Ельдорадо

       Ельдорадо

Дайна трохи не вмирала від нудьги в похмурій класній кімнаті. Та скільки ж можна?! Вона в черговий раз глянула на годинника – до кінця уроку залишалося ще десять хвилин. Якраз вистачить, щоб спокійно померти. Господи, коли ж вона стане досить дорослою, щоб самій вирішувати, що їй потрібно, а що – ні? Наприклад, з власного бажання вона ніколи не стала б вивчати археологію. Але така вже програма її школи. Кожен учень, що досяг поважного чотирнадцятирічного віку, зобов’язаний навчитися відрізняти амфору від чайника. Така була мета предмета, як його розуміла Дайна.
Уроки археології в школі з поглибленим вивченням історії, де вчилася Дайна, завжди здавалися їй нестерпно нудними. Кому це може бути цікаво? За вікном сяє сонечко і весело шумить море, а вона замкнута тут в чотирьох стінах. А як було б добре вирушити кудись далеко-далеко, туди, де шумить  прибій, а над водою тужливо кричать голосисті чайки, туди, де не буде нудного викладача археології, спеціально запрошеного з найкращого університету Чекрани для читання курсу лекцій в елітній школі.
Сьогоднішня лекція сподобалася Дайні ще менше, ніж звичайно. Викладач, судячи з усього, хотів справити враження своїми знаннями на молодого археолога, що приїхав з України проходити пасивну практику.
Зараз цей юнак сидів за задньою партою і уважно слухав професора. Дайна підозрювала, що з усіх присутніх він один щось тямить в тому, що помилково хтось назвав археологією (насправді це була дурниця, яких мало). Або і він ані трохи не розуміє лекцію, просто роблячи розумний вигляд. Дайна сама часто-густо зверталася до цієї штуки. Вона давно зрозуміла, що насправді зовсім не обов’язково знати все, що вимагає шкільна програма. Треба тільки, щоб усі думали, що ти все знаєш, і тоді все в тебе буде “хокей”.
Дайна майже вгадала. Молодий археолог дійсно розумів все, про що мова мовилася, але в цю саму мить прикладав значні зусилля, намагаючись не заснути. Він, в свою чергу, дивувався тим дітям, які так уважно слухали лекцію. Якби він не вивчав цей предмет на протязі чотирьох років, то, напевно, не зрозумів би анічогісінько, так жахливо цей дідуган проводив урок.
І взагалі, якого дідька він досі тут сидить? Як чудово було б зараз опинитися десь далеко-далеко, там, де шумить прибій и кричать чайки. Певна річ, не самому, а з якою-небудь красунею, в якої ноги від вух ростуть…
Повернувшись на землю, Костя (а саме так звали студента) зрозумів, що тепер професор вже не пояснює, а запитує. І при тому досить сердито.
Але не схоже, щоб дівчинка злякалася. Всім своїм виглядом вона говорила: “Так, я ось яка. Можливо, вам це не подобається, але це вже ваша справа”.
Це була звичайна симпатична дівчинка років чотирнадцяти, з гарненьким личком і копною неслухняного каштанового волосся. Біла сорочка, білий піджак і білі брюки. Далеко не найбідніший студент подумав, що таку шкільну форму своїм дітям можуть забезпечити лише дуже багаті батьки.
– Якщо не помиляюся, вас звуть Дайною, чи не так?
– Так, я – Дайна, ви не помилились, - відповіла дівчина з таким кивком, який не можна було зрозуміти інакше, ніж як королівський.
– Я гадаю, ви уважно слухали моє пояснення до тієї самої миті, коли вирішили, що передати записку важливіше, ніж прикладатися до джерел нових знань…
Студент трохи не поперхнувся. Господи, який стиль! Цьому горе-викладачеві варто було б піти в актори.
– Хоча, звісно, я можу і помилятися… Охоче визнаю, що не правий, якщо ви будете такі ласкаві повторити, на які етапи поділяється робота археологічної експедиції.
Дайна замислилася. Щось таке я читала… Назви знаю, а якщо пояснити? Добре, не пам’ятаю. Прийдеться покластися на логіку.
– Розвідка, розкопки і камерально-кабінетний.
Професор потер підборіддя.
– Ви маєте рацію. Будьте тепер такі ласкаві пояснити, що це значить?
Дайна полегко зітхнула. Два є. Може, третього не вимагатиме? Логічне пояснення такій назві вона знайшла, але її терзали смутні сумніви.
– Так що ж, як ви гадаєте, являє собою третій етап? Чому камерально-кабінетний?
Не пощастило. Дайна набрала більше повітря в легені і видала свою версію.
– А значить це ось що. Коли під час розкопок археолог усе, що знайде, ретельно запише і замкне в спеціальний сейф, який надішлють до інституту, то наступний етап – кабінетний. Вчений сидітиме в кабінеті і вивчатиме знайдені предмети, перевертаючи їх, проводячи хімічні аналізи і тести. Ну а якщо на розкопі археолог запише не всі предмети, і кілька маленьких речей (звичайно, з золота чи срібла) покладе не в сейф, а в кишеню (напевне, в свою), то все скидається на те, що наступний етап буде вже камеральний, а дослідження цей вчений буде вимушений проводити подумки, згадуючи всі подробиці речей, що потрапили все ж таки до інституту.
Невідомо, що про її логічні прив’язки сказав би професор, тому що Дайні нарешті пощастило. Її відповідь викликала голосний сміх студента, до нього приєдналися однокласники, а доки професор усіх заспокоював, пролунав дзвоник, і Дайна, а за нею і студент, якому теж зовсім не посміхалося вислуховувати проповідь про неприпустимість такого поводження, прожогом вилетіли геть з класу. Вони спустилися різними сходами і зіштовхнулися тільки біля виходу на двір. А зіткнувшись, знову зайшлися сміхом.
Не домовляючись, обидва побігли до шкільного саду, добре, що він був досить близько. Вже сидячи на траві (Костя, як справжній джентльмен, підстелив Дайні свій піджак, щоб вона не забруднювала свої білі брюки) і насолоджуючись теплим промінням весняного сонця, вони вирішили познайомитися.
– Повинен зізнатися, панно, ви вразили мене в саме серце. Почувши вашу відповідь, я зрозумів, що для сучасної археології ще не все втрачене. І не буде втрачено ніколи, доки існують такі учні, як ви.
– Смієтеся? Я боюсь повертатися до класу, бо на мене там чекає чергова нагана.
Хлопець раптом посерйознішав.
– І не думав сміятися. Ви мислите, і це дуже добре. Навіть якщо чогось не знаєте, то намагаєтесь вигадати яке-небудь логічне пояснення. Повірте, це краще, ніж зубрити підручники. Я впевнений, що ви станете великим археологом і знайдете щось надзвичайне.
Дайна посміхнулася.
– Я ніколи не стану археологом. Ким мені стати – вже давно вирішене питання.
– Ким же ви станете? Істориком?
– Ні, не вгадали. Після школи я поступатиму в інститут політології.
Костя недовірливо подивився на Дайну.
– Ви збираєтесь стати політиком? Ніколи б не подумав!
Дайна всміхнулась.
– Це не важливо. А як вас звати-величати?
Юнак встав і церемонно вклонився.
– Костянтин Макулов до ваших послуг, юна панно. Віднині і навіки ви – дама мого серця.
– Дуже приємно, - вона протягнула йому руку. Їй і справді було дуже приємно познайомитися з цим студентом. –Дайна.
Він не звернув уваги на те, що дівчинка не назвала свого прізвища, хоча він представився за всіма можливими правилами.

Вже давно пролунав дзвоник на наступний урок, але Дайна надавала перевагу спілкуванню з красенем-студентом, а не нудотній лекції з географії.
– Ходімо, пройдемося по узбережжю, - запропонувала Дайна.
– Хіба нас випустять? Я гадав, що охорона тут встановлена через кожні три метри… – пожартував Костя.
– Ні. Через кожні сто по всьому периметру огорожі, -цілком серйозно виправила Дайна. – Але невже ви насправді думаєте, ніби що-небудь може втримати школярів за огорожею, якщо по іншу сторону – море? Особливо, якщо їм суворо заборонено залишати територію школи?
Вони підійшли до огорожі. За деревами не було помітно жодного охоронця, і Костя справедливо припустив, що охоронці аналогічно не бачать їх. Огорожа складалася з листів дротяної сітки, в котрій не було ніяких досить великих дірок. Костя почав вже сумніватися в тому, що і насправді можливо непомітно залишити шкільне подвір’я, але Дайна підійшла до сітки і впевненими рухами стала ворожити над дротом. Скоро в сітці вже була солідна дірка, в яку могла пролізти доросла людина.
– От бачите, як просто? Пролазьте, я за вами, бо мені ще треба “замісти сліди”.
Коли вони обидва опинилися по інший бік сітки, Дайна швиденько відновила минулий її вигляд. Заразом вона розповідала Кості історію цього проходу.
– Зрозуміло, ні мені, ні моїм друзям не могло сподобатися сидіти за сіткою, як диким звірятам в зоопарку. Мабуть, дехто з нас вперше відчув, що його становище накладає на людину більше обов’язків, ніж він думав. Бо ж інші діти можуть прогулювати уроки, залишати територію школи, коли їм заманеться, і взагалі…
– Я так зрозумів, це школа для дітей підприємців і політиків? Але якби я зустрів вас не тут, а де-небудь інде, то ні в якому разі не подумав би, що ви – представник вищого світу країни.
Дайна насупилась. Їй зовсім не хотілося, щоб він змінював своє ставлення до неї тільки через її стан в суспільстві. Ані в кращий, ані в гірший бік. В Дайни навіть від серця відлегло, коли з його наступним запитанням вона зрозуміла, що йому байдуже до всяких титулів і будь-яких грошей, вони не важать для нього так багато, як для більшості її знайомих.
– Ну, коліться, хто ж ваші батьки? Дворяни чи багатії? – весело запитав він.
Дайна трохи помовчала, перше ніж відповісти, ретельно підбираючи слова.
– Ну, мабуть все ж таки дворяни, вони весь час при дворі, - закінчила вона вже більше впевнено. – Та вони не такі багаті, як деякі мої менш родовиті однокласники. Взагалі, це не важливо. Чи не так? Повернемося до історії. Ми з друзями скинулися, купили кусачки і схожий дріт. Зрозуміло, за покупкою не самі ходили, а попросили одного хлопчика з села, він одного разу дивився на нас з-за огорожі. Звісно, йому теж заплатили, та й добряче… Мої однокласники-хлопці попрацювали кусачками (підозрюю, що вони тоді вперше у житті робили для себе щось самі), ми поділили дріт і тепер можемо іноді вибиратися до моря.
– І часто ви це робите?
Дайна засміялася.
– Уявіть собі, після того, як ми досягли цієї жаданої потенціальної свободи, ми заспокоїлися. Зрештою, в школі зовсім непоганий садок, а море подобається далеко не всім. Тому й цією свободою користуються далеко не всі…
Дайна глянула назад, відчувши чийсь погляд. Кості здалося, що вона ніби трохи нервується.
– Ну, ходімо ж! – Не чекаючи його згоди, вона пішла до моря.
Чорт забирай! До чого вони всі їй набридли! Чому її не можуть залишити в спокої? Вона б могла заприсягнутися, що на неї дивився, визираючи з-за кущів, Смирнов, журналіст, що спеціалізувався на ній з самого народження. Тоді йому одному вдалося сфотографувати Дайну на руках матері, бо він видерся на дерево поряд їх вікна, на яке взагалі вважалося неможливим забратися, тому біля нього і не було охорони. Сам собою Смирнов не був таким вже страшним, але, якщо б вона його не помітила, то за мить на неї вже була б направлена камера.
Досить довго не помічаючи переслідування, Дайна заспокоїлась.
Вони йшли по піщаному берегу. Дайна зняла сандалії і хлюпала ногами по воді, яка вже була досить теплою для купання, хоча надворі була ще тільки середина травня. Кості, який провів кілька років за кордоном, це було незвично. Україна північніша за Чекрану, і літо там приходить набагато пізніше.
– Костя, ви любите море? – спитала вона, ніби не мала ані жодного сумніву, що він йде за нею. “Нахабне самовпевнене дівчисько”, - подумав Костя, але в його думках було більше незрозумілої йому самому ніжності, ніж гніву.
– Шалено. Це вічна романтика. Десь там, далеко, є і мій острів.
Дайна кивнула. Це було зрозуміло для неї, бо багато хто з її друзів мав маленькі острівки, що щедрою божою рукою були розсипані вздовж узбережжя Чекрани.
– Ви там живете разом з батьками?
Костя спочатку не зрозумів, а потім засміявся.
– Ні, я не живу на острові. Просто коли-небудь я знайду своє Ельдорадо.
– Ельдорадо?
– Так, країну мрії. Певно, ви чули цю легенду.
– Ні. –Дайна нахилилася і витягнула з піску камінець. – Розкажіть. Я завжди готова слухати щось цікаве.
– Ельдорадо – це місто-держава. Воно повне золота і дорогоцінного каміння. Є багато легенд про зникле місто, що повне скарбів і тільки й чекає, доки хто-небудь його знайде. Наприклад, Атлантида. Є величезна кількість версій того, де треба шукати це місто. Пануюча версія – береги Амазонки, але мені здається, що воно десь тут, поряд.
– Тут? – Дайна пустила камінець по воді, але він не став підстрибувати, а плюхнувся в воду і потонув.
– Не так, давай покажу, як треба. – Костя сам не помітив, як перейшов на “ти”. Чомусь йому здавалося недоладним звертатися на “ви” саме до цієї дівчини.
Він взяв камінець і вправно запустив його, той весело застрибав. Потім склав пальці Дайни в потрібному положенні.
Цього разу в неї вийшло.
– Вражаюче! Вам треба поставити пам’ятник. Ніхто ще не спромігся навчити мене чому-небудь з першого пояснення. Чекрана вас не забуде, обіцяю.
– Може, тебе просто вчили не тому, що тобі хотілося б знати? А пам’ятника не треба. Не думаю також, що для Чекрани так вже важливо, що я навчив чогось гарну дівчину.
Це дивлячись яку дівчину.
– А ти правда вважаєш мене гарною?
Нічого такого він насправді не думав, але побачив, що їй дуже хочеться почути “так”.
– Ну звісно. Ти станеш справжньою красунею, коли виростеш… - Про себе він подумав, що справжньою красунею вона стане лише якщо зробить пластичну операцію.
Дайна в цю мить пускала ще один камінець, від несподіванки Костиної відповіді зробила невдалий рух – і камінець знов утонув.
– Схоже, пам’ятника ти все ж не заслуговуєш, тому прийдеться тобі вдовольнитися вдячністю маленької країни Чекрани. Та що ти казав про Ельдорадо?
– Що саме?
– Ти сказав, що місто десь тут.
– А, це… Так, за однією з легенд, воно на острові святого Стефана. Коли-небудь я знайду достатньо грошей і поїду туди з експедицією.
Дайна захоплено подивилася на свого нового знайомого. Їй так подобалося розмовляти з ним, і як було б гарно…
– А мене ти візьмеш з собою? Я могла б допомогти грошима! – Дайна з надією подивилася на нього.
– Не думаю, що батьки тебе відпустять. До того ж, ніхто крім мене не вірить, що на острові святого Стефана насправді може бути загублене місто.
– Я вірю!
– Ось так, запросто? – Костя засміявся. Щира правда, так безоглядно довіряти першому ліпшому можуть тільки діти, до яких і належить, до речі, Дайна.
– Так, а що? Обов’язково поїду з тобою. Обіцяй, що візьмеш мене на острів, я дуже хочу побачити казкове місто.
– Добре, обіцяю. А ти весела дівчинка. Не знаю чому, але мені здається, що ми вже давно знайомі. Може, тому, що в мене молодша сестра твого віку?..
Вони не помітили, як вийшли на більш залюднену ділянку берега. З гурту молодих людей, що маячили попереду, відділилася білява вродлива дівчина і швидкими кроками направилася до Дайни і Кості.
– Костик! Яка я рада тебе бачити! – Вона обійняла Костю, ані трохи не звертаючи уваги на Дайну. Він відсунувся від дівчини і відрекомендував свою супутницю.
– Дайна – Інна, Інна – Дайна.
Інна кинула оком на Дайну. Це був зневажливий погляд жінки, яка впевнена в своїй красі і бачить відсутність її в суперниці.
– Дуже приємно, Дайна. – Звернувшись до Кості, вона сказала, посміхаючись білозубою усмішкою: – Йдемо? Ми всі вже зачекались тебе, виглядали, коли з’явишся, а ти взяв і прийшов зовсім з іншого краю берега. Ходімо ж, я хочу показати тобі наш новий парусник, звісно, – вона перевела погляд на Дайну, – якщо твоя супутниця не заперечує…
Костя теж глянув на Дайну, яка трохи відійшла, не бажаючи заважати розмові.
– Вибач, Дайна, але я обіцяв піти з друзями, хоча з тобою зовсім про це забув. До того ж, тобі час повертатися до школи. Коли-небудь ще зустрінемося! Я був щасливий познайомитися з такою красунею!
Він пішов з Інною, яка зі сміхом передражнювала його останню фразу, звісно, коли відстань між ними та Дайною стала досить великою. На жаль, вітер доніс до Дайни його відповідь.
– Інно, вона ж ще дитина, до того ж, дуже мила і симпатична. І їй хотілося почути, що вона красива. Нема чого сміятися.
– Мабуть, їй не дуже часто таке кажуть, і в цьому нема нічого дивного, бо їй далеко до Венери.
Костя промовчав, і це ножем різануло по серцю Дайни.
Невже він брехав їй тільки щоб сказати пустий комплімент? На очі Дайни набігали сльози. Вона дивилася на парочку, що з веселим сміхом приєдналася до решти хлопців і дівчат. Костя обійняв Інну за талію, і Дайна вперше в житті відчула легкий укол ревнощів. Та це нічого. Дівчина кинула камінець, і він легко застрибав по воді. Коли-небудь вона допоможе йому знайти Ельдорадо. Нехай він не вважає її красунею, але хоча б визнає, що вона досить розумна.
Дайна обернулася на поклик. Схоже, її прогулянці прийшов кінець на тонких ніжках. До неї наближалася ціла свита на чолі з класною дамою. Не інакше, Смирнов доповів охороні…
– Княжна Дайна, ви повинні повернутися до класу. Будьте впевнені, великий князь обов’язково дізнається про вашу поведінку, що так не личить дівчині, тим більш – великій княжні.
Зітхнувши, Дайна повернула до школи. Вона мусить так багато узнати, якщо хоче знайти Ельдорадо…
Частина І

Стримуючи відразу, Дайна підіймалась на четвертий поверх п’ятиповерхового будинку на краю міста. В такому місці їй ще бувати не доводилось. Ну що ж, все колись буває вперше.
Вправно обігнувши чергову купку – доказ перебування в домі тварин, Дайна, лавіруючи між кинутими на сходах шприцами, подолала останні сходи.
Ось і завітні дверцята! Дайна ще раз подивилася на папірець з адресою. Так, все правильно. Шістдесят четверта квартира.
Затримавши подих, вона натиснула на кнопку дзвоника. Роздалася пронизлива дошкульна луна, зовсім не схожа на дзвоник. Ніхто не поспішав відкрити.
“Може, його нема вдома?”– подумала Дайна і знову натиснула на кнопку, цього разу не відпускаючи. Через деякий час вона почула за дверми кроки.
Двері зі скрипом, який в пронизливості міг змагатися зі дзвоником, відчинилися. В обличчя Дайні відразу вдарив гострий запах алкоголю, розчинений в затхлому повітрі кімнати. Від самого хазяїна несло чимось ще більше мерзенним, і Дайна припустила, що блювотинням.
Мабуть, хазяїн квартири не чекав гостей, а тим більше дам. Дайна дійшла цього нехитрого висновку з огляду на те, що зараз він стояв перед нею в самому спідньому.
Погляд Дайни піднявся з його мускулистих ніг в кімнатних капцях, які на вигляд були йому замалі, по вертикалі догори. Нарешті їх очі зустрілись. Її – світло-карі, з виразом подиву, і його – темні, майже чорні, зовсім без всякого виразу. Обидва мовчали.
Дайна ще раз обвела його поглядом з голови до ніг та назад. В животі виникло якесь неприємне відчуття, до обличчя прилила кров. “Мабуть, мене зараз знудить,” –подумала Дайна.
Що й казати, Макулов дуже відрізнявся від того образу, який зберігся в її пам’яті.
– Чого тобі треба? – Голос чоловіка був хриплим, але швидше від випитого, ніж від природи.
 Я хотіла б поговорити з вами, звісно, якщо ви – професор Макулов… – Ще залишалась маленька надія, що вона все ж таки помилилася.
Чоловік засміявся. Його сміх, що нагадував гуркіт грому, не сподобався Дайні. В неї виникло відчуття, що він сміється над нею. Вона сподівалася знайти в нього розуміння і підтримку, а зовсім не пустий сміх. Очі Дайни спалахнули гнівним полум’ям. Тим часом професор Макулов заспокоївся.
– Професор, кажете? Навіжений професор Макулов, свого роду доктор Нілнум… чи Німлун?.. – Раптом він змінив тему і з підозрою глянув на Дайну. –А ти ще хто? Мабуть, журналістка? Чи просто з цікавих? Багато вас таких тут було два роки тому… Але вже давно ніхто не приходив. Хочеш, розповім тобі про Неї? Вона була гарна, значно гарніша за тебе. Її звати… Її звали Інна… – По вкритих щетиною щоках покотились сльози.
Дайна дивилась на Макулова в повному розпачі: одинадцять років школи і два роки університету зовсім не підготували її до спілкування з трохи шаленим та ще й п’яним чоловіком. Співрозмовник плакав вже майже вголос.
– Заспокойтеся, професор, все в порядку…
– В порядку? – Він недовірливо подивився на неї своїми запухшими очима. Він дивився так, ніби сподівався, що вона не бреше, і все насправді добре.
– Так, все добре, і я не збираюся розпитувати вас про… Про Неї.
– Правда? Це добре, тому що я не можу згадати навіть її обличчя… Я більше не пам’ятаю її обличчя! –І знову сльози.
– Правда, правда. Мене не цікавить Інна, – запевнила його Дайна. Вона згадала, що саме призвело до такого стану того хлопця, якого вона знала колись, і, згадавши, тепер знала, як розмовляти з ним.
–А що тебе цікавить? Знаєш, ти гарна дівка, та й фігурка нічого, до того ж не питаєш про Неї. Хочеш нічку вражаючого сексу? Сексу з навіженим?
Дайна відшахнулася від нього з відразою.
– Ні, дякую. Я прийшла поговорити з вами про Ельдорадо, але бачу, що моя поїздка була марною…
– Ельдорадо? Ти хочеш говорити про Ельдорадо? –В його голосі чулася нічим не прикрита злість. – Та ти ж казала, що не збираєшся говорити про Неї! Вона – Ельдорадо… хіба ні?.. Забирайся геть! – Він протягнув руку, ніби показуючи їй вихід, але в цю саму мить втратив рівновагу і почав падати… Падати на неї!
Першою думкою Дайни було відскочити, доки він не доторкнувся до неї, і її такий гарний плащ від найкращого чекранського модель’єра не пропитався запахом перегару і рвоти.
Але за мить вона кинулася до Макулова, намагаючись втримати його від падіння на бетонну підлогу. По тому, як невправно він упав на неї, придавивши своєю далеко не маленькою вагою, Дайна зрозуміла, що чоловік у відключці.
Чудово. Ось тепер батьки вже точно відправлять її до Бедламу.
Вона – княжна Чекрани, дочка великого князя Олексія, Дайна Трубецька. Вона – найулюбленіша героїня всіх пліток столиці, її фотокартки не сходять зі сторінок чекранських газет. Вона – справжня кара для княжого роду, але, не зважаючи на це, друга по праву спадкування вищої влади. Можливо (не допусти того Господь) вона стане великою княгинею Чекрани.
Тому не може бути виправдання її наступній дії. Міцніше вхопивши чоловіка, вона втягла його до квартири і зачинила двері. Якось вона дотягла його до кімнати, яку прийняла за спальню, хоча рожевий колір в чоловічій кімнаті трохи збентежив її, та, врешті-решт, кожен сходить з розуму по-своєму. Принаймні, вона найчистіша.
З великими зусиллями поклавши Макулова на ліжко, вона бігло оглянула його. Здається, при транспортуванні він не постраждав.
Зітхнувши, Дайна сіла поряд. Цікаво, коли ж він прокинеться? І коли, чорт забирай, з його голови вилетить хміль, яким він, судячи з усього, накачувався два роки без перерви.

Макулов прокинувся і довго не міг зрозуміти, де ж він знаходиться. Звісно, це не те місце, де він звичайно спав. І навіть не одна з кімнат борделя неподалік – їх він знав добре, аж занадто добре. Де ж він? Тривожне відчуття чогось до болю знайомого, свого роду дежа вю.
Він піднявся і озирнувся навколо.
До дідька!.. Мабуть, вчора він напився до скорченика, якщо дозволив собі звалитися і заснути просто тут.
Зменшуй дозу, куме, при сьогоденній ти втрачаєш контроль над своїм тілом… І мозком. І серцем.
Він спав і бачив чудовий сон. Він бачив гарну дівчину, яка обіймала його і пригортала до своїх м’яких грудей, і казала, що все добре. І що найгірше – уві сні він забувся настільки, що майже повірив їй… А вона все звала його кудись, може, до казки? Ні, він згадав точно: вона кликала його до мрії… та він, звісно, не піддався спокусі, навіть уві сні. Одного разу він це зробив, і життя перетворилося на жах. Він відштовхнув від себе дівчину, що кликала його, і вона зникла.
Макулов зусиллям думки примусив себе встати. В животі нило, а язик був схожий на вовняну рукавичку. Кожного ранку він божився собі самому, що більше – ані краплини. Та кожен раз ранок змінювався нудним днем з його турботами про хліб насущний, а день – вечором. Ну а ввечері завжди приходила Вона. Вона обіймала і цілувала його, і йому ставало так хороше, так шалено хороше, що заради цієї миті він готовий був витримувати і жахливий ранок, і страхітний день. Та приходила Вона тільки якщо він був дуже, дуже п’яний. Відмовитися від горілки взагалі він би зміг, але відмовитися від неї – ні…
Макулов непевним кроком рушив до кухні в надії поживитися чим-небудь. Його очі розширилися від подиву, коли на плиті він знайшов миску з вареною картоплею, а на столі – тарілку з солоними огірками.
Звісно, в світі все може бути. Це він запам’ятав з раннього дитинства. Але картопля з огірками сама собою з’явитися не може, тому що такого не може бути ніколи.
Макулов глянув в сусідню кімнату, туди, де звичайно він спав. Може, мати приїхала? Тоді чекай нотацій. За останні два роки вони йому набридли гірше гіркої редьки.
Але це була не мати. В його улюбленому кріслі, тихесенько посапуючи, спала дівчина. Він миттєво впізнав її. Це вона увійшла в його сни, через неї пішла Інна.
Дівчина, майже дівчисько, їй, мабуть, років вісімнадцять, не більше, сиділа впівоберта, поклавши голову на складені поверх спинки крісла руки. Ноги в тонких панчохах вона підібрала під себе. Так само, як до шлюбу полюбляв робити і Макулов. Інна швиденько відучила його від цієї шкідливої звички. Це було не складно, поряд з нею хотілося стати справжнім джентльменом (яким він взагалі-то не був), принцом її мрії.
На підлозі, що вже давно нудьгувала за ганчіркою, валялася книга. Вочевидь, вона випала з рук дівчини, коли та заснула. Макулову не потрібно було дивитися на назву, щоб впізнати книжку. “В пошуках мрії”, автор – Костянтин Макулов.
Потурбована, дівчина розплющила очі. Вона солодко потягнулась, немов кошеня. При цьому її груди піднялися, і Макулов, що спостерігав за нею, відчув зовсім недоречний прилив бажання. Скинувши останні краплини сну, дівчина глянула в бік Макулова.
– Добрий ранок! Хороше спали? Сподіваюся, що так, тому що я хотіла б поговорити з вами, і краще, якщо ви будете в доброму гуморі, а в доброму гуморі люди бувають тільки коли виспляться.
Костя марно намагався зрозуміти значення її останньої фрази. Говорила вона дуже швидко, думала, мабуть, ще швидше, а він з огляду на вчорашню попойку не міг витримати її темпу ні в тому ні в іншому.
– Хто ви? – Макулов ніяк не міг згадати, де він з нею познайомився. Та що там – де! – він не міг згадати навіть як її звуть!
– Овва, яка ж я таки дурна! Ви нічого не пам’ятаєте. Чи не так?
Ось зараз тобі нагадають, що через три дні ти одружуєшся, це – твоя наречена, а через вісім місяців з’явиться на світ божий твоє перше дитя. Кидай пити, друже… Незрозуміло чому, але майже всі жінки, що він з ними спав за останні два роки, а їх було дуже багато, розраховували вийти за нього заміж.
– Та ви не стійте ото, ідіть снідати, я просто впевнена, що ви голодний! А доки ви їстимете, я коротко викладу вам суть мого прохання.

Макулов не міг повірити власним вухам. Мабуть, алкоголь, що він прийняв на печінку вчора, й досі діє.
– Даруйте мені, але, здається, я не зовсім вірно вловив смисл вашої останньої фрази. Чого, ви кажете, хочете?
Дайна зітхнула. Невже і він не схоче підтримати її?
– Я сказала, що пропоную вам партнерство в експедиції. Я хочу знайти Ельдорадо. – Упіймавши його погляд, вона поспішно додала: –І не треба так на мене дивитися. Я цілком при своєму розумі, хоча багато людей зі мною, мабуть, не погодяться.
– Ви хочете вирушити шукати неіснуючий острів? Звісно, це ваше право, та мене звільніть від цього. Я не збираюся ганятися за марами. Не такий я вже дурень!
– Та два роки тому ви були саме таким дур… Вибачте, я не те хотіла сказати.
– Чи можна поцікавитися, що ж ви все-таки мали на увазі? – з єхидною усмішкою спитав Макулов. Дівчина його скажено дратувала. Вдерлася до його квартири, порушила звичний уклад його життя, запропонувала відправитися на пошуки вигаданого міста, а на десерт обізвала дурнем!
– Я мала на увазі вашу книгу про Ельдорадо і вашу експедицію два роки тому. Тоді ви не вважали це дурницею!
– Я був неправий, – сумирно висловив Макулов. – Якщо ви читали відклики критиків та статті провідних вчених близького та далекого зарубіжжя, то, без сумніву, зрозуміли всю помилковість та непрохідну тупість моїх булих поглядів. Ви їх читали, чи не так? – з надією запитав він.
– Ніколи не читаю критиків. Вони майже завжди помиляються. А полеміки вчених на будь-яку тему занудні, і їх абсолютно неможливо читати. Тому я намагаюся все читати в оригіналі. А ваша книга справила на мене величезне враження, тому я і пропоную вам вирушити зі мною на пошуки міста.
– Пані, як-вас-там, якщо цього разу я вас зрозумів правильно, ви прочитали кілька казок, а на додаток мою дурнувату книгу, і вирішили фінансувати археологічну експедицію? Ви навіжена.
– Мене звати Дайна, і якщо мені місце в Бедламі, одне веселить – ви будете досить приємним сусідом. Я дуже багата, в крайньому випадку я можу собі дозволити оплатити рахунки будь-якої експедиції. І якщо я хочу витратити таку купу грошей, то чому б вам не скористатися з цього? Адже ви також мріяли знайти Ельдорадо!
– По-перше, радий нарешті познайомитися з вами. Ваше ім’я досить рідкісне…
– Занадто рідкісне, - незадоволено відповіла Дайна. – Та давайте повернемося до наших баранів. Ви згодні взяти участь в моїй експедиції?
– Моя відповідь – ні. Нізащо! Якщо вам так хочеться, можете ганятися за примарами, а мені до цього байдуже.
   Дайна розсердилася. Якого дідька! Потрібен він їй! Як собаці п’ята лапа!
   – Як передумаєте – зателефонуйте. – Вона піднялася і пройшла до коридору. –Якщо я щось ненавиджу, то це людей, що зрадили власну мрію! – Дайна відчинила двері і вже з порога, ще раз, гидуючи, оглянувши його квартиру, додала: – І приберіть нарешті в домі! Від вас, мабуть, навіть таргани повтікали, не витримавши пануючих тут ароматів. Смерть Інни – не привід для того, щоб поховати себе під купами сміття. Хоча, можливо, це привід для примітивного страху перед поверненням на острів святого Стефана.
   З максимальною швидкістю Дайна вибігла по сходах на вулицю. Туди, де світить сонце, і віє свіжий вітер з моря.

   Костянтин розкинувся в своєму улюбленому кріслі і увімкнув телевізора. Що й казати, це дівчисько, чорт її забирай, має рацію. Майже в усьому. Квартира дійсно потребувала прибирання, а він дійсно боявся повернутися на острів. Він боявся повернутися на місце загибелі коханої. Інна загинула тільки тому, що вирушила з ним в ту нещасливу експедицію. Тільки тому, що він не зміг втримати свою хвору уяву.
   Та в одному вона помилилася. Кляте Ельдорадо не існує, це казка, міф. Це твоя мрія. Твоя і її.
   Минуло вже три місяці, а Дайна все не йде з його голови. Звідки взялася ця скажена шукачка пригод? І чому йому здається, що десь він її вже бачив? А може, плюнути на все і подзвонити їй? Звісно, не для того, щоб приєднатися до експедиції. Вона симпатична дівчинка, можна було б і погуляти з нею пару тижнів. Довше в нього після смерті Інни жодна жінка не затрималася. А на Інні він був жонатий цілих чотири тижня. І рівно через місяць після весілля вона померла. Інна так і не сказала йому, що чекає дитину. На острові в неї стався викидень, і її не встигли вчасно привезти до лікарні на материк. Вона померла в дорозі, в морі. Лікар сказав, що в дитини кров була не сумісна з кров’ю Інни, і це вбило її, це сталося на третьому місяці вагітності.
   На четвертому каналі почався черговий серіал, і Костя клацнув пультом. Почнемо спочатку. Перший Національний – політика, Другий – новини… Подивитись чи клацати далі?.. Перший кадр наступного репортажу вирішив це питання. Звичайно, дивитися!
   З екрана телевізора на нього дивилася Дайна.
   І тут він згадав. В цілому світі було тільки одне створіння з такими медовими очима, яке безоглядно вірило в існування Ельдорадо. Те дівчисько, яке він зустрів на практиці п’ять років тому! Вона тоді ще просила взяти її з собою на острів святого Стефана. І тепер хотіла того ж.
   – Скажіть, Дайна, що навело вас на думку про створення на острові курорту?
   – Ви трохи помилилися. Це не зовсім моя ідея, я тільки виконую розпорядження мого батька. Територія острова святого Стефана буде ретельно обстежена і, якщо все буде добре, перетворена на курортну зону. По даним, що є в нас, природа цього місця унікальна, таким чином, курорт зможе істотно поповнити державну скарбницю.
   – Скажіть, які джерела фінансування проекту?
   – Як я вже казала, ідея створення на острові курорту не зовсім моя. Та не зовсім і мого батька. Він виказав припущення, що таке місце оздоровлення та відпочинку могло б принести користь Чекрані. Я в свою чергу обрала місце і з допомогою своїх друзів розробила проект. Що ж до фінансування… В Національному банку Чекрани мені було відмовлено в кредиті, а бюджет країни не передбачає такої статті витрат. Для фінансування проекту я вимушена скористатися власними грошима. Як вам відомо, за традицією частина коштів родини переходить до молодшої дочки, коли вона досягне повноліття. Рік тому гроші перейшли до мене. Я сподіваюся, що моя майбутня племінниця отримає значно збільшену суму, адже проект швидко окупиться. Для проведення робіт на острові вже отримані всі необхідні папери. Крім того, складена угода довгострокової оренди з Чекраною, таким чином острів переходить в моє розпорядження.
   – Дайна, а ви не боїтеся поразки? Що, як у вас нічого не вийде? Ви ж нічого не знаєте про такого роду бізнес!
   Дайна замислилася.
   – Бачите, я вже давно зрозуміла, що є тільки один дійсний спосіб перемогти страх – зазирнути йому в вічі. Саме це я і збираюся зробити.
   Костянтин міг би заприсягтися, що у всій Чекрані ніхто не прийняв цих слів так близько до серця, як він. Йому здавалося, що Дайна говорила це саме для нього, щоб доректи йому за боягузтво. І дивилася вона на нього одного, а зовсім не на всю країну.
   – Ви прослухали інтерв’ю з великою княжною Дайною Трубецькою. З вами була Олена Тимошкіна, спеціально для новин Другого каналу.
   Макулов засміявся. Добрим, хорошим сміхом вперше за останні два роки. Знаючи його репутацію, його зараз же замкнуть в дурку, якщо він хоч кому-небудь розповість, що княжна Чекрани варила на сніданок картоплю для нього, боязкого зайця-п’яниці.
   Раптом задзвонив телефон. Все ще посміхаючись, Макулов взяв трубку.
   – Місцевий центр реабілітації алкоголіків на дроті! – сміючись, скоромовкою випалив він в трубку.
   – Алло! Костя, це ти? – запитав ніжний, втомлений і трохи переляканий вітанням жіночий голос.
   – Так, мамо, це я, твій непутящий колись і непитущий тепер син. Як справи? Марія ще заміж не вийшла?
   – Ні, хоча за час твого мовчання могла б. Ти не дзвонив цілих три місяці, зовсім совісті в тебе нема!.. – Мати трохи не плакала від полегшення, що син нарешті розмовляє з нею і, здається, не п’яний.
   – Та ні, мамо, совість в мене є, і навіть чиста, бо я нею не користуюся! Ти вибач, що я не дзвонив, мені треба було поміркувати над своїм життям і все таке інше.
   – І?
   – Мамо, я вже два місяці не пив і не збираюся знов починати, правда. Мамо, я їду в експедицію, почну працювати. Тепер тобі нема про що буде жалітися сусідкам! –пожартував він. Тільки тепер Костя зрозумів, скільки горя приніс матері своєю поведінкою за ці два роки.
   – Я рада за тебе, синку, звісно, якщо не брешеш… - Голос її трохи тремтів. –Куди ти їдеш?
   – На острів святого Стефана, мамо. Я їду на Ельдорадо.

   – Дайна, ти не можеш цього зробити! Якого дідька? Ми ж збиралися одружитися!
   – Віктор, до нашого весілля залишилося півроку, – втомлено заперечила Дайна. –До того часу я встигну виконати свою місію на острові.
   –О Господи! Та нема в тебе ніякої місії, і ти сама добре це розумієш! І до нашого весілля залишилося не півроку, а три з половиною місяці. І якщо ти знов відкладеш весілля, я придушу тебе! Скільки, як на тебе, може чекати закоханий чоловік?
   Хтозна, може, закоханий чоловік і не став би чекати і слухати мої заперечення, а просто схопив би на руки і потяг до церкви. Хоча, звісно, не таким народ уявляє собі весілля своєї княжни та представника однієї з найкращих аристократичних родин.
   – Віктор, як ти не розумієш, я просто хочу спробувати себе в якійсь справі. Я хочу знати, чи можу сама приймати правильні рішення, покладатися тільки на себе, а не зауважувати постійно на всю княжу родину!
   Віктор наполегливо та спокійно, немов маленькій дівчинці, став пояснювати Дайні те, що вона знала з тієї самої миті, як народилася на світ божий.
   – Княжна ніколи не залишиться без підтримки родини. І ти, Дайна, ніколи не зможеш прийняти якесь рішення, не подумавши спочатку, а чи добре це для Чекрани…
   Дайна роздратовано глянула на нареченого.
   – Хіба це погано?
   – Ні, не погано, але не нормально! Як ти не розумієш, я не хочу, щоб державні справи втручалися в наше з тобою життя! До того ж, саме цього разу родина повністю на твоєму боці, тому не можна сказати, що ти намагаєшся звільнитися від її опіки. Можливо, князь і не схвалює твоєї витівки, так він і не забороняє тобі користуватися грішми родини.
   –¬¬ Це мої гроші, вони повністю належать молодшій дочці кожного покоління, і я можу витрачати їх як хочу й на що хочу! І ніхто, ти чуєш, ніхто не може заперечити мені хоч старцям їх віддати, якщо мені заманеться! – холодно, немов на камені відкарбувала, відповіла Дайна. –А ти просто шаленієш через те, що я не хочу їхати з тобою в твою Америку.
   Віктор зціпив зуби і про себе повільно дорахував до десяти.
   – Воля ваша, княжна, можете і не їхати, але майте на увазі: тільки коли тебе і твою Чекрану розділятиме океан, ти більше не будеш для всіх княжною Дайною. Тільки тоді ти зможеш перевірити, чи варта чогось сама!
   – Я не буду княжною чи ти не будеш чоловіком княжни Трубецької? – Дайна розуміла, що не повинна була б казати цього вголос, тим більше, що Віктор в дечому правий, таке відношення до нього людей дійсно не справедливе. Всі дивляться на нього тільки як на її нареченого, а це – миттєва смерть для його політичної кар’єри.
   Віктор здригнувся, ніби на нього вилили відро холодної води. Подивився довгим злим поглядом на наречену, круто розвернувся і пішов геть. Перед очима стояв жіночий силует, та це не був образ Дайни. Якби ж вона тільки знала…
   Дайна хотіла кинутися йому навздогін, але втрималась. Нехай побуде трохи на самоті. Вона зараз така сердита, що все одно нічого особливо ласкавого йому не скаже.
   Як він не може зрозуміти? Княжна Чекрани – це не посада яка-небудь. Це частина її самої. Що б не трапилося, вона завжди перш за все буде думати про долю Чекрани. І навіть якщо між ними буде океан, це нічого не змінить. По-справжньому жити вона може лише в межах своєї країни, а довго обходитися без неї Дайна не може. Така її доля – доля княжни.
   Дайна сиділа на лавці в парку біля палацу. Як же все заплутано. І насправді – з чого вона взяла, що зможе знайти Ельдорадо сама? Звісно, вона розраховувала на Макулова, та він явно не збирається підтримувати її добрі зачинання.
   Почулися тяжкі чоловічі кроки. Хто б це міг бути? Дайна не боялася. Пройти до княжого парку сторонньому було майже неможливо, лише якщо запросить хтось з княжої родини.
   За хвилину перед нею стояв розлючений Віктор. Цікаво, чим він тепер незадоволений? Користуючись миттю, треба вибачитися за свого нестриманого язика.
   – Вікторе, вибач, будь ласка. Я поїду з тобою до Штатів, але тільки після того, як знайду… – Дайна перервалася. Поїду з тобою до Америки, коли знайду Ельдорадо. Після такої фрази він вже точно не вибачить її. Віктор був, здається, першим в списку людей, що вважали її бажання знайти міфічну країну маренням. -…Як тільки більше не буду потрібна тут. Якщо до нашого весілля комплекс ще не буде працювати, я залишу вказівки своїм хлопцям і поїду...
   – Хлопцям? Чи не тим, з якими ти збираєшся проводити день за днем, ніч за ніччю на безлюдному острові? Якщо я все правильно зрозумів, ти там будеш єдиною жінкою!
   – В тому, що найкращими фахівцями в цій справі виявилися чоловіки, принаймні, на території Чекрани, нема моєї вини. До того ж, зі мною поїдуть Еріка і, можливо, Олена з Білявим. А тим трьом незайнятим чоловікам буде не до жінок, коли я навантажу їх роботою. З твого боку просто безглуздо ревнувати!
   Віктор здавався по-справжньому здивованим.
   – Я і не думав ревнувати. З якого б то дива? Я тобі повністю довіряю, але боюся, не всі поділяють мою точку зору. І якщо ти вважаєш Еріку підходящою для себе дуеньєю, то відкрий нарешті очі: її власна поведінка не дуже відрізняється високою моральністю!
   Дайна прикрила очі. Він може казати все що завгодно про неї саму, та не про її кращу подругу.
   – Цікаво знати, що ти маєш на увазі? – Її тон міг злякати будь-кого, але Віктор не звернув уваги на це попередження.
   – Я хочу сказати, що твоя подружка йде в ліжко з будь-ким, хто викаже таке бажання, або хоча б натякне!
   Його промову обірвав дзвінкий ляпас. Віктор нічого на це не відповів. Він вважав, що вповні заслужив його своїми зневажливими і не зовсім справедливими словами…
   – Так чи інакше, а ти не можеш вирушити на безлюдний острів в компанії трьох чоловіків та Еріки. В Америці це буде нашим політичним самогубством!
   Так, це буде крахом твоєї політичної кар’єри. В Америці вона сама стане ніким. Вона та Віктор – фахівці в одній справі, а тому їй не буде дозволено займатися своєю кар’єрою. Прямо він того не говорив, але якщо чоловік не може пережити того, що вона володіє більш пишним титулом, то як він винесе, якщо, не доведи Господи, в неї виявиться більше високий рівень інтелекту, і на новому місці вона знову підніметься вище за нього? Самій їй це було байдуже, їй все зараз було байдуже, все, окрім Ельдорадо.
   – Віктор, з цього безумовно тяжкого становища є вихід, і дуже простий.
   – Цікаво, який? Може, ти відмовишся від цієї дурної ідеї?.. –З надією запитав він. Але всі його надії розбилися.
   – Зовсім ні. Та ти можеш поїхати зі мною.
   – Я? На цей твій острів? Ти мабуть жартуєш! В тебе нічого не вийде, а я не збираюся витрачати свій час на цьому острові шалених мрійників. З тобою поїде компаньйонка, яку я сам оберу! І не заперечуй мені!
   – Так, сер. Можу я йти до класної кімнати вчити таблицю множення?
   – Не удавай з себе, ніби ти ображена на все життя. Сама дуже добре розумієш, що я маю рацію. Звісно, я не збираюся відправляти з тобою якусь середньовічну мегеру. Поїдеш з моєю кузиною Ганною. Пам’ятаєш її? Чотириюрідна спорідненість з боку матері… Та що з тобою балакати: ти хоч і княжна, та своїх високородних предків можеш простежити хіба тільки до прабабки… Невже так важко запам’ятати засновників власного роду?
   Дайна була трохи збентежена. Дійсно, це було її слабке місце. Навіть те, що засновників правлячої династії вона вивчала не тільки вдома в якості власних предків, а також і в школі, і в університеті як правителів Чекрани, зовсім не гарантувало, що вона не переплутає чотириюрідну бабусю Катерину з тіткою Лізою.
   На такій трагічній ноті Віктор її і покинув.
   Раптом Дайна почула якийсь шорох і тихе покашлювання. Покашлювання зовсім здорового чоловіка, що хоче звернути на себе увагу.
   Вона обернулася.
   В кількох кроках від неї стояв, широко посміхаючись, якийсь чоловік. Щось знайоме було в його обличчі, смутно, ледве відчутне.
   – Якщо відкинути те, що з нашої останньої зустрічі мій зовнішній вигляд дещо змінився, я сподіваюся, що ви все-таки мене впізнаєте, княжна.
   Його інтонації теж були їй знайомі, а ось голос – ні. Він був тихим і якимось… співучим. Може, це не зовсім точне означення, але Дайна була впевнена, що цей чоловік міг би непогано співати, якби тільки захотів.
   – Кажуть, що крадій крадія бачить здалека. Цікаво, те ж саме стосується і загальновизнаних причинних?
   – Професор Макулов?! – Дайна не вірила своїм очам.
   Його вигляд не “дещо” змінився, він змінився майже діаметрально. По-перше, і для Дайни було це найважливішим, від нього тепер не смерділо. І навіть не відчувалося запаху одеколону, що так люблять деякі чоловіки, наприклад Віктор. Це теж добре, тому що Дайна терпіти не могла, коли в товаристві кількох чоловіків відчувала себе немов в якомусь чортовому квітнику. По-друге, Макулов був ретельно вимитий і виголений. В нього виявилося гарне обличчя з твердим, трохи виступаючим підборіддям. А коли він посміхався, як зараз, на правій щоці на мить з’являлася ямка. Ну, і по-третє, одягу на ньому додалося. Зараз він був одягнений в елегантний сірий костюм в смужку на тон темніше, білу сорочку і краватку.
   – Чи задоволена ваша високість моїм виглядом? – жартівливо запитав Макулов. Він не зізнався б навіть собі самому, що був шалено радий побачити вогник захоплення в очах дівчини, яка колись дивилася на нього з незмінним гидуванням.
   – Повністю, професор. Чи можу я сподіватися, що ви змінили своє рішення?
   – Можете. І поясніть мені, будь ласка, який йолоп вигадав будувати курортний комплекс в заповідній з археологічної та історичної точки зору місцевості?
   Дайна заплескала в долоні.
   – Подіяло! Я так і знала, що ви не зможете спокійно дивитися, як бульдозери знищать Ельдорадо! То ви згодні взяти участь в моїй експедиції?
   – Нашій експедиції, ми з вами будемо рівноправними партнерами. Ваші гроші – мої знання. Спірні питання вирішуватимуться шляхом мирних переговорів. Згода?
   – Так, так, так! Звісно що згодна!
   – Княжна, урок номер один: ніколи не виказуйте так відверто свою радість. Як ви гадаєте, в скільки разів більше я тепер вимагатиму платню за свої знання, ніж вимагав би хвилину тому?

   Дайна обурено зітхнула.
   – Це ж просто розбій посеред білого дня! Нічиї послуги не варті таких грошей!
   – Дурниці, княжна, ви і самі знаєте, що без мене нічого не знайдете!
   Дайна подумки шукала вихід. Це ж шалені гроші! Він вимагає стільки, скільки, як вона вважала, коштуватимуть послуги всіх робітників експедиції!
   – Я можу найняти іншого історика чи археолога! Як ви знаєте, будь-кого можна замінити, навіть вас.
   – Так, але ж не в цьому випадку. Як ви гадаєте, скільки в Чекрані археологів, які погодяться на весь світ заявити, що їдуть шукати Ельдорадо?
   Дайна дуже добре знала, що таких знайдеться небагато, бо вже намагалася підшукати заміну Макулову. Звісно, вона не зверталася до самих вчених, але продивилася газети дворічної давнини: майже всі вчені тоді одностайно висловили гадку, що Макулов просто з’їхав з глузду.
   – Ви маєте рацію, як би огидно мені це не було. Ви отримаєте свої гроші, торгаш нещасний! Та це геть несправедливо, адже я даю вам можливість справдити вашу мрію…
   Дайна майже фізично відчула, як жартівливий настрій Макулова змінився холодним офіціальним.
   – За мрією їдете ви. Що ж до моїх мрій… Вони були розбиті на острові святого Стефана. І я хочу попросити, щоб ніхто при мені не згадував про події дворічної давнини. Це для мене все ще дуже боляче, і я боюся, що не витримаю і покину розкопи. Звісно, якщо сповнити це в ваших силах, то дуже прошу.
   Дайна кивнула.
   –Я розумію вас. І дякую за те, що ви все таки зважились повернутися на острів. Ваші умови прийняті, я попереджу своїх друзів.
   Макулов посміхнувся.
   – Що ж, ви такі ласкаві, що просто вимушуєте мене зробити крок вам назустріч. Я не візьму тих грошей, що ви так жалкуєте, доки не знайдемо Ельдорадо. Якщо не знайдемо нічого, задовольнюсь половиною.
   Дайна збентежено подивилася на нього. Вона могла зрозуміти, коли людина нещадно торгується за платню, але щоб хтось добровільно відмовився від половини вже погодженої оплати – такого вона ще не бачила.
   – Ще щось?
   – Так, не називайте мене професором, так я відчуваю себе геть старим. Колись ви вже звали мене просто по імені, й ми перейшли на “ти”. Мене звати Костя.
   – Тільки якщо ви більше не зватимете мене княжною. Звіть краще Дайною.
   – Згода!
   – Завтра я прийду до вас і ми обміркуємо все, зв’язане з організацією експедиції. Сподіваюся, ви прибрали в своїй квартирі?
   – Так, пані. Як же я, законослухняний громадянин, міг не виконати розпорядження княжни?
   – Ніколи не можна покладатися на громадянську свідомість шаленого професора!
   – Туше! Я останній раз назвав вас княжною, присягаюся! З цієї миті – тільки Дайна. До речі, я категорично забороняю участь в нашій експедиції чотириюрідній кузині Ганні. Можливо, вона достойна особа, та як будь-яка компаньйонка буде лише плутатися під ногами. Краще вже візьміть з собою надійного охоронця, який між іншим може стати у пригоді як чорноробочий.
   Обличчя Дайни спалахнуло. Чужа людина чула її сварку з нареченим! Який сором!
   – Ви підслуховували? Як, до речі, охорона пропустила вас?
   – Овва! В вас нарешті взяла гору особа королівської крові! А то, судячи з вишуканості вашої мови під час суперечки з судженим, я грішним ділом подумав, що дочку князя підмінили в колисці. Ви якось не вписуєтесь в княжу родину.
   – Наступного разу думайте не грішним ділом, а головою! – пробурчала собі під носа Дайна, та Костя все одно почув і голосно розсміявся.
   – Ну, що ж я казав?
   Дайна, ще більше зніяковівши, перевела розмову в іншу течію.
   – Не задурюйте мені голову. Ви підслуховували? І як ви проникли до парку?
   – Чесно кажучи, підслуховувати не було потреби, тому що ви голосили немов перекупка на базарі. Не здивуюся, якщо завтра все це опиниться на перших сторінках газет.
   Дайна насупилась і, бажаючи у відповідь підколоти його, єхидно запитала:
   – Ваша фраза про те, що не було потреби підслуховувати розмову, припускає, що ви могли б це зробити, якби захотіли?
   – Ви цілком праві, Дайно. Я дуже рідко беру до уваги приписи моралі, особливо, якщо вони заважають мені здійснити замислене. Та повернемося до теми. Пам’ятаєте, ви, коли пішли, дали мені свій телефон на візитці? Так ось, виявилося, що особи княжого роду зазвичай не роздають такі папірці першому ліпшому, таким чином візитка пройшла як перепустка. А тепер, боюся, мені час йти. До завтра, Дайна!
   Не чекаючи відповіді, він зник в сутінках, що вже сходили на парк. Дайна залишилась сама.

Через 24 години
Княжий палац здригався від громового сміху або навіть реготу князя. Віктор, не розуміючи, в чому річ, мовчки дивився на нього. Потім все ж таки не витримав.
– Чи можу я знати, що такого особливо смішного в тому, що ваша дочка включила в експедицію професора, який глуздом вже поїхав на Ельдорадо? Навіщо він їй там?
Князь, припинивши сміятися, подивився на майбутнього зятя. Він міг би задати інше питання: навіщо Дайні цей йолоп в якості чоловіка? Адже він не бачить самих наявних речей, а на додаток ще ніколи не слухає того, що розповідає йому Дайна. Іншого такого Нарциса ще пошукати.
Та нема чого робити – прийдеться пояснювати, бо своїм розумом, мабуть, так і не дійде.
– Розумієш, юначе, Дайна дуже вперта. Як ти знаєш, одного прекрасного дня їй прийшло до розуму знайти Ельдорадо, і вона не залишила цієї своєї мрії. І ось якби ти слухав, що вона тобі каже, то знав би, що, за поглядами професора Макулова, Ельдорадо треба шукати саме на острові святого Стефана.
– Та ви ж заборонили їй споряджати таку експедицію!
Князь незадоволено повів бровами.
– Хвилиночку, молодий чоловіче. Я зовсім не робив нічого такого! Я взагалі не маю більше права щось їй забороняти, вона ж повнолітня. Я тільки наполегливо попросив її не шукати Ельдорадо, і те тільки тому, що газети неодмінно підіймуть галас навколо цієї справи. А Дайна лише довела (і блискуче!), що не дарма сидить другий рік в університеті. Вона обдурила нас усіх разом взятих. Спочатку вона спритно підвела мене до думки, що державі геть необхідний морський курорт, потім приголомшила вже готовим планом дій. Це дійсно досить прибуткова справа, і мені нема чого було заперечувати. Єдиний мій недогляд в тому, що я не дуже то цікавився назвою острова, на якому мають проводитися роботи. А коли стямився, було вже запізно: Дайна уклала договір аренди. І притім на геть грабіжницьких умовах: у випадку розриву угоди Чекрана втрачає купу грошей, я не можу дозволити таких витрат.
Віктор все ще не міг повірити в повну безпорадність князя в цій справі.
– Тобто, ви хочете сказати, що Дайна збирається вкласти силу-силенну власних грошей в пошуки казкового міста? І ви анічогісінько не можете з цим зробити?
– Та бачиш, в тім-то і сіль, що вона не шукає Ельдорадо, вона будує курортний комплекс.
– Але ж ви знаєте, що це не так! І до того ж, я ніяк не доберу розуму, чого ви не забороните їй наймати цього археолога чи хто він там?.. Без нього, я певен, весь запал щодо шукання зниклих цивілізацій в неї пропаде, і Дайна полишить цю ідею!
– Та тому, що вона просто витріщить на мене свої медові оченята і ткне пальчиком в статтю закону, що я сам колись підготував і вніс на розгляд парламенту. А стаття ця виголошує, що жодна будівля, чи то дім, чи курортний комплекс, чи навіть сарай для худоби на території Чекрани не можуть бути побудовані , якщо землю завчасно не обстежила група археологів і не дала згоди на забудівлю. І вже коли Дайна об’єдналася з Макуловим, можеш бути певен: на острові не залишиться жодного камінця, під який би не зазирнули в пошуках Ельдорадо. І я тут нічого не можу вдіяти. Дівчинка обвела нас навкруги свого пальчика, і нам залишається тільки змиритися і чекати наслідків. Офіційно вона будує курорт для чекранців, і край.
Стиснувши зуби, Віктор церемонно попрощався з князем і пішов геть. Олексій ще деякий час дивився на двері, в які вийшов майбутній зять.
Тяжко йому буде з Дайною! Її мова не встигає за думками, і все одно зашвидка для доброго сприйняття. В князя промайнула думка, що ось Макулов напевно відразу зрозумів смисл витівки Дайни, принаймні, йому це не прийшлося пояснювати на пальцях.

