Частина, що знаходиться
між
3-тою і 4-тою частинами.
Біла Леді.
«Не знаю, о чем я тоскую.
Покоя душе моей нет.
Забыть ни на миг не могу я
Преданье далеких лет.
Дохнуло прохладой. Темнеет.
Струится река в тишине.
Вершина горы пламенеет
Над Рейном в закатном огне.
Девушка в светлом наряде
Сидит над обрывом крутым,
И блещут, как золото, пряди
Под гребнем ее золотым.»
Генрих Гейне
ПЕРЕВОД С. Маршака
«ЛОРЕЛЕЙ»
Розділ 1.
«Зачем ты вновь меня томишь, воспоминаньем?
Осенний день хранил печальное молчанье,
И ворон несся вдаль, и бледное сиянье
Ложилось на леса в их желтом одеянье.»
Поль Верлен
НИКОГДА ВОВЕКИ
Світ наповнений дивними хвилями. Настільки подеколи дивними, що ти задумовуєшся над цим дивним і розумієш – а що там дивного?
Я маленька, маленька, маленька…
Так мене завжди ….. вчив. Я прийшла до берега та маленької дівчинки в зеленому там не було, лише сіра чапля ходила біля мене.
- чапля, чапля хочеш я тобі розповім чому для мене білий колір зло?
Я не пам’ятаю своєї мамки, а може її і не було. Не було. Не було… брешу я собі. Та насправді вона була, і ми разом жили, така собі молода сім’я. Та світ це немов кулька із дешевої пластмаси, ти гадаєш, що то коштовність, а потім розумієш, що біжутерія… так було із нами. Поряд із ним, мамка була сірою постаттю, яка любила Мексику, та телевізор… вона ніколи нічого не знала, вона навіть не знала який її любимий одяг, колір, запах. Вона була творінням його, а він радів, радість наповнювала його чорне серце. Він мене любив, але якось не так як інші батьки, я це відчувала.
Він був жорстоким, ні він мене не бив, а його слова, постать.
Одного разу я із друзями вирішили зробити такий маленький поход. З нами пішов Він. Якось все було напружено не так . не було чути криків, ґвалту, всі йшли немов солдати, правий, лівий, лівий правий. Ми дійшли до красивого лука на березі річки і розклали вогнище. Воно було правильне, симетричне. Кожне дривце було однакової довжини та товщини. Декілька раз хлопці пере складували поліна щоб була гармонія. Та гармонії не було. Каша була якась не така, без смітинок, комарів, вугілля, ми якось її доїли і пішли мити посуд, зуби, ноги, руки… хтось я вже не пам’ятаю Чапелько, не витримав, і це роздратувало його.
Він сказав що лише ми будемо лежачи спати а інші мають цілу ніч стояти, або сидіти. Ми знайшли велику копицю сіна, і він натягнув в сторону сіна в яке я занурилась по вуха, щоб не бачити його прискіпливого погляду.
- та пішов він. – промовив один із хлопців залізаючи на копицю. – хто він такий щоб мені наказувати?
Інші теж полізли за ним. Я бачила як посеред ночі він підвівся і підійшов до вогнища, а через декілька хвилин почула крики і світло – горіла копиця сіна і друзі втікали до річки, в когось навіть загорілось волосся. А він стояв і дивився на них…
Мені було ніяково…
Я його боялась, та він завжди посадивши мене на коліна говорив, що любить і нічого не зробить поганого. Він був добрим, та не до людей.
Але не до мене. Яка всеждаки річка величава. Не гарне про тебе казала тоді та із розірваним обличчям, то була не правда, це людина думає, що ти її рабиня, а насправід ти вільна як і вітер, як пташки і музика. Дивись Чапелько, який красивий захід сонця, коли вода заливається румянцем, перед тим як зєднатись із ним в довгий вечірній поцілунок, і потім вони стануть єдиним цілим, вода і сонце…
Я пам’ятаю той вечір коли він приніс мені червоне платтячко – це подарунок і попросив щоб я поміряла… він не вийшов з кімнати, а я плакала одягаючись. Моє незахищене одягом тіло палахкотіло під його батьківськими очима. А в сусідній кімнаті сиділа моя мама. Ось чому пташко вона для мене безколірна і болотиста, вона немов болото все в себе вбирала та воно там і залишалось, гнити на дну. Я і сама не знаю чому я торкаюсь тих споминів, тих жахів що я пережила, можливо тому, що тепер я вище від них, від просто буття, а може навпаки…
Чапелько дай мені відповідь, шкода що дівчинка так і неприйшла…
«прийшов Давид в покої до дитятка і впав на коліна і почав молитись, просити милосердя в Бога. Чому безневинний малюк повинен спокутувати його гріхи? Він не винний ,це все я у своїй сліпій похоті натворив і я один повинен нести кару за сподіяне. Прости мене о Боже, дай сил малому хлоп’яті, зглянься на нього, будь ласка. Тебе я прошу пощади, не винну душу? Не губи його, а покарай мене! Покрай мене! Ридав Давид б’ючи себе кулаками в груди і посипаючи попелом свою голову. Він клявся, молився, просив, грозив.
О, мій Господи Боже, я відмовляюсь від їжі та одежі, поки ти не змилосердишся, і дитя не одужає! Або ти меш мати дві смерті! Пройшов день і прийшла ніч, приходили вельможі до Царя, та не їв він їжу яку вони принесли, вони просили, та мовчав Давид. Він лежав долілиць на землі і просив в Бога милосердя, та Бог був не вблаганний.
Що ти робиш Боже всемогутній! Ти казав, що я вбивця, бо вбив Урію Аммонійським мечем, але що робиш тепер ти! Ти вбиваєш Безневинну душу Моїм МЕЧЕМ, моїми руками ти викопуєш усипальницю, для мого сина! Хіба ти хочеш, ще однієї смерті, щоб сотворили мої руки? Хіба не достатньо я вбив безневинних в своїй сліпоті? Хіба ти не самий милосердний і справедливий Бог не небі? Хіба не складав я то псалмі, в яких восхваляв тебе? Дійсно я оступився, згрішив, та чи заслуховує мій гріх такого гніву – смерті того хто ще не в стих згрішити? Які в він міг для тебе написав хвалебні гімни! Що і ворог би увірував в тебе? Пощади? Покажи що ти милосердний Бог І я ще більше буду тебе любити! А поки ти думаєш, я буду поститись і якщо потрібно то і помру біля ложа несправедливо засудженого на смерть дитяти.
Пройшов ще один день, туга скувала обличчя Давидове, а голод виривав сили з його тіла. Пилюка припала його порвану одіж, і стояли біля нього тарілки з їжею, та келихи з найсолодшим вином, та не торкався до них Цар. Він молився і просив милосердя, він надіявся, він надіявся, що Бог прийме його молитву.»
Розділ 2.
«- Правда ли, что когда-то, давно, пожарники тушили пожары, а не
разжигали их?»
Рэй Брэдбери. «451 градус по Фаренгейту
В давніх, прадавніх роках, на землі жили Білі Діви, вони були надприродної красоти, їх оспівували кельти, гуни, готи, германці. Вони немов примари, лісові духи блукали земними просторами допомагаючи тим х то заблукав в темряві і виводять на дорогу, предворюють прості камені на чудодійні амулети, передбачають майбутнє, втихомирюють бурі. Вони доброзичливі і бояться кольорів, хтось боїться синього, червоного, а хтось білого… і але і вони можуть бути злими і тоді вони карають кривдників, о тоді вони занадто жорстокі, але це не завжди правда…
Їм важко, їх ніхто не бачить і вони блукають разом із Сірими постатями по нашому світові, і ні з ким їм заговорити, поспілкуватись. Сірі люди у своїй гордині їх не помічають та це мабуть на краще, поганий співбесідник вийшов би із них. Поганий Втім, але подеколи народжуються дітки під знаком демона і тоді, ці істоти, яких все життя буде переслідувати горе, і які самі приносять горе, біль та навіть смерть оточуючим, бо несуть вони хрест за всіх блукаючих в темряві, можуть їх бачити. Білі Леді з’являються їм жінками чи дівчатками неземної, сліпучої краси з довгим світлим волоссям, в білому платті з мереживами, чи в чорних шатах…
В давніх літописах існує дивна легенда про білу пані та хлопчика…
Одного разу хлопчик забажав дістатись до неба. Він виліз на найвище дерево що росло в батьківському саду та до неба не дістався. Тоді він вирішив, що завтра піде до лісу і вилізе на високу ялинку і тоді обов’язково дістанеться того неба. Так він і зробив та лише вороняче гніздо він знайшов того дня. Та хлопчик побачив в далині образ гори і вирішив дістатись до неї. Йому здалось що вершиною гора торкається того неба до якого він не міг дотягнутись із тої землі.
Довго він йшов, до тієї омріяної гори, хлопчик нікому не сказав про те куди пішов, щоб з нього не сміялись дорослі. Хлопчик знав, що це погано ,але так на його думку було краще. Та він і так був ображений на батька, та і на мамку деякою мірою. Ну ось він йшов, довго йшов невідомими дорогами, лісовими стежками, а то і навпростець через ліси, річки, скелі…
І на решті він дійшов до тієї гори і забрався так високо як лише міг, та виявилось, що небо ще вище стало і до нього так далеко ,що хлопчик сів на камінь і заплакав з горя та безнадії. Скільки він витратив часу на пошуки неба а тепер, тепер коли мрія була так реальна, вона знову стала недосяжною. Та на його сльози прийшла дівчинка. Вона була дуже красивою - з яскраво-зеленими очима та її голову прикрашав вінок з анемон та гірської сон трави. Її золотисті кучері спадали на оголені плечі, розтікались по них немов пісок на долонях. Хлопчик ще не бачив такою чарівної дівчини. О, вона була не така як всі, не така, він неї віяло чистотою та білю…
Вони довго грались разом на отих високих полонинах, і виявилось, що до неба можна дотягнутись рукою, потрібно її лише простягти. Та хлопчику тепер було вже не до неба, але час, час.
