знати, що далі буде. Живу одним днем. Пройшов з ранку до вечора – і добре. А що завтра – доживемо та побачимо. – Ліниво вимовив, випускаючи кілька колечок диму. Все моє життя – суцільне говно!
- Я теж такої думки. - Іван замовк, і до самого завершення дороги не проронив більше жодного слова. Щоб якось скоротати ніч, згадав минуле літо. І перед очима ясно і чітко встала маленька, відокремлена бухточка, де Мілочка обожнювала купатися і загоряти. І тепер думкою проходив вузькою, кам'янистою стежинкою, що пробігала дівчина по крайці обриву. Унизу біліли паркові альтанки, і лавочки, на яких так любили відпочивати літні люди. А далі, за її вигином відкривалося море. І його поверхня переливалася в залежності від того, яка була погода. Морська гладь блищала розплавленим золотом, і ловила сонячні зайчики. В одному місці вода була голубого відтінку , в іншому – зовсім зелена. А далеко від берега була малахітова. І золотавий пісок прогрітого за день пляжу, на якому лежала Марія. Він чітко уявив фігурку своєї нареченої, і її горбки грудей. Їхні обриси були м'якими, розпливчастими. «В Марії пухленькі губки, схожі на напіврозкритий бутон квітки. Як давно я їх не цілував!». – І в пам'яті сплив довгий, солодкий, такий, що п'янить, поцілунок. Як її вуста повільно, подібно раковині, що зберігає дорогоцінну перлину, розкривалися. І в них тріпотіло життя і пристрасть, обмите прохолодною морською водою. І одночасно її рука обвивала його шию, жагуча і пекуча в любові.
Глава сорок друга.
Василь стримав своє слово. Рівне через півтори години малиновий «жігульонок» влітав по польовій дорозі в невеличке селище міського типу. Василь гнав, наскільки дозволяли технічні можливості залізного «коня», відсутність «гаїшників» по самій короткій трасі.
От і будиночок на окраїні містечка. Маленький, акуратний, в оточенні палісадника. Під вікнами був гарненькій садок, в якому росли вишні, абрикоси, яблуні й алича. Традиційний кримський будинок увібрав в себе досвід різноплемінного населення. Отут виявлялася татарська тяга до відособленості, що виражалося у відсутності вікон в стіні фасаду. Від греків прийшли гостроверхі черепичні дахи. Від українців – звичка білити стіни, а те і штукатурити зовні блоковий ракушняк. Болгари принесли любов до простору кімнат, до облаштованості подвір’я підсобними приміщеннями.
«Все наше життя – це величезний вишневий сад. Вітер дунув, та обірвав квіти. Була собі людина, та немає». – З цією думкою Іван штовхнув хвіртку рукою, і хлопці увійшли в двір. До його тонкого, професійно натренованого слуху військового донеслися приглушені ридання. Від цього на мить завмерло серце. Капітан себе заспокоїв: «Все нормально. Все буде гаразд. Якби з Милою трапилося якесь нещастя, то хвіртка і двері були б розкриті навстіж. А так я сам їх відкриваю. Посварилися, мабуть, як всі жінки, наговорили одна трохи лишнього, розбіглися, і ревуть по кутах. В жінок сльози близько до очей, ледь що, вже плачуть». – Він озирнувся в чужому дворі. «Як багато квітів! Особливо троянд». Капітан чемно постукав у двері.
- Хто там? – Роздався обережний жіночий голос.
- Хазяєчка, приймай сватів! – відгукнувся Василь. Двері відчинилися, і Олена від подиву сплеснули руками.
- А - а – а, Ванько! Приїхав – таки. Молодець! І Василь з тобою! – Жінка витерла сльози, і привітно посміхнулася гостям. – Не стійте на порозі, проходите в будинок, роздягайтеся.... Я на стіл накрию. – Заметушилася вона, пропускаючи в вітальню гостей.
- Здрастуйте, хазяєчка! - З цими словами гості ввійшли в будинок. Знявши шкіряну куртку, і пригладивши волосся, Іван, злегка пригнувши, щоб не зачепити одвірок, ввійшов у зал. Там він помітив величезний фотопортрет на стіні простенько обставленої вітальні. Марія... Вона була в простенькому сірому платті. Блідо – голубий шарф ласкаво обвивав її плечі. Маленький солом'яний капелюшок кидав прозору, легку тінь на чоло. Волосся, світле, здавалося, м'якими пасмами обрамляли обличчя. А очі.… Того загадкового чорного, майже кольору безмісячної ночі, відтінку, що так часто оспівували поети! І який так рідко зустрічається в житті. Прекрасний колір їх розріз, великих, замислених і водночас ніжних змусив здригнутися, затріпотіти серце від хвилі любові, що нахлинула на нього. Саме ці очі зачаровували його, і він не примічав, що підборіддя занадто тверде для дівчини. Така була велика сила його любові. А господарка клопотала, накриваючи на стіл.
- Сідайте до столу. Чим багаті, тим і ради. - Ой, кава збіжить на газ плиту! – Ойкнула Олена, і легко пурхнула на кухню. – Через кілька хвилин вона повернулася звідти з кавником і чашками. Почавши розливати каву, з буфета витягла, і поставив вазочку з печивом і розетку з медом на стіл. – Пардон, але прошу вибачення – цукор закінчився. На роботі зовсім замоталася.
- Так не виправдуйтеся. Ми до вас не полуднати прийшли. Хоча за каву спасибі. – Спокійно сказав Іван. Олена поставила на білосніжну скатертину пляшку домашнього вина.
- Лікарі наклали категоричне табу. – Чемно відмовився Іван.
- Я пас! Вибачите, за кермом. – Зніяковіло відвів очі Василь. А я від цих доморослих учених добра не чекаю, одні тільки капості. Бачать же, гадючі душі, що ми живемо і насолоджуємося. От і вирішили змарнувати настрій! Якби мені потрапився той професор, то я за себе не ручаюся, відлупцював би так, що в нього зірки з очей посипалися б.
- На немає і суду немає. Ви перекусите з дороги. Мабуть, зголодніли. Василя не потрібно було умовляти двічі – він навалився на частування. А Іванові не йшов шматок в горло. «А всі - таки любить вона мене чи ні?». - Він нишком поглядав на ґанок, потайки очікуючи, що зараз зі скрипом відкриється вхідні двері, і ввійде його улюблена. Свіжа, рум'яна, легка і світла, як сонячний промінь. «Боже мій! Це найбільше покарання – когось чекати і когось доганяти!» – І глянув вбік годин. Йому показалося, що стрілки застигли на місці. Пробило полудень. Маленька балерина, випурхнув із замка, протанцювала свій хвилинний танець, і знову сховалася за його стінами. Чоловік затримав на мить подих, і, як плавець, який поринає в холодну воду, зважився запитати:
- Я обіцяв Мілі, що, як тільки стану на ноги, те відразу ж приїду до неї. Я люблю вашу Милу, і хочу женитися на ній. Обличчя жінки стемніло від схованого страждання:
- Я глибоко переконана, - вимовила Олена, - що кожна жінка, хоча в душі і раніміш від вас, чоловіків, але набагато терплячіше. Особливо в ті періоди свого життя, коли вона любить. Жінка може зносити від коханої людини образи й образи. Вона здатна дуже багато чого прощати, але.… Нехай чоловіки не зваблюються – вона замовкла. Капітан зі здивуванням глянув на неї:
- Як розуміти вас?
- А от як хочете, так і розумійте. Жінка прощає майже все чоловіку, якого любить. Але в її любові мається дуже небезпечна межа, коли жінка як би вибухає. І, вибухнувши, вона обов'язково помститься. Чи рано пізно, але помститься! Я думаю, - жінка має право на цю помсту від природи. Треба цінувати жінок, поважати їх, що мали нещастя полюбити чоловіків, невартих великої жіночої любові. По-моєму, ми ще живе в християнському світі. І наша культура не вітає багатоженства. Це гареми в середній Азії, а ми поки живемо в європейській частині світу.
- А при чому отут гарем? – Здивовано глянув Іван на господарку будинку.
- А притім, що Мило з тиждень одержала листа від вашої дружини, де Настасія пише, щоб вона порвала з вами всякі відносини. Обличчя Івана сполотніло:
- Від якої дружини? Я нежонатий.
- Я не знаю, хто правий, хто винуватий в цій історії. Час розсудить. Але от лист, - прочитайте самі. І все тоді зрозумієте. - Олена подала конверт. Хлопець не став його читати, а зім'яв його в кулаці, так, що від напруги побіліли пальці:
- Це все неправда. Я не одружений, і можу представити чистий паспорт, без штампів. А, втім, де Міла? Я порозуміюся тільки з нею.
- Ви спізнилися рівно на тиждень. Моя дівчинка підписала контракт і завербувалася. Вона полетіла в Грозний. А вам передала записку. І обручку, що ви їй подарували. - Олена витягла із серванта пакет, і витрусив колечко, віддала Іванові. – От. Букви були написані квапливо, наспіх. Хлопець прочитав такі знайомі рядки:
«Мама, обручку віддай Іванові. Я знаю, що він приїде, тому більше всього я його не хочу бачити. Він одружений. І нехай буде щасливий! Це доля. Я на нього не тримаю чи зла образи. Перша любов сильніше всього. Молися за мене». Капітан підхопився від цієї новини на ноги, і його обличчя посіріло, а на чолі заблищали крапельки поту. Він зрозумів, що зараз відбулося щось жахливе, і непоправне. В мозку промайнуло: «якщо що з нею случиться, то я не мешканець на цьому світі»! - Чоловік надяг кільце на мізинець, і поцілував його.