Дайна увійшла до квартири Кості, прикривши за собою двері. Вчора він дав їй ключі, бо не знав, чи буде вчасно вдома, чи ні. “Маю надію, що два магнітофони імпортні і куртка замшева не зникнуть”, – пожартував він.
Навколо все сяяло чистотою, ніби хазяїн раптом вирішив видати квартирі заборгованість по прибиранню відразу за два роки. Кинувши в коридорі сумку і проігнорувавши капці, що там стояли (мабуть, куплені спеціально для неї, бо розмір наявно не Костин), Дайна боса пройшла до спальні, де її вже чекав Костя. Вони зустрічалися в спальні, бо це була єдина кімната в його квартирі окрім кухні та спальні з рожевим покривалом на ліжку, а туди Костя Дайну не запрошував. Сам він вперто називав місце їх зустрічей вітальнею, але Дайна пояснила йому, що зазвичай люди не сплять у вітальні.
Дайна бухнулася на диван поряд з Костею, за звичкою підібравши під себе ноги. Вона знала, що він чекає новин, але витримувала театральну паузу.
– Вийшло? Чотириюрідна кузина Ганна залишається? Чи не вийшло, і вона їде з нами? Чи вона померла три роки тому, а Віктор якось забувся?
Дайна не витримала і засміялась. Геть неможливо зберігати розумний спокій в його присутності!
– Чотириюрідна кузина Ганна не їде з нами…
– За що всі ми щиро дякуємо Господу нашому!
– Замість неї їде Віктор.
– Треба вміти бути вдячним і за малу ласку! Кінець-кінцем, він може рубати дрова або тягати воду, що вже відрізняє його від некорисних істот. Певна річ, я не зміг би примусити виконувати цю роботу чотири…
– …юрідну кузину Ганну. Цікаво, чому ви постійно підкреслюєте цей нещасний ступінь спорідненості?
Костя трохи зніяковів.
– А я це роблю? Ну, тоді мабуть для того, щоб зайвий раз нагадати собі, що ми з вами – геть різні ланки ланцюга суспільства. Адже я, наприклад, можу відновити свій родовід хіба до прадіда.
Дайна посміхнулася йому.
– Я теж.
Костя спочатку посміхнувся у відповідь, а потім засміявся, потираючи підборіддя.
– Ні, ви впевнені, що вас не замінили в колисці? Ви геть не відповідаєте моєму уявленню про те, якою має бути княжна.
– О, в моєму походженні нема жодного сумніву. Згідно родинної легенди, якщо княжич одружиться без благословення батьків, то на його голову впаде страшне прокляття…
– Мій внутрішній голос підказує мені, що відношення вашої шановної матусі зі свекрухою були не дуже теплі!
– І ви маєте рацію! Бабуся казала, що я – безсумнівний результат того самого прокляття, бо в родині не сталося ніякого нещастя, що могло б зрівнятися в шкоді з народженням дочки-потвори.
Макулов з подивом подивився на дівчину.
– Ваша бабуся називала вас потворою?
Дайна опустила голову і почала розглядати ковдру на підлозі.
– Вона була не далека від правди. Безперечно, я – сама негарна представниця роду за кілька віків його існування. І якщо ви зараз скажете, що я красуня, я звинувачу вас в зухвалій брехні.
Дайна з болем в серці згадувала, як колись він запевняв її, що вона гарна, а насправді то біли тільки лестощі.
Костя ніжно взяв її за підборіддя і примусив зазирнути йому в очі. Мабуть, низька оцінка її зовнішності бабкою досі боліла їй. Ну й дурепою була стара, дарма що велика княгиня!
– Ви дуже вродливі, Дайно… –І тепер, по п’яти роках, він казав щиру правду. Ця дівчина ніби світилася якимось внутрішнім світлом, світлом своєї щирості, доброти і майже дитячої довірливості.
Дайна не могла назвати його брехуном, бо він накрив її вуста своїми в довгому цілунку.
Скажімо так, Макулов геть змінив все її уявлення про поцілунки. Те, що вона відчувала зараз з ним, не могло рівнятися з відчуттями від цілунків нареченого. Вона терпіти не могла це заняття і не розуміла, чому всі знайомі дівчата трохи не зомлівають від цілунків своїх хлопців. Сама вона намагалася якнайшвидше виконати цей неприємний обов’язок нареченої, та при цьому не відчувала нічого, навіть огиди.
А зараз, коли Костя трохи відсунувся від неї, вона в обуренні притягнула його до себе, заплутала пальці в його густому волоссі і сама поцілувала.
І він не зміг перебороти спокуси. Хоча, тут не втримався би і святий. Її вуста були такі звабливо м’які та податливі… Мозок затуманився пристрастю, і вуста самі прошепотіли ім’я образа, що виник перед очима.
– Інна…
Він не відразу зрозумів, що дівчина почала противитися його пестощам. Вона видерлась з його обіймів і почала поправляти на собі одяг. Рухи її були непевними, ніби її терзала лихоманка.
Обидва мовчали. Мовчанку першою перервала Дайна.
– Те, що сталося, зовсім не важливо, і абсолютно нічого для мене не значить. Більше таке не повториться.
Слова дівчини боляче заділи Костю, хоча він сам добряче не зрозумів, чому. Можливо, тому, що сам він досі не міг прийти до тями.
А Дайна не могла примусити себе вимовити більш зв’язану фразу, бо вуста, на яких вона все ще відчувала смак його цілунку, відмовлялися їй коритися.
– Для вас це так неважливо? Мабуть, ви не вперше зраджуєте свого нареченого!
– Я не зраджувала його!
– Ха! Цікаво, як тоді назвати цей цілунок? На його місці я вбив би вас, якби дізнався.
– Дякувати Богові, ми всі на своїх місцях, а Віктор геть на вас не схожий. Я впевнена, що він все б зрозумів…
Костя, кепкуючи, підняв брови.
– Тільки якщо в його жилах тече крижана вода! Можливо, я від природи не дуже розумний, та цього я вже точно ніколи не зрозумів би! – Тут би йому прикусити язика, та його понесло. – А задля простої цікавості, зі скількома ви зраджували бідолагу? А втім, це ваша приватна справа, та ще, мабуть, вашого духовника…
Дайна була вельми обурена такою його поведінкою. Ніколи її ще так не ображали. Титул княжни завжди служив їй надійним щитом, і тільки з цим зухвальцем не спрацьовував.
– Та й чого можна чекати від дівчини, яка приходить в дім до майже незнайомого чоловіка, роздивляється його голе тіло, ані трохи не соромлячись при цьому, і проводить ніч в його квартирі? Як на мене, цілком логічно припустити, що вона вже пройшла вогонь і воду та мідні труби…
– Кількість моїх коханців ніяким чином вас не стосується, ви ніколи не увійдете до їх числа, бо застарі для цього! – Схопивши сумку, Дайна вилетіла з його квартири, гримнув дверима так, що посипався тиньк.
Застарий? Та йому лише двадцять сім! Хоча, якщо подумати, їй всього дев’ятнадцять, для неї будь-хто старший двадцяти трьох – старий дідуган. А він два роки тому вчив історії таких самих зелених дівчат, зовсім не сприймаючи їх як жінок. Застарий! Він зовсім не відчуває себе старим, особливо, як вона висловилася, для цього, а одна частина його тіла ще й зовсім молода, що він з радістю продемонстрував би нахабному дівчиську. І взагалі, хоча вона за віком і годиться йому в учениці, він з задоволенням дав би їй урок, що не має нічого спільного з історією Чекрани! І впевнений, що дав би сто очків вперед всім її хлопчиськам…

Наступного дня члени маленької експедиції зустрілися на пристані. Ні Дайна, ні Макулов не нагадували одне одному про вчорашнє. Обидва хотіли забути те, чого взагалі не повинно було бути. Вони перекинулися парою слів, та й те через необхідність. Але ніщо не допомагало. Між ними ще вчора виникла напруга, яка і не думала слабшати, а тільки зростала з кожною проведеною разом секундою. Та помічали це тільки вони. Жоден з їх супутників не звернув уваги, що навіжений професор і княжна, яка недалеко пішла від нього з розумового розвитку, уникають дивитися одне одному в очі.
Окрім Дайни, Макулова і Віктора до складу експедиції входило ще сім осіб. З них четверо – два хлопця і дві дівчини – особисті друзі Дайни, які захотіли з користю провести останній місяць канікул. Це були Гена Біленький, прізвище якого якнайкраще підходило йому, бо він мав дуже світлий колір обличчя і біляве волосся, яке до того ж вигорало на сонці. Ох, як його тільки не дражнили друзі й вороги! Здавалося, що ім’я в нього зайве, бо по імені його все одно майже ніхто не звав. В залежності від настрою оточуючих він був то просто Біленьким (в кращому випадку), то Кульбабкою, то Поганкою, то блідолицим. Єдина, хто звала його тільки Геною і ніяк інакше, була його дівчина, Олена Роставцова. Поговорювали, що вона зве його справжнім ім’ям з принципу, щоб відрізнятися від усіх колишніх (занадто великої кількості) пасій Біленького. Олена була дуже симпатичною дівчиною, трохи схильною до повноти, через що постійно сиділа на якій-небудь дієті, хоча це абсолютно не відбивалося на її фігурі, від якої Генка просто шаленів. Друзі називали її Пишкою і розважались, намагаючись відгадати назву чергової дієти.
Другою дівчиною була краща подруга Дайни, Еріка. Ця найледачіша істота пішла на справжній подвиг, дозволивши Дайні затягти себе на безлюдний острів без будь-яких вигод. Еріка була генієм електроніки, та швидше знов-таки через свою ледачість. В її квартирі все було механізовано і автоматизовано, так що вона могла спокійно лежати на дивані, уписуючи за обидві щоки молочний шоколад, і натискати на кнопочки. Ото вже точно: “За щучим велінням”… Еріка була справжньою красунею з густим платиновим волоссям. Відразу кидалася в очі її спорідненість з Генкою – вони були дітьми різних батьків, та обидва пішли зовнішністю в матір, тому схожість була вражаючою.
Еріку вважали дуже довірливою, і вона дійсно завжди вірила тому, що говорили їй люди. Та ця довіра, як і багато інших її якостей, виходила з основної – ледачості. А через те, що майже до всіх людей, окрім рідних та друзів, їй було байдуже, вона і не вважала потрібним копатися в їх житті і з’ясовувати, правду вони кажуть чи ні. Набагато простіше було вірити людям, та не покладатися на їх слова, що і робила Еріка. Не дивлячись на очевидну м’якість та довірливість, в неї майже з будь-якого приводу була своя точка зору, яку вона змінювала дуже рідко. Таким чином, вона любила і вважала хорошими майже всіх своїх знайомих. Власне кажучи, тільки одну людину вона зненавиділа трохи не з першого погляду, принаймні, так здавалося Дайні.
Ледача Еріка не жалкувала витрачати свої енергетичні ресурси на нелюбов, що місцями переходила в ненависть, до нареченого Дайни – Віктора. Як вона тільки не називала його! Залежно від обставин він побував кар’єристом, зрадником батьківщини, тупоголовим шовіністом і брехуном. Не кажучи вже про те, що він був не парою симпатичній веселій і трохи шаленій Дайні. І Віктор відповідав їй взаємністю. Як тільки Дайна зникала з поля зору, вони починали одну з своїх нескінченних перепалок, та так не пам’ятаючи себе сварили одне одного, що друзі навколо просто падали зі сміху. Коли поверталася Дайна, вони, ніби нічого не сталося, починали вести чинну бесіду, а залишаючись сам-на-сам з нею, жалілися одне на одного. Чи треба казати, що Віктор зовсім не прийшов до стану екстазу, коли побачив ім’я Еріки в списку членів експедиції. Еріка, в свою чергу, вважала, що краще б поїхала кузина Ганна.
   Четвертим був однокласник Дайни, майбутній археолог. Він міг годинами базікати про Шлімана, Трою та Вінкельмана. Денис був досить симпатичним хлопцем. В нього були карі очі і каштанове волосся, що завивалося кільцями, особливо коли йому траплялося намочити його. Гена частенько казав, що якби не численні і всім відомі любовні походження Дениса, його могли б прийняти за гоміка через смазливе обличчя. Але через те, що це обличчя зазвичай дуже подобалося дівчатам, то у відповідь Денис беззлобно зауважував, що Білявий просто заздрить. Вже місяць він вважався офіційним бойфрендом Еріки, що, втім, не заважало йому задивлятися на дівчат, які проходили повз нього. Еріку це не дратувало. Мабуть, вона була занадто ледача для ревнощів.
Останні три чоловіка були найкращими фахівцями в різних галузях. Гюстов Аркадій Андрійович – геолог. Він повинен був взяти проби ґрунту на місці майбутньої будівлі і виявити її найкраще з точки зору стійкості положення. Він їхав тільки на декілька днів, після чого разом з Іловим Валерієм Прокоповичем мав повернутися і продовжити роботу на материку. Ілов був фахівцем в галузі комунікацій. До його обов’язків входило уважно вивчити острів і виявити, як найкраще буде провести сюди газ, електрику і, якщо знадобиться, воду.
А ось третього спеціаліста, як казав Макулов, здихатися не вийде. Юрій Олександрович Сініцин був викладачем археології з Чекранського університету, тим самим, на лекціях якого постійно засипала Дайна. Його обов’язком було час від часу спускати Дайну та Макулова з небес на грішну землю, суперкритично підходячи до можливості існування легендарного Ельдорадо взагалі і на острові святого Стефана зокрема. Юрій Олександрович відразу знайшов рідну душу в Вікторі, і вони стали буквально нерозлучні. Обидва миттєво склали опозицію в компанії мрійників.
І ось, нарешті, двадцять третього липня, вони зійшли на берег острова святого Стефана після дводенної подорожі морем на хлипкому суденці, що претендувало на гучну назву пароплава.
Як завжди о цій порі, стояла майже нестерпна спека. Ось вже тиждень температура не спускалася нижче тридцяти двох градусів. Та відкладати подорож вже не було коли: в середині серпня почнеться “сезон” дощів, а Дайні зовсім не посміхалося намочити своїх друзів і особливо Дениса.
Морська подорож знесилила цих, як казав капітан, сухопутних щурів. Олену геть вкачало, і Гена постійно знаходився біля неї в якості добровільної няньки. Еріка сварилася з Віктором, а Денис і Юрій Олександрович виступали як секунданти сторін. Чомусь море чинило деморалізуючий вплив на групу, і Дайна зовсім змучилася згладжувати гострі кути. І дарунок Кості зовсім не сприяв підняттю її настрою.
Після чергової сутички, вдало обійденої не без втручання Дайни, Макулов з жартівливим поклоном подарував їй якусь миску, сказавши, що це її почесна каска миротворця.
І ось як по-різному можуть люди оцінювати одну й ту саму подію! Еріка, наприклад, сказала б, що на електродах накопичився завеликий заряд негативної енергії, і проскочивший між ними електричний розряд був неминучим. Дайна прошепотіла щось на зразок: "Як ви всі мені набридли!”, – і запустила мискою Макулову в голову.
На жаль, вона влучила. Макулов сам не до кінця зрозумів, що це за червона вежа з курантами посередині і зіркою зверху замаячила перед його очима, як Дайна вже підбігла до нього, благаючи вибачити і обстежуючи постраждалу голову. Він був набагато вищий за неї, і вона була вимушена встати навшпиньки і притиснутися до нього всім тілом, щоб глянути на маківку. Коли Костя нарешті прийшов до тями, він зрозумів, що дівчина, думки про яку не давали йому спати вже другу ніч до ряду, ніжно обіймає його за голову і щось ласкаво шепоче.
Прийнявши вибачення, він обережно відсунув її від себе. Здається, дівчина просто не розуміє, як все це виглядає збоку. Дякувати богові, сюди ще не зайшов Віктор. Костя в черговий раз подумав, що якби він був нареченим Дайни, вмер би від злості і ревнощів ще до весілля, а якби був її батьком, то точно відчув би себе проклятим, навіть якщо б і не знав про сімейну легенду.
Дайна, все ще побоюючись, дивилася на Костю, ніби боялася, що він ось-ось впаде.
– Гей, зі мною все добре! Я не такий хробак, яким вам здаюся!
Дайна всміхнулася. Він зовсім не здавався їй хробаком. Скоріше вже диким мустангом.
– Вибачте, будь ласка! Я не хотіла…
Макулов хмикнув.
– Те, що ви зараз кажете, противиться закону всесвітнього тяжіння. Металічна миска не може сама собою полетіти вгору…
Дайна засміялась.
– Ну добре. Я хотіла кинути в вас тією мискою. Своєю поведінкою ви це цілком і повністю заслужили!
– Дякувати Богові! А я вже було подумав, може, ви і насправді княжна: цілих півхвилини ви трималися в межах етикету.
– Ви геть неможливий чоловік, ви це знаєте? Давайте помиримося, а то вже третій день не знати чому насупилися одне на одного. Дорослі люди так не поводяться. Вони визнають свої помилки і миряться. Я визнаю, що була не права. А ви?
– Я теж визнаю… що ви були не праві. Я великодушно вам вибачаю. Але як контрибуцію вимагаю, щоб ви на один вечір перестали бути миротворцем. Мені дуже цікаво, хто з нашої команди перший полетить за борта. Від душі сподіваюся, що це буде Сініцин. А може, нам поталанить, і за ним вирушать Віктор з Ерікою. І тоді на пароплаві буде мир та затишок. Невже ви самі не втомилися мирити їх всіх?
Та крізь сміх, що душив її, Дайна вже нічого не могла відповісти. Вона лише покивала головою і зайшлася черговим нападом сміху.
– Знаєте, Дайно, мені здається, що ми з вами єдині, кого не нервує море. Мабуть, його потрібно дуже любити і не менше того поважати, тоді місця для страху не залишиться. А ви? Ви любите море? Або просто з властивою вам безпечністю не зважаєте на погрозу, що йде від нього?
– Не знаю. Я про це не думала. Просто є море і є я, і воно притягує мене. Палац стоїть на узбережжі, так що я завжди мала можливість милуватися ним. Я не знаю, що буду робити, якщо поїду до Штатів… Це так далеко від мого моря, – тихо прошепотіла Дайна і, ніби злякавшись, що сказала щось зайве, пішла геть.
Макулов залишився сам на палубі , обмислюючи те, що вона тільки що сказала. Він ніяк не міг зрозуміти, що в її промові так його зацікавило. Нарешті виявив: про давно вирішений переїзд до Америки вона сказала “якщо поїду” замість “коли”…

На берег вони зійшли, коли сонце вже починало котитися на захід. Швиденько позносивши речі, члени експедиції попрощалися з капітаном та командою. Наступного разу вони побачаться тільки через місяць, коли прийде час повертатися на материк. Гюстова та Ілова забере інший пароплав, що пропливе тут за три дні.
Визначивши приблизну межу нічного приливу і відійшовши від неї на безпечну відстань, юні археологи почали влаштовувати табір, а діди вирушили шукати джерело прісної води по карті, що їм дав Макулов.
Загалом хлопцям прийшлося встановити шість наметів, по одному на двох осіб, причому, коли всі порозбивалися на пари, виявилося, що Макулову припало ділити палатку з Юрієм Олександровичем, що не сподобалось жодному з них. Сініцин, глибоко впевнений в шаленості Макулова, весь час задивлявся на нього, ніби підраховуючи, які його шанси пережити цю ніч. І зауваження Кості, що він звичайно дуже тихо ходить уві сні, чомусь зовсім не заспокоїло бідолашного.
На острів зійшли сутінки. Сонце закотилося за обрій зовсім несподівано, і табір опинився б у темряві, якби не Макулов, що ще засвітла передбачливо розпалив вогнище.
Дайна стримала обіцянку і не намагалася нікого примирити за весь вечір, та, зворушені красою місцевої природи, друзі не сварилися. Повечерявши консервованими бичками в томаті і випивши чаю, всі прийшли до гарного настрою. Навіть Віктор покинув дутися на Макулова, що був послав його збирати багаття для вогнища.
Перед тим, як розійтися по наметах, хлопці принесли гітару, і Денис став набренькувати мотивчик якоїсь пісні, Олена підспівувала.
Дайна і не помітила, як змінився вираз обличчя Кості. Що щось не гаразд, вона зрозуміла лише коли він стримано побажав всім доброї ночі і пішов спати, не дослухавши пісню до кінця.
Дайна невдовзі скористалася з його приклада. Акуратно розстеливши два спальних мішка на протилежних кінцях палатки, вона забралася в один з них і відразу задрімала. Віктор, що прийшов трохи пізніше, намагався поцілувати її, та Дайна відхилилася.
– Вікторе, не сьогодні, заради Бога! Я втомилася, як собака, і мені не до поцілунків.
Вона бачила, що образила його, та він сам винен. Врешті-решт вона йому ще на початку їх заручин сказала, що думає про позашлюбні статеві відносини. А цілунки в темряві палатки зазвичай до того і ведуть.
А Макулов не міг заснути. Недалеко від цього місця два роки тому він займався коханням зі своєю дружиною. І саме цю пісню він співав їй під акомпанемент гітари ось такою ж немісячною нічкою… Вже багато ночей він не бачив Інни. Її місце в його снах зайняло зухвале дівчисько з медовими очима. В його снах, та, зрозуміло, не в його серці. Йому було необхідно знову побачити кохану. Намацавши в сумці пляшку, він дістав її і відкрив. Йому занадто хотілося забутися в обіймах жінки, щоб він міг згадати про дану собі обіцянку не пити більше.

Дайна прокинулася останньою. Вона спала б ще довше, якби Костя не розбудив її, полоскотавши під носом мохнатим колоском.
– Дайно, прокидайтесь! Вже розвиднилося. – Ці слова не справили на неї жодного враження. – Якщо ми хочемо знайти Ельдорадо, маємо рано вставати. В лісі швидко темнішає, тому залишається занадто мало часу на пошуки.
Мабуть, “Ельдорадо” – чарівне слово, коли справа стосується Дайни. Вона розплющила очі і вибралася з мішка. На ній була коротенька майка і джинсові шортики.
Макулов здивувався.
– Ви завжди спите одягненою?
Дайна проігнорувала його запитання, вважаючи таку розмову непристойною. А про себе подумала: “Не завжди. Тільки коли опиняюся в тісному замкненому просторі з нареченим, якому чомусь постійно хочеться мене цілувати, особливо в темряві”. Та навряд чи Макулов зрозумів би логічний звязок, навіть почувши відповідь.
Вмиваючись принесеною звечора водою, Дайна поцікавилася, куди подівався Віктор.
– “Баба-Яга проти” вдруге направлений збирати багаття для вогнища. Вчора він приніс його замало, тому Макулов розпорядився повторити процедуру, – сміючись, повідомила Еріка.
– Хто це дав Вікторові таке безглузде прізвисько? –поцікавилася вона. –Хоча, шосте почуття мені підказує, що коло підозрюваних звужується до двох осіб. Ти чи Костя?
– Ага! Вже Костя?
– Він сам просив так його називати.
– Ну-ну, схоже, просив він про це лише тебе.
Дайна трохи зніяковіла і зрадливий рум’янець ліг на її щоки.
– Так ти чи він?
– Він. Пам’ятаєш мультик про Олімпійського ведмедика? Стара намагалася загасити факел, весь час кажучи…
– “А Баба Яга проти!” – продовжив Макулов, що підійшов до дівчат. –Так і він весь час ходить і повторює, що всі ми з глузду з’їхали, і Ельдорадо існує лише в нашій хворій уяві.
Дайна всміхнулася, оцінивши жарт. Та швиденько знов напустила на себе пристойну суворість. Врешті-решт, Віктор – її наречений, і вона повинна захищати його, а не сміятися, коли з нього знущаються.
Одначе Макулов не дав їй шансу почати сварити його за глузування над Віктором.
– Обіцяю, він не дізнається, яке прізвисько отримав. Боюсь, його самолюбство не витримає такого удару. Та я все більше схиляюся до думки, що від чотириюрідної кузини Ганни все-таки було б більше користі. Я міг би примусити її рубати дрова і тягати воду…
Дайна, намагаючись стримати сміх, що рвався з неї, побігла до моря, залишивши Макулова в товаристві здивованої Еріки.
– Звідки ви знаєте ступінь спорідненості Віктора і Ганни?

Плани на цей день містили в собі вибір місця для більш капітального розміщення табору і попередній огляд місцевості. Геолог та комунікатор вели свої роботи незалежно від решти друзів. Їм післязавтра вирушати, то ж нема чого витрачати дорогоцінний час на дурниці типу розташування табору і планового огляду острова. Ще рано-вранці вони удвох пішли оглядати найбільш вигідні, якщо вірити карті, місця для розміщення корпусів курорту.
Поснідавши бичками в томаті, хлопці зібрали намети, а дівчата різну поклажу. І наступні три години встановлювали табір на новому місці, вказаному Макуловим. Це було дуже гарне місце, галявина, з усіх боків оточена лісом. Поряд пробігав струмочок, вище за течією вони знайшли джерельце.
Море було досить далеко, і можна було не боятися, що їх змиє під час шторму.
Намети поставили так, щоб вони утворювали кільце. Всередині камінням огородили місце для вогнища, на якому готуватимуть їжу.
Вирішили, що куховарити будуть Олена та Еріка, як найменш зацікавлені подорожжю по місцями непрохідному лісу. А якщо вони забажають що-небудь подивитись, їх хтось замінить.
Віктор не втримався від єхидного зауваження.
– Дякувати Богові, ми доручаємо турботу про наші шлунки не самій лише Еріці. Вона ліниться навіть їсти, не кажучи вже про готування…
Еріка спалахнула.
– Замовчи свого рота, Вікторе. Все одно ти неспроможний сказати щось хоч скільки-небудь розумне.
– Колись я вважав, що нема такої галузі, де б ти не лінилася, та, судячи з кількості твоїх хахалів, що ти їх змінила за останні три місяці, така галузь все ж існує.
Почувши такий безпардонний випад, втрутився Гена.
– Гей, хлопче, повільніше на обертах! Спробуй тільки ще щось таке сказати про мою сестру!
– А твоєї думки взагалі ніхто не питав! Сиди і мовчи в носовичок! – закипів Віктор.
Тут вже обурилась Дайна.
– Будьте такі ласкаві замовчати! Обидва! Та ти, Вікторе, в першу чергу.
Коли на обід Еріка знову подала бичків в томаті, сварка відновилася з новою силою.
– Мила кухарко, якщо ще хоч раз подаси нам бичків, я тебе втоплю. Ми їмо іх вже цілу добу!
Еріка вирішила не сперечатися, і погодилась приготувати на вечерю щось більш істотне, наприклад, картоплю з рибою.
Пообідавши, Макулов повідомив, що він з Дайною йде на попередній огляд місцевості: треба перевірити відомі стежки, хтозна, що могло з ними статися за два роки. Віктор обурився і заявив, що він не відпустить свою дівчину в ліс з іншим чоловіком, а тому приєднується до них. Підозрюючи, що двоє навіжених хочуть насправді не стежки перевіряти, а ганятися за маревом, до них примкнув і Юрій Олександрович.
Макулов стиха застогнав, та все ж намагався не показувати свого розчарування. Решта археологів займалася вечерею, а потім мала відпочивати.
За п’ятнадцять хвилин група на чолі з Макуловим увійшла до лісу.
Чекранський ліс, звичайно, не тропічні джунглі, та продиратися крізь нього все одно дуже важко. Макулов казав, що те, по чому вони йдуть – стежка, але Дайна вважала, що вони йдуть навпростець, бо ніякої стежки вона не бачила.
Тропічні ліани, яких не зустрінеш у Чекрані, замінив плющ, що затягнув своїми лозинами прогалини між часто насадженими деревами. Трави під ногами майже не було, тільки де-не-де зустрічалась папороть і мох біля стовбурів дубів та акацій. Лише рідкі сонячні промені пробивалися крізь розкидисті крони. Через пануючу в лісі темряву посилювалось гнітюче враження.
Навіть не дивлячись на те, що Костя вимусив її переодягтися в брюки та сорочку, Дайні все одно було холодно. Помітивши, що вона вже вся покрилася гусиною шкірою, Макулов зняв з себе джинсову куртку і наказав Дайні одягти її, не зважаючи на невдоволення Віктора. Той не міг зробити цього сам, бо одягся так само легко, як і Дайна.
Обдивлятися острів вони почали з того краю, що був ближчий до них. Власне кажучи, вони насправді простували через ліс, часом знаходячи стежки, вказані на карті. Макулов наполягав на тому, щоб кожен мав таку карту – хто зна, що може трапитися в лісі. Стежки були в доброму стані (так казав Макулов, хоча Дайна не відрізняла стежку в доброму стані від стежки в поганому стані – вони здавалися їй геть однаковими), а коли було треба, Макулов нещадно звільняв їх від зеленого загарбника з допомогою найсправжнісінького мачете. Віктор, що йшов за ним, боязливо збільшив відстань: Костя так залихвацьки орудував смертоносним ножем, що мимоволі виникали сумніви щодо безпеки життя оточуючих людей. Пам’ятаючи про стійку репутацію навіженого, що мав Макулов, Віктор спробував вмовити того віддати мачете йому. Костя знизав плечима і простягнув ножа, а сам відступив за його спину, збільшивши дистанцію між Віктором і рештою ще на два кроки і закривши собою Дайну. Дуже швидко Віктор знесилився, і Макулов забрав в нього мачете, сказавши, що не звик ходити з пустими руками і тому починає нервувати. Йому зовсім не хотілося принижувати Віктора в очах і так не дуже йому вірної нареченої. Йдучи попереду, причому відразу за ним опинилася Дайна, яку Віктор марне намагався відсунути на місце подалі від скаженого професора з мачете, Макулов собі під носа шепотів прокляття. Чути його могла лише Дайна, і до неї постійно долітали окремі фрази про дівчисько, яке одягається до лісу ніби на прогулянку, археологів, які за все життя нічого не знайшли, а тому наполегливо заважають іншим, і хлопця, якого він з задоволенням замінив би кузиною Ганною.
Вони перевірили майже половину основних стежок, коли Макулов дав команду повертати до табору.
Він на чому світ стоїть лаяв свою лиху долю. Станеш тут шукати що-небудь, коли на хвості сидять два критика! Не кинути ж їх тут, насправді.
І треба ж було такому статися… Юрій Олександрович тихесенько, поки Дайна відволіклася на якусь тваринку, повідомив Макулова, що він має потребу всамітнитися. Костя кивнув, та звелів взяти з собою Віктора, тому що людині, особливо новачку, небезпечно залишатися самому в лісі.
Взявши за руку Дайну, що нізащо не бажала кидати білку, Костя швиденько став віддалятися від двох екземплярів “Баби-Яги проти”.
– Ми залишимо їх тут? – запитала Дайна. – А якщо вони заблукають?
Макулов з насмішкою подивився на дівчину.
– Я, звісно, підозрював, що ви в гріш не ставите розумові здібності вашого майбутнього чоловіка, але ж не до такої міри! Будь-хто, якщо має мінімум розуму, вибереться з цього ліса, особливо якщо має в руках карту і знає, де знаходиться. До того ж, табір зовсім близько.
Дайна намагалася триматися якомога ближче до Макулова, тому, коли він раптом загальмував, вона налетіла на нього.
– Тепер ми достатньо далеко від них, хоча в цьому клятому лісі звуки розносяться дуже далеко. Ну, княжна, які будуть ваші пропозиції щодо пошуків Ельдорадо? Схоже, ці двоє змовилися не дати нам жодного шансу спокійно обшукати тут все.
– Але ж завтра почнуться заплановані походи!
– Хто з цих горе-шукачів насправді хоче щось знайти? – спитав Костя. – Ну, назвіть хоч одного крім нас!
Тут Дайна ні хвилини не вагалася.
– Еріка! Вона буде хоч ночами шукати, лише б допекти Вікторові! Як я не намагаюся, а примирити їх не вдається.
Костя подумав, що примирити двох людей, яким страшенно подобається сперечатися – прогришний варіант, до того ж їх сварки більш нагадували йому болячі уколи коханців у сварці. Але, зрештою, він може і помилятися.
– Все одно краще нам почати вдвох ще один огляд з того місця, де я закінчив минулого разу. За місяць ми встигли пройти трохи більше третини острова, і до того ж ми знали, що шукаємо саме Ельдорадо, а не прогулюємося лісом для очистки сумління, щоб потім ніхто не міг сказати, ніби перед забудівлею не перевірили місце щодо пам’ятників давнини… –В його голосі Дайна почула легкий докір.
– Це мені закид? Здається, я пропонувала вам експедицію, направлену на пошуки міста. Якби її збирали ви, а мою участь замовчали, ніхто б не мав нічого проти. Та ви відмовилися, а як княжна Трубецька я не можу очолювати пошуки того, чого по загальному погляду не існує.
– Та годі вам, я добре зрозумів вашу витівку з курортом. Визнаю, це було геніально і достойно княжни.
Костя з посмішкою стежив, як Дайна повеселішала. Вона була явно задоволена похвалою. Мабуть, їй занадто часто казали, що вона не тягне на представницю княжого роду.
– А курорт був не просто витівкою. Зараз я вже не можу зупинити проект, хіба ми дійсно знайдемо щось визначне. Великий князь чекає результатів роботи. І курорт дійсно поповнить бюджет Чекрани.
– Ви завжди думаєте спочатку про країну, а потім вже про себе, чи не так? – зацікавлено спитав Костя. – Вперше зустрічаю таку свідому громадянку.
Дайна з подивом знизала плечима.
– Так я ж княжна Чекрани.
– Ми вже скоро прийдемо, а так і не вирішили, як нам бути. Якщо ви ще не зрозуміли, пояснюю: ні чорта ми не знайдемо, доки ці двоє в нас на хвості. При всій моїй повазі до вашого нареченого, він рідкісний зануда. Схожий на Сініцина, ото вони так здружилися.
Дайна не посміхнулась. Треба тримати себе в руках. Вона не може сміятися над своїм майбутнім чоловіком.
– Вони все одно не відчепляться, так що маємо тільки змиритися…
– Нізащо! Нас мало, та ми у тільняшках! Давайте так. Я буду весь час за ними стежити, і при нагоді ми втечемо. Тоді кидаємо всі справи і зникаємо в лісі. Домовились?
– Добре. А якщо Віктор запитає, де я була?
– Відповісте, що займалися коханням під ялинкою. Звісно, зі мною.
– Професоре, ваші жарти не смішні та недоречні. Я не збираюся дурити Віктора.
– Ну то скажіть, що шукали… А, до дідька, ще невідомо, чи вдасться нам втекти. Коли що, я допоможу вам збрехати. Я в цій справі дока.
– Я і забула, що ви керуєтесь приписами моралі лише коли вам вигідно.
– Так. Коли б так робили всі, жити було б легше.
– Якби всі жили так, змінились би приписи моралі, – розумно зауважила Дайна.
– Ви маєте рацію. Як би огидно це не було.

Табір ніби вимер. Не було видно жодної живої істоти.
– Де ж усі? – здивувалася Дайна.
– Мабуть пішли до моря, поплавати. Ходімо перевіримо, це недалеко.
Хлопці та дівчата дійсно плескалися біля берега.  Дайна пожалкувала, що не взяла з собою купальника. Завжди вона щось забуває! Та, зрештою, наступними днями вони, мабуть, падатимуть від втоми, так що і купатися не захочеться.
А поки вона, закатавши до колін штани, увійшла в воду. Після цілого дня, проведеного в поході, ноги палали, і вода приємно охолоджувала їх.
– Пацца, перевдягайся і йди до нас! – покликав Денис перед тим, як пірнути. Через кілька секунд Олена скрикнула і забарахталася в воді, голосно сміючись і сварячи жартівника-брата (Денис був їй двоюрідним братом), що схопив її за ноги.
Дайна всміхнулася. Приєднатися дуже хотілось. Може, якщо одягти шорти і майку…
– Навіть не думайте про це. Ви багато ходили, розігрілися, і буде не дуже розумно лізти в воду, навіть в теплу, – пролунав за спиною голос Кості.
– Я знаю, – зітхнула Дайна. – До того ж я забула вдома свій купальник.
– Якщо ви про ті смішні вервечки, які багато жінок помилково приймають за купальний костюм, то можете потім скупатися без них – навряд чи хтось помітить різницю.
– До вашого відома, – Дайна прищулила очі, як робила завжди, коли хотіла показати, що сердиться, – в мене цілком пристойний купальний костюм, зовсім не бікіні. Якби я з’явилася на пляжі в описаному вами туалеті, газети неодмінно підняли б галас про розбещеність княжої родини.
– Змінимо тему. Здається, Денис назвав вас Паццою? Часто вас так називають?
– Не часто, і тільки найближчі друзі. І зазвичай не при сторонніх.
Макулов посміхнувся.
– Чи означає це, що мене вже держать за свого?
Дайна знизала плечима.
– А звідки взялося таке дивне прізвисько? Перекручене від “Піцца” чи від “пацюк”?
– Зовсім ні. Ви що, казок в дитинстві не читали? “Пацца” – італійською “навіжена”. Це героїня моєї найулюбленішої казки.
– “Бац-бац”? Тепер я згадав. Здається, життєве кредо Пацци – “Мир занадто дурний, і треба думати зовсім інакше, ніж він, аби завжди бути правим”?
– Цілком правильно. А ви так не вважаєте?
– Завжди так вважав. Ще до того, як навчився читати і зміг прочитати казки. Та нам час виходити з води. Скоро зовсім зсутеніє.
В таборі їх вже чекали Ілов з Гюстовим, які зібрали ще трохи багаття. Над вогнищем повісили чайник. Олена поклала всім пюре з рибою.
– От чорт! Еріка, здається, ми з тобою припустилися помилки в підрахунку картоплі. Хтось має доїдати бичків.
Еріка засміялася.
– Добре, давай бичків мені. –Тут вона якось напружилася і почала нервово озиратися навколо. Потім звернулася до Дайни: – А де Віктор?
Макулов миттєво скочив на ноги, шепочучи собі під носа прокляття.
– Ніхто, маючи дві карти в руках, не може заблукати в цьому лісі! Це все одно що заблукати в трьох соснах!
Швидко проковтнувши останній кусник риби, він подякував і пішов в напрямку ліса. Його наздогнала Еріка і напросилася в супутниці, пояснивши, що ніколи ще не була в лісі вночі, тому страшенно хоче подивитися на це явище. За хвилину до них приєдналася Дайна, але Костя відправив її назад, сказавши, що з нього вистачить і Віктора. За двома дітьми йому просто не встежити – очі розбіжуться. Дайна, образившись, розвернулася і пішла геть. Еріка рушила за Макуловим, тільки з жалем подивившись услід подрузі.
Щоб не відстати від Кості, вона мусила майже бігти. Проте, вони досить швидко зупинилися.
– Тут ми їх залишили.
– Де ж вони? – Голос Еріки злегка тремтів.
Макулов зі співчуттям глянув на дівчину. На очі їй вже набігали сльози.
– На жаль, не маю жодного уявлення. Та ви не хвилюйтеся, тут просто неможливо загубитися і не бути знайденим. Ми їх швидко знайдемо. – Потім, не вдержавшись, запитав: – Ви давно його любите?
Еріка гірко зітхнула.
– З самого початку, ще до того, як він зустрів Дайну.
– Зрозуміло, – відповів Костя, закривши тему, хоча нічого йому не було зрозуміло. Він вирішив простежити за цим дивним тріо. В їх відносинах чорт ногу поламає, та він все ж зробить спробу розібратися.
– Куди ж вони могли подітися? Чесне слово, шукати когось в темряві, освітлюючи шлях ліхтарем – невдячна справа. Подивимося ще раз карту.
Через деякий час він знов склав її.
– Це даремно. Навіженому ніколи не зрозуміти логіку нормальних людей. Прийдеться просто ходити по цим стежкам, час від часу кликаючи їх: може, озвуться.
Таким чином вони проходили майже годину, та так і не знайшли зниклих товаришів. Приходилося часто дивитися на карту, бо навіть Костя, що знав острів як свої п’ять пальців, іноді плутався в темряві.
– Може, вони повернулись, доки нас не було, і чекають в таборі? – припустила Еріка.
Макулов всім своїм виглядом виражав сумнів.
– Якщо вони не вибралися відразу, їх шанси знайти шлях в темряві скидаються на нуль.
– А якщо вони звернули на якусь звірячу стежку і…
– Еріка, тут нема звірів більших за кролика. Так як вони не озиваються, то, мабуть, знаходяться занадто далеко від нас. Спробуйте ви глянути на карту, може, відновите їх логічного ланцюга.
Поклавши на землю ліхтаря, Еріка сіла поряд і почала вивчати карту. Ткнувши пальцем в якесь місце, вона запитала:
– Ми тут?
Подивившись, Макулов похитав головою.
– Ні, ось тут. – Він показав на діаметрально протилежне місце. Потім, глянувши уважніше, засміявся. –До дідька! Мабуть, на їх картах ксерокс не віддрукував одну літеру.
Побачивши, що Еріка не розуміє, пояснив:
– Щоб не креслити забагато на карті, я не накреслив координатних осей. Масштаб тут все одно не дотриманий, бо карта малювалася майже від руки, тому я просто помітив зверху листа, де північ. Мабуть, на їх копіях бракує цієї позначки, і, коли вони пішли… – він зам’явся, підбираючи вираз м’якіше, – за потребою, і поклали карти на землю, то втратили орієнтацію. Таким чином, вони зараз на протилежному боці острова! Ходімо!
Скоро вони вийшли на берег, де знайшли ланцюжок слідів, майже змитих приливом.
– Вони були тут зовсім недавно, інакше слідів вже не залишилося б. Можете зняти взуття і йти по воді, якщо хочете. Скоро ми їх доженемо, і це добре, бо вони йдуть далекою дорогою.
І дійсно, скоро показалися зниклі. Макулов покликав їх. Після обміну вітаннями типа того, що тільки дурень міг перевернути карту і не здогадатися про це, і що тільки справжній повний кретин міг намалювати карту без координатної площини, вони рушили назад по берегу, вирішивши не заходити знову до темного лісу.
Коли вони наблизилися до табору, перше, що їм довелося почути, це спів Дениса під гітару. Він завзято фальшував, та нікому не спадало на думку зупинити його. Макулов запитав у Еріки, чому ніхто не замінить його, на що Еріка здивовано відповіла:
– Навіщо? Денис полюбляє співати та грати, то нехай співає. Кому від цього гірше?
Деяким особливо ніжним вухам. Костя подумав, що, мабуть, гарно мати таких друзів, які згодні слухати огидний спів тільки тому, що їх друг полюбляє співати.
Віктор йшов надутий, немов індик. Він все ще дувся на Костю за те, що той залишив їх в лісі з поганою картою. Щоб якось розрадити його і зняти напругу, що виникла між ними, Макулов задав приємне, з його точки зору, запитання:
– У вас велика родина? Вони приїдуть на ваше весілля?
Віктор ані трохи не повеселішав, що було дивно для Кості. Він був певен, що той зараз пошле його куди подалі, хоча сам Костя вважав, що якби в нього була така дівчина, як Дайна, він розповідав би про майбутнє весілля кожному, хто погодився б його слухати. Але Віктор стримано відповів, що родина в нього невелика, тільки мати і сестра, а мати не приїде, бо в жовтні вона ще буде в навколосвітній подорожі, а на свято врожаю, до якого призначили і весілля, – в морі, на шляху до Англії.
   Вони увійшли до табору. Сініцина і Віктора відразу оточили товариші, пропонуючи сісти і розпитуючи про їх пригоду.
   Макулов пошукав очима Дайну. Він нечемно відіслав її від себе сьогодні, і тепер хотів вибачитися. Він намагався зрозуміти, чому не схотів, щоб вона пішла з ними. Ця річ аналізу не піддавалася. Костя злякався, що в темному лісі не зможе встежити за Дайною, і з нею може щось трапитись. Він намагався переконати себе, що це тільки тому, що вона така молода, майже дитина, та його власний мозок сміявся з нього. Еріка була молодша за Дайну на цілий рік.
   Дівчини ніде не було видно. Макулов підійшов до її намету, намагаючись взнати, чи там вона чи ні. Потім тихенько покликав її. Не дочекавшись відповіді, зазирнув в намет. Він був порожній.
   Швидкими кроками Макулов направився вбік ліса. Якщо дівчисько се таки пішло за ними, він зверне їй шию. Звісно, якщо зможе знайти до ранку. Останнє, що він чув, йдучи геть від табору, була гнівна тирада Віктора, якому Еріка подала на вечерю бичків в томаті.
Підійшовши досить близько, він побачив Дайну. Вона сиділа на впавшому дереві і дивилася вбік лісу. Почувши його кроки, вона озирнулася, безпомилково впізнавши його навіть в темряві.
– Все гаразд? – Голос її був тихим, все ще трохи переляканим.
Макулов про себе сипав прокляттями. Треба ж так хвилюватися за цього йолопа, що міг перевернути карту! Та це ж цілком нормально, адже вона його наречена.
– З Віктором все добре, він вечеряє, Еріка про нього потурбується. – Як з задоволенням турбувалася б все життя, якби він не обрав тебе.
– Знаєте, я зрозуміла, в чому річ. Карта перевернулася, чи не так?
Макулов всміхнувся.
– Цілком вірно. Як ви дізналися?
– Я більше трьох годин просиділа тут, і єдиною моєю розвагою була ця карта.
– Взагалі досить по-дурному все вийшло. Треба буде перемалювати карти.
– Скажіть, карта складена з допомогою аерофотозйомки?
– Ну це ви загнули! Навіть маючи роботу, я не міг дозволити собі таку розкіш. Карта намальована особисто мною. А що таке?
– Та я подумала, що коли масштаб не витриманий, то виходить цікава картина. Подивіться! – Вона протягла йому карту. – Бачите? Якщо провести ось так лінію і припустити, що однакові відрізки зобразили трохи різними, то виходить, що ці стежки абсолютно симетричні відносно лінії. А це значить…
– Це значить, що стежки не природні, і, можливо, є рештками давніх вулиць!
Макулов засміявся і, підхопивши Дайну на руки, закружився з нею в обіймах. Вона сміялася так само радісно.
– Можливо, ваше припущення підтвердиться, і тоді, якщо ми знайдемо ще які-небудь докази, можна буде з чистим сумлінням проводити тут розкопки! – радісно зауважила Дайна.
Макулов вже відпустив її і йшов поряд. Вони поволі рушили до табору. Почувши її останню фразу, Костя здивувався.
– Але ж тоді ваш проект заморозиться на невизначений строк! А як же ваш від’їзд до Дядька Сема?
Дайна зітхнула, ніби він спустив її з небес на землю, примусивши згадати про такі буденні речі, як власне весілля.
– Може, ще встигнемо до грудня.
– До грудня?
– Ну, до весілля. Я завжди вважала, що грудень – найогидніший місяць для весілля. Навкруги брудно та мокро, а наречена повинна бути в білому. І вже коли їй пощастило народитися в княжій родині, то вона не може дозволити собі жодної плямки на сукні. В умовах грудня це дуже складно. Крім того, справляючи весілля разом з Новим Роком, ми автоматично позбавляємо себе одного з найвеселіших свят. Казала ж я, що краще обвінчатися в травні, та мати Віктора вперлася – каже, що одружитися в травні – все життя маятися.
Коли вони підійшли вже зовсім близько до табору, Костя попросив:
– Не кажіть нікому про своє відкриття. Зачекаємо ще пару днів. Геолог з комунікатором поїдуть, а потім я вигадаю що-небудь, аби позбавитися “хвоста”.
Дайна, кивнувши, пішла до друзів, і скоро Костя вже почув, як вона перервала почату Денисом пісню, ту саму, що вчора засмутила Костю. Вона заспівала іншої, і скоро до неї приєдналися друзі, підспівуючи.
Макулов забрався в свій намет, думаючи про те, як все заплутано між Дайною, Віктором та Ерікою.
Віктор не пішов відразу шукати наречену, а залишився біля вогнища з Ерікою. Еріка прямо каже, що кохає Віктора. А Дайна… А Дайна не пам’ятає дату власного весілля з ніби коханим женихом, відсуваючи її при цьому на два місяці. Вона вважає осінь та зиму геть непідходящими для весілля, а мати Віктора взагалі приїжджати не збирається.
З думками про цю дивну трійку Макулов і заснув. Він сам не помітив, що вперше за два роки, засинаючи, він не згадав про померлу дружину.

Та шанс оглянути стежки видався не відразу. Наступного ранку вся група вирушила до лісу. Вони вишикувались в шеренгу і йшли, дивлячись під ноги. Макулов називав це візуальною розвідкою. Дайна вважала, що це просто дурна робота. Ввечері вони так втомилися, що позасинали просто біля вогнища, і Костя, якого, здавалось, ніяка втома не бере, був вимушений штовхати кожного, аби прокинулися. Виявилося, що з усіх найлегше було розбудити Дайну. Костя тихесенько торкнувся її плеча, і вона миттєво розплющила очі.
– Втікаємо? Де Віктор?
Макулов засміявся.
– Ні, я просто хочу, щоб ви добре виспались в більш зручній позі. Завтра їдуть Гюстов з Іловим, тоді я що-небудь вигадаю. Ходімо, я проведу вас до намету.
Простеживши, щоб Дайна без пригод подолала десять метрів між нею і наметом, Макулов пробрався до свого, витягнув з сумки недопиту пляшку і вирушив на берег.
Сьогодні горілка йому потрібна не тільки для того, щоб побачити Інну. Просто йому потрібно дуже довго не спати.

Ранок був чудовий. Всупереч своїй звичці прокидатися з півнями, Костя проспав. Всі розійшлися хто куди, послати за ним не було кого, тому Дайна пішла сама. Спочатку вона тихо покликала його, потім голосніше. Коли він не озвався, Дайна  голосно дорахувала до трьох і влізла до намету.
Макулов солодко посапував, вкрившись курткою. Дайна ще раз покликала його. Він не прокинувся. Вона нахилилась і легенько штовхнула його в груди. Макулов розплющив очі, всміхнувся, і Дайна опам’ятатися не встигла, як опинилася на ньому, не маючи жодного шансу вирватися з його обіймів. По тілу ніби проходили електричні заряди, збуджуючи всі нервові закінчення. Тримаючи дівчину однією рукою, він іншу поклав їй на потилицю, зануривши пальці в густе волосся, і ніжно поцілував. Деякий час Дайна ще розуміла, що робить, і що те, що вона робить – погано. Це небезпечно, адже будь-якої миті хтось може згадати про них. Та ця думка тільки ще більше збуджувала. Це нечесно щодо Віктора… Та занадто захоплююче, щоб вона могла відмовитися.
Охоплена пристрастю, Дайна швидко сама стала пестити його, перебираючи пальцями жорстке від морської води волосся. Костя її більше не тримав, і вона могла піти, але їй більше не хотілося залишати його теплих обіймів.
В його голові закрутився кольоровий калейдоскоп, розмальовуючи світ в тисячі різних кольорів. І на тисячі осколків розбився цей світ, коли перед очима з’явилося обличчя дружини. Він намагався згадати її ім’я, покликати, щоб вона не пішла, та не зміг. Його пам’ять змовилась з тілом, і обидва вийшли з-під контролю. Костя тонув у хвилях насолоди, і тільки губи шепотіли ніби самі собою, в перерві між частими цілунками:
– Пацца, Пацца, Пацца…
І тут все обірвалося. Спочатку свідомість повернулася до Дайни, і вона почула, як її хтось кличе. Так буває, коли вас зве хто-небудь уві сні. Спочатку здається, що це теж частина сну, та потрохи починаєш розуміти, що сон закінчився. Через декілька секунд абстрактний голос трансформувався в голос Віктора.
– Дайно! Куди ти поділася?
Це вже почув і Костя, а тому без спротиву відпустив її. Дайна швидко поправила сорочку, що вибилася з брюк, і зробила спробу оцінити, як виглядає збоку.
Макулову варто було тільки раз глянути на неї, і він зрозумів, що показуватися зараз нареченому, навіть такому дурневі, як Віктор, не буде розумним вчинком. В пориві пристрасті він розпотрошив її косу, і тепер не було ніякої можливості швидко привести волосся в порядок. Вуста Дайни злегка припухли від його цілунків, а очі палали лихоманним блиском.
Костя подумав, що його власний вигляд ані трохи не кращий. Особливо, якщо врахувати, що його пристрасть не знайшла виходу. Звісно, можна було б за прикладом Челентано порубати дрова, та що робити просто зараз? Віктор, судячи з голосу, був досить близько.
Деякий час Дайна і Костя дивилися одне на одного, нічого не кажучи, потім Дайна розсміялася. Костя миттєво заглушив її сміх ще одним коротким цілунком.
– Тихіше! – прошепотів він і приклав палець до її вуст. Вона його поцілувала. – Ти насправді шалена чи що?
– Не більше, ніж ти.
Костя зітхнув.
– Тоді все ще гірше, ніж я гадав. Чого ти смієшся?
– Я подумала, що скаже Віктор, коли знайде нас тут в такому стані.
– Тобі це здається смішним? А мені – ні, хоча не я його наречена, і не я йду за нього заміж в жовтні…
– У грудні!
– У жовтні, та зараз не час сперечатися. Я вийду і відволіку Віктора, а ти виберешся трохи пізніше. Спробуй поки привести себе в порядок.
– А ти? Як ти збираєшся пояснити свій вигляд?
Макулов не відповів. Він підняв свій одяг, що валявся в кутку, і дістав майже пусту пляшку горілки. Зробивши великий ковток, він вибрався надвір.
Більше Дайна нічого не могла бачити, та по звуках, що долітали до неї, могла уявити собі, що діється. “П’яний” Макулов штовхнув Віктора, проходячи повз нього. Віктор обурився, та тут побачив пляшку і зробив логічні висновки. Він став сварити Макулова за безвідповідальність, заразом згадуючи і свою наречену, що найняла алкоголіка, вже зрання п’яного. Судячи з усього, Макулова стало нудити, і Віктор, не бажаючи потім прибирати, швидко повів його до кущів, проклинаючи свою лиху долю. Почувши кроки, що вели від табору, Дайна пробралася до свого намету.
До сніданку Макулов не прийшов. Віктор з огидою пояснив Дайні (яка саме повернулася від струмка, де вмивалася), що її кумир напився, наче свиня, тому сьогодні вони, мабуть, підуть без нього.
Щоб замінити Макулова, вирішили взяти одну з дівчат. Еріка визвалася піти з ними, та Віктор, який чомусь вирішив, що тепер він тут головний, зауважив, що вони там не спати будуть, тому лінивці їм не потрібні. Еріка, яка з самого ранку була в досить рідкісному для неї образливому настрої, обізвала Віктора тупоголовим бараном, повернулась і пішла геть. З хлопцями і Дайною пішла Олена. Очолював групу Юрій Олександрович.
Чим далі вони забиралися в ліс, тим більше падала швидкість. Приходилося весь час продиратися крізь зарості кущів та плюща.
Вони вже зовсім було вирішили повертатися, як пролунав крик Сініцина.
– Чорт забирай! Не вірю своїм очам!