Час - він завжди від нас втікає великим зеленим змієм, і хлопчик зрозумів, що потрібно повертатись, повертатись до своєї рідної оселі, яка подеколи ставала такою чужою, що хотілось взяти крила і полетіти сірим журавлем, далеко світ за-за очі, щоб не бачити отих обрізаних дерев, чи материнських очей. Чому материнських? Та мабуть тому, що в них подеколи було стільки горя, і жалю, що можна було в їх синяві втопитись…
На прощання дівчинка в білому вирішила подарувала хлопчикові декілька камінців, що підняла із трави, вони були ще мокрі від його гірких сліз. Вони прощались. Він гадав, що знову її побачить, а вона, вона бачила мультфільм про чорну курку і знало що це не так…
Коли хлопчик повернувся додому то побачив, що оті камінці перетворились на дорогоцінності, чи то гранати, чи то сапфіри Він не знав. Пройшло багато часу з того випадку і хлопчик вже став молодиком і не пам’ятав про ту Білу Леді, а роки минали. Прийшов час і гроші які він дістав за ті камінці зникли серед одягу та вина. І одного разу молодик вирішив із своєю подругою піднятись на гору, щоб під тим небом, їх тіла з’єднались навіки. Так тоді він говорив отій дівчині, тоді він їй казав на віки…
І там під тими холодними небесам, під яким їх тіла ставали єдиним цілим він сказав дівчині, що любить її, але щоб одружитись на ній то вибачай. Він не хотів сім’ї. Він не хотів, того що було в нього. Він не бажав мати дітей, щоб перед ними відповідати, відповідати за чуже життя. Він цього не бажав. Він так їй і сказав – не хочу. І знову, як багато років назад прийшла, з’явилась Біла пані.
Вона чула всі його слова, слова які він говорив тепер і ті що говорив тоді, давно коли вони кохались на отих високих полонинах посеред сольданель та гірської сон-трави. Біла леді може приходити і в чорних шатах, заквідчена квітами арніки та конвалії. Вона своїми тендітними руками зіштовхнула юнака з кручі, на яку він виліз і руками пестив сині небеса, а дівчину поцілувала в чоло, і її пекельні вуста випекли знак шестелисника на дівочому обличчі. І цей знак з’явився потім і на чолі діти тієї дівчини, яка намагалась вкрасти чужого нареченого, так само і внуки і правнуки. носили на чолі шестилисник.
Але Біла Пані була не вгамована у своїй жадобі до помсти і не пройшов і рік як вона замучила всіх рідних отого юнака який захотів досягнути руками то небо…
Розділ 3.
«- Вы - похоронщик, - сказал мальчик.
Мистер Бенедикт молчал, заискивающе улыбаясь.
- Это ваша часовня? - спросил мальчик.
- Да, - ответил мистер Бенедикт.
- И все кладбище?
Мистер Бенедикт застенчиво кивнул.
- И все памятники, и могилы, и клумбы?
- Да, - с затаенной гордостью ответил мистер Бенедикт.»
Рэй Брэдбери. «Кукольник».
Для когось сім’я це найбільша дорогоцінність на світі, а для мене – пекло. Для мене завжди світ існував в двох просторових одиницях – перший простір – простір в якому не має Батька, другий це прийшов Батько. Коли він приходив я мала підбігати до нього, і обнімати його шию коли він присідав присідав біля мене і, і, і, цілувати його у вуста…
Якби мені меча як в казкових принцах, як би до мене прийшов на білому коні казковий принц то на світі б на одне біле зло стало менше. Чапелько, чапельке, де ота зеленоока дівчинка? Мені так без неї сумно. Сумно коли тебе не помічають ,коли біля тебе лише Сірі люди, які і то тебе не помічають. Не помічають, але я є! є! є!
Одного разу він прийшов не таким, як завжди. Немов зайшов демон із пекла до кімнати, за його спиною йшли злі цверги та потворні гобліни. Немов два білі крила розвівався його шарф на шиї. Щось станеться не хороше подумала я і всім тілом притулилась до стіни, шукаючи в неї порятунку та вона була біла…
Він підійшов до мене і доторкнувся до мого обличчя кінчиками своїх пальців і холод пробіг по моєму тілу. Його обличчя стало ближче і я відчувала його хтивий подих. Він повернув мою голову так, щоб ліва щока стала перед його очима і він почав принюхуватись до моєї шкіри. Наче пес і, і, і сильно вдарив. Моє обличчя залилось червоною фарбою і загорілось наче сухі березові дрова в каміні зимою. Я заплакала, а він:
- ще раз побачу, що тебе цілує хлопець вб’ю…
і все більше ні слова. Він пройшов біля мене і його холод білої сорочки обійняв мою душу. Я боялась дихати, так і стояла із закритими повіками поки не почула, що закрились двері до його кабінету…
Зібрались на небі хмаринки, буде дощ. Страшно. Це немов теплий душ, це не мов тебе прив’язали до дерева і бичують, вирізають з твоєї спини ремінці для годинників. Ви ніколи нічого не боялись, так як я. ви не знаєте, що таке страх. Страх! Я ненавиділа ванну, я боялась. Він повільно розтягав моє тіло і одяг падав на холодну плитку, наче голово на ешафоті. Потім брав моє маленьке тіло на руки і я відчувала його солоний піт на губах і занурював у теплу ванну наповнену морською сіллю та ефірними маслами.
О, це найпекельніше, що Він міг придумати, я так думала тоді ,а тепер, а тепер зачекай чапелько вже небагато залишилось, скоро я знову побачу маленьку дівчинку, маленьку, а я що більша від неї?
Його холодні руки наповнені гелем для душу гуляли, пестили моє тіло. Вони немов шкіряні батоги шматували моє тіло, їх дотик наче розпаленого заліза приносив мені біль та я мовчала. Мовчала бо він не дозволяв мені говорити. А десь там в середині будинку забившись в куток ридала моя мама, моя болотиста неня і намагалась не чути як хлюпотить вода…
Ну ось почався дощ, як я його не люблю, не люблю, боюсь. Можливо і тепер ще його боюсь, його рук, його губ, його очей, його білого шарфу…
««Псалом 6.
Господи не суди мене в гніві твоїм,
І не карай мене в ярості своїй.
2. помилуй мене, Господи! Бо я немочен; вилічи мене, Господи, бо стривожились мої кості мої.
3. і душа моя вельми злякалась. Ти ж Господи докіль?
4. зглянься Господи, врятуй душу мою, спаси мене ради милості своєї.
5. Бо після смерті ніхто не споминати ме тебе; а в гробі хто возхвалює тебе?
6. Я втомився від зітхання мого; кожну ніч умиваю ложе своє сльозами моїми обливаю постіль мою.
7. Лице моє запалось од смутку, й постарілось задля всіх ворогів моїх.
8. Відступіть геть від мене, всі ділаючі беззаконнє! Бо Господь почув голос плачу мого.
9. Почув Господь моленнє моє; господь прийме молитву мою.
10. Всіх ворогів моїх побьє соромом і поразить їх; всі вони обернуться, і притьмом будуть осоромлені.»
Якщо ти мене почув то запали свічник в цій кімнаті о Господи мій владика і захисник. Боже! Боже! Та світильник не загорівся. Та Бог не почув голос того хто ступає по землі і робить все по Божих законах…»
Розділ 4.
«Солнце реже смеется,
Нет в цветках благовонья.
Скоро осень проснется
И заплачет спросонья».
Константин Бальмонт. «ОСЕНЬ».
Привіт. Дощ вже перестав падати ,та в іншій частині нашого світу він знайшов свій початок. Дощ ніколи не зникає як і слова, вони просто змінюють своє місце і час перебування. Тремтить комиш на березі так і колись я тремтіла під батьківським поглядом.
Ой річечко річечко, забери мене до себе забери…
Він прийшов п’яний. Я його ще таким не бачила, а він мене побачив.
Я втікала через сад, до рятівної будівлі, що свої жовтогарячі купола встромила в розхристані небесні груди, я торкнулась міцних дверей, та вони виявились закритими…
Що ти бідна душа шукаєш. Там нічого немає, лише зачинені двері, та вітражі у вікнах?
Я шукаю Бога, це ж його домівка?
Була…
Чому була?
Тому, що вона зачинена, тому що людині більше не потрібний Бог в неї тепер є Фрейд і Давінчі…
Але мені потрібен, потрібен…
Двері були зачинені, я вдаряла по них своїм дитячим серденьком і червона кров, аж до посиніння розліталась сотнями малесеньких краплинок по дереву, та повітрі. Я чула його кроки, вони були такі ж сповнені віри, як і в Ісуса коли він йшов до човна, а я, як той Петро стояла на воді і відчувала, як хвилі провалюються піді мною. Я сповзала до кам’яних сходів, не тілом, а душою, яка одягнута в кропив’яну сорочку впала сірою чаплею з перебитим крилом перед закритими дверима Божого храму.
Чому ви закриті тоді коли ми найбільше потребуємо Вас?
А чому ви приходите лише тоді коли найбільше Нас потребуєте?
- і що сучко? – вхопивши мене за волосся заговорив батько. – що ти тут шукала? Порятунку чи Бога? Тут немає ні першого ні другого!