- Вибачте. Я не думав, що так все обернеться. Вона глянула на нього довгим поглядом зацькованої тварини, і прошептала:
- Це доля.
- Я буду її чекати. Якщо Міла подзвонить – повідомите, що Настя обдурила її. Вона не моя дружина. А після цього ніколи нею не стане!
- А заради чого вам чекати Мілочку? Якщо... Мати Милі ледве було не сказала, що його кохана дівчина вийшла заміж. Але щось зупинило, не дало вимовити цю фатальну звістку. Вона бачила, скільки скорботи було в цих блакитних очах, що не змогла завдати смертельного удару. – Розбирайтеся між собою самі. – Тільки змогла виговорити, відвівши вбік погляд. Їй було не по собі грати цю двоїсту роль, але доля не залишила їй вибору. «Я не тільки не маю права, я тебе не в силах дорікнути за болісний твій, за лукавий, багатьом жінкам призначений шлях... Краще виразити не можна, чим сказав Блок». – Подумав Іван. А вголос вимовив:
- Я вам напишу. Вистелете мені адреса Милі? Я доможуся візи, і вирву її відтіля.
- Вона виїхала за контрактом, і навряд чи займе бажанням його розривати. Не поспішаєте, час всі розставить по місцях, і покаже, як надійти далі.
- До зустрічі! - Іван повернувся в бік виходу, і пішов. В скронях пульсувала кров, а в очах стояла червона завіса. Взявши куртку , по дорозі до машини накинув на плечі.
Глава сорок третя.
Мрячив дрібний дощик, але капітан начебто його і не помічав.
- Вибачте, що так скоїлося! – Винувато пробурмотів Василь, вибігаючи за другом слідом. - Постій, паровоз, не стукаєте колеса. Зменши трошки свої обороти, Шайтане! Тебе наздогнати важкувато! Однак капітан, начебто його не чув цих слів. В його душі підраненим птахом билася тільки одна думка: «Виїхала! Боже мій, за що ти так із мною так от підло, підступно скоїла? Ти навіть не захотіла мене вислухати... Кинула телефону трубку. Міла, ти така загадкова... і така непередбачена... начебто вабливий болотний вогник. Здається, була зовсім поруч, тільки простягни руку! А ні! Тільки лише підійдеш ближче, а цей вогник вже впурхнув. І занадто далеко, що вже не наздоженеш». Іван ще більш усвідомився, що йому сумно без мелодійного голосу, солодкуватого запаху тіла Марії. Він почув голос друга начебто здалеку:
- Командир! Так не біжи так, я за тобою не поспіваю. Василь нагнав біля машини. – Так куди їдемо? Назад в аеропорт?
- А мені поспішати немає куди. Так що давай, дуй на залізничний вокзал. – Іван подав руку господарці будинку. – До зустрічі! Скажіть Мілочці, що я буду її чекати. Місяць, два, три, рік. А якщо треба – і більше. Але я не відмовлюся від своєї коханої дівчини.
- Я обов'язково передам ваші слова. – Гірко посміхнулася Олена. Потискуючи на прощання руку капітана. І зітхнула, таємно подумавши: «бідний, ти бідний! Ти не знаєш, що Мила вже вийшла заміж. І за кого? За найкращого товариша! На жаль, історія, як та комедія, часто повторюється».
Іван усе ще машинально стискав послання. І коли сів до салону, засунув його в кишеню сорочки. Воно, як йому здавалося, пропалювало груди наскрізь. Василь завів машину.
- Ну, рідна, не підкачай! Куди їдемо? Капітан, немов у півсні, відповів
- Вези мене, хоч на північний полюс. Мені все рівно. «Марія покинула мене.… Кинула мене!». - Оберталося в його мозку одна тільки єдина думка.
- Досить вже тобі сопли розпускати! Баба з воза, - на колеса легше. І кобилі послаблення. – З деякою злістю проговорив Василь. – Та взагалі! Всілякі жіночі капризи не слід приймати всерйоз. Але Іван нічого не відповів на це єхидне зауваження. Він був занадто зайнятий своїми думками, щоб почути ці слова. «от гадина повзуча! Як вона могла так от підступно сподіяти! А я любив колись цю жінку! Настя, Настасія. Настасія». – Кружлялися думки, начебто білки в колесі. Капітан тарабанив кісточками пальців по дипломаті, що лежав на колінах, та дивився в вікно. А за ним пролітав степ. «Чому так життя несправедливе, і заздрісні люди? Кому заважала наша чиста любов?» Він важко зітхнув. Кров кипіла від незрозумілих, невисловлених бажань, а душа розривалася від болю. На жаль, всім відомо, що гаряче серце схильне до поспішних висновків. Автомобіль кружляв по місту. Василь мовчачи сидів, і тільки димів сигаретою. А потім включив радіоприймач. З динаміка полилася легка музика типу попсової. Але Іван болісно поморщився:
- Вирубай це фуфло. У мене зовсім немає настрою вантажити свої вуха оцими дрібницями. Його дружок не став суперечити, і тільки мовчачи натиснув на вимикач. Виїхавши на центральний бульвар, Василь загальмував на червоний сигнал світлофора. А він поїхав до залізничного вокзалу. Незабаром автомашина зупинилася напроти чорного ходу. Іван прощався на провінційному залізничному вокзальчику, який продував холодний осінній вітер, зі своїм другом.
- Я так у тебе і не запитав – де ти зараз працюєш? Чи на пенсію проживаєш?
- Справи мої, як говорять, не чистіше сажі. Моєї пенсії вистачає на те, щоб оплатити комунальні послуги. Я, як той солдат, вмію копати. Ще вмію не копати. Вмію стріляти – не стріляти. Старі друзі влаштували до гімназії – навчаю хлопчаків основам військової справи. Але, визнаюся, це не по мені. Там немає живої справи, а одне тільки псування папера.
- Пиши, дзвони. Не забувай! – На прощання пожав Василь руку. – А те от так завжди. Один нормальний дружбан, а поговорити немає часу.
- Та й ти не відмовляйся! А те, як допоміг мені переїхати, потім точно згубився!
- Так не до листів було. І, чесно говорячи, писати було чогось. Те саме щодня.... Справ по горло, і життя б'є ключем, так все чомусь по черепі. – Василь, махнувши на прощання рукою, сховався в машині. «Жигуленок», заревів движком, сховався в мрячній завісі дощу. А Іван відправився в квиткову касу. За стінами містечко занурювалося в темряву. Завмирало рух автотранспорту. А він цього навіть не помітив, а сидів, і тупо дивився у вікно. За склом хвилював вітер кущі бузку. І величезні липи, яким було більше сотні років, здавалося, шепотіли своїми листами: все пройде, все і пройде, пройде і це. Але рана в душі була занадто свіжа і кровоточила. Він не чув цього шелеста. Йому здавалося, що це продовження жахливого, повного кошмарів сну. І все, що відбувається, знято на плівку, що прокручують в уповільненому режимі. Нарешті прийшла північ. Час таємниць і загадок. Чомусь потягнуло холодком, і по спині пройшла колюча, неприємна хвиля холоднечі. Ледве чутно шелестів рідкий осінній дощ. Привокзальний динамік прохрипів:
- Потяг Сімферополь - Київ прибуває на першу платформу. На пероні стояло кілька пасажирів. Дохнувши гаром і кіптявою, прокотив тепловоз, волочачи за собою череду синіх вагонів. З чорних вагонів, немов горох з розірваного мішка, висипали пасажири. І знову захрипіла машина, і потягнула вагони по путях далі.
Тепловоз, сердито шпурляв бризками світних іскор, глибоко дихав і, продавлюючи темряву, мчав по рейках в глибину ночі. «Потрібно перекусити. Трошки поїм, вип'ю гарячого чайку, та завалюся спати. Ранок вечора розумніш. Пересплю зі своїм горем, а завтра буде день, та буде їжа». – Міркував він, дістаючи з дипломата термос та пакет з бутербродами. Чоловік почав не кваплячись, жувати. Поруч з ним їхало циганське сімейство: три жінки в яскравих спідницях, та з десяток замурзаних дітлахів, і один чорнобородий чоловік. Нишком капітан стежив очима за цими людьми, і роздумував: «ці люди живуть по своєму розумінню. В них ніяких складностей: кожне почуття просте, як вода. І не має тисячу й один нюанс. А все просто і ясно, як Божий день. Вони люблять, боятися, ненавидять, чи сердяться – і виражають це так природно! Можливо, в чомусь це схоже на прояв тваринного життя. Однак, принаймні, так існувати простіш. Ніякого тобі там запудреного кокетства, ні гри в любов. Якщо жінка тебе і покохала, то вона скаже про це прямо в очі. Якщо вона зненавиділа, то вона про це скаже прямо. Ні кокетства, ні гри в любов!».
Дощовим осіннім ранком Іван виходив на пероні центрального Київського вокзалу. Він відразу ж направився до будинку Настасії. капітан знав, що буде важка, неприємна бесіда. Але думкою заспокоював, що це буде прощальна розмова, і його доля більше ніколи не перетнеться з долею цієї жінки.
Глава сорок четверта.
А в цей час Настасія повернулася додому з нічної зміни. Вона пішла в душ, змила нічну втому, та одразу переодяглася в домашній халат. Глянувши в дзеркало, підморгнула сама собі, та посміхнулась:
- А я ще нічого! – Та пішла на кухню, і поставила варитися каву на газ плиту. В чеканні, коли закипить вода, жінка взяла карти та прийнялася їх розкладати. Вона кілька раз ворожила, та їй завзято випадав бубновий король з великим серцевим ударом. «Та від кого ж мені чекати таких великих неприємностей? Від Івана? Навряд чи. Наговір спрацює, і тоді він буде знову моїм. Нехай тільки прийде. І я його обпою любовними чарами», - роздумувала, прибираючи карти в нижню шухляду стола. Шляхи чоловіка до серця жінки часом настільки дивні, що їх нелегко зрозуміти. Але і шляхи жінки до чоловічого серця вже зовсім зрозуміти неможливо. Необережний буде той пророк, що береться пророчити, як розгорнутися події в житті тієї чи іншої людини. Шляхи Господні невідомі нікому.