Еріка тихо плакала, сидячи на березі, коли на неї натрапив Макулов. Він ніжно обійняв дівчину, заспокоюючи.
– Буде вам… Не треба плакати. Знов Віктор, так?
Еріка, ще гірше заплакавши, кивнула. Вона була дуже здивована, глянувши на Макулова і не знайшовши ознак сп’яніння.
– Була причина, – пояснив Костя.
Еріка, будучи вірною своїм правилам поведінки, не стала задавати зайвих питань.
– Невже Віктор не бачить, як ти його любиш?
Еріка посміхнулася крізь сльози.
– Все він добре знає і бачить.
Макулов зовсім заплутався.
– Тоді чому він…
Еріка нарешті зрозуміла хід його думок.
– Ви думаєте, що я страждаю від відсутності взаємності з боку нареченого своєї подруги? Це не так. Принаймні, не зовсім так…
Костя міцніше обійняв її, спонукаючи розповідати далі. Можливо, тоді він зуміє розплутати цей клубок суперечностей, який зветься Дайною.
– З Віктором я познайомилася давно, набагато раніше, ніж Дайна. Йому було сімнадцять, мені – шістнадцять. Можливо, ви думаєте, що все це трапилося на одному з цих зібрань снобів, що прийнято називати світськими вечорами. Насправді все було інакше. В той час я ще і мріяти не могла бути представленою княжій родині. Ми з мамою жили в найзвичайнішому багатоповерховому будинку. Я ходила до найзвичайнішої школи, а мої друзі не захоплювалися вивченням свого родоводу. З Віктором я познайомилась в один з тих чудових вечорів, коли хлопці виносили надвір гітари і зводили з розуму дівчат своїми кошачими концертами. Віктор просто підійшов до нашої компанії та підсів на лавку. Як виявилося, він нещодавно оселився в сусідньому будинку і тепер хотів завести нових друзів. Його природжена принадність допомогла йому не тільки без перешкод влитися до нашого кола, а й стати ватажком.
Костя здивовано подивився на Еріку. Як він ні намагався, але не міг уявити собі Віктора, який голосно волає пісні під гітару, сидячи на лавочці у дворі. Еріка помітила його погляд і всміхнулася.
– Він не завжди був таким, як зараз. Тоді я розлучилася зі своїм хлопцем і почала зустрічатися з Віктором. Кілька тижнів ми не розставалися. Він був справжнім кавалером: приносив мені квітку кожен раз, як запрошував на побачення, говорив завжди ввічливо і взагалі відрізнявся галантністю. Йому було не важко підкорити моє серце…
– Він тебе спокусив і покинув? –з розуміючим виглядом запитав Костя. Та Еріка у відповідь лише засміялася.
– О Господи, ні! Все було навпаки. Саме я його звабила, не витримавши такого довгого залицяння. Я його шалено кохала і мені здавалося зовсім логічним довести одне одному своє кохання таким чином.
– І що ж трапилось?
– Я зрадила його. Та не поспішайте судити мене, хоча я сама впевнена, що заслуговую найсуворішого осуду.
Це трапилось, коли Віктор захворів. Мене запросила на день народження одна приятелька, особа страшенно образлива. Я не могла не піти, тому і вирушила до неї без Віктора. У Настьки завжди збирається купа народу, я навіть маю сумнів, а чи знайома вона з усіма своїми гостями. Того вечора в числі запрошених був і мій колишній хлопець, Валя. Так вийшло, що за столом він сів поряд мене. Розсталися ми, як мені здавалось, цілком по-доброму, а тому в мене не було причини уникати його. Мабуть, він щось підмішав мені в вино, якийсь наркотик, тому що я не пам’ятаю подій після третього келиха. Він з друзями забрав мене з вечірки. Потім Настя розповіла, що я здавалася цілком задоволеною і щасливою і пішла з ними з доброї волі. Я можу тільки повірити їй, бо сама нічого не пам’ятаю. Може, це на краще. Валя був страшенно ображений тим, що я кинула такого красеня, як він, заради якогось Віктора. Та ще більше він обурювався через те, що свого часу я не схотіла переспати з ним, а Віктору (як він підозрював, і підозрював правильно) віддалася. І він, мабуть вирішив, так би мовити, наздогнати втрачене.
На очі Еріці знов набігли сльози, та вже не від жалю, а від безсилої люті.
– Найгірше, що я навіть не могла заявити про зґвалтування, бо пішла з ними з власної волі, до того ж, підозрюю, не дуже то опиралася, накачана наркотиками та вином. Але тоді я і на думці не мала заявляти на когось. Я б і не дізналася нічого про події тієї ночі, та Валі раптом прийшло в голову поділитися з Віктором своїми враженнями про мене як коханку. Ми були в компанії, і мої друзі були збентежені і роздратовані його словами не менше, ніж я або Віктор. Вітя, зрозуміло, як справжній джентльмен відразу встав на захист моєї честі, ударом кулака примусивши Валю заткнутися. Почалася бійка, Віктор переміг, і ми з ним пішли. Та, закінчивши розбірки з Валею, він переключився на мене. Він не повірив в те, що я нічого не пам’ятаю. І не міг не повірити в те, що говорив Валя, тому що той розповідав про такі подробиці, які міг знати лише коханець. І це при тому, що Віктор був в мене першим, – соромливо додала вона. – Віктор сказав, що кохає мене і міг би вибачити мені все що завгодно, крім зради. А вже коли я виявилася такою шльондрою, він розриває наші відносини.
– Дурень, – виказав свою думку Костя. Розповідь Еріки торкнула стару рану в його душі, рану, про яку не знав ніхто крім нього. –Та мені чомусь легко віриться в те, що саме так по-дурному він і повівся.
– Зовсім ні! – раптом взялася захищати його Еріка. – Ви просто ревнуєте до нього Дайну.
Костя ніяк не відреагував на це її зауваження.
– Ну то що ж було далі?
– А що могло бути? Він почав зустрічатися з іншими дівчатами, багато з них були моїми знайомими. Та коли через пару тижнів я з’явилася в компанії з хлопцем, він дійсно повівся дуже жорстоко. Подзвонив на радіо, в концерт за замовленнями, і замовив для мене гарну романтичну пісню, слова якої майже точно передавали те, що трапилося з нами. А через дикторку передав вітання і сказав, що все ще сильно кохає мене, але вибачити зради не зможе ніколи.
– Чому ж він тоді одружується з Дайною? Через високий титул?
– Титул? Він нічого не принесе Вікторові, окрім головного болю. Якщо Дайна стане княгинею (а її шанси занадто непевні, бо її старший брат щойно одружився, і скоро народиться дитина), Віктор все одно залишиться в очах суспільства лише чоловіком княжни, а це не так вже й престижно. Віктор зробив помилку, коли оголосив про свої заручини з Дайною. Вони абсолютно не підходять одне одному, і він напевно вже зрозумів це, тільки тепер шляху назад нема. Дайна каже, що любить його…
Костя хмикнув. Він не став би називати шалено закоханою жінку, яка може до нестями цілуватися з іншим, а потім сміятися при думці про те, що її за цим заняттям спіймає наречений.
– Не мені, звісно, сперечатися з тобою, тобі краще знати подругу… Та я завжди вважав, що для шлюбу необхідна взаємність. А якщо ти права, і Віктор дійсно кохає тебе…
– Ви нічого не розумієте, так? Скільки ви пробули за кордоном, я маю на увазі до… – вона хотіла сказати, до смерті дружини, та вчасно стрималась. – До останньої експедиції?
– Я отримав вищу освіту в Україні, прожив там майже десять років. А що?
– Ви поїхали майже школярем, чи не так? Не дивно, що підзабули деякі звичаї батьківщини. Чекрана – країна з дуже сильними традиціями. Тут навіть закон не потрібен – всі коряться приписам моралі, а ті, що не хочуть, наприклад, як ви, – оголошуються навіженими. Заручини в Чекрані, навіть наприкінці двадцятого століття – це вже назавжди. Заручини не можна розірвати без дуже поважної причини. Брак кохання – причина недостатньо істотна. Особливо, коли нелюбима наречена – княжна Трубецька. Розлучення притягло б за собою страшенний скандал, а Віктор напевне не схоче засмутити Дайну.
 Еріка знов заплакала.
– Господи, до чого ж все заплуталось! І що найгірше, Дайна ніколи не полюбить його так, як я… І зараз не любить. Я бачила, як вона сьогодні вибиралася з вашого намету. Я не можу її звинувачувати – про заручини було оголошено в день її повноліття, з того часу багато що змінилося. Вона могла розлюбити…
– Та як Віктор вхитрився зробити їй пропозицію?
Еріка тяжко зітхнула. Сльози вже майже висохли, і вона даремно намагалася зробити дихання рівнішим.
– Це вже зовсім інша історія, те, як ми познайомилися з Дайною. Віктор вступив в той же університет, що і Дайна…
– На який факультет? ¬– перервав її Костя.
– Міжнародні відносини, він завжди мріяв…
– Та не він, – Дайна!
– А, Дайна. Дайна поступила на політологію, а що?
Костя посміхнувся своїм думкам.
– Та нічого, згадав дещо… Продовжуй, будь ласка.
Еріка здивовано знизала плечима, та не стала допитуватися.
– Він став першим коханням Дайни, вона теж йому сподобалася. Можливо, він був навіть закоханий в неї, – з болем в голосі додала вона. – Батько Віктора, як виявилося, був аристократом, правда, молодшим сином без серйозних шансів на спадок. Та так вже вийшло, що в старого графа більше не залишилося спадкоємців, окрім внучатого небожа, яким і був йому батько Віктора. Старий граф помер, заповівши йому контрольні пакети акцій парочки підприємств, що стояли на межі банкрутства. В батька Віктора руки опустилися, коли на нього відразу звалилося стільки проблем, а Віктор був ще занадто молодий, до того ж не тямив в бізнесі і не хотів їм займатися. Тут-то їх і взяла під своє крильце Дайна.
Костя здивувався.
– Хіба Дайна щось тямить в бізнесі?
Еріка всміхнулася.
– Ні. Тобто, тепер вже так, але тоді – ні. Просто її хлібом не годуй, а дай яке-небудь, здавалося б, нездійсненне завдання, щоб вона могла потренуватися в будуванні планів і їх втіленні у життя. Взагалі, Дайна – дуже добрий організатор. Так от, пару місяців вона просиділа над підручниками, придбала досить поверхневі знання з того, що стосувалося підприємств батька Віктора, і склала стрункий план їх врятування. Користуючись родинними зв’язками, вона примусила банки дати кредити. Та для цього вона мала оголосити про заручини. Тобто, вони і так би заручилися, та коли вже така нагода… Річ у тім, що у випадку провалу Дайна могла сама гарантувати повернення частини кредиту, просто зі своїх грошей. І в день її повноліття вони оголосили про свій намір одружитися. Віктор (його батько помер від серцевого нападу) зміг втриматися на плаву завдяки її ідеям…
– Тобто, він вирішив одружитися з нею з вдячності?
Еріка гірко засміялася, та сміх перейшов в ридання.
– Якби все було так просто! Дайна не стерпіла б такого і розірвала б заручини сама. Він думав, що любить її. – Вона зітхнула. – Я наївно гадала, що він насправді до цього часу кохає її, а мене ненавидить…
–А як ти познайомилася з Дайною?
Від гірких спогадів на очі Еріці знов набігли сльози.
– Дайна через свій соціальний стан зобов’язана підтримувати різні благодійні акції і, само собою, брати в них участь. Одного разу вона з подругами відвідувала хворих в міській лікарні, там ми і познайомилися.
– Ти була хворою?
– Я… В мене був викидень. Це була дитина Валентина або когось з його дружків… Дайна здалася мені променем світла в тій темній палаті. Як і всім хворим, вона принесла мені букетик польових квітів. Ми розговорилися. Потім вона прийшла ще раз, вже сама і тільки до мене. Дайна з такою гордістю і любов’ю розповідала про свого нареченого, з яким щойно заручилася. Я щиро раділа за цю дивну дівчину, яка відвідувала в лікарні зовсім незнайому хвору. Я виписалася, та це не завадило Дайні одного прекрасного дня з’явитися на порозі моєї квартири і розійтися гнівною тирадою на мою адресу за те, що я просто зникла, не залишивши ніякого повідомлення про себе. Запам’ятайте: якщо Дайна дарує комусь свою любов, це вже назавжди. Як би ви не намагалися відчепитися від неї, нічого не вийде. Хіба вона вирішить, що вам без неї краще. Ми потоваришували, і скоро вона познайомила мене зі своїм нареченим. Чи треба казати, що душевного спокою мені це не додало… Я почала зустрічатися з іншими, намагаючись забути Віктора. Тоді все почалося. Я зрозуміла, що він шаленіє від ревнощів, і стала грати на цьому. Його ревнощі і розлюченість мені дуже лестили. Розумієте,  він ніколи не ревнував Дайну. Навіть якщо вона давала привід…
– А таке часто бувало? –В голосі Кості було ясно чути  напругу.
– Та ні, дуже рідко. Дайну ніколи не тягнуло до чоловічого товариства, навіть до товариства нареченого. Власне кажучи, ви перший, до кого міг би серйозно приревнувати Віктор, зрозуміло, якби дійсно кохав її. Та коли я хоч подивлюся на іншого, він зі світу зживає мене своїми зауваженнями. Як ви гадаєте, він справді кохає мене? Хоча б трішки?
– Не плач, Еріка. Напевно, ти права. І з його почуттями до Дайни теж все зрозуміло. А як же ти і ваше кохання?
– Мабуть, тому Віктор і хоче поїхати до Штатів. Може, якщо між нами буде океан…
– Більш дурного припущення я ніколи не чув. Реальніше було б сподіватися, що Дайна не довго витримає далеко від Чекрани і розлучиться з Віктором, бажаючи швидше повернутися.
Еріка нічого не відповіла.
– Ну, а що, коли ви поговорите з Дайною? Разом з Віктором?
– Сказати щось типа “мила, я кохаю Віктора і, хоча через тринадцять тижнів у вас весілля, може, ти розірвеш заручини”? Ви смієтеся?
–І ти вирішила пустити все на самотік і тихо страждати?
– Здається, ви знаєте мене все життя!
Костя знизав плечима.
Ні, люба, я не знаю тебе. Та я занадто добре знаю, до чого ви збираєтесь приректи Дайну, і будь я проклятий, якщо не перешкоджу цьому. Коли це залежатиме від мене, Віктор нізащо не завдасть Дайні такого болю, що зазнав я сам…
– Ви видаєте на подив багато фактів під час своїх сварок, а я люблю доходити у всьому до самої суті. І, крім того, я вчитель, і сприймаю вас як одну з своїх учениць, а їх буває дуже важко зрозуміти. Та і життєвий досвід допомагає, ви ж проти мене –  зовсім дитина…
Еріка всміхнулася.
– А Дайні ви сьогодні вранці казки розповідали чи колискову співали? Вона ж лише на рік старша за мене!
– Та годі вам, нічого ж не було…
– Я бачила її, пам’ятаєте?
– Подумаєш, один поцілунок…
Очі Еріки блиснули.
– Ви хоч розумієте, що Віктора, свого нареченого, вона цілує лише перед камерами на всяких світських зібраннях, а решту часу – тільки коли не може ухилитися?
Костя замовк. Як можна було роздути до таких розмірів маленьку перешкоду у вигляді заручин?
– Еріка, я поговорю з Дайною. Впевнений, вона зрозуміє.
В разі потреби я навіть розповім їй, на що може перетворитися її щасливе життя, якщо вона зв’яже свою долю з тим, хто її не любить…
Очі дівчини засвітилися надією.
– Правда?
– Так. Мені чомусь здається, що вона любить Ельдорадо значно більше, ніж Віктора. Ну, годі плакати. – Він обережно витер її сльози. –Ти ж сама казала, що Дайна – геній, якщо справа стосується планів. Вона вигадає пристойну причину для розриву заручин.
Особливо, якщо завдяки цьому їй не прийдеться ходити в грудні в білій сукні.

Дайна підійшла до берега. Цікаво, куди подівся Костя? Цілій день вона не могла забути їх цілунок. Його смак палив вуста. В голові все бриніло тихе “Пацца, Пацца, Пацца”…
Тієї миті, коли він вийшов з намету з пляшкою горілки, прикидаючись п’яним, щоб огородити від неприємностей її, Дайна зрозуміла, що просто не може вийти за Віктора. Тому що без тями закохалася. І закохалася зовсім не в свого нареченого. Нема сумніву, що чоловік з Кості буде ніякий, але ж і  їй самій не бути доброю дружиною, мріючи про іншого.
Вона шукала його і хотіла розповісти про свої почуття, що шаленим вихором закрутилися в її серці, коли…
– Подумаєш, один цілунок…
Дайна затаїлася. Звісно, підслуховувати негарно, та, врешті-решт, хіба він не казав їй, що мораллю треба керуватися лише коли вона на руку?
В міру того як вона починала розуміти смисл їх розмови, в ній починали кипіти найгірші почуття. Перш за все – лють. На Віктора, що водить її за носа, розповідаючи про чудове життя в Штатах і при цьому кохаючи її подругу. Чорт, чи ж не сліпа вона була? Адже їх почуття такі очевидні! Розлютилася вона і на Еріку, яка, замість того, щоб розповісти все їй, Дайні, виклала душу майже незнайомій людині. А крім люті прокинулись і ревнощі. Це для Дайни було принципово нове почуття, адже вона ніколи не ревнувала Віктора. Та побачивши, як ніжно Макулов, ця зміюка, обіймає Еріку, вона захотіла видряпати йому очі.
Він гадає, що вона відразу кинеться вигадувати причини для розриву заручин? Особливо після того, як він дозволив собі обговорювати те, що сталося вранці, з її подругою? Коли він і насправді так гадає, то його чекає сюрприз.
Дайна розвернулася і потупала до табору, шмигаючи носом.
Хвилин за десять повернулись Макулов з Ерікою. Дайна із задоволенням спостерігала, як перемінився вираз обличчя Віктора, коли він побачив їх удвох. Значить, вона не самотня, і її (якщо можна це так назвати) нареченого теж гризуть ревнощі? Дайна в черговий раз обізвала себе дурепою за те, що так довго не помічала очевидного.
Гюстов та Ілов готувалися до відплиття. Через дві години поряд з островом пройде пароплав, їм треба встигнути на нього. Хтозна, як здивувався капітан судна, коли до нього звернувся сам великий князь з проханням забрати людей з безлюдного взагалі-то острова.
Весь табір стояв на голові через знахідку Сініцина. А сам Юрій Олександрович був просто п’яним від радощів.
– А що, професоре, – звернувся він до Макулова. – Як кажуть, “шила милому кушак – вийшла рукавиця”… Що до Ельдорадо – не знаю, та дев’яносто відсотків вірогідності, що тут була палеолітична стоянка!
Макулов глянув на Сініцина, м’яко кажучи, скептично.
– Ви допили мою горілку? Звідки тут взятися стоянці? Їх нема навіть на території Чекрани. Навіть в сусідніх країнах найраніші датуються неолітом. Так що ви, мабуть, щось наплутали…
Можливо, ці слова і мали охолодити запал вченого, та від кожного слова Макулова він роздувався, немов індик. Ще б пак – єдина знахідка такого роду на декілька країн, і зробив її він, Сініцин!
Юрій Олександрович тремтячими руками дістав з торбинки камінці, дбайливо загорнуті в білосніжний носовичок.
Макулов уважно подивився на них. Це були чопери – розколоті гальки, найперші знаряддя праці.
Він глянув на Сініцина.
– Каміння могло порозбиватися зовсім випадково…
Юрій Олександрович в обуренні тупнув ногою.
– Ви просто заздрите моєму успіхові і хочете помститися за те, що два роки тому я назвав ваші домисли про Ельдорадо безглуздістю! Та я вам доведу! – Чомусь Юрію Олександровичу здавалося найважливішим довести свою думку саме цьому шаленому професору, якого він взагалі не вважав гідним цього звання. – Ось! Дивіться! Це вже напевно не могло бути викликано випадковим падінням камінця!
Макулов, приймаючи черговий носовичок з каменюкою завдовжки приблизно з долоню, спокійно відповів:
– Нічого подібного. Хоча, признаюся, ваша стаття була не дуже приємною для мене, молодого спеціаліста. Я повернувся на батьківщину, а мене відразу ж забалотували у вчених колах, оголосили навіженим. Та це не має жодного відношення до вашої знахідки… – Макулов розгорнув носовик. – О Господи! Ручне рубило!
Сініцин, як здалося Дайні, відразу виріс на десять сантиметрів.
Макулов тримав в руках і з усіх боків розглядав шмат каменю з загостреним краєм. За формою він нагадував діамант, яким його зображують в мультфільмах. Дайна подумала, що навряд чи цим можна щось розрубати. Та, зрештою, неандертальцям краще знати.
Тут Макулов засміявся.
– Юрій Олександрович, а рубило-то не тутешнє! Придивіться самі! Такий кут більш характерний для півночі Росії.
Сініцин вихопив камінь і почав уважно його розглядати.
– Чорт забирай, професоре, ви маєте рацію! Боже мій! Невже вони могли мігрувати на такі відстані?! Чи вже торгівля? Я їду на материк. Необхідно запросити Олега Павловича, він в нас спеціаліст з палеоліту, і, звісно, Марію Степанівну… І фотографа неодмінно!
Подивившись на Дайну, він співчутливо пробурмотів:
– Боюсь, княжна, ваше будівництво відкладається на невизначений строк. Ця знахідка дуже важлива для науки, можливо, острів навіть внесуть до складу археологічних пам’яток… А я їду збирати справжню експедицію. Ось тільки отримаю дозвіл в інституті археології, і повернуся. Вся ця тяганина займе не більше місяця…
Через три години друзі вже махали руками, прощаючись з відпливаючою до пароплава шлюпкою, в якій сиділи Гюстов, Ілов і Сініцин, що весь час озирався на острів. Він суворо заборонив навіть наближатися до тієї ділянки, де було знайдено рубило, і тепер дивився, боячись, що золота молодь відразу кинеться шукати безцінні чопери.
Більше втомлені Сініциним, ніж цілим днем роботи, друзі посідали навколо вогнища. Макулов оголосив, що через нововідкриті обставини і від’їзд старшого покоління відтепер вони будуть працювати лише до обіду.
Дайна весь вечір з особливою увагою відносилася до Віктора. Якщо він і був здивований цим нападом ніжності, то нічим цього не видав. А Дайна із задоволенням спостерігала за змовниками – за Ерікою та Костею.
Серед вечора Дайна щось прошепотіла на вухо Віктору, супроводжуючи прохання ніжним поцілунком в щоку. Звернувши всю увагу на реакцію Еріки, Дайна не помітила, як стиснув зуби Макулов. Вони з Віктором встали і, сказавши, що ненадовго відлучаться, пішли.
Дайна вела нареченого по вже знайомій їй стежці до лісу. Коли в таборі вже не могли їх ні бачити, ні чути, вона зупинилася. Віктор насупився, нічого не розуміючи.
– Що ти хочеш сказати? До чого така таємничість?
– Власне кажучи, це повинна була б бути сцена ревнощів, та часу бракує. Так що скажи мені просто, як довго ти кохаєш Еріку?
– Ти жартуєш? – Тон був насмішкуватий, але очі його видали. Дайна могла б заприсягтись, що він відчув полегшення від того, що може більше не ховати свої справжні почуття.
– Не жартую. Та не хвилюйся ти так! Все гаразд, звісно, якщо ти згоден бачити в мені не дружину, а подругу. Чи Еріка помилилася, і тобі до неї байдуже?
– Не могла тобі сказати про це Еріка. Вона не могла бути певною… Та і не наважилася б зробити тобі боляче.
– Знаю я, на що вона могла, а на що не могла наважитися. Та з нею буде інша розмова. Так давно?
– Давно. Ще до знайомства з тобою. Я чесно намагався забути її, і зрозумів, що вона потрібна мені, навіть якщо зрадила. Вибач, Дайна.
– Зрозуміло. Підіб’ємо підсумки. Мій жених і моя подруга давним-давно кохають одне одного, та при цьому вирішили морочити мені голову своїми сварками трохи не три роки. А тепер, коли весілля, можна сказати, вже на носі, і розривати заручини вже просто непристойно, вони раптом зрозуміли, що жити одне без одного не можуть…
– Дайна, я ще раз перепрошую…
– І при цьому ще хочуть, щоб я розробила план відступу. Обурливо!
– Дайна, я довго думав про це, і прийшов до висновку, що є єдиний вихід – одружитися і розлучитися в Штатах. Ти всього три місяці пробудеш моєю дружиною…
– Що?! Віктор, ти тямиш, що несеш?
– Але ж заручини можна розірвати тільки з причини зради. Мабуть, не твоєї, бо ти – княжна, і просто не дозволила б собі нічого такого. Та якщо ми оголосимо про розрив заручин з причини моєї зради, а потім я одружуся з Ерікою, її ім’я виваляють в багні. Їй не вибачать, що заради неї покинули їх улюбленицю-княжну. Еріка не зможе жити в Чекрані, а без Чекрани вона теж не зможе, тут вся її родина…
З очей Дайни бризнули сльози. Хоча вона не любила Віктора і бажала йому щастя з Ерікою, все одно вона відчувала себе ображеною.
– Значить, Еріка не витримає розлуки з батьківщиною? А я повинна була покинути все і їхати за тобою в Штати? – Віктор почервонів, немов помідор, та це не задовольнило Дайну. –І головне – те, що буде підмочена репутація Еріки, а до моєї тобі байдуже? Від розриву заручин я програю в будь-якому випадку. Та невже не можна було хоч спробувати підсолодити все це? Було б цілком справедливо залишити все, як є. Подивилася б тоді і на тебе, і на Еріку в якості подруги нареченої!
– Значить, ти не пристаєш до мого плану?
– Звісно, що ні! Якого дідька я повинна в церкві присягатися у вічному коханні, збираючись при цьому розлучатися через три місяці? До того ж ти забуваєш одну річ – в нашому роді не було розлучень… Що ж ти так почервонів, бідолашний? Мабуть, ти добре пам’ятав про це, та вирішив, що заради твоїх прекрасних очей я переступлю через тисячолітню традицію? Ну? Мовчиш? Ото ж!
– Я одного не розумію, Дайно, ти що – закохана в мене? Чого ти так ображаєшся? За цей вечір ти приділила мені більше уваги, ніж за минулий рік заручин!
– Вікторе, ти сама скромність. Та мене дратує, що ви з Ерікою стільки часу мовчали! Ви б ще вирішили відмінити вінчання просто на порозі церкви! – Вона хитро глянула на Віктора. – Ну, і саме собою, я не дуже задоволена тим, як ніжно Костя обіймає мою подругу. Один уведений чоловік – ще нічого, та два – це забагато!
– Ти і Макулов? – Віктор провів рукою, пригладжуючи волосся. –Хоча, якщо подумати, чому тут дивуватися? Ви обидва трохи не від сього світу і зшаленіли на цьому Ельдорадо.
– Не будемо зосереджувати увагу на мені. Сьогодні на повістці дня – ти і Еріка. Я згодна придумати що-небудь для розриву заручин, але вимагаю викупу.
– Чого ти хочеш? Я повинен був відразу здогадатися, що такий прояв почуттів не просто так.
– Саме так. Я і досі зла на Еріку, тому до завтрашнього вечора ми – закохана пара.
– Заразом і Макулова роздратуємо?
– Точно. Потім розберемося, хто з ким одружується, і я тебе з рук в руки віддам твоїй любій. І тоді до кінця експедиції ти поводитимешся нижче трави, тихіше води. Я збираюся взяти активну участь в пошуках міста, і хвіст у вигляді тебе чи Сініцина мені геть не потрібен. Згода?
– А що мені залишається? До того ж, з Ерікою сваритися набагато цікавіше, ніж нападати на Макулова. Він мені відразу не сподобався. Мабуть, братські ревнощі…
– Братські? Ну ти й зухвалий! Значить, домовились? Та угода – якщо базікатимеш, якщо хоч щось розповіси хоч комусь, а особливо Еріці чи Кості, якщо хоч знак подаси, що все владналося – весілля відбудеться, а Еріка буде не нареченою, а подружкою.
– Гаразд, зрозумів. Це серйозна загроза, тому буду мовчати, немов риба.
– От-от, а тепер ходімо, мені ще сьогодні Макулову треба сцену зробити…
Костя з тривогою дивився в той бік, куди пішли Дайна з Віктором. Що їй могло знадобитися? Що їй могло знадобитися такого, що не міг би дати він? Костя, гірко всміхнувшись, привітав себе з тим, що нарешті в ньому прокинулись дрібновласницькі інстинкти. І, доки не повернулася Дайна, він подумки повторював про себе одну фразу: “Вона не твоя”.
Приблизно через годину Дайна повернулася. Макулов обдивився її та, не помітивши слідів пристрасних обіймів або поцілунків, трохи заспокоївся. Та більше так не можна. Він, звісно, не закоханий в Дайну, і не може запропонувати їй руку та серце, але противитися жаданням свого тіла він теж більше не може. Йому постійно хочеться обіймати і пестити її, і він певен, що їй цього хочеться не менше. А наречений в такій справі страшенно заважає, тому треба якомога скоріше пояснити їй, що Віктор любить Еріку, а не її.
Так Макулов намагався запевнити себе в тому, що його бажання відкрити Дайні очі ніяк не зв’язане з подіями дворічної давнини, а продиктоване егоїзмом.
До кінця вечора Костя зі злістю спостерігав, як кохаються Віктор та Дайна. Вона що – з ланцюга зірвалася? Або нарешті зрозуміла, що на острові нема журналістів? Після вечері всі потрохи стали розходитися. Першою пішла Дайна, з огидним, як вважав Костя, придиханням прошепотівши Вікторові, що чекатиме його в наметі.
Макулов теж піднявся.
– Мені треба обговорити з Дайною плани на завтра, – сказав він, звертаючись до Віктора. Той знизав плечима, що мало означати згоду. Сам він при цьому подумав, що більш безглузду причину годі було придумати, якщо враховувати те, що в розпорядженні Кості був цілий вечір.
Макулов підійшов до намету і тихо покликав Дайну. Вона не озвалася. Він зазирнув в намет, та там її не було. Раптом на нього ззаду хтось накинувся і повалив на землю, не давши вийти. Першою думкою Кості було добряче напіддати нападникові, та за мить він відчув на своїх очах ніжні дівочі руки. Дівчина хотіла, щоб він відгадав її ім’я.
– Еріка?
Дайна з обуренням відпустила його, та так різко відсунула руки, що скотилася з його спини. Костя скористався з цього і заключив її в полон своїх рук.
– Ти чекав Еріку?!
– А ти ревнива, так? Я теж. Та якби я чекав Еріку, то підійшов би до її намету. А от чого ти сьогодні так притискалася до Віктора?
– Він мій наречений, чи не так? Ти сам постійно нагадуєш мені, що в нас з ним весілля через… невдовзі.
– Не виходь за нього.
– Приїхали! Ти хоч сам розумієш, що таке княже весілля? Ми, правда, вирішили не влаштовувати всенародного свята, та великого прийому все одно не уникнути. Як ти гадаєш, відреагує моя родина, та що там родина? Вся Чекрана буде шокована, якщо княжна втече з-під вінця!
– Але ж ти не кохаєш його. І він тебе теж. – Костя зітхнув. Звісно, вона відчує себе ображеною, але він постарається, щоб вона не довго сумувала за Віктором. – Він кохає Еріку…
– Я знаю. Ми вже з ним говорили про це. Я не буду проти його зв’язку з моєю подругою, якщо про це ніхто не дізнається.
– Ти не жартуєш?!
– Звісно що ні. Зараз вже запізно що-небудь змінювати, а тому найкраще буде використати цей стан речей.
– Ти маленьке чудовисько. А ми з тобою?
– Хіба існуємо ми?
– А ти не відчуваєш? Нас нестримно тягне одне до одного.
– Ти хочеш одружитися зі мною? – Тон Дайни з серйозного раптом став жартівливим. Вона сама це помітила і подумки обізвала себе бездарністю, геть позбавленою акторського дару. Навіть якщо його відповідь занадто важлива для неї, не варто видавати своїх почуттів зміною тону розмови.
Костя зніяковів.
– Ні, про шлюб мова не йде. Але і такий варіант виключити не можна. Крім того, шлюб зовсім не обов’язковий для декотрих речей… – Він почав легесенько цілувати її.
– Я теж так вважаю. Тому, доки Віктор буде плутатися з Ерікою, я буду… з тобою!
Весь запал Кості раптом пройшов. Якого дідька? Він аж ніяк не збирається спати з чужою жінкою. Ніколи цього не робив і робити не буде. І вже тим більше йому не хочеться ні з ким ділити коханку. Навіть з чоловіком-рогоносцем.
– Е ні! Так не годиться! Ти завтра ж розірвеш заручини!
Дайна з усмішкою подивилася на нього.
– А навіщо? Як говориться, що я з того буду мати? Мій наречений одружиться з моєю подругою, а я придбаю сумнівний зв’язок, який, втім, не виключає шлюбу в далекому майбутньому?
– Ти просто жахлива, Дайно! Ти подумала про Еріку?
Дайна трохи не плакала. І він перш за все думає про Еріку! Є на світі хоч один чоловік, якому буде байдуже до її подруги, який перш за все піклуватиметься про неї, Дайну?
– Забирайся геть! Зі своїм життям і зі своїми подругами я розберуся сама, без твоєї допомоги!
Збентежений її раптовою зміною настрою, Костя вийшов надвір. Чорт би забрав цю Дайну! Він не міг повірити, що вона і насправді така, якою зараз показалась йому. Що ж ти робиш, дівчинко? І як він, цікаво знати, буде пояснювати Еріці, що їй приготували роль коханки чоловіка княжни? Дурниця яка!
Дайна, стримуючи сльози, повернулася до стінки. А на що вона розраховувала? Що Костя впаде на коліна і почне благати її стати його дружиною? Яка нісенітниця! Те, що вона закохалася в нього, ще не означає, що він відповідає їй тим же. Та він ніколи і не приховував, що не проти з нею переспати, але про почуття мови не було. Так чому ж їй боляче від усвідомлення того, що вона вже майже готова вступити і прийняти його умови? Вона не дурила себе. Ще один-два дні – і вона впаде до його рук наче якийсь спілий фрукт. І всі про це дізнаються, бо зв’язки княжої родини завжди помітні.
Дайна все ще сварила себе, коли до намету вліз Віктор.
До її подиву, він не ліг відразу спати, а тихенько обійняв її.
– Дайна, я не знаю, які шалені думки крутяться в твоїй голові, та я не хочу, щоб ти повертала мені свободу, якщо це завдасть тобі забагато неприємностей. Колись ти мені дуже допомогла, і я цього ніколи не забуду. І Еріка теж. Ти не звинувачуй її, будь ласка. Вона ж не винна, що покохала мене. Якщо хочеш, я одружуся з тобою. Ми з Ерікою зачекаємо…
Дайна нервово засміялася і подивилася на нього. Віктор здавався здивованим. Дайна згадала, що він ніколи не бачив її такою заплаканою. Та він цього заслуговує – нехай відчує себе трохи винуватим. Не самій же їй страждати, справді.
– Чого зачекаєте? Моєї смерті?
Віктор зніяковів ще більше, хоча хвилину тому йому здавалося, що далі вже нема куди.
– Вибач, Дайна. Я можу чим-небудь допомогти?
– Ні, лягай спати. До свого мішка. – Потім, подумавши, додала: – А ще краще – з Ерікою. Йди до неї, я більше не твоя наречена. Завтра все буде зовсім інакше.
Двічі повторювати не прийшлося. Ніколи ще Віктор не пересувався так швидко. Дайна залишилася сама, та ненадовго.
– То що ж ти з того матимеш, Пацца? – пролунав в темряві голос Кості. І Дайна могла б заприсягтись, що почула в ньому ніжність.
– Ти знов підслуховував?
– Та ні, просто проходив повз намету і почув вашу розмову.
– Дослівно?
– Майже.
– Тоді ти повинен був йти дуже повільно…
Костя пальцями перебирав її волосся.
– Я не поспішав…
Він обійняв Дайну, і вона, вмостившись зручніше в його обіймах, заснула, вткнувшись носом йому в груди і зігріваючи місце під серцем своїм диханням.
– Спи, крихітко. Події цього дня цілком здатні звалити кого завгодно. Навіть таку горду маленьку княжну.
Сам Костя ще довго не міг заснути. Він думав про те, що ж насправді Дайна отримає від розриву заручин. І не знаходив жодної хоч трохи задовільної відповіді. Хіба що свободу. Свободу цілуватися з тим, з ким хотіла, а не з не коханим нареченим.

Віктор повільно, обдивляючись все навколо, йшов в напрямку берега. В наметі Еріки не було, Денис сказав, що вона пішла прогулятися.
Три роки. Цілих три роки йому знадобилося для того, щоб зрозуміти: в будь-якій справі необхідно вислухати обидві сторони. Зараз він безмірно жалкував, що не дав Еріці можливості пояснити, а відразу виніс вирок.
Чому, ну чому ми завжди віримо менше всього тим людям, яких любимо? Здавалося, слова Еріки повинні були б бути для нього важливішими слів її колишнього хлопця, якого Віктор взагалі майже не знав. Так чому ж він повірив йому, а не їй? Може так буває завжди, коли любиш? Закохана людина починає вважати себе негідною предмета свого кохання і заздалегідь налаштовує себе на можливість зради з боку коханої, бо вона напевно намагатиметься знайти кращого за нього… І ось потім, коли виникає найменший сумнів, ти вже цілком впевнений в зраді. Чи так було з ним? Дивна річ – самоаналіз. Починаєш ритися в душі і шукати причини своїх вчинків. А здійсненню цих самих вчинків цей аналіз не передує, так було і в його випадку. Він просто відчув себе смертельно ображеним, як же – дівчина обрала іншого! Тоді йому здавалося, що, звісно, він не може вибачити зрадницю, цього вимагала його гордість. Тепер він зрозумів, що насправді не тільки міг, але і хотів вибачити Еріку. Він хотів повернути те, що було між ними. Проблема в тому, що Еріка не схотіла повернутися і ще раз спробувати все пояснити, вибачитись, якщо винна. Вона, здавалось, зовсім забула його. Віктору завдавала болю кожна плітка про нового хлопця Еріки. Він не міг бачити її з іншим, а тому щиро радів, коли вони переїхали до нового будинку. Віктора закрутила круговерть проблем, йому іноді здавалося, що все це – сон, що насправді він не аристократ, і в нього нема цих проклятих підприємств, про добро яких треба невсипно турбуватися. І ніби це не він заручився з княжною Чекрани…
Його мати не схвалювала цих заручин. Вона весь час залишалася на боці Еріки, докоряючи синові за те, що він покинув таку чудову дівчину. Віктор не розповів їй про всі обставини розриву. Це була не та тема, яку легко обговорювати. І одного разу його мати мимохідь, але дуже докірливо, ніби він образив її саму, повідомила, що Еріка лежить в лікарні, що в неї викидень. Вона вважала, що це була дитина Віктора. А Віктор отримав ще один доказ зради Еріки, бо ж він завжди уберігався. І все таки, не дивлячись ні на що, він ніби відчував її біль і на мить захотів бути разом з нею, втішити її. Його мати заявила, що його намір оженитися на Дайні – чергова помилка, і вона не братиме в цьому участь. Вона дотрималась слова, поїхавши в навколосвітню подорож, щоб не бути присутньою на весіллі.
Віктор вийшов на берег. Еріка сиділа на піску майже біля самої води, підстеливши під себе джинсову куртку. Вона обійняла руками коліна і уперлася в них підборіддям. Над морем зійшов місяць. Він був ще не повний, але вже досить яскравий, щоб посеребрити хвилі на воді. Еріка дивилась на місяць, не помічаючи наближення Віктора.
Він підійшов до неї ззаду, сів поряд і міцно обійняв, не давши вирватися, коли вона нарешті побачила його.
– Еріка, нам треба поговорити…
– Навіщо?
– Я хочу обговорити те, що трапилося три роки тому, – твердо сказав він.
Еріка з усмішкою глянула на нього.
– А я – ні.
Та Віктора ані трохи не збентежила її відповідь. Він був готовий до того, що розмова буде тяжкою.
– Повір мені, Еріка, я дуже жалкую, що тоді не вислухав тебе…
Еріка подивилася на нього довгим важким поглядом.
– Я була вагітна від Валі, що тобі ще потрібно знати?
– Це могла бути і моя дитина! – Віктор і не помітив, що сам почав шукати їй виправдання. – Могла, чи не так?
Еріка лише сумно похитала головою.
– Ні, навряд чи. Ти завжди був дуже обережним.
Схоже, вона не збиралася нічого додати до сказаного. Віктор цього не міг зрозуміти. Вона начебто і визнає, що завагітніла від іншого, але зовсім не намагається виправдатися. А не намагаються виправдатися тільки люди, що не відчувають за собою провини.
– Еріка, я задам тобі дуже просте запитання і хочу, щоб ти відповіла на нього. Те, що тоді розповів той сучий син, – правда?
Дівчина гнівно глянула йому просто у вічі.
– Навіщо тобі знати? Щоб заспокоїти сумління, яке раптом прокинулося?
Віктор встав і, піднявши Еріку, притягнув її до себе.
– Я просто хочу, щоб між нами не залишилося недомовленого. Я… Я більше не наречений Дайни. Вона розірвала заручини. І я подумав, що, можливо, ми…
– І ти подумав, що тепер міг би дати мені другий шанс, але спочатку хочеш з’ясувати наскільки я винна? Хочеш знати, чи дійсно я тебе зрадила? Ну так слухай: я не пам’ятаю! Ні чорта не пам’ятаю! Вірогідно, я таки зробила це, тому що навряд чи дух святий зробив мені дитину! Але, як і ти, я можу тільки здогадуватися, бо, судячи з усього, того вечора мене напоїли якимось наркотиком. Та це не змінює стану речей! Бо такий безгрішний святоша, як ти, і думати не може про зв’язок з жінкою, подібною до мене!..
Її промова була перервана цілунком. В ньому була вся ніжність світу і все каяття. І вся любов. І вся жага.
– Боже мій, Еріка, я і подумати не міг… – Він невесело всміхнувся. – Здається, питання ставиться тепер інакше: чи зможеш ти вибачити мене? Будь ласка, пробач, бо ти все одно не зможеш ненавидіти мене сильніше, ніж сам я зараз. Я кохаю тебе, Еріко! Я не зміг розлюбити тебе за всі ці роки, як не намагався. А ти? Ти любиш мене? І чи вибачиш?
Еріка посміхнулася крізь сльози, що застилали очі.
– Звісно! Який же ти дурник, Вікторе, коли можеш мати сумнів в цьому. Я кохаю тебе. Але, сподіваюся, ти усвідомлюєш, що я не в монастирі жила всі ці роки, бо зовсім не збиралася довіку чекати тебе…
– Помовчи, Еріка. Імена твоїх коханців надійно зафіксовані в моїй пам’яті, бо я скаженів від ревнощів кожен раз, коли дізнавався про чергового щасливця…
– Ти так кажеш, ніби я і насправді змінювала хлопців, наче рукавички! Взагалі їх було зовсім небагато.
– Якщо більше нуля, це вже забагато. Та я зроблю так, що ти навіки забудеш про них, кохана. Ти підеш за мене заміж, Еріка? Я питаю, тому що іншої жінки в мене все одно не буде, і якщо ти відмовиш мені, так і помру старим парубком…
Еріка посміхнулася.
– Так. Моя відповідь – так, коханий.

Наступного ранку Костя прокинувся в наметі один. Розправив одяг, зняти який вчора не мав шансу, і вийшов шукати Дайну. Табір ще спав. Тільки починало розвиднятися.
Дайни не було видно, і Костя вирішив почати пошуки з узбережжя. Там він її і знайшов.
Брак купальника виявився для Дайни проблемою. Але безвихідного стану не буває, а тому вихід був знайдений. Костя, затримавши подих, спостерігав, як Дайна в майці і трусиках входить в воду. В світі проміння сонця, що тільки сходило, вона здавалася неземною істотою. Її волосся, розсипане по плечах і трохи розпатлане морським вітерцем, відливало кольором червоного дерева. Костя цього не бачив, але підозрював, що її очі прикриті.
Не давши собі звикнути до холодної зранку води, Дайна добігла до достатньої глибини, а потім пірнула, повністю сховавшись під водою.
З тривогою Костя спостерігав, як над нею зійшлися блакитні води моря. Та ось вона з’явилася над стривоженою гладдю, високо піднявши голову. Її волосся, гладенько вкладене водою, рівною хвилею лягло їй на спину. На обличчя впав промінь сонця, ласкаючи його своїм теплом.
За хвилину Костя вже приєднався до неї. Піднявши хвилю бризків, він поринув у воду і в декілька сильних гребків наблизився до Дайни. Вона засміялася, коли він, зануривши пальці в її волосся, пригорнув її до себе і торкнувся вустами її вуст в ніжному цілунку.
– Доброго ранку, Дайна, – стиха прошепотів він, все ще продовжуючи обіймати її.
Піднявши голову, вона глянула йому в очі. Вони були майже чорними, з короткими густими віями. З волосся, що ледве не доходило йому до пліч, крапала вода. Одна неслухняна прядка знов впала йому на очі, і Дайна губами убрала її. Костя затремтів від хвилі пристрасті, що накрила його, але Дайна того не помітила. Вона продовжувала вкривати його обличчя поцілунками, і він почав відповідати їй тим же.
Відірвавшись від її вуст, Костя прошепотів, зігріваючи диханням її щоку:
– Може, відповіси на моє вітання?
– А це хіба не відповідь? Завдяки тобі цей ранок насправді став для мене чудовим. Сподіваюся, для тебе також.
– Для мене будь-який ранок, що я зустрів з тобою, – чудовий. Я вийшов до моря знайти Дайну, те дівчисько, що вчора ладне було послати мене до чорта за те, що я, як їй здалося, занадто захищаю її подругу. Я хотів попросити в неї вибачення за те, що мимоволі образив її, але не знайшов свою дівчинку. Замість неї я побачив Діану, що виходить з піни морської. Може богиня перетворить мене за це на камінь, та я не міг не милуватися нею.
Обличчя Дайни почервоніло, і вона сховала його на грудях Кості.
– Моя Діана…
– Ні, ти помиляєшся. Діана – богиня лісу та полювання, богиня-дівчина. А з моря вийшла Венера. Ну а я… Я просто прийшла скупатися, тому що тільки вранці можу робити це без купальника…
– Яка різниця?! Все одно ти – моя богиня. В тобі дивним чином поєднуються юність і невинність Діани з красою і магічною привабливістю Венери.
– Хто ж я тоді?
Костя провів пальцем по її губах, розтягуючи крапельки води, що впали на них після того, як нахабна чайка підняла з поверхні моря сніп бризків, спіймавши необережну рибку.
– Ти – Пацца. Моя Пацца…
Ще трохи поплававши, вони пішли до берега.
– Не дивись на мене, – попросила Дайна.
– Та я ж бачив тебе, коли ти входила у воду… – почав було він, але миттєво відвернувся, спіймавши її соромливий погляд, коли вона, погодившись з ним, стала виходити з води.
Дайна загорнулася в рушника і обійняла Костю.
– Вибач і ти мене за те, що не схотіла вчора тебе слухати. Просто… Просто мені замало того, що ти можеш запропонувати, тому що я ко… – Вона не договорила, бо він притиснув пальця до її губ.
– Не треба, будь ласка!
Дайна покірно замовчала. Він має рацію, до чого тут кохання? Мабуть, він і досі любить Інну, а на цьому острові все нагадує йому про неї. Може, і вона обіймала його тут… В животі виник комок при думці про таку можливість.
Коли вони повернулися до табору, всі вже прокинулися, і біля вогнища кипіло життя.
Віктор та Еріка сиділи біля вогню, щільно притиснувшись одне до одного, наче пара голубів. Ніхто, здавалось, цьому не здивувався.
– Гей, Вікторе, тобі не здається, що я міг би напіддати тобі добряче за те, що вкрав мою дівчину? – посміювався Денис, який сидів поряд з ними. – Це не справедливо. Я залишився без пари. Хіба спробувати залицятися до княжни…
Тут втрутився Костя, що підійшов до вогнища.
– Ну вже ні, брате! Спробуй підійди – шию скручу!
Всі обернулися на Макулова. Він стояв за спиною Дениса, а поряд з ним стояла Дайна. І вони обіймалися.
Якщо хто і здивувався, то не видав цього. Та Костя з Дайною миттєво стали черговим об’єктом для жартів.
– Стоп! – крикнув Генка, піднявшись і кинувшись до свого намету. – Нікуди не йдіть і з місця не рушайте!
Через кілька хвилин він повернувся з фотоапаратом в руках і став знімати Дайну з Макуловим, заходячи з усіх можливих боків.
– Дайна, ти хоч уявляєш собі, скільки коштуватимуть ці знімки, коли я віднесу їх до видавництв чекранських газет? Я буду багатий, як Крез! Постій, постій, ще разок!..
Дайна вправно вихопила в нього з рук камеру.
– Білявий, якщо ці знімки залишать межі твого фотоальбому, я особисто потурбуюся про те, щоб Пишці в руки попали твої фотокартки, ті самі, де ти з однією не дуже одягненою моделлю. Пам’ятаєш, три роки тому? То-то й воно! – зауважила вона, коли Гена миттєво сховав фотоапарат під рогожу, на якій сидів.
Та Олену вже було не зупинити.
– Що за фотомодель? Зараз же розповідай!
– Дайна, – трохи докірливо зауважив Гена, – так нечесно. Твоїх фотокарток ніхто не побачить, але мені тепер не жити, якщо не розповім все Пишці.
– Сам винен. Але ти можеш піти до відділу світської хроніки і розповісти про те, що сфотографував мене. Тоді все буде справедливо…
– Ха! Цікаво, який дурень мені повірить?
Денис, посміхаючись, обдивився друзів.
– Вам-то добре, а мені як – одному-однісінькому?
– Можеш спробувати спіймати в морі русалку, – співчутливо порадив Костя.
– Щиро дякую! От розумна порада, піду ввечері, може, сподобаюся якійсь німфі…
Віктор, ще трохи ревнуючи Еріку, додав:
– Або німфоманці, що, мабуть, значно краще!
– Ото справді! – зареготав Денис. – Та, здається, не з моїм це щастям.
– Без жартів, хлопці, – тон Кості став більш серйозним. – Сьогодні ми з Дайною йдемо шукати Ельдорадо. Хто хоче – ходімо з нами, але примусити нікого я, звісно, не можу.
Віктор гірко зітхнув.
– Я так і знав! Чого ще чекати, якщо єднаються двоє навіжених!
Дайна недобре поглянула на нього.
– Еріка, коли ми з тобою підемо купувати сукню для подружки нареченої?
Віктор перелякано кинув очима на Дайну.
– Мовчу, мовчу, навіть рота не розкриваю! Тільки не це!
Дайна посміхнулась і підморгнула Еріці.
– Чого це він, га?.. Не можу я йти на весілля найкращої подруги чорт зна в чому! А якщо наші сукні будуть недобре дивитися поряд? Ні, краще вже купувати разом.
Макулов продовжував.
– Дайна знайшла одну зачіпку, і ми вирішили за неї вхопитися. От послухайте…

Денис присвиснув.
– Так ми що, весь час ходили по вулицях Ельдорадо, не помічаючи цього? Нічого собі! Чур, я з вами, друзі. Нізащо не промину такого відкриття!
– Це ще тільки припущення… – почала Дайна, та Гена її обірвав.
– Але ж вельми вірогідне? Ми з Пишкою приєднуємося.
Еріка, весело блимнувши очима на Віктора, додала:
– Та всі підемо, залишилось тільки запитати нашого “Бабу Ягу – проти”…
– Якщо ти думаєш, що я відпущу тебе до цього чортова ліса саму, то дуже помиляєшся! Куди ти – туди і я!
Костя подумав, що навряд чи Еріці при нагоді допоможе чоловік, що вхитрився заблукати в лісі на стежці з картою в руках…
– Ех, – пробурчав Віктор, – нема тут Юрія Олександровича! З ним-то ми б вам показали, де раки зимують. А один я в полі не воїн, тим більше, якщо Дайна об’єдналася з професором…
– Так, – додав Гена, – слава богу, що Сініцин забрався геть – він би нам весь кайф перебив!
Театрально прокашлявшись, Макулов скромно зауважив:
– Я б сказав, що бог тут ні при чому…
Всі здивовано подивились на нього.
– Що ти цим хочеш сказати? – обережно запитала Дайна.
– Ну, я два роки вчився по обміну в Петербурзі, а там був такий дивний інститут, він називався Інститут експериментальної археології…
– І?.. – Всі чекали продовження, затримавши подих. Але витримати до кінця паузу Кості не вдалося – Дайна зайшлася реготом, немов справжня навіжена.
– І… там… ой, не можу! Уявляю обличчя бідолашного Сініцина!
Костя продовжував, не звертаючи на неї уваги.
– Ми в інституті займалися тим, що намагалися зробити знаряддя праці, аналогічні стародавнім, щоб перевірити на собі процес їх виготовлення – скільки часу на це йде, скільки сил, чи можливо в принципі… Скажу просто – Сініцин в експедиції був зайвим. На березі багато голишів. В мене досвід виготовлення чоперів та рубил. А він за все життя нічого дійсно стародавнього не знайшов, тому дуже легко повірив…
Віктор трохи не задихався від гніву, що переповнював його.
– Ви… Ви обдурили старого…
Макулов підняв руку, зупиняючи промову.
– Зовсім ні! Всі чули, я його попереджував, що в нашій місцевості нема палеолітичних стоянок, чопери можуть бути природними (це насправді майже так – мені нізащо не вдалося б за одну ніч стільки наробити), а вид рубила геть не характерний для південних регіонів! Він мені не повірив, тому нема моєї вини, бо я попереджав!
Дайна припинила сміятися, хоча і не скоро.
– Що ж тепер буде?
Макулов знизав плечима.
– Нічого дуже страшного. Приїде з трьома найкращими археологами Чекрани, які нам стануть у пригоді, коли ми знайдемо залишки міста. Розлютиться, звісно. Та це не смертельно – два роки тому я вже пережив щось таке.

За годину шукачі стародавніх цивілізацій, захопивши карти, лопати, ліхтарі і мотузки (про всяк випадок), вирушили до лісу. Пам’ятаючи про “зникнення” Віктора і Сініцина, всі намагалися триматись ближче до Макулова, свято вірячи, що вже він напевно не загубиться.
Починати розкопки вирішили посередині лісу.
Розкопували стежку майже до обіду, дійшли до ґрунтової води, але нічого не знайшли. Всі були дуже засмучені, навіть Віктор втримувався від єхидства.
Макулов розлючено кинув лопату і піднявся, дратівливо дивлячись на яму, що виникла на місці стежки. Дайна тихо підійшла до нього ззаду і обійняла за талію. Він озирнувся і пригорнув її до себе.
– Ти не передумала фінансувати розкопки? Адже ми можемо так нічого і не знайти.
– Дурниці! – втрутився Гена. – Як кажуть, хто шукає, той завжди знайде. І ми неодмінно що-небудь знайдемо. Цей острів – райське містечко, напевно тут колись жили люди.
– Так, Костя. Я і не розраховувала, що варте лише махнути лопатою – і з’явиться Ельдорадо. Тому розкопки не припиняються. – Вона ніжно поцілувала його в щоку. – Все буде добре.
– На сьогодні робота закінчилася, – оголосив Костя. – Можете відпочивати.
– Ходімо до моря, – запропонувала Олена.
– В мене краща пропозиція, – Костя поцілував Дайну в темну потилицю. – Ідіть за мною. Минулого разу ми знайшли тут маленьке озеро з прісною водою. Гадаю, дівчатам це сподобається.
Макулов навіть не дивився на карту – дорогу до цього місця він знав занадто добре. Тут він часто спостерігав за тим, як купається дружина, вона не заперечувала. Не рідко він приєднувався до неї. Це місце було святим для нього, і він не хотів приводити сюди гамірливу компанію. Хоча, озеро все одно рано чи пізно знайшли б. А сьогодні, бавлячись з Дайною в доганялки в морі, він зрозумів, що більше не боїться впустити когось до свого маленького світу, частиною якого було і озеро.
Скоро вони побачили його. В озері з дивно чистою водою відбивалися, немов в дзеркалі, дерева, що оточували його з усіх боків. Дівчата, які ще вранці вирішили після розкопок йти до моря, на той берег, що буде ближче, були в купальниках. Вони з побоюванням поглядали на водоймище. Хто його зна, що там на дні.
– Не бійтеся, ¬– підбадьорив їх Костя. – Вода чиста, дощова. Якщо якісь тварі і живуть, то не страшні і безпечні. Так що насолоджуйтеся.
Хлопці увійшли до води першими, покликавши до себе дівчат. Скоро вони всі весело бризкалися водою.
Дайна, посміхаючись, сиділа на березі, на великому камінні, спустивши ноги у воду. Їй дуже кортіло скупатися, та не в самій же білизні.
До неї підійшов Костя. Він протягнув їй руку, і вона, вже звично вхопившись за неї, піднялася.
– Ходімо зі мною, – покликав він її.
Вони вийшли на стежку. Костя пішов вперед, а Дайна трохи затрималась, виймаючи камінець з сандалії. Стежка круто повертала, і, коли Дайна озирнулася, Костя вже зник. Вона пішла швидше. За поворотом його теж не було. Дайна озирнулася. Куди, цікаво знати, подівався Макулов?
Вона пройшла ще кілька кроків і відчула, як чиїсь сильні руки хапають її і ніжно затуляють рота. Все відбулося так швидко, що коли Дайна тільки подумала опиратися, Костя її вже відпустив. Зі стежки він втяг її до заростів дерев і плюща. Дайна обернулася до нього лицем, щоб виказати все, що думає про нього з приводу таких жартів.
За спиною Кості, крізь листя, їй відкрилося ще одне озеро. Костя протягнув їй руку, і, не кажучи ні слова, вони пішли, зачаровані навколишньою красою, до озера.
Воно було зовсім маленьке, мабуть, менше басейна Дайни в палаці. З усіх боків його оточувало каміння, до якого приріс плющ, і дрібні кущі. Зверху крони дерев розходилися над озером, і сонячні промені прогрівали його воду. Воно було ще більш прозорим, ніж перше, але в ньому не було такого гарного віддзеркалювання. Зате крізь воду було видно дно, теж викладене камінням. Якби Дайна не знала, що якнайменше років п’ятсот тут не ступала людська нога, вона б подумала, що озеро – рукотворне.
З одного боку озера догори підіймалась невисока кам’яна стіна, з якої падала не дуже широка стрічка води.
– Вода переливається з великого озера, там зараз наші. Вони тебе не побачать – з того боку не можна нічого помітити, бо озеро оточене деревами та плющем. Зі стежки також нічого не видно, я перевіряв. – Він не сказав, що таке місце шукав спеціально, щоб розрадити дружину, яка, як йому здавалось, вже почала нудьгувати на острові. Але так і не встиг їй показати… Та Дайні зовсім не обов’язково про це знати.
– Ти можеш викупатися тут, я не буду дивитись.
– А як же ти?
– Я прийду сюди потім…
– Не треба. Я хочу поплавати з тобою.
Швидко скинувши штани та сорочку, що вже набридли, але в лісі без них не обійтися, Дайна увійшла в воду.
Озеро виявилося досить глибоким, дуже швидко Дайна вже не торкалася ногами дна. За хвилину до неї приєднався Костя, ведучи її за собою до водоспаду. Він захопив мило і, не звертаючи уваги на заперечення Дайни, почав мити їй волосся. Воно було дуже густим і трохи жорсткішим, ніж він пам’ятав його, мабуть через солону морську воду. Костя дуже хотів відмити його дочиста, щоб знову насолоджуватись його блиском та м’якістю.
Якби хтось сказав йому хоч десять хвилин тому, що він відчуватиме таку гостру насолоду навіть не цілуючи дівчину, а лише перебираючи її волосся, Костя назвав би його дурником. Йому були далекі такі сентименти. Але зараз... Зараз він хотів зупинити час, щоб запам’ятати почуття, що захопили його, щоб запам’ятати обличчя Дайни, на якім блукала замріяна посмішка.
Дайна, розплющивши очі, обернулося до Кості і, нічого не кажучи, взяла в нього мило. Вона потягла його за собою під маленький водоспад, взявши за руку. Він і не думав опиратися.
А потім вона повернула йому ту насолоду, яку він подарував їй. Її мильні долоні блукали по його тілу, і коли вона дійшла до резинки плавок, з його горла вирвався тихий стогін. Намагаючись стримати свою жагу, він відвів її руки і переклав їх собі на плечі. Дайна посміхнулась. Дуже ніжно вона поцілувала його очі, а коли він прикрив їх, почала мити його обличчя, проводячи вивчаючими пальцями по чолу, щокам. Коли вона дійшла до рота, Костя спіймав її пальці губами. Дайна відчула, як по тілу пробігла легка дрож, коли він торкнувся кінчиком язика до її пальця.
Бажаючи зупинити це незрозуміле тремтіння, вона притиснулась до нього всім тілом, ніби бажала розчинитися в його силі.
Костя з тихим стогоном розстебнув її ліфчика, охопив долонями юні груди. Дайна вигнулась дугою, бажаючи продовжити ці пестощі. А він і не збирався припиняти їх. Під його вмілими пальцями соски затверділи і легесенько кололи його долоні. Костя в тремтінні нахилив голову і торкнувся вустами до маленької корони, що вінчала груди довершеної форми.
Дайна застогнала, і Костя зрозумів, що більше стримуватися не може. Потягнувши її за собою, він поплив до берега. Дайна, немов зачарована, дозволила покласти себе на м’який теплий мох біля озера. Костя, не припиняючи цілунків, звільнив їх обох від залишків одягу. Він питаючи поглянув на дівчину, ніби просив дозволу продовжувати. Дайна, яка вже надійно заплуталася в тенетах жаги, що ніби хвиля накрила її, прошепотіла:
– Так, так, так…
Костя схилився над нею… І наступної миті відкотився на метр.
Дайна відкрила очі, які потемнішали від бажання.
– Що сталося? – запитала вона в коханого, який вже одягався. – Що-небудь не гаразд?
Костя, червоний, немов варений рак, пробурмотів:
– Вибач, Дайна. Я не знав, що так вийде… Будь ласка, вибач… – І з цими словами він скрився в хащах.
Дайна, нічого не розуміючи, дивилася йому вслід. Такого оберту подій статеве виховання, що вона отримала в школі, не передбачало. Значно більше уваги приділялося випадкам, коли дівчина відмовляє хлопцеві, а не навпаки. Дайна і не думала, що таке буває.
Дайна кинулась в холодну воду озера. Вона бажала звільнитися від димки пристрасті, що оточила її розум, душу і перш за все тіло. Тільки після півгодинного швидкого плавання навкруги озера Дайна нарешті відчула, що тіло більше не сплутане незрозумілими і жахливими бажаннями. І розум звернувся до нормального ритму роботи.
Дайна відчула шалену втому, здавалось, що ще трохи – і вона більше не зможе порухати ні рукою, ні ногою. Підпливши до водоспаду, Дайна дозволила цілющому масажу спадаючої води зробити свою справу.
Що ж все-таки трапилося? Колись давно вона прийняла як щось одвічне: дівчина може віддатися тільки своєму чоловікові. І свято дотримувалася цього правила до сьогодення. А Еріка з властивою їй романтичністю казала, що переспати можна і не з чоловіком, але тільки якщо слова “кохання” та “гріх” щодо нього не римуватимуться. Тому що тільки тоді не відчуєш глибокого каяття вранці.
Можливо, це вірна позиція. Тому що з Костею Дайні навіть на думку не спало, що їх дії невірні або грішні. І зараз ні в чому не каялася. Їй було з чим порівнювати: коли Віктор насмілився поцілувати її, вона нічого особливого не відчула, зате потім кілька годин не могла примусити себе дивитись людям в очі. Їй здавалось, що вона трохи не повія.
А зараз Дайна гадала, що коли це і гріх, то геєна вогненна – мізерна плата за ті відчуття, що вона відчула в обіймах коханого, торкаючись до нього, розтаючи під його цілунками…
Дайна повернулася лицем до спадаючої води. Не встигнувши закрити очі, вона помітила якийсь блиск. Протягнувши руку до кам’яних глиб, з яких спадала вода, Дайна виявила, що між стрічкою води і камінням є невелика відстань. Причому досить велика, щоб на очі не падала вода, коли людина наближається до каменю. Дайна знайшла джерело блиску.
Її очі засвітилися радістю. На абсолютно рівній поверхні темного каменя красувався малюнок, що зображував великий листок плюща. Від нього, як підозрювала Дайна, залишились лише нікчемні залишки, але малюнок все ще можна було побачити. Вона не була фахівцем, але могла б заприсягнутись, що малюнок нанесений розплавленим золотом.