І він засміявся, він сміявся, а я плакала, плакала своїм розбитим об церковні двері серцем…
Він потяг мене до куща калини, що ріс біля старенького дерев’яного хреста, і кинув на землю.
- молись о діво, твій день прийшов! – засміявся він розриваючи платічко на грудях.
«це подарунок»
Подарунок впав бузковим цвітом до його ніг.
- бери це до рук, а то відрубаю тобі вуха.
І я взяла оте до рук. Як мені було боляче, соромно, і, і це просто неможна передати словами, таких слів людство ще не придумало…
- а тепер бери його до рота – я не розуміла, що він від мене хоче, та він сіпнув мене за волосся і моє обличчя опинилось в густих заростях кропиви. Біль ошпарила моє оголене тіло, і я заплакала, обличчя знову на волі та його слова – я казав бери його до рота і швидко, а то знову занурю в кропиву…
Він взяв мене потім на руки і поніс до будинку, а я навіть боялась плакати. Та на порозі будинку ми зустріли маму, в неї були червоні очі, та вона стояла і мовчала, а я навіть не могла відкрити очей на другий день, все моє обличчя покрили червоні пухирці, які нестерпно пекли і боліли…
Чапелько, чапелько, чому на світ існує не справедливість, чому?
На другу ніч він прийшов до мене і скинув з мене простирадло. Я боялась відкрити очі, я притворилась, що сплю, та його це не зупинило.
Чапелько ти знаєш, що таке біль? Біль це коли тобі сильно боляче та ти не можеш плакати бо він поряд…
Немов великим ножем хтось різонув мене внизу…
Біль немов жарина яка перетворилась в дике полум’я охопило моє тіло і я так хотіла вмерти та смерть тієї ночі не прийшла, та він потім пішов. Я чула його важкі крокі і чула, як ключ повернувся в замку…
Ранком він приніс мені поїсти і поцілував у вуста, на обід теж приніс поїсти і приніс судно. Він дивися, як я, я, я пісяла, пісяла червоними кольорами. А мама мовчала. Можливо вона його теж боялась, його білого шарфа, яким він зав’язував вночі мені очі, щоб я не бачила його обличчя. Можливо він боявся мого погляду, боявся…
Та наступної ночі Він теж прийшов…
І наступної теж…
Я не витримала і однієї ночі після того, як він пішов випала з вікна, та під ним ріс великий кущ самшиту і смерть знову не прийшла, тоді я вирішила втекти…
Та не до церкви бо вона була зачинена, а до річки. До вільної леді, що несе свої бурхливі потоки до безкраїх морів, де немає його, де є Бог…
Річечко, річечко сховай мене, будь ласочка. Я чула за собою його білі кроки, кроки його білих туфель. Кажуть мені комиші, що вітри розповідали про те що він тепер одягається в чорні шати. Та це потім, а тепер я відчувала його хтивий подих і слова – маленька курочко, куди ти втікаєш? Від батька не втечеш.
Та я втекла. Я розкрила свої понівечені крила і впала до річки. Її холодні хвилі огорнули моє тіло і я втекла. А він стояв, а потім впав на коліна і почав плакати, з його рук випав білий шарф і хвилі понесли його в ранкову далечінь…
Він мене чапелько любив, любив більше всіх на світі, та я не потребувала такої любові…
Частина четверта.
Демонізм.
«Обреченно скользит одинокая лодка
Сквозь холодные воды бесконечной печали
Только небу известно все о нашем сиротстве
И обеим что связано клятвой молчание
Где, то есть острова утишенния
И спасительный берег
для того кто умел верить
Там рождаются новые звезды
И в горах расцветает миндаль
Для того кто умел ждать»
Fleur
Розділ 1.
Луріанська каббала.
«Задумав Бог створити, «щось» та не було місця, бо заповнював Він весь всесвітт. Тоді Бог скоротив себе – цим, цем ет ацмо і зявився «порожній простір», охоплений Богом – Ейн Софе з усіх сторін та не повністю був відділений «порожній простір» від Бога і проникло Божественне світло – що звалось Ор ейн софі і почався процес утворення величних еманіцій семи сефирот. Вони накопичували божественне світло і кружляли по широтам нового світу, розділяючи світ на чотири виміри, і набрались вони багато ор кйн соф і зєднались всі сефироти і виник Адам Кадмоне, і відкрив він очі, і полилось з них могутнє світло а з вуст злетів сеферот Біна, а з нлса сеферот Кетер, а з вух вилетів сеферот Шуткування. Та світло, що виходило з Адамових очей породило безліч емоніцій і виявилось воно занадто великої сили і росипався Кадмон на друзки немов глиняний глек. Частинки ж світла та плоті Адама Кадмона розлетілись по всьму всесвіту, і стали вони поживою, та здобитчю, темних ангелів, та злих сил, що панували в світах, що знаходились під «порожнім простором». Та сила в частинках була такою могутньою, що перемогла злі сили і знову злетілись відновлюючи Адама Кадмоне. Та не всі частинки зуміли віднайти Кадмоне, бо гріх, що виник при розриві тіла Адамового призвів до спотворення гармонії між добром і злом. І ходятьі по цей час Адомові нащадки збираючм загублені частинки тіла свого батька.»
Небо чорніло між старими кленами і тьмяними зірками спадали вниз водоспадом думок. Шестеро людей сиділи навколо пентаграми намальованою на могильній плиті бензином. Вона горіла синюватим вогнем високо здіймаючись в повітря. Обличчя людей було молоде і стомлене. Вони бажали побачити інший світ і покоштувати хоча б трохи влади. Вони переклонились перед володарем темряви, щоб він дав їм сили. Сили, Сили!!!!!!!!!!! Листя спадало на землю і чути було, як миші бігають в кущах бузини. Люди мовчали бо всі слова вже промовили. Вони говорили на мові вогню.
Є багато сил і багато джерел. Є багато світил і багато богів. Вір стільки, як і грибів у лісі. Та доріг моїх багацько, а до мене веде лише одна. Не все те світло, що світить вдень. Нас багато – цілий легіон. Вони читали стару книгу написану вогняною мовою і чекали пришестя демонів. Та світ мовчав і вони мовчали. Лише місяць прислухався до їх голосів. Темрява вічна. Вона була до світла і тому вона є закінченням початку. Вона наповнює тіло тим солодким холодом, що осипається перлами таємниць тобі до серця. Ти знаєш все, навіть більше від усіх. Вбий свою жінку і її серцем намалюй сім знаків демонів і ти побачиш силу темряви…Сила темряви втім, що в ній меркнуть слабі зірки і швидко згорають звичайні. Згори у темряві вогню, говорячи на мові фламуса.
«1.З цієї безплідної пустені із сталі та кеменю я підношу свій голос, щоб змогли ви почути його. Сходу і Заходу я подаю знак. Півночі і Півдню я даю знати: смерть слабким, багатсво сильним!
2.Відкрийте очі, щоб бачити, о, люди, чий розум зацвів; слухайте мене, здивовані мільйони!
3.Бо я повстаю, щоб кинути виклик мудрості світу; піддати випробуванню «закони» Людиини і «Бога»!»‡.
Світало, було вже видно перші бліді шматочки сірого неба. На краю світу жеврів вогник. Небо стікало червоними згустками прямо у великі долоні наповнюючи їх свіжою кров’ю, а вони ще сиділи і ждали, ждали його знаку.
«В імя сатани, правителя землі, царя світу цього, я закликаю сили темряви поділитися своєю пекельною силою зі мною! Відкрийте ширше ворота пекла і вийдіть з прірви, щоб вітати мен як вашого брата, сестру і друга! Дайте мені милості, про які я прошу!
Імя твоє я узяв, як частину себе! Я живу подібно звірам в полі, радіючи з плотського життя! Я благоволю справедливість і проклинаю гнилизну! Всіма богами безодні я закликаю все, про що я прошу, відбутися ! вийдіть же і озивайтесь на ваші імена, зробивши дійсністю мої бажання!»‡
Та лише холодний вітер проймав їх тіла, закручував листя в папіроси і дмухав пилюкою в очі. Занадто багато втоми, занадто багато слів і поцілунків, перевернутих хрестів та знаків. Та до кінця далеко, це лише початок. І він прийшов. Прийшов вогняним смерчем попід хрестами спопеляючи їх. Вони мовчки дивились, як полум’я з’їдало суху траву і дерев’яні хрести. Кущі калини та бузини зникали в жовтих язиках. Зникало, зникало…
«Ol sonuf vaoresaji gohu IAD Balata? Elanusaha caelazad: sobrazod-ol Roray I ta nazodapesad? Giraa ta maelpereji? Das hoel-qo qaa notahoa zodimezod, od comemahe ta nobeloha zodien; soba tahil ginonupe pereje aladi? Das vaurebes obolehe giresam. Casarem ohorela caba Oire: das zodonurenusagi cab: erem ladanahe lu ipamus: das sobolo vepe zodomeda poamal? Od bogira aai ta piape Piamoei od Vaoah! Zodacare? Eca? Od zodameranu! Odo cicale Qaa; zodoreje? Lape zodiredo Noca Mada? Hoathahe Saitan!»‡
В несамовитій люті палав вогонь, а вони танцювали, а далі крики, стони і втеча. Вони втікали по вулицях старого міста немов за ними гналось все зло світу, і слова перереслідували їх: «Ee-lah-sah vi-vee-ah-lah pay-ray-tah! Sah-lah-mah-noo bah-lah-tah, dahs ah-cah-row oh-dah-zoe-dee boo-sah-dah, ode bay-lee-oh-rock-sah bah-lee-tah: Dahs ee-noo-see kah-oh-sah-jee loo-sah-dah-noo ay-mow-dah: Dahs oh-may ode tah-lee-oh-bay: dah-ree-lah-pah ee-ay-hay ee-lah-sah Mah-dah Zoe-dee-low-dah-ray-pay. Zoe-dah-cah-ray ode Zoe-dah-may-rah-noo. Oh-doe kee-cah-lay Kwah-ah: Zoe-doe-ray-jay lah-pay zoe-dee-ray-doe Noe-coe Mah-dah, Hoe-ah-thah-hay Sigh-tahn!».‡
Було важко дихати і відчувалось, щось чорне за спиною від якого по спині бігали мурахи. В темряві можна зустріти самого себе. Вулиці розходились і переплітались. Вони рухались у просторі і простір переливався через їх долоні. Вулиця впала на них з неба і провалила в темряву. Там місто. Місто в світі зла. Все в чорнобурих відтінках смерті, чорнопопеляста трава шурхотіла об їх підошви. Пилюка зависала в повітрі старими метеликами і немов в повільному сні спадала на потріскану землю, яка своїми бурими вустами блага про воду. Її мучила спрага і вона ледве ворушила великим із бородавками язиком.