От і арка старого, знайомого, двору. Капітан добре пам’ятав, що попід аркою було три ступіні вниз. Купи жовтих листів кружлялися в повітрі. Все було таке красиве... Чоловік затримався на секунду, та поглянув вверх, в небо. Високо над ним пролітав літак «Холодно, там, нагорі! Пілот натяг кисневу масці, та в своїй кабінці скрутився, що той жучок! Невдаха! Завжди тремтить при зльоті та посадці. Та й нагорі там зовсім не мед!».
Вхід в двір був як би переходом від світла до мороку. Сюди, мабуть, рідко заглядало сонце з – за його невдалого планування. Під ногами захрумтів дрібний гравій. Капітан швидко кинувся в під'їзд, та, перестрибуючи через сходинку, скоро побіг по сходам. Він зупинився перед дверми Настасії. Вони були пофарбовані коричневою олійною фарбою. Поруч висіла блакитна металева шухляда для пошти, а ліворуч від нього кругліла розетка старого дзвоника. Іван твердо натиснув білий ґудзичок. Почувся різкий сигнал.
«Хто б міг бути із самого рання? Іван? Але в нього ще заняття в гімназії». - Міркувала, відправляючись до дверей, Настасія. Зі сторони можна було замилуватися нею. Жінка, гнучка, тонка, але, повинне бути, сильна.… Так чіткі і ритмічні були її рухи, коли вона підходила відмикати вхідні двері. Відкривши, від подиву зойкнула:
- Іване? Ти чи? – Жінку вразило те, що волосся чоловіка були наполовину сивим, точно в них набилося багато снігу. «А вона значно схудла!» - Подумав Іван, і сухувато вимовив:
- Як бачиш, Настя. Я, власною персоною. Так ти мене пропустиш у кімнату? Чи будемо розмовляти на сходах?
- ну що ти, я тебе завжди рада бачити! Заходь! – Відступила на півкроку вбік, пропускаючи гостя в кімнату. – Роздягайся, проходь на кухню. Хочеш, чаю, чи кави? В мене є відмінний коньячок! – Радісно тараторила вона, йдучи слідом за ним. Іван пройшов на невелику кухоньку. І перше, що кинулося йому в очі – так картина, писана олією. Хвойний ліс, стежина, по якій бреде літня пара. Під великою люстрою з матовим скляним абажуром стояв обідній стіл, а довкола нього – кілька табуреток. - Знімай шкірянку, сідай. Кави поп'ємо, можна і з коньячком. Може, чаю? Вершків? – Заметушилася Настасія, кидаючи до буфета. Але Іван зупинив рішучим жестом:
- Постій, що ж ти метушися, як біс перед службою в церкві? Заспокойся! Я до тебе зайшов не каву з коньяком пити, а серйозно поговорити. - Він, ледь стримуючи гнів, жбурнув лист на кухонний стіл. – Це твоїх рук справа? - Очі на мить спалахнули, кулаки зжалися, та він напружився, точно та тятива. Настасія безпомічно оглянулася навколо себе, точно збираючи з думками. Колишня дружина твердо відповіла.
- Складне питання.… Але краще мати не шматок хліба, а добру скибку торта. Ми існуємо на цьому світлі один раз. І другого життя вже не дано. Про це не варто забувати. Так, ця справа моїх рук. Я твоя дружина, та нікому не дозволю руйнувати свою родину.
- Ти, Настасія, забула додати, що колишня. А родину ти сама зруйнувала.
- Так... - Опустила додолу очі жінка.
- Навіщо ти так підло вчинила? Жінка здригнулася, начебто від удару, але зберегла кам'яну нерухомість обличчя. Жоден мускул не ворухнувся на ньому. Вона дивилася йому прямо в очі пронизуючим.
- Пізно берегти вино, коли в бочці світитися дно! Тобі все рівно цього не зрозуміти. Знай тільки одне – я завжди любила тільки тебе. А що Вадик? – Вона на кілька секунд замовчала, і в роздумі опустила голову. На губах грала ледве помітна посмішка, а обличчя палахкотало рум'янцем від нервового збудження. Їй здавалося, що вона потрапила на одну стежку з диким звіром, що ринеться на неї. «Ні, краще презирство! Я сильна духом, і хоча полювання може привело до такого повороту подій, все рівно не відмовлюся від свого видобутку!». - Подумала жінка. І роблено рівнодушно вимовила. – Вадик? – Та взяла на столику почату пачку сигарет. Клацнувши запальничкою, закурила. – Вадик - це була моя сама велика помилка в моєму житті. Моя сама дурна омана. – Стряхнувши попіл в білу попільницю на підвіконні, збужденно говорила, - Якщо б він не загинув, я все рівно пішла б від нього до тебе. Вона повернулася до капітана профілем, і диявольські вогні спалахнули в очах. Здавалося, це приборкувачка в обсипаному блискітками плаття дивиться на лева, що, собі на лихо, уявив, начебто він вільний в своїх діях. Але звір в чоловічій душі не став принижено помахувати хвостом, а кровожерливо ощирив ікла. Очі Івана стемніли від гніву.
- Ну і гадина ж ти! Після всього того, що ти зробила.… Так ти своїм вчинком вбила в мені все найясніше і чисте. Віру в людей. А ця дівчинка відродила мене до життя. – Він схопив її за плечі, - розумієш, що ти накоїла? Розумієш? Пекучі поцілунки ревнощів розрум'янили щоки жінки. А очі блискали тою великою спокусою, який немає сильніше нічого на світі. Спокусою, що може таїтися тільки в жіночих очах, бездонних, немов вир. І від цього вони стали ще більш таємничі та повні загадки. Жінка злякано захлопала довгими, густо нафарбованими віями:
- А що я такого зробила? Я захищала своє щастя, як могла.
- Ця дівчинка пішла на війну. Де стріляють та убивають. І переважно підло, з – за рогу. З Настасіїних очей бризнули сльози:
- Я, як могла, борола за свою любов.
- Про яку любов ти говориш? Ти сама вбила її два роки тому. Ненавиджу тебе! Змія ти підколодна! Ти все моє життя на узбіччя спустила. А можливо, і до кращого. Якщо життя не клеїться, то наш розрив – це кращі ліки від всіх безладь в родині. - Висловив він зі злістю, і рвонувши двері, вискочив із квартири, немов з парної лазні, весь у поті.
«Гадина така підколодна», – в грудях важко бухкало серце. Іван збіг по сходам, у гарячці забувши, що є ліфт. І тільки на виході з під'їзду зупинився, щоб трохи віддихатися.
А Настасія ридала на кухоньці від образи. І від того, що душею все зрозуміла – Ваня більше ніколи не повернеться до неї. Несповідимі шляхи Господні. Як і шляхи людські. Він для неї загублений назавжди. Немов камінь ліг на душу. «Я ніколи більше не поцілую мого коханого. Хіба наше життя – не ланцюг випадків? Хіба щастя не походить на картковий будиночок? Прийшло це дівчисько, жартуючи, висмикнула саму нижню карту та все завалилось. І тепер мені потрібно упокоритися. Що отут зробиш? Проти лому немає ніякого прийому. Навіть будь в мене на прикметі чаклунка, я не пішла б до неї за приворотним зіллям. Отут не допоможуть ні чарівництво, ні магія, ні гіпноз! І нічого я не чекаю в цьому світі». І перед нею оголилася самітність, від якого вона розридалася ще більше. «Господи, не зостав мене!». - Молилася Настя. Її огорнув тихий жах перед примарами життя. Вона пролежала на дивані до самого вечора. І коли стемніло, вийшла на лоджію покурити. Дивлячись на вечірні зірки, тільки зітхнула. «Зірки.… Такі яскраві.… А не можуть розсіяти космічного мороку. А може, це і до кращого, що ми не згаємо того, що на нас очікує в майбутньому? Господь Бог дає кожному рівно стільки іспиту, скільки той може витримати...».
Глава сорок п'ята.
А життя йшло як завжди, без великих змін. Раз в тиждень Іванові дзвонила мати Милі. І вони розмовляли про життя – буття. Олена також вислала Іванові адресу Міли, та він майже щотижня, писав листи в Грозний. А у відповідь - ні рядка, ні слівця. Йому здавалося, що він опускає листи не в поштову скриньку, а в якийсь бездонний вир. І відкіля йому було знати, що всього послання попадали у вогонь, так і не прочитані. Їх спалював Микола. В глибині душі полковник боявся близького друга.