За півгодини вся маленька експедиція вивчала таємничий знак на скелі.
Костя уникав погляду Дайни, але не приховував своїх радощів з приводу її знахідки. Обидва були вдячні за те, що нікому не спало на думку спитати, що було потрібно тут Дайні, і чому вона була сама.
Костя запропонував дослідити струмок, що вибігав з озера.
За течією вони йшли ще біля години, нічого особливого не помічаючи. Костя гадав, що це, мабуть, той самий струмок, що пробігає біля їх табору, тому вони рано чи пізно прийдуть до своєї стоянки. Віктор, навчений гірким досвідом, сподівався, що так воно і буде.
Ліс з часом їх руху вглиб острова ставав все густішим і темнішим, та й сонце котилося на захід.
Дайна дала добро на використання мачете, бо ліс скоро став непрохідним. Хлопці по черзі розчищали шлях величезним ножем. Від основного русла струмка відходили маленькі струмочки, які губились в хащах лісу.
Всі вже трохи не падали від втоми. Віктор незадоволено бурчав, Еріка спала на ходу. Пишка рахувала, скількох кілограмів позбудеться в результаті цієї подорожі, а Гена мовчки махав мачете, коли підходила його черга.
Єдиними, хто, як здавалося, недосяжний для втоми і голоду, що ставав просто вовчим, були Дайна і Костя.
– От вже насправді, не хлібом самим… - всміхався Денис. – Ви тільки подивіться на них – так захоплені ідеєю, що навіть комарі їм не заважають! – Він, сміючись, вбив одного на сідницях Еріки, за що і отримав жартівливого стусана від “розлютованого” Віктора.
Дайна обернулася до них.
– Як то кажуть, до кип’ячого котла мухи не летять! І комарі також!
– Мабуть, конквістадорам в Америці приходилося значно гірше… – замріяно протягнув Денис.
Віктор здивовано поглянув на нього.
– Куди вже гірше?!
Денис, зрадівши, що знайшов вільні вуха, які ще не чули його розповідей про великих археологів минулого, почав лекцію, захопленню якої позаздрив би будь-який викладач, що втомився повторювати рік за роком одне й те саме.
Тут Макулов різко опустив мачете на зелену стіну плюща, яка стала перед ними. Просто дивно, як цей ліс вижив з такою кількістю рослин-паразитів!
Мачете розрубало зелені ліани і, дзвінко вдарившись об щось, вискочило з вже втомлених рук Кості. Від різкої луни і несподіваного спротиву в нього навіть у вухах забриніло.
Руками відхиливши завісу гілок плюща, Макулов задоволено посміхнувся. Потім почав тихенько сміятися. Його сміх ставав все гучнішим, луною розлітаючись по лісу.
Віктор перелякано покосився на мачете в руках Макулова.
– Що ви там бачите, професор? – запитав він. Макулов трохи випередив їх всіх, втомлених в довгому шляху. Навіть Дайна відстала, виймаючи камінець з сандалії.
– Дещо, що дуже розлютить Сініцина, – все ще сміючись, відповів навіжений професор.

Забувши про втому і голод, група обрізала ножицями і просто обривала віти плюща. Зелена ковдра падала до їх ніг. Видершись на високе дерево, Макулов кількома ударами мачете обрубав плющ. Той повиснув на кількох ліанах, темно-зелена ковдра заколихалася. Плющ затріщав і, зірвавшись, полетів донизу з багатометрової висоти. Археологи завчасно за наказом Макулова відійшли подалі, тому важка стрічка плюща не зачепила їх.
Вже зовсім зсутеніло, і хлопці увімкнули ліхтарі, направивши їх світло на те місце, де ще хвилину тому можна було бачити тільки плющ.
В очі їм вдарив відблиск, який на мить осліпив. Перед ними височіла стіна, вона підіймалася набагато вище лінії зрізу плюща. Вся вона була прикрашена кольоровою мозаїкою, яка місцями обвалилася, але ще трималася досить добре.
Віктор навіть застогнав, коли світло його ліхтаря вихопило на стіні велике зображення листа плюща. Воно єдине не блищало, відливаючи матовим темно-сірим кольором.
– Скільки ж можна плюща! Поїхавши з цього чортова острова, я ніколи більше не сунуся нікуди, де можна буде зустріти цю диявольську рослину! – Підійшовши до зеленої тисячолітньої ковдри, що впала на землю, підкорена силі завойовників, Віктор жбурнув її ногою. І миттєво ойкнув від болю – нога наштовхнулась на товсту гілку, яка, мабуть, потрапила в зелені тенета і при сильному штормі зламалася. – Ми ж могли загинути під цією купою салату!
Макулов, не звертаючи жодної уваги на його обурене скиглення, підійшов до стіни. Лист плюща був занадто високо, і він не міг його торкнутися, але вже і так знав, з чого він зроблений.
– Срібло,– прошепотіла Дайна. – Неймовірна кількість потемнілого від часу і вологи срібла!
– Так точно, княжна! Мабуть, вам все-таки пішли на користь лекції з археології в школі та інституті, – посміхнувся Костя, вперше після інциденту  біля озера глянувши їй у вічі. Дайна була рада цьому, немов дитина. Вона навіть не уявляла собі, що за кілька годин може так скучити за цими кусниками штормового моря в його очах, які тепер дивилися на неї з теплотою та… невже коханням? Але за мить він знов відвів погляд, зосередившись на стіні.
– Та ні, археологія тут ні до чого. Просто я занадто багато часу в дитинстві провела в кімнаті для неслухняних дітей, займаючись суспільно-корисною працею, – чисткою родинного срібла. Ти навіть не уявляєш, скільки його накопилося з часів заснування династії, і скільки раз моя поведінка виходила за межі дозволеного…
– Гадаю, що останнє я дуже легко можу собі уявити.
Макулов звернувся до друзів.
– Все. Хлопці, дівчата, шабаш! На сьогодні досить вражень, повертаємося до табору.
Віктор був дуже незадоволений, але вечеряти їм прийшлося знову ж таки бичками в томаті, бо обидві куховарки були з ними.
Розташувавшись біля вогнища, шукачі цивілізацій обговорювали тисячі проблем, але якось обходили стороною свою знахідку, ніби не вірили навіть своїм очам.
З’ївши останнього бичка, Денис з усмішкою вимовив:
– Дякую тобі, Господи, за цю чудову вечерю, і я сподіваюся, що ти в милості своїй не дозволиш, щоб мені прийшлося до кінця днів моїх проковтнути ще хоч одного бичка…
Гена приніс гітару і почав награвати якусь мелодію. Дайна стала підспівувати. На її подив, до неї приєднався Костя. Скоро Дайна, та й решта друзів замовкли, слухаючи його спів. Він співав дійсно гарно, і вони немов зачаровані прислухалися до слів давньої балади.
Костя співав про чиїсь подвиги, про завоювання земель біля моря, про різні країни, що їх побачив і підкорив герой. І кожен куплет закінчувався однаково: “Але руська дівчина з золотою гривною на шиї нехтує мною”.
Коли пісня закінчилась, роздався шквал аплодисментів.
Віктор посміхнувся.
– Хто б не написав цю пісню, він явно був верхом скромності!
– Ця пісня складена норвезьким конунгом Гаральдом Суворим, що був закоханий в дочку руського князя Ярослава Мудрого, Єлисавету, – пояснив Костя.
– Ого! – Гена з повагою подивився на Костю. – І ця пісня досі збереглася?
– Особисто я взнав її від діда, а звідки він – не знаю. Може, сам вигадав, та я завжди вважав, що це та сама пісня Гаральда.
– Стоп! – Віктор поглянув на Дайну. – Це не той Гаральд, з синами якого бився засновник вашої династії, Міхей, чи як його там?
– Здається, він. Одним з його подвигів було завоювання Чекрани. Ми це вчили ще в школі.
Еріка позіхнула.
– Не знаю, як ви, а я дико втомилася і, боюсь, не в змозі оцінити всієї краси пісні і її історичного значення, а тому перепрошую – я йду спати.
Слідом за Ерікою змився Віктор, та так швидко, що решта друзів переглянулися і посміхнулись.
Наступними здались на милість сну Білявий та Олена, побажавши Кості з Дайною і Денису доброї ночі.
Дайна не могла дочекатися тієї миті, коли, нарешті, в сон потягне і Дениса. Але він спокійненько сидів біля вогнища, розповідаючи свої нескінченні смішні і не дуже історії. Причому абсолютна більшість цих історій була про Дайну.
– Знаєш, – звернувся Денис до Кості, – адже я знайомий з Дайною ще зі шкільної лави, та що там школа – я знайомий з нею майже все життя!
– Та що ти кажеш? – ввічливо запитав Макулов.
– Так, і можу тебе запевнити, наша Дайна завжди була трохи не від цього світу. Вона була справжньою карою небесною для всіх, хто намагався підігнати її до певних стандартів…
Макулов блимнув очима на Дайну.
– Мені чомусь легко в це віриться, особливо якщо враховувати, що я одного разу був присутнім на уроці в вашому класі.
Денис зацікавлено подивився на Костю, але нічого не запитав.
– Ну, один раз – не в число… До речі, що це був за урок?
– Археологія.
– Ха! Чув би ти її відповіді на питання з зарубіжної літератури! Одного разу на уроці обговорювали українську поему “Енеїда”, здається, Котляревського. Може, читав?
Дайна сердито поглянула на Дениса.
– Денис, Костя ходив до школи в Чекрані, а потім вчився в Україні. Певна річ, він читав Котляревського!
Денис не звернув уваги на Дайну і продовжив.
– Вчителька запитала, чий спосіб життя описується в поемі, кого під виглядом троянців зобразив письменник. Розумієш, всім було ясно, що мались на увазі запорожці, та, саме собою, Дайна не могла видати таку передбачену відповідь…
Макулов весело обернувся до дівчини.
– І яку обурливу штуку ти викинула?
Дайна зобразила подив і підняла носик.
– Княжна не викидає “штук”. Ну, принаймні, не так часто, як це описав Денис. А той випадок взагалі не в число: я не вивчила уроку, тому читала на перервах. Більш за все мене дратували довгі описи пянок Енея, які тільки час в мене відбирали. Тому, коли мене викликали відповідати, я сказала перше, що прийшло в голову: в “Енеїді” Котляревський зобразив життя хануриків. Чого ти смієшся? Половина поеми – опис того, що, як і коли вони пили і скільки днів після цього похмелялися. Таким чином я сказала абсолютну правду.
Та її пояснення, звісно, не зупинило регіт Кості, що рвався з його грудей.
Вони сиділи втрьох вже півгодини.
– Сьогодні був до чорта важкий день, чи не так, Денис? Впевнена, всі наші вже сплять без задніх ніг… – мрійно протягнула Дайна. – А тобі ще не хочеться спати? Ти сьогодні так багато махав мачете, що напевно втомився…
– Та ні, ти знаєш, сну і в оці немає. Певне, від перезбудження.
За п’ятнадцять хвилин Дайна поновила натяки, але вони знов не призвели до бажаного результату.
За годину їй здалося, що єдиний невипробуваний спосіб здихатися Дениса – зв’язати його і силком заштовхнути в намет.
– О, а я тобі розповідав, – звернувся він до Кості, – як Дайна одного разу вийшла в море на моторному човні? Їй тоді було років шість…
– Не думаю, Денис, що Костю це цікавить, - сухо зауважила Дайна.
– Дурниці, звісно що йому цікаво! Правда?
Костя енергійно покивав головою. Дайна клацнула зубами. Це ж треба! Невже він ще не зрозумів, що варто виявити хоч маленький інтерес до слів Дениса – і позбавитися його буде просто неможливо?
– Вона спустилася до пристані, а там її знайомі рибалки (вони не впізнали в дівчиську з розпатланим волоссям і брудним личком княжну) залишили свою моторку. Колись вони пообіцяли їй, що на її шестиліття візьмуть з собою в море і навіть дозволять потримати стерно. Дайна зрозуміла їх слова буквально і вирішила, що, доки вони вечеряють, вона може і сама покататися – навіщо ж відволікати людей… Вона сіла в човен, якимось дивом завела його і вийшла в море.
Рибалки повернулися на пристань, де, на диво, не знайшли човна. Село, біля якого пристань, маленьке, всі знають одне одного, та й до палацу недалеко, варто тільки пройти через парк, тому випадків таких нахабних злочинів не було. А коли через годину в палаці забили тривогу, Дайна була вже далеко, хто зна, може, і не знайшли б її, якби не одне рибальське судно, яке помітило човна з дівчинкою в ролі капітана…
– Не думаю, що далеко уплила б. Бензин закінчився, і човна течією несло до берега. Власне, не так вже й далеко я забралась…
– Далеко чи ні, – продовжив Денис, – а вся поліція Чекрани з ніг збилася, намагаючись тебе відшукати. За той вечір перевірили і вичистили стільки криниць біля палацу, скільки не чистили за останні років п’ятдесят… Тільки коли підключили радіо і телебачення, знайшлися ті рибалки, в яких Дайна вкрала човна. За описом одягу їх знайома скидалася на зниклу княжну. В діло пішли вертольоти. Вони біля години кружляли над морем, доки не знайшли моторку. В ній, певна річ, вже нікого не було, але рибалки були вельми вдячні, коли її їм повернули. Судно, що підібрало Дайну, було вже далеко від того місця, і їм прийшлося повернути до пристані, коли вони почули повідомлення по радіо про зникнення княжни. До цього, правда, чоловіка три водолазів спустилися на дно в пошуках тіла Дайни…
– І що ж з тобою зробили, коли знайшли? – Історія, схоже, бавила Костю.
– Я перечистила достатньо срібла, щоб досі безпомилково впізнавати його навіть при світлі ліхтарів…
– А за яким чортом тебе взагалі потягнуло в море? Я так розумію, катання на човні не було метою саме по собі?
– Звісно що ні! – фиркнула Дайна. – Я хотіла подивитися, куди кожен вечір заходить сонце. І, якщо пощастить вчасно туди потрапити, почути, як в тому місці шипить море.
– Шипить?
Дайна глянула на нього з таким виразом, ніби дивувалась його нерозумінню.
– Так, шипить. Сонце-то гаряче, бо дає багато світла, а море холодніше. Значить, воно повинно шипіти.
Після ще кількох жартів, відпущених Денисом, Дайна вжила останнього, хоча їй вже завчасно здавалося, безнадійного способу здихатися його.
– Так, добре ми посиділи, шкода, що завтра рано прокидатися…
Вона не встигла закінчити думку, бо Денис її перебив.
– Ти, я дивлюся, насправді втомилася! Ну йди, поспи, а ми тут з Костею ще трохи побалакаємо… Я, мабуть, і не засну сьогодні…
Дайна спочатку думала, що Костя не звертає жодної уваги на її намагання відправити Дениса подалі, але тепер його плечі тряслися від беззвучного сміху.
– Денис, будь ласка, залиш нас з Дайною. А то, відчуваю, ти не доживеш до свого першого археологічного відкриття! – підсумував спроби Дайни Костя.
Денис, посміхнувшись власній нездогадливості, побажав їм спокійної ночі і пішов до моря.
Деякий час обидва мовчали.
Нарешті Костя не витримав погляду Дайни і почав розмову.
– Дайна, те, що трапилося біля озера… Цього не повинно було бути. Я не зміг… Інна… – Він дарма намагався відшукати потрібні слова, але нічого розумного до голови не йшло. – Будь ласка, давай забудемо про цей інцидент. Будь ласка, Дайно.
– Добре… Звісно, я вже все забула. Це не важливо, правда. Я розумію тебе.
Костя мав сумніви в цьому, але нічого не став казати.
Дайна, побачивши, що тема їм обом неприємна, змінила її.
– Як ти гадаєш, що ми знайшли сьогодні? – Подивившись на годинника, вона виправилася: – Вчора! Вже дві години ночі…
Костя знизав плечима. Менше за все його голова зараз була зайнята археологією.
– Не знаю. Хотілося б вірити, що це стіна палацу або цитаделі… Принаймні, не думаю, що сріблом вони прикрашали стайню.
– Хто зна? На те воно і Ельдорадо…
Костя тужливо глянув на неї.
– Ти знаєш, останнім часом я все частіше замислююсь… Адже навіть якщо ми і знайдемо щось…
– Ми вже знайшли. Ми знайшли залишки Ельдорадо!
– Не обов’язково. Ця стіна може виявитися чим завгодно. Можливо, це просто один з княжих палаців. Хай давній, історично важливий, але…
– Це Ельдорадо. – Тон Дайни ясно давав зрозуміти, що рішення прийняте і перегляду не підлягає. – Я… Я відчуваю це.
Костя з цікавістю подивився на золотисту голівку, що схилилася на коліна.
– Відчуваєш? Що саме?
Дайна трохи почервоніла.
– Не знаю, як пояснити тобі… Можливо, ти вирішиш, що я навіжена…
Костя засміявся.
– Я вирішу, що ти навіжена? Та ніколи!
– Я себе тут почуваю так, ніби… ніби повернулася додому! Розумієш, в мене ніколи не було такого відчуття навіть в палаці. Можливо, мене насправді підмінили в колисці, але я ніколи не відчувала себе там затишно…
– А ти не пробувала поїхати кудись, скажімо, до іншої країни?
Дайна гірко посміхнулася.
– Ти мене не зрозумів. Я дуже люблю Чекрану. Я люблю ці степи, ці ліси. Ці річки. Море. Цих людей. Але я не відчуваю себе вдома в палаці. Навіть дитиною я завжди воліла проводити час за межами палацу. Не просто в парку, а де-небудь подалі – в селищі рибалок або на узбережжі.
– Ти знайшла якесь розумне пояснення?
– Ні, як і тому, що раптом відчула себе під захистом старих стін Ельдорадо. І в тому озері… Було таке дивне відчуття, ніби така мить в моєму житті вже була… Але ж я ніколи не купалася в озері!
– Дайна, таке з багатьма буває. Цьому є назва, тільки я її зараз забув. Це нормально, чесно.
– А те, що я, коли була зовсім малою, боялась дивитись на портрет Гаральда і Єлисавети, теж нормально? Його малювали не з них, а за описами літописів. Але все одно кожен раз, проходячи по портретній галереї в палаці, закривала очі і трохи що не пробігала їх портрет. Мені весь час здавалося, що Єлисавета дивиться саме на мене, пронизуючи своїм поглядом…
– Сонце, всі добрі портрети мають такий ефект. Подивись на Джоконду.
Дайна зітхнула.
– Мабуть… Та все ж я впевнена, що ми знайшли Ельдорадо. Може, воно і не так називалося, та саме про нього всі ці легенди. І ця країна дійсно дуже багата!
– З чого ти взяла? Ми поки що не знайшли золота!
Дайна з легким докором подивилася на нього.
– Та не всі ж цінували золото так, як ми! Річ у тім, що наша країна степова, і навколишні також, і ніде поблизу немає жодної вартої доброго слова срібної жили. А ти бачив, скільки його на стіні. На стіні! Не в скарбниці, не під ліжком і не в схованці, а просто на стіні. Значить, не так вже вони його і цінували, хоча напевне срібло приходилося везти з далеких країв.
Костя замислився.
– Так, мабуть, ти маєш рацію. Якщо тільки тоді тут не було копалень, то твої висновки вражаючі. Бо, по суті, що таке Ельдорадо? Просто країна, повна багатств, золота. Не обов’язково в Південній Америці…
Дайна сіла поряд з Костею і обійняла його за плечі. Він здавався таким сумним, що в неї мимоволі з’явилося бажання втішити і розрадити його.
– Ти просто втомився сьогодні. Я впевнена, що навіть іспанські конкістадори шукали саме цей острів. Їхні карти були зовсім не довершеними. Згадай, що Колумб взагалі плив до Індії. А конквістадори рушили за ним. Всі свої припущення вони ґрунтували на старих щоденниках людей, які ніби бачили Ельдорадо. І всюди згадується океан чи море, священне озеро і дивні сплетені рослини. Це, звісно, могли бути ліани, але міг бути і плющ…
Костя, посміхнувшись, глянув на дівчину, що намагалася вдихнути в нього надію і віру.
– Це твої власні домисли, чи ти напам’ять вивчила мою книгу?
– Мабуть, і те й інше. Після того, як я вперше почула про Ельдорадо (до речі, від тебе), я весь час шукала хоч трохи інформації про нього. І все більше схилялася до думки, що ти, можливо, правий.
– За принципом Пацци?
– А хоча б і так.
Костя ласкаво убрав її руки, що обіймали його, і поклав її голову собі на коліна, злегка зігнувши їх і вперши в великий камінь біля вогнища. Наспівуючи пісню Гаральда, він перебирав волосся Дайни, яке вона так і не зібрала в косу після купання. Тоді вся її увага була зосереджена перш за все на Ельдорадо. А тепер вона трохи непокоїлась, чи не вважатиме Костя його занадто сплутаним.
Дайна хвилювалася дарма. Діставши гребінець, він почав розчісувати його, доки волосся не засяяло золотим блиском в нерівному світлі вогню.
Вона і не помітила, як заснула. Останнє, що вона чула, перш ніж провалитися в сон, було тихе: “Але руська дівчина з золотою гривною на шиї мене не хоче…”

Айна
Квітень 1039р.
   Палац сяяв своєю розкішшю. Він цілком заслуговував тієї назви, яку йому дали чужинці – золотий. Руками сильного духом і тілом народу були перенесені сюди з великої землі кам’яні глиби. Легкі човни не витримали б такого навантаження, тому ще в горах прийшлося розбити їх на великі шматки, з яких в місті, в самому центрі, побудували царський палац. Після того, як його в черговий раз спалив вогонь ворогів, хтось з царів вирішив побудувати собі палац з каменю. Це був, без сумніву, ідеальний варіант. Місто знаходилося в десяти днях дороги від великої землі, і з усіх боків його оточувала вода. В жодного з вороже налаштованих сусідів не було стільки сильних кораблів, щоб напасти. Але якби хтось і спробував, кам’яні стіни на самому острові завдали б йому значного клопоту.
   І ось піднялися ці стіни, виникли на рівному місці і тепер упиралися своїми золоченими вежами в небо. Стіни виросли на очах здивованих жителів вище дерев, ще раз доводячи могутність царя.
   І тоді, бажаючи увічнити своє ім’я, цар звелів висікти його на камені цих стін і прикрасити їх величезними вирізьбленими листами плюща – символом царської влади.
   Тоді Чекрана була неприступною твердинею, здатною відбити будь-який напад. Але тепер Айна мала сумнів, чи витримають ці стіни, що захищали її людей від всякого лиха ось вже на протязі кількох десятків дощових часів, ще один напад. Чи витримають вони довгу облогу, до якої, певна річ, звернеться завойовник-варяг.
   Його слава непереможного воїна неслася далеко поперед нього. Гаральд-Гардрада – саме лише це ім’я було спроможне вселити жах в серце будь-кого на великім морі. Число підкорених ним земель зростало рік од року, і всім було відомо, що вінцем своїх завоювань він збирається зробити оплот причорноморських країн – Чекрану. І тепер, якщо ці стіни впадуть перед вікінгом, більш слабким землям, які просили захисту в Чекрани, не буде на що сподіватися.
   До Айни підійшла Кіра, її молочна сестра. Кіра була молодше Айни на п’ять років, вона була останньою і самою улюбленою дитиною кормилиці Айни. Дівчинка дуже боялася Гаральда, цього могутнього варяга, про якого стільки розповідали купці, що приїжджали до їх міста, і шукала втіхи “під крилом” Айни.
   – Айна, правда, що скоро прийде варяг, і ми всі станемо його рабами?
   В Айни мороз пішов по шкірі від цих слів, які так точно передавали її власні страхи. Але вона не має права боятися завойовника.
   – Йди сюди, крихітко, – покликала вона Кіру. Дівчинка підійшла, і Айна посадила її поряд з собою на виступ фортечної стіни. Крізь бійницю відкривався вид на море.
   – Знаєш, там, за морем, є велика країна, ім’я їй – Русь. Колись давно був там великий князь, його звали Святославом. Він був невисокий та стрункий, в нього були блакитні очі, довгі вуса, а голова гладесенько поголена, тільки один довгий чуб звисав як ознака високого походження. – Айна зробила смішну мармизку, показуючи, яким був Святослав. – Так от, йому не сиділося в своєму князівстві, і він пішов завойовувати чужі землі…
   – Як Гаральд?
   – Як Гаральд, – погодилась Айна. – Він завоював багату країну, Болгарію. В тій країні було все, чого тільки може бажати людина, всі скарби світу можна було там знайти. Святослав покинув свою землю і оселився там. Але все йому було мало, і він схотів підкорити Царгород, велику столицю ромеїв. Його бояри казали йому, що коли він шукатиме чужих володінь, то лише свої втратить, але витязь, одурманений перемогами, їх не чув. Він став до бою з ромеями, та їх було більше, і Святослав став відступати. В цій війні він втратив Болгарію і вже просив у царя лише мирного повернення додому, хоча раніше загрожував спалити Константинополь. Імператор пообіцяв йому мир і відпустив, та по дорозі додому на Святослава напали варвари. В довгому бою вони розгромили дружину князя, а самого його вбили. І тоді їхній цар зробив собі чашу з черепа витязя, на якій золотом написав: “чужого шукаючи, своє загубиш”.
   Айна подивилась на дівчинку, яка уважно слухала її розповідь. Схоже, їй вдалося справити враження, залишилось зробити висновки.
   – Так ось і Гаральд, що немов ненаситний звір рискає по морю, не матиме Чекрани, як Святослав не мав Царгороду, а замість цього втратить всі свої володіння.
   Кіра, здавалось, трохи заспокоїлась і зіскочила з колін Айни.
   –Я піду розповім сільським, що Гаральду не завоювати нашої країни! Я їм розповім про Святослава!
   Кіра побігла, і Айна знов залишилась наодинці сама з собою і зі своїми власними страхіттями. Може, Святослав і не взяв Константинополя, але жителі узбережжя і досі пам’ятають звірства, що чинила руська дружина. І ніщо не гарантувало, що Чекрана уникне цієї сумної долі, яку їй приготував Гаральд.
   Айна ненавиділа цього звіра. Тому що він і був звіром.
   Хоча, ні. Жоден звір не вбиває заради задоволення або якихось інших мотивів, окрім голоду.
   А Гаральд, якого вже якийсь боягуз встиг назвати Сміливим, вбиває заради слави.
   З очей Айни сльози були готові пролитися кожен раз, коли вона думала про долю своєї країни. Тому що зла доля мала ім’я – Гаральд-Гардрада. І хотілося вити, як поранена левиця, коли скальди, яких раніше так любила Айна, починали співати своїх пісень. Тому що в її вухах лунала лише одна, заспівана хлопчиком-посланцем, який прибув від Гаральда.
   В пісні, складеній Гаральдом, він співав про всі землі, що скорилися його силі, і про дівчину, заради якої він все це робить.
   Тоді Айна стрималась, але досить наплакалась потім, коли залишилась сама. Це чудовисько вже включило Чекрану, її прекрасну Чекрану в довгий список своїх надбань, що хтось назвав піснею. І він вже присвятив цю перемогу руській дівчині, яка не дивиться на нього.
   Він хоче зруйнувати щастя її народу лише заради того, щоб справити враження на якесь дівчисько! Тільки тому, що якась жорстока дурепа відмовилася вийти заміж за нікому не відомого варяга, по вулицях країн великого моря тече кров, а по щоках її жителів – сльози.
   Айна не розуміла сенсу такої жорстокості. Адже в нього є ціле королівство, навіщо йому Чекрана? Правда, його ще треба завоювати, та чи не все одно, де махати мечем?
   Зараз Айна віддала б десять років життя, та що там – десять років! Вона охоче віддала б все своє життя, якби це допомогло повернути її батька, повернути йому життя, молодість та здоров’я, щоб він в кривавому двобої знищив чудовисько, яке хоче підкорити їх любу країну. Та батька не повернеш, а рік тому Гаральд прислав цього хлопчиська, скальда, пропонуючи Чекрані добровільно перейти під зверхність переможця, тобто Гаральда.
   Хлопчиська! Не дорослого, вкритого сивим волоссям посла, а нерозумного хлопчика! Така зневага до глибини душі обурила Айну. Хоча, гірко всміхнулася вона, чого ще можна було чекати від Гардради?
   Та, як би воно не було, в обуренні Айна послала до варяга свого посланця – дівчинку-гусопаску, яка вважала за честь стати при нагоді цариці в такій важливій справі. Нехай Гардрада знає, що в Чекрані його не бояться навіть такі діти! Вони не віддадуть йому свою землю, доки на неї не впаде остання краплина крові останнього чекранця.
   Та як же Айні було страшно! Звісно, за нею стоїть її країна, люди, досвід предків, який вона з дитинства перейняла разом з молоком матері, та все ж вона боялася.
   Гаральд-Гардрада – сильний муж, щасливий завойовник, який до того ж не отримає кохану жінку, якщо не завоює Чекрани, а це, як вважала Айна, непоганий стимул.
   А вона… Вона лише сімнадцятирічна цариця маленької острівної країни.
   Айна в тривозі вдивлялася в синю далечінь моря, намагаючись побачити кораблі Гаральда, побачити, як вони наближаються, несучи смерть в її країну. На мурах міста вона проводила вечір за вечором ось вже два місяця, кожен раз дякуючи богам за те, що сьогодні Гаральд не прийшов.
   Та колись його кораблі підійдуть до її землі, і це колись настане дуже скоро. Дівчинка-посланниця повернулася і передала цариці, що Гаральд прийде і завоює її країну перед дощами і зробить це так швидко, що жоден з його воїнів не вимокне під зливою.
   Айну це, звісно, стривожило, та вона вже була готовою до цього, тому не дуже засумувала, почувши підтвердження до своїх найгірших побоювань. Вона чекала Гаральда значно раніше, адже навіть і уявити собі не могла, що він такий самовпевнений – збирається прийти просто перед дощами. Та тим гірше для нього, Айна отримала ще кілька місяців на підготовку.
   Значно більше її цікавило, як прийняв Гаральд її посланницю.
   – Розповідай, як він повівся, коли йому доповіли про твій приїзд і провели до нього. Чи не був він здивований або роздратований?
   – Ні, цариця. Він… Він просто розсміявся. І всі дуже здивувались, почувши його сміх. Його кухарка сказала, що це тому, що він сміється дуже рідко.
   – Тебе годували на кухні?!
   – Ні, цариця. Мене поселили в найкращому покої того палацу і відносилися з великою повагою. А Гаральд сказав, що я – посол, і ніхто не насмілиться скривдити мене. І його люди не ображали мене, хоча мені здалося, що вони нас дуже не люблять…
   Айна засмутилась ще більше. Виходить, що він зовсім не був ображений її відповіддю? Він просто сміявся! Що ж він за чоловік? Як може вбивати просто задля бажання слави?
   Від тяжких думок її відволік старий друг батька.
   – Айна?
   Вона обернулася, останній раз кинувши оком на море.
   – Так, Федір. Я слухаю тебе.
   – Народ боїться, Айна… цариця. – Пройшло вже два сезону дощів, як помер його друг, старий цар, а Федір все ніяк не міг звикнути звертатися до дівчинки, яку колись тримав на руках, як до володарки держави. І хоча вона зовсім не наполягала на цьому, але порядок є порядок. – Люди хочуть, щоб ти принесла жертву богам і омилася в воді священного озера.
   Айна зітхнула. Хіба це допоможе? Боги більше не на їх боці. Хоча… Можливо, ласкою богів кораблі Гаральда потонуть по дорозі в Чекрану.

   Гаральд стояв на палубі свого корабля. Він вдивлявся в нескінченне море. Воно було яскраво синім, таким він не бачив його навіть на батьківщині. Над хвилями кружляли чайки, час від часу вихоплюючи з води бажану здобич.
   Гаральд хотів якнайшвидше добратися до неї. Якщо вірити пліткам, що він їх чув в Ромейській імперії, в цієї країни немає ані сильної армії, ні флоту, а її могутність базується на економічній зверхності над сусідами. Чекрану буде легко захопити. І заразом збити пиху з її правителя, що відправив до нього посланцем дівчисько з такою нахабною відповіддю. Поговорювали, він був дуже старий, майже п’ятдесятирічний, до того ж хворий. Гаральд не розумів такого безглуздого геройства. Його армія значно сильніша за чекранську, звісно, якщо в них взагалі є армія. Так навіщо ж влаштовувати бойню, замість того, щоб мирно скоритися? Адже Гаральд не збирався поки що нічого змінювати в захоплених землях. Їхні правителі просто зобов’язані були платити йому данину. Багато земель на таких умовах по добрій волі перейшли під його зверхність. Ну а ті, що опиралися, були без жалю спалені і придушені, і зрештою теж скорилися. І всі ці землі були разів в п’ять більше Чекрани.
   А цар Чекрани явно має почуття гумору. Його “посланець” був навмисною образою Гаральду, який до того, бажаючи показати свою могутність, послав до нього хлопчика-скальда. Відповідь була достойною царської високості. Дівчинка, що прибула до нього, убрана в тонкі білі шати, з золотим обручем на гарненькій голівці і з низкою монет на шиї, поводилась насправді велично. Вона не сказала Гаральдові нічого окрім того, що передав цар, як він не допитувався. А якщо і говорила щось, то тільки про могутність та багатство своєї країни, про сміливість та досвідченість її вояків. Гаральд зрозумів, що більше з неї нічого не витягнеш, і відпустив додому. Його вояки були проти цього, хтозна, може, дівчинка – важлива особа в Чекрані, і її можна буде використати як заручницю. Але Гаральд був рішуче проти. Як би воно не було, його паж повернувся з Чекрани цілим та здоровим, хоча до нього не виявили особливої пошани – царя він так і не побачив. А тому дівчинку ніхто не скривдить, коли це тільки залежатиме від Гаральда. До того ж він підозрював, що за цим криється ще яка-небудь образа. Напевно, дівчинка – ніхто в своїй країні. Гаральд нізащо не повірив би, що такий дотепний правитель не використав наявний шанс ще більше образити ворога. Та дівчинка на всі питання про неї саму відповідала, що вона – посланець Чекрани. Так що Гаральдові залишалось тільки здогадуватися, хоча підозрював він найгірше.
   Думки Гаральда перервав його друг, Свенг. Скільки Гаральд себе пам’ятав, Свенг завжди був поряд, багато разів вони рятували одне одному життя.
   – Як ти гадаєш, ми скоро приїдемо?– запитав він в Гаральда.
   – Не знаю, той хлопець, якого ми підібрали в ромеїв, каже, ще кілька днів, може, тиждень.
   Свенг роздратовано подивився в море.
   – Хоч убий, а я не розумію цього клятого царя. Якби він хоч трохи більше думав про свій народ, а трохи менше про свою кишеню і свою пиху, він би прийняв твою пропозицію. Ненавиджу таких правителів! Аби залишитися царем, він ладен погубити силу-силенну людей, до того ж, даремно. Адже це буде не бійка, Гаральде, а бойня. В них нема армії, в них нема нічого окрім того клятого білого полотна, яке вони продають ромеям за шалені гроші!
   Гаральд кинув оком на друга.
   – Може, він сподівається на ласку Божу, а може, готує нам пастку. Як би там не було, а вдруге посилати посланця я не буду, і не проси!
   Свенг сумно посміхнувся, зрозумівши, що його натяк не справив на Гаральда жодного враження. Але все одно зробив ще один захід.
   – Гаральде, люди розлючені. Нема чого сподіватися на мирний перехід Чекрани в твої руки. Минулого разу багато наших друзів наклали головами, і ті, що залишилися, не хочуть зустрітися з ними на тому світі. Принаймні, не зразу. Коли ти візьмеш місто, вони не пожаліють населення, вб’ють геть всіх, пограбують країну, і ти нічого не вдієш…
   Гаральд лише міцніше зціпив зуби.
   –Я їх попереджав і запропонував здатися. Про що ще може мова мовитися?
   Свенг, засмучений, пішов геть, залишивши Гаральда самого.
   Чи скоро він побачить жаданий берег? Той, біля якого чекає на нього дівчина з золотою гривною на шиї, його кохана, його Єлисавета. Чи скоро він зможе по праву назвати її своєю? Він міг би давно повернутися, але кожного разу йому здавалося, що захоплених багатств ще замало для того, щоб свататися до дочки Ярослава. Та тепер – все. Чекрана буде його останнім завоюванням, перлиною, що прикрасить його корону, корону, яку він зможе запропонувати Єлисаветі.
   Часом Гаральд ненавидів цю зарозумілу дівчину, яка ледве кілька слів йому сказала, вважаючи королевича невартим розмови з княжною. Тільки через Ярослава передала, що вийде за нього, коли він вкриє своє ім’я бойовою славою, а скарбниця його наповниться золотом завойованих народів. Такою ж була думка її батька, що теж вважав шлюб нерівним.
   Але варто йому було згадати її волошкові очі, що дивились на нього з холодним блиском, і ненависть зникала без сліду. Залишалось тільки захоплення красою обраниці і кохання до пихатої княжни.
   Скоро,  тепер дуже скоро він знов побачить її, і тоді Ярослав вже не зможе відмовити йому в руці красуні-дочки.
   А поки що перед ним простягалося синє море, і десь там, біля тієї лінії, де єднаються синє небо і така ж синя вода, є маленька країна, повна золота, яка вже давно на нього чекає…

   Боса, в самій лише тоненькій сорочці, Айна йшла по гострому камінню до священного озера. Камені ранили її ноги і червоніли від ясно-червоної крові цариці. Ну ще, ще трохи… Величезним напруженням волі Айні вдавалося стримувати готові зірватися сльози і крики болю. Але якщо вона хоч чимось покаже, що їй боляче, боги не приймуть її жертви. І вона йшла, і люди бачили лише застиглу радісну посмішку на вустах цариці і кров, яка залишалась на каменях. Цю кров візьмуть боги, і тоді, можливо, стануть ласкавіші до їх країни.
   Золотаве волосся Айни, зазвичай зібране і перевите стрічками, зараз вільно спадало їй на спину і хвилею бігло до колін.
   І волосся, і одяг, і сама Айна під одягом була щедро вкрита золотим пилом. Вона вся світилася на сонці, немов золотий самородок. Цей пил і всі золоті прикраси, якими Айна була майже вся покрита, люди Чекрани приносили в жертву богам разом з кров’ю цариці. Все це піде в воду священного озера, а звідти їх забере головний бог – Сонце, і прикрасить себе золотом, і засяє ще яскравіше. А вночі обряд повториться, але тоді Айна вже буде сама в лісі. При світлі богині місяця пройде вона по гострому камінню і принесе в жертву багато срібла. І тоді богиня обов’язково допоможе Чекрані, тому що в цілому світі нема речей дорожче срібла.
   Нарешті Айна підійшла до озера. Священна вода текла в нього не з джерела або струмка. Вона переливалася з іншого озера, більш глибокого. Вода спадала з кам’яних глиб, розсікаючи гладесеньку поверхню озера. На камені, який закривала собою стрічка води, був зображений знак царської влади, священний знак Чекрани – золотий лист плюща.
   Айна увійшла в воду, і її скривавлені ноги вмила священна вода. Повільною ходою, повною величі, підійшла вона до водоспаду і стала під струмені води. Золотий пил повільно перебігав до озера, і скоро, коли крихітки золота не залишилось навіть у волоссі, Айна поплила до середини озера. Воно було неглибоким, та тим зручніше буде Сонцю забрати подарунок з його дна. Коли Айна вже не могла ногами дістати дна, вона пірнула. Під водою вона мала зняти і скинути з себе все золото, яке приносила в жертву. Це був чи не найтяжчий етап обряду. Пливти в одязі, та ще з такою кількістю золота було дуже важко. Кожної миті Айні здавалося, що її потягне на дно, і вона не зможе більше боротися. Хоча вона могла вільно підійти до середини цього озера, священні закони наказували пливти. Для цього страшу дочку царя спеціально готували з самого дитинства, навантажуючи різними речами і примушуючи плавати в верхньому озері.
  Перемагаючи біль від все ще кривавих ніг, Айна вийшла на берег, де її миттєво підхопили руки зраділих людей. До самого палацу її донесуть на руках, але вночі вона вимушена буде сама зробити цей подвиг.
   Втомлена Айна клала холодні руки на голови дітей і хворих, адже після принесення жертви цариця має цілющу силу. Тільки опинившись в своєму покої, вона могла відпочити.
   Айна провалилася в сон, який ненадовго рятував від болю. Служниця покрила її ноги цілющою маззю, але все одно було боляче. Сон Айни був неспокійним, вона весь час прокидалася, тужливо дивлячись у вікно – чи не зійшов вже місяць.
   Коли ж вона ненадовго забувалася сном, їй снилися жахливі видіння. Їй снився Гаральд-Гардрада, вбиваючий її батька, варяги, які плюндрували священні води озера, без жалю рублячи плющ. Та гірше за все було бачити красуню з золотою прикрасою на шиї, яка дивилась на все це, посміхаючись.
   Ніби здалека долинув до неї голос служниці:
   – Цариця, прокидайся! Місяць зійшов!
   Втомлена Айна видерлась з тенет сну, покірно дала себе роздягти. Далі вона повинна все робити сама.
   Обсипавшись з ніг до голови срібним пилом і накинувши посріблені шати, Айна вийшла з палацу. По дорозі вона нікого не зустріла. Всі сховалися, адже тепер її не можна бачити. Айна подумала, що якби Гаральд напав зараз, то напевне встиг би до дощів повернутися в Русь. У всьому місті не було кому чинити опір.
   Айна пішла по дорозі каменів. Біль тепер не був таким гострим, і Айна його майже не відчувала. Її серце все більше наповнювалося радістю, і посмішка з’являлася на вустах вже не тому, що посміхатися наказував ритуал, а тому, що вона була дійсно щасливою – її жертва подобається богам, якщо вони позбавили її болю.
   Увійшовши в воду, Айна знов вмилася під водоспадом, змиваючи срібло. Вона поплила на середину озера і поринула вглиб. Тільки вона встигла зняти з себе прикраси і покласти їх на дно, як відчула, що чиїсь сильні руки невблаганно тягнуть її на поверхню. Злякавшись, Айна хотіла закричати, але захлинулася, бо все ще була під водою. Вона знепритомніла і прийшла до тями вже на березі. Перше, про що вона подумала, що принаймні встигла принести свою жертву, хоча ритуал і був перерваний. Її давив кашель – це вода виходила з її тіла.
   Коли кашель трохи затих, і вона змогла вільно дихати, Айна розплющила очі. Спочатку вона нічого не бачила, тільки темряву та кольорові кола, але дуже швидко все навкруги прийняло звичайний вигляд.
   Крізь листя вікових дерев пробивалось світло місяця, освітлюючи воду озера. Від срібного пилу, який відбивав промені, озеро здавалося сірим. Айна повернула голову, і в місячному світлі побачила постать чоловіка, що схилився над нею. Потрохи постать ставала все чіткішою, і Айна вже могла розпізнати страх і… біль на його обличчі.
   –З тобою все гаразд? – запитав він.
   Цей голос… Він був м’яким, чарівним. Він торкнувся найпотаємніших струн душі Айни. В голосі чулася тривога.
   – Ну? Дівчино, своєю мовчанкою ти зводиш мене з розуму! Скажи хоч що-небудь!
   Айна здивовано подивилася на нього. Він говорив їхньою мовою, але не був чекранцем. Слова він вимовляв, як і чекранці, ніби співав, та якось не так. Та й не міг він бути чекранцем – жоден житель її країни ніколи не ризикне перервати священний обряд на озері плюща, до того ж так нахабно. І жоден чекранець ніколи не доторкнеться до цариці після того, як вона принесла жертву богині. До самого ранку її дотик несе смерть, і навіть погляд приносить нещастя, бо Місяць сердиться на Сонце, яке дало смертній цілющу силу вдень.
   –Я… жива. Зі мною все гаразд. Хто ти, чужинець?
   Він якось дивно посміхнувся.
   – Неважливо. А от як тобі спало на думку купатися серед ночі? Чи ти хотіла померти?
   Померти? Так він рятував її? Айна трохи не посміхнулася. Їй дуже кортіло сказати йому правду, та якщо він чужинець, все одно не зрозуміє, куди вліз. Так навіщо ж лякати його, кажучи, що вона – цариця, а він скоро помре або захворіє, тому що доторкнувся до неї…
   –Я… просто чекала тут свого коханця, і вирішила скупатися до його появи… Та, схоже, не розрахувала сил… Я не дуже вмію плавати, і думала, що озеро неглибоке…
   – Воно й дійсно неглибоке, та тобі вистачило б, аби втопитися. Але де ж твій милий?
   Айна не зразу зрозуміла, про що йде мова. Їй не часто доводилося брехати. Якщо чесно, то взагалі ніколи до цієї миті. Дочка царя і цариця могла говорити те, що спадало на думку, не боючись нічого. Або могла мовчати, коли не хотіла говорити.
   – Він… Мабуть, він передумав. Ми вчора посварилися, я його дуже образила.
   Хлопець посміхнувся.
   – Такій красуні я пробачив би будь-яку образу. Твій обранець просто дурень. А де твоє село? Далеко?
   Та поряд воно, зовсім близько, але тобі, юначе, знати про це зовсім необов’язково.
   Хлопець сподобався Айні. Його обличчя, таке гарне, з мужніми рисами, було перекреслене тонким шрамом, що проходив по лівій щоці. Не бажаючи стримувати свою цікавість, Айна обережно торкнулася пальцями шраму. Чоловік здригнувся, але не заважив їй і далі вивчати його лице. Айна ласкаво провела рукою по його світлому волоссю, дивуючись його м’якості.
   – Як тебе звати? – запитав він майже пошепки.
   – Айна. А тебе?
   – Гарне ім’я, – знов не відповів він. – І ти гарна. Я до чорта заздрю твоєму коханцеві, звісно, не його курячому розумові.
   Нема кому заздрити, але тебе це не стосується.
   – Ти бачив, як я входила в воду?
   – Ні, тільки коли ти плила до середини озера. Мені здалося, що тобі страшенно важко пливти, а потім ти пішла під воду, і я злякався, що ти втопишся… Ти могла б, до речі, подякувати мені за своє врятування.
   Айна зі сміхом в темних очах подивилась на хлопця. А сміливості йому, схоже, не бракує…
   – Ти могла б поцілувати мене!
   І нахабства також. Відразу видно, що йому не судилося померти від нестачі того чи іншого.
   – Мовчиш? – Він посміхнувся їй доброю м’якою посмішкою. – Ну, тоді я сам тебе поцілую…
   Айна і не думала опиратися. Хлопець за вечір порушив стільки законів, що ще одне порушення не зашкодить. Жоден чужоземець не може цілувати царицю… Але яка різниця, якщо їй, Айні, цього так хочеться?!
   Юнак притиснув її до себе і накрив її вуста своїм ротом. Айна затремтіла, коли він язиком примусив відкритися її зімкнуті губи. Його язик був вартий господаря – він за природою своєю був завойовником. Та з цього солодкого полону Айні зовсім не хотілося вириватися... Бажаючи принести йому таку ж насолоду, яку відчувала сама, Айна спробувала відповісти на поцілунок, торкнувшись кінчиком язика його вуст.
   Він ніжно проводив долонею по її спині, зігріваючи її своєю теплотою. Іншою рукою чоловік перебирав її мокре волосся, що вкривало дівчину. Воно було таким самим холодним, як майже вся вона. Здавалося, єдине, що є теплого в ній – її м’які податливі губи, які дарували йому неземну насолоду. Ніколи жодна жінка не цілувала його так.
   В його житті не було часу для довгих відносин, йому було ніколи залицятися до дівчат. Тому він мав задовольнятися цілунками жінок, які хотіли підзаробити трохи грошенят, або рабинь, що по суті було одне й те саме. Так, як ця дівчина, його ніколи не цілувала навіть його наречена. Вони взагалі поцілувалися лише один раз, та й те вона тоді не знала, хто він…
   А ця селянка, схоже, не дуже чекає свого любого, коли так цілує іншого.
   З трудом примусивши себе відірватися від її губ, він легенько відсунув від себе дівчину. Обіймаючи її, він не замислювався над тим, що, можливо, робить їй боляче своїми ведмежими обіймами. А тепер він помітив, яка вона маленька та тендітна… Але не схоже, щоб їй було боляче або страшно.
   Коли Айна прийшла до тями, вона запанікувала. Адже їй давно час підходити до палацу, а зовсім не танути в обіймах незнайомця.
   Вона ще раз глянула на нього. Він встав на повний зріст, і вона побачила, який він високий, значно вище її самої і її покійного батька. Його світле волосся було наче насичене місячним світлом, а очі кольору криці, здавалось, бачили її наскрізь, бачили і відчували всі її думки та бажання. А бажань в ній зараз було ой як багато… Його вуста все ще притягали до себе її погляд, але Айна, відвернувшись, піднялася з трави. Треба повертатися.
   – Мені треба йти,– прошепотіла вона. Він хотів обійняти її, та вона ніжно відштовхнула його. – Не треба… Не ходи за мною. Повертайся додому, чужоземець. Напевно, на тебе там чекає жінка… Мене забудь!
   Він не встиг прийти до тями, як Айна вже сховалася в лісових хащах. Вона добре знала свій острів, всі найменші стежки, кожне дерево і плющ, а тому їй не важко було сховатися майже під самим носом чоловіка і спостерігати за ним, залишаючись непоміченою.
   Він, деякий час ще вдивляючись в ліс, що тісним колом оточував священне озеро, ходив вздовж кромки води. Потім, коли зрозумів, що вона не повернеться, вдарив рукою по стегну, ніби у відчаї, і поринув у воду озера, виснажуючи себе плаванням навколо його берега.
   Подивившись на нього ще разочок, щоб запам’ятати назавжди це місячне сяйво, що заплуталось в його волоссі, Айна кинулася до палацу. Вона бігла, не розбираючи дороги, але інстинкт безпомилково привів її до стін зі срібними листами плюща. Ніхто не помітив, як вона пробралася в свою кімнату і, омивши ноги, кинулась на постіль.
   Айна була повна тривоги. Що, коли богиня не прийме її жертви через те, що чужак порушив обряд? Тоді всі її страждання будуть марними. Айні залишалося лише молитись, аби боги прислухалися до її сліз, які вже рік безупинно котяться з її очей. Тоді, можливо, Гаральд-Гардрада потоне де-небудь в дорозі. Тому що це було її останньою надією.

   Гаральд знов міцно стояв на палубі своєї драккари. Треба сказати, що без неї він вже відчував себе занадто уразливим. Вони ніби породичалися з цими старими дошками, і не могли одне без одного.
   Сьогодні вночі помер один з членів команди. Корабельний лікар сказав, що велика вірогідність того, що в найближчий час захворіє ще багато людей, і може, їх теж не вдасться врятувати. Ще він сказав, що це від поганої води, запаси якої вже були недостатніми для подальшого плавання. І Гаральд наважився вночі причалити біля якого-небудь острова і поповнити запаси води, якщо вдасться знайти струмок або озеро. При світлі місяця він з самими хоробрими та сильними вояками зійшов на берег. На острові, здавалося, був самий лише ліс, і тільки з боку сходу сонця дерева росли трохи рідкіше. Туди і направився Гаральд. Він знайшов струмок, але той біг занадто швидко, і був замалий, щоб було зручно набрати в бочки води. Гаральд пішов за течією, залишивши своїх людей недалеко від берега. Він сподівався знайти джерело, може, там буде зручніше добратися до води. Так він і вийшов до озера. На протилежному від Гаральда боці був водоспад, з якого випливла гарна дівчина в білій сорочці. В світлі місяця вона здалася йому однією з тих казкових фей, що живуть біля берегів річок його батьківщини. Але Гаральд помітив, що пливе вона якось занадто важко. Він вирішив, що вона або хоче втопитися, або, не вміючи плавати, намагається вночі перепливти озеро. А коли він побачив, що дівчина сховалася під водою, він, недовго думаючи, кинувся до озера, намагаючись врятувати її. Коли вона опинилася на березі, то здавалася такою здивованою, ніби менше за все розраховувала там когось зустріти, хоча і казала, що чекає на чоловіка. Напевно, в їхньому селищі інші поняття про моральність, ніж на батьківщині Гаральда, тому що сам він просто вбив би коханку, яка зрадила його. А дівчина цілувала його і нічого не боялася. І Гаральд все ще відчував на вустах смак її цілунку.
   Поповнивши запаси води, корабель поплив далі, увозячи Гаральда від дивної дівчини. В нього не було вибору. Там, далеко, на нього чекає Чекрана, а разом з нею і Єлисавета.
   Гаральд посміхнувся. Весь час, що він провів в морі з миті початку своїх завоювань, в голові крутилися тисячі слів, які він хотів би сказати пихатій княжні, слова зливалися у фрази, а фрази – в пісню. Вона вже була такою довгою… Але з того часу, як він направився до берегів Чекрани, на думку не спадало жодної строчки. А вчора вночі він вперше навіть не згадав про Єлисавету. Може, в цьому винна хвороба, що наздогнала його команду, а може, красуня з золотавим волоссям, яка подарувала чарівний цілунок.
   До дідька шляхетних князівен! Його думками заволоділа вродлива поселянка…
   Та де ж, цікаво знати, Чекрана? Вони вже давно мусили підійти до її берегів. Тоді, біля озера, Гаральд навмисно заговорив з дівчиною чекранською мовою. Вона відповіла теж чекранською, значить, Чекрана десь недалеко. Напевно, вони просто збилися з дороги, невдоволено подумав Гаральд. З цією хворобою на корабель прийшла паніка, всі, здавалось, взагалі забули, навіщо тут опинились. Гаральду поки що вдавалося тримати в покорі команду драккари і стежити за тим, що відбувається на решті кораблів, якими командували його найближчі дружинники. Але хто знає, що трапиться, якщо напруга останніх днів не виллється в криваву бійку з ворогом? Може, команда, яка досі сліпо довіряла йому, більше не схоче бачити своїм капітаном вмілого та хороброго, але за поняттями морських вовків занадто молодого Гаральда. Адже йому тільки двадцять один рік. Цей вік достатній для вояка, але замалий для капітана.
   А тому краще якнайшвидше знайти Чекрану. Як на гріх, першим від невідомої хвороби помер саме той ромей, який точно знав, де знаходиться країна. Він стверджував, що вона зовсім близько…

   Айна прокинулась доволі пізно – сонце вже високо стояло над обрієм. Все тіло боліло, ніби по ній пройшлася пара волів. А ноги, навіть не дивлячись на мазь, якою на світанку їх намастила служниця, горіли вогнем.
   Ласкаве сонечко зазирнуло до покою цариці і тепер ніжно пестило її обличчя своїми променями.
   Айна солодко потяглася. Не зважаючи на те, що відчувала себе старим розбитим коритом, вона була рада зустріти новий день. Можливо, він буде більш щасливим, ніж попередній…
   Побачивши, що надворі білий день, а зовсім не світанок, коли вона зазвичай прокидалася, Айна насупилась. Але потім згадала. Ніхто не наважувався будити царицю після принесення жертви богині. Вона мала прокинутися сама.
   Дівчина підійшла до віконця. З нього вона могла бачити тільки міські мури та ліс, та яскраво-блакитне небо. Але цього їй було достатньо. Ці стіни ще не червоніли від крові її людей.
   Фекла не поспішала до своєї господині, і Айна вирішила одягатися сама. Наливши в срібну миску води з такого ж срібного глечика, вона швиденько вмилася. Потім, розчесавши кістяним гребінцем волосся, що зайняло доволі багато часу через їх довжину, і зібравши його в косу, Айна одягла нову сорочку з білого полотна, яким далеко славилась Чекрана, і вибігла з кімнати. Їй не терпілося потрапити на мури міста, туди, звідки видно море, і власними очима переконатися в тому, що острів ще не оточено.
   Айна стрілою пролетіла повз радісних людей, які зустрілись їй надворі. Назустріч їй зі стіни зістрибнула молода жінка, Фекла.
   – Радій, цариця! Богиня прислухалася до твоїх прохань і прийняла жертву. Подивись!
   Айна миттю залізла на мур і побачила дуже дивне видовище: багаточисельні кораблі йшли повз острів, ховаючись за обрієм. Вони ніби не бачили Чекрани…
   Щастя розливалося в ній бурхливим потоком. Щастя від того, що хоч на деякий час її країна була врятована. Гаральд не помітив їх! Та це й не дивно. З боку моря мури міста можна було помітити лише якщо знаєш, де вони мають бути. Вони лише трохи виступали над деревами і були зверху вкриті зеленою фарбою кольору плюща. Знаючи про наближення Гаральда, чекранці кожної ночі “прикрашали” їх вітами дерев і плющем, який, дяка богам, ріс на острові в достатку.
   І Гаральд проплив мимо.