- Води!!!
А навколо темрява і видно десь там в далечині сіріють постаті людей, людей вогні. Вони, як легіон підходили до них, мовчки у своїй величі. Це їх світ – світ мертвих. Вони йшли, і тіні падали перед ними на коліна, і просили води, та вони були горді. Горді у своїй величі. Тікати, сховатись, але куди, де? Навколо все з нічого, з пилу. Десь там в кінці степів є ліс він нагадує просто склад із дровами, та все одно ноги самі туди несуть. Пилюка піднімається в повітря і зависає завісою. Перечіплююся за якусь гілку-кістку, Їх тут багато, і падаю на землю. Вона тверда, як граніт. Розбиваю до крові своє тіло. Воно тепер мені не потрібно. Піднімаюсь і духом лечу до лісу. Все глибше і глибше я захожу в країну де панують вогняні постаті. А вони вже близько. Вони, як ті гієни, підбирають кожен мій крок і складають в торбину. Кожен мій крок це частинка душі яку я віддаю цій мертвій землі. Віддаю…віддаю…Де всі? Де Буратіно? Я їх не бачу!!!! Я сам серед чорного королівства і я відчуваю на вустах солодкий поцілунок смерті. Він немов стиглий персик стікає по вустах додолу. Ідоли – посеред лісу стоять великі кам’яні баби. Витесані невідомо ким. З їх вуст стікає людська кров, а під ними в їх старечих ногах лежить мале дитинча без голови!!! З порізу стікає бурштинами та гранатами стигла кров. Вона не винна і має смак жіночого молока. Я п’ю цю кров і відчуваю, як щось в мені прокидається, якась нова сила до цих пір не підвладна мені. Кров обпікає мені язик і лоскоче ніздрі. Вона благодаттю розтікається по моєму тілі, і я забуваю про вогняних постатей, і про свій світ. Я в повному екстазі падаю в чорну траву посеред сухого лісу, і великим очима дивлюсь на відсутнє небо, і гублюся серед його пустот…
Поле і серед поля купа піску і старих черепів які під палючими променями сонця потріскались і пожовтіли. Пісок і навколо спека. Де всі? Де Барабаш і Анелька? Де вони? Чому він сам на розпеченому піскові стоїть із не прикритою головою? ЧОМУ!!!! мовчання, і лише тихий вітер переносить із однієї купки пісок на іншу. Кампец і що потім?
- Потім смерть - почув він тихий голос за спиною.
- Ты кто?!!! – закричав Буратіно, та піски мовчали.
Він потопав у піску, його ноги чалапали по жовтому хромові. Небо стікало вичавленим лимоном на потріскані губи і все крутилось в меланхолічному снові…
- Потім смерть…
Почув він знову голос, і знову нікого біля нього не було - просто навколо пісок.
- заебалы!!! – орав Буратіно – Задрали!!! Виходи и поговорим кому после смерть, только прогреблюсь…
Бурратіно зачепив ногу за іншу і впав у пісок. Він заглиблювався в жовті води Стікса. Він помирав. Оце він відчув і обкуреними мозгами прикинув, що треба щось робити бо піздєц!!! Він кидався серед вогню, а піщинки невблагально лізли до рота і вух. Він захлинався піском, дихав піском він став піском. Він потім зрозумів, що він і є той противний пісок, сипучий і безногий. Він просто мільярд піщинок силіцію і все!!!!!!!! Хтось став над ним. Він його не бачив бо не мав очей, але відчув його тепло. Воно було пекуче – він горів.
- Привіт , я просто той хто може тобі допомогти. – говорив хтось до піску. – Звичайно ти можеш мене слухати, і ні, та в дійсності вибору то в тебе, і немає, куди може втекти пісок із пустині?
Він сміявся і його сміх сильно обпікав моє я. хоча я і сам то вже не дуже розумів, що із себе представляє це Я, та все-одно його сміх мене дратував.
- Мовчиш, а в принципі ти вже німий, - він знову посміхнувся і набрав в долоні трошки піску. – болить?
Він сипав піщинки які спікались в його руках, а вітер піднімав їх високо в повітря і звідти кидав на землю. Я відчував, як щось від мене забирають не питаючи на це дозволу.
- в тебе є вибір – говорив незнайомець, який мабуть присів, тому, що почало сильніше пекти. – один, це і надалі залишатись піском, або…
Мовчання. Він не договорив, та я вже зрозумів, що прийму його другий варіант.
- я тебе можу відпустити, але ти візьмеш із собою сірих людей, це мої слуги. Вони будуть виходити із твоєї душі у ваш світ, щоб трохи забрати барви життя, їх у вас і так багатсько, а тут їх майже немає. Так що вибирай… я розумію, що це важкий крок, та часу у мене не так і багато. Говори!!!!
Він простяг руку, я так думаю, в мою сторону і посеред піску з’явилися старі вуста, які прошепотіли згоден…. І все, все, все, все
- А потім, Потім смерть…
«- А зачем ты идешь?
- А почему мне не идти?»;
Він лежав в старій придорожній ямі, і дивився в небо пустим поглядом. Спершу з’явився фон – він був синім, чи сірим, а потім білі шматки і тоненькі гілки. Напруживши очі він побачив світ. Світ був немов розхристана шльондра і хтиво ворушив свої звабливі опуклості. В голові німці штурмом брали Сталінград, десь далеко чулись вибухи і гуркотіння танків. Біля нирок пролетіли винищувачі, сильно пострілявши сечовий. Спазми привели трохи до тями, підвівшись накарачки якось виповз із ями і впав. Хотілось пі-пі, але не було сил підвестись.
Трохи полежавши він знову поповз до якогось дерева. Обійнявши стовбур потягся до неба, та завдяки спазмам в низу тіла, з крутився і впав на грішну землю. Він лежав повергнутим колосом, скинутим ангелом. Все ж таки він випісявся міцно обійнявши дерево, він посміхався, скільки людині мало потрібно для щастя!!!
Земля плавала під ногами і вигиналась, як дівчина на простирадлах, а далі невідомість. Де він? Оце було питання на яке він намагався знайти відповідь. Та де там. Легше було створити нову секту вірників чим зрозуміти де він знаходиться. Біля дороги Барабаш знайшов калюжу де і помив своє гарю покрите обличчя. В голові танцювали рок-н-рол і грали на барабанах. Як він опинився серед поля оточеного сосновим лісом? Навколо ні душі, тишААААААААААААА. Слова сплітались в голові утворюючи нові синапси.
- Де я!!!? – загорланив Барабаш і повалився на землю.
Так приємно було лежати серед трав, де ромашка дурманить голову а материнка убоюкує стомлене тіло.
- трохи подрімаю, а потім рушу далі. –промовив сам до себе Барабаш.
Він думав над тим, що вони наробили, вчора на кладовищі, і страх проймав все тіло, як споминав свій страшний сон. Просто жах одним словом. Що вони наробили? Що ми наробили? Вирішили погратись в сатаністів. Він не думаючи помацав хрестик на шиї та замість нього пальці натрапили на щось холодне і більше.
- Що за фак?
Він підніс «це» до очей і побачив сірий камінець із бурими плямами. Його пройняв страх, а якщо то був не сон? Його скрутило і він струганув біля себе. Блювотиння було якогось рожевого відтінку. Він не хотів вірити в те, що міг пити дитячу кров!!! Його знову вивернуло аж до кісток. Жах. Жах!!!!! Кричало в душі. Кричало…
Він скачався трохи до лісу і досить вдало розмістився між коренями старої груші, що своїм боком навалювалась на землю. Звідки тут взялись груші? Думав Барабаш роздивляючись жовті плоди, що висіли над його головою.
«Книга Сожженных Писаний
Где находят приют погибшие души? Не в землях Дильмуна пребывают они. И тесно им в семи крепостях преисподней. Кто укажет им тропу в Сумерках - там, где мир исчезает, как плоть в пастях чудовищ.
Есть тайны, такие, что земля не удержит того, кто познает их. Есть слова, проклятые с первых дней творения; Имена, забытые давно, чья сила разрушит столпы и оборвет дыхание всех живущих навеки. Об этом молчат трусливые жрецы и ни словом не обмолвятся псы-предатели. Но придет час, когда все будет раскрыто и Бездушие сменит жизнь. Аллаанн! Таков закон, и не простится должникам, не уплатившим сполна Губителю, и боящимся утратить рассудок от чтения заклинаний, и укрывающим людей и животных от положенной жертвы. Не простится защитнику, но нападающему простится. И если царь не осмелится топтать подданных копытами коней своих, то не быть ему царем. И если не слушает он чернокнижников, стоящих у трона
(на древнеарийском языке)
о! Alhaen! Aussum!