Щоб не так гостро відчувати самітність, Іван залишив гімназію, та влаштувався в карний розшук. Його прийняли на роботу з розпростертими обіймами. Як – ніяк відставний офіцер – спецназ овець, і такі кадри цінувалися на вагу золота. Він часто брав документи додому, і по вечорах розкладав ділові папери на кухонному столі, та приймався за роботу. До самого ранку писав дрібним і твердої почерком. Провівши майже всю ніч за столом, ранком підбадьорював себе зарядкою з гантелями, пробіжкою в півтора – два кілометри, а потім приймав холодний душ. Виходив відтіля бадьорим, швидко проковтував сніданок, запихав в дипломат бутерброди з чи ковбасою, чи з холодною котлетою, та біг на роботу. Приходив додому після семи вечора, вечеряв, і знову сідав за роботу. І так день за вдень. Наступила Різдвяна субота. За тиждень напруженої роботи нагромадилася втома. Капітан мріяв відіспатися за всі вихідні. В цей вечір його нікуди не викликали. Після гарної, ситної вечері, він з чистою і спокійною совістю влігся на диван. Мариська, його кішка, скрутилася колобком в ногах та ледь чутно муркотала, поки хазяїн спокійно переглядав свіжу пресу. В цю зимову ніч довго не спалось. Він лежав та дивився у вікно. На душі в нього було чогось неспокійно. Наближалася північ. Місто запалило свої передсвяткові вогні, розцвітивши округу мерехтінням різнобарвних вогників неонової реклами. А сну все не було. «Чого я чекаю? Долі? Це штука загадкова. Особливо кому повезе. Я знаю долю! Ця така стерва, що не приведи Бог!». Іван повернувся на правий бік. Однак як не крутився, ніяк не міг заснути, не дивлячись на те, що втомився за день. Капітан вийняв годинник – на них уже був перша година ночі. Йому згадався залите сонцем курортне містечко. Такий повітряне та казкове, якщо глянути на нього з боку моря. Синюватий відблиск базальтових бруківок, білий сліпучий камінь будинків старої будівлі, сплески смугастих тентів, розтягнутих над верандами і балконами.... В центрі до глибокої ночі шуміли кафе і бари.... Очі милували фонтани і зелені скверики... Особливо з теплотою згадувався Приморський бульвар, по якому він любив прогулюватися с Мілою. І на кожнім куті – квіти й квіти.... Це все було пронизане пахощами моря, динь, акацій, вина, й дамських парфумів. Лише ці спогади трохи заспокоїли, та чоловік з горем навпіл заснув далеко за північ. Але й тоді капітан не одержав бажаного відпочинку. Йому приснився дурний сон. На похмурому небосхилі тяглися до півночі хмари полум'яніли кривавими відблисками. Темно – червоні промені, проникаючи в руїни будинків, опромінювали їх яскравим, лиховісним світлом. Повітря було спокійно і нерухоме. І найменше шарудіння розносилося навкруги чітко і ясно. Десь плакала мала дитина. Здалеку доносився голос жінки, і як тонка срібна струна, дзенькав в похоронному наспіві. Йому марилося, начебто він стоїть біля напіврозбитого будинку, а його кохана Міла йде під руку з кращим другом Миколою, і зовсім його не помічають. Вони зупинилися поруч з якимсь торговим центром. А він любувався дівочим обличчям. «Дивне створення! Цей тонкий, з невеликим горбочком, ніс. І ніздрі витонченого малюнка, точно як у грецьких красунь». І краєм ока примітив, що в полковника прицілився снайпер. От він вже піймав в проріз прицілу велику чоловічу фігуру, ще трохи, і гримне постріл. Іван закричав:
- Лягай!!! А голосу начебто немає, пропав. І він ворушить губами, не в силах запобігти прийдешньої катастрофи. Гримнув постріл снайпера. І сніг зафарбився яскраво – червоними кривавими бризами. В душі виникло відчуття порожнечі, немов його загнали в кут, і відтіля не було ніякого виходу. – Чоловік здригнувся від пронизливої телефонної трелі. За вікном починало сіріти зимовий ранок. «Хто б це міг дзвонити в таку рань?». - Капітан піднявся та позіхнув, потер свою руку, що відлежав під час сну. А потім з подивом глянув на годинник. Стрілки показували тільки п'яти хвилин восьмого. «Це, напевно, Олена. Але чому так рано? Звичайно вона дзвонить увечері, після п'яти. Невже щось случилося з Милою?». - Зжалося від дурних передчуттів душа. Капітан взяв слухавку, та почув знайомий жіночий голос. Він не помилився - це дзвонила Олена.
- Добрий ранок, Іванечку! Вибач, що дзвоню в таку рань. Я тебе не підняла з постелі?
- Доброго здоров'я, Федорівна. Розбуркала малість, але що ні робиться, все це до кращого. Гидота всяка снилася. А щось приключилося? В тебе такий голос розстроєний.
- Так не знаю до чого б це! Мілочки портрет зірвався зі стіни, і стекло вщент розбилося. Фотографія сильно зіпсувалася. Саме на чолі порізало осколками. Це не до добра.
- Ой, так не поріть ви форменої гарячки! Так що могло з нею відбутися? Чи случитися? Сидить собі там, в штабі, так папери друкує одним пальчиком. Чи пасьянс розкладає на комп'ютері. Читайте газети – там же перемир'я. А сам думкою додав. «Так, як же, перемир'я! Дідька зо два! З твоєю дочкою може приключитися все, що завгодно! Вона може потрапити під чи обстріл, чи в засідку. Може так статися, схопить меж лопаток ніж чи ніж кулю. Там, на жаль, немає тилу. Навкруги одна передова. І смерть не вибирає нікого, а косить всіх підряд. Що косар траву». Але вголос вимовив зовсім інше – все буде нормально. Я думаю, що Різдво ми зустрінемо всі разом. Олена внутрішньо похолоділа: «И тоді все відкриється? Але все рівно ця таємниця не може так довго залишатися таємницею. Все рівно ти довідаєшся, що Міла стала дружиною іншого. Твого кращого друга». А вголос вимовила:
- Я розумом все це намагаюсь розуміти. Ти правий. Марія в тилу. І Микола її ніколи не дасть в образу. А от серденько болить. Так, ледве не забула! Микола приїжджає днями. Може, й Мілочку відпустять. Так що приїжджай на Різдво. Зустрінетеся, поговорите, і вирішите всі свої взаємини. Я буду на вас чекати. Від цієї новини, що він побачить Марію, серце зжалося в солодкій знемозі. Капітан подумав: «Моя улюблена дівчинка! Нарешті я тебе побачу».
- Так, я приїду. В мене є парочка відгулів. В трубці почулись короткі гудки. Іван, радісно посміхнувшись, пригладив вуса. «Кохана приїде! Який я щасливий! Нарешті ми побачимося!» - З цими думками капітан підхопився з ліжка і відправився у ванну. Глянув у дзеркало і посміхнувся своєму відображенню:
- А я ще нічого! До теплої стінки приставляти не треба. – Він пригладив вуса і сам собі підморгнув. – Тримайся, капітан!
Глава сорок шоста.
«Незабаром вже новий рік а за ним Різдво! Подарунки вже зібрані. Речі у валізі. Так що вперед, товариш опер, за квитком!». – Сам собі посміхнувся у вуса хлопець, збираючись виходити з квартири. – «Але чому в мене так на серці тужливо?». Він тільки взявся за дверну ручку, як зненацька почувся дзвінок. Він відкрив двері, і від здивування присвиснув. На порозі стояв Микола. Капітан відразу примітив те, що волосся друга з'явилося багато сивини. «Постарів, посивів мій дружбан». – Промайнула в свідомості гірка думка.
- Привіт, старовина!
- Здраствуй! – Вимовив товариш, і вимушено посміхнувся. В'януло, пожавши руку, сказав. Ти далеко зібрався?
- Та ні. За квитком. Але це можна зробити й пізніш. Проходь. Капітан відступив на півкроку вбік, пропускаючи в кімнату Миколу. - Пішли, кофейку поп'ємо, та поговоримо. Про життя, про людей. Микола з подивом дивився на товариша.
- Який ти став, дійсний красень! І як твоя дружина поживає? Чи очікується додаток у вашому сімействі? А я грішним ділом подумав, що ти женишся на Марії.
- Ну, ти мене, друг, зовсім питаннями завалив. Прямо по саме горло. Тому я відповім на все по - черзі. Проходь на кухню. Я каву заварю. Чоловіки пройшли на кухню Іван включив газ, і поставив на конфорку кавоварку. Він присів напроти гостя. - Настя одурила вас всіх. Я зовсім не одружений, і на Різдвяні вихідні поїду прямим курсом курс на Ак-шеих. Вирішувати своє сімейне питання. До речі, а Милу не відпустили? Від цього питання обличчя Миколи пересмикнула легка судорога, і він невиразно пробурмотів:
- Роботи до біса! Перед перевіркою натуральний аврал. А втім, що я це говорю.... – Микола потер скроні. – Голова щось розболілася. Кращий засіб від головного болю – це гільйотина. Раз перехворіла – більше хворіти не буде. – Він дістав сигарети. – Ти будеш палити?
- Ні, я покинув.
- То можна палити?
- Будь ласка. Іван поставив попільничку. Товариш нервово закурив. - А ти хіба нічого не знаєш? – Полковник с подивом глянув на Івана. Капітан подивився на нього нерозуміючим поглядом:
- А що я повинний знати? Микола розгубився, і промурмотів:
- Нічого, нічого.… Все нормально. Так ти дотепер не одружений?
- Я ж тобі сказав: ні. Настасія набрехала, що ми примирилися. Я її давно не кохаю. Зрозуміло? Обличчя полковника витягнулося від подиву. І в голові спалахнула думка: «От чорт! Що буде, якщо Міла це довідається.... А, втім, все це безглуздо. Я її все рівно сам вже майже що втратив». Микола поставив на столик пляшку марочного коньяку.
- Давай, друже, трохи вріжмо за нашу зустріч! Скільки ми не бачилися, га?
- Та більше року! – З посмішкою відповів капітан.
- Більше року.... А за цей час стільки відбулося, що в іншого й у життя не вміститься...
- Я б із задоволенням випив з тобою за нашу зустріч, але спиртного в рот не беру. Лікарі заборонили пити навіть пиво. – Чемно відмовився Іван.
