Казка для Лєри
Дівчини яка хотіла намалювати
на саморобній ракеті
(для польоту на Марс) наші мрії
Сонце сходить там де його чекають… чи зійде воно для тебе? Питання в тому, чи стане твоєї віри на те? Адже вітер теж віє тільки туди, куди накаже той хто вірить у себе…
По хмаринкам бігла захекана дівчинка, сьогодні мало статись щось надзвичайне. Зазвичай надзвичайне траплялось у понеділок о шостій тридцять, коли Бог збирав численну аудиторію щоб похизуватись своїми паранормальними здібностями. Лєра окинула примруженим оком вельмишановну публіку і мало не спіткнулась. Серед блакитних тунік колишніх грінпісіців майорів чорний плащ Сатани. «знову буде змагатись з нашим Боженьком хто краще замилює очі натовпу»: сердито підсумувала про себе Лєра і зручно вмостилась на кріслі з хмаринки, яке одразу підлаштувалось під згини її тіла.
На сцені відбувалась рутинна метушня, хтось впав з драбини намагаючись прикріпити німб над головою постаменту Святого Луки, який, власною персоною, тут таки й сидів поряд зі сценою наминаючи з паперового пакету щось біле. Робітника що впав, за міліметр від підлоги підхопила срібляста хмаринка і під зливу оплесків лагідно опустила на підлогу, попередньо зробивши мертву петлю над сценою. «Піжонство, - знов подумала собі Лєра, - всі тут і так мертві, ну то й що, забився б на смерть, а яка власне різниця?»
Відверто кажучи, вона ніяк не могла зрозуміти чого за останні два роки їй не набридло щопонеділка спостерігати цей балаган, адже туди нікого не тягнули силою. Але щопонеділка вона стрибаючи по хмаринкам приходила сюди щоб подивитись на чудо. Можливо тут, на небі, вона зрозуміла що чудеса не така вже приємна штука. Коли ти бачиш їх дозовано щопонеділка, то вони наче приїдаються. Тим часом шоу чомусь не починалося. «Знову декораціями захопились… а скоро вечір, навіть тут виявляється заходить сонце…» Сонце заходило, обіймаючи за плечі чимось теплим і у душі (в принципі крім душі було ні в чому…). Саме тут відчувалась нематеріальність всього що відбувається, небо потроху набирало темно червоних відтінків.
Тим часом на сцені з’явились двері, вони спалахнули яскравим синім полум’ям і звідти на сцену випала фігура в розхристаному білому одязі… неборак підвівся з підлоги і уп’явши обличчя угору заволав: «батьку ну навіщо? я вже вкотре кажу тобі, що я ненавиджу людей!!!!» зі сторони грінпісівців долинув приглушений регіт, сміявся Сатана…
Під юнаком з’явилась відчинена кватирка, куди він стрибнув і зник. Одразу ж знову спалахнуло синє полум’я і посеред сцени виникло вікно у інший вимір. Класична американська картина, - підсумувала Лєра, - дорога у напівпустельній прерії губилась у горизонті. По дорозі тягнулась розбита автівка а десь удалині виднілись дві людські постаті, які чи то йшли, чи стояли… автівка покашлялась і зупинилась, звідти лементуючи виліз сідовусий дядько і поліз під неї… дві постаті наближались.
Через деякий час дві фігури наблизились настільки, що можна було побачити що одна це янгол а інша чортеня, янгол вів чортенятко (зовсім маленьке) за руку і щось розповідав, у голосі ангела відчувалась якась ніжність…
…розмова…
- а потім ми відчинили вікна і сонячне світло пробудило їх, вони відчули нас, хоча й не бачили
- а ви не хотіли щоб вас побачили?
- бачиш, тут є така проблема, вони можуть побачити тільки коли вірять, а відчувати присутність можуть і тоді коли просто похитнуться у своїй зневірі, але, щоб побачити потрібно вірити
- а нас люди не бачать взагалі, це виходить що вони у нас не вірять?
- ні, вірячи у нас, неможливо не вірити у вас, ви наша зворотна сторона, а не бачать вас тому що бояться усвідомити що є дві сторони
дві фігури пройшли повз машину з попід якої виліз спантеличений дядько і протираючи очі від здивування побачив що машина стала чорно білою, на ній був намальований символ «інь-янь»
картинка вимкнулась і на сцені опинилось двоє постатей, тільки янгол виглядав як чорт а чортенятко стало янголом…
щось тут не пасує, - подумала Лєра… У неї назбиралось багато запитань…
тут таки й те що Сатана чомусь не встряв у суперечку цього дня.
На зручних сидіннях з хмаринок вони сиділи й пили ароматну арабіку, (без всяких збочень типу кориці, гуанапоєбеніанісу і інших екзотичних приправ)
- навіщо тобі все це? Не витримавши спитала Лєра, - вони ж потрапили сюди як і я, тому що вірять у Тебе
- а тобі не набридли чудеса щопонеділка?
- Хтозна? я ловлю себе на тому що я не знаю чому я сюди приходжу
- Ось бачиш, а я Лєр існую тільки допоки у мене вірять, отже не можу ризикувати… Знаєш можна втратити віру в стілець на якому сидиш і він зламається…
Патлаті хмарки чіпляли гребінцями гори, а спантеличена дівчинка сиділа біля філіжанки з вистиглою кавою і не знала кому вірити