О Ты! О Непревзойденный! Слава»;
Розділ 2.
Ранком важко вставати, особливо після дози. Болить голова, але потрібно йти на факультет.
Холодна вода змила втому, очі від хлору почервоніли і почали пекти. Не вистачає часу, щоб поїсти. Поїм на факу.
Збираю речі і вибігаю на двір. Сідаю в маршрутку, і вдивляюсь на пішоходів, що без журби йшли. Вони спішили, а куди? Чорт го знає.
- добрий день Василь Іванович.
- Вам теж. – відповів я дівчині, що сіла поряд мене.
- Сьогодні будемо писати контрольну?
- Ні, на слідкуючій парі. – забормотів я у відповідь. – я дочитаю останню тему і тоді буде контрольна.
- А автомати будуть на екзамені?
- Це все від вас залежить, якщо контрольну добре напишете і не буде багато енок, і є оцінки по семінарах, то будь ласко, хоч кулемет.
Маршрутка зупинилась і ми вийшли на вулицю. День був похмурим, а можливо він для мене завжди такий. Важко дивитись на реальність через оп’янілу свідомість.
Фак наш колись був жіночим монастирем, а тепер це хімфак. Як мені набридло читати історію. Нафік це мені здалось. Я завжди хотів бути фізиком, але батьки порадили йти на історичний. От я і пішов.
Старі двері випинають на тротуару.
- дякую. –промовила дівчина проходячи у відкриті двері. Я немов вимерлий джентльмен. Іронічно звучить.
Та нічого. Все наше життя іронія.
Продзвенів дзвінок і всі пішли на пари.
- добрий день. –промовила авдиторія.
- Вам теж. – відповів я студентам. – сьогодні у нас тема – запорозька Січ. Її історія та функціональне місце в державотворчому процесі України..
Якісь дивні студенти, все пишуть, що я говорю, а якщо це моя фантазія. На другій пів парі, вирішив зробити перекличку.
- Броско?
- є
- Попович?
- Є
- Дятлов?
- Борик.
- Є
- Кого то би ще перевірити? А Варгала Є?
- Ключ вийшов, він зараз прийде.
- Прийде ? - здивовано перепитав. – його і так майже немає на факультеті.
- Він із дівчиною розійшовся. – заговорив зал.
- А кому тепер легко? – запитав я авдиторію. Та всі мовчали. – добре я ще під кінець провірю, можливо хтось дійде..
Та він не дійшов, його збила машина…
Прикро, але він помер… так колись померла і моя жінка. Ми їхали в автобусі, і тут п’яний володар тойоти підрізав нас на повороті, Ми впали в річку. Багато було поранених. Моя жінка зламала собі хребет, і розбила голову, рятуючи нашу доньку. Вона померла, і помер тоді мій дух.
Я жив по інерції, по інерції і помру.
Я вже не витримую.
Не
Гуляв із донечкою набережною, якась дура хотіла стрибнути у воду, та передумала. Ще наговорила, ніби її переговорила в цьому моя дочка. Та вона від народження німа!!!!
Виявилось світ плоский. Занадто плоский. Чому на світі так багато не справедливості? Комусь все, а комусь *** в чоло?
Бог зробив нас помилковими. Занадто багато дав нам свободи. Останнім часом я перестав вірити в існування Всевишнього. Я сам тепер вирішую кому жити, а кому померти. Бог вже старий ми йому вже набридли і він забив на нас по повній програмі.
Я не вірю в його справедливість після того, як він забрав від мене останнє, що було мені дороге – маленьку доньку…
«Дворяни зажурились. Вони бачили, що слабне їх повелитель, а Аммонійський цар наступає на підмогу своєму місту, яке взяли в осаду воїни Йоаба. Хто захистить Ізраїль від поганів, хто візьме меча в руки і поведе військо на підмогу Йоабу? За ким підуть воїни якщо помре Давид? якщо помре цар, то прийде братовбивство і темні часи прийдуть до синів Божих.
А часи проходи, а малюку все гірше і гірше ставало і бачив Давид, що син його помирає, і не в змозі він йому допомогти і ще більше він заридав, що аж задзвеніли келихи в гостинній, і позбігались всі слуги та вельможі до царських покоїв. Давид стояв на колінах притуляючи до своїх грудей малюка. Він заколисував, його і співав тихим голосом колискову, на його маленьке вушко, сльози котились по сильному суворому обличчю Царя, вони котились по чорні бороді падаючи на килими…
Цар плакав і плакали всі слуги разом з ним бо жаль був в них великий в серці, бо сильно любили свого царя…
Вечір тихий і сумний стояв в палатах царських, не було чути арфи, та сопілки, лише тихо горіли лампади, та світильники на стінах, кидаючи жовті язики на шматочки темряви спопеляючи її чорні барви. Хто принесе спокій в ці покої? Хто забере весь біль, що солоним морем розтеклося по палацу, в цих темних кімнатах, безвихідь виростала гіркою лозою, і лілії не цвіли…
Впав місяць до долу і прийшов день та нічого не змінилось в покоях Давида. Він проводив ніжно рукою по обличчю порізаним болем, маленької дитинки. Він плакав і співав пісні про те як вони разом будуть скакати на коні, і вітер буде розвівати їх волосся. Він співав, а в світильниках закінчувалось масло і світло поволі згасало як і життя малюка.
На сьомий день почули слуги дикий крик, не мов шакал завив в палатах їхнього царя. Вони кинулись до царя, а він стояв на колінах притуляючи мертве тільце до серця, і піднявши голову до неба завивав, та так, що серце розривалось від того крику сповненого неймовірним болем! Він ридав, ридав і всі зрозуміли, що дитя померло…
Вельможі стояли не мов мертві і навіть не знали не гадали, що тепер буде, що? Йому принесли воду, і омив батько тіло свого сина, а потім натер пахучими маслами і одяг в золоту парчу свою дитину. сльози котились по Давидовому обличчю, та він поцілував мертві вуста і ніжно поставив малюка на ложе, прикрасив його білими трояндами та пшеничними колосками і вийшов…»
Розділ 3
«Сірість духовна і темні світи
Полонили уяву, життя і думки
В темряві світло і звук в німоті
Відімкни мої старечі замки
І побачиш красу далеких морів
Стовпи впадуть перед тобою
Ти повелителем станеш чортів
поб’єш ти всіх в нерівному двобою…
Лиш відімкни мої замки
Лиш випусти мене
Лиш відімкни мої замки
Лиш випусти мене!!!
Краплини фарби на полотні
Зплелись в єдиний унісон
Краса лише одна в імлі
Це дикий сон, сон, сон…
Як крила в небі білі і далекі
Солодкі я тобі віддам вуста
Як ті чужі лелеки
Ота твоя краса
Лиш відімкни мої замки!!!!
Лиш відімкни мої замки!!!
Лиш відімкни
Відімкни
Мої замки!!!!»
;;;;
Розділ 4
«если ты хочешь любить меня
полюби и мою тень»;;
«... Там, высоко - нет никого
Там также одиноко, как и здесь»;;;
Я СИЛЬНИЙ. Так всі думали. Таким я хотів, щоб мене бачили. Не зламним, сильним. Я той хто може вирішити все. Все. Я жив, жив своїм ВЕЛИКИМ сценарієм, який сам і написав. Те що я думав, про що мріяв здійснювалося. Крок за кроком, хвилина за хвилиною я ставав писаним героєм…не собою… чужим…
«А тишину пронзает словно нож
Далекий вой… Чужой…»;;;;
Хто я насправді? Хто ? це залишиться тайною, яку я поховаю там далеко де ходить плем’я сірих.
Я проклятий. Проклятий самим собою і це найгірше, що може бути на цьому світі. Тихо. Лише листки білих хмаринок коки зависають нитками на вістрі голки. Світ розчиняється в маленькій дозі, а доза в тобі. Ти – СВІТ. Ти володар тайни яку так довго шукав. У тебе є своя фортеця через яку не можуть перелізти сірі люди. Високі мури і хрести. Всюди хрести. Вони не пускають у замок. Я тут захищений і можу насміхатись над сірими людьми. А може вони насміхаються наді мною?
Знову таємниця…
Я всесильний. Жбурляю зірки в темноту обпікаючи свої проколоті пальці. Сиджу на простирадлі білому і втикаю собі голки від капельниці під нігті. Шкіра пробивається під стальним вістрям і червоні краплини крові виступають маленькими бусинками на кінцях голок. Глибше, глибше. Чую як рвуться тканини, як я стаю чимось більшим, а кров стікає по руках вниз обнімаючи стиглими лозами винограду, ягоди якого переливаються спілим життям. Болі немає, ще одна голка проходить під самим нігтем. Я бачу її силует напівпрозорості. Ніготь в кутках піднявся і між тріщинами шкіри я бачу ніжні смужки крові… я прокручую голку і язиком злизую свою кров. Вона тепла і трохи солодка. Своєю густотою вона мене сп’янила і кинула в хаос персиків, де я немов ангел літаю на крилах, що виросли на спині, на тому місці де я втикав велосипедні спиці. Я махаю ними і піднімаюсь вище неба, а там нічого.
- Боже ТИ ДЕ?!!!!
Та навколо сірість порожнеча, яку я сам створив. Я сам, я знову пролетів небо. Занадто високо літаю, як для смертного.