- А я, братан, нап'юся , щоб все забути. – З якимось розпачем в голосі проговорив Микола. – Душу просить шампанського та фруктів, а тіло вимагає горілки й гарного огірочка. Але горілки немає. Виходить, буду марочний коньяк. - Полковник налив повну чарку коньяку, і випив, не закушуючи. - Міла... Це людина зовсім з іншого світу. Я її ніколи не розумів, і навряд чи зміг зрозуміти. Так, напевно, було визначено долею. Я тримав цю дивовижну жінку в обіймах, але ніколи не володів її загадковим серцем... Серцем і душею цієї дивачки з фантазіями про зміну часів року, та мріями про велику любов. Вона сама вже стала мрією. Невловимою мрією для мене. Я чіплявся за людину, а ловив тільки тінь. – Микола зробив великий ковток коньяку. По глотці потекла вогненна хвиля, але бажаного полегшення не було, як хотілося пораненій душі. Голодний шлунок різко збунтувався від болю. «От і виразка моя улюблена обурилася. Це все їжа та питво наспіх, що потрапило і де потрапило. Добігаюся, що прийдеться лягти під ніж хірурга. Ні, кидаю цю чортову службу!». - Він поставив чарку на стіл.
- Ти що, так сп’янів, що верзеш такі дурниці?
- Так, брат. Краще б ще були дурниці. Але це правда. Не хотів я цього тобі говорити, але, на жаль, прийдеться. Не чекай своєї Милі. Не приїде вона. Набрехав я тобі за перевірку в штабі! Розумієш, Мілочку снайпер зняв. Точно проміж лопаток влучив, зараза. Я сам бачив, тому що був поруч с нею. Я Мілу доставив у Київ. В мене тут всі лікарі знайомі. Вона майже вже третю добу не приходить до пам'ять. І ніколи вже, напевно, не прийде. – Полковник замовчав. Як чорна хмара гасить ясний день, так і його слова зганяли світло з обличчя капітана. Весь хміль від коньяку миттєво вилетів з голови. Він побачив, що обличчя Івана стало попелястим – сірим, а його волосся стрімко сивіло, перетворюючись з сивуватих в молочно - біле. І від цього моторошнуватої картини по шкірі продер мороз.
- Ах ти, гад! Повтори, що ти сказав? – Іван схопив Миколу за грудки.
- Що я сказав? – Тупо уп'явся полковник на капітана, і п'яно ікнув. - Я сказав, що Мила в госпіталі. Вона смертельно поранена. Очі капітана спалахнули німим гнівом, і полковник подумки вилаяв себе: «навіщо я йому все розповів? От дурень!» А Іван прогарчав:
- Навіщо ти їй допоміг туди потрапити? Хіба ти не знаєш, що там діється? Це цивільним локшину на уші вішають про перемир'я! А ти, друже, цю кухню зсередини знаєш.
- Відпусти, козел! А те придушиш, чорт криворогий. Ти ж своєї сили не чуєш. – Прохрипів полковник. Іван повільно розтиснув пальці
- Ну і гад же ти після всього цього! Микола повільно потер шию. – Ти знаєш очманілий характер. Вона, коли чого задумає, то свого доможеться. За будь-яку ціну. І все рівно туди б потрапила. Хто знав, що так вийде? Її в штабі ніхто не зображав. Так, я тобі скажу всю правду. Хіба тобі Оленка не говорила, що Міла вийшла за мене заміж?
- Ні, вона мені нічого не говорила. Так ти її чоловік? Ти, мій кращий друг, знаючи, що вона для мене все! Як ти міг так підло поступити зі мною? – В очах Івана промайнув гнів. Микола винувато проговорив:
- Я фіктивний чоловік. Тільки на папері, розумієш? Вона любила тебе.
- А спав те ти з нею не фіктивно, а насправді.
- Так, було діло... – Опустив очі Микола. – Спав. Бо я її чоловік.
- Говори, де Міла? Де мені неї розшукати? – Схвильовано схопив його Іван за руку.
- В госпіталі. Вона в тім же центральному госпіталі, де і ти був колись в свій час після Афгану. Тільки вона на моєму призвіщі. Запитуй Короленко.
- Сволота ж ти після всього цього.
- А ти не краще. – Розсердився на нього Микола. – Всі ми в цьому, що сталося, винуваті. І я, і ти, і Настасія. Але більше всіх в тебе рильце в пусі. Ти першим її зобразив. – Він порився в кишені, і вивудив відтіля годинник. – Візьми. Вона просила передати цю штучку тобі. На пам'ять. Капітан відкинув кришку, і знайома мелодія заповнила купе.
«Я люблю тебе, життя.… І я люблю тебе, моя кохана Ти моє життя».- Подумав Іван, взявши годинник в руку. – Снайпер її ранив перед Різдвом? Ви стояли поруч з якимось магазином чи крамничкою?
- Це було так. Тільки ти відкіля знаєш? – Здивовано глянув на нього Микола.
- А це мені приснилося. Саме під Різдво. І фотографія Милі ранком, біля восьмої, впала, і скло розкололося вщент. Це мені мати подзвонила, і розповіла.
- Так все і було. Марія хотіла перед від'їздом з частини купити всім вам гостинці. Ранком, коли було годин десять, ми пішли в крамницю. Там її підстрелив снайпер.
- Це по-місцевому десять. А по-нашому сім - вісім ранку. Сон у руку. Цілком ймовірно, прикмети ще спрацьовують. Я зараз поїду до госпіталю. Ти прийми душ, та поспи. Коли поїдеш в Ак – Шейх, Олені скажеш, що я розхворівся. За Мілу ні слова. Зрозуміло? Ця звістка вб'є її матір. Подарунки для Оленки тут, - Іван поставив на кухонний стіл красиво оформлений пакет. Раптом чорний телефон дзвінко задзвонив.
- Слухаю! – Взяв трубку Іван. До нього донісся голос Петра Сергійовича.
- Здоров був, хлопче. Мені треба з тобою зустрітися. Терміново.
- Я не в змозі, тому що їду до військового госпіталю.
- Так ти вже в курсі справи? Тому і нам потрібно зустрітися. Це стосовно Міли. Я також їду да військового госпіталю. Мене запросили проконльтувати один досить заплутаний випадок. Але це не телефонна розмова. То як, ви вже трохи змінили свої плани?
- Згода. Тоді зустрічаємося біля першого світлофора біля залізничного вокзалу. Чекайте на мене через п’ять хвилин. Вже вибігаю!
- Ох ти і скорий! Але Іван його вже не слухав. Кинувши трубку на важіль, вискочив до прихожої. Там вхопив шинель та побіг по сходинках, перестрибуючи через одну.
- Постій, не біжи, не поспішай! А як же шапка? Глянь у вікно – сніг мете – не приведи боже! – Кинувся слідом за ним Микола.
- Потім, потім. – Капітан біг по сходинах, перескакуючи через одна через одну. Микола дивився у вікно кухні, як на фоні заметілі віддаляється темна фігура друга вдалечінь. «От це людина, так людина! Він домігся свого та став тим, ким хотів. Не те, що я. Хронічна невдаха по житті. Навіть свою любов першу, єдину, та мабуть, останню, любов не зумів зберегти від ворожої кулі».
Глава сорок сьома.
«В цей раз мені крупно пощастило. Здається, що сама доля дала шанс випробувати ще разочок своє щастя! Але як могло скоїтися, що моя кохана дівчинка так важко поранена? Навіщо вона поїхала в цей проклятий Богом і людьми край? Невже тяга до нового? Чи щось інше, чого мені ну ніяк як не зрозуміти? Господи, зроби щось, щоб вона не померла! Я кохаю це дівчисько! Настільки кохаю, що іноді мені самому страшно, що буде зі мною, якщо втрачу цю істоту. Господи, зроби, зроби, щоб Марія не вмерла!»- Повторював він безперервно весь час поки біг до світлофора. Капітан зрозумів зараз одну істину - тільки шовкове серце не може боліти. А його живе, та гаряче зараз, стікало кров’ю, та розривалось на частині від нестерпного болю. А снігопад бушував щосили, заносячи всю округу сипучим снігом. Але чоловік біг майже напролом, трохи нагнувши голову, щоб сніжинки не заліплювали очі. Він ще почекав хвилин з п’ятнадцять на професора. І цей час йому здався вічністю. Немає нічого гіршого від очікування невідомого. Нарешті біля світлофора зупинився знайомий старенький жовтого кольору «Запорожець». Капітан підскочив бісом, та щосили рвонув дверцята. Вони зі скрипом відкрилися, і він упав на сидіння. Здоров, Іване!
- Петро Сергійович, доброго вам здоров’я!
- Здоров, Іване! Ти потиху дверці смикай, мало не виломив. Сили, як молодого бугая!
- Вибачите, Петро Сергійовичу, але в мене таке в голові діється!
- Розумію, хлопче! Таке скоїлося, що... Тільки можу поспівчувати, якщо вам від цього буде легше. - Старий професор натиснув на газ, і машина вирушила. - Бог мій, Іване, невже це ви! Пардон, я вас геть не впізнав! Скільки ж ми не бачилися з вами?
- Виходить, більше, чим рік.
- Так, моя теорія виявилася вірною. Ви не те, що ходите – бігаєте! – Здивовано протер Петро Сергійович своє пенсне, і подумав: «От молодець, хлопець! Домігся, знати, свого! Хоча я трохи сумнівався, але моя теорія підтвердилася життєвою практикою». Так кажи, як ваші справи? По вашому заклопотаному погляду бачу, що не дуже добрі. Що там скоїлося? – Петро Сергійович кинув погляд, повний цікавості, на свого співрозмовника. Іван розхвильовано проговорив:
- Моя Міла... Марія... Вона важко поранена. Про це мене повідомив Микола. Пам’ятаєте майора, що з вами полюбляв грати в карти? Це він сповістив мене, що моя кохана потрапила в Центральний госпіталь. Я повинний її негайно побачити.