   Корабель дрейфував в морі. Більше нема кому було гребти. Половина команди вже пішла за борта на корм рибам, інша билася в лихоманці. Лікар казав, що все в руках божих, і що насправді все не так погано, адже могли померти всі, якби Гаральд не привіз нової води. Вода, схоже, була цілющою. Хворим в більшості випадків, якщо хворобу ще можна було перемогти, ставало трохи краще. Лікар сказав, що Аллах в мудрості своїй не залишить Гаральда, тому і послав це знамення у вигляді доброї води.
   – Хто ж тоді послав погану воду? – роздратовано кинув Гаральд. Лихоманка поки що його не брала, як більшу частину команди, але, враховуючи всі обставини, цього вже недовго чекати. Вони не могли просити допомоги в інших кораблів, де ситуація була хоча і кращою, але не набагато. Хворих там було менше, але назрівало невдоволення Гаральдом, за яким вони поїхали на край світу, і тепер приречені на смерть.
   Вони й досі не наблизилися до Чекрани. Всі острови, повз які вони пропливали, були схожі одне на одного немов рідні брати. Чекрана ніби зникла з лиця землі. Або її сховали від Гаральда боги, бажаючи покарати за жадібність. Адже він міг би вже повернутися до Русі. Тепер він навіть не міг визначити точно, біля якого острова, означеного на карті, вони знаходяться. Море носило його корабель по своїм хвилям. І залишки команди прикладали багато зусиль, щоб він не перевернувся при раптовій зміні вітру.
   Запаси води закінчувалися. Хворі пили на диво багато, а лікар казав, що повинні пити ще більше. Набрати води не було де, хіба корабель саме море приб’є до того острова з дивним озером. Але Гаральд, щиро кажучи, вже не сподівався на таку божу ласку. Рівно як і не сподівався відшукати у величезнім морі маленьку країну, погоня за якою знищила його найкращих людей, а скоро, можливо, забере всіх.
   Вони скиталися морем вже двадцять днів. І не схоже, щоб їх мандри мали скоро закінчитися.
   Через три дні небо почало захмарюватися. Гаральд занадто добре знав, до чого це призведе. На них чекав шторм.
   Вони були невідомо де, відрізані від світу, а сам Гаральд відрізаний від своїх кораблів, і була підозра, що пливуть вони вже в протилежний бік, бо море повертало їхній корабель стільки разів, що Гаральд не пам’ятав, куди востаннє. Зазвичай він визначав місцезнаходження по зірках, але ось вже другу ніч небо було затягнене хмарами, навіть місяць сховався. Напевно бог гнівається на нього, коли посилає ще й шторм.

   Айна з тривогою дивилась на море з мурів міста. Нещодавно їй доповіли, що якийсь корабель, за описом схожий на кораблі Гаральда-Гардради, швидко наближається до їх берегів.
   Айна не могла в це повірити. Невже він все-таки знайшов їх?..
   Вона, нічого не кажучи і ні на кого не звертаючи уваги, спостерігала за кораблем. Той, що керує ним, певний навіжений. Хіба можна в шторм рухатися так швидко? Хіба можна взагалі так швидко рухатися до чужих берегів? Якщо вони не зупиняться, то дуже скоро корабель розіб’ється на берегових рифах. Ці камені дуже небезпечні, тим більш, що скриті під водою.
   Овва! Що це вони роблять? Хіба в такий шторм можна так повертати вітрила? Хіба можна взагалі їх якось повертати? Вітрила мають бути спущені… Гардрада не може не знати цього, якщо зміг підкорити стільки морських країн. Так може, це не Гаральд?
   Айна знала, що всі її люди вже в повній бойовій готовності. Вони були готові до нападу ще півроку тому, і з того часу кожен день чекали на Гаральда. І ось тепер всі зайняли свої місця. Лучники біля бійниць, вояки навколо мурів міста. Всі вони прикрасили свої голови хоча б однією гілочкою плюща, сподіваючись, що він збереже їм життя та принесе щастя і перемогу в бою. Або допоможе з честю зустріти смерть і, не опускаючи погляду, подивитись їй просто в очі.
   На кухнях кипіла в величезних казанах вода, яку чекранці були готові в будь-який час вилити на голови непрошених гостей.
   Сама Айна одягла чоловічий одяг: в ньому на мурах, на вітру, що пронизував майже до кісток, було значно тепліше. Певна річ, сама вона не збиралася брати участь в битві. Кожен повинен займатися своєю справою. Вона тільки випустить першу стрілу в ворога, показуючи своїм людям, що їхня цариця з ними, а з нею на їх боці всі боги. Потім вона лише віддаватиме розпорядження своїм військовим керівникам, об’єднуючи їх дії. Слава богам, її батько, знаючи, що вона єдина його спадкоємиця, добре підготував її. Він навчив її всього, що сам знав про торгівлю, керування землями і війну. Айна ніколи не думала, що їй таке знання знадобиться, а тому не дуже силувала себе запам’ятовувати слова батька про бої, мури і укріплення. Але тепер всі ці знання ніби самі собою виникали в її голові. Вона вважала, що давно все забула, проте безпомилково віддавала потрібні накази.
   От тільки батько нічого не казав про такий варіант, коли просто на острів несеться ворожий корабель, ризикуючи напоротися на берегові скелі.
   Виблиснула блискавка, розрізавши темне затягнене хмарами небо. За нею поспішив грім, від якого, здавалось, земля здригнулася.
   І ось це сталося. На всіх вітрилах корабель налетів на рифи. Айні здалося, що вона відчуває біль та безнадію людей на ньому. Та все це безглуздо, там тільки її вороги. А якщо ні?
   Та корабель точно сходився з описом. Тільки в Гаральда були такі страшні постаті на носах кораблів. Тільки Гаральд мав от-от з’явитися біля їх берегів.
   І все-таки…
   Айна повернулася до Федора. Старий вояка знав її з дитинства і був трохи не найближчою особою.
   – Нехай усе буде в повній бойовій готовності. Я зі своїм загоном іду до корабля.
   – Ні в якому разі! Ти – цариця, а біля берегів ворожі кораблі.
   – Не кораблі, а корабель! – вперто заперечила Айна.
   – Не корабель, а Гаральд-Гардрада! – так же вперто відрізав Федір.
   – Перш за все там люди, які загинуть, якщо їм не допомогти! І не сперечайся зі мною, будь ласка. Якщо ж це все-таки пастка… – Голос Айни затремтів при спогаді про таку можливість. – Якщо це все-таки не більше, ніж безчесний вчинок Гаральда, і я потраплю в полон, не викупайте мене. Захищайте Чекрану до останньої краплини крові. Нехай ніхто з чекранців не стане рабом Гаральда та Єлисавети.
   Айна розвернулася так швидко, що тільки коса мигнула в повітрі.
   – Відправ загін, та не йди сама! Ти – цариця, ти – Чекрана! Ти не маєш права так ризикувати собою.
   Айна з жалем подивилася на старого. Він втратив друга і боявся втратити його дочку, яку любив наче власну.
   –Федір, ти ж знаєш, що це неможливо. Я не можу послати людей, можливо, на смерть, якщо не збираюся розділити з ними їхню долю. Я повинна берегти не тільки всю Чекрану, а й кожного її мешканця… Борони моє місто!
   Федір з тугою дивився на загін, що виходив з міста. Їх було так мало – всього лише п’ятдесят чоловік, а на чолі сімнадцятирічна цариця, занадто горда і вперта, щоб хоч трохи поберегти своє життя. За мить вони вже сховались в лісі. Найкоротшими стежками проберуться вони на узбережжя і з’ясують, чи дійсно це корабель Гардради.

   Айна стояла на березі і дивилася на те, що залишилося від нещодавно великого та страшного корабля. Так, це без сумніву був корабель Гаральда-Гардради.
   – Де ж тепер твоя хвастлива пісня, Гаральд-Хвалько? – тихо запитала вона, і її слова уніс шалений вітер. – Ти нахвалявся, що підеш від берегів уярмленої країни ще до дощів, а тепер твій корабель розбитий, і в тебе більше нічого нема…
   Люди на драккарі майже всі були мертві, деяких вже унесло бурхливе море, а решта була тяжко хвора.
   Нехтуючи небезпекою, Айна та її загін, скорившись царській волі, переносили живих людей на берег. Їх самих могло змити море, але на їхньому боці було знання цього берега, цих скель, цих каменів. Вони народились з цим знанням і мали значно більше шансів вижити, навіть якщо підступне море змиє їх хвилею.
   Люди просили Айну залишитись на березі, але вона вперто тверділа, що має намір розділити з ними небезпеку. Нарешті, залишився останній чоловік. Його з великою пересторогою винесли на берег. Айна ще раз кинула оком на корабель. Він ніби кликав її до себе, кажучи, що це ще не все.
   – Тимофію, ходімо зі мною!
   Він не запитував, куди і навіщо. Айна посміхнулася про себе. Певна річ, в положенні цариці маса переваг. Як же, пішов би Тимофій ось так, нічого не запитуючи, за власною жінкою…
  Корабель тріщав, і Айна, ступаючи по його дошках, кожен раз боялася, що вони от-от проваляться під нею. Вона спустилася до каюти. Мабуть, це була каюта капітана, бо її відрізняло багатше начиння. На свій подив, вона побачила там чоловіка, який лежав на ліжку, того самого, якого зустріла біля озера. Може, “зустріла” – не зовсім точне визначення, але піде. Все скидалося на те, що в нього теж лихоманка. Поряд з чоловіком сидів якийсь сивий муж, що тримав його руку і час від часу змінював компрес на його чолі. Він не помічав її, і був дуже здивований, коли Айна його покликала.
   – Гей! Він живий? – Айна кинула оком на хлопця.
   – Ви вважаєте, що мерцю допомогли б компреси? – хмикнув старий. – Він ще переживе і мене, і всю свою команду.
   Айна мала кричати, щоб дідуган почув її голос крізь завивання вітру.
   – Якщо йому хоч трошки краще, ніж решті, хоч на волосинку, то в цьому не приходиться сумніватися. Ваша команда однією ногою стоїть в могилі, і вже занесла другу… Ходімо!
– Куди? Хлопчика не можна турбувати, він хворий!
   Айна нарешті зрозуміла, що має справу з навіженим.
   – Якщо його просто зараз не винести звідси, вас разом з ними змиє водою, і компреси пропадуть задарма!
   – Все в руках Аллаха…
   Айна тільки глянула в бік Тимофія, і він миттєво відтягнув старця нагору, на палубу. Коли воїн повернувся, вони з Айною обережно підняли хворого і понесли геть з каюти.
   Лікар бігав навколо них, скиглячи, що юнака зараз неможна бентежити, що йому шкідливо, та й вони можуть заразитися…
   Айна зневажливо обдивилася його з ніг до голови.
   – Чи не будете ви такі ласкаві замовкнути і йти точно по наших слідах? Від цього залежить ваше життя! Все, що думаєте про мене, можете висказати на березі.
   І ось, нарешті, жаданий берег.
   Море нуртувало. Корабель вже майже зовсім розлетівся на маленькі шматочки від зіткнення зі власними уламками, що без кінця таранили його борти.
   Один з людей Айни, не чекаючи її наказу, побіг до міста за допомогою, яка тепер була дуже доречною. В них на руках опинилося двадцять чотири хворих і один шалений араб.
   Чекаючи на допомогу, Айна запитала лікаря, вказуючи на вже знайомого юнака:
   – Хто він?
   Лікар, задерши носа так високо, що напевно впав би, якби йшов в цю мить, відповів:
   – Перед вами загроза морів, чоловік, що підкорив багато народів…
   Коли лікар почав називати їх по одному, Айна заблагала:
   – Коротше!
   – Гаральд-Гардрада.
   І тут вже Айна більше не могла стримувати сміх, що розпирав груди. З ним її покидало страшенне напруження, жах, холод і відчай.
   Раптом очі хлопця відкрилися, опаливши її своїм сірим блиском.
   – Айна? – впізнав він її. Слава богам, тільки вона могла почути його слова, інакше виникли б небажані питання, звідки він може її знати. – Де я?
   Вона лише знизала плечима.
   – Ласкаво прошу до Чекрани, Гаральд-Гардрада! Будь моїм гостем!
   Старий перелякано подивився на неї. Юнак знов знепритомнів.
– Хто ж ти така, дівчино?
   – Цариця Чекрани, Айна. І боюся, ви – мої бранці…
   Вона не доказала, бо її душив черговий напад істеричного сміху.

   Айна роздратовано поглянула на старого.
   –І ви кілька днів скиталися морем, не додумавшись причалити де-небудь? Адже люди були хворі!
   Старий, його, до речі, звали Рашидом ібн Асуном, лише знизував плечима.
   – Хлопчик хотів знайти Чекрану.
   Айна обурливо подивилася на Гаральда, якого трусила лихоманка.
   – Ну що ж, можна сказати, він її знайшов. Але люди… Адже ти занапастив більшу частину команди!
   –Я? – Рашид був щиро здивований.
   – Так, ти. Ти – лікар, і повинен був щось зробити! Примусити його, – вона кивнула на хворого, – зупинитися. Поки не стало занадто пізно…
   – Дівчино, та якби не я, вони всі були б вже в кращому зі світів! Хлопець впертий, немов стадо биків, і мені коштувало багато зусиль примусити його замінити воду. Схоже, її брали з озера на вашому острові, якщо я все правильно зрозумів… І тоді щось трапилось між тобою і цим юнаком, чи не так?
   Айна почервоніла. А ось це його вже зовсім не стосується!
   – Не варте уваги. А що, допомогла нова вода?
   – Так, декому стало краще. Аллах великий, і він зробив цю воду цілющою…
   В Айни були власні думки щодо того, що вилікувало людей. В Чекрані давно помітили, що жителі країни хворіють значно менше, ніж чужоземці, яких вони бачили за морем. І справедливо вважали, що це від того, що вони п’ють та їдять тільки з срібного посуду, а срібло – метал богині місяця, і ласкава богиня піклується про них. Тому в Чекрану везли дуже багато срібла. Воно було неймовірно коштовним, але навіть самий останній ремісник намагався придбати якомога більше предметів з срібла. А коли Гаральд набирав воду, в ній якраз було багато срібного пилу, та й світло місяця спадало на озеро…
   Виходячи з вище означеного, Айна розпорядилася, щоб хворих, яких розташували в палаці, годували і поїли тільки зі срібного посуду, а воду брали зі священного озера. Всі розуміли, що це необхідно для лікування хворих, та не всі були згодні з тим, що їх взагалі треба лікувати.
   Старий Федір обурювався більш за всіх, проте, ніколи не виказував своїх міркувань в очі цариці. І ніхто не насмілювався відкрито заперечувати.
   Рашид трохи дивувався з цього. В його країні дівчина не вийшла б з сералю, а в цій варварській Чекрані вона править, до того ж без чоловіка, і ніхто не сміє заперечити їй.
   – Але ж вона піклується про ваших ворогів!
   Чекранці знизували плечима.
   – Якщо так вирішила цариця, то так тому і бути. Їй краще знати.
   Ще однією, не менш важливою, ніж турбота про хворих, проблемою Айни були кораблі Гаральда, які доволі швидко знайшли уламки драккари свого конунга. Айна відправила людей на один з кораблів зі звісткою, що Гаральд знаходиться в Чекрані і, хоча йому ніщо не загрожує, є полоненим. Варяги, які втратили майже весь командний склад, бо всі наближені до Гаральда були з ним на кораблі, не наважились напасти на Чекрану без наказу самого Гаральда. Порадившись, вони вирішили залишити три кораблі тут, а решті повернутися до Константинополю просити допомоги в імператора. Вони також просили Айну забрати на острів хворих, вона з цим погодилась. Наступного ранку чекранці могли бачити довгий ланцюг варязьких драккар, що йшли за обрій. Взагалі переговори з варягами були явищем доволі дивним – обидві сторони більш за все боялися рішучих дій з боку ворогів, і обидві поступалися. Айна здихалася варягів, дивуючись, що вони так легко погодилися поїхати – адже місто не витримало б довгої облоги, до якої могли вдатися варяги. Варяги в свою чергу поїхали геть, дивуючись, як це їх так легко відпустили до Константинополя, адже Айна могла вимагати повної капітуляції, маючи на руках їхнього ватажка. Таким чином, вороги розійшлися доволі мирно, задоволені один одним. Айна дозволила трьом кораблям, що залишились, зайти в гавань і залишитися на острові за умови здачі зброї. Варяги, поупиравшись, погодились. Побачивши Гаральда, вони зовсім заспокоїлись і залишились мирно чекати його одужання.

   Айна воліла сама доглядати за Гаральдом. Їй зовсім не посміхалося зробити надбанням гласності те, що сталося біля озера. Чекранці віддані їй, але все має межу. Якщо вони дізнаються, що священний ритуал був порушений, і порушений Гаральдом, проти якого були направлені їхні молитви богині, страшно подумати, що може статися. Гаральда вб’ють – це ясно. Можуть початися бунти, заколоти… Краще відвести небезпеку на час, поки Гаральд непритомний і марить – в маренні він видає на диво багато таємниць в усіх подробицях. Айна пускала до його кімнати тільки Рашида, який все одно вже все знав, хоча поки що і не здогадувався, що значить їхня зустріч біля озера. В тому, що старий не з балакучих і зовсім не збирається сурмити на право і на ліво про знайомства свого “хлопчика”, Айна була цілком впевнена.
   Сама вона намагалася бувати біля ліжка хворого не дуже часто, тільки коли треба було замінити втомленого Рашида. І тоді їй приходилося вислуховувати і подробиці битв Гаральда, і описи сцени біля озера (її обличчя миттєво червоніло кожен раз, як мова заходила про поцілунок, а ця тема була пануючою в його маренні), і уривчасті фрази про Єлисавету, що здавалися їй нескінченними.

   Гаральд розплющив очі після довгого сну. Тіло, раніше покірне йому, тепер було ніби дерев’яне. Він хотів поворушитися, але навіть таке незначне зусилля втомило його. На деякий час примирившись з цією неприємною слабкістю і набираючись сил для другого ривка, чоловік спробував згадати, де він знаходиться, і що з ним трапилося. Через те, що йому навіть голову повернути було важко, він дивився просто до стелі. Гаральда зацікавив розпис. Різнокольорова фреска на рівній білій поверхні зображувала круглолицю жінку в сріблястому одязі, яка кладе вінок з дивної рослини на голову зовсім ще юній дівчині в зелених шатах. Фреска була чудова. І жінка, і дівчина, здавалося, от-от заговорять і зійдуть на землю. Такої краси Гаральд не бачив навіть при дворі Ярослава, конунга русів. І цілком ясно, що його власний корабель не був оздоблений такими фресками. Значить, він не на кораблі. Гаральд намагався згадати, що ж таки сталося, але всі спогади обривалися на тій миті, коли він стояв на носі свого корабля і намагався знайти Чекрану. Хоча ні, він ще пам’ятав гарну дівчину, яка схилилася над ним. Як же її ім’я?.. Так, її звуть Айною. І Гаральд міг би заприсягнутись, що дівчина була насправді, а не наснилася йому.
   – Слава Аллаху, він отямився!
   Гаральд впізнав голос Рашида, свого лікаря, а за мить побачив і його радісне і трохи стурбоване обличчя, що схилялося над ним.
   – Як… – навіть голос не хотів коритися Гаральдові. – Як команда, Рашид? І де ми?
   – Заспокойся, конунг. Ми врятували всіх, кого ще можна було врятувати, хоча багатьох втратили. Зараз ми в Чекрані…
   –Я… Я не пам’ятаю бою… Їхній правитель здався?
   –Я так розумію, – пролунав трохи хриплий жіночий голос, – Рашид не зовсім точно доповів тобі про ситуацію, варяг…
   Гаральд побачив дівчину, що стояла біля нього. Це було те саме дівча, що він виловив з озера. Вона хотіла щось сказати, але Рашид перебив її.
   – Не треба, прошу тебе. Він ще занадто слабкий, Айно!
   – Що ти збираєшся приховати, Рашиде? – з загрозою в голосі запитав Гаральд. Він звик сам входити в усі справи і не любив, коли від нього приховували навіть якусь дрібницю. А зараз, як він відчував, Айна хотіла сказати щось важливе.
   – Ти хочеш знати це, варяг? Що ж, так буде краще. Не обманюй себе. Чекрана не здалася і ніколи не зробить цього в майбутньому. Твій корабель розбився біля нашого берега, і мій народ врятував тих, що залищилися в живих, в тому числі і тебе.
   Айна розвернулася і збиралася піти геть, але Гаральд, який відчув, що вона чогось не доказала, зібрав залишки сил і схопив її за спідницю. Певна річ, він не зміг би втримати Айну, та вона все ж зупинилася. Дівчина подивилась на нього без гніву і навіть, як йому здалося, з жалем. Але до цього часу ніхто не наважувався дивитися на Гаральда Сигуардсона  з жалем.
   –  Негайно вернися, дівко, і закінчи свою розповідь!
   Тепер Айна здавалася здивованою, але все-таки не гнівною. Проте, в цьому не було потреби – весь гнів, схоже, увібрала в себе її служниця.
   – Дівка? Та як ти насмілився, варяг? Не забувай – перед тобою цариця, а ти лише її бранець!
   –Я воліла б сформулювати це трохи інакше, Фекло. Скажімо так, Гаральд, ти – мій гість на невизначений час.
   Вікінг закрив очі. Здається, до дощів йому звідси не забратися…

   Два тижні минуло з того часу. Айна могла б порахувати час до миті. Гаральд одужував і, як всі хворі в цей період, страшенно капризував. Айна не могла знати, що поведінка Гаральда псувалася тільки коли вона сама доглядала за ним. То він вимагав випустити його з кімнати, то не дозволяв знахарці-язичниці доторкнутися до себе, то відмовлявся пити цілющі напої, називаючи їх “поганським зіллям”.
   – Ніколи ще не бачила такого хворого, – жалілася Айна своїй старій годувальниці, Милі. – Адже я завжди вважалася доброю нянькою, всі казали, що їм легше від однієї моєї присутності!
   Мила посміхнулася про себе. Дівчинка ще така молода та невинна, вона не розуміє, що варягові просто подобається привертати до себе її увагу. Хоча це ні в якій мірі його не вибачає.
   – Чого йому зараз треба?
   – Християнська дівчина, що дивилася за ним, захворіла, і я відпустила її. Він не допускає до себе нікого і вимагає її повернення… Я не можу примусити своїх підданих служити ворогові, а по своїй волі ніхто не піде!
   Мила похитала головою.
   – Так, складний випадок, але дозволь, я сама піду до нього, цариця.
   Айна зробила рукою дозволяючий жест.
   Мила без стуку увійшла до кімнати, яку відвели для Гаральда. Він миттєво щільніше укрився і незадоволено віп’явся очима в стару жінку.
   – Заради бога, жінко, невже тебе не вчили стукати перед тим, як увійти до чоловічої кімнати? Я міг бути голим!
   Мила жартівливо подивилася на нього.
   – Навряд чи ти зміг би мене чимось здивувати, хлопче. До того ж, знахарка звеліла тобі лежати в постелі, тому якщо хтось і побачить тебе без одягу, то це твої проблеми.
   – Знахарка! – фиркнув Гаральд. – Що може знати поганка про лікування? Я хочу, щоб повернулася та дівка, що дивилася за мною!
   –А смоли гарячої? – спокійно запитала Мила.
   – Що?!
   –Я кажу, що дівчина не повернеться. Я маю намір особисто простежити за цим. Вона жалілася мені, що ти негідно чіпляєшся до неї, говориш всілякі непристойності, а вона ж заручена. Зараз прийде знахарка. Її дочка дивитиметься за тобою.
   Гаральд задрав підборіддя і поклав руки на грудях.
   –Я не дозволю поганці доторкатися до себе.
   Мила байдуже кинула на нього оком і пішла до дверей.
   – Ти куди? – підозріло запитав Гаральд.
   – Іду геть. Якщо ти не хочеш нашої допомоги – воля твоя.
   Мила насправді пішла, і Гаральд залишився на самоті. Диявол, вона і дійсно пішла! І навіть не нагодувала його! Він крикнув, кличучи служницю, але ніхто не відповів. Невже стара відьма… Ввечері він переконався в своєму припущенні. Його залишили в кімнаті самого, без всякої допомоги і без надії її отримати.
   Вранці Гаральд прокинувся від голосного урчання в порожньому животі. Він нічого не їв зі вчорашнього ранку, адже тацю з обідом він перекинув, вимагаючи повернення дівчини (хоча вона аж ніяк не могла вважатися дівчиною).
   Гаральд глянув вбік столу. Таця з їжею все ще лежала на підлозі, там, куди він її кинув. Шлунок знов незадоволено нагадав про себе. Невже вони насправді хочуть заморити його голодом? Схоже, що так.
   Гаральд, трохи хитаючись, підійшов до таці і підняв її. На підлозі залишився хліб та холодне м’ясо. Гаральд, озирнувшись, ніби боявся, що хтось побачить таку немужню поведінку, підняв їх і, струсивши пил, почав жадібно їсти. Не те щоб він боявся голоду, просто йому потрібні сили, щоб знайти цю маленьку мерзотницю, яка зве себе царицею, і… І, можливо, знов поцілувати …
   Він з’їв все до останньої крихітки і нахилився, збираючи кришки на підлозі. Зібравши, він висипав їх на підвіконня і відійшов. Скоро на вікно сіла маленька пташка, яка мить тому заливалася на гілці поряд, розважаючи Гаральда своєю нехитрою співанкою. Вона почала клювати кришки, і Гаральд відійшов подалі, щоб не злякати її. Не знаючи, чим би себе зайняти, він підняв з підлоги посуд, який ще вчора в обід був так гарно розташований на таці. Гаральд поклав його назад на тацю і залишив на столі. Потім, озирнувшись, перестелив собі постіль. Здається, ніхто не збирається взяти на себе цей обов’язок, а на зім’ятій постелі спати зовсім неможливо. Одне з простирадл він обернув навколо себе, зв’язавши міцним вузлом на плечі. Не личить правителю багатьох народів гасати по кімнаті голим, наче Адам в раю. “Одягнувшись”, Гаральд пройшов в дальній кут кімнати, де стояв срібний таз, наповнений водою. Відчувши себе раптом втомленим і дуже брудним, Гаральд почав митися, що виявилося зовсім не простою справою для великого чоловіка, який має занадто маленький тазик. Та, кінець-кінцем, справа була того варта: вимившись, він зразу відчув прилив сил. Він був ладен завоювати пару країн, вбити чудовисько, навернути язичників до християнства, або, наприклад, вибачитись перед гарною царицею за свою негідну чоловіка поведінку. І він обов’язково це зробить, тільки от спочатку трохи поспить…
   Гаральд розплющив очі, але те, що він побачив, примушувало його повірити в те, що він все ще спить. Біля його ліжка, посміхаючись, сиділа Айна. Вона була одягнена дуже просто, він нізащо не відрізнив би її від служниці. На колінах вона тримала срібну тацю, повну їжі. В кубку, оздобленому камінням, стояла гарна біла квітка на тонкому стеблі. Назви її Гаральд не знав, та подумав, що обов’язково запитає.
   – Сподіваюся, ти змінив гнів на ласку, бо я принесла тобі сніданок вперше і востаннє. – Айна з підозрою в очах, але все-таки з посмішкою поставила тацю на столик біля ліжка. – Та якщо ти, як і раніше, не бажаєш допомоги язичників, боюсь, тобі прийдеться голодувати до того часу, поки один з твоїх людей не вилікується, тому що ти налякав усіх моїх служниць, і вони відмовляються служити тобі.
   Гаральд посміхнувся дівчині і солодко потягнувся в ліжку.
   –Я буду добре поводитися і… перепрошую за свою поведінку в минулому.
   Він дивився Айні просто в очі, поки та не відвела погляду.
   –І ще я хочу, правда, трохи запізно, подякувати тобі за врятування мого життя, Айна.
   Дівчина почервоніла. Їй нечасто дякували. Якщо люди щось робили для неї, то тільки тому, що вона наказувала, або скоряючись перед споконвічними традиціями. Якщо Айна щось робила для своїх людей, їм і на думку не спадало дякувати їй, адже турбуватися про свій народ було прямим обов’язком правителя.
   – Не варте подяки, варяг.
   Гаральд весело засміявся.
   – Як на тебе, моє життя настільки недоладне, що спасіння його не варте подяки?
   Айна посміхнулася у відповідь, вийняла квітку з кубка і налила в нього вина з глека. Подавши вино, вона подивилася в лице Гаральдові.
   – Щиро кажучи, воно і насправді непутяще.
   Айна збиралася піти, але Гаральд втримав її, схопивши за низ сорочки.
   – Гей, не кидай мене. – Він благаюче подивився на дівчину. – Мені, бідолашному, так самотньо тут, твої служниці мене бояться, а та жахлива жінка, що приходила минулого разу, може тільки налякати, а не розважити.
   Айна хитро посміхнулася.
   – Мила? Та вона ж сама ласка!
   Гаральд з сумнівом похитав головою.
   – Ну-ну, може, з тобою вона ангел, та тільки не з бідним хворим… Може, це в вашому звичаї – пропонувати слабким замість няньки смоли гарячої…
   Дівчина миттєво посерйознішала.
   – Ти не простий хворий. Всі ці дні ти поводився наче велика розбещена дитина, таких замахів не дозволяє собі жоден з твоїх воїнів. А для Мили ти ще і варяг. Таким чином тобі нема на що жалітися.
   Гаральд, який до жаху не любив повчань, а особливо від гарненької дівчини, волів краще перевести розмову до іншої теми і вхопився за спогад про воїнів.
   – Певна річ, мої люди не турбували вас, вони прості воїни, до того ж, багато з них самі нещодавно були язичниками.
   – Ти думаєш, твоє походження виправдовує будь-які твої вчинки? – Айна здавалася збентеженою. – Правитель має бути прикладом для своїх підданих, і його обов’язок – винищувати в собі будь-які вади.
   Тепер вже Гаральд був щиро здивований. Хіба не все одно, як поводиться король, якщо він – помазаник божий?
   Поки він міркував над її останньою фразою, Айна швиденько зістрибнула з його ліжка і відбігла до дверей, щоб він не зміг її затримати.
   –Я пришлю до тебе Милу, – сміючись, повідомила вона засмученому її втечею Гаральду. – Я переконалася, що розмови з нею позитивно на тебе впливають. А зараз вибач, я повинна повернутися до своїх справ.

   Айна виконала свою, як вона вважала, обіцянку, хоча Гаральд сприймав її скоріше як загрозу. Мила тепер була біля нього майже постійно, відходячи тільки для того, щоб дати вказівки прислузі, яка і без того непогано робила. Гаральд ще ніде не бачив такої наладженої роботи.
   – Просто вони виконують свою роботу вже десятки років. Син змінює батька, онук – діда. Якщо послідовно дотримуватися раз назавжди заведеного порядку, робота спориться, – задовольнила його цікавість Мила.
   Айна більше не приходила, а Гаральдові заборонялося покидати кімнату, тому він і не бачив її вже кілька днів. Він не признавався в цьому самому собі, не розумів сам себе, але скучив за нею і постійно чекав: може, вона зайде. Та, з іншого боку, з Милою не скучатимеш. Поряд з цією старою жінкою, яка, здається, була старою і мудрою абсолютно завжди, він відчував себе зовсім зеленим юнаком, хлопчиськом, якому кожний день приносить щось нове і шалено цікаве. Вона вміла зворушливо розповідати різні історії про давніх героїв і своїх богів, про царів Чекрани і далеких правителів. Гаральд, стримуючи подих, чекав цих розповідей і постійно підкидав Милі теми, запитуючи геть безглузді речі, наприклад, чому сонце жовте, а місяць білий. Мила спочатку сердилась, вона взагалі була незадоволена дорученням Айни, але потім, коли побачила, що хлопцеві дійсно цікаво те, про що вона розповідає, стала ласкавішою.
   Сьогодні Гаральд прокинувся в якомусь дивному збудженні. Чомусь здавалося, що саме цей день не буде схожим на минулі. Очікування чогось незвичайного ще більше посилилося, коли він розплющив очі. Кімнату заливало яскраве сонячне світло, а за вікном весело щебетали птахи. Мила поралася біля дальньої стіни кімнати, і Гаральд встав подивитись, що вона там робить. На його подив, Мила готувала ванну. Не те що б він ніколи не приймав ванни, просто в Чекрані йому ще не доводилося бачити такий предмет.
   Мила, як завжди, серйозна і навіть трохи насуплена, обернулася до нього.
   –Я сподіваюсь, з приводу ванни бою в нас не буде, тому що ти все одно купатимешся, хочеш того чи ні!
   Гаральд теж насупився, не розуміючи.
   – Чому я маю заперечувати? В ромеїв я завжди ходив до лазень, та не думав, що в вас також є…
   – Чого ж ти не думав, варяг? Ти думав, що ми – варвари, які ніколи не миються?
   Гаральд взяв за краще промовчати.
   –Я не знала звичаїв твого народу, тому і попередила. Одного разу до нас приїхали купці з країни франків, так від них смерділо, що хоч вибігай з кімнати. Але ти, як бачу, не з таких. – Мила відійшла від ванни і простягла Гаральдові велике простирадло, прикрашене вишивкою. –Я гадаю, вимитися ти зможеш і сам, а я поки піду подивлюся, що дівчата на кухні роблять.
   З цими словами вона вийшла, залишивши Гаральда наодинці з великою лоханкою води, від якої йшли клуби пару. Та не встиг він влізти до неї, як стара повернулася і, підмигнувши йому (і посміхнувшись, бачачи, як він намагається прикритися простирадлом – таких сором’язливих чоловіків вона ще не зустрічала), повідомила:
   – До речі, сьогодні цариця запрошує тебе на прогулянку в лісі, тому мийся добре! – Мила вийшла, але знову повернулася, вже голосно засміявшись, коли Гаральд схопив простирадло, кинуте, було, біля ванни. – Не забудь помити за вухами, хлопчик мій!
   Жінка зачинила за собою двері, але навіть за кілька кроків почула бурчання Гаральда з приводу старої, яка не має ані крихти сорому.
   Проте, скоро Гаральд заспокоївся і дозволив собі просто насолоджуватися гарячою водою. Всі ці довгі тижні, проведені в ліжку, його тіло отримувало лише обтирання мокрою губкою, яку разом з глеком теплої води приносила Мила. Чим чистіший він ставав, тим швидше змінювався на краще його настрій, а коли він мив за вухами, то вже не бурчав, а лише сміявся, згадуючи хитринки в очах старої, що увірвалася в найневідповіднішу мить.
   Через деякий час, Гаральд, цілком чистий і турботами Мили досита нагодований, нарешті отримав дозвіл вийти з кімнати. Фекла провела його до виходу з фортеці, де на нього вже чекала Айна.
   При виді варяга вона посміхнулася і знаком відіслала Феклу.
   – Добрий ранок!
   Гаральд присвиснув.
   – Вочевидь, насправді добрий, коли сама цариця вирішила дати мені аудієнцію. Ти хотіла мене бачити?
   Питання прозвучало трошки більш схвильовано, ніж належало, і Гаральд зніяковів. Йому зовсім не хотілося, щоб Айна думала, ніби для нього щось значить її бажання бачити його.
   Айна, не замислюючись, кивнула.
   – Так, мені подобається твоє товариство. В більшості випадків з тобою можна розмовляти. Ходімо! – Вона взяла його за руку і злегка потягла. Гаральд, не опираючись, пішов за цією дивною дівчиною. Айна вела його до священного озера, туди, де вперше зустріла грізного воїна.
   Скоро вони опинилися під пологом гілок вікових дерев. Гаральдові вони всі здавалися схожими, немов близнюки, але Айна, здається, непогано орієнтувалася в цьому лісі.
   – Ти можеш мені сказати, куди ми йдемо? – роздратовано запитав Гаральд, коли вони в черговий раз звернули саме на ту стежку, повз яку він пройшов би, не помічаючи.
   – Це сюрприз.
   – Та, принаймні, ти цілком впевнена, що ми не заблукали?
   Айна посміхнулася.
   – Тут неможливо заблукати. Якщо будеш достатньо довго іти, не змінюючи напряму руху, вийдеш до моря. А взагалі, будь-який чекранець знає цей ліс наче свої п’ять пальців, адже всі ми виросли тут. Іти нам залишилося недовго, і ти можеш скоротити решту дороги розповіддю про ті землі, які побачив на службі в імператора.
   Двічі Гаральда просити не прийшлося. Айна, здавалось, взагалі не бачила в ньому чоловіка, не кажучи вже про щасливого завойовника, і він не пропустив такої можливості похвалитися перед нею. А що розповість їй краще про його подвиги, ніж пісня, складена ним самим? Гаральд набрав у груди більше повітря, але не встиг і рота розкрити, як Айна його попередила:
   – Тільки не треба знову співати тієї хвалькуватої пісні, я вже чула її від твого скальда.
   – Гей, чим це тобі не подобається моя пісня? – насупився Гаральд.
   – Скромністю, – усміхнулася Айна. – Просто в ній ти оспівуєш самі лише свої “подвиги”, а про них я вже достатньо наслухалася.
   Гаральд починав сердитись. До цього часу його творчість лише хвалили, а дівчата заздрили Єлисаветі, заради якої він зробив всі ці великі діяння.
   Айна, посміхаючись, кинула оком на Гаральда.
   – Не сердься, я не хотіла зневажливо відгукнутися про тебе або твою пісню…
   – Ну звісно, не хотіла. Тобі залишилося тільки сказати, що пісня взагалі недоладна, як і все моє життя! – Гаральд кинув сердитий погляд на дівчину, яка почала тихесенько сміятися. – А взагалі ти не хотіла її сварити, – закінчив він вже спокійніше.
   Айна вже голосно реготала, не звертаючи уваги на його прикрий вираз обличчя. Гаральд видер руку з її долоні і пішов геть, та Айна кинулася за ним і втримала.
   – Вибач, варяг, я, чесно, зовсім не хотіла тебе ображати. Мир?
   Гаральд неохоче кивнув і примусив себе посміхнутися.
   – Мир, але тепер я не заспіваю для тебе навіть якщо ти благатимеш мене про це.
   Айна відвернулася, намагаючись приховати сміх, який невблаганно рвався з її горла.
   Гаральд, вже цілком спокійно, звернувся до неї:
   – Може, розповіси, що такого смішного ти знайшла зараз? Посміємося разом, дівчино!
   Айна з посмішкою обернулася до нього і, посуваючись назад, зробила ще кілька кроків, втягнувши Гаральда в щільну завісу плюща. На його подив, плющ розступився перед ними, пропускаючи на галявину, яку він вже бачив, коли приходив за водою.
   Гаральд хотів підійти ближче до води, та Айна його втримала.
   – Гаральде, минулого разу, коли ти витяг мене з озера…
   – Тобто, коли не дав втопитися?
   –Я не топилася! – заперечила Айна з обуренням. – Це саме те, про що я хотіла б тобі розповісти.
   Дівчина сіла на м’яку шовкову траву, запросивши Гаральда сісти поряд.
   – Це священне озеро мого народу, озеро плюща і богині місяця. Вночі на нього завжди спадає місячне світло, навіть коли небо затягнуте хмарами. Коли людина щось просить у богині, вона повинна кинути на середину озера яку-небудь срібну прикрасу, яку потім забере богиня, коли прийде вмитися в озері.
   – Ти приносила жертву своїй богині, а я тобі перешкодив? – здогадався Гаральд.
   – Взагалі, так. Але річ у тім, що я приносила жертву від імені всього народу, а в таких випадках ніхто не сміє заважати ритуалу. Я хотіла тебе попередити, щоб ти нікому не розповідав про те, що тут трапилося, інакше чекранці можуть тебе вбити.
   Гаральд присвиснув.
   – Що, це все серйозно? Через те, що я втрутився, богиня не виконає твого прохання?
   В його голосі крилася насмішка, але Айна вирішила не звертати на неї уваги.
   – Що ж таке ти просила у богині? – з усмішкою запитав Гаральд.
   Айна зітхнула.
   –В числі всього іншого – твоєї смерті. Тому чекранці, чого доброго, вирішать, що тебе їм до рук послала богиня за те, що ти перешкодив жертвоприношенню.
   З обличчя Гаральда сповзла зневажлива посмішка, коли він побачив, що Айна насправді боїться такого оберту справи.
   –Я урочисто обіцяю, що нікому не розповім, хоча і впевнений, що моє життя і смерть – в руках Господа. Тепер я можу підійти до озера?
   Айна кивнула.
   – Але це озеро занадто маленьке, щоб плавати. Ходімо краще до верхнього, воно глибше.
   Я сподіваюсь, юначе, що твій бог достатньо могутній, аби захистити тебе від гніву нашої богині…
   Айна не стала розповідати Гаральдові, що будь-кого, хто доторкнеться або навіть побачить царицю до світанку після принесення жертви, чекає швидка смерть.

   Гаральд, посміхаючись, притиснув до себе Айну.
   – Тобто, богиня Місяцю відмовила самому Сонцю і не пішла за нього заміж?
   Айна кивнула.
   – Так, і за це він зробив так, аби ніхто її не міг побачити вдень, щоб вона більше нікому не дісталася, адже вночі все живе спить… – Айна подивилася вгору, туди, звідки на них дивилася велика богиня. – Ну, може, не все живе спить вночі…
   Вона почала покривати дрібними цілунками його долоні, легко покусуючи їх. Гаральд посміхнувся.
   – Ти справжня дочка Єви.
   Айна з цікавістю подивилася на нього.
   – Хто така Єва, і чому ти називаєш мене її дочкою?
   – Адам і Єва були першими людьми на землі, так каже наша велика християнська книга. Спочатку вони жили в раю, там було все, чого тільки може побажати душа людська. Бог заборонив їм лише від одного дерева їсти плоди. Але Єва не послухалася і зірвала заборонений плід. Вона відкусила від нього і спокусила Адама зробити те ж саме. Це був плід дерева пізнання. З того часу вони пізнали, що таке добро, а що зло. І ще вони пізнали радість земного кохання. Але Бог розгнівався і прогнав їх з раю. До того ж, за те, що Єва спокусила Адама, Бог покарав її більше, ніж чоловіка. З тих часів жінки в муках народжують дітей, а чоловіки в поті лиця заробляють на хліб. До того ж, люди стали смертними.
   Айна провела рукою по його груди.
   – Твій Бог дуже жорстокий, але не думаю, що Єва хоч на мить розкаялася в тому, що зробила. Щастя земного кохання варте того, аби страждати за нього. Ні, не думаю, що вона розкаялася…
   Гаральд міцніше обійняв жінку і поцілував у напіввідкриті губи.
   – Адам, мабуть, також не жалкував.

   Зранку світило тепле сонечко, але після обіду напевно знов буде дощ. Дощ лив кожного дня, а потім сонце випалювало все живе на землі. Стояла така спека, що до наступного дощу все висихало. Гаральд та його люди дивувались чекранцям, які стійко витримували спеку. Мила казала, що це Сонце кохається з богинею місяцю, тому і стоїть спека. Але задоволена богиня буде ласкавішою до свого народу, тому чекранці і не скаржаться.
   Айна провела Гаральда до майстерні, де дівчата-служниці ткали свої славнозвісні тканини. Біле полотно дуже цінувалося ромеями і варварами, які хотіли бути схожими культурою на ромеїв. Робітниці працювали так швидко, що Гаральд не міг встежити за їхніми рухами. Він звернувся до Айни.
   – Не боїшся, що я вкраду ваші таємниці?
   Айна засміялася.
   – Ні. Ти ж не бачив, в чому вимочують нитки і тканину, а саме в цьому і полягає таємниця. Але ходімо краще до лісу, я тиждень тому там дещо побачила і тепер хочу показати тобі.
   Вони пройшли трохи лісом, і Гаральд опинився перед кущем якоїсь рослини. Формою листя і ягід вона була схожа на малину, яку він часто бачив в лісах своєї батьківщини в дитинстві. Але ягоди були не рожевими, а синіми, до того ж, вся рослина була вкрита колючками.
   – Що це?
   Айна зірвала одну ягідку і поклала йому в рота.
   – Це ожина, обережно, вона дуже колюча, її голки чіпляються за все, до чого доторкнуться. Якщо заплутаєшся, тобі нізащо не виплутатися без сторонньої допомоги. Але ягоди дуже смачні.
   До палацу вони повернулися щасливі і вимазані ожиною, наче поросята.
   – Ти не попереджала, що вона не змивається!
   – Нічого, скоро зійде.

   Листопад 1040р.
   Золоті ворота Києва урочисто відкрилися перед грізним вікінгом. Золоті бані, золоті брами, золотий Київ і руська дівчина в золотій гривні. Колись все це було важливе для варяга, яким знехтувала гордовита красуня. Гаральд мріяв про той день, коли повернеться героєм до цього міста, де минули найщасливіші роки його дитинства, коли руський конунг зустріне його як рівню, а не як старця, що насмілився просити руки його гордої дочки. Тепер в нього все це було, але радість не прийшла до його серця.
   Спішившись, Гаральд зі Свенгом увійшли до княжих палат. Тут майже нічого не змінилося з часу його від’їзду. Хіба що тепер з приводу прибуття високого гостя постелили свіжої соломи на підлогу, з презирством подумав Гаральд. Він знав, що сьогодні, коли він знов проситиме руки Ярославни, на нього більше не чекатиме ганьба відмови. І, хоча він розумів Ярослава, це було йому глибоко огидно. Гаральдові мимоволі згадувалась вродлива цариця, яка могла не пам’ятаючи себе цілувати незнайомця біля священного озера не тому, що він був щасливим завойовником, а тому, що він просто їй сподобався.
   Сам Ярослав зустрів його в головній залі. Тут же, але трохи подалі від князя сиділа Інгігерда з дочками. Вона подарувала Гаральда вітаючим поглядом, визнаючи в ньому земляка. Нема сумніву, вона-то напевно буде рада віддати дочку за норвежця. І була б рада навіть кілька років тому, але Ярослав вирішив інакше.
   Ганна та Анастасія з цікавістю роздивлялися цього високого чоловіка, знайомого і одночасно незнайомця. Колись він не відмовлявся пограти з ними в доганялки, але зараз здавався якимось чужим і непривітним.
   Єлисавета не дивилася на варяга, що Гаральд подумки приписав її скромності.
   –Я радий бачити тебе, Гаральде! Проходь і розділи з нами нашу їжу. Певна річ, твої воїни можуть приєднатися, я буду радий вітати за своїм столом таких хоробрих юнаків.
   Гаральд посміхнувся князеві, як того вимагало отримане ним виховання, але про себе подумав, як відрізняється теперішнє приймання і те, як розмовляв з ним Ярослав раніше. Тоді він був лише ізгоєм-жебраком, що і примусило його поступити на службу до руського князя.
   – Дякую тобі, великий князь!
   Гаральд пройшов до зали і сів на лавці поряд з троном Ярослава, де сиділи найближчі бояри князя.

   З кожним днем в душі Гаральда росла огида до Ярослава. Він, звичайно, не міг не поважати в руському князеві мудрого правителя, але ставився з презирством до нього як до людини. І навіть те, чим раніше він міг лише захоплюватися, тепер викликало огиду. Начитаність Ярослава породила його напищений слог, майже такий же, як і в цього священика, Іларіона. Зрозуміти занадто розумну розмову князя було складно, тим більше, що в них майже ніколи не ховалося глибокого смислу. Це нестерпно дратувало Гаральда, особливо коли він згадував довгі суперечки з годувальницею Айни. А те, як прозоро Ярослав тепер нагадував Гаральдові про майбутній шлюб з Єлисаветою, взагалі викликало нудоту.
   Що б Гаральд ні робив, з ким би ні розмовляв, з його думок не йшла юна цариця, покинута ним. Те, як по-королівськи вона сприйняла його повідомлення про те, що він повинен одружитися з Ярославною. Ніякої істерики. Ніякого жалюгідного скиглення, ніяких сліз. Тільки ледве помітне хитання головою і сумний, але все розуміючий погляд милих очей.
   Від думок про Айну Гаральда відірвав Свенг.
   – Гаральд, я геть тебе не розумію. Ти збираєшся одружуватися з цією дівкою чи ні?
   Свенг кивнув вбік Єлисавети, яка поспішала до церкви на ранкову службу. Проходячи повз чоловіків, вона навіть очей не підняла на свого судженого, а спробувала якомога непомітніше проскочити.
   Гаральд, подивившись з усмішкою їй услід, вимовив:
   –А ти гадаєш, в мене є вибір?
   Свенг почухав за вухом.
   – Та ні, вибору-то в тебе особливого нема… Тобто, взагалі-то є, по закону, ти можеш і не женитися на дівчині і навіть не просити другий раз її руки…
   Гаральд сердито плюнув на підлогу, застелену соломою, яка вже втратила свою свіжість, і глянув у вікно, обернувшись до друга спиною. Той не міг бачити обличчя товариша, але опущені плечі Гаральда теж багато про що казали.
   – Ти так тужиш за нею?
   Гаральд пропустив запитання повз вуха, але Свенг не відчепився.
   – Ти можеш все змінити, Гаральде. Давай просто сядемо на корабель і попливемо до Чекрани, адже ми можемо це зробити, Ярослав не має права нас затримувати…
   – Ну і?.. Що далі? Якщо я так вчиню, піддавшись бажанням свого тіла, я навіки втрачу Упландію. І крім того… я вже просив руки Ярославни, а руський князь не відмовив мені. Він просто поставив умову, по виконанню якої він віддасть за мене дочку. Ні, Свенг, я не піду на поводі своїх бажань!
   –А якщо це не тільки пристрасть, як ти намагаєшся зобразити, а воля серця? Знаєш, мій батько женився на матері через її придане, і я не можу сказати, що він був щасливий. Подумай добряче, друже, чи варта Упландія такої жертви!
   – Що тут думати? Завтра я зроблю пропозицію Ярославні, і вона вже не відмовить мені. Все вирішене, Свенг.
   Гаральд, так і не подивившись другові в очі, вийшов з зали. Свенг сумно подивився йому услід.
   – Що ж ти, дурню, робиш?..
   Свенг точно знав, навіщо йому самому тріумфальне повернення до Упландії – десь там, біля Північного моря, на нього чекає кохана дівчина. Але навіщо це все Гаральдові? Що він отримає? Свою холодну країну, де повинен буде постійно боятися удару в спину? Сам Свенг нізащо не погодився б бути конунгом в Упландії. Але як перешкодити цьому безумцю зробити те, що він задумав? Свенг знав Гаральда з чотирнадцяти років і був впевнений, що йому краще буде повернутися до Чекрани. Зрозуміло, Ярослав, вірний своєму слову, тепер не відмовить Гаральдові, адже він свято піклується про свою честь... Честь... Ось воно!
   Інгігерда переконала Ярослава, що Гаральд занадто сумний для всім задоволеного гостя, і тому князь вирішив влаштувати бенкет. На нього була запрошена дружина князя і товариші Гаральда. Покликали і музик, хоча Ярослав і вважав їхню гру некорисною для безсмертної душі. Тому, коли бенкет почався, князь вирішив сам зайняти Гаральда цікавою та пізнавальною розмовою про країни, які побачив варяг, і про відомих правителів Константинополя, з якими він мав честь говорити.
   Гаральд тужливо окинув поглядом залу, засвітлену багатьма свічками. Ярослав щось запитував, він щось механічно відповідав, не входячи до суті питання, а думки його неслися все далі в залежності від того, як кубок пустішав. Свенг непомітно робив знак прислузі, і кубок Гаральда наповнювався знову. Скоро вікінг вже майже не помічав ні Ярослава з його нудними запитаннями, ні Інгігерду, яка вся обернулася на слух, бажаючи почути хоч щось про свою рідну Упландію, ні її пихату дочку, що кидала тишком-нишком на нього погляди. Хмільний мед в золотім келиху нагадував кольором золотаве волосся маленької язичниці, що вкрала його серце.
   – Гаральде! Гаральд, та отямся ж нарешті! – покликав друга Свенг, вочевидь, вже не вперше.
   Гаральд з жалем відпустив хмільний образ і обернувся до товариша.
   – Гаральд, чи не здається тобі, що Ярославна заслуговує на те, щоб почути про твої подвиги від тебе самого? Ми мабуть не в змозі задовольнити її цікавості, прекрасна Ярославна хоче знати про тебе геть все!
   Вікінг зрозумів, що відмовитися цього разу не вдасться, прийдеться співати Єлисаветі присвячену їй пісню. Дивно, але хоча пісня була написана для неї, Гаральдові зараз зовсім не хотілося співати для княжни. Якщо вже бути цілком щирим, йому не хотілося співати для неї взагалі. Та що робитимеш, цей Свенг геть від рук відбився!
   Гаральд дав знак своєму скальду, і той почав тихо перебирати струни. Варяг заспівав своєї пісні, не дивлячись на Єлисавету. Вона в свої чергу відвела погляд від нього. “Та руська дівчина з золотою гривною на шиї нехтує мною…”
   Коли Гаральд закінчив співати останнього куплета, в залі запанувала тиша, яку порушив Свенг.
   – Так, дуже шкода, що останні строчки пісні ти був вимушений відкинути, та видно – не судилося. Не можна ж завжди перемагати…
   Як хитрий варяг і передбачав, Ярослава дуже зацікавила остання його репліка. Той не забарився звернутися до Гаральда за поясненням, який, в свою чергу, вовком подивився на Свенга, що зобразив найневинніший вигляд.
   – Не вистачає останніх строк? Це щось цікаве! Я весь вечір відчував, що ти чогось не домовляєш!
   На питання відповів все той же Свенг, скориставшись миттю, поки Гаральд збентежено гадав, як би це краще викласти.
   – Як, ти ще не знаєш? Біля узбережжя Чекрани, це така маленька, але досить відома в тому краї держава, на нас чекала найжахливіша поразка! Загинуло кілька десятків людей, а сам Гаральд був полонений гарною царицею.
   При цих словах Єлисавета, нарешті, вирішила кинути оком на судженого. Одна справа іти заміж за героя, який завоював багато країн, і зовсім інша – за переможеного кимось варяга. І до того ж, що це за історія з вродливою царицею? Зрозуміло, Єлисавета була цілком впевнена в вірності нареченого, однак…
   Майже ті ж самі міркування були і в Ярослава.
   –Я так розумію, якщо ти тут, Чекрана все-таки завойована, адже (знов таки, як я розумію це) ти в своїй пісні і цю майбутню перемогу присвятив моїй дочці?
   Свенг відкрив було рота, щоб знов відповісти замість Гаральда, але Ярослав знаком примусив його замовчати. Він хотів почути все від першої особи і з усіма подробицями. Та Гаральд зовсім не палав бажанням поширюватися на цю тему, і обмежився лише коротким “ні”.
   – Ти втік? – Це було найгірше, що Ярослав тільки міг собі уявити, але іншого пояснення він не знаходив.
   Гаральд піднявся з-за столу, відсунув лавку, на якій сидів, і з загрозою тихо вимовив:
   – Сподіваюся, ти жартуєш, князю. Ніколи ще Гаральд Сигуардсон не втікав, піджавши хвоста, тим більше від жінки.
   Гаральд непевною ходою вийшов з зали. Слідом за ним, трохи зачекавши, вийшов і Ярослав. Йому треба було дещо обміркувати і розпитати варягів. Свенг залишився тішити Інгігерду, розповідаючи історії про Чекрану і її царицю.
   – То ти, варяг, вважаєш ту жінку вродливою? – ревниво запитала Єлисавета. – Вона гарніша за мене?
   Свенг і вусом не повів, зробивши їй не дуже певний комплімент, який, проте, пихата Єлисавета зрозуміла на свою користь:
   – Що ти кажеш, княжна! Цариця тобі не суперниця!

   Ярослав ще кілька днів придивлявся до Гаральда і його людей, і те, що він бачив, йому геть не подобалося. По-перше, непідкорена Чекрана виявилась не тільки відомою, а просто таки багатющою країною, настільки багатою, що навіть Київ вже не призводив на варягів належного враження. По-друге, все, що він чув про царицю Чекрани, примушувало його непокоїтися, адже Гаральд не квапився знову робити пропозицію Єлисаветі. Ну, і по-третє, він хотів віддати дочку за героя, а не за жертву лихоманки, полонену язичниками. Звісно, Гаральд може стати конунгом Упландії, та це ще може буде, а може і ні, тільки ось зараз він не має навіть минулої слави. Якщо Єлисавета піде за нього зараз, то залишиться жінкою простого воїна, що зробив ряд походів, які закінчилися поразкою.
   Ярослав не дуже гучно постукав до кімнати, відведеної для Гаральда і Свенга. Останній, Ярослав був цього певен, зараз балакає з княжнами.
   – Так, – озвався Гаральд.
   Ярослав увійшов. Гаральд, впізнавши пізнього гостя, запросив його сісти. Він зрозумів, що здихатися чергової довгої промови Ярослава не вдасться.
   – Ти знаєш, Гаральде, що ти завжди бажаний гість в моєму домі. Так було, коли ти ще зовсім зеленим хлопчиськом приїздив сюди зі своїм братом, славетним Олафом. Тоді я допоміг йому сісти на столі батьків в Упландії, як, певна річ, допоміг би й тобі, але я не можу так часто втручатися в справи чужої країни, не маючи жодних вигід. Моя дружина мене не зрозуміє. Звісно, інша справа, коли б ти став моїм зятем, але тут-то й собака заритий…– Ярослав промовчав, чекаючи на відповідь Гаральда, але той тільки зацікавлено на нього дивився. – Ми з тобою обидва дорослі люди і можемо говорити без обрізків. Я розумію, що ти не хвалитися сюди приїхав. Ти хочеш повернутися до Упландії. Повернутися конунгом. Я хочу, щоб моя дочка була княгинею в тій країні, де житиме з чоловіком. Я з задоволенням віддав би її за тебе і допоміг сісти на столі, якби не це нерозважливе втручання Свенга. Моя дочка не піде за переможеного жінкою воїна, який до того ж плутався з цією поганкою… – Помітивши, що Гаральд збирається заперечити, Ярослав продовжив: – Не опирайся, хлопче, я все знаю. Моє батьківське серце заливається слізьми, коли я думаю про те, що ти зрадив мою дочку, та я тебе розумію і, крім того, треба подумати про користь держави. Коротко кажучи, я, не зважаючи ні на що, віддам за тебе Єлисавету і зроблю тебе конунгом, скільки це залежатиме від мене, але ти повинен виправити існуючий стан речей перемогою над Чекраною. Нехай ця країна буде віном за мою дочку, як Корсунь був віном за жінку мого батька.
   Гаральд подивився на князя так, ніби в того виросли роги.
   – Невже ти радиш мені порушити всі закони честі і напасти на людей, які врятували життя мені і моїй дружині? Хіба це по-християнськи, відповідати злом на добро?
   Ярослав зітхнув, зображуючи, ніби вирішення цього питання далося йому не просто.
   – Як на мене, це буде дуже доброзичливо щодо тих людей, адже ти навернеш їх до істинної віри. Як я чув, навіть цариця тієї країни – язичниця, а значить, влада її – проти Бога. Ти міг би принести їм християнство як великий дарунок за своє врятування.
   Гаральд мовчав, віп’явшись очима в стіну. Ярослав недобре посміхнувся, підмигуючи варягові.
   –І, певна річ, якщо цариця-язичниця перейде до істинної віри, вона могла б залишитися, скажімо, ключницею моєї дочки і поїхати з вами до Упландії…
   Гаральд подивився просто в хитренькі прищурені оченята Ярослава.
   – Підіб’ємо підсумки. Якщо я захоплю Чекрану для твоєї дочки, ти видаси її за мене і допоможеш своєю дружиною. Якщо ні – ти не допомагатимеш мені боротися за престол Упландії. Я все вірно зрозумів?
   Ярослав кивнув.
   – Залиш мене самого, князь, я повинен добряче все обміркувати.