Занадто багато хочу волі. А вона мені так потрібна. Світ мене зв’язую шматочками ланцюгів, приковує до дна корабля і я йду на дно. На дно. Я потопаю в рутині життя – встав поїв , пішов на роботу, прийшов поїв, трахнув жінку і знову спати, коло, колесо для хом’ячків. І сам прикол втому, що ми самі посадили себе в це дурне колесо. Коловерть буденності. Краплина згущонки у водах Тиси. Вічне на тонкій нитці кокаїну, вигинається чорною кішкою і втікає, втікає від мене далеко за обрій. А я не знаю туди дороги. Великі клени розляглися біля дороги. Їх гілки покручені і старі молять Бога про дощ. Вони помирають без води. Та води немає. Можливо їх ніхто не чує? Чи це мої глюки? Вони рухають спраглими вустами, і сухим листям.
Сухим, як, і я. вітер підхоплює мене із землі, і жбурляє в придорожню канаву. Розсуваю комиші, а там старенька вуличка і в кінці я бачу кав’ярню. Як смачно пахне кава. Я йду до неї по вологій траві, а навколо чути гуркіт підсвідомості. Ось я поряд. Відкриваю старі двері. Та вони закриті. На них висить табличка – при вході залишайте свою душу в камерах для схову. Дивлюся навколо та бачу лише гроби. Свіжі із вишневої деревини. Відкриваю той, що ближче до мене і кидаю туди свою душу, що нагадує бомжа. Беру молоток і цвяхами забиваю кришку. Двері самі відкрились коли я підійшов до них. Сірі люди сидять за столиками і п’ють дешеву каву. Сідаю поряд за столик. До мене підходить темна тінь і запитує, що я бажаю.
- Кави, а що ще у вас може бути?
- Будь, що – відповіла тінь.
- Щастя.
- Твоя душа на нього не потягне…
- Чому?
- Дешева біжутерія…
- Тоді чорної кави, хоча зачекайте, скільки це буде для мене коштувати?
- Два дні і сорок вісім хвилин. – відповіла тінь.
- Гаразд. – відповів я.
Тінь пішла, а я залишився сидіти за столиком розглядаючи стіни кав’ярні.
Голка заходить в епіцентр великого пальця, кров виповзає червоним змієм, таким солодким і гріховним, ням, ням…
Солодко…
Нарешті принесла моє замовлення. Кава гірка, але випиваю до дна. Як скоро закінчилась кава. Може мені ще чогось замовити?
- можна біля вас? – запитала мене сіра постать.
- Звісно.
Ми сиділи і дивились один на одного. Його сірість поглинала мої кольори. Я відчував, як втрачаю смак до життя, а в обмін, отримував втому, втому до життя, апатія до всього, навіть до руху…
Він мовчки пив каву, а я читав газету. Мені принесли чай, та він був трошки гірким на смак дитячих сліз. Я пив та сльози залишались на вустах. Я відчував весь біль дітей, кожна краплина розповідала про свого власника. Біль вихорем пролітав по моєму тілі, рвучи всі струни душі. Я бачив маленьких, обідраних і голодних дітлахів, які і з протягнутою ручкою стояли біля вокзалу і просили грошей. Вони були самотні, як дикий птах, якому переламали крила і поставили в золоту клітку. Їх погляд, настільки відвертий, без лукавства, та брехні стікав коштовними камінцями сипався в мою душу. Я не зміг, не зміг їх повернути, просто не зміг. Я не хотів, щоб дітлахи плакали, не бажав. Не бажав. Я обіцяю, що не дам дітям плакати!!!!
- о де ти моя маленька донечка? Може тобі із мамою буде краще на небі чим із зі мною на землі. Не знаю. Можливо…
Я хотів заговорити із сірою людиною, та ніяк не міг на це наважитись…
«слезы падают в чай
но чай нам горек без слез»;;;;;
В нього були сумні очі, але наповнені гордістю. Я не зміг випити чай до кінця. Солоний присмак все життя переслідував мене. А людина в сірому пішла. Я так і не наважився, з нею заговорити. Все розчинилось і кавовою гущею стекло в каналізацію. Як той паперовий кораблик я стікав разом із нечистотами. А десь далеко грала музика
«Все, что будет, я забуду
Это - сон чужой
Только снова кружит ворон
Над землею, надо мною...»;;;;;;
Розпатланим поглядом, тупо дивлюсь на стіну де приклеєні шматки із різних світлин. Кидаю шприц, немов дротик і він попадає прямо в розп’яття. Шприц, як маятник коливається на голці – вниз, вверх, вниз, вверх, вниз… поки не впав на брудну підлогу. Чую крик, павука. Потрібно його покормити. Потрібно підвестись, а для цього треба провести межу між мною і світом, між реальним і не реальним.
Важко. Душа не бажає прокидатись, чи то я просто її забув в ящиках для схову? я не пригадую, щоб виймав її із гроба… не пам’ятаюююю…
А пісня продовжує лунати у моїх вухах:
«Рухнул мир, сгорел дотла
Соблазны рвут тебя на части
Смертный страх и жажда зла
Держат пари...
В темноте рычит зверье
Не видно глаз, но все в их власти
Стань таким, возьми свое
Или умри...»;
Розділ 5.
«Дремлет за горой
Мрачный замок мой.
Душу мучает порой
Царящий в нем покой.»;;
Я шукав роботу то в газетах, то в об’явах. в оголошені знайшов повідомлення, що потрібен працівник для соціальних робіт. Пішов. В кабінеті сиділа довгонога дівчина і сочно смоктала карамельку. Мені аж якось стало не пособі. Вона подивилась на мене томним поглядом ніби міряла мій пеніс і видно прийшла до якихось висновків.
- сідайте.
- Дякую. Я на рахунок оголошення.
- Добре. Пишіть заяву.
- Як заяву? А може ви мені розповісте, що від мене потребуєся?
- Навіщо? Завтра підете на співбесіду і вам все розкажуть.
Я взяв анкету і почав заповнювати. Вона прицмокувала язиком і це смоктання нервувало мене. Воно мішало думати над запитаннями, я гублявся у її вустах…
В кімнаті було жарко. Кондиціонер здох, і висів скоріше для бутафорії на стіні ніж для охолодження. Під маленькими струмками стікав по моїй спині. Її вуста рухались спілими шматочками нектарину і я нічого не бачив. Я матюкався в душі і посилав її до чорта. Та видно вона їм вже надоїла, і вони її не забирали. Я відчував, як її язик торкається карамельки, обнімає і кінчиком вона водить туди сюди, туди сюди. Лиш чути шуууууууууууу, і смммммццсммсммсмс. Воно мене нервує. Нервує!!!!! Я хочу встати і впитись в її соковиті шматочки червоностей, в їстись, погрузнути зубами у м’яку серцевину нектарину, щоб сік стікав по губах терпким ароматом. Вона слідкувала за мною пекельним поглядом, спокусливо проводячи рукою по грудях. Я зламав ручку, і не винно попросив нову. Вона встала і підійшла до мене. Її юпка була настільки коротка, що я гублявся в побаченому, я не ненененнененененнен….
Таке зі мною було вперше. Я хотів її, я хотів накинутись на неї, і кохати, ґвалтувати її тіло, кусати, і рвати руками її вуста. Піт краплинами виступав на обличчі. Вона була настільки близько, що я побачив шматочки її попелясто коричневих сосків.
- ну…
почув я її голос біля свого вуха. Я повторив ну і не витерпів. Я зім’яв її своїми руками і кинув на стіл. Ручки, листки, записки, візитки, часи – все летіло вниз, на підлогу. Я рвав її одяг і впивався в її вуста. Я насилував своїм язиком її рот, а руками тіло. Вона горіла і пручалась піді мною, та це ще більше мутило мій розум. Я кусав її соски, зубами відтягував і потім пускав. Я входив у її пекельне лоно обпікаючи головку, вона поглинала мене, поглинала в себе, я помирав у пекельних обіймах і знаходив себе у складках піхви. Все гублялось, і втрачало образи, я втрачав себе, і кінчав. Кінчав, а вона мене немов ту карамель смоктала і прицмокувала. Мені ставало огидно і соромно. Я закрив очі і марево зникло. А може то було не марево? Ми не дивились один одному в вічі. Я залишив заяву на столі і мовчки вийшов. Вийшов так і не подякувавши…
Я йшов вулицею до дому і говорив собі, що це останній раз. ОСТАННІЙ!!!! Я більше не буду зраджувати Інні. Не буду…
Наступний раз я прийшов на півгодини раніше. Чого я чекав? Не знаю, або не хочу признатись собі. Я всю ніч кидався по ліжку і навіть автоматично кохався із Інною. Не знаю може вона і зрозуміла та я ні. Мене трясло коли я відкрив двері. Вона якраз прийшла. Не я, а вона підійшла до мене і сильно стиснула мій пеніс. Він порсався та випручавши мене із кабінету ми попали в туалет.
Я не бажав її, та тіло саме накинулось на неї заштовхавши мою підсвідомість далеко, в самий темний куток моєї душі. Каплі крові виступали під її нігтями на моїй спині. Вона тепер рвала мене на шматки. Тепер вона мене ґвалтувала прямо на унітазі. Вона кусала мій пеніс і я не мов змія крутився навколо неї, але яка насолода. Я розслабився і розчинився в насолоді я плавав на її тілі тліючою вуглиною, яка ось-ось загориться із новою силою…
Постукав і відкрив двері.
- заходіть директор вже давно на вас чекає – почув я холодний голос.
Я сидів і слухав директора. Він мені розповідав, як фосо бути провайдером. Що їм потрібні комунікабельні люди, та таке інше. Перед моїми очима літали білі лебеді в позолочених коронах, сурмили в срібні труби і звідти вилітали зграйками величезні купюри із американськими президентами, вини взявшись за руки бігали по кабінетові немов першокласники, яких вчителька повела в парк на екскурсію. Вони бігали і співали пісні третього рейха. Про надрасу, про мир на всій планеті ,про все сильну магію доларів, та дівочих принад. Короче мене поручили якомусь козлу – продвинутому у цій сфері спеціалісту.