- Чесно говорячи, я туди їду консультувати Марію. Я вже її оглядав один раз – коли вона тільки поступила. Це Микола умовив мене стати її лікарем. Але не можу одного зрозуміти. В неї була якась пташина фамілія. – Дідок трохи наморщив лоба, начебто –то щось силкувався згадати. – Журавльова! А я чомусь консультував її під прізвищем Короленко. Невже вона вийшла заміж? Але ваше прізвище зовсім інше.
- Нехай і так, але це Міла. Вона не дуже давно вийшла заміж. За нашого загального знайомого, Миколи. Він вже зірвав звання полковника. Мені про це заміжжя нічого не говорили майже з півроку. А вся ця брудна історія відкрилася тільки менш години тому.
- Дуже співчуваю, але допомогти не в силах. – З винуватим видом промурмотав професор. Та зі смутною усмішкою подумав: «ця дівчина своєрідно красива. Але у неї якась східна краса, не властива слов'янській расі». Зимовий мороз посилювався. В салоні було прохолодно. Хоч і працювала обігрівальна система, але з рота валив клубами пар. Дорога петляла по місту, і старий професор зосередив всю увагу на керуванні автомобілем, і тому більше нічого не запитував.
От і сірий будинок госпіталю. Петро Сергійович припаркував машину на стоянку, що приткнулася майже поруч із входом. Вони затрималися на мить у вестибулі, поки професор показував свою перепустку. Іван трохи поморщився, тому що в ніс вдарив такий знайомий запах ліків, та хлорки, що від смутних спогадів занила душа.
- Я поки що пройду до свого колеги, а ви крокуйте в прийомне відділення. Знаєте, де це? – Запитав професор. Планування госпіталю капітан знало назубок, і тому відповів:
- Так, я знаю, де знаходиться це відділення.
- Так там, через чверть години і зустрінемося! - З цими словами професор загорнув у коридорчик, а капітан відправився в прийомне відділення. Там панувала тиша. Тільки було чути, як цокав годинник, та якась муха, що прокинулася від зимової сплячки, билася у прозоре вікно. За столиком позіхала Настя.
- Ти? Яким чином? Здивовано округлила жінка ретельно підфарбовані очі.
- Як бачиш, це я. І прийшов до тебе не для з'ясування особистих відносин. Я хочу вияснити, де Міла Журавльова.
- Яка Міла? – Роблено здивувалася Настасія.
- Ти прекрасно знаєш, про кого я говорю. Не прикидайся безневинною дитиною. Настя здивованим поглядом зміряла капітана, а потім розгорнула журнал.
- Марія Журавльова.... - Пошепки повторювала вона. – Так ти говориш, Журавльова? – Настасія ще нижче схилилася над сторінками журналу. Її довгий, наманікюрений палець заковзав по стовпцях прізвищ. – На жаль.… Як не сумно, але за останні три дні такої не було. – З цими словами вона хотіло було закрити журнал, але Іван зупинив її.
- Перегодь. Вибач, забув одну дрібничку. Вона не вже Журавльова, а Короленко.
- Короленко? – Підхопилася Настасія. – Вона що, заміж вийшла? – Не змогла вдержати радості, що прорвалася в голосі дзвінкою пташиною треллю.
- Так. Але це до справи не відноситься.
- Зараз ще раз прогляну. - Настасія знову відкрила журнал, і майже відразу знайшла потрібне прізвище. – Так... Короленко! Є така, у п'ятому боксі. Так Міла?
- На жаль, але це вона. Настя захлопнула рішучим жестом журнал.
- Так вона в палаті для безнадійних хворих. До неї аж ніяк не можна.
- Я тебе рідко про що просив. А зараз заклинаю Христом – Богом. Проведи до Марії. Хоч на хвилинку. Хоч на пів хвилинки – я її так давно не бачив!
- Забудь її, тому що це безнадійний випадок. Вона непритомна. Розумієш? І навряд чи прийде до тями. А якщо таке чудо вкоїться, те цій жінці на все життя інвалідна коляска забезпечена. Довічно. Це тебе не лякає?
- І, не лякає! – Жорстко відповів чоловік, сідаючи на тверду кушетку.
- Головною ознакою нормальної людини вважається здатність миритися з фактами. Навіщо тобі зв'язувати долю з хворою людиною? Люби мене. Я молода, здорова, красива. І кохаю тебе. Ми колись були щасливими. Може, згадаємо те, що було не так давно?
- Виходить, я не зовсім нормальна людина, якщо не хочу визнавати факт хвороби своєї коханої жінки. Марія! Вона для мене більше, ніж життя. Проведи!
- Ти просиш про неможливе. – Опустила очі додолу Настя.
- Я знаю тільки те, що ти людина іншого світу, і ніколи мене не розуміла. І не хотіла зрозуміти. Та й зараз ми начебто розмовляємо на різних мовах. Саме в цей момент в кімнату заскочив Петро Сергійович.
- А, от де ви, товариш капітан! Я отут трошки поклопотався. Так, колега, прошу дати нам два халати. І провести в п'ятий бокс. – Він строго глянув на здивовану Настасію.
- Але Івану туди не можна! – Почала був вона, але сивий професор жорстко обрізав її:
- В мене особисте запрошення на консультацію хворий Короленко Марії Анатоліївни. Так що будьте люб'язні, дайте команду видати нам два халати.
- Але чому два?
- Це особиста вказівка вашого головлікаря! – Професор поклав на стіл лист папера – можете прочитати, якщо ви мені не вірите! Настя недовірливо взяла папір, і пробігла по ній очима. Після з розчаруванням шпурнула на стіл, і роздратовано пробурмотіла:
- Добре. Візьміть на вішалці два халати. Я вас проведу.
- Проведіть, дуже буду вдячний. – Скоромовкою проговорив Петро Сергійович, натягаючи халат. Настя простягнула Іванові другий медичний халат.
- Бери. Так не натягай ти його на себе! Точно в плечах по шві лопне. Шився не на десантника, а на простого медика.
«З Богом!» - Думкою проговорив капітан, крокуючи за професором і Настею, коли вони йшли вздовж довгого коридору. Вони минали скляні двері з великим написом «РЕАНІМАЦІЯ». В чистій палаті Іван побачив ліжко, на якій лежала Міла. За час розлуки жінка дуже змінилася. Вона схудла і сполотніла так, що, як здавалося капітану, від її обличчя виходило блакитнувате світло. Під очима залягли величезні темні кола. Ритмічно гуділа апаратура, і на екранах моніторів плили прямі, тонкі лінії. Йому здалося, що його кохана дівчина заплуталася в якійсь величезній павутині. І ненажерливий, незримий павук крапля по краплі витягує її силу та кров. Медики підійшли до моніторів апаратури, і професор став уважно вдивлятися в ті лінії, що малювалися на склі. Капітан зупинився біля ліжка. Петро Сергійович щось говорив Насті, а хлопець став перед улюбленою на коліна, і, взявши худеньку, напівпрозору руку, ласкаво прошепотів.
- Здраствуй, Міла, це я, Твій Іванечко. – Він підніс руку до губ та ніжно поцілував. – Господи, я віддав би всю кров, краплю за краплею за тебе, рідна. Тільки б ти відкрила очі, і сказала хоч одне слівце! – Він знову поцілував руку. А на екрані лінії, до цього рівні, злегка здригнулися, і заворушилися.
- Її мозок живий, і це дівчисько може отямитися! Говорите, говорите ж! – Петро Сергійович збуджено прилип до монітора. « Невже це дівчисько прочухається? І тоді Іван буде для мене остаточно загублений! Боже, тільки не це»! – З якоюсь злістю думала Настасія. Але лінії знову стали прямими, і жінка зітхнула. Професор кахикнув у долоню:
- Пішли. На жаль, зараз дива не відбулося. Зараз зайду до мого колеги, і висмажу свою думку, дам відповідні рекомендації.
- Пішли, пішли. Менше кому потрапляйся на очі! - Почала Настасія квапити Івана. Він зняв з руки обручку, і обережно надяг його на тонкий пальчик Міли.
- Я повернуся, моя кохана.…тільки тоді він піднявся з колін. В повному мовчанні вони повернулися в прийомне відділення. Вже там професор запитав:
- Іване, вас підвезти додому? Якщо так, то зачекайте на мене. Разом повернемося. Мені хотілось зустрітись з Миколою.
- Я вас зачекаю біля машини.
- До побачення, Настасіє – підчеркнуто сухо попрощався із жінкою професор, виходячи до ординаторської. А Настя питально подивилася на колишнього чоловіка.
- Ну, як, надумав? Зустрінемо Різдво разом? Я цим вечором міняюся. Годин в п'ять.
- Ні. Це неможливо. не хочу зайвих розмов. Так що прощавай. – Холодно попрощався капітан, та покрокував до виходу. Він почекав професора біля виходу. До квартири вони їхали мовчки – кожний думав своє.
А вдома його чекала записка від Миколи. Той писав: “Вибач, друже, що так все вийшло. Я почуваю себе свинею по відношенні до тебе. Якщо Міла одужає – я відразу подаю на розлучення. Микола”.
- От і на тобі! – розчаровано проговорив Петро Сергійович, присідаючи на табуретку. – А я з ним хотів переговорити.... Так що, Іване, слухайте ви. Мозок вашої коханої живий. Але він в глибокій комі. І потрібно якийсь емоційний стрес, щоб ця жінка прокинулась. Завтра приїдайте зранку до клініки, щось будемо міркувати. Іван тільки знизав плечима:
- Я напишу заяву на відпустку. І буду робити все, що ви скажете, професор.