Квітень 1041р.
   Фекла вбігла до кімнати і ще з порогу крикнула:
   – Цариця, він повернувся! Він повернувся!
   Айна, зістрибнувши з ліжка, кинулася до служниці. Їй не потрібно було питати, хто повернувся, вона і так знала, що це Гаральд. З радощів обійнявши Феклу, Айна засипала її питаннями, які чергувалися з наказами.
   – Коли, Фекло, коли?
   – Щойно, тобто, він ще не зовсім приїхав…
   Айна здивовано поглянула на жінку.
   – Що це означає? Дай мені сукню… Та не цю, адже вона вже завелика.
   Фекла, допомагаючи Айні одягатися в одну з нових суконь, пояснила, що Гаральд ще не зайшов до гавані, і Федір не знає, чи дозволить цариця впустити його на острів.
   Айна засміялася. Вона була така рада, що будь-яка неприємність, яка раніше засмутила б її, тепер здавалася дрібною перешкодою, що не заслуговує на увагу.
   – Звісно що пропустити! Ти ж сама добре знаєш, що Гаральд завжди бажаний гість в моєму домі! Фекло, поквапся, благаю тебе ім’ям великої богині! Я хочу сама зустріти його, як і раніше.
   Фекла підперезала Айну затканим сріблом кушаком і відійшла на кілька кроків, аби помилуватися ефектом.
   – Ну, як я тобі здаюся? Чи сукня добре сидить? Чи личить мені?
   Айна була схвильованою, і Фекла посміхнулася.
   – Ти прекрасна, цариця, хоча вже не дівочою, а справжньою жіночою красою.
   Насправді, Айна стала трохи повнішою, груди її налилися, а всі рухи стали більш м’якими, чим вона дуже відрізнялася від дівчиська, яке стрибало по скелям, рятуючи людей з потопаючого корабля в шторм.
   Вже вибігаючи, Айна кинула:
   –І не розповідай нікому про Міхея, я сама розповім, коли буде належна мить!
   Фекла, залишившись на самоті, відчинила двері до сусідньої кімнати, де мирно спало пухленьке немовля. Воно солодко посапувало, мимовільним жестом знову взявши до ротика великий палець руки. Фекла, з любов’ю подивившись на малюка, обережно вийняла пальця. Дитина невдоволено насупилася, але не прокинулась.
   – Не буркочи, не личить майбутньому цареві смоктати пальці! До того ж, приїхав твій батечко, і ми повинні показати йому нашого княжича в повному блиску, чи не так?

   Корабель підійшов до берега на максимально можливу відстань, і варяги на човнах погребли до гостинної гавані. Коли Айна вийшла на берег, умовлюючи себе не бігти, всі три кораблі були ще досить далеко, і роздивитися людей було неможливо.
   – Як ти дізнався, що це варяги? – запитала Айна в Федора, що підійшов до неї. Той лише усміхнувся.
   – Драккари вікінгів я впізнаю всюди, не дарма я побачив їх достатньо ще в ромеїв. Подивись сама, бачиш, які потвори прикрашають їхні носи?
   Айна придивилася до кораблів, які все наближалися. Два з них дійсно були оздоблені вирізьбленими з дерева зміями з висунутими язиками. Ніс третього являв собою простоволосу жінку в вільному одязі.
   Федір з тривогою дивився на той же корабель. Він явно був найбагатшим з трьох, мабуть, належав Гаральдові. Але це була зовсім не та драккара, яку подарувала йому Айна. Та була прикрашена вирізьбленими ліанами плюща, а на носі красувалося срібне зображення богині місяця. За традицією, Гаральд назвав корабель на честь жінки, що подарувала його, Айною. Невже біля якогось берега на нього знов чекав шторм, який знищив красень-корабель?
   Корабель підходив все ближче і ближче, розрізаючи позолочені сонцем хвилі. На борті найгарнішої драккари золотом було виведено: “Єлисавета”.
   Айна з болем в серці, що негайно відбився на обличчі, обернулася до Федора. Той лише знизав плечима.
   – З’ясуй його наміри, цариця. Проте, ще не пізно зустріти їх з боєм, наші війська готові, тільки накажи, – з надією запропонував старий. Жінка лише стежила за чужою драккарою. – В будь-якому випадку, я не раджу тобі відразу розповідати йому про сина. Звичай його народу велить забрати дитину, якщо в правителя є якісь плани щодо неї. Гаральд може позбавити тебе дитини, якщо захоче.
   Та короткий напад відчаю вже минув, і Айна підняла гордівливу голову.
   – Почекаємо і побачимо.
   Варяги зійшли на берег, від їх загальної маси відокремився чоловік з короткою бородою і пішов до Айни.
   – Впізнаєш, цариця?
   Звісно, вона впізнала його, впізнала щойно побачила, хоча цей суворий вікінг нічим не нагадував того молодого воїна, що підкорив красуню-царицю два роки тому.
   – Ти змінилася, Айна. Заміж вийшла?
   Як Гаральд ні намагався, йому не вдалося приховати напруження в голосі при цьому питанні. Його серце робило геть неможливі па, варто було тільки побачити Айну. Вона мовчала, і він продовжив. – Запросиш на гостину втомленого мандрівника?
   Він посміхнувся, і серце Айни відтануло. Вона посміхнулася у відповідь.
   –Я завжди рада тебе бачити, Гаральд.
   Свенг, що стояв трохи далі, з глибоким каяттям спостерігав цю сцену. Невже Гаральдові вистачить витримки відмовитися від цього щастя?
   Його підозра цілком підтвердилася після пишного обіду, яким пригостили прибувших. Гаральд знаком покликав Свенга, і вони вийшли з зали.
   – Попливеш на корабель і нагадаєш, що завтра всі кораблі мають в повній бойовій готовності підійти до острова і чекати на нові розпорядження.
   – На світанку?
   – На світанку.
   Гаральд повернувся до зали, а Свенг швиденько побіг виконувати його наказ. Чим скоріше він це зробить, тим скоріше повернеться і тоді, можливо…
   Повернувся він вже ввечері і відразу ж кинувся шукати Айну. Знайти її взагалі-то було не складно, вона знаходилась в своєму покою, от тільки служниця ніяк не хотіла його туди впускати, і він був вимушений продиратися силою.
   В кімнаті Айни не було, але Свенг помітив маленькі дверцята, звідки до нього долинув жіночий сміх. Він увійшов туди.
   Айна стояла, схилившись над колискою, і весело щось лопотала малюкові.
   Свенг застиг, вражений думкою, що прийшла йому в голову.
   – Це твоя дитина, Айна?
   Жінка обернулася і спокійно усміхнулась.
   – Будь-яка дитина цієї країни трошки моя, Свенг.
   Коли стало ясно, що варяг не задовільниться цим поясненням, виступила Фекла.
   – Це моя дитина, і я дуже прошу тебе, варяг, нікому не казати про неї, адже я не заміжня, і люди мене засудять…
   Свенг через силу посміхнувся, показуючи, що розуміє страх жінки.
   – Ти хотів поговорити зі мною, Свенг?
   Варяг зітхнув. Він розривався на шмаття між присягою вірності Гаральду і власними поняттями про честь і щастя.
   – Так, але без свідків. Я хочу розповісти тобі дещо дуже важливе, Айно.
   Айна, знизуючи плечима, запросила Свенга пройти до її кімнати і надійно зачинила за собою двері. Серце відчувало недобру звістку.
   – Що ж ти хочеш мені сказати, Свенг? Щось про Гаральда? Це він послав тебе?
   – Ні, ні, цариця, Гаральд нічого про це не знає, і я сподіваюсь, що і не дізнається…
   Та Айна його перебила.
   – Вибач, та дещо мене непокоїть… Де той корабель, що я подарувала Гаральдові?
   – Це майже те, про що я хотів тобі розповісти. Розумієш, Ярослав…
   Та закінчити йому знову не вдалося. В дверях виник Гаральд і вовком подивився на товариша.
   – Через невміле поводження Свенга з драккарою ми наштовхнулися на підводні камені вже біля берегів Русі, і корабель прийшлося залишити там, поки не підлатають. Натомість Ярослав дав мені іншого, якого йому самому подарувала дочка. Гадаю, Свенг саме це і хотів розповісти тобі, Айна, і, зрозуміло, вибачитися за власну дурість, що призвела до пошкодження судна. Чи не так, друже?
   Свенг, судорожно сковтнувши, кивнув. Під поглядом Гаральда йому хотілося зменшитися до мінімальних розмірів і забратися в якусь щілину.
   – Так, Айна, саме це я і хотів тобі сказати, ти мене вибач, будь ласка.
   Айна лише посміхнулася.
   – Тільки й всього? Право, не варто сумувати, Свенг. Корабель швидко полагодять, я в цьому впевнена.
   Скориставшись паузою, Свенг вискочив з кімнати, залишивши Айну і Гаральда наодинці.
   Він вийшов за мури фортеці і пішов вбік лісу. По дорозі варяг побачив осину, зелене листя якої колихалися на вітру. Йому згадалася руська приказка, яку він поспішив прогнати від себе.
   Осина – прокляте дерево, на ній повісився Іуда, і листя її тремтить, як тремтів Іуда, зраджуючи Христа.

   Айна розгублено дивилася на варяга, що стояв перед нею. Вона все ще не могла повірити в те, що чула. Де ж Гаральд? Тільки він може заперечити ці безглузді твердження Свенга. Але Гаральд ніби крізь землю провалився. Коли Айна прокинулася вранці, його вже не було поряд. Фекла сказала, що він пішов поблукати лісом. А в полудень з’явився Свенг.
   – Айна, мені шкода тобі це казати, але з цієї миті ти більше не цариця Чекрани. Віднині це земля конунга Гаральда. Вибач, я не знаю, як сказати це більш м’яко… – Було видно, що він і справді спробував би зм’якшити удар, та не знав як. – Опір даремний, острів оточений кораблями Гаральда, в палаці та селищі наші люди. Буде краще, якщо ти звернешся до свого народу з наказом підкоритися Гаральдові.
   – Чому? – тільки і могла запитати Айна голосом, тихим від болю зради. Свенг сумно подивився на неї.
   – Така воля конунга. – І, ніби намагаючись виправдатися, додав: – Для Чекрани так навіть краще буде. Гаральд не душитиме народ даниною, до того ж він чоловік і зможе захистити країну від ворогів…
   Айна невесело усміхнулася.
   – Захистити від ворогів? Якщо він – захисник, то хто ж ворог?
   – Напевно, ви домовитесь, – в голосі Свенга не було потрібної для переконання впевненості у власній правді. Він відчував себе дуже винуватим перед цією жінкою за біду, яку накликав до неї та її краю своїми непродуманими діями. Якби він тільки міг передбачити, що Гаральд погодиться з вимогами Ярослава! Сам він нізащо не зміняв би кохану на будь-яку країну. На жаль, це був саме той випадок, коли не варто судити про інших по собі. – Певно, Гаральд не позбавить тебе твоїх привілеїв, може, навіть залишить посадницею…
   Очі Айни спалахнули гнівним вогнем.
   – Прийняти владу з рук брехуна та зрадника? Владу, яка належить мені по праву народження? Ти насміхаєшся, варяг?
   Тон Айни був крижаним, і по спині Свенга пробіг холодок.
   – Мені здавалося, ти вже називала мене по імені, Айна. Чому знову варяг? Адже я тільки виконую волю конунга!
   Айна повела плечима і кинула на чоловіка презирливий погляд.
   – Мабуть, у вашого народу інші звичаї, ніж у нас, раз Гаральд може спокійно підняти меч проти жінки, яка врятувала йому життя. О боги, якою ж дурепою я була! Мені належало думати перш за все про свій народ, а не про корабель, що гине…
   Свенг не знав, куди подіти очі.
   – Конунг бажає тебе бачити сьогодні ввечері, Айна… Звісно, якщо ти не проти.
   Айна подивилася на нього байдужим до всього поглядом.
   –В рабині не питаються, чи хоче вона побачити хазяїна, варяг.
   – Але ж ти не рабиня, – почав було Свенг, та Айна перервала його жестом, сповненим царської величі.
   – Досить, варяг. Геть з очей моїх, зрадник і слуга зрадника.

   Гаральд скоро з’явився і відразу ж пішов до покою Айни, але, на свій подив, знайшов його запертим з іншого боку. Скільки він був в Чекрані – ніколи не бачив, щоб ці двері запиралися.
   – Айна, відчини, будь ласка, нам треба поговорити!
   Вікінг чекав будь-якої реакції, хоч дзвону посуду, але не мовчання. З кімнати Айни не донеслося ні звуку. Ніби її там взагалі не було.
   – Айна, я дуже прошу тебе, завтра я поїду, і мені важко буде знати, що ти тут ненавидиш мене! Будь ласка, дозволь мені пояснити!
   Двері несподівано відчинилися. Айна, в царському убранстві, постала перед вчорашнім коханцем і сьогоднішнім ворогом.
   – Ти насправді вважаєш, що після балачок я припиню ненавидіти тебе? Ти дуже наївний, Гаральд.
   Чоловік нахмурився.
   – Може, запросиш мене увійти?
   Айна відійшла, не кажучи ні слова, всім своїм видом показуючи, що примушена скоритися волі завойовника. І цей спокійний засуд був в тисячу разів тяжчий для Гаральда, він попереджував, що чоловікові не знайти тих слів, які помирять його зі скиненою царицею.
   Гаральд сів на постіль Айни, де зовсім нещодавно стискав її в обіймах, і жестом запросив сісти поряд, але Айна, вперто піднявши підборіддя, стала в кількох кроках від нього.
   – Айна, я розумію, що жахливо образив тебе, і що мені в твоїх очах нема вибачення, та я все одно благаю тебе спробувати зрозуміти, що керувало мною, – почав Гаральд.
   Айна гірко усміхнулася.
   –Я занадто добре знаю твої мотиви, Гардрада. Ти хочеш добитися руки Ярославни і отримати підтримку Ярослава в боротьбі за упландський престол. Що ж тут незрозумілого? Та ти маєш рацію, це тебе ані трохи не вибачає. Ти хочеш ще щось сказати, вікінг? Якщо ні – залиш мене будь ласка, мені треба побути на самоті.
   Гаральд з тугою подивився на кохану. Як все змішалося! Звісно, він дуже завинив перед нею, та, зрештою, Айна все одно втратила б владу, коли вийшла б заміж, тому це не повинно так вже сильно її вразити. Може, вона ревнує до Єлисавети? Але ж це політика, тут не приймають участі почуття, а любить він саму лише Айну. І коли вона теж його любить, то напевно зможе вибачити.
   Однак войовничий і одночасно покірний вигляд Айни не дозволяв вважати, ніби заслужити пробачення буде легко.
   – Скажи, Айна, в нас є хоч єдина можливість помиритися? Скажи мені, що я маю зробити, аби ти більше не дивилася на мене, як на чудовисько?
   Очі Айни, потухлі під час їхньої розмови, на мить запалали лихоманним блиском, в них з’явився слабкий вогник надії.
   – Поверни мені Чекрану! Більше я ні про що не прошу. – Айна підбігла до Гаральда і ніжно обхопила руками його за шию, дивлячись в очі коханого. – Навіщо вона тобі, адже ти і так багато земель підкорив, а скоро станеш конунгом Упландії і все одно не зможеш керувати моїми землями! Благаю тебе, поверни мені мою країну!
   Серце Гаральда ридало кривавими слізьми, коли він відсунув від себе Айну. Вікінг зрозумів, що цього разу він програв.
   –Я не можу цього зробити, Айна. – Вона так різко відпрянула від нього, що трохи не спотикнулася через власну накидку. – Кохана, зрозумій, просто не можу!
   – Не смій називати мене коханою! Ненавиджу тебе! Ніколи не вибачу! Залиш мене негайно, зраднику!
   Гаральд розсердився, але швидше не на неї, а на власну неспроможність що-небудь змінити.
   – Не забувай, що ти більше не цариця, і не можеш мені наказувати! Палац, все, що в ньому, навіть твій одяг, та й ти сама – все це тепер належить мені! Тому будь така ласкава не поводитися зі мною наче зі своїм рабом!
   Айна насмішливо глянула на нього, кинувши йому в руки зв’язку ключів.
   – Ну то й закрий мене в порубі, тому що я до останнього подиху залишатимусь царицею, і ти нічого з цим не поробиш!
   Гаральд, зціпивши зуби, вийшов з покою. Айна підійшла до вікна, милуючись лісом, що був видний за мурами фортеці. Схоже, богиня гнівається на свою країну, коли посилає їй таке горе. Але, звісно, не чекранці винні в цій біді. Вся провина лежить на ній, Айні. Якби вона не піддалася своїм почуттям і не сплуталася з ворогом, нічого цього не було б. Принаймні, вони б ще поборолися, і невідомо, на чиєму боці була б перемога. А так… Вона цілком заслуговує того, аби чекранці відвернулися від неї, такої, як виявилося, безталанної правительки.
   Одначе, Айна помилялася щодо своїх підданих. Ввечері під мурами фортеці зібрався величезний натовп. Люди хотіли бачити царицю, і навіть озброєні до зубів вікінги не могли їх зупинити.
   На заході сонця до покою Айни увірвався Свенг. Він застав її біля вікна. Вона дивилася в той бік, звідки доносилися крики людей. Айна закрила вуха руками, але це не допомагало, бо стогін свого народу вона чула серцем.
   – Айна, там просто жах що діється! Гаральд… просив… – Взагалі-то Гаральд наказав, але Свенг не був впевнений, чи можна в принципі наказувати цариці, навіть скиненій. – Він просив, щоб ти вийшла на мури міста і повідомила людям, що тепер тут править він. Я сам намагався пояснити це їм, та вони мене не послухали, і Гаральда також.
   Айна здивовано підняла брови.
   – Ти серйозно гадаєш, що я вийду і скажу таке своїм людям? Ти просто дурний, варяг!
   Свенг благаюче подивився на неї.
   – Айна, я благаю тебе. Гаральд наказав прийняти бій і примучити повстання, якщо люди не заспокояться, а вони не заспокояться, поки ти не вийдеш до них! Айна, мені дуже шкода, що я вимушений брати участь в справах Гаральда, вони більше не здаються мені почесними і достойними конунга. І я не хочу воювати з чекранцями, адже я зобов’язаний їм своїм життям, та я буду вимушений зробити це, якщо Гаральд накаже. Тому я ладен навколішках благати тебе вийти, адже тільки це може зупинити кровопролиття, Айна!
   Під час цієї палкої промови Айна стояла, дивлячись наче і на Свенга, а наче в нікуди. Тільки коли він закінчив говорити, довга тиша вивела її з стовбняка.
   – Гаральд насправді просив мене? – В її голосі ще була надія, яка вмерла з відповіддю Свенга.
   – Ні, та це не грає ніякої ролі! Ти накажеш своїм людям розійтися?
   Айна промовчала, розмірковуючи.
   –А чи варто тікати від останньої битви?.. – вона розмовляла ніби сама з собою, не звертаючи уваги на Свенга.
   – Айно, невже ти не розумієш, що все скінчилося? Ви не можете перемогти дружину Гаральда, і багато людей накладуть головами в випадку битви!
   Айна зазирнула йому в вічі, і Свенг похолов, коли побачив безмежний біль в її очах. Одного разу він вже бачив такий вираз в очах левиці, яку вразило багацько стріл, спис переломив хребта, але вона все-таки піднялася в останньому рику, і все ще була небезпечною.
   – Можеш мені повірити, будь-який цар Чекрани, достойний називатися царем, повів би їх до бою, і будь-який чекранець віддав би перевагу смерті в бою ганьбі рабства! І тільки така дурепа, як я…
   Айна вибігла у відчинені двері, не зважаючи на крики Свенга, що просив її зачекати. Айна зникла з його поля зору, і Свенг не скоро знайшов її. Він побачив її тільки перед брамою, яка відчинялася перед нею. Айна була оточена молодими та старими жінками, на руках вже тримала якусь дитину, боячись, що її задавлять в натовпі. Свенг грішним ділом подумав, що це люди Гаральда відчиняють ворота, і вже мав намір як належить покарати винних в цьому самоуправстві, та варто було йому наблизитися, і він зрозумів, що брама відчиняється під ударами тарану. Раптом удари припинились, мабуть, повстанцям повідомили, що цариця йде до них.
   – Відчинити ворота! – крикнув Свенг (от тепер він вже точно порушує наказ Гаральда, який заборонив випускати Айну до народу), і воїни, що стояли біля брами, кинулися виконувати наказ.
   Брама, тяжко поскрипуючи, почала відкриватися. Айна миттєво пролізла в щілину, коли та стала великою настільки, аби пропустити людину.
   Крики потрохи затихли, хоча шепотіння було чутно ще довго. Цариця! Жива-здорова! Цариця! Айна! Айна почекала, поки голоси затихнуть, і почала свою промову, все ще не відпускаючи з рук дитину, яка, налякана таким скопищем людей, притискалася до неї.
   Гаральд з’явився біля воріт одразу, як тільки вдалося зламати двері однієї з кімнат, в якій його під час обходу палацу закрив Свенг.
   Вікінг миттєво оцінив ситуацію і загрозливо глянув на свого друга і помічника, жестом звелівши воїнам схопити його.
   – Закрийте в якій-небудь кімнаті до мого приходу! Як ти насмілився? – звернувся він до Свенга, який тільки вперто підняв підборіддя. Ніколи Гаральд ще не відчував себе так ніяково. Який, до дідька, з нього правитель, якщо навіть найближчі друзі стають на бік його ворогів?
   – Краще на себе подивись, Гаральде, подивись, на що перетворив тебе Ярослав! – Свенга схопили під руки і потягли до палацу, але він продовжував кричати, вириваючись. – Ти вже заради руки його пихатої дочки зрадив кохану жінку і відкинув будь-які переконання про честь, та якби Айна не вийшла до народу, смерть цих людей важким тягарем лягла б на твою душу! Залишайся з Ярославом, і коли-небудь, згадай мої слова, захлинешся в крові!
   Гаральд залишився на дворі фортеці, мовчки спостерігаючи за розмовою Айни з людьми. Схоже, битви не буде, – з полегшенням подумав він.
   – Чекранці! Для нас наступили тяжкі часи, які ми, без сумніву, переживемо. Вікінги захопили наш острів. Вони в палаці, а їх кораблі оточили нашу землю. Ми не зможемо перемогти в відкритому бою, і я закликаю вас підкоритися завойовникам, аби не накликати біди на своїх жінок та дітей! Подумайте про них! Як воно буде рости без батька, навіть якщо він загине героєм, захищаючи свою землю? Я впевнена, богиня стане ласкавіша до нас, і в Чекрані знов запанують мир та спокій. Зараз я благаю вас повернутися до своїх домівок і зайнятися повсякденними справами.
   Гаральд очікував почути невдоволений ропот, але люди, понуривши голови, розійшлися. Якась жінка забрала малюка в Айни, якого та поцілувала перше ніж віддати.
   Айна поверталася до палацу. Проходячи повз Гаральда, вона навіть оком не кинула на нього, і він зрозумів, що зовсім не за нього боялася Айна, закликаючи людей не ставати до бою. Це було дуже боляче, тим більше, що йому, в ту мить, коли він побачив Айну перед відчиненою брамою, було начхати на можливість втратити владу в цій країні, начхати на небезпеку, що загрожувала йому самому та його людям. Гаральду просто стало страшно від думки про те, що люди можуть стати проти Айни і зробити їй якусь шкоду. Він любив її, а вона не могла пробачити зради, хоч теж любила.
   Безглуздя, дурниці! Розпустив слину, наче немовля, насправді! В Упландії дурні думки з голови вивітряться. І взагалі, одна баба від іншої не дуже відрізняється, з Єлисаветою ти теж можеш бути щасливим. Навіть щасливішим, ніж з цією маленькою язичницею!
   З такими оптимістичними думками Гаральд пішов до палацу, дізнатися, де замкнули цього йолопа Свенга, щоб йому пусто було! Адже Гаральд не може насправді покарати його! Про що думав цей зрадник, коли замикав його, Гаральда в тій жахливій кімнаті? Та ще під час повстання?
   З огляду на такий настрій в народі прийдеться залишитися тут ще на трохи, хоча Гаральда це зовсім не задовольняло.
   Та як би Гаральд ні гарячкував, він знав, що ні покарати, ні усунути від себе Свенга він не зможе. В цій поганській країні, серед ворогів, першим з яких тепер була кохана, Гаральдові було життєво важливо мати хоч одного друга, нехай навіть він сперечається з ним зі всякого приводу.

   Свенг, посміхаючись, увійшов до покою Гаральда. Той підійняв на нього очі, відірвавшись від натирання свого улюбленого меча. Гаральд, як і в роки юнацтва, волів сам піклуватися про свою зброю, не довіряючи це нікому. Завтра вони попливуть назад до Русі, де його чекають заручини з Єлисаветою. Певна річ, частина (мабуть, більша) війська з кількома найближчими дружинниками Гаральда залишиться на острові, аби підтримувати лад. Від чекранців можна очікувати будь-якої дрібної шкоди в будь-яку мить. О, вони не виказували відкритого спротиву, як і звеліла їм Айна, але залишили за собою право всіма силами паскудити Гаральдові. Проте, як він зрозумів, на його дружину ненависть поширювалася в значно меншій мірі, ніж на нього самого, а тому він страждав від їхнього паскудства більше за всіх. То йому випадково наливали кислого вина, то вітром уносило просто в багнюку його одяг, щойно повішений сушитися після прання, і він мав ходити в брудному ( а за час перебування в Чекрані він вже звик до чистоти в усьому). І ще купа таких дрібних кривд, які і шкодою назвати не можна, але вони псували настрій.
   – Чого тобі, Свенг? Твій радісний та квітучий вигляд як звичайно, не передбачає нічого доброго?
   Свенг засміявся.
   – Та як тобі сказати, Гаральде… Це не те щоб велика проблема…
   Гаральд подивився на друга вже уважніше. Зазвичай Свенг так не м’явся, коли сповіщав про нові неприємності, заподіяні чекранцями.
   – Нова шкода? Та кажи, я вже змирився з тим, що вони мене на той світ заганяють. Що там?
   – “Єлисавета”, Гаральде.
   – Ну, “Єлисавета”, далі-то що? – Гаральд подумав, що йому зараз терпець увірветься.
   – Ну, коротко кажучи, її більше нема! – нарешті народив новину Свенг.
   Обличчя Гаральда злегка витягнулося.
   – Як це “нема”? Що ти хочеш цим сказати?
   Гаральд поклав меча на постіль і кинувся геть з палацу, дорогою розпитуючи Свенга, який біг майже поряд з ним. Вони рухались в напрямку пристані. Гаральд хотів сам переконатися в тому, що нічого вже неможна зробити.
   – Вона потонула, Гаральде. Боюсь, ти вже нічим не зарадиш…
   – Як? – тільки й видихнув розлючений варяг, добігши до берега і насправді не знайшовши там своєї драккари.
   Свенг підійшов і став поряд, сумно дивлячись на те місце, де нещодавно стояв красень корабель. Чорт, адже вони це зробили тільки через його назву!
   – Як ти і наказав, люди вичистили корабель і послали чекранців за водою з озера. Чекранці, кілька молодих хлопців, затягли бочки на палубу. В них вони кинули кілька срібних монет – сказали, що так наказала цариця, мовляв, на щастя. Ну, наші хлопці звеліли їм знести бочки до трюму, а самі на палубі залишилися. Ці паскудники віднесли воду і пішли додому, а через деякий час один з наших спустився в трюм і виявив, що там по коліна води.
   – Йолопи! Треба було відразу перевірити, що ці робітнички наробили! І взагалі, якого дідька було посилати ворогів на корабель? І тим більше пускати їх до трюму?
   Свенг відвів очі, воліючи дивитися на море з драккарами, що залишилися, а не на Гаральда, який, здавалось, був ладен роздерти винного власноруч.
   – Гаральд, та вони і перевірили, тільки кляті чекранці дірок понаробили в найнепомітніших місцях, та й бочками як раз прикрили, так що не відразу-то й помітиш… А потім почали дірку шукати – ледве знайшли, залатали, а вода все біжить і біжить. Латали дірки до останнього, а потім тільки встигли вибратися на берег – корабель повільно пішов на дно. Так от…

Жовтень 1044р.
   Айна піднялася на мури фортеці. Як і п’ять років тому, вона чекала на Гаральда-Гардраду. І знову з жахом. Але цього разу до страху домішувалась палка ненависть.
   Чекрана, її мила, люба Чекрана уярмлена жорстоким конунгом, і скоро сюди приїде нова цариця. Жінка Гаральда.
   Айна гордо підняла голову. Хай її країна завойована, хай зараз позаду самої Айни стовбичать двоє вартових, яких до неї приставив Гаральд, хай в її покої через кілька днів буде нова господиня, та ніколи цариця крові не стане ні служницею, ні коханкою норвежця-зрадника. І ніколи її син не присягне на вірність конунгу, наче простий бастард.
   Айна згадала, як три роки тому вона з радістю в серці вітала воїнів Гаральда, що причалили біля берегів Чекрани. Вона була впевнена в безпеці своєї країни і свого народу. Гаральд переконав її в тому своїми брехливими балачками, своїми освідченнями в коханні, якого не було в його серці. Він зрадив Айну та її людей, не зважаючи на те, що був зобов’язаний їм своїм собачим життям. Та навіть зрадити він не міг з величчю справжнього правителя. Замість того Гаральд  пішов за межі міста, залишивши своїм воїнам повідомити Айні, що вона більше не цариця, а бранка Гардради. І не було сенсу вести боротьбу. Острів оточували все нові і нові кораблі, вікінги були в самому місті, а цариця – в полоні. Айна пригадала, як наказала залишити даремну боротьбу, наказала своїм людям, чекранцям, які збиралися зі зброєю в руках захищати свою царицю. Пізніше, через вірну Феклу, вона переказала їм, що війна ще не закінчена, просто треба зачекати і зберегти сили для останньої битви.
   І ось вже три роки вона планувала повстання проти завойовників. Треба було дочекатися, поки Гаральд забереться до своєї Упландії, а з ним і більшість вояків. Єдине, що може перешкодити, це якщо Гаральд насправді вирішить забрати з собою і її в якості коханки при живій жінці.
   Якби вона була простою жінкою, то, може, поїхала б з ним і погодилась із жалюгідною долею підложниці правителя, тільки б мати змогу бачити його. Та вона цариця, і перша думка її завжди – Чекрана. Її люди не боротимуться, якщо Айна покине їх і підкориться Гаральдові. Тому вона не може собі дозволити розкіш бути закоханою дурепою. Та, боги, як їй відмовити коханому, якщо він покличе її з собою?
   Айна розвернулася до вартових, приставлених до неї. З ними був і Свенг. Визнаючи свою безчесну зраду, він уникав дивитися в очі скиненій цариці, однак беззаперечно виконував будь-які її бажання.
   –Я хочу бачити свого дядьку, Федора. В моєму покої і без свідків.
   Один з вартових намагався їй заперечити, але Свенг примусив його замовчати.
   –Я когось відішлю до нього.
   З царською величавістю Айна пройшла повз них до своєї кімнати. Свенг, як завжди в такій ситуації, відчув себе якимось мерзенним павуком. Що й казати, Айна вміла примусити чоловіка відчувати свою нікчемність. І що б він не робив, аби догодити їй, для цієї жінки він залишався лише зрадником.
   Федора привели до Айни. Свенг усміхнувся, коли дядька цариці пройшовся повз варту так само гордо та велично, як сама Айна.
   Проте, за деякий час (сонце вже котилося на захід), Федір буквально вилетів з її покою. До того Свенг чув, як він про щось жорстоко сперечався з Айною, та не міг розібрати слів.
   – Добре охороняйте царицю, очей не спускайте, – прошипів старий напарникові Свенга, ігноруючи його самого. – Якщо з Айною щось трапиться, власноруч вам голови повідриваю!
   Айна на протязі трьох років вигадувала спосіб звільнити Чекрану від ярма клятих варягів. І кожен раз її міркування зупинялися на тому, що хоч би що люди Чекрани не робили, а поки вона залишається в Гаральда, руки їх зв’язані. Вони взагалі зв’язані її життям.

   Стояла місячна ніч. Повний місяць несміливо виглядав з-за хмар, зірок майже зовсім не було видно. З моря дув сильний вітер. Він гнув вікові дерева і примушував чергових на мурах фортеці скулюватися від холоду. Увага варти була прикована до селища і дороги, що вела до моря, тому вони і не помітили маленьку самотню постать, що з’явилася за мурами з протилежного боку.
   Стежкою, що вела до священного озера, йшла жінка в білих шатах, які перебирав вітер. Її золотаве волосся теж тріпав вітер, та жінка не помічала його пронизуючого дихання. Погана погода не примусила її повернутися під захист стін палацу.
   Напроти, в нічному лісі, близько до озера, Айна відчувала себе в більшій безпеці, ніж в оточенні зрадників. Тільки повні кретини могли думати, що їм вдасться втримати її запертою. Поки вона жива, її люди підкоряються тільки їй. А коли її не стане, то тільки її синові. Їй нічого не варто було позбавитися своєї варти. Якби вона захотіла, зрадника Свенга зараз взагалі не було б на світі. Кухарка була б тільки рада виконати такий наказ своєї правительки. Так нехай зрадники дякують своїм богам, що вона не така кровожерлива, і вдовільнилася не отрутою, а снодійним.
   Айна усміхнулася про себе. Справа зовсім не в милосерді. Просто не було потреби їх вбивати, інакше вона ні перед чим не зупинилась би. Останнього разу, коли вона виявила жаль, це обернулося проти її самої та проти її народу.
   Не обертаючись назад, Айна підходила до озера. Зазвичай цей шлях був дуже болячим, та зараз вона не помічала болю. Власне кажучи, зараз вона взагалі нічого не помічала. Всі її думки були звернені до предків і богині-покровительки, в якої вона просила допомоги для свого народу. І справедливої помсти для зрадника.
   Сьогодні богиня не отримає такої багатої жертви, як завжди. Та вина за це лежить не на Айні і не на чекранцях, а на нікчемних запроданцях, що захопили її країну і відібрали все срібло.
   Айна увійшла до холодної води озера і направилася до водоспаду. І лише стоячи під майже крижаними струмами священної води, вона дозволила собі звернутися до грізної богині вголос.
   Піднявши руки до неба, Айна тихо шепотіла свої молитви, як того і вимагав ритуал. Та під кінець не витримала, і майже закричала:
   – Покарай Гардраду, велика богиня! Адже в твоїх очах нема більшого злочину, ніж зрада кохання, а саме це він і зробив! Не дай йому знайти щастя в обіймах цієї жорстокосердої жінки!
   І дай мені сили зробити те, що я замислила!
   Айна вийшла з-під водоспаду і поплила на середину озера. Пірнувши, вона зняла з себе майже останню срібну річ, що в неї залишилася – намисто з маленьких срібних монеток, яке їй дивом вдалося приховати від хижих лап Єлисавети.
   Єлисавета, судячи з усього, вважала Айну, скинену царицю, своєю рабинею, раз Гаральд віддав їй Чекрану як віно. Айна досить швидко виправила її помилку щодо цього, і Гаральд став на її бік, велівши нареченій залишити Айну в спокої. Правда, Єлисавета вигнала Айну з її кімнати і відібрала все, що в тої було коштовного, в тому числі розкішний одяг, який, до речі, все одно на неї не наліз. Та це вже дрібниці. Головне, що Айна, як і раніше, була вільна робити що їй заманеться, якщо не зважати на варту біля дверей, звісно.
   Айна вийшла на берег і востаннє подивилася на своє озеро. Якщо все піде так, як вона замислила, їй не судилося більше його побачити.
   Айна навмисно обійшла палац і наблизилася до нього з боку селища. Вірогідність зустріти зараз чекранця нікчемно мала, адже Гаральд заборонив людям ходити вночі біля палацу, поки він на острові. А значить, побачити її можуть тільки його воїни, чого вона і хотіла.
   Нарешті її помітили.
   – Гей, хто там?
   Айна гордо підняла голову.
   – Цариця Чекрани! Відчиніть браму.
   Наказ був виконаний негайно, зрозуміло, зі страху, що Гаральд їх вб’є, якщо дізнається про нічні мандри Айни.
   Досить брутально схопивши жінку, один з вікінгів потягнув її до палацу. Він намагався пересуватися якомога тихіше, а Айна прикладала всі зусилля, щоб бути поміченою.
   І її зусилля не були марними. З раптово відчинених дверей вийшов Гаральд.
   – Що тут діється? – суворо запитав він у вояки.
   З жалем і презирством кинувши оком на воїна, що трохи не скулився при зверненні до нього конунга, Айна відповіла сама.
   – Твій вірний пес лише проводжає мене до моєї кімнати… Перепрошую, до тієї кімнати, що надана мені як рабині твоєї нареченої.
   Гаральд сердито схопив її за руку і кивком відпустив вартового. Не давши Айні прийти до пам’яті, він втягнув її до кімнати і зачинив двері. В його погляді вона ясно побачила гнів, та ще більше, ніж гнів, його захоплювало пристрасне бажання.
   – Що, твоя наречена не пустила тебе до свого ліжка? Все не бажає принизитися до того, щоб спати з тобою, жорстокий конунг?
   Гаральд в запалі схопив її за волосся і притиснув до себе.
   – Моя наречена незаймана, і такою залишиться до самого весілля, як і наказує закон божий. – Він усміхнувся. – Хоча що ти, поганка, можеш знати про це? Жінкам вашого народу, якщо судити по тобі, взагалі невідома скромність!
   Айна подивилася йому в очі.
   – Можливо. Нашим жінкам більш знайома чесність – хоча б в відношенні до себе і своїх бажань. А у вашого народу уявлення про честь чуже навіть чоловікам, які нападають на господиню дому, де їх гостинно прийняли.
   Гаральд відвів погляд.
   – Так, це було безчесно. Та в мене не було вибору. – Гаральд ослабив хватку і тепер ніжно обіймав жінку, одну руку запустивши в її м’яке вологе волосся. – Розумієш, не було! Ярослав не пробачив би мені нехтування його дочкою, а мені дуже потрібна зараз його підтримка. Він міг би стати небезпечним ворогом…
   – Чому б мені не зрозуміти цього? Певна річ, ти не міг образити Єлисавету, адже тоді налаштував би проти себе Ярослава. Зате дуже добре міг зробити своєю коханкою сімнадцятирічну дівчину, яка своїм становищем значно вище Єлисавети. Тому що за мене нема кому було вступитися.
   – Ти була знатніша за Єлисавету…
   Айна засміялася, та це був не той мелодійний сміх, який так подобався Гаральдові. Зараз вона просто насміхалася над ним.
   – Коханий, ти так нічого і не зрозумів. Те, що ти захопив мою країну, нічого не змінило. Все одно ти – узурпатор, Єлисавета – княжна і наречена узурпатора, а я – все одно цариця!
   Гаральд втомлено подивився на неї.
   – Давай не будемо витрачати на суперечки той час, що в нас залишився. Завтра ми з Єлисаветою попливемо додому, в Упландію. Я не скоро зможу послати за тобою, а тому дозволь мені цієї ночі любити тебе – востаннє перед довгою розлукою…
   Айна відсунулася від нього, не дозволивши поцілувати себе.
   –А знаєш, що в цій історії найсмішніше?
   Гаральд незрозуміло поглянув на кохану жінку. Як на нього, в їхній ситуації не було нічого смішного. Проте, і особливо трагічного також.
   – Найсмішніше те, що Чекрана хоча і маленька країна, та все-таки дуже впливова. Ми споріднені з Константинопольськими імператорами, не кажучи вже про Рим. І я могла б не тільки допомогти тобі стати конунгом, але й нейтралізувати Ярослава. Та ти вибрав її…
   – Це нічого не змінює між нами!
   Та Айна лише похитала головою.
   – Це змінює все. Але ти ще можеш одружитися зі мною за моїми законами. Без цього обряду я більше не ляжу з тобою!
   Гаральд з силою обійняв її. Він прикинув, що поганський шлюб все одно не грає ніякої ролі в християнських країнах, а тому – чи не все одно, якщо Айні цього хочеться…
   – Ну, то й що ж я повинен робити? Змішати нашу кров? Обмінятися з тобою обручками? Тричі пострибати під деревом? Який обряд, маленька язичнице, ти припасла для цього випадку?
   Айна ніжно повернула його голову до вікна, в яке лилося місячне світло.
   – Перед лицем богині місяця ти повинен освідчитися мені в коханні.
   –І це все? – не повірив Гаральд. – Ніяких присяг та обіцянок?
   – Це все. Богиня – покровительки кохання, і якщо ти зрадиш своє кохання, вона покарає тебе.
   Гаральд вирішив, що це зайвий доказ відсталості чекранців, та нічим не виказав свого відношення до обряду. З усією серйозністю він підійшов до вікна і подивився на Айну.
   –Я кохаю тебе, Айно. І ніхто в цілому світі ніколи не буде такий дорогий мені, як ти.
   –І я кохаю тебе, Гаральд.
   Айна обійняла свого чоловіка і, перше ніж забутися в його пестощах, прошепотіла:
   – Але, поки жива, не впаду до твоїх та її ніг…

   Вранці всі в палаці носилися, ніби перелякані, намагаючись якнайкраще влаштувати від’їзд конунга.
   Гаральд більше не зайшов до Айни, вона зрозуміла, що він так і поїде, не простившись. В його очах їхній шлюб нічого не значив, але для неї все не так. Її чоловік збирається сьогодні поїхати до своєї країни, де назве іншу жінку своєю дружиною. Перед своїм богом він заприсягнеться кохати Єлисавету, і його бог пробачить йому зраду язичниці.
   Айна чекала до останньої миті. Може, якби він зайшов поцілувати її на прощання, їй не вистачило б рішучості зробити те, що вона замислила. Та цього ранку вся його увага була привернена до Єлисавети.
   Фекла заливалася слізьми.
   – Та що ж то буде, цариця, адже так не годиться!
   Айна, даремно намагаючись самостійно застебнути сукню, сердито прикрикнула на служницю.
   – Мовчи, дурепо! Мені краще знати, що треба робити, а що – ні!
   – Але ж твій син, що ж з ним буде? Адже дитині лише три роки…
   – Фекла, я залишаю на ласку богині Чекрану, то невже ти гадаєш, я не залишу їй сина? Він забуде мене, та що там – забуде? Він навіть не знає мене! Та не це важливо. Головне – щоб він завжди знав і пам’ятав, що він – законний спадкоємець. Сьогодні він стане царем…
   Айна схвильовано схопила служницю за плечі.
   – Єдине, чого я боюся, то це того, що він виросте таким самим зрадником, як і ті, що його оточують. Ти і Федір, ви обидва відповідальні за виховання малого царя! Зауваж, якщо я дізнаюся, що він виховується не так, як личить цареві, не бачити тобі щастя – я про це потурбуюсь… І не плач! Краще допоможи мені одягти весільні шати!
   Фекла підняла на царицю запалені від плачу очі.
   – Весільні?..
   Айна не встигла дати гідну відповідь служниці, бо в двері постукали. Вона зробила знак рукою, виказуючи дозвіл відкрити. Фекла пішла до дверей.
   – Конунг наказав, щоб всі мешканці палацу вийшли попрощатися зі своєю майбутньою господинею, Єлисаветою, – переказав паж Гаральда. – В тому числі і колишня цариця.
   Паж пішов перше ніж до його слуху донеслася обурена відповідь Фекли, що лише Айна правителька острова, а Єлисавета – ніхто.
   – Ну, чого стоїш? Допоможи мені! – нетерпляче кликнула Айна служницю. Та швидко застебнула зелену сукню, вишиту сріблом.
   – Хвала богам, ця жадібна паскудниця не знайшла сукні, – бурмотіла Фекла, та Айна її перебила.
   – Не гірше за мене знаєш, що тільки справжня цариця знає всі таємниці і стежки острова. Чужачка і не могла нічого знайти. До речі, про таємниці. В священному камінні на озері плюща захована скринька з моєю найкоштовнішою прикрасою, вона залишилась мені від бабусі. Коли Міхей виросте і захоче одружитися, ти розповіси його жінці про всі схованки на острові. Певна річ, якщо вона буде достойною зватися царицею. Міхеєві віддаси свиток шкіри з тієї скриньки, не забудь.
   Служниця поправила складки одягу і прийнялася було збирати волосся в коси, але Айна жестом зупинила її.
   – Молодій дозволяється ходити простоволосою… – сказала вона і обійняла служницю. – Ти вибач мені, коли я перед тобою чимось завинила. А зараз приведи до мене сина.
   Хлопчик, одягнений в селянську одежу, був приведений до матері. Через сумбур, що панував в палаці, ніхто не звернув уваги на бажання цариці бачити дитину своєї служниці. Свенг був поцікавився у Фекли, нащо дитина Айні, та вона лише знизала плечима, ніби дивуючись такій нетямущості. – Хлопчик погано себе почував вранці. Цариця його благословить, і йому стане краще.
   Свенг пробурмотів щось про відсталих язичників і впертих чекранців, які ніяк не бажали приймати зверхність конунга, але не перешкодив.
   Фекла завела Міхея до покою Айни. Хлопчик налякано притиснувся до тієї, що ростила його, і з опаскою поглядав на Айну. Фекла злегка підштовхнула дитину до справжньої матері.
   – Ну, йди ж но, йди! Тебе зажадала побачити твоя мати, цариця.
   Хлопчик підійшов до Айни і з цікавістю подивився на неї. В його очах не було ані любові, ані простого розуміння, тільки дитяча цікавість. І хоча Айна знала, що так воно і буде, її серце обливалося кров’ю. І вперше за останні три роки дозволила вона своїм материнським почуттям взяти верх на розумом.
   Присівши, Айна міцно пригорнула до себе сина. О богиня, навіщо він такий схожий на батька?
   – Міхей! Міхей, Міхей, Міхей…
   Вона все шепотіла його ім’я, обіймала і цілувала його, і не могла себе примусити відпустити дитину. Фекла, яка відійшла подалі, аби не заважати цариці, тактично кашлянула, нагадавши Айні, що побачення затягується і може викликати підозру.
   Жінка, поборовши себе, відсунула сина.
   – Міхей, віднині ти будеш царем Чекрани. Ти єдиний законний правитель, а тому народ сподівається лише на тебе. Послухай свою матір. Ти неодмінно повинен стати розумним і сильним. Ти повинен добре вчитися і багато тренуватися, аби стати достойним великої честі бути царем. А коли буде нагода, ти виступиш проти упландського конунга Гаральда-Гардради, і ти переможеш його, бо на твоєму боці право і велика богиня. Саме тобі судилося покарати зраду і стати знаряддям помсти в руках богині, а тому намагайся не зганьбити свій рід і свою країну. Чи розумієш ти мене, сину? – Айна уважно подивилася на хлопчика. – Повтори, що я наказала!
   –Я… Я повинен стати достойним… розумним і сміливим, тому що на мене надіються люди.
   Айна знову обійняла його.
   – Правильно, все правильно, хлопчику мій. А тепер обіцяй мені звільнити нашу країну, обіцяй перемогти Гардраду або його спадкоємців в чесному двобої!
   Тут не витримала Фекла.
   – Прийди до тями, цариця! Як ти можеш вимагати цього від Міхея? Адже він – син…
   Айна в обуренні обірвала служницю.
   – Перше за все він – правитель Чекрани, а потім вже щось інше. І перш за все в будь-якому випадку він повинен думати про Чекрану!
   Айна не доказала ще всього, що думає про такого батька, як Гаральд, бо пролунав дитячий голосок.
   –Я присягаюся тобі, мамо. Я викличу на двобій Гардраду, і Чекрана знову стане вільною!
   З почуттям виконаного обов’язку Айна піднялася з колін і обернулася до служниці.
   – Уведи Міхея. Нехай він сьогодні сидить вдома, нікуди не виходячи. Я не хочу, щоб він побачив…
   Фекла зрозуміла і поквапилась взяти хлопчика за руку, але той вирвався і підбіг до Айни. Айна нахилилась, дозволивши йому поцілувати себе, а після віддала служниці.
   – Іди, сину мій, і пам’ятай про свою присягу. Прощавай. І ти прощавай, Фекло!
   Айна залишилася сама. Зібравшись з силами і прошепотівши слова подяки своїй богині, вона відчинила важкі двері.
   –Я бажаю піднятися на мури, аби як належить проститися з конунгом Упландії і його нареченою, – заявила вона Свенгу. Якщо той і здивувався такому бажанню, то не виказав того. Він лише хмикнув, зауваживши, що Гаральд для Айни все ще не є конунгом Чекрани. Сам варяг не хотів вітати Єлисавету, бо вважав її жадібним стервом, не зважаючи на те, що Гаральд збирається одружитися з нею.
   В супроводі Свенга Айна піднялася на фортечні мури. От-от повинен був проїхати Гаральд. Він поїде цією самою дорогою, що лежить під мурами фортеці…
   Раптом Айна схопилася за живіт, застогнавши, ніби від сильного болю.
   – Що з тобою, жінко? – кинувся до неї Свенг.
   – Це… Дитина Гаральда! Будь ласка, води… Принеси мені води, Свенг, і тоді мені стане легше… – відповіла вона, не розгинаючись. Але Свенг ще вагався. Нема кого було залишити з Айною, адже всі мешканці палацу вийшли прощатися з Гаральдом і Єлисаветою.
   –Я можу віднести тебе, Айна…
   – Ні, тоді я не побачу, як від’їжджає мій чоловік. – Насправді мій, але вам, варягам, не треба цього знати. – Будь ласка, Свенг… Цим ти міг би виправити свій гріх зради… Я вибачаю тебе і благаю лише залишити мене і принести води… – Айна все сильніше стискала руками живіт.
   Свенг, востаннє кинувши оком на неї, побіг до палацу.
   Випрямившись, Айна холодним поглядом провела його. Що ж, обман у відповідь на обман, все справедливо.
   Та ось показався Гаральд на чолі свого загону. Поряд з ним на сірій кобилі їхала Єлисавета. Айна усміхнулася, побачивши, що та одягла сукню, яку відібрала у неї, Айни. Сама вона ніколи ні за яких умов не одягла б нічого, до чого хоч би доторкнулася суперниця.
   Легко підхопивши подол своєї весільної сукні, Айна залізла на самий мур, в місці, призначенім для того, аби лити окріп на голову ворогові. Внизу проїздив Гаральд. Його загін їхав на шанобливій відстані від нього.
   – Обернися, Гаральд Сигуардсон! – крикнула вона. Гаральд почув її голос. Серце його стиснулося, він вже не мав надії ще раз побачити кохану. Повернувши коня, він глянув догори, звідки пролунав голос. По шкірі пробіг холодок, коли він побачив, що Айна стоїть на самому краю стіни. І ще він помітив, що вона одягла весільні шати. Схоже, це була навмисна образа його нареченій…
   – Здається, ти хотів, аби я, подібно до своїх людей, вийшла прощатися з тобою та цією жінкою і так само, як вони, впала до ваших ніг… Що ж, жорстокий конунг, я виконаю твоє бажання, до того ж тоді ти зможеш одружитися з нею, – вона кивнула в бік Єлисавети. – Прощавай, коханий зрадник!
   І Айна, з широко розплющеними очима, як і личить цариці, зробила роковий крок.
   – Ні! – тільки і встиг крикнути Гаральд. Тіло коханої, в якому більше не теплилося життя, лежало біля його ніг.
   Над Чекраною сходило сонце.

   – Айна! – голос доносився ніби здалека. – Айна!.. Дайна, та прокинься ж нарешті! Тобі наснився страшний сон, голубко, – прошепотів Костя, коли вона розплющила очі. – Все добре, дівчинко моя, все добре…

   Дайна все ще трохи тремтіла в обіймах Кості. Він гладив її по спині, перебирав волосся, намагався заспокоїти.
   – Розкажи мені, що тобі наснилося. Кажуть, якщо розповісти свій сон комусь до обіду, він не збудеться.
   Дайна посміхнулася.
– Він і так не збудеться. Це все трапилося в одинадцятому столітті…
   Костя не зрозумів, але нічого не сказав.
   – Було дуже страшно?
   Дайна кивнула.
   – Так, ніби я вмираю… Поцілуй мене! – Вона зазирнула йому в очі. – Поцілуй мене, щоб я відчула себе живою. Я хочу переконатися, що все те лише сон… Цілуй мене!
   Костя доторкнувся вустами її вуст в палкому цілунку. Дайна застогнала і міцно притиснула його до себе.
   – Тепер ти мій, лише мій. Люби мене, будь ласка, будь зі мною цієї ночі, я не хочу залишатися сама.
   – Цієї ночі? – Костя глянув на обрій. – Скоро світанок…
   –А тобі не все одно?
   Йому було все одно, і він накрив її своїм тілом.
   Дайна танула в обіймах коханого. Який сенс відмовляти собі в земному коханні? Воно занадто коротке, і його так легко увірвати, тому треба ловити саме цю мить, запам’ятати її на все життя, бо вона може більше ніколи не повернутися. Цей сон не збудеться, але чомусь він її навчив. Треба бути чесною, хоча б у відношенні до себе самої та своїх почуттів. А тому…
   Їй теж було байдуже, що наближається світанок.

   Вже зовсім розвиднилося. Дайна простягнула руку і провела пальцями по його обличчю. Костя посміхнувся.
   –Я не зробив тобі боляче?
   Дайна похитала головою.
   – Ні. Мені було дуже добре… І я відчула себе живою. А ти?
   Костя з пристрастю подивився на жінку в своїх обіймах.
   – Після такої шаленої ночі кохання це питання зайве. З тобою мені так добре, як не було з жодною жінкою.
   Навіть з Інною? Але вголос Дайна цього не запитала, знаючи, що він все ще кохає дружину. А сама вона… Хоча, їй не хотілося зараз думати про те, що вона для Кості.
   Він легесенько хлопнув її по сідницях.
   – Час вставати. Наші, мабуть, всі прокинулися. Вони здивуються, не побачивши відразу нас обох.
   Дайна посміхнулась.
   – Не думаю, що вони дуже здивуються. Впевнена, нас зрозуміють правильно.
   Костя засміявся.
   –О Господи, що за жінку мені послало Небо? Замість того, щоб плакати і обзивати мене всяко-різно за те, що вкрав її дівочість, вона сміється, ані трохи не жалкуючи! Проте, Господи, я не ображений.
   – Що ти сьогодні хочеш робити?
   Костя поцілував її в куточок рота.
   – Те, що я хочу робити, і те, що я робитиму – геть різні речі. Ти про що хочеш почути?
   – Про друге. І при тім маю на увазі розкопки, а не щось інше!
   Костя здавався трохи засмученим.
   – От так завжди. Добре, коли ти так хочеш… Думаю, сьогодні ми одягнемося і вийдемо нарешті до інших. Крім того, намагатимемося не відводити очей… – Дайна засміялась і жартівливо штовхнула його. – Добре, добре, здаюся. Сьогодні ми підемо оглядати те, що знайшли вчора. Тепер ти встанеш нарешті з мене?
   Дайна скотилася з нього і почала одягатися. Костя скористався з її прикладу. Незабаром вони вийшли з намету.
   – Добрий ранок! – привітала їх Еріка.
   Дайна посміхнулась.
   – Ну, судячи з твого сяючого обличчя, він дійсно добрий!
   Еріка зніяковіла і серйозно запитала:
   – Дайна, ти правда не сердишся на мене? Ну, що я і Віктор?..
   – Ні. Але ти повинна була з самого початку розповісти про все мені. Я б тебе зрозуміла і дала доброго стусана Вікторові, щоб він скоріше отямився. Тепер я зовсім не ображена на тебе, – вона поглянула на Костю, який пішов до струмка вмитися, – але якщо ти хоч раз ще дозволиш Макулову себе обійняти, май на увазі – я тебе вб’ю, – сміючись, додала Дайна. Еріка посміхнулась у відповідь.
   – Але ж він тільки заспокоював мене. До того ж, він занадто старий для мене!
   – Ну, не знаю. Я тебе попередила!

