Двері самі зачинилися за нею. Олена обернулася, в очах було темно і самотньо. За цими дверима залишилася безтурботність. Вона пішла дорогою до старого парку. Може,щоб заховатись від всього світу під затишними кронами осінніх дерев, а,може, її приваблювала краса повільного листопаду,чи просто не хотілося повертатись додому.
Олена відчувала на собі запах лікарняних коридорів. Здавалося, він проник навіть всередину і ще довго буде тепер переслідувати її. Можливо,тому вона так зраділа свіжому подиху вітра, який розкуйовдив їй волосся і трохи розвіяв цей неприємний запах невідомого...
Вона не знала, що буде далі, як скаже Юрку про свою вагітність, і, взагалі,що скажуть батьки,родичі, друзі,сусіди. Вона відчула,що задихається під цією плитою людського осуду. Цей тиск здавлював груди і від нього тріскались думки і розліталися на всі боки."А,може,не казати нікому?Зникнути кудись або просто приховувати поки зможе,бо що як її вмовлятимуть зробити аборт? - надто молода, незаміжня, без роботи. Аборт?Таке страшне слово!"Воно відбивалося у скронях зловіщою луною невимовної самотності. Олена намагалася сконцентруватися на власних відчуттях,відсторонитися від всього світу і відповісти собі чого хоче сама.
А навколо гула тиша, літала між листям, обривала його, кружляла разом з тривогою. Здавалося, принаймні зараз їй не вдасться збагнути те, що сталося. Ще не могла вона охопити це своєю свідомістю. Все було,наче уві сні. Олена йшла, по-дитячому розкидаючи ногами листя. Були миті, коли уявлялося, що це все просто марення, це не насправді, цього не може бути. Пролітала хвилина - і вже серце вискакувало з грудей від якоїсь незрозумілої паніки. А потім вона зупинялася і спокійно дивилася на свій ще зовсім звичайний животик і намагалась уявити собі маленьку цяточку,схожу на неї чи на Юрка. "Юрко... А що ж скаже він?" І знову з початку...
Думки, відчуття, переживання так швидко і хаотично крутилися навколо, що навіть голова починала паморочитись. Олена вирішила посидіти на лаві, перевести подих, зібрати до купи неприборкані думки.
Раптом згадався дивний сон, що вже давно мучив її ночами, крадькома підбираючись і крадучи спокій. Вже місяць вона прокидалася серед ночі від жаху. Губи були покусані, очі палали тривогою,а голова розривалася від раптового болю. Сон лякав найбільше тим, що кожної ночі повторювався і вона не могла ніяк збагнути його суть, розгадати що ж він означає. Спочатку не надаючи уваги нічним жахам, вона всіма силами відганяла думки,що прагнули збагнути сенс її снів. Але коли сни почали переслідувати її кожної ночі, ніби хтось стукав у зачинені двері свідомості, Олена все частіше почала замислюватися над їх зв*язком із реальністю, але він був надто невловимим, точніше навіть недосяжним для її розуміння.
Сон починався з нічого і зникав в нікуди, як повість починається трьома крапками і ними ж автор і завершує свою розповідь. Після перших трьох крапок і туманних обрисів до неї уві сні приходила дівчина, щаслива, радісна, безтурботна,блакитні очі віддзеркалювали веселе свіже небо і променіли яскравим сонцем. Вона бігала, кружляла, підпригувала. Три крапки. туман. знову три крапки і вже перед дівчиною не відомо звідки з*являються розлогі дерева і вона ступає по чомусь мертвому, починає бігти, тікати, шукати іншу дорогу, та все одно під її ногами щось самотнє,мертве, сіре. Три крапки. Апогеєм була картина надто дивна навіть для сну: дівчина у безвиході бігала між дерев і обривала листя, його ставало все більше і більше. І як тільки впав додолу останній листок навколо все запалало. Вона сама ніби горіла, її обпікав біль, безмежна самотність, каяття і злість, злість чомусь на саму себе. Кров ,червона, чиста, незаплямована кров розливалася всюди. Гіркі потоки її заливали все на своєму шляху. Здавалося, все живе захлинається від неї, і от вже самій Олені ставало важко дихати, вона прокидалася, кашляла...
"До чого зараз той дурний сон?", - думала Олена. Вона с досадой встала й пішла далі парком. "Чи більше немає про що турбуватись?!" Її охопило якесь невловиме відчуття дорослості, поважності, страх відійшов на другий план. Вона навіть розправила плечі і задиркувато підняла голову. Тепер вона МАМА, ну... майбутня, але ж...! Відмахнулася рукою від тривоги і перед очима виникли різнокольорові пелюшки, іграшки, маленькі шапочки...Потім згадала, що зовсім не вміє готувати... "Та то пусте!" Але думки знову атакували її стомлену вже голову, а тиша пронизувала повітря невідомістю... Що ж буде далі? Розуміння того, що відбувається потроху почало приходити до неї,але..." До чого ті дурні сни?"
Вона побачила яскравий жовтогарячий листок, що ніби аж переливався на сонці. Так захотілося зірвати його, він і сам міг впасти, бо ледь тримався на дереві. Вона підійшла ближче, піднесла руку, пальці вже торкнулися слабенької гілочки. І тут в її голові промайнула чомусь думка "аборт". Вона різко заплющила очі,розплющила - і все навколо запалало як у сні,знову полелися криваві потоки, що несли кудись в невідоме самотній обірваний листок. Раптово її голову пронизала яскрава думка,розуміння свіжим морозним повітрям залетіло до серця. Всередині все перевернулося, душа її прозріла, думки позбавились туману - це вона сама попереджала себе ніччю! Вона злякалася, долоня з ніжністю торкнулася живота і її пронизало бажання захистити, сховати дитину від... А від кого? Чи від чого? Та від себе ж! Від себе самої! Вона жахнулася. Згадала свої думки про аборт. Як вона могла навіть подумати про таке? Невже сама хотіла вбити свою ж дитину - абсурд! Чому думала дозволити комусь обірвати життя її дитини як вона обривала те листя уві сні? Тепер в Олени була лише одна думка, краще сказати, для неї ніщо більше не мало значення, крім тієї цяточки, схожої на... та навіть це вже не важливо! Такими смішними і недолугими здавалися тепер власні переживання з приводу чужої думки, чиїхось пліток, німих докорів чи косих поглядів! Що може бути важливіше за її дитину? Вік? Штамп? Гроші?
Непомітно звертаючи з алеї, охоплена змішаними почуттями і переплетеними думками, Олена вийшла на довгу вулицю, що вела до її будинку. Так само непомітно дійшла чи може долетіла вона до своїх вікон...Біля них, як і всюди, розкидалися пишні крони осінніх дерев і
переливалися на сонці багатством розкішного листя. Знову вона побачила яскравий листок. Він був червоний як маківка, але трохи блідий може переляканий,бо ледь тримався. Вона поборола бажання обірвати те самотнє беззахисне листя, бо вже точно знала, відчувала душею, що то - життя і ніхто не має права обривати його.