Ми пішли у бар. Я мовчки, боячись підвести очі на секретарку, пройшов в коридор. Я сидів і пив каву і слухав ідіота. Мене від нього вертало.
- ты слушаешь рок?
- А що? По мені, що не видно?
- Просто .
Короче козел. Виявилось, що то ніяка в ****у не соцробота, а ходити із сумкою по вулицях і будинках запихаючи гидотний товар людям.
- пошли.
- Добре.
Ми знайшли якусь дурочку і козел підійшов до неї. До неї він заговорив на українській мові, а зі мною говорив Козел по руськи!!!!!
- Я представник фірми Ел – Жі. У нас діє унікальна пропозиція – 2 в одному. купіть праску і ви безплатно отримаєте часи від Ел – Жі. За ту ж саму ціну? Запитаєте ви нас. Ні! Відповімо ми! За меншу! Знаєте скільки коштує праска у магазині?
- Так…
- А у нас всього за 55 гривень і без ПДВ і плюс(+) часи на батарейках (батарейки додаються теж безкоштовно (LongLifE)).
Вона купила барахло яке можливо через пару днів поламаються. Дура.
- ну, видишь
- Що бачу?
- Продашь 10 единиц, и ты достанешь 100 гривен, а за каждую следующую ты достанеш по 5 баксов. Посчитай, сколько ты заработаешь!
- До ****и.
- Как? Я тебя не понял
- Іди ти на *** із своєю роботою, я дурити людей не буду! Я не буду НАЖИВАТИСЬ НА ЧУЖІЙ ТУПОСТІ! Ти поняв?!
- Успокойся!
- Я тебе руське гівно так заспокою, що зуби будеш нести у своїй сумці.
- Піздєц!
- Ты думаешь, что такой крутой?
- Що погрожуєш?
- Но тебя самого так поломают, что не зубы, а ребра будеш собирать.
- А ну!
І розмахнувся кулаком. Він масно пройшовся по обличчю залишаючи кривавий слід. Ніс пропав із обличчя, залишивши невдалий прототип. Я бив його по голові, по вухах і по яйцях, а потім пішов залишивши його лежати на театральній площі. Ніхто навіть голосу не підняв на захист козла. Я йшов злий на весь світ і на себе. Я не був укачаним, а просто коли я злився то немов ставав зовсім іншим. Мені важко було себе стримувати, щоб не вбити. Я не контролював себе. Пам’ятаю, ще в садку коли мене обізвали дівчинкою, який я був тоді злий! Я дівчинка? Ну і що, що в мене довге волосся. У мене дідик Бандеровиць і такі козли закатували його на смерть. Йому відпиляли ноги і кинули у камеру стікати кров’ю. Вони ждали що дідик видасть інших. Та не тут все було. Він сам себе задушив руками, а я буду терпіти?! дозволяти із себе насміхатись маленьким масонам?! Ніколи!!!
Я взяв лопатку до піску і що сили вдарив малого в шию. Лопатка переламалась, а я все бив і бив, поки весь не був у крові. Я рік пролежав в лікарні, але потім мене випустили. Я ріс і росло зло в моїй душі, я ставав злим. Коли помер батько. Його якісь козли збили машиною. Тоді пішли репресії проти греко-католицьких пасторів. Він виступав проти Православних чмирів. Та все-таки він помер після єпископа. Я тоді цілу ніч пролежав у батька на могилі і питався Бога чому він не захистив свого воїна. Та Бог мовчав. У славу Божу була його смерть говорив Мамчин брат. Він теж був священиком. Та як я потім дізнався він перехрестився. Я його ненавидів. Мама казала, що його винити не можна бо він має сім’ю і дітей. А наш не мав?! Де Божа справедливість?! Чому Бог його не накаже?! Я зневірювався у Богові, і вже не міг зрозуміти за, що батько помер! За кого????!!! Я перестав вірити у Бога. Якщо Бог не бачить, що твориться значить йому пофік на нас, лиш би ми йому служили.
Я йшов вулицею, і спогади чорними воронами пролітали перед моїми очима. Я зі злості вдарив смітник. Я був злий. Дуже злий.
Я прийшов додому, а дам мене ждала Інна. Вона говорила, краще б вона мовчала. Я сильно її побив і ліг в ліжко. Я довго спав. Коли проснувся її вже не було вона пішла до батьків.
Ми одружились на другому курсі і вже як два роки живимо у мене на квартирі. Квартиру ми отримали, як компенсацію за шкоду яку нам нанесли репресії старої влади. Смішно. Так якби квартира могла замінити Батька!!!
Я відкрив холодильник, а там ні ***. Прийнявши душ я пішов по новому оголошенню. Я не шукав Інну, і не збирався просити в неї пробачення. Вона знала на кому одружувалась і я їй говорив, що не можу себе контролювати коли знервуюся, а тоді вона бачила, що я на грані вибуху і продовжила доставати. Кричати, що я її не люблю і найшов собі другу. І звідки жінки завжди знають, про те , що ми їм зрадимо?
День почався хорошим. Я нарешті знайшов роботу продавця в супермаркеті. Буду продавати спортивне спорядження.
Інна буде рада. Нам тепер потрібні гроші. Та навіщо вони нам? Оті копійки.
Інна на другий день прийшла до мене. Вона повернулась!!!! Я її засипав трояндами, і весь вечір носив на руках. Цілував і обіцяв, що ніколи більше не буду її бити. Я не винуватий в тому, який я є. я втрачаю себе і майже нічого потім не можу пригадати із того, що роблю в припадку гніву. Я їй розповів про нову роботу. Вона сміялась і плакала. Мадонна Жалю. Так я назвав картину яку намалював і подарував їй на день народження. Вона сиділа оголена серед жовто багряних троянд і плакала сміючись над своїм трагічним життям.
Я її розумів, як їй важко зі мною. Мені теж важко, я можу вибухнути будь коли в будь який час. Коли я зрозумів, що наші стосунки стають серйозні то втік в гори. Я місяць прожив на Чорногорі. Піднімав руки до Бога, щоб він мене вбив, щоб забрав в пекло на муки. Я обзивав Його і проклинав. Я скакав на полонинах підчас бурі і лазив у дощі по скелям. Я майже нічого не їв і не пив. Я проходив по 50 км в день, я помирав, помирав, та все-таки не помер. Я не витримав і зірвався. Я спустився в село і передавив з десяток курей в одної бабки. Я рвав зубами їх шию і випльовуючи пір’я, пив кров. Я смоктав її. Вона гарячим потічком стікала по стравоходу. Я п’янів від запаху свіжого м’яса.
Я кусав і це було найбільш солодке і смачніше, що я їв у своєму житті. На крик курей вийшла старенька бабка. Їй було важко ходити і вона спиралась на палицю. Хребет вигинався дугою і досить великий горб танцював у неї на спині. Вона підійшла до мене. Я голий у порваному одягу весь у пір’ї та крові, рвав руками на шматки тіло курки і кидав собі в рот. Я скалив свої зуби по яких стікала чорно-червона кров. Вона сіла біля мене на старе дриво і погладила по голові… Я рвав зубами. Вона кричала і пручалась, та гірка кров була на диво така п’янка, а тіло хоча і старе, та це БУЛО М'ЯСО! Я облизував свої вуста і цілував бабчині, а її очі такі стали великі і стільки в них було мудрості, що я не витерпів і в стромив в них свої пальці з не обгризеними нігтями. Як крик може пестити душу, о ви це ніколи не відчували. Тепло розлилось по тілу і дві грудочки всі в крові лежали на моїх брунатних долонях. Їх сірий погляд заколисував мою душі.
- колобок, колобок, я тебе з’їм.
І летять дві кульки, що колись було їм ім’я – очі, прямо в мій великий рот. Чав, чав
Вони розтікаються в роті холодцем і бібчина мудрість, наповнює моє худе тіло, я тріпочу на вітру. Я лечу синичкою в сірім небі, я вільний, я ситий, я сповнений старечою мудрістю. Я Бог! Я ВІЧНИЙ!
А вона дивиться на мене порожніми очними ямочками, вона мені ними посміхається, спокууууушує
І я накидуюсь на неї. Я жадаю її тіла, її ЛОНА!
УУУУУУУУУ
Світ танцює дикий хорор, розливаючи кров на землю. А я в божественній знемозі хитаюсь над тим, що називалось бабкою
ХХАААА! Ха ! ааааа!!!!…
Я закричав відганяючи бажання на неї накинутись і плачучи впав на її груди. Вона мене гладила і заспокоювала. Вона ледве йшла і вела мене до свого будинку. Я завжди запитую себе, звідки вона мала силу, щоб мене на собі потягти в будинок і перебороти у собі страх. Вона мене помила і закутавши поклала в ліжко, як мале дитя. Вона співала мені колискову і молилась…
Я майже нічого не пам’ятав про 30 днів, що я провів у горах, без спальника і палатки. Мене бабка відходила і повернула до життя, та одне їй не вдалося – повернути мені віру у Доброго Бога. Я бабці по ремонтував дах на будинку, огорожу. Вона говорила, що не треба та я всією душею прагнув відячитись їй. Це були найщасливіші дні мого буремного життя. Тут я знайшов тишу і дістав хоч на мить душевну цілісність. Можливо потрібно було тут мені і залишитись, доглядати бабку. Та я не міг забути те, що мене огорнуло тоді коли я в перше її побачив. Я не хочу робити бабці боляче. Та чи зможу я побороти свою чорну частину іншим разом.