Глава сорок восьма.
Наступним зимовим ранком Іван був знову відправився в клініку. Тільки лише вийшовши з метро, та пригорнувши до грудей ретельно загорнені в прозорий целофан троянди, на вулиці трохи затримав подих. Мороз прийнявся поколювати щоки. В чистому, буквально кристальному повітрі пролітали сніжинки. Скрип, скрип. Скрип, скрип. Як хороше на вільному повітрі! Починався легкий снігопад. До клініки, де лежала Марія, йти було зовсім недалеко. Починався снігопад, і коли він добрався до сірого будинку інституту, він шаленів щосили, закидаючи всі околиці сипучим снігом. Однак чоловік йшов, трохи пригнувши голову, щоб сніг не сліпив його очі. Він начебто не помічав нічого навкруги, та затримався тільки біля входу. Але в холі його чекала неприємна несподіванка. Від чергової ліфтерші він почув неприємну новину – професор захворів, і сам лежить в терапії. Він йшов до прийомного відділення. «Професор висловив свою думку, що мозок Міли живий. І ця жінка, може статися, вийде з коми. Ну що ж, віднаджуся ризикнути, і прорвуся крізь кордон медиків. І поговорю з нею, чого б мені це не коштувало! Терпіння і праця все перетруть. Було б тільки бажання, а інше до нього прикладеться». – Подумав він, і, витягши з кишені годинник, розкрив кришку, і почув знайому мелодію, від якої зжалося серце. «Я люблю тебе, життя. А я люблю тебе, Марія!». Однак Настя влаштувала так, що далі його не пропустили.
- В реанімаційне відділення не можна! – Чемно випровадила молоденька медсестричка, затягнута в блакитну уніформу. Він поклав квіти на столик, і з розпачем проговорив:
- Дівчина, скажіть, ви любили коли – не будь у своєму житті?
- Але це до справи не відноситися. – Почервоніла до коренів волосся медсестра.
- Але все-таки?
- Так. Любила. І люблю.
- Я теж люблю. І прошу вас – допоможіть. Дівчина вагалася. Але, зустрівши з поглядом капітана, в якому, як їй показалося, бушувало полум'я, зітхнула:
- Пішли скоріш. Накиньте тільки халат. Але побудете в коридорі, і не більше п'яти хвилин. Вони пройшли по порожньому коридорі, в який з палат доносився звук працюючої апаратури. І хлопець здалеку дивився на свою сплячу красуню, обплутану проводами. «Ну і що! Все рівно прорвуся». – Завзято міркував Іван, виходячи з госпіталю.
Капітан приходив майже, що щодня, не дивлячись на те, що його не пропускали далі порога прийомного відділення. Час летів стрімко і невблаганно. Так минало майже півтора місяця. А за вікнами шумів, бушував поземкою за вікнами лютий. «Сьогодні в моєї коханої день народження. Їй виповнюється рівно дев'ятнадцять років». – Іван купив в підземному переході метро великий букет троянд в якогось грузина. Він вибрав яскраво-червоні, ще не що цілком розпустилися квіти. А коли розплачувався, те продавець зацікавлено запитав:
- Дарагой, дружині?
- Можна сказати, що так! – Взяв коробку з букетом офіцер, і твердим кроком направився до виходу. «Важко ходити по землі, якщо вмієш літати! Чого в моєму житті постійні складності?». - Міркував капітан по дорозі додому. Вже перед під'їздом будинку він затримався на кілька митей. Вдихнувши аромат троянд, він важко зітхнув: «Важко любити і не чекати, дивлячись в порожнє вікно. Всі ми вміємо літати, лише тільки не всім це визначено фортуною!». І, коли прийшов додому, надяг парадну форму, і всі бойові нагороди. Критично оглянувши себе в дзеркалі, залишився задоволений. «Проб'юся. На афганських та чеченських бойовиків не один раз ходив в свій час, і тоне боявся смерті чи полону. А що мені наші доктори? Вони адже не страшне цих фундаменталістів? Звичайно, ні! І не такі фортеці по життю захоплював»! – З цими думками він відправився в госпіталь. В прийомному покої до його частих візитів давно всі з медперсоналу звикли. Прийде, трохи посидить, за Марію розпитає, анекдоти. Бувало, потихеньку, поки весь персонал на вечірній п'ятихвилинці, так чи санітарка медсестричка за шоколадку проведе. І з порога, через товстий шар скла, Іван кине погляд на свою сплячу красуню. Але до неї ближче не підпускали. Саме в цей день стара нянечка відкликала його в сторонку, і шепнула:
- Соколику, я мало не забула тобі по великому секреті повідомити. Твою ненаглядну сьогодні переклали в просту палату. А чи завтра, чи післязавтра переводять в іншу клініку. Це полоснуло по душі гострим болем гірше бритви. Йому зараз здавалося, що під ногами розкрився вір, і він уже не він.
- Спасибі вам... - Хлопець поклав у кишеню халата нянечки велику плитку шоколаду. Пройшовши по коридорі, примітив Настю. Вона зштовхнулася з ним біля самого ліфта. Колишня дружина, побачивши його, насупила свої тонкі брови:
- А ти куди? Ще з цим віником! Іван запитав, начебто не помітивши в’їдливого тону:
- Це правда, що Марію переводять звідси в іншу клініку?
- Відкіля ти це взяв? – Здивовано скинула брови Настя.
- Вважай, що сорока на хвості принесла! – З викликом відповів Іван.
- Так, це правда. Хвору Короленко днями переводять в іншу клініку. В московську. Чоловік забирає. – Жорстко відповіла жінка.
- І більше я не побачу? – Сумно довідався Іван.
- На жаль, це так. Її вже ніхто не побачить. А, імовірніше всього, надішлють офіційний папірець, що... - Вона запнулася на кілька митей. І в її свідомості птахом промайнула злякана думка: «Я знаю, що ніколи не повернутися моя любов.… І ніщо вже не повернути...». - Настя продовжувала говорити, - що вона пропала без звістки. Іван опустив голову, щоб Настя не побачила, як блиснули його очі. І глухо проговорив:
- Виходить, сьогоднішній день останній?
- Останній. Іван здригнувся, немов його вдарили, і в мозку проскочила думка: «Життя. Ти така складна штука. То тверда, як граніт, то м'якше, ніж лебединий пух. То пестиш, як мати, то нещадно б'єш, немов мачуха». Він пильно глянув в очі Настасії.
- Я повинний побачити Мілу. Нині, чи вже ніколи!
- Але це неможливо... – Почала сердитися Настя. Але капітана немов підмінили. Терпіння і витримка, що він виявляв в останні півтора місяця, раптово обернулися пекельним озлобленням. Нині капітан вирішив піти напролом, точно важкий штурмовий танк. Настя стала йому на дорозі.
- Життя занадто жорстоке. Треба міркувати тверезо і вважатися з фактами. Я не пропущу тебе в палату!
- Відійди, інакше я буду змушений застосувати силу. - На серйозно заявив капітан.
- Це інтенсивна палата! Туди стороннім категорично заборонено заходити! - Спробувала зупинити його Настасія, але куди там! Безрезультатно. Вона скоріше б зупинила кур'єрський чи потяг сніжну лавину. – Йди, йди! Я викличу внутрішню охорону! І тобі ж гірше буде! Ти стільки турбот мені заподіяв, що сам не знаєш! – В розпачі викрикнула вона.
- Я давно знав, що ти красива, однак бездушна лялька. Піднімай на ноги весь підрозділ спецназу! Але цим ти мене ніяк не застопориш. – І капітан кинувся по коридорі. «От козли, як вони мене дістали!». - В голові гуділо, немов в набатному дзвоні під час пожежі. А в роті виник мерзенний присмак міді. – «Будьте, прокляті, ви, жалюгідні боягузи!». - Капітан направився в бік ліфта. А Настя, ридаючи від повного безсилля, кинулася до телефону, що стояв на столику. В душі вона здогадувалась, що Іван ніколи за це не простить, але гнів затьмарив розум.
- Алло... - По коридорі летів зляканий жіночий голос.
Глава сорок дев'ята.
Але Іван цього не чув. Він біг, не розбираючи шлях, не думаючи над тим, куди його несуть ноги. Вперед і тільки вперед, як в психологічній атаці. Його свідомістю опанувала тільки одна думка: побачити Марію, та проститися з нею. А що далі чекало його, чоловік не думав ні про що. Дуже легко прибравши зі своєї дороги перешкоди у виді санітарки, він вихром ввірвався в реабілітаційне відділення.
Поблизу від самого входу його спробувала зупинити медсестра. Від всього вигляду віяло свіжістю та здоров'ям. По всьому було видно, що це дівчисько недавно закінчила медичне училище, і не встигла просочитися духом клініки - молоденька дівчина в білосніжному, трохи підкрохмаленому халатику і шапочці з блакитними веселими очима. Її золотаві кучерики трохи вибились з – під ковпачка, і вона нервово підправляла їх, і трохи запинаючись, говорила:
- Заради Бога, йдіть звідси, інакше й у вас, і в мене виникне купа проблем. Розумієте, не можна тут ходити без перепустки! Це адже відділення інтенсивної терапії, а не загальна клініка. Але Іван так глянув на неї, що від цього тужливого погляду защемило жіноче серце. І він ризикнув, свято вірячи в просту формулу життя, що нахабність – друге щастя.
- Дівчина, так що ви, всі психи, чи всі отут з розуму посходили? Ми живемо не заради правил і циркулярів! Так плюнь на них, а то жити зовсім не буде часу. Сьогодні в моєї коханої день народження. А її завтра заберуть, і я, можливо, ніколи її не побачу. Дайте проститися з моєю надією. Сьогодні в мене прощальний вечір.