  Два наступні тижні друзі обстежували палац і решту острова. Місто на диво добре збереглося. Знайшли навіть декілька будівель за мурами міста. Костя і Денис погодились, що це схоже на залишки селища, але якщо на острові селяни мали хати з каменю, місто повинно було бути шалено багатим. Взагалі молодь намагалася ні до чого навіть не доторкатися, аби не пошкодити старовинні речі. В палаці вони знайшли декілька срібних таць і глеків. Але Костя попередив друзів, щоб остереглися ходити по самому палацу, бо дерев’яні перекриття прогнили і будь-якої миті можуть завалитися їм на голови. Взагалі можна було лише дивуватися, що все так добре збереглося. Костя припустив, що люди одного дня просто забралися геть звідси, бо ніде не було залишків ані пограбування, ані військових дій. Слідів пожежі також не було. Плющ щільно вкрив весь палац, він був навіть всередині жилих приміщень, не кажучи вже про мури фортеці.
   – Ходиш по цьому палацу і весь час очікуєш знайти сплячу красуню!– зауважив Денис. – От якби можна було забратися нагору, до покоїв. Напевно, там ми знайшли б силу-силенну старожитностей, за які вдавиться будь-який антиквар.
   – Навіть не думай про це! – попередив його Костя. – Впадеш, потім “уся королівська кіннота й уся королівська рать” не збере того, що від тебе залишиться. Ти подивись лише, яка висота стелі!
   – А який розпис на стелі, – замріяно вставив Денис. – Шліманові і не снилося…
   Костя похитав головою.
   – Безнадійний випадок!
   Віктора більше цікавило питання, чому і досі ніхто не знайшов цього міста.
   – Сам знаєш, що з моря його не побачити через дерева, а згори… Мабуть, ці стародавні люди якось маскували свій палац. Не буду в цьому присягатися, але мені здається, що на мурах залишились крихітки зеленої фарби. Звісно, я не фахівець, тому можу і помилятися, – повідомив Генка.
   Сам Віктор знайшов декілька намист в одній з хатин. Мабуть, вони були з срібла дуже низької якості, бо геть потемнішали від часу і вологи. Та дівчата, не зважаючи на це, не розлучалися зі старовинними прикрасами, удаючи з себе цариць давнього міста. Лише Дайна байдуже подивилася на цю знахідку. Її думки були зайняті геть іншим, до того ж вона боялася загубити десь безцінну з точки зору історії і до жаху негарну з її власної точки зору річ.
   – Схоже, вони воліли робити з срібла глечики та тарілки, а не сережки і намиста, – зауважила вона, коли в тій самій хатині знайшли скриню зі срібним посудом значно вищої якості.
   Коли місяць непомітно закінчився, всім було жаль покидати острів. Дівчата підрахували продукти і виявили, що їх вистачить ще на пару тижнів. Подивившись в їхні благаючі очі, Костя здався:
   – Добре, залишимось ще на два тижні, звісно, якщо Дайна не заперечує.
   Дайна не заперечувала. Її б воля, так вона б назавжди залишилася на острові. Але… Але, але…
   – Костя, я хочу тобі щось сказати… – Дайна підійшла до чоловіка, який щось розглядав на мурах міста.
   Він обернувся до неї.
   – Так, люба. Що ти хочеш?
   Дайна набрала побільше повітря в груди.
   – Костя, здається, я вагітна.
   За мить на його обличчі відбилися тисячі почуттів, але, врешті-решт, залишилися радість і страх. Він простягнув Дайні руки і пригорнув її до себе, цілуючи.
   – Ти впевнена, моя Пацца?
   Дайна полегко засміялася.
   – Ні, як я можу бути впевненою? Занадто мало часу пройшло.
   – Скільки в тебе затримка?
   Дайна почервоніла.
   – Два тижні, такого ще ніколи не бувало.
   Костя обернув її обличчям до себе.
   – Ти повинна повернутися на материк, і не заперечуй! Звернешся до лікаря.
   Дайна здивувалася.
   – Костя, за два тижні ми повернемося всі, чого я маю їхати раніше? Якщо я справді вагітна, за цей час нічого не зміниться, а якщо ні, то даремно втрачу два тижні. Хіба що… Але ж ти не хочеш, щоб я зробила аборт?
   Костя обурено розжав обійми і відійшов від неї.
   – Звісно що я не хочу, щоб ти робила аборт! Як ти могла таке подумати? – Потім, заспокоївшись, додав: – Вибач, я зірвався, але твоє припущення насправді було дурним.
   Дайна посміхнулася.
   –І ти вибач, але я мала запитати, щоб відразу все з’ясувати. Ну то навіщо мені їхати з острова такими пожежними темпами?
   Костя знов обійняв її, притуливши до серця.
   – Я боюсь за тебе, сонечко. Ти ж знаєш, що трапилося з Інною…
   – Не знаю. Газети повідомляли, що вона загинула на острові, але я не дуже цікавилась тоді цим, на носі були вступні екзамени, і я зарилася в книжках, нічого не помічаючи.
   Костя зітхнув.
   – Вона була вагітна, щось скоїлось, що вона втратила дитину, ми не встигли довезти її до лікарні. Тому я благаю тебе повернутися на материк і відразу піти до лікаря. Я не хочу, щоб з тобою щось сталося.
   Дайна лише кивнула.

   Дайна, кинувши оком навколо, перейшла дорогу. Пройшовши ще кілька метрів іншим боком вулиці, вона опинилася перед центральною міською бібліотекою. Сьогодні вона одягла яскраву міні-юбку, джинсову куртку і темні окуляри, що закривали пів-обличчя. Вона була впевнена, що в такому одязі її напевно не впізнають. Зайшовши до бібліотеки, вона кілька секунд звикала до темряви, що панувала в фойє, а після непевною ходою направилась до читального залу.
   Як вона і очікувала, час пік. Дайна подивилася на годинника. Три години після полудня, все сходиться. Нещодавно в місцевих школах закінчилися заняття, і тепер школярі валом валили до бібліотеки за творами, що увійшли в програму. Величезна черга на дев’яносто дев’ять відсотків гарантувала, що придивлятися саме до Дайни не будуть. Один відсоток Дайна записала на рахунок свого запиту.
   –Я хотіла б прочитати все, що в вас є про Гаральда-Гардраду, – повідомила вона бібліотекаря після запису в журналі щойно вигаданого прізвища.
   Бібліотекар подивилася на неї нерозуміючими очима. Вочевидь, не так вже й часто школярі цікавляться одним з засновників правлячої династії.
   – Це норвезький конунг, який в одинадцятому столітті завоював нашу країну. Цілком можливо, батько Міхея Першого.
   Так, здається, справа пішла. Те, що ім’я одного з найвидатніших царів щось каже бібліотекарці, подає надію.
   Бібліотекар насупилася і, подумавши, видала:
   – Навряд чи в нас є щось на цю тему. Може ви бажаєте взяти що-небудь інше?
   Схоже, вона розраховувала своєю відповіддю спантеличити Дайну, та не на ту напала.
   – Ні, на дану мить мене більше нічого не цікавить. Тому я була б дуже вам вдячна, якби ви все-таки пошукали.
   В очах бібліотекарки, перед якими маячила ще більша половина черги, відбився жах.
   Дайна поквапилася заспокоїти жінку підказкою.
   – Можливо, ви знайдете щось в книгах з історії Скандинавських країн і Київської Русі, я вже не кажу про Чекрану.
   Бібліотекар з виглядом християнської мучениці направилася до книгосховища. Хвилин за п’ять вона винесла дві книги, причому одною з них, коли Дайна придивилася уважніше, виявилася енциклопедією. З насупленим виразом обличчя вона простягла Дайні книги і журнал для підпису.
   Підписавшись, Дайна взяла книги і сіла за один з небагатьох вільних столиків. Після п’ятнадцяти хвилин напружених пошуків стало зрозуміло, що сама Дайна з шкільних уроків історії винесла більше інформації, ніж з цих книжок, однією з котрих була, між іншим, Велика Енциклопедія! Та, певна річ, Дайну це не зупинило. Прийдеться шукати самій.
  В тематичних картках вона знайшла кілька книжок, які, можливо, містять в собі щось цікаве. Переписавши номери, вона підійшла до бібліотекаря і простягла їх їй.
   Та з вимученою посмішкою видавила, маючи на увазі обрану Дайною тему:
   – Господи, пані, де ви тільки взяли цю гидоту?!
   Проте, книжки були знайдені, принесені, записані, оглянуті й повернені назад через брак в них хоч якоїсь скільки-небудь корисної інформації. Зате в цих книжках були зноски з вказівками джерел. От тут бібліотекарка і зрозуміла, що, судячи з усього, вона вже увійшла до чорної смуги свого життя.
   Зате яка була її радість, коли Дайна нарешті знайшла те, що шукала. Дівчина навіть подумки подякувала богові за те, що він з її скромною допомогою приніс цій милій жінці стільки радості.
  Дайна обрала три книжки і сіла за столик. Народу вже стало значно менше, та й взагалі до закриття бібліотеки залишилось якихось півгодини.
   Ось що вона знайшла.
   Гаральд, на прізвисько Сміливий (вар. Суворий, Hardrada), король Норвегії з 1046 року. Юнацькі роки його пройшли в морських битвах, в яких він брав участь з шістнадцяти років. Одного разу він зі своїм братом Олафом приїхав до Києва (тепер Україна), де був відрекомендований княжій родині. За легендою, полонений красою дочки Ярослава Мудрого, руського князя, яку звали Єлисаветою, Гаральд просив її руки. Ярослав не дав згоди на цей шлюб, сказавши, що Гаральд не має своєї землі, скарбів і слави. Тоді вікінг вступив на службу до візантійського імператора, бажаючи в битвах покрити своє ім’я такою жаданою для Єлисавети славою. У своїх мандрах він склав пісню, в якій описував свої подвиги і скаржився на те, що Єлисавета нехтує ним. Врешті-решт він повернувся до Києва, багатий і покритий славою, і Ярослав видав за нього свою дочку. Це було року 1044.
   Традиційно вважається, що по дорозі в Норвегію Гаральд завоював Чекрану і за руським звичаєм віддав її Єлисаветі як віно. Але деякі історики відносять завоювання Чекрани не до 1044, а до 1043 року і припускають, що першою жінкою Гаральда була цариця Чекрани Айна. Ця цариця – досить загадкова постать в історії Чекрани, більшість істориків мають сумніви щодо її існування. Ми не знаємо ані дат, ні обставин її життя і смерті. До того ж, досить непевно, щоб країною в Середньовіччя могла правити жінка, яка успадкувала владу не від чоловіка, а безпосередньо від батька. Невизначеним також залишається питання, чому Гаральд поплив до Норвегії через Середземне море, а не традиційним шляхом “з варяг в греки”.
   Відкинувши всі ці сумнівні припущення, можна висунути таку теорію, яка в нашій країні стала пануючою:
1) Гаральд в 1044 році одружився з Єлисаветою і поїхав додому через Середземне море через те, що повинен був зустрітися з константинопольським імператором, аби просити допомоги в завоюванні престолу Норвегії.
2) Гаральд завоював Чекрану, перемігши її царя, сином якого був Міхей Перший.
   – Пані, чи ви скоро? Ми зачиняємо бібліотеку! – суворим голосом, вочевидь, сильно діючим на школярів, повідомила завідуюча бібліотекою.
   – За розкладом до вашого зачинення залишилося рівно двадцять три хвилини, – подивившись на годинника відповіла Дайна.
   Через два роки Гаральд став конунгом Норвегії. Від Єлисавети він мав двох дочок, Марію та Інгігерду. Крім них, Гаральд мав ще кількох синів від своєї підложниці, фінки за походженням. Після її смерті він відіслав від себе її дітей. За одного з них, найстаршого, Олафа, вступився вихователь. “Вони охоче мали б матір кращого роду”, – сказав він, закидаючи Гаральдові, що той вважає неблагородним походження власних дітей.
   Бажаючи приєднати до своїх володінь Британію, де в цей час правив Гарольд Годвинсон, Гаральд з великим військом рушив в похід. Єлисавета з дочками супроводжувала його до самих Оркнейських островів.
   Перша і рокова для Гаральда битва сталася при Стамфордбриджі року 1066. Гарольд теж мав поетичний нахил і у віршах кинув виклик Гаральдові, славлячи своїх вояків. Гаральд відповів, що може заримувати краще, і склав іншу пісню.
   В битві Гаральд загинув. Стріла пробила йому горло, і він вмер, захлинувшись кров’ю.
   Конунгом Норвегії став його нешлюбний син Олаф, який по смерті батька відступив до Оркнейських островів.
   Єлисавета незабаром вийшла заміж за датського короля Свена Естрідсена.
   – Пані, п’ять хвилин до зачинення, нам потрібно ще дещо зробити.
   –Я зараз, хвилиночку, будьте такі ласкаві!
   Чекрана поновила свою незалежність при сині Гаральда Олафі. Міхей Перший повернув волю і багатство своїй країні, і спогади про варягів стерлися з пам’яті народної.
   – Чужого шукаючи, своє загубиш… – тихо, майже нечутно прошепотіла Дайна, виходячи з бібліотеки.
   Її очі не скоро звикли до сутінок вечірньої Чекрани. Приходила осінь, і слабкий вітерець тихесенько шелестів самотнім пожовклим листям, що лежало на землі. А вона і не помітила, як пронеслося літо. За ці чотири місяці стільки всього трапилося… Вона допомогла знайти Ельдорадо, її кинув наречений, її подруга збирається за нього заміж. І ще Дайна зустріла любов. Нехай не взаємну, та все ж таки любов. Згадки про Костю вона пронесе через все життя і коли-небудь розповість своїй онуці про одного шаленого професора історії. Або не розповідатиме, і це залишиться її власною маленькою таємницею ( треба не забутися забрати в Білявого плівку, на якій вона з Костею).
   Дайна присіла підібрати декілька червоних кленових листочків. Кажуть, якщо поставити їх в гліцерин, вони простоять всю зиму. Коли вона піднялася, черговий падаючий листок ніжним дотиком задів її обличчя. Дайна, посміхнувшись, дунула на нього, лист відлетів і м’яко приземлився в кількох кроках від неї. Дівчина нахилилася, аби підняти його також, і в цю мить хлопчисько, що вискочив з-за кута будинку, різко смикнувши, вихопив в неї сумочку. Від несподіванки Дайна не відразу зрозуміла, що трапилося, а коли до неї дійшло, що її щойно пограбували, кинула листя і погналася за хлопчиськом.
   Бігав, хлопчик, певна річ, значно швидше, ніж Дайна, але погоня привернула увагу поліцейського, що проходив повз ту вулицю, і він схопив злодія.
   – Гей, відпусти мене! – Хлопчик, судячи з усього, не збирався здаватися без бою, і до тієї миті, коли Дайна приєдналася до солодкої парочки – поліцейського і злочинця, він вже відбивався, намагаючись одночасно віддавити чоловікові ноги і вкусити руку, що тримала його.
   – Пані, це ваша сумочка, чи не так? – Чоловік з посмішкою простягнув її Дайні вільною рукою. Вона подякувала. – А ти, друже, підеш зі мною! – суворо звернувся він до хлопчика.
   Той раптом припинив брикатися і зацькованим поглядом подивився на Дайну. Оченята благали про допомогу, і Дайна, звісно, не могла не допомогти, хоча і розуміла, що правильніше було б дати поліцейському виконати свій обов’язок і зачинити хлопчика у відділку.
   – Заждіть!.. – Дайна напружено намагалась вигадати досить переконливу причину для того, аби забрати дитину. – Прошу вас, не ведіть його до відділку. Адже він нічого серйозного не зробив, сумочка слова доброго не варта, а грошей в ній взагалі не було… – Поліцейський, судячи з усього, геть не збирався грати в піддавки, але дивитись на Дайну йому явно подобалось, і він не квапився її зупиняти. – Я збирала листя і поклала сумочку на землю, мабуть, хлопчик вирішив, що вона нічия, ось і взяв…
   Поліцейський, все так само мило посміхаючись, злегка потягнув за ремінець, продемонструвавши Дайні, що той відірваний. Він явно тішився, вислуховуючи її нікчемні доводи.
   – Пані, я не можу відпустити хлопчика. Якщо не зупинити його зараз, він, цілком вірогідно, стане материм злочинцем, і тоді ми вже просто не зможемо його упіймати.
   Дайна, зітхнувши, вирішила звернутися до останнього засобу. Знявши окуляри, вона подивилася чоловікові просто у вічі, ніби хотіла загіпнотизувати.
   – Вибачте мою неввічливість, я, схоже, забула представитися. Дайна Трубецька.
   Власно кажучи, вона могла б і не називати свого імені. Схоже, чоловік її впізнав.
   – Симонов Петро, ваша милість…
   Дайна його перервала.
   – Заради бога, не треба цих церемоній! – Дайна кокетливо посміхнулася трохи збентеженому хлопцю. – Я обіцяю, що хлопчик отримає найкращий догляд і достойне виховання. Ви напевно в курсі, що нещодавно був оголошений місячник боротьби зі злочинністю. Навіщо вам зайва справа? Ну, же, сержанте, негарно відмовляти дівчині в такому скромному проханні!
   Сержант, схоже, прийшов до того ж висновку і відпустив хлопчика як тільки Дайна взяла того за руку.
   – Чи не проведете мене, сержанте? Право, мені незручно просити вас, але вже зсутеніло, а я не думала так довго затримуватися.
   Хлопець судорожно ковтнув.
   – До палацу?
   Дайна посміхнулася.
   – Дуже бажано. Певна річ, якщо виможете, і якщо це не завадить вам виконувати ваші обов’язки…
   – Що ви! Це саме і є мій обов’язок – охороняти спокій наших громадян, а ви, без сумніву, чекранка…
   До того часу, коли вони дійшли до палацу, вже зовсім зсутеніло, хлопчик, який, мабуть, втомився за день, в’яло йшов поряд з Дайною, а сержант нарешті переміг свою сором’язливість. Він і не підозрював, як багато Дайна вже знає про нього (вона вміла випитувати все, що хотіла знати, так, що людина і не помічала). До її планів входило простежити за тим, аби хлопця на службі вчасно заохочували до доброї роботи.
   Петро, який вже геть забув про церемонії, весело сміявся над розповіддю Дайни про випадки, що відбулися в її житті, і під кінець наважився запитати.
   – Дайно, чи не можу я запросити вас, скажімо, на чашечку кави?
   Дайна трохи збентежилась. Схоже, сержант не зовсім вірно її зрозумів, можливо, подумав, ніби вона кокетує з ним. Дівчина тужливо подумала про те, що лише рік тому вона не мала б нічого проти, але зараз…
   – Вибачте, сержанте, але – ні. Мені дуже шкода…
   Хлопець почервонів. Подумки він кляв себе останніми словами, от дурень, вирішив, що може ось так запросто запросити княжну на каву, і вона погодиться. Ні, такого дурня ще пошукати!
   – Це ви мене вибачте, княжна. Ось ми і прийшли, тепер я можу вас залишити.
   Він намагався не дивитися Дайні в очі, і вона це помітила.
   – Гей, Петре, не сумуйте! Моя відмова аж ніяк не пов’язана з нашим становищем в суспільстві, якщо ви раптом так подумали. Просто я зараз не найкраща супутниця.
   Хлопець подивився на неї, не розуміючи. Дайна зітхнула. Раптом захотілося поговорити з кимось про свої почуття, відкрити душу. І краще, коли це буде зовсім незнайома людина.
   –Я скажу вам те, чого не казала більше нікому. Все занадто банально. Я дуже люблю одного чоловіка, та він не любить мене, і, боюсь, всі мої думки зараз крутяться навколо цього, я не в змозі поки що зустрічатися з іншими чоловіками. Зрозумійте мене правильно, це не через вас, а через мене. Мир? Хочете, ми знов зустрінемося, коли я трохи відшліфую цей діамант? – Вона кивнула на хлопчика, що майже спав на ходу.
   Сержант посміхнувся, глянув на злодія і про себе подумав, що, скоріше за все, за такої умови їм вже ніколи не зустрітися.
   – Мир. – Він згадав, що йому розповіла Дайна, і додав: – Жодній живій душі не розповім того, що ви мені повідали! Та я міг би сказати пару міцних слів тому хлопцеві, через якого страждає така гарна дівчина!
   Дайна подумала, що Макулов, якби дізнався про запрошення молоденького сержанта, теж міг би сказати йому пару слів. Думка її звеселила.
   –Я знаю, що ви не видасте моєї таємниці. А тепер – доброї ночі, Петре, і дякую вам за забезпечення спокою громадянки Чекрани!
   Сержант, сміючись, віддав честь і відточеним армійським кроком рушив в ніч. Потім він згадав, що Дайна не знає його телефону і адреси, а тому не зможе повідомити йому про успіхи в перевихованні хлопчика. Це його трохи засмутило, але білявка, що саме сиділа в нього на колінах, швидко підняла йому настрій.
   Дайна, набравши код і відповівши на запитання охорони, пройшла до палацу. Хлопчик, побачивши домівку Дайни, трохи пожвавішав, і вона ласкаво потріпала його по голові.
   – Ти заночуєш тут, в моїй кімнаті.
   Примусивши дитину помитися, вона поклала його в своє ліжко, а сама сіла біля вікна, дивлячись на зірки і море під ними. Вже давно тут оселилася безсонниця, і Дайна не мала сумніву, що і сьогодні заснути не вдасться, принаймні, без заспокійливого.
   Сьогодні вона не плакатиме. Ні, зовсім не буде. Право ж, Костя геть не заслуговує її сліз, якщо дозволив собі за цілих три тижні не подати про себе вісточки. А вона ж так скучила за ним… Мабуть він просто скористався можливістю здихатися її, бо і досі кохає Інну. Стан депресії посилився, коли вона зрозуміла, що не вагітна. Лікар сказав, що таке буває, скажімо, від сильного схвилювання.
   За годину Дайна заснула, поклавши голову на складені на підвіконні руки. Дихання її потрохи вирівнялося, а краплі для очей і косметика приховають завтра сліди сьогоднішніх сліз.

   Макулов дуже втомився, але все одно був щасливий. Кількість знахідок перевищувала найсміливіші жадання. Навіть цілій команді не покінчити з описом раніше, ніж за декілька місяців. Сініцин не вилазить з цитаделі, все сподівається розкопати ще щось. Звісно, спочатку він дуже розлютився, коли виявилось, що ніяким палеолітом тут і не пахне, але добрий гумор до нього швидко повернувся.
   Нарешті до Кості прийшла слава. Та це не так важливо. Збулася його мрія. Всі газети країни, та що там – країни! Всі газети світу сурмили про знахідку професора Макулова.
   Але тепер, на вершині слави і успіху, він не відчував бажаного задоволення. Поряд з ним не було нікого, з ким він міг би розділити свою радість першовідкриття.
   Команда, що приїхала на безлюдний острів в липні дев’яносто дев’ятого, розпалася. Гена і Пишка одружилися ще в серпні, тепер їм не до розкопок. Віктор з Ерікою втекли від преси і обвінчалися в сільській церкві в жовтні, скоро повинні були повернутися з весільної подорожі. Дізнавшись про майбутнє весілля, мати Віктора миттю закінчила свою мандрівку, чого не збиралася робити заради Дайни. Вона дуже пишалася тим, що синок нарешті взявся за розум і обрав добру жінку. Жінку, яка зустрічала їхніх родичів і друзів Віктора з виглядом королеви, вітаючої своїх підданих. Вона не захотіла встати навіть коли прийшла Ганна, шановна дама, що тримала в залізних руках всю родину. Віктор не став їй пояснювати, що це не від величі, а від природної і непереборної ледачості. А Еріка вважала, що з новими родичами нема потреби церемонитися і по-дурному присідати перед кожною чотириюрідною кузиною.
   Зі старої команди залишився лише Денис. Він не покидає надії виловити в морі німфу або німфоманку, нема різниці. Кожного вечора виходить він до моря і сидить на березі, чекаючи.
   В основному навколо Макулова тепер були професійні археологи і різні спеціалісти. І він зовсім не був впевнений, що це на краще, бо з ними він нічого геніального до сього часу не відкрив, хоча з друзями Дайни знахідки сипалися на його голову наче з яйця-райця.
   Дайна більше не повернулася на острів. Газети писали, що княжна цілком змінилася. Стала набагато серйозніша. І більше ні пари з вуст про Ельдорадо, крім однієї-єдиної прес-конференції, де вона оголосила про відкриття професора Макулова. Тоді ж вона сказала, що, як на неї, їй не вистачає професійності для таких розкопок, а тому вона повертається до університету, доки ще не встигла щось пошкодити.
   Дайна зникла з життя Макулова. А він не скучив за нею. Чесно. Зовсім не скучив.
   Хіба що коли наближався до маленького водоспаду. Або коли дивився на море, що билося на скелях. Або коли хтось просив заграти на гітарі. Або коли до експедиції приєднався смішний італієць, який, коли сердився, обзивав свого опонента навіженим – пацца. Або коли усвідомлював, що ніхто більше не розуміє його з півслова. Напевно, таке порозуміння можливе тільки між навіженими.
   Ось в таких рідких випадках його серце ніби стискувалося кам’яними тисками, так, що зітхнути було боляче. Перед очима вставав образ Пацци, і ніщо вже до кінця дня не могло прогнати його. Він являвся Макулову уві сні, майже кожної ночі. Для цього йому було зовсім необов’язково напиватися. Напроти, варто йому було піднести до рота пляшку, як образ Дайни тьмянів, ніби засмучувався.
   Та ці випадки не в число. Зрозуміло, через такі дрібниці він не поїде за нею і не благатиме повернутися до нього. Та вона ніколи йому і не належала.
   Макулов відчинив величезного сейфа і поклав туди ще один ящик з переписаними предметами. Треба було записати ще що-небудь, не варто бездарно витрачати час на сон – це недозволена розкіш.
   В кімнаті з залишками речей, знайдених при розкопках палацу, він натрапив на маленьку скриньку. Макулов згадав, що її поклала сюди Дайна. Вона казала, здається, що знайшла її під водоспадом, але Костя був такий стурбований її станом і засмучений її від’їздом, що не чув її.
   Він дуже обережно відкрив скриньку. Слава богу, що всі замки в Ельдорадо однакові, наче близнюки, так їх легше відмикати.
   Там, на чудовому чорному оксамиті, який, проте, за п’ять хвилин розсипався під впливом повітря, лежала якась прикраса.
   Затримавши подих, Макулов дістав її. Це була срібна пектораль, подібна до тих, що вони знаходили і раніше. Але ця була просто прекрасна. Вона відливала темним блиском, здавалося, її щойно зняла з грудей цариця. В скриньці лежав свиток з пергаменту. Макулов обережно розвернув його. За час експедиції він так добре вивчив давньочекранську і давньоруську, що без труднощів прочитав напис. Це були вірші. “Я – цариця Чекрани, я гарна і благородна, але вікінг-завойовник мене не хоче. Він кохає жорстоку дівчину з золотою гривною на шиї…”
   Золота гривна. Дочка Ярослава, жінка засновника династії.
   Він більше не витримає без своєї Пацци. Все, що він казав сам собі про те, що ніби йому і без неї добре живеться, - нахабна брехня. Ще ніколи в житті йому не було так погано. Та сліз більше не було. Зник навіть цей спосіб розрядки. Він обов’язково поверне собі серце Дайни.
   Вона його зрозуміє, адже вона теж навіжена.

   Макулов підійшов до брами княжого палацу. Підійти було взагалі нескладно. Основна проблема містилася в тому, що треба було якимось чином пробратися до самого палацу. Минулого разу в нього була візитка Дайни. Зараз він не мав нічого, навіть її дружнього відношення.
   Палац був обнесений залізною огорожею, як в західних особняках. Біля воріт стояла почесна варта. Макулов підійшов до брами і натиснув кнопку на переговірному пристрої.
   – Голова охорони княжого палацу, – миттєво пролунав голос.
   Макулов покулився. Йому ніколи не доводилося мати справу з поважними особами, і вже тим більш з тими, замість яких говорить голова охорони. – Назвіть себе і мету свого візиту.
   – Макулов Костянтин Володимирович. Я хотів би поговорити з княжною Дайною з приводу розкопок на її острові.
   Деякий час охоронець мовчав. Як вирішив Костя, він перевіряв біографію відвідувача починаючи з колиски, проглядаючи при тім відбитки пальців і порівнюючи їх з тими, що знаходяться в архіві. Тільки така робота могла зайняти стільки часу. Нарешті він відповів:
   – Мені дуже шкода, пан Макулов, але княжни нема вдома. Вона робить візити до своїх знайомих. Ви бажаєте їй щось переказати?
   Цікаво, чи насправді її нема, чи охороні заборонено його пропускати? Макулов припускав, що Дайна могла б віддати таке розпорядження.
   Цей номер не пройшов. Що ж, тоді треба вигадати щось інше. Наприклад, зустрітися з нею на якомусь світському заході. При цій думці Макулов невесело посміхнувся. Він зроду не бував ні на яких балах, благодійних обідах і світських вечірках. Він не робив візитів до своїх знайомих. Він просто забігав на вогник до товариша, ходив випити в шинок, деякий час відвідував місцевий бордель. В нього був такий самий спосіб життя, як і в більшості з його знайомих. І чомусь Дайну йому було значно легше уявити в джинсах та м’ятій футболці, ніж в розкішній вечірній сукні. В його свідомості Пацца і княжна Дайна не мали нічого спільного.
   Макулов вже йшов геть, коли ворота відчинилися, пропускаючи розкішну чорну машину. Костя не мав сумніву, що тоноване скло до того ж броньоване. Раптом, вже наполовину в’їхавши до двору, машина різко зупинилася. З неї вискочив чоловік. На вигляд йому було років сорок, хоча його справжній вік – сорок три роки – знала вся країна. Великий князь Чекрани Олексій швидким кроком йшов вбік Макулова. За ним бігли перелякані особисті охоронці.
   – Будьте такі ласкаві зупинитися, хлопче! – сказав Олексій, вже майже наздогнавши Костю.
   До князя підбігла охорона.
   – Воля ваша, великий князь, та що це таке? Негайно поверніться до машини, поки ми не перевірили тут все.
   Начальник охорони виявився чоловіком шановного віку і, як припускав Макулов, колись служив ще батькові Олексія, тому що в його тоні майже не було шанобливого страху перед князем, який ясно був видний в очах інших охоронців. Він розмовляв з великим князем наче зі шкідливим хлопчиськом. Князь, подивившись на охоронця згори донизу, запитав:
   – Чи можу я знати, пане, коли вас вінчали на княжіння? – Потім, скинувши слащавий підлабузницький тон, вже значно суворіше, князь вимовив: – Поки князь я, то я і наказуватиму. І не моїм охоронцям вказувати мені, що робити…
   Старий насупився.
   –Я вірою і правдою служив ще вашому батькові, і, поки йому не спало на думку проїхатися без доброї охорони, він був живий та здоровий. Якщо вас, князь, моя робота не задовольняє, я піду на пенсію…
   – Михайло Іванович, зажди. Твоя робота дуже мені потрібна, тому ніякої пенсії. Ти ще мого сина охоронятимеш. Не ображайся і залиш мене побалакати з юнаком.
   Охорона по команді начальника відступила.
   Князь знову звернувся до Макулова.
   – Так що ж ви наробили, юначе? Чи можу я знати, з якої причини моя дочка більше не з’являється на розкопках?
   Костя сумно посміхнувся.
   – Напевно, княжні це не цікаво.
   Князь питливо підняв брови.
   – Невже далі княжни і професора справа не пішла?
   Макулов з тугою кинув оком на палац.
   – Адже вона княжна… Вона княжна, а я… я професор.
   Князь засміявся, побачивши таку розгубленість.
   – Це, звісно, так, але якби я кожного разу звертався до своєї жінки Ваша Світлість княгиня Вишневецька, я врешті-решт з глузду б з’їхав. Та, гадаю, вам краще буде обміркувати це в приміщенні. Ласкаво прошу до мого екіпажу, професоре.

   Слідом за князем Макулов пройшов до кабінету. Він знаходився в бібліотеці, щоб, як пояснив князь, заощадити на опаленні.
   В бібліотеці всі стіни були закриті величезними стелажами з книгами. Ряди книг починалися в метрі від підлоги і тяглися майже до стелі. Як помітив Костя, серед них більшість були нові. Спіймавши його погляд, князь, ніби читаючи думки, пояснив:
   – Більша частина книг згоріла при пожежі пару поколінь тому. Та ви присаджуйтесь, хлопче, присаджуйтесь. Сідати вам не пропоную – ще встигнете, а присісти – будь ласка. Палите?
   Макулов похитав головою.
   – Ну і правильно, я теж не палю. Хочете випити? Та не треба ніяковіти, в нас по-домашньому. Теж ні? Ну як хочете. А я, мабуть, вип’ю трохи коньяку.
   Макулов з подивом спостерігав, як князь встав і підійшов до бару. Що й казати, він зовсім не чекав, що сьогодні спілкуватиметься з великим князем. І вже зрозуміло він не передбачав, що спілкування проходитиме так. По телебаченню князь був геть іншим. Правда, і княжна не нагадувала Паццу.
   – Так що ви там казали щодо розкопок? Ви серйозно вважаєте, що Дайна втратила до них інтерес? Може, все-таки щось трапилось? Зрозумійте мене правильно, я знаю свою дочку. Вона трохи навіжена, та в своїх шалених уподобаннях досить постійна. Вона не стала б викидати купу родових грошей на пошуки острова, якби не збиралася до несхочу награтися цією новою іграшкою. До речі, які успіхи в розкопках?
   Макулов простягнув йому звіт, який приготував для Дайни, не придумавши кращого приводу побачитися з нею. Князь мовчки поклав його на стіл.
   – Це ви покажете моїй дочці – вона за це платить, не я. А я на цьому не розуміюся, мені треба простіше, і щоб якомога більше золота, тоді потрібне враження буде справлене. – Князь посміхався, сміючись над собою.
   – Ну, коли так… Здається, знайдена ще одна реліквія вашої родини. Не дуже коштовна, та…
   Макулов дістав з портфелю пакунок і дав князеві.
   Олексій розгорнув його і присвиснув. В руках сяяло срібло. Побачивши давні письмена, він сказав:
   – На це, мабуть, краще подивитися Дайні – вона добряче на мовах розуміється, принаймні, на чекранській.
   Макулов коротко виклав князеві суть послання.
   – Так… Дайна повинна на це подивитися! Я зараз її покличу, вона має бути вдома…
   – Княжна наносить візити своїм друзям, – повідомив йому Костя, передражнюючи тон охоронця.
   – Цікаво! Мабуть, мені здалося, і це не вона виглядала з свого вікна, ризикуючи впасти і забризкати своїм невеликим мозком безцінний розпис на стіні палацу… Та я все одно перевірю.
   – Я, мабуть, піду. Не хочу заважати вашій розмові з княжною…
   –  Сидіть! – Князь був дуже стурбований. – Що, чорт забирай, діється між вами двома?
   Макулов мовчав. Як пояснити, що діється? Він і сам не розумів цього. Чомусь вони намагалися нанести одне одному якомога більше ран, зовсім не бажаючи цього.
   – Може, це кохання? – припустив князь.
   Макулов міг тільки тихо кивнути. Не просте кохання, а шалене, і ім’я йому – Пацца.
   – То ж що трапилося на острові? – запитав князь Костю, роздивившись пектораль і поклавши її на стіл.
   – Власне, не на острові, а вже тут. Бачите, в чому річ…

   Сонячним червневим ранком Макулов зателефонував Дайні, не бажаючи йти до палацу. Співучий жіночий голос повідомив, що княжни Дайни нема вдома. Коли Костя спитав, де він може її знайти, жінка зазирнула в розклад Дайни і назвала кафе, куди мала піти княжна.
   Костя, одягнувши свій найкращій костюм, пішов туди ж. Звісно, було б краще зачекати, доки вона повернеться, але він не міг витримати таке довге очікування. Він добре знав це кафе, сам іноді там бував. Воно розташовувалося в старому місті, в одному з старовинних будинків. Крім гарного оздоблення приміщення, воно відрізнялось від інших кафе в місті тим, що мало відкриту терасу зі столиками, за якими можна було випити досить їстівної кави.
    Сьогодні він зробить пропозицію Дайні. Звісно, не через її вагітність. Просто вона стала потрібною йому кожну мить життя, так, як ніколи не була потрібна Інна. Йому знадобилося майже три тижні, щоб зрозуміти це, але краще пізно, ніж ніколи.
   Купивши букетик ромашок, він підійшов до кафе. Звісно, він не відриватиме Дайну від розмови, а просто зачекає неподалік.
   Та так вже вийшло, що він, кинувши оком на відвідувачів кафе, відразу знайшов Дайну. Вона сиділа з якимось смазливим юнаком, що цілував їй руки. На столі красувалася червона троянда. Костя засмучено подивився на свій букетик ромашок. Та це було півбіди. За хвилину Костя побачив, як цей шибеник, ніжно цілуючи руку, запрошує Дайну до танцю! Нахабне хлопчисько притуляло її до себе, і вона не заперечувала…
   –Я не стримався, пішов до них. Зблизька все здалося мені ще гіршим. Я відштовхнув його від Дайни, зав’язалася бійка… Ну, далі ви знаєте…
   Князь дійсно знав. Всі газети сурмили про бійку в самому престижному кафе міста. Там було все, потрібне для сенсації: княжна, шалений професор і напад на поліцейського, яких взагалі в Чекрані дуже поважали. Макулова закрили у відділку, і лише заради Дайни хлопець відкликав свій позов на Макулова.
   – Це була дурниця, яких мало, – зауважив Олексій. – Але, зрештою, ревнощі я можу зрозуміти. Впевнений, що Дайна також. Напевно, це ще не все?
   Так, це ще було не все. Коли поліцейський вже був у відключці, а поліція ще не прибула, Костя висказав все, що думає про таку поведінку Дайни.
   – Сподіваюсь, та дитина, яку ти хочеш повісити на мене, справді моя!
   Дайна зблідла.
   –В мене не буде дитини. Це було помилкою. Але якщо б я дійсно була вагітною, то воліла б назвати її батьком його, – вона кинула оком на хлопця, що вже приходив до тями.
   Костя і сам розумів, що його припущення несправедливе і взагалі дурне, бо до нього Дайна була дівчиною, але, розлючений, вже не міг і не хотів стримуватися.
   –А я, дурень, приніс тобі ці квіти, – він кинув їй ромашки. – Думав просити тебе стати моєю дружиною, та такої жінки мені не треба!
   Завили сирени поліцейських машин.
   Дайна, подивившись на квіти, кинула їх на вулицю за огорожу тераси.
   – Мені теж не потрібен такий чоловік, що через якусь дрібницю влаштовує бійки і ображає мене!
   Ззаду до неї підійшов якийсь хлопчик.
   – Ходімо, Дайна, – покликав він її.
   Костя кинув на нього оком.
   – Хто це?
   Дайна зле поглянула на нього.
   – Як хто? Мій син, адже, як ти вважаєш, я веду статеве життя з одинадцяти років…
   Макулов не встиг більше нічого з’ясувати, бо підійшли поліцейські і запхали його в машину. Дайна, не обертаючись, пішла геть.

   – Так все і було, – закінчив Костя.
   Князь потер підборіддя.
   – “Багато галасу з нічого”, так я б це назвав. Дайна підібрала того шибеника на вулиці, відбивши в того самого поліцейського. А він побажав знати, які успіхи Дайна вже має в вихованні хлопчика, більш нічого. Але не можна виправити лише смерть, хлопче…

   Палац сяяв мільйонами вогнів. Нещодавно випав перший в цьому році сніг, і світло, що лилося з відкритих вікон, відбивалося від нього, освітлюючи все навколо.
   Через кожні дві хвилини під’їжджали розкішні машини, а з них виходили розкішні гості. Одночасно багато людей приходило пішки, і варта біля дверей відносилася до всіх з однаковою пошаною.
   З палацу лунали звуки музики. Зараз гримів джаз, та за мить він міг змінитися вальсами Штрауса.
   Серед гостей, що зібралися в садку, бігали прислужливі офіціанти, пропонуючи молоде вино, коктейлі та  соки.
   На головних баштах палацу вилися прапори Чекрани і стяги з зображеннями гербів князя і княгині. Вітер, що ввечері став сильнішим, без жалю тріпав їх. Подалі, за княжим парком, можна було побачити похмуре, штормове море.
   Сьогодні в палаці бал. Бал Ельдорадо.

   Дайна тужливо поглянула у вікно. Гости все прибували і прибували. Як же їй не хотілося спускатися до них! Та що робитимеш? Час спуститися на землю, де на неї чекає безкінечний бал.
   Море хвилювалося, ніби перед сильним штормом, але Дайна вже занадто добре знала його примхи. Принаймні сьогодні шторму не буде. Може, завтра.
   А зараз просто від доволі сильного вітру по морю йшли хвилі. Вже затьмарилося, і припинили так тужливо кричати чайки над водою. Сонце невблаганно котилося на захід, туди, де кожен раз занурювалося в море і шипіло від дотику холодної води. Червоніла чарівна зоря. Навколо самого сонця, на яке вже можна було дивитися без болю в очах, небо було яскраво червоного кольору. Трохи далі йшли хмарки рожевої фарби, а решта неба на заході прийняло всі відтінки бузкового. Від втомленого за день світила розходились на всі боки промені, освітлюючи хмари, хвилі моря і княжий сад.
   Як же багато людей! Дайна, взагалі, людей не боялася ( це вже напевно було б справжньою катастрофою для княжої родини), та їй було неприємне таке скупчення народу, де кожен гість потребував її уваги.
   Уваги господині дому і княжни, – виправила вона себе. Не її самої.
   Двері відчинилися, і до кімнати вбігла Еріка. Дайна не здивувалася. Бали завжди так впливали на Еріку. Вона радісно підмигнула Дайні.
   –А в мене щось є для тебе! Відгадай, що?
   Дайна невесело посміхнулася у відповідь і знизала плечима.
   –А от що!
   Еріка простягла Дайні срібну пектораль, яку Дайна миттєво схопила.
   – Що це? Яке диво! – Вона в повному захваті роздивлялася прикрасу. Останні промені сонця вже пробивалися крізь скло вікон, і в їх світлі пектораль виблискувала холоднуватим світлом. Вся вона була виконана у вже знайомому Дайні стилі – плющ, плющ, плющ… – Ельдорадо! – видихнула вона, шанобливо доторкаючись до стародавньої реліквії.
   – Боюсь, з твоєю сукнею вона погано дивитиметься, прийдеться тобі переодягтись. Князь зажадав, щоб ти неодмінно була в пекторалі.
   – Але ж я не можу! Це коштовний музейний експонат!
   – Це чудова прикраса і, безумовно, варта того, щоб її носила представниця княжого роду, а не того, щоб пилитися в якомусь музеї, де всім байдуже, підробка це чи оригінал, – резонно заперечила Еріка. – Тому припини цей струм обурення нешанобливим відношенням до старожитностей і починай роздягатися. З рожевим воно геть не дивитиметься. Та й малюнок не той…
   – Що ж мені одягти? – занепокоєно запитала Дайна. Вона не могла згадати жодної своєї сукні, яка була б достойна такої прикраси.
   Еріка хитро глянула на неї.
   –А от про це ми з твоєю матір’ю потурбувалися раніше, як тільки було оголошено про підготовку до балу. Я ж тобі казала, щоб ти не одягалася до мого приходу! Завжди ти забуваєш, що тобі кажуть… – пробурчала Еріка. Проте її посмішка, що на мить зникла, знову повернулась.
   Поки Дайна роздягалася, що зайняло зовсім небагато часу, Еріка відчинила двері гардеробної кімнати і сміливо увійшла до рядів одягу княжни. За пару хвилин вона знайшла те, що шукала.
   – Ну, як тобі? Сподіваюся, твій смак все ще істотно відрізняється від мого, – Еріка виразно кинула оком на свій суперсучасний костюм з блискучої тканини, доповнений високими чоботами того ж кремового кольору. Дайна підозрювала, що Еріка навмисне обрала саме такий наряд, аби розлютити консервативну кузину Ганну. – Бо від цієї сукні так і несе бабусиною скринею.
   Через півгодини, коли князь вже тричі посилав за дочкою, Дайна була готова. Еріка, що одягала її, до самої останньої миті не дозволила їй подивитися на себе в дзеркало. Коли ж нарешті Дайна підійшла до величезного, вище людського зросту старовинного дзеркала, вона спочатку прикрила очі, не бажаючи вірити, що це і насправді вона, Дайна.
   З дзеркала на неї дивилася зовсім молода дівчина. Її темно-каштанове волосся було зібрано в косу і покладене короною на голові, причім коса перепліталася частими витками з гілочкою плюща.
   Нарешті Еріка допомогла Дайні натягти трохи тісну сукню. Вона була точною копією знайденої в Ельдорадо. Дайна подумала, що якби сукня не була крихкою від часу, княгиня з Ерікою вже, напевно, наполягли б на оригіналі.
   Сукня сиділа на ній наче влита. Вона щільно прилягала до грудей, талії та стегон, а донизу розходилося багатьма клинами. Довгі рукави повністю повторювали загальний силует сукні. Тканина виблискувала в неяскравому світлі електрики. Вона була світло-сірою, майже білою, і по цьому фону вилися маленькі ліани плюща. Ніжні зелені листочки підіймалися від талії до грудей, переходячи в рукава. Внизу гілки плюща були тільки на часто розташованих клинах, і не вилися вгору, а ніби спадали з кута клина. Сукня доходила майже до самої підлоги, але коли Дайна взула вишукані чобітки, заткані листиками плюща, Еріка зауважила, що Дайна більше не допомагає служницям підметати підлогу власною спідницею. На талію Дайни Еріка пов’язала зелений кушак, звісно, з листиками плюща. Виріз сукні був гранично низький, Дайна була впевнена, що при глибокому диханні груди неодмінно виваляться, з приводу чого Еріка порадила їй не дихати взагалі, якщо не хоче завтра побачити себе на обкладинці “Плейбоя”. Єдине, що заспокоювало Дайну, – декольте майже зовсім закривалося пектораллю.
   – Ну, що ти скажеш? Так, щоб одним словом?
   Дайна, не замислюючись, відповіла:
   – Плющ. Я вся ніби велика ліана плюща, наче тільки що з джунглів… Та хто сказав, що мені це не подобається?

   В бальній залі оркестр вже перейшов до класики, а всі гості, які вже намилувалися княжим садом, увійшли до приміщення.
   Стоячи біля дверей, князь і княгиня з неприхованим задоволенням вітали гостей. Макулов, який прийшов з невеликим запізненням, зауважив про себе, що якби він був вимушений ось так посміхатися кожному гостю, то напевно посміхався б ще цілий тиждень, вже за інерцією.
   Князь привітно посміхнувся йому також, і Макулов, сказавши пару щирих компліментів княгині, пройшов до бальної зали. Він не помітив, як перемигнулися князь з княгинею, побачивши, що він обертає голову на всі боки.
   Він хотів побачити Дайну, але не міг її знайти.
   Князь і княгиня вже закінчили зустріч запрошених, і тепер про появу гостей, що запізнилися, оголошували лакеї, які стояли на варті біля дверей зали.
   Двері відчинилися, пропускаючи чергового гостя.
   – Княжна Дайна Трубецька! – встиг оголосити лакей, перш ніж Дайна, ігноруючи етикет, згідно з яким до зали її мав завести якийсь джентльмен, швидким кроком направилася до гостей.
   Всі очі були прикуті до неї, але вона шукала в натовпі лише одні. Вона мріяла і боялася їх побачити.
   І ось знайшла. Біля однієї зі стін стояв Макулов і про щось говорив з її матір’ю. Хоча, зараз він не говорив, а, затримавши подих, дивився на Дайну. Їй було страшенно цікаво, що він думає про її сукню.
   А Макулов подумав, що стара княгиня, напевно, тричі перевернулася в гробу. Дайна була прекрасна, і зовсім не скидалася на прокляття княжої родини.
   Гості знову заметушилися, повернувшись до розмов і флірту.
   Анастасія даремно намагалася поновити розмову, перервану появою дочки. Макулов, що краєм ока стежив за рухом Дайни між гостями, скоро цілком втратив нитку розмови, і відповідав на запитання княгині автоматично.
   – Скажіть, Костянтин, як вам подобається сьогоднішнє свято? Сподіваюся, ви не нудьгуєте?
   – Що ви кажете, княгиня, як можна! Бал просто чудовий. – Він помітив, як Дайна підійшла до Віктора і поцілувала його в щоку. От чорт, куди, цікаво знати, ділася Еріка? Ага, ось і вона, теж чмокнула чоловіка. Як той казав, дурням щастить…
   – Ви вже куштували це вино? Мені здається, що в цьому році воно як ніколи вдале, чи не так?
   – Будь-яке вино, що знаходиться в цьому домі, просто чудове, – відповів Макулов, який тепер уникав навіть дивитися на вино. Він став боятися своєї залежності від алкоголю, яка, проте, майже не турбувала його з часів появи в його житті Дайни. А сама Дайна в цю мить весело посміхалася і щось казала старому генералові, якого батько підвів до неї. Макулов помітив, що генералові явно подобалося те, що йому казала дівчина.
   – Як на мене, тут занадто темно, – зауважила княгиня.
   – Та що ви, все просто сяє! – Дайна підійшла до Гени Біленького і його жінки, поцілувавши обох.
   Наказавши додати світла, княгиня знову спробувала втягнути Макулова до розмови. Він був справжнім викликом її здібностям господині балу. Вона поставила собі за мету зайняти навіть такого мовчазного гостя корисною та цікавою розмовою.
   – Костянтин, де ваша родина?
   – Вони живуть в Роставці, в пригороді. – Дайна пройшла майже в метрі повз нього, не помітивши. А може тільки зробивши вигляд, що не помічає? Від цієї думки серце боляче стиснулося.
   – Ваші батьки обидва живі-здорові?
   – Батько помер п’ять років тому, а мати в доброму здоров’ї. – Дайну оточив цілий загін кавалерів. Вони щось їй казали, і вона весело сміялася. Невже їй насправді весело? Костя, який бачив, як вона полюбляє дивитися на море на самоті, не міг повірити, що вона так само любить натовп. І особливо цих жалюгідних юнаків, які то червоніли, то бліднули при кожному її слові, зверненому до них.
   – Ви єдина дитина в родині? – Княгиня дарма намагалася побачити, на що дивиться її співрозмовник. Це було складно в такому натовпі.
   – Ні, в мене є сестра, Марія. – Він з тугою спостерігав, як Дайна одного за одним відіслала своїх кавалерів, залишившись з одним. Але Макулов віддав би перевагу їм всім ніж одному Денису, з яким вона залишилася. Той, видно, в запалі захоплення, подарував Дайні букет троянд, за яким до воріт палацу був посланий лакей. Макулов зціпив зуби з такою силою, що перекусив би, напевно, і канат. Він не подумав про те, що на балу йому можуть знадобитися гроші, а тому нема чого і мріяти засипати Дайну квітами.
   – Ваша сестра молодша за вас?
   – Так, на два роки.
   – Вона заміжня?
   – Так, за сином сусіда.
   – Ви вчилися в Чекрані?
   – Ні, в Україні.
   – Ви закохані в мою дочку?
   – Так, шалено… Вибачте, княгиня, я вимушений вас покинути… – Залишивши Анастасію на самоті, Костя швидким кроком намагався пройти залу, аби добратися до Дайни, але це було досить складно зробити в умовах великого скупчення народу. Княгиня здивовано дивилася на нього. Досі вона бачила тільки одну особу, яка так само чхала на всі встановлені суспільством правила. Це була її власна дочка, яка щойно усамітнилася на балконі з молодим чоловіком. Зрозуміло, це не злочин, але можуть піти небажані чутки. Подумавши, що Дайна напевно не запросила з собою жодної жінки, княгиня жестом покликала до себе офіціанта і попросила привести до неї Еріку. Зробивши це, Анастасія повернулася до обов’язків господині вечірки, наче метелик, полетівши до найближчого кола гостей.
   Якби вона спостерігала за виходом на балкон ще трохи, то напевно побачила б, як Денис вийшов звідти, залишивши Дайну на самоті.
   Дайна ще трохи постояла на балконі, а потім круто розвернулася і кинулась геть з зали.
   В таку ніч грішно залишатися в кімнаті з купою людей. В таку ніч треба або палати від жаги в обіймах коханого, або наодинці спостерігати за морем.
   Була ніч, коли дівчата нетерпляче чекають своїх хлопців, ніч, в яку чаклунки збираються на шабаш та літають на мітлах.
   Вправно обходячи гостей, Дайна пробралася до виходу до пустого коридору. Схоже, досі її ніхто не хватився, а значить, можна дозволити собі хвилинку щастя. Як на крилах злетівши по довгих сходах донизу, Дайна кинулася до чергових дверей, не звертаючи уваги на варту, яка кинулася була їх відкривати. Не чекаючи їхньої допомоги, Дайна відчинила високі двері і вискочила на левову алею, яка вела від палацу до парку.
   Дайна не одягла нічого зверху сукні, побоюючись, що вже тоді її напевно помітять. Та навіть в одній сукні вона не відчувала холоду. Вітер, що вже починав стихати, ніжно перебирав тканину її спідниці. Дайна збігла донизу по чисельних мармурових сходах, по боках яких розташовувалися сплячі та рикаючі кам’яні леви. Дайна швидко звернула на одну зі стежок парку, ту, що вела до моря. Скоро воно вже простяглося перед нею – чисте, безкрає і темне, майже чорне. Підійти до самої води Дайна не наважувалася – берег був обривчастий, по ньому в безладі були розкидані великі каменюки, залишки стародавніх скель. Літом і при світлі дня їй нічого не варто було пробратися по них до води, але зимовою ніччю це було занадто небезпечно, запросто можна зірватися і опинитися в крижаній воді.
   Але ніщо не заважало їй тепер насолоджуватися видом і запахом моря, стоячи на одній з галявин парку.
   Чобітки з посрібленої тканини вже промокли від талого снігу, але Дайна не стала зупиняти на цьому увагу. Вона схвильовано спостерігала, як, пінячись, набігають хвилі і розбиваються на берегових скелях, народжуючи мільйони бризків. Ці крапельки виблискували в світлі місяця, майже повного.
   Жодного звуку, тільки шум моря. Музика оркестру не доносилася сюди, це було занадто далеко, та й вітер дув з моря. Птахи спали в своїх гніздах. Тільки море співало Дайні свою споконвічну пісню. Дайна подумала, що, мабуть, сирен не існувало, моряки просто чули цю пісню моря і кидалися в хвилі, бажаючи злитися з ним в останньому звуці.
   – Дайна?
   Вона обернулася. Було темно, та вона майже відразу впізнала Макулова. Гірко усміхнувшись, вона подумала, що впізнала б його навіть по звуку кроків, навіть якби була сліпою.
   Він, подолавши останні декілька метрів, що розділяли їх, заключив Дайну в свої обійми, зігріваючи своїм теплом.
   – Ти навіжена! – шепотів він в перервах між поцілунками. – Ти холодна, наче крига. Гадаю, твоя кров близька до переходу до твердого стану. – Трохи відсунувши її від себе, він подивився в її медові очі, що миготіли в світлі місяця. Потім, помітивши, що вона почала тремтіти, Костя, шепочучи прокляття, загорнув її в своїй смокінг.
   – Як ти знайшов мене?
   – Певна річ, стежив за тобою. Помітивши, що ти зникла в парку, я просто спробував знайти найкоротший шлях до моря. Ти до смерті мене налякала.
   – Чому? – не зрозуміла вона.
   –Я боявся, що ти вирішиш спуститися до води…
   Дайна в обуренні хмикнула.
   –Я, може, і навіжена, але з головою в мене все гаразд!
   Оцінивши її останню фразу, Костя засміявся.
   – Думаю, більш доречно було б говорити про інстинкт самозбереження. Та ти геть змерзла. Де ми можемо поговорити і мати надію, що нас ніхто не почує?
   Дайна замислилась.
   – Недалечко звідси є павільйон, ходімо до нього.
   Дайна востаннє тужливо глянула на море і, круто розвернувшись, рушила вгору стежкою, впевнена, що Костя йде за нею. Раптом вона відчула, що руки Кості підхопили її, і вона опинилася притиснутою до його грудей.
   – Костя, припини! Я занадто важка, щоб тягати мене на руках!
   Він спокійно заперечив:
   –А твої чобітки занадто мокрі, щоб я міг дозволити тобі і далі йти по снігу. Так що змирися зі своєю долею і не опирайся. Ти просто кажи, куди повертати, а то ваш парк трохи скидається на лабіринт Мінотавра.
   Коли стежка стала різко підійматися вгору, а Костя відмовився відпустити її на землю, Дайна з усіх сил притиснулась до нього і обійняла за шию. Не те щоб вона боялася, що він не втримає її, та, як той казав, збереженого бог береже.
   Вони вже підходили до павільйону, коли Костя відчув, що Дайна, схоже, більше не боїться бути киненою на стежці і ніжно перебирає пальцями його волосся.
   – Дайна, припини. – Але Дайна лише притиснулася щокою до його грудей. – Що ти робиш?
   –  Слухаю твоє серце. Не заважай.
   Більше всього на світі Кості хотілося доторкнутись  палким цілунком до її вуст, до кінця випити її всю, аби не залишилося жодної краплини, смаку якої не впізнали б його губи. Та так справа закінчиться явно не розмовою, тому він тільки міцніше зціпив зуби і, пройшовши ще кілька метрів, до самих дверей, дуже обережно опустив на землю.
   Та на Дайну це не вплинуло. Опинившись на землі, вона все одно обіймала його, тільки тепер заглядала в очі, намагаючись там знайти відповідь на тисячу питань, питань, на які в нього ще не було відповіді.
   – Дайна, – прошепотів він. – Або ти зараз відкриєш ці чортові двері і припиниш так на мене дивитися, – вона провела пальцями по його чолу, – і так до мене торкатися, або я не витримаю і займуся з тобою коханням просто на снігу.
   – Це… безумовно, серйозна загроза. – Дайна стала навшпиньки і легесенько доторкнулася вустами його вуст. – Та що робити, коли я цього хочу?..
   Костя затремтів всім тілом, причому зовсім не через вітер, що знову посилився. Він притулився до її вуст в дикому палкому цілунку. В ньому не було ніжності – сама лише пристрасть.
   Його поцілунок робив їй боляче, та цей біль був бажаний, а відповідала вона з неменшою пристрастю. Її руки блукали по спині Кості, притискаючи до неї його напружене тіло.
   Коли поцілунок закінчився, Костя довго дивився на Дайну, а вона не насмілювалася підняти на нього очей. Нарешті він ласкаво взяв і підняв її голову, так, що їхні очі зустрілися. Він боявся побачити в них біль, спричинений цілунком, та в її медових очах світилася лише пристрасть і мовчазна ніжність, там не було ні болю, ні страху.
   – Тепер ти відкриєш двері? Це, звісно, було чудово, але, боюсь, ми з тобою зараз є занадто живописною парочкою: ти в моєму смокінгу, і ми посеред парку доказами нестримної пристрасті на вустах, – він кинув оком вниз, – і не тільки.
   Дайна, нервово засміявшись, відчинила двері, набравши потрібний код. Зараз, коли після кількох місяців розлуки він нарешті доторкнувся до неї, поцілував її, всі обурливі слова геть повилітали з її голови. Вона більше не пам’ятала жодного слова зі своєї ретельно підготовленої промови і чекала, коли заговорить він. Але Костя теж мовчав.
   Дайна нервово облизала губи, які раптом стали сухими.
   – Це ти знайшов пектораль?
   – Ні, ти. Пам’ятаєш скриньку, що ти мені передала перед самим від’їздом? От там вона і була. Я прийшов до палацу і хотів віддати її тобі, але тебе не було вдома, – трохи ображено додав він.
   – Може бути… Я всі ці місяці майже не з’являлася у палаці, бо за час експедиції зібралося дуже багато справ.
   –А якби ти була вдома, ти прийняла б мене?
   Як точно він відгадує всі її хитрощі! Напевно вона б просто злякалася і прикинулась хворою або звеліла б переказати, що її нема вдома. Як, власно кажучи, вона і зробила.
   – Не знаю… Напевно.
   –Я радий цьому.
   Знов встановилося напружене мовчання, яке порушила Дайна.
   –Я збрехала тобі. Те, що я сказала – неправда. – Її голос тремтів і зривався. – Вибач мене. Я не хочу навіть нікчемно маленької брехні між нами.
   – Нічого, – він обійняв її, ніжно притискаючи до себе в темряві павільйону. – З ким не буває?
   –Я це зробила тому, що тоді дуже злякалася. Я не була готова до розмови з тобою.
   –А тепер?
   –А тепер… Тепер ти просто не залишив мені вибору.
   Костя зітхнув.
   –Я хочу попросити в тебе вибачення, Дайно. Я наговорив тобі купу жахливих речей, насправді я ніколи нічого такого не думав…
   Дайна торкнулася пальцями його вуст.
   – Це не важливо, адже ми знову разом, і я все забула…
   –Я хочу також пояснити тобі, чому так зшаленів. Річ у тім, що в мене вже був не дуже добрий досвід… Інна носила не мою дитину, я не був з нею в ліжку до весілля. Але, певна річ, я не мав права робити такі припущення щодо тебе…
   Дайна ніжно зазирнула йому в очі.
   –Я ніколи не зраджу тебе… – вона засміялася. – Гадаю, ти не даси мені жодного шансу це зробити!
   Костя посміхнувся у відповідь.
   –Я обіцяю надалі стримувати свої ревнощі і не громити все навколо. Та якщо той шибеник ще раз запросить тебе до танцю, боюсь, він кісток не добере!
   Дайна притиснулась щокою до його грудей.
   – Це тато все влаштував, правда? Я не залишила йому жодного шансу загальмувати мій проект на Ельдорадо, а він влаштував цей бал, де ми з тобою обов’язково зустрілись би. Що ж, це тільки справедливо… Так, до речі про бал. Вечірка вже наближається до середини, нас напевно вже шукають, хоча до паніки справа дійде лише приблизно через годину.
   Костя всміхнувся.
   – Ти, схоже, розрахувала все майже до хвилини. Невже поведінка вищого світу така передбачувана?
   – Звісна річ. Вони всі керуються дурними правилами, які з простоти душевної прийняли як обов’язкові для виконання.
   – А ти ними не керуєшся?
   Дайна соромливо посміхнулася.
   – Я граю за тими ж правилами, тільки повертаю їх так, як зручно мені.
   – Наприклад?
   – Наприклад, не можна надовго залишати гостей. Обов’язок княжни – приділити увагу всім і кожному.
   – Та хіба ти не втекла посеред балу?
   – Так, але я розважаю одного гостя, як і велить етикет. Я показую тобі парк і павільйон.
   – Ти хитра лисичка, от ти хто. А якби я не з’явився?
   –Я сподівалась, що ти прийдеш. І трохи боялася.
   Костя, не розуміючи, подивився на неї.
   – Боялась? Але чого?
   – Боялась знову побачити тебе, боялася своїх почуттів до тебе…
   – Яких саме почуттів? Скажи мені, Дайна, будь ласка! Для мене це дуже важливо. Яких почуттів ти так боїшся?
   Дайна у відчаї подивилась йому в очі. Навіщо він знущається з неї? Адже вона вже один раз освідчилася йому в коханні, або майже освідчилася. А він, мабуть, все ще занадто любить свою дружину, не дивлячись на її зраду. Не міг же він цілих два роки оплакувати некохану жінку!
   – Ну що ж… Я знаю, що ти все ще любиш Інну, та нічого не можу зробити з собою. Схоже, моєму серцю начхати на те, що я княжна. Воно відмовляється коритися моїм наказам, і вперто промовляє, що любить тебе… Я кохаю тебе! І боюсь цього, тому що…
   – Я теж тебе кохаю.
   –… Тому що ти і досі любиш Інну, і все, зв’язане з нею, так само, як і колись, свято для тебе…
   – Я кохаю тебе.
   – Та мені це байдуже, тому що… Що ти сказав?
   – Я кохаю тебе, Дайна. – Костя обійняв її і поцілував у висок. – Я кохаю тебе, моя Пацца. Кохаю так, як ніколи не кохав Інну. Напевно, якби вона не померла, ми все одно розлучились би. А це, – він дістав з кишені трохи зім’яту квітку ромашки, – для тебе. Сподіваюся, ти не викинеш її, як перший букет!
   Переповнена щастям, Дайна прошепотіла:
   – Дякую, я покладу її в книгу і засушу на пам’ять.