- Так, ви вірно інформовані. – Винувато опустила очі медсестра. - Її переводять в іншу клініку. Але я хочу вас попередити: доктор із приймача викликала внутрішню охорону. Вас не лякає перспектива потрапити на кілька доби за дрібне хуліганство, чи сплатити великий грошовий штраф?
- До чорта все! Проведіть мене до неї!
- Тоді поспішимо. Охорона діє в нас оперативно. І з хвилини на хвилину ці хлопці в камуфляжу будуть тут. Іванові це повторювати двічі не знадобилося, і вони швидко пішли по коридорі.
- Ось де. – Зупинилася біля дверей палати медсестра. Там, за стіною, в білій палаті, повинний початися останній бій за життя. І невідомо, хто виграє, а хто програє.
Чоловік влетів ураганом у чисту, білу, ніби-то стерильну, палату. Але капітану було не до цього. Погляд Івана відразу ж упав на обличчя дівчини. Воно померкло, потьмяніло, точно зів'яла троянда, але не втратило своїх чарівних рис. Ще із самого порога він помітив, як ще більше схудла та сполотніла його кохана дівчина. І від побаченого риси його обличчя затверділи. Йому привиділося, що поруч заховалася, причаїлася смерть, і вона лише що торкнулася студеним крилом, від якого по спині пройшли противні дрібні мурашки. Капітан поклав принесений букет червоних троянд на подушку, поруч з її блідим обличчям, і став перед Милою на коліна. Взявши руку, подумав: «Ні, Марія повинна вижити. Повинна всім і всьому на зло!» І почав швидко вимовляти пошепки:
- Кохана, єдина моя! В тебе сьогодні день народження. Тобі виповнилося дев’ятнадцять років. А пам'ятаєш минуле літо? Як програв я тобі фант. Зачарований вогнями любові, самотній до тебе приходжу. – Він ласкаво цілував її руки, і гладив їх. І вже чув, як по коридорі тупотіли чоботи охоронників. Від цього серце занило, як рвана рана. – Міла! Повернися, не кидай мене на самоті. Ти ж знаєш, що я не проживу без тебе ні дня. Я тільки існував надією, що ми будемо разом. В мене немає часу. Якщо ти мене чуєш, пробач мене. Зараз притопають із внутрішньої охорони. І випровадять мене звідси. І я більше тебе ніколи в житті не побачу. Господи, за що? – Він, закривши обличчя руками, застогнав, як від глибокого внутрішнього болю. «Потрібно скоритися. Що отут зробиш? Навіть будь у мене на прикметі чаклунка, навряд чи вона мені, чим допомогла!». В прояві свого горя він не бачив двох рослих патрульних охоронців і переляканої Насті. Світився плафон над стелею. Боже, чого тільки не бачили ці витривалі стіни. Жінка важко зітхнула. «Життя, складна, однак, штука! Візьми той снайпер малість нижче, і не лежала б вона тут, а була б давно в могильному холодильнику. А не штовхни вона Миколи – можливо, він був би на її місці. Доля.… Грає нами, як хоче!». - Думки роїлися в голові Насті, точно дикі бджоли, потривожені ведмедем. Чергові охоронці зам'ялися. Вони зрозуміли, що цей височенний десантник так важко стогне від того, що розстається зі своєю останньою надією. Розстається зі своїми розбитими ілюзіями. І цей стогін – це кров його душі. Та, зітхнувши, подумала: «На пристрасті тримається все наше життя. Всі хочуть влади, грошей, та любові. Особливо любові. Эх, були б у мене крила, змахнула би ними, і полетіла! Однак немає крил. Людина може тільки лише в сні літати. І то не всяка. В жорстокій реальності вона міцно прив'язаний до землі!». Один з охоронців підійшов ближче до капітана, і обережно доторкнувся до його широкого плеча:
- Гей, командир! – Іван, як уві сні, підняв на нього погляд, повний болі та страждання. А патрульний продовжував говорити: - Капітан, розумієш, отут не дозволено. Так що пішли. Ми все зрозуміли, тому акт про порушення строчити на тебе не будемо. Ти краще скажи, де ти живеш! Так ми відвеземо додому тебе.
- Так, сержанте, я все зрозумів. Я заберуся звідси сам. От тільки... - Легка судорога пересмикнула його красиве обличчя – от тільки попрощаюсь зі моєю коханою. Його губи здригнулися. Він нагнувшись, ніжно поцілував холодні, безкровні губи. – Щасливо залишатися, Міла! По його обличчю повільно прокотилася одна – єдина сльоза. І вона впала на бліде обличчя дівчини. Самотня, повна пекучого болю і туги. Все живе народжується в крові. І на зламі живого завжди буде рана. А рані не можуть не кровоточити. Так і кровоточила зараз його душу. «Життя – пустеля, по ній йдемо без одягу...Смертний, повний гордині, ти просто смішний. Ти для кожного кроку знаходиш причину, тим часом він давно в небесах вирішений. Ми всі отут прогулюємося по лезу ножа. Гарна дівчина була. Шкода, що могильним хробакам дістанеться на прокорм. Але чому саме вона? Чому? Геть скільки алкоголіків і наркомів, що самі просять, шукають смерті. Так чи мало для долі і смерті цього відпрацьованого людського матеріалу?”. – Промайнула думка в голові капітана.
Глава п'ятидесята.
На пустельній дорозі показався вдалечині міський автобус, оточений клубами пилу. «От люди котять по своїх справах». – Думала Марія, і хотіла було вже відвернутися, як примітила блиск стали. З віконця невеличкої крамнички, біля розмальованого автобуса, показався ствол снайперської гвинтівки. Все вирішили десяті частки секунди. Вона встигла штовхнути в груди нічого не підозрює Миколи, і той упав просто в бруд. Міла запам'ятала тільки різкий, схожий на удар бича, звук пострілу снайпера. А після з'явився біль, що розірвала тіло надвоє. А потім вона немов повільно розчинилася в чорності космосі. Вона парила, піднімаючи, все вище та вище. Через якійсь час начебто здалеку долетів крик самотньої душі: «Міла, повернися, не кидай мене одного»! І аромат троянд, такий солодкий, точно медяний. І такий реальний. А голос продовжував наполегливо кликати: «Міла, повернися! Повернися, моя кохана»! В ньому тремтів величезний біль і впліталася бездонна надія. І цей голос став тим тоненьким містком, по якому вона прийнялася видряпуватися з тімені все вище та вище, до світла, яке показався віддалено перед очима. Пітьма раптово розірвалася на осколки і майже миттєво станула. Пропало холодне світіння зірок. І диво, непідвласне нашому розумінню, зненацька здійснилася. Душа повернулася з інший світу назад. Царство мертвих, мовчання й тіней знехотя, але відпустило свою здобич. По обличчю дівчини пробігла легка хвиля. На блідих губах з'явилася легка тінь посмішки. А з грудей вирвався тихий подих. Віка ледь здригнулися, і затріпотіли. Іван насторожився.
- Хлопці, тихо! Бог мій! Тихіше! Заради Бога, спокійніше, не злякайте її душу! Марія... Вона опритомнює. Щастя, воно, як і удача, норовливі. – Він схопив її руки, і прийнявся цілувати. - Міла...Мілочка, я тут, поруч! Я повернувся до тебе, і тепер вже ніколи тебе не залишу. Господи, поверни мені мою Мілочку! Міла, Міла, повернися, чуєш? Повернися! – Від напруги кров стукала в його скронях. В палаті наступила гробова тиша. Всі затаїли подих і завмерли, тому що зараз відбувалося чудо повернення. Дівочі вії затріпотіли сильніше. І, нарешті, здригнулися вії, і повільно відкрилися очі. Великі та чорні.
Голова боліла нестерпно, і в роті було сухо. Язик, твердий, немов би той пергамент, дряпав губи. «Жива?». Жінка глянула у вікно, а після перевела погляд на стелю. «Що з мною? Чому мені так важко дихати? Де я?». – Подумала Міла. Однак поступово морок розвіявся, і вона побачила прямо перед собою обличчя Івана, по якому збігали вниз кілька сиротливих сльозинок. “Іван? А чому він плаче?”. – Злякані думки проносилися в мозку табуном неприборканих коней, заподіюючи гострий біль. Міла облизнула губи. Кожне слово давалося на превелику силу.
- Ваня? Я.... жива. Цей ледь чутний шепіт здався оглушливіше будь-якого крику. Голос з іншого кола. Слабкий, але моторошно реальний. Голос чоловіка від хвилювання затремтів:
- Ти до мене повернулася, моє сонечко! – Видихнув він. Я думав, що ти не повернешся вже до мене ніколи. Ти прокинулася! Моє миле кошеня, я заберу тебе звідси. Я хочу, щоб ти була завжди поруч із мною. – Капітан подивився в жіночі очі, темні, схожі на переспілий аґрус. Іван подумав: «Малість блідувата. Але це дрібниці, справа життєве. По свіжому повітрю прогуляється, по морозу пройдеться, і вся неміч пройде. І щоки будуть рум'яні». Обличчя жінки трошки просвітліло від посмішки, що заграла на її блідих, висохлих губах. Вона повільно відроджувалася до життя. «Я жива! І так схожа на драну двірську кішку. Також вся штопана – перештопана». А на подушці полум'янів букет яскраво – червоних троянд. Їхній аромат був сильніше запаху лік і хлорки. Адже всім відома стара істина: квіти і любов сильніше всього. Навіть смерті.… А зима сипала з неба білий сніг, неначе пташиний пух. Багато снігу. А в глибинах землі зріли, набиралися сил тонкі паростки пролісків.
2000 – 2004 г.
Мороз Людмила, п. Роздольне, АР Крим.