   Того ж вечора князь оголосив про заручення своєї дочки. Гості з радістю випили по келиху шампанського, відмітивши цю подію, і привітали нареченого і наречену.
   Князь з княгинею наполягали на тому, щоб Макулов залишився на ніч в палаці, все одно вранці вони мають обговорити весілля. Костя відмовлявся, але коли до запрошення батьків приєдналася і Дайна, він віддав перевагу капітуляції, а не довгим суперечкам, які все одно закінчилися б його поразкою.
   Княгиня, провівши останніх гостей, повернулася до свого чоловіка, дочки і майбутнього зятя.
   – Сподіваюся, хлопче, ви не завжди такий неуважний в світських бесідах, а тільки сьогодні. Визнаю, ви перший чоловік, якого мені не вдалося розговорити.
   Макулов трохи почервонів.
   – Що ви, княгиня, зазвичай я дуже уважний, особливо коли розмовляю з такою гарною пані, як ви. Але боюся, саме сьогодні мої думки були зайняті геть іншою темою, ніж тема нашої з вами розмови… – Костя ніжно подивився на Дайну, а вона посміхнулася йому.
   Княгиня засміялася.
   – Авжеж, я помітила. Та я вам вибачаю. – Звернувшись до дочки, вона кивнула вбік сходів. – Дайна, покажи Кості його спальню. – Спіймавши запитуючий погляд Дайни, вона знов засміялась. – Мабуть, Зелену кімнату.
   Дайна простягла руку Кості, уводячи його за собою з зали.
   Княгиня весело подивилася їм услід. Князь стурбовано кинув на неї оком.
   – Ти гадаєш, це розумно? Якщо мені не зраджує пам’ять, ця кімната сумісна з кімнатою Дайни.
   Анастасія знизала плечима.
   –Я була б дуже здивована, якби в відношенні до власного весілля Дайна зрадила б своїм нахилам. Вона завжди все плутає, що ж примушує тебе думати, ніби вона запам’ятала просту послідовність заручини – весілля – шлюбна ніч?
   Анастасія розважалася, спостерігаючи гру емоцій на обличчі чоловіка. Їй здалося, що в цю мить він цілком певно міг би услати Макулова куди-небудь до чорта на кулічки, аби подалі від Дайни.
   – Гей, чоловіче! Згадай, що Дайна вже не твоя маленька дочка, а доросла жінка.
   Олексій пальцями погасив свічку.
   – Яка там жінка? Їй лише дев’ятнадцять!
   – Дозволь тобі нагадати, що мене в сімнадцять ти вже вважав цілком жінкою, а наш син одружився з шістнадцятирічною…
   – Це зовсім інша справа…
   – Та що ти кажеш? – Анастасія підійшла ближче і ніжно його обійняла. – Ходімо спати, коханий.
   – Спати? Як я можу спати?
   – Добре, добре, можемо і не спати, я згодна.
   Незадоволена міна на обличчі князя змінилася широкою посмішкою, і зала вибухнула сміхом.
   – Спіймав на слові! І не звинувачуй мене, якщо не виспишся…
   Хіхікаючи, наче школярка, Анастасія обійняла Олексія за шию, і він легко, так само, як і багато років тому, підхопив її і поніс до спальні.

   Дайна відкрила перед Костею двері Зеленої кімнати. Клацнула вмикачем.
   – Ну ось, це і є твоя кімната. Не дуже розкішна, зате затишна.
   Костя присвиснув.
   – Не дуже розкішна, кажеш? Черговий раз переконуюсь, що ми мислимо різними категоріями…
   Дайна закусила губу. Невже знов? Чи зможе він змиритися з тим, що його дружина – княжна Чекрани і завжди такою буде? Що його, цілком можливо, люди вважатимуть тільки її чоловіком? Вона сподівалася, що зможе.
   – Не дуже розкішна? Та вона не потягне навіть на підвал палацу Ельдорадо!
   Дайна засміялася від раптом нахлинувшого на неї полегшення.
   – Схоже, я втратила півжиття, поїхавши з острова в саму недоречну мить. Та ти, головне, моїй мамі не кажи, що кімнаті не вистачає золотого блиску. Вона з раннього юнацтва закохана у цей дім і не винесе такої образи своєму дітищу.
  – Може, – тихо прошепотів Костя, притискаючи до себе Дайну, – ти залишися тут зі мною? Тоді кімната здаватиметься мені просто чудовою.
   – Ні, в мене краща пропозиція. Ходімо до мене?
   –З нашим задоволенням.
   Дайна підійшла до гардеробної кімнатки і відчинила двері.
   – Ходімо!
   Вони пройшли крізь ряди пустих вішалок і опинилися перед ще одними дверима. Костя навіть здивувався, коли Дайна відкрила її простим поворотом ручки. Він вже починав думати, що всі двері тут відкриваються лише кодом.
   – Наші кімнати сумісні і мають прохід через гардеробні, – пояснила Дайна.
   – Слухай, ти насправді носиш весь цей одяг?
   Дайна знизала плечима.
   – Та ні, деякі речі я одягала лише раз. В мене є парочка улюблених костюмів, але для всіх офіційних виходів одяг мені постачає магазин “Княжна”. Це нам обом вигідно: мені не треба купувати так багато нарядів, а магазин отримує розкішну рекламу.
   Дайна відчинила останні двері.
   – Ось ми і прийшли!
   Костя кинув оком навколо себе. Кімната була справжнім нічним жахом декоратора. Ультрасучасний стиль мирно сусідував зі старожитностями, в великій кількості розкиданих по кімнаті. На відміну від вже бачених ним інших кімнат палацу спальня Дайни не була витримана в якомусь визначеному кольорі, хоча панували золотавий та блакитний. Суворі лінії сучасних металічних меблів сусідили з рюшиками і оборочками на ліжку, покритому рожевою ковдрою.
   – Перше враження? – запитала Дайна.
   – Жах, – чесно признався Костя. – Та мені, схоже, подобається.
   Дайна посміхнулася йому своєю найчарівнішою посмішкою.
   – І мені подобається. Мама вже давно махнула на цю кімнату рукою, сказавши, що її врятує тільки пожежа.
   – Мене трохи непокоять тільки розміри ліжка. Воно явно не двоспальне.
   – Гадаю, ми знайдемо вихід з цього безумовно складного становища.

   Дайна ще ніколи не бачила свого батька в такому стані. Здавалося, він зараз був ладен рейки гнути, якби вони попали йому під руку. Його очі метали блискавки, причім, частіше за все в Дайну, бо, безумовно, саме вона організатор цієї ненормальної ідеї.
   – Але ж, тато, я зовсім не хочу робити зі свого весілля циркову виставу з акробатичними трюками на спині бідолашної кобили! Хіба не досить, що ми розпишемося в загсі? Адже, по суті, це значно простіше і вже напевно більш відповідає реаліям двадцять першого століття.
   – Яким ще реаліям, ніякі чортові реалії мене не цікавлять! Всі твої предки перевернуться в своїх могилах…
   Дайна лише посміхнулася. Цей засіб не допомагав ніколи, так чого батько раптом вирішив, ніби він подіє зараз?
   – Тато, вони не зможуть цього зробити, просто тому, що в них немає власних могил, всі вони лежать в одному склепі, царство їм небесне! Та сам подумай, на дворі – двадцять перше століття. Ти коли востаннє читав статистичні звіти? Розлучень зараз значно більше, ніж шлюбів! А якщо ми обвінчаємося в церкві, то, певна річ, будемо вимушені чекати персонального дозволу на розлучення від патріарха, а люди чекають на нього, між іншим, роками.
   Олексій, вже значно спокійніше, подивився на свою дочку. Про що, до дідька, мова мовиться? Яке розлучення? Адже вони, принаймні, він так вважав, говорять про весілля. Геть розгубившись, князь кинув оком на Костю і Анастасію. Перший, схоже, волів не ставати на шляху Дайни через таку дрібницю, і Олексій звернувся до дружини.
   – Анастасія, ти збираєшся сказати що-небудь з цього приводу?
   Княгиня усміхнулася і одним виразним поглядом дала зрозуміти чоловікові, що не збирається сперечатися з Дайною, не така вона ідіотка. І взагалі, Дайна припинила слухатися її ще… Ну, коротше кажучи, дуже багато років тому!
   – Ну то й що з того? Ти змогла підняти жіночу революцію, невже ти не зможеш вплинути на власну дочку? – відповів князь дружині, чим дуже здивував Костю, адже княгиня зовсім нічого не казала. Він що, думки читає? Від такого припущення в молодого чоловіка неприємно заурчало в животі. Його думки хвилину тому, коли він дивився на Дайну, яка сперечалася з батьком, були не дуже невинними. З підозрою подивившись на князя, Костя пробував заспокоїтися. Ні, марення, ніхто не може читати чужих думок!
   Поки Костя міркував над телепатичними здібностями князя, княгиня, схоже, вирішила все-таки спробувати поговорити з Дайною.
   – Але ж, люба, – не дуже-то впевнено почала вона, – адже ви кохаєте одне одного, навіщо ж ти говориш про розлучення? Я впевнена, що ви з Костею будете дуже щасливі в шлюбі!
   Костя посміхнувся, підмигнувши Дайні, яка кинула на нього ніжний погляд.
   – От і я так вважаю, княгиня. І знаєте, що ваша дочка відповіла на моє цілком нормальне бажання навіки зробити її своєю?
   Анастасія нахмурилася.
   – Гадаю, нічого особливо приємного.
   – Вона сказала, що на загальну думку ми – ідеальна пара. Ви не розумієте? Адже її девіз: “Світ занадто дурний, і треба завжди робити все навпаки, щоб завжди бути правим”. Таким чином, наш шлюб, як вона переконана, приречений на невдачу.
   – Повна нісенітниця, – констатував Олексій.
   – Цілком з вами згоден, князю. Та, сподіваюся, врешті-решт мені вдасться переконати нашу вперту Дайну в своєму безмежному коханні, і вона все-таки присягнеться перед Богом назавжди залишитися зі мною.
   – Але що скажуть люди? Дайна, подумай ще раз, крихітко, благаю тебе! Ти ж занадто добре знаєш, що це не вдасться приховати від преси! – тон князя з наказуючого перетворився на прохаючий.
   Дайна важко зітхнула.
   – Я знаю, тато, але я дуже втомилася від вічного озирання на те, що скажуть люди і що дізнається преса. Я хочу просто трохи пожити своїм життям.
   Олексій глянув в очі дружині, вона злегка кивнула.
   – Що я можу сказати? Спробуй…

   Костя з Дайою підіймалися по сходах п’ятиповерхового будинку на краю міста.
  – Ну що, вже можна? – Дайна йшла з зав’язаними хусткою очима, Костя вів її за руку і попереджав про сходи.
   – Ще ні, кохана моя дружина, ще ні. Та залишилося зовсім трохи.
   – Не розумію, навіщо потрібна ця хустка, – бурмотіла Дайна. – Я могла б просто заплющити очі, навіщо ця гра в піжмурки?
   Дайна почула хриплий сміх Кості.
   – Ну ні, красуня! Ніби я тебе не знаю… Ти ж весь час підглядала б, і не бреши, що це не так. Та ми вже прийшли, постій хвилинку.
   Дайна почула брязкання ключів і поворот замка.
   – Принаймні міг би сказати, ну хоч натякнути, куди ведеш!
   Не кажучи ні слова, Костя підхопив Дайну на руки і переніс через поріг.
   – Тепер можеш розплющити очі. – Він зняв платок.
   Дайна озирнулася. Це була чужа квартира, досить приємна, як на перший погляд.
   – Ми на гостині?
   Костя посміхнувся.
   – Дайна, невже ти справді думала, що я заберу тебе з княжого палацу до своєї берлоги, де нам обом все нагадувало б про Інну? Ну ні. Віднині це – наш дім, і ти в ньому повна господиня.
   Все ще не вірячи, Дайна визвільнилася з Костиних обіймів і повільно пройшла по коридору.
   – Це правда тепер наша домівка? – запитала вона у Кості рівним і спокійним голосом, який не виказував ніяких почуттів.
   В Кості гучно застукало серце. Може, їй не подобається? Мабуть, треба було обирати квартиру удвох, та він подумав…
   – Так, але, якщо хочеш, ми можемо переїхати звідси, Дайна.
   Дайна підійшла до нього і ласкаво обхопила долонями його обличчя. Після ніжного цілунку прошепотіла:
   – Дзуськи! Нікуди ми звідси не поїдемо!
   І, вже не стримуючи себе, весело сміючись, почала вкривати легкими цілунками його щоки і ніс.
   – Мені все подобається, правда, коханий. Це чудовий сюрприз! Якби ти тільки знав, скільки і передумала про те, що просто не зможу лежати з тобою в тому ж ліжку, де ти був з Інною… І ось тепер така радість просто з неба!
   Костя посміхнувся.
   – Ну, припустимо, не просто з неба. Я продав стару квартиру, плюс деякі заощадження… Та перше ніж ти увійдеш до квартири – попереджую: в ньому поки що мінімум меблів. Боюсь, ти все ж не звикла до такого, Дайна.
   – Гей, ти, навіжений! Хіба ти не розумієш, що це мій перший власний дім? Тут я можу не турбуватися, що наші діти, розігравшись, розіб’ють вазу настільки коштовну, що й в музеях не знайдеш. І що ти там казав про мінімум меблів? Спробувув би ти ще й меблі без мене купувати! Ну ні, я сама обиратиму стільці зі столиками. Я все життя мріяла про це, коханий! От вже буде де розгулятися моєму, як каже мама, босяцькому смакові!
   Костя усміхнувся. Йому подобалася кімната Дайни в палаці, що б не казала про неї княгиня.
   – Мені шкода, люба, але дещо я вже купив. Так, дрібниця…
   Все ще усміхаючись, Костя взяв її за руку і повів до однієї з двох кімнат. Посеред зовсім пустої кімнати стояло ліжко величезних розмірів, яке займало майже весь вільний простір. В кімнаті, де не було ще навіть шпалер, ліжко, застелене гарним покривалом з трояндами, робило цілком захоплююче враження.
   – Ну, як? – Він був задоволений собою, наче хлопчисько, який вперше приніс матері тістечка і втримався від спокуси з’їсти його дорогою. І, як будь-який хлопчисько, він вимагав схвалення, яке, проте, не вимусило довго чекати на себе.
   Дайна ніжно поцілувала його, намагаючись вкласти в цей цілунок всю свою подяку.
   – Схоже, тобі сподобалося! – Костя підмигнув дружині. – Ну що, молода, обновимо єдиний предмет інтер’єру в нашій квартирі?

   Дайна відірвалася від захоплюючого роману, який читала, коли почула поворот ключа в замку. Кинувши оком на капці, які самотньо лежали під ліжком, вирішила, що взувати їх занадто довго, і кинулася до дверей боса.
   – Привіт! – Костя цілком певно був чимось дуже задоволений.
   – Привіт, коханий! – Дайна встала навшпиньки і поцілувала його у напіввідкриті губи. Зазвичай Костя з набагато більшою жагою відповідав на її поцілунок, – зауважила Дайна. Сьогодні, схоже, його думки занадто далеко.
   Костя трохи відсунув її від себе. Дайна посміхнулася йому, чомусь засоромившись свого прояву ніжності, який не зустрів відповіді коханого.
   Вона з любов’ю в погляді стежила за тим, як він знімає куртку і чоботи, мимохідь заглядає в дзеркало і пригладжує волосся. Хоча вона вже кілька місяців день в день бачила цю картину, серце все так само тьохкало, варто було побачити чоловіка.
   – Що в нас на вечерю? – Костя звичним кроком направився до кухні. – Тільки не кажи, що знов якась вишукана страва! Мама каже, що ти мене розбещуєш, і я гадаю, вона має рацію.
   Дайна посміхнулася. Їй подобалася її свекруха, так само, як і золовка. Любов до Кості переходила і на його родичів, чому добряче допомагало роздільне проживання.
   – Сьогодні в нас суп-пюре на перше і тістечка до чаю. Але, певна річ, якщо хочеш, можу зварити картоплю в мундирах…
   – А сама їстимеш суп-пюре і дражнитимеш мене? Ну ні!
   Дайна засміялася і одягла свій улюблений фартух з оборочками, налила суп.
   Костя уважно спостерігав за нею. Дочекавшись, поки Дайна сяде, він нарешті виклав їй свою вражаючу новину.
   – Мене запрошують працювати в Києві. Уявляєш, викладання в університеті, Академія Наук і ще багато можливостей!
   Дайна, яка вже несла до рота ложку з ароматним супом, опустила її.
   – Надовго? – Вона не знала, як проживе без нього хоча б день, не кажучи вже про довгі тижні. Та йому лестить це запрошення, а значить, він має поїхати.
   Костя посміхнувся.
   – Ти не зрозуміла? Вони хочуть, щоб я переїхав до Києва, залишився там, прийняв українське громадянство… Коротше кажучи, назавжди!
   Дайна подивилася на чоловіка, який просто сяяв від радощів. Як вона хотіла розділити з ним його щастя! Якби вона тільки могла…
   Костя уважно стежив за виразом очей коханої. За якусь мить в них відбилися десятки різних почуттів, але нарешті залишилась не радість за його успіхи, а страх. Чи, може, він помилився?
   – Ти рада за мене? Я навіть не чекав, що мені може так пощастити!
   Дайна видавила з себе посмішку, яка, проте, була досить жалюгідною.
   – Так, звісно… Ти прийняв пропозицію? – Ще залишалася слабка надія.
   – Певна річ! Такий шанс випадає раз на життя, Дайна, і я не такий йолоп, щоб його впустити!
   Дайна розгублено переводила погляд з плити на підлогу, намагаючись знайти хоч якийсь вихід.
   – Але ж, Костик, хіба тобі погано тут, зі мною? Адже після твого відкриття будь-який чекранський університет вважатиме за честь мати такого викладача! Я впевнена, що наша Академія Наук надасть тобі звання академіка, як тільки всі прийдуть до пам’яті. Навіщо тобі їхати?
   – Дайна, – кинув Костя, вже починаючи роздратовуватися. – Не удавай з себе дурепу! Ти прекрасно знаєш, що Чекрана і Київ – далеко не одне й те саме, адже друге – на два ступені вище! І, до того ж, хоча мені добре з тобою тут, я впевнений, що в Україні нам буде ще краще!
   Дайна зацьковано подивилася в кохані очі.
   – Нам? Але ж, Костя, я не можу залишити Чекрану!
   Чоловік лише усміхнувся.
   – Гадаєш, без тебе розвалиться твій благодійний комітет? Чи хворі в шпиталях нудьгуватимуть? Дайна, Чекрана добре обійдеться і без тебе, і ти сама це розумієш, хоча бажаєш вважати себе незамінною в державних справах… Не думай, що я не розумію цього. Звісно, ти виросла в княжій родині і звикла вважати себе невід’ємною частиною країни, але ж насправді це не так.
   Дайна тупо увіп’ялась очима в стіну, не бажаючи дивитися йому в очі. Костя зіскочив з табурета і присів коло неї, взявши її долоні в свої руки.
   – Дайна, ну будь ласка, це дуже важливо для мене! Ти ж сама розумієш, що Чекрана – глухий кут. Ну стану я тут професором університету, ну академіком, а далі? Для мене тут нема жодної перспективи, для тебе, до речі, також. Ти ж політик, і в Україні зможеш очолити яку-небудь партію, коли довчися, що неможливо тут!
   –А що потім? – Дайна підняла на нього очі. – Нехай ти станеш академіком в Україні, а далі що? Отримаєш ще парочку звань і до Америки? За новими?
   Дайна встала, відсунула табурета і обійшла Костю.
   – Вибач, але я маю обміркувати це.
   Костя різко розвернув її лицем до себе.
   – Про що тут міркувати, Дайна? Є тільки два шляхи: або ти залишаєшся в Чекрані і сохнеш разом з рештою придворних дам, поки не перетворишся на таку саму сушену воблу, як і вони, або їдеш зі мною в Україну, і ми живемо там довго і щасливо.
  Дайна подивилася на Костю крізь сльози, що застилали очі. Ну, якщо він так ставить питання…
   –Я залишаюся, Костя. Моє місце тут, в моїй країні, з моїм народом. В Чекрані є все, що мені потрібно для щастя…
   – Навіть, якщо тут не буде мене?
   Він розумів, що деякою мірою занадто самовпевнено задавати таке питання, але не міг не запитати. Костя не міг повірити, що Чекрана для неї важливіша, ніж їхнє майбутнє разом.
   Дайна не відповідала. Для неї просто не існувало відповіді на таке питання. Для життя людині потрібні і серце, і душа. Костя був її серцем, але Чекрана – душею.
   –Я не поїду з тобою, Костя. Повір, мені не хочеться розлучатися, та я не можу поїхати. Просто не можу.
   Для Макулова її слова були зайвим підтвердженням того, що ця чортова країна для неї все-таки важливіша, ніж їхнє кохання, важливіша, ніж він.
   –Я викличу для вас таксі, княжна. Боюсь, ви заблукали. Ваше місце, безумовно, в палаці, а не на кухні багатоквартирного будинку.
   Не кажучи ні слова, Дайна пішла до спальні збирати речі. По дорозі вона почула скрипіння телефонного диску.
   Що ж забрати з собою? Одягу в неї в палаці більше, ніж вона зможе зносити за решту свого життя, значить, він їй не потрібен. Книги? Теж начебто не горить. Дайна подивилася на прикрасу сердечком, яку подарував їй Костя. Навіщо воно їй, коли його серце вона втратила?
   Через п’ятнадцять хвилин Дайна, так і не взявши майже нічого з їхньої квартири, сідала в машину. Костя провів її і допоміг сісти.
   – Коли ти їдеш? – Дайна приклала значні зусилля, аби примусити голос не тремтіти.
   Костя знизав плечима.
   – Післязавтра поїду на пару тижнів, познайомлюсь з президентом, оберу квартиру, потім повернуся за речами.
   – Ти не повернешся на Ельдорадо?
   – Мені там вже нема чого робити. Може, через кілька років… Прощавай, Дайно.
   – Прощавай, Костя. Бережи себе…
   Він захлопнув дверцята і дав знак водію.
   Таксист подивився на Дайну в дзеркало.
   – Куди їдемо, маленька пані?
   Дайна навіть не зразу зрозуміла, що звертаються до неї. Потім посміхнулась. В її житті вже стільки всього трапилося, що вона звикла вважати себе цілком дорослою і самостійною жінкою, а не “маленькою пані”.
   Дайна глянула у віконце. Кості на вулиці вже не було.
   – Провезіть мене містом, будь ласка. Я вже так давно не бачила нічної Чекрани… Не хвилюйтеся, в мене є гроші.
   Водій лише знизав плечима.
   – Ваше бажання – закон. Але потім вас все-таки куди-небудь відвезти? Як мені скласти маршрут, так би мовити?
   – Княжий палац.
   Якщо водій і здивувався, то не виказав цього. Дайна була майже впевнена, що він не впізнав її. В машині було темно, а таксист напевно не очікував зустріти тут княжну.
   Машина м’яко рушила з місця.
   За вікном пропливали темні будівлі і яскраві неонові реклами, різнокольорові ліхтарі і зустірчні машини. Над Чекраною зійшов яскравий місяць. Дайна милувалася своєю Чекраною. Вона милувалася тим, заради чого відмовилася від свого кохання. По щоках котилися сльози, і Дайна не намагалася зупинити їх.
   – Чекрана прекрасна, чи не так? – запитала вона у водія, занадто вже бажала почути людську мову.
   – Так, звісна річ. Я, знаєте, виріс в цьому місті і з дитинства люблю його. Тут моє коріння, моя родина. А ви? Ви місцева?
   Напевно, він вирішив, що, коли вона хоче серед ночі дивитися на княжий палац, то напевно не місцева – свої постійно його бачать.
   – Так, я місцева. Чекранка… – Дайна підняла руки і зняла ланцюжок з сердечком, яке все-таки забрала з собою. – В вас є діти?
   Літній таксист посміхнувся, згадавши свою родину.
   –І навіть онуки, синові діти. А дочка все придивляється, ніяк не наважиться…
   – Віддайте їй ось це.
   Дайна простягла чоловікові сердечко. Машина зупинилась біля брами палацу. Таксист увімкнув світло і уважніше придивився до Дайни. Вона посміхнулася, коли зрозуміла, що він її впізнав.
   – Нехай воно принесе вашій дочці щастя, більше, ніж принесло мені.
   Дайна заплатила водію і вийшла з машини. Її погляд був направлений на схід.
   Над Чекраною сходило сонце.

   Костя вийшов з квартири, яку кілька місяців ділив з Дайною. Всі речі вже були в машині, і він виніс останню валізу. Позавчора він повернувся з Києва.
   В квітневому Києві було на що подивитись. Дерева вкрилися квітами, на Хрещатику цвіли каштани. Костя, зодягнений трохи тепліше, ніж кияни, ходив вулицями міста. Сьогодні він снідав з президентом, який висловив думку, що шановному професору Макулову сподобається працювати в їхньому найкращому науково-дослідницькому інституті. Президент також вручив йому ключі від квартири поблизу інституту. Потім Костя розповів президентові про хід розкопок на Ельдорадо і про плани великого князя щодо острова.
   Макулов вийшов з президентської резиденції, відмовившись від запропонованої машини. Він хотів відновити в пам’яті свою юність і відчуття того часу. Костя пройшов по Хрещатику, сів в метро і доїхав до Дніпра, весь день він просидів на березі, милуючись спокійною течією Великої річки. Вже ввечері він повернувся до центру міста, до свого номеру в готелі. Тільки вранці він оглянув отриману квартиру. Виявилося, що житиме він в новому будинку, який здали два тижні тому. Чудова трикімнатна квартира була повністю готова до вселення. Залишалося тільки перевезти сюди речі. Одну кімнату він відведе під кабінет, в іншій спатиме. А одна буде вітальнею, бо “вітальня – це не те місце, де люди зазвичай сплять”…
   Костя поставив валізу на бетонну підлогу і з порогу востаннє обдивився місце, яке кілька місяців було йому домівкою.
   – Прощавай, квартирко. В тебе тепер буде інший хазяїн. – Він вже домовився з однією молодою парою про продаж квартири, навіть документи вранці підписали. Післязавтра вони в’їдуть сюди.
   Посміхнувшись і не обертаючись назад, Костя спустився по сходах і сів в машину.
   –В аеропорт, будь ласка.
   Аеропорт був на іншому боці міста, і Костя подумав, що таксист добряче заробить на такому замовленні. Особливо, якщо і надалі везтиме його найдовшою дорогою. Та Кості до цього було байдуже.
   Повз вікна машини пропливали будинки, дерева, люди. Ось те кафе, де він колись побачив Дайну в компанії молодого поліцейського. А ось університет, де він викладав пару років. Центральна бібліотека Чекрани, в ній він провів, мабуть, більше часу, ніж вдома. Машина проїхала повз великого фонтана. Костя згадав, що сюди часто його приводила мати, коли він був ще зовсім малим. Зараз в ньому також плескалися діти. Біля театру, як завжди о такій порі, стояв натовп – давали, мабуть, чергову прем’єру в цьому році. Дорога, з якої вони щойно звернули, привела б до палацу. Мабуть, в парку біля палацу вже розпустилися троянди. Все літо їхні чарівні пахощі зводитимуть з глузду закоханих, які завжди туди приходять.
   Машина виїхала зі “старого” міста. Колись якийсь князь розбудував своє місто і поставив церкву. Вона і досі тут стоїть, її бані відливають золотом, далеко їх видно. В “новому” місті нема стародавніх будівель, їхнє місце зайняли сучасні залізобетонні багатоповерхові будинки, яких значно менше в центрі старого міста. Там найвищою будівлею є княжий палац. Деякий час між деревами та будинками можна було побачити море, там саме пропливав корабель. Через кілька місяців він привезе до стольного града тони золотої пшениці з околиць. Коли врожай зберуть, князь оголосить про свято в палаці і всій країні. Люди підуть за межі міст, до природи. Дівчата прикрасять себе вінками з колосся пшениці і заспівають пісню Сонцю, аби воно наступного року дало такий самий добрий врожай.
   За віконцем промайнула біла позначка, яка вказувала, що вони вже за межами міста. Скоро під’їдуть до аеропорту. Шлях лежав степом, де на вітру колихалися посіви жита. То тут, то там серед зеленого поля з’являлися червоні голівки маківок і блакитні – волошок. Напевно, вже цвіте та трава, яка так чудово пахне, коли її трохи зім’яти.
   Костя посміхнувся і звернувся до водія.
   – Поверніть, будь ласка, до міста!
   Таксист, молодий хлопець, здивувався.
   – Хіба ви не поспішаєте на літак?
   Костя нічого не відповів і уважно подивився на  авіа білета, що тримав в руках. З посмішкою він вперше в житті забруднив навколишнє середовище, викинувши у віконце цей папірець. Водій того не побачив.
   – Мабуть, щось важливе забули? – здогадався він.
   – Так, здається, забув. Я забув своє серце.

   Дайна саме грала з Міхеєм в шашки, коли до кімнати увійшла Еріка.
   – Хто виграє? – Вона поцілувалася з Дайною. – Привіт.
   Міхей, який ухилився від такого прояву ніжності, відповів:
   – Звичайно, Дайна. Вона ані трохи не піддається мені, не зважаючи на те, що я молодший за неї!
   Дайна засміялася.
   – Нічого собі! Рахунок, між іншим, десять-три на користь цього маленького чудовиська! А після третьої партії він запропонував грати на гроші, та не така я дура.
   Еріка підмигнула хлопчикові.
   – Здається, княжна вже жалкує, що навчила тебе грати в шашки! От нехай зачекає, я тебе навчу в шахи…
   – Гратимеш з ним сама, – попередила Дайна. – Бо я все одно в шахи не вмію. Хочеш кави?
   Еріка похитала головою, відмовляючись.
   –Я хочу! – заявив Міхей.
   Дайна легесенько натиснула пальцем йому на ніс.
   – Ти ще замалий для кави. Пацюкам давали каву, і в них хвости облізли.
   – Так в мене ж немає хвоста!
   Дайна не стала сперечатися і звернулася до Еріки.
   – Як справи? Віктор скоро повернеться? – Віктор був у відрядженні зі справ своїх підприємств.
   – Ну, коли ніщо не перешкодить, то через тиждень. Та він не дає мені скучити за собою – телефонує тричі на день. Тих грошей, що він витрачає на переговори, вистачило б на відкриття ще одного заводу. Та я не скаржуся. А ти як? Все вдома сидиш? Відчуваю, ти помреш вже геть старою і залишиш свої гроші кішкам. Чому б тобі не піти на побачення, скажімо, з тим гарненьким поліцейським? Він був би дуже радий, я впевнена!
   Дайна посміхнулась.
   – Катерина нас більше не пустить до свого кафе після того погрому, що учинили Петро з Костею. А решта кафе в цьому місті замість кави подають тепле пойло для свиней. Тому ніяких побачень.
   Еріка зітхнула.
   – Ну, якщо ти так кажеш… Ось, читай!
   Дайна взяла простягнену їй газету. На тій сторінці, яку показала їй Еріка, красувався портрет Макулова. Стаття була присвячена поновленню досліджень на острові святого Стефана і пов’язана з чутками, що тепер експедицію очолюватиме професор Сініцин. Костя заперечив ці припущення, сказавши, що, звісно, експедицію очолюватиме він сам, бо Сініцин – спеціаліст з палеоліту, а не з середньовіччя.
   Дайна кинула оком на Еріку.
   – Ти подивись, звідки репортаж!
   Дайна опустила очі вниз статті.
   – Він на Ельдорадо! Він не поїхав!– Дайна швидко піднялася на ноги і кинулася до свого столу, що, як завжди, був завалений паперами, і дістала розклад руху кораблів. Сьогодні лише один корабель пропливатиме повз острів святого Стефана. Дайна прожогом кинулася з кімнати, але Еріка її зупинила.
   – Гей! Ти не хочеш поцілувати нас з Міхеєм на прощання?
   Дайна, сміючись, чмокнула її в щоку і потріпала Міхея по білявій голівці.
   – Дограй за мене цю партію, люба!
   Еріка залишилась з Міхеєм сам-на-сам. Хлопчик хитро посміхнувся.
   – Тепер, коли вона пішла, ти даси мені кави?

   Дайна у відчаї заломила руки. Корабель відходив від причалу. Вона не встигла… Тепер їй нізащо не добратися до коханого, принаймні, на цьому тижні.
   Ну дзуськи!
   Круто розвернувшись, Дайна побігла до будинку правління порту.
   Як і треба було очікувати, людей там майже не було, що й не дивно – адже наближалася північ. Один охоронець спав на кушетці біля входу, та пара диспетчерів пили каву, – більше нікого.
   Дайна, не звертаючи уваги на потурбованого нею вартового, наче ракета пролетіла повз диспетчерів до кабінету начальника порту.
   Одна стіна уявляла з себе величезне вікно, в яке був видний причал. Судно невблаганно рухалося в напрямку горизонту.
   – Гей, пані, вам не можна тут знаходитися! Заборонено!
   Дайна змірила охоронця таким поглядом, що той, відчувши себе тарганом, відступив.
   Вона швидко знайшла те, що шукала. Судно було ще достатньо близько, так що не все втрачене.
   За мить тишу ночі розірвав голос Дайни, що вирвався з писком і тріском з мікрофону, яким напевно не користувалися жодного разу з дня заснування порту.
  – “Хамелеон”! Ім’ям княжни Дайни, негайно поверніться до порту! “Хамелеон”!..
   Охоронець здивовано спостерігав, як судно, випустивши протяжний гудок, почало повільно розвертатися. Сон повністю пройшов, але для дійсності це було вже занадто. Княжна власною особою, в джинсах і потертому светрі, стояла перед ним і, ніби робила це все життя, наказувала судну повернутися до порту…
   Побачивши, що корабель знов підійшов до причалу, Дайна, з радощів поцілувавши в щоку охоронця, кинулася до “Хамелеона”.
   Сивий капітан вже стояв біля скинутого трапу.
   – Княжна Дайна, “Хамелеон” в моїй особі вітає вас. Чим я можу прислужитися?
   – Капітане, вибачте, що я так нахабно зірвала ваш маршрут, але мені необхідно негайно потрапити на Ельдорадо… тьху, на острів святого Стефана! Чи не могли б ви зробити маленький крюк?
   Капітан посміхнувся.
   – Мені дуже шкода, княжна, та це цілком неможливо. Адже цей “маленький” крюк означатиме зрив плану на цілу добу. Я не можу  самовільно змінювати маршрут… – він хитро глянув на неї. Дайна зрозуміла натяк.
   – Дуже добре. Ви нічого і не порушите. Ви лише підкоряєтесь моєму наказові.
   – Якому?
   Дайна, яка вже зрозуміла, що перемога на її боці, гучним командним голосом вимовила:
   – Ім’ям княжни Дайни, тримати курс на Ельдорадо!
   Капітан віддав честь. Допомагаючи Дайні пройти по трапу, він замислено вимовив:
   – Цікаво, чи багато в Чекрані капітанів, яким особисто віддавала накази дочка великого князя?
   Дайна подивилася на нього. В очах заховалися смішинки.
   – Ви єдиний. Я вперше комусь щось наказала, користуючись своїм титулом. Визнаю, в дитинстві я довго тренувалася перед дзеркалом, але так переконливо в мене вийшло вперше, раніше всі лише сміялися.
   Капітан віддав необхідні розпорядження, і судно повільно розрізало гладь моря.
   – Княжна? Боюсь, на кораблі заколот. Матроси кажуть, що ви тепер їхня заручниця, та вони згодні викинути вас на безлюдному острові, якщо ви кожному дасте автограф. Я сказав, що ви подумаєте. Адже їх – коло півсотні…
   Дайна щасливо посміхнулася.
   – Перекажіть, що кожен, хто хоче, отримає мій автограф, і надпис жодного разу не повториться! Сподіваюсь, це заспокоїть бунтівників?
   Капітан вклонився і, взявши рупор, оголосив:
   – Княжна Дайна приймає ваші вимоги. По одному приходьте до рубки.
   Відповіддю було потрійне “ура”.
   Дайна з надією дивилася в темряву, яку прорізували своїм світлом прожектори судна. Десь там, на острові під романтичною назвою Ельдорадо, на неї чекає безмежно коханий і, як вона сподівалася, закоханий чоловік.

  Наступні кілька годин Дайна провела, вигадуючи різні написи для матросів. Під кінець рука вже відмовлялася їй коритися, а губи самі собою складалися в посмішку. Вона не спала ось вже добу і підозрювала, що не спатиме ще одну.
   Що тільки не довелося їй надписувати! Їй простягали і книги, і записні книжки, і майки. Найбільш оригінальним виявився молодий хлопець, що попросив поставити напис на його плечі.
   – Навіщо? – здивувалася Дайна.
   Хлопець почервонів, але признався, що один знайомий майстер зробить по цьому напису татуїровку.
   Дайна, розсміявшись, написала на його плечі своє ім’я.
   –А ваша дівчина не ревнуватиме, побачивши це? Мені б така штука на плечі коханого напевно не сподобалась би.
   –А я попрошу зробити таку, щоб за півроку зійшла. А до того часу покрасуюся. Ми кілька місяців проведемо в морі, так що Аня нічого не побачить.
   Дайні не довго прийшлося сидіти в рубці. Багато матросів не могли відійти зі своїх місць, тому вона по одному обійшла їх всіх у супроводі капітана.
   Обійшовши всіх бажаючих, Дайна вийшла на палубу корабля. Наближався світанок. Яскраво світив місяць, кидаючи світло на хвилі. На сході небо вже почало фарбуватися в червоний колір. Море було бузково-чорним, а від світла місяця виникав ефект підсвітки, ніби хтось встановив прожектор на глибині.
   Скоро, вже дуже скоро вона побачить Костю. Вони більше ніколи не розлучаться. І обов’язково знайдуть компромісне рішення. Можливо, вона навіть поїде з ним на деякий час до України. Дайна скучатиме за Чекраною, але за Костею скучатиме значно більше.

   Макулов увійшов до темної кімнати. Схоже, хоч і не курорт, але острів приноситиме прибутки, і немалі. З усього світу сюди стали з’їжджатися археологи, історики, просто цікаві. Ельдорадо перетворювався на своєрідний фільтр – люди приїжджають з грішми, а їдуть з дешевими по суті сувенірами. А на їхні гроші продовжуються розкопки.
   Зараз чергова експедиція вже виявила з допомогою своєї техніки, що під палацом нетронутий грунт, і стародавні будівлі повним ходом реставрувались.
   Дайна переконала батька, що ні в якому разі неможна вивозити звідси всілякі знахідки, краще з їхньою допомогою відтворити картину минулого і влаштувати музей в давньому палаці.
   Дайна… Костя вже не розумів, як міг поїхати від неї. Така даремна сварка, і ось тепер він відірваний від материка принаймні на добу. Значить, Дайну побачить дня через два-три. Спочатку він хотів зразу поїхати просто до палацу, але подумав, що перш за все треба владнати справи на острові, бо Сініцин грозився очолювати розкопки замість нього. Але, зрозуміло, поява Макулова перешкодила цьому.
   Він згадував, якою веселою і життєрадісною була Дайна на Ельдорадо. Ще тоді він подумав, що вона – невід’ємна частина цього острова. З його боку було жорстоко наполягати на переїзді. Адже він знав, як вона любить їхню країну. Та йому до чорта хотілося отримати доказ того, що його вона любить більше.
   От і догрався, – зі злістю подумав він. Не треба було ставити Дайну перед вибором. Тоді в неї не було б приводу віддати перевагу Чекрані… Тепер він втратив її, може, назавжди.
   Як, ну як він міг повторити помилку Віктора? Правда, на відміну від Віктора, він не титул Дайни ревнував до неї, а її саму до цієї клятої країни. Та все одно теж хотів увезти Дайну, і вона без жалю розлучилася з ним. Так і треба, сам винен, тепер виправляй…
   Костя сумно поглянув на годинника. Крізь штору на нього спадало сумне місячне світло. Дві години ночі.
   І повна тиша навкруги. Тільки море шумить, та цвіркун тихо співає свою нехитру пісеньку.
   Розвиднилося. Костя, який стояв на березі , тужливо дивився на обрій. Десь там Чекрана, десь там – Дайна.
   Раптом на обрії з’явилася темна точка. З бігом часу вона наближалася і зростала. Тепер було видно, що це якесь вантажне судно. А через деякий час він наіть міг розібрати назву. “Хамелеон” наближався до Ельдорадо.
   Судно зупинилося, випустивши три протяжних гудка, які супроводжувалися неясним гулом. На воду спустився шлюп, в який сіли три особи: двоє на веслах, а один сидів ближче до носа і дивився вбік берега. Шлюп наближався, і Костя вже міг роздивитися риси людей. На його подив, третьою в шлюпі виявилася Дайна.
   Побачивши її, він не став чекати, поки вони причалять до берега, а сам побіг їй назустріч, останні кілька метрів подолавши вплав.
   Дайна, щасливо сміючись, вистрибнула з човна до нього.
   – Костя, ти просто навіжений! Вода ще занадто холодна, щоб плавати!
   Він, обіймаючи її, теж розсміявся.
   – Дозволь тобі нагадати, що ти сама у воді…
   Матроси, переглянувшись, посміхнулись і стали гребти назад до корабля, на прощання помахавши Дайні руками, проте, вони і не думали, що вона їх помітить.
   Закохані вибралися на берег і тепер грілися на теплому травневому сонці в обіймах одне в одного.

   Вже рано вранці до церкви було неможливо підійти – народ хотів бачити вінчання своєї улюблениці.
   І ось, нарешті, з’явилася наречена. За традицією і через практичні міркування до церкви вона йшла пішки – зазвичай було дуже складно розташувати в машині сукню так, щоб вона не зім’ялася.
   Хоча наряд цієї нареченої істотно відрізнявся. Люди, побачивши її ще здалека, починали шепотіти.
   –Це треба ж! І тут вона порушила усі традиції! – в обуренні шипів якийсь старий дідуган, що нагадував висушену рибу. – Іде, наче на цвинтар…
   –А я вважаю, вона має рацію, – заперечила його дочка, дородна матрона середніх літ. Напевно, вона знала, що каже, тому що була заміжньою ще в двадцять років і мала трьох дітей та чоловіка-п’яницю. – Що може бути трагічнішим цієї урочистої здачі жінки до експлуатації? Напевно, це найчорніший день в її житті… Рідко коли побачиш такий розум в молодої дівчини.
   Молода дівчина, що стояла в натовпі зі своїм нареченим, розмірковувала, чи буде вона на власному весіллі дивитися в чорному так само вражаюче, як княжна. Кажуть, чорний колір звужує, а до весілля живіт, треба думати, вже буде помітний…
   Анастасія з Олексієм їхали позаду в довгій машині. Княгиня дуже хвилювалася. З самого ранку все йшло не так, як у людей. Наречена проспала, і одягатися прийшлося занадто поспішно. Потім виявилося, що пропав один черевичок. Знайшли його тільки через півгодини, коли виявилося, що хлопчик з кухні, переплутавши послідовність, вкрав черевика нареченої ще до весілля, сподіваючись на викуп цукерками.
   – Але ж це треба робити після вінчання, – сварила його княгиня.
   – Ха! Але ж тоді це буде значно складніше, наречена весь час вставатиме, якщо взагалі сяде… – відповів засмучений невдачею хлопець.
   Дайна, засміявшись, взяла коробку шоколаду, прислану вчора Костею, і віддала дитині.
   Княгиня обурено заперечила:
   – Дарунки нареченого не віддають дітям! Так не годиться!
   – Але ж, мамо, якби я сама вчора з’їла всю коробку, а спокуса була дуже велика, то вранці в мене неодмінно розболівся б живіт. А так все в порядку…
   – Ти могла з’їсти їх з чоловіком. Хлопчик взяв би щось на кухні.
   Дайна зробила страшні очі.
   – Так не годиться! Викуп треба платити на місці! – До того ж вона зовсім не збиралася в свою першу шлюбну ніч об’їдатися шоколадом. Хоча тут можливі варіанти…
   Наступного разу княгиня була дуже близька до шокового стану, коли побачила весільну сукню. Її замовляли Дайна з Ерікою, а княгиня за багатьма справами якось упустила це з очей.
   – Нізащо! Моя дочка не вінчатиметься в чорній сукні!
   Єдиною втіхою Анастасії стало те, що з цією сукнею добре дивилася родова прикраса – золота гривна, яка за легендою належала дочці Ярослава Мудрого. Дайна довго опиралася, казала, що вона її задушить по дорозі, але переконати матір їй не вдалося.
   Макіяж не вдався. Дайна відмовилася запрошувати візажиста, сказавши, що вона не манекенниця і не фотомодель, тому нафарбуватися може і сама. В результаті вона пішла під вінець чисто вмитою, лише зі світлою помадою на губах.
   Нарешті, Дайна, в черевичках на низькому підборі ( у відповідь на пропозицію купити туфлі на шпильках Дайна сказала, що вона, може, і Пацца, але не збирається йти до церкви, а потім плясати весь вечір на цьому диявольському винаході) і довгій чорній сукні без глибокого декольте вирушила до церкви. На шиї холодно виблискувала золота гривна в кілька обертів.
   Княгиня була також незадоволена тією обставиною, що в Дайни не було подружки. В якості свідка з боку нареченої виступав Денис. Він для порядку теж поопирався, та все ж був задоволений.
   – Не розумію, Дайна, невже я схожий на незаміжню дівицю? Що, як на тебе, про мене думатимуть люди?
   – На дівчину ти, зрозуміло, не схожий, а люди будуть так шоковані нареченою, що про подружку взагалі забудуть, обіцяю. Крім того, ти мій єдиний неодружений друг. Не можу ж я брати в подружки дівчину з вулиці тільки тому, що мої власні подруги вже повискакували заміж! Навіть сестра Кості заміжня. Щоправда, є ще кузина Віктора з боку матері, Ганна…
   –…Нізащо! – сміявся Костя. – Досі ми вдало уникали зустрічі з цією особою, і дякувати богові. Краще вже нехай подружкою буде Денис…
   Дружкою був якийсь товариш Кості по інституту, Юра.
   Машина, в якій мали їхати князь і княгиня, зламалася. Тільки хвилин через п’ятнадцять, коли покликали вічно п’яненького дядька Мишу, який тямив геть в усьому, причина поломки була усунена. Машина завелася.
   Олексій ніяк не міг зрозуміти, як тричі перевірена машина князя в найвідповідальнішу мить могла не завестися, а потім раптом двірник усунув несправність.
   Дядя Миша, почухавши за вухом, пояснив:
   – Та справа, князь, нехитра, треба було лише бензину залити… В спішці та сум’ятиці, певно, позабули…
   І тепер, сидячи в машині, на півдорозі до церкви, княгиня підрахувала, що на кожні півгодини приходилося мінімум чотири неприємності.
   – Олексій? – голос Анастасії був схвильований.
   – Слухаю, кохана. Що ти хочеш сказати?
   – Ми їдемо вже п’ятнадцять хвилин, і досі нічого не трапилося. Розумієш, зовсім нічого. В машини не спустило колесо…
   – Вони нові.
   – Дайна все ще йде до церкви і досі не збилася з дороги, помітивши якусь хвору нещасну кішку. Вона жодного разу не спіткнулася через свій шлейф. На вулиці стоїть чудова травнева погода, на небі жодної хмаринки…
   – Ми біля моря, погода тут може змінитися миттєво. І ти сама чула, що Дайна передбачала дощ, а вона знає це море як ніхто інший.
   – Боже мій, дощ! Ми забули парасольку!
   – А от і ні. Вона в багажнику. Точніше, три парасольки, на випадок, якщо поламаються дві підряд.
   – В нас не поламався навіть кондиціонер! Це катастрофа!
   – Люба, ти стаєш песимісткою.
   – Зовсім ні. Просто коли маєш справу з Дайною, треба чекати несподіванок, і мене нервує, якщо в безпосередній близькості до неї нічого не діється.
   – Кохана, заспокойся. Подивись на Дайну – вона дуже гарна. І рум’янець з’явився. Напевно, від свіжого повітря…
   –В кого завгодно з’явиться рум’янець, якщо вся країна одночасно буде його обговорювати!

   Дайна підійшла до церкви. Тричі перехрестившись, вона увійшла до обітелі Бога. На хорах співали “Богородице, діво, радуйся”. Вся церква була прикрашена квітами, вона майже тонула в них. Жінки Чекрани ( в основному, придворні дами) прислали море квітів, сподіваючись, що саме їхній букет прикрасить церкву. Щоб нікого не образити, Дайна наказала використати для оздоблення церкви усі квіти. Княгиня, обдивившись церкву ще вчора, сказала, що з таким самим успіхом Дайна могла б вінчатися в княжій оранжереї, і то там не було б стільки квітів. Княгиня також подумки зауважила, що, коли одружувався брат Дайни, люди не прислали жодної квітки. Незрозуміло чому, але вони невзлюбили княжу невістку, і цю нелюбов не переважив навіть авторитет молодого князя.
   В церкві на Дайну вже чекав священик. І більше нікого.
   Княгиня тихесенько застогнала.
   – Я так і знала. Після двадцятихвилинного благополуччя варто було очікувати тільки відсутності нареченого!
   Єдиною, кого, здавалося, ані трохи не хвилює запізнення Кості, була Дайна. Вона, ніби нічого не сталося, почала розмову з хлопчиком-служкою, питаючи його про оцінки в школі і про учителів. Хлопчик був цілком полонений чарівливістю Дайни, коли вона поділилася з ним своїми таємницями жартів над нелюбимими вчителями.
   Через десять хвилин Костя з’явився. Його супроводжувало те саме шепотіння, що і Дайну на шляху до церкви. Він приїхав на білому коні, прикрашеному гірляндою зі степових ромашок. За традицією він мав увезти дружину на білій кобилі, але білої кобили не знайшли, тому прийшлося задовольнятися конем. Дайна виказала надію, що, може, ніхто і не помітить. Костя щодо цього мав деякі сумніви.
   До захвату народу, наречений, на протилежність нареченій, був весь в білому. До піджака замість традиційного барвінку була приколота гілочка конвалії. В руках в нього був букет темно-червоних, майже чорних троянд, який він урочисто вручив Дайні.
   Як потім пояснив Костя князеві, саме букет його і затримав. Річ у тім, що заздалегідь приготовлений букет, який стояв в вазі на підвіконні, з’їв кінь, бо дружка помилково прив’язав його (тобто, коня) занадто близько. Тому прийшлося пильно шукати новий.
   Заручені обмінялися срібними обручками у вигляді гілочок плюща, сплетених у вінок. Обручки були настільки чудові, що ювелір, який їх виготовив, після цієї роботи пішов на пенсію, заявивши, що це – вершина його творчих досягнень, і все, зроблене після цих кілець, здаватиметься йому жалюгідним сміттям. Княгиня поблажливо відгукнулася про майстерність виконання замовлення, не виказуючи при тім особливого захоплення: всупереч всім канонам Костя і Дайна замовили не гладенькі золоті обручки, а ці, срібні.
   Церемонія проводилася чекранською мовою. Взагалі в розмові вживалася руська, але документи і різні церемонії традиційно проводилися чекранською.
   – Чи згоден ти, Костянтин, взяти собі за дружину цю жінку…
   Після перечислення всього, що він тепер зобов’язувався робити, Костя мав сказати “я згоден”, та він чомусь мовчав. Дайна подивилася на нього і тихесенько щось прошепотіла, підмигнувши.
   – Я згоден, – нарешті вимовив Костя, почервонівши.
   В Анастасії трохи не стався серцевий напад від такої затримки. Виявилося, що Костя, тільки декілька років тому повернувшийся до Чекрани, забув, як вимовляється ця фраза чекранською. Ну а Дайна підказала йому, сказавши, що після церемонії обов’язково навчить його рідної мови.
   Молодий поцілував свою дружину, до захоплення гостей не вдовольнившись цілунком в щоку. Через хвилину священик прокашлявся, аби нагадати парочці, що час і з церкви виходити. Костя з жалем відірвався від вуст Дайни і, посміхнувшись, взяв її на руки і поніс до коня.
   Народ радів. Костя, посадивши Дайну і сівши позаду неї (він цілих три тижні вчився застрибувати на цього виродка диявола, якого звуть конем), торкнув повід. Повільним кроком крізь дощ маленьких монеток, квітів і пшениці кінь рушив в зворотній шлях, до палацу, де завершувалися останні приготування до балу.
   – Нагадай мені, кохана, щоб я більше ніколи не дарував тобі шоколада. Як на мене, за цю ніч ти стала вполовину важчою. Чесне слово, зовсім не розраховуючи на такий тягар, я ледве не вронив тебе посеред церкви!
   – Гадаю, мама тебе тоді напевно вбила б, в неї і так з самого ранку нерви на межі…
   – А в тебе? Ти хвилювалася?
   – Зовсім ні.
   – Чому? Мені здавалося, всі наречені хвилюються перед весіллям!
   Дайна обернулася і зазирнула йому в очі.
   – Тому що я знала, що зробила єдино правильний вибір. А ти? Хвилювався?
   – Зовсім ні.
   – Чому?
   – Тому, що колись вже пообіцяв чотирнадцятирічній красуні, що віднині і назавжди вона – дама мого серця. І тепер лише підтвердив свою присягу.
   –А я тоді, здається, пообіцяла, що Чекрана тебе не забуде…

   Дайна розгорнула свіжу газету. “З днем народження!” – називалася одна стаття. В ній повідомлялося, що вчора Дайна Макулова-Трубецька, дружина відомого всьому світові професора Костянтина Макулова, шукача Ельдорадо, народила дівчинку.
   Дайна засміялася. Вона сміялась все голосніше і голосніше, так що через три хвилини до її кімнати увірвався переляканий Костя. Після того, як він простояв кілька годин на варті біля дверей родової палати, звідки доносилися крики та стогони Дайни, він почав боятися будь-яких гучних звуків, що лунали з її кімнати.
   – Що трапилося?
   Вона простягла йому газету. Костя прочитав замітку.
   – Ну і?..
   – Розумієш, більш за все Віктор, та й решта хлопців, які насмілювалися залицятися до мене, боялись, що назавжди залишаться лише чоловіком княжни Трубецької.
   Костя все ще не розумів сіль цього анекдоту.
   – Це лише зайвий раз доводить, які вони непрохідні тупиці. Проте, мені ані трохи не шкода, дякуючи цьому ти дісталася мені.
   – Ти не розумієш. Тебе це питання геть не хвилювало, але з часу нашого весілля преса і телебачення називають мене не інакше, як “Дайна Макулова, жінка того самого Макулова, що знайшов Ельдорадо”. Хіба це не вражаюче?
   Костя посміхнувся.
   – Мабуть. Я якось  не замислювався… Та бідолашний Віктор напевно вмер від заздрощів, особливо якщо врахувати, що Еріка прославилася на всю країну завдяки винаходу цього свого робота, який хіба народжувати не може…
   – Якби люди знали, що їй просто не хотілося виконувати всю ту роботу, що навалив на неї Віктор!
   – Авжеж.
   Дайна замислилася. Потім посміхнулася Кості і притягнула його до себе для поцілунку.
   – Бачиш, Чекрана тебе вже точно не забуде…
   – Так. Княжна завжди тримається свого слова, чи не так?
   Дайна не стала йому розповідати, що на узбережжі Ельдорадо, в тихій бухті, майстри ставлять маленький пам’ятник, що зображуватиме Костю, який пускає по воді камінці…