А якщо ні ? що тоді? Що?
Вона розпитувала про мене і одного вечора розповів Бабці чому я пішов в гори. Через декілька днів до Бабки приїхала Інна. Вона плакала і просила, щоб більше я ніколи її не покидав, навіть тоді коли мені буде так важко, що все…
Ми одружились у тім селі. Я слухав, що говорив священик. Хороші слова…
Виявилось, що то Бабка послала їй телеграму в університет і вона приїхала.
«Непрерывная война уже две тысячи лет
Хочется верить, что ее давно нет
Но она стоит рядом, у тебя за спиной
В дырах-глазницах холод стальной
Непрерывная война в наших сердцах
Мама, я не помню голос отца
И свинцовый рассвет начинает наш день
Все хотят умереть, но всем немножечко лень»;;;
« Бог не послухав мене. Все, кінець. Боже ти ніколи не розумів мене. Ти ніколи не зрозумієш людей. Ти поклав для нас занадто високі рамки. Не може людина бути таким праведником як ти хочеш! Спустись на землю і одягнись в наше грішне тіло і спробуй дотриматись своїх законів. Чи вистоїш ти все життя і словом, і думкою не побажати чужу жінку. Не спокуситись на її чарівні принади. Чи стримаєшся ти, щоб не скуштувати її солодкого лона? Та Бог продовжував мовчати, тоді встав Давид і покинув кімнату дитятка свого, і помився він чистою водою, і надів на себе новий одяг, а потім наказав слугам принести йому по їсти бо вельми був голодний. Здивували вельмож поведінка свого царя, і запитали вони в нього: « що то значить? Коли дитя, ще було живе і дихало ти побивався з горя і нічого не їв і не пив, а коли воно померло то вдягнув нові шати на себе і їж м'ясо і п’єш вино за бенкетним столом?
- слухайте же мене мої слуги – заговорив Давид наливаючи новий келих вина собі – коли дитя було ще живе була надія в моєму серцю, що зглянеться на мене Господь Бог і тому я плакав і постився. Та Бог був не вблаганий, і не відвів меч своєї кари від мого сина, а тепер дитя мертве, навіщо мені тепер поститись і плакати? Дитя мертве, сльозами та молитвами я його не поверну назад. Прийде мій смертний час і я побачусь із ним, я прийду тоді в його шатро і будемо разом бенкетувати тоді, та він до мне не прийде.
І були здивовані вельможі Давидовими словами.»
Розділ 6.
“Земля холодна і німа падає на стелю,
Плаче серце в мертву жменю!
Серце в могилі навіки зотліло,
Темрява цвяхи у душу ще живу втикає...
Чути крики із гнилої домовини!!!
Та Життя саме в тобі зникає -
Рветься на волю серце дитини,
Рветься і крик виліта з потойбіччя,
Мертвими нотами і на світ вилізає;
Чути мертвих – бійся, бійся!!!!
Де світло?!! Немає!!
Приспів:
Темряви ноти лізуть у горло,
І зорі зникають, і гаснуть вогні
Тіло в могилі самотньо подохло
Дайте крові, крові мені!!!!!
Рветься і стогне в ночі
На місяць холодний душа
Кров закипає – хрест у руці
Ти плоть чужа - не моя!!!!
І в темряві світлих світлин
Стеля вогнями падає в ніч:
У роті ж присмак – полин
І в крові корито старе, як і піч....
Хрест з омели долоні мої обпікає,
Важко дихать у сирій землі.
Тіло мертве моє оживає
І Чути шепіт: у змії
Зуби довгі виростають...
І Кров стікає по мертвих вустах,
І Тисячі сердець в мить оживають
А В темряві в сірих, прісних снах
Ходить в сутані Чорна смерть....
Та Тільки шепіт одягу, і ніч
І пташки крик теть-теть!!!
Воскресне серце! наче сніг!
Приспів:
Кричить дитина в чорній землі
Та Монах стоїть і молиться.
І сріблом горять Хрести в імлі
О Боги чому ви німі?! а серце злиться!
А в небі Місяць блідий висить
І Земля дрижить і піт стіка...
Голос дитини в темряві вовком кричить!!
І В монаха кров до ніг втіка;
Кажани в темряві вінки сплітають
Із чорних ниток буденного життя
І Пісні про смерть і про любов співають,
Я крові хочу – кричить маля!!!
Приспів:”;;;;
День почався піздець погано, якась стара баба мало не довела мене до дурки. Майже півгодини потратив на неї, а вона сказала, що можливо прийде пізніше, бо тепер вона нічого і не бажала купувати, а просто так цікавилась.
Стою і дивлюсь, як охоронниць грає у квейк. Смішно грає на самому слабкому рівні і то не може пройти третю арену.
Як мене всі і все задовбало. Зам директора думає, що до нього за десятим разом доходить то так і до всіх. Душно, пилюки за багато у повітрі, а може повітря замало в пилюці? Піду покурю...
; Куди йдеш? - огризнувся зам, або як ми його прозвали “собачка.
Пройшов хто він мені такий, аби йому відповідати. Пішов він...
їдкий дим залізає в легені виганяючи звідти пилюку. Робота в супермаркеті призводить до отупіння - “чим мужу допомогти?”, “бачу вас цікавить ця модель?”...
; Чому вам не сподобалось продавати спортивний одяг? - запитав директор коли я прийшов на співбесіду.
; Надоїло. Стаєш роботом і компи я краще знаю ...
і ця робота надоїла. Ходжу пішака кожен ранок на роботу. Байк продав, аби купити обручку, а тепер потрібно просто на їду. Рутинна штука. Одного разу повертався пізно додому із магазину і побачив оголошення, що потрібні гітаристи для нового гурту... Наступного вихідного я пішов по оголошенню...
«о не плач моя кохана, подивись, які прекрасні я приніс тобі лілії. Подивись на сонце, як воно сміється і посилає промені до нас, щоб нам було добре. не сумуй, сум з’їдає твою красоту і ти старішаєш, в нас ще буде багато дітей, той хто забирає той потім і віддає. Я знаю, ти його любила, моя туга була ще більшою, за твою, і молився Богу щоб він проявив милосердя, та він забрав від нас єдину відраду нашого життя, а тепер в десять разі більше має віддати нам.»
Розділ 7.
«На живность и на падаль
Спадает свыше луч,
А над лучом сияет
И пляшет радуга.
И я пою о Свете,
А Света смотрит вдаль -
Вдали летает ангел,
Целясь из рюмки в нас
Божественным огнем...
И мне тепло и сладко
Смотреть на то, как мой
Летает ангел!»;;;;;
Забутись в темряві старих будівель, поміж вікон в середину дерев’яної підлоги. Десь там між шматками паркету сховатись і чекати
Чекати. Чекати
Чекати коли тебе знайдуть. Знайдуть твої думки. Самотність бузковим цвітом зацвіла. Її аромат роз’їдає душу, кидає в коловерть нереального. Потрібно чекати. Навіщо? Навіщо боротись із вітром за шматочок повітря, як що і так його не дістати. Навіщо жити? Думати, любити? Самотність виринає ізнову зникає десь там за обрієм. Як важко! Важко, коли образи брешуть, коли надії зникають, коли сама тиша зраджує!!!!! Розбиваю повітря відносин, навіщо вони мені. Мені потрібна самотність – п’яна самотність. Закрити долонями очі, щоб не чути крики тиші і кричати, щоб посипалось скло на отих вікнах, в яких я бачиш у тебе.
Себе. Себе
Своє голе і не охайне я. я не такий!!! Чому? Пилюка набивається в рот і вульгарно дряпає ніс. Чихаю. Невпевненість розсіюється та чи надовго? Надовго? Скрипить стеля. Це моя стеля. Колись давно не було стільки слів. Самі жести, рухи, темрява. Близькість тиші мене дратує. Хочу розірвати руками серце та не можу його знайти в понівеченому тілі. Всюди порізані вени з яких витікають слова. Зупиніть їх!!! Зупиніть!!! Дивне відчуття порожнечі. Моя порожнеча більша від порожнечі будинку. Хоч трохи без слів. Трохи відпочити. Трохи…
Та все міняється. Будинок осипається стиглими сливами. Солодкий сік стікає по пальцях коли стискаєш сливу. Вона із хрустом розчавлює ся показуючи себе із середини, а там
А там. А там
А там я
Сиджу під паркетом і говорю нісенітницю. Закриваю вуха долонями і кричу, кричу на небо, на зорі, на двері, на будинок. Кричу та ніхто не чує, що кричу. Я завжди знаходжу себе і самотність. Себе я знаходжу в темряві, самотність в собі. Вона завжди танцює серед старих дубів. Коли ти до мене прийшла, о, солодка і люба самотність? Може тоді коли не стало моєї ніжної Лореаль? Чи тоді коли зникла остання людина дорога моєму життю? Чи ти була завжди поряд зі мною. Я люблю слухати самотність. Вона чимось нагадую старі платівки AC//DС. Так і хочеться взяти каменюку, почепити її на ноги і стрибнути у море…
Я не можу сховатись від себе і від самотності… від дивних споминів, навіть морфій не допомагає, в малих дозах…
Самотність, що бузковим цвітом зацвіла, вона увібрала в себе твої риси жіночності, в неї такі ж самі зелені очі, і маленький ротик кольору спілої калини. Вона приходить і з нею приходить біль втрати, я не можу забути тебе, не можу жити без тебе, без твоїх солодких обіймів і весняних пахощів твого прекрасного тіла. Я не можу без самотності…
Образи розбиваються переходять з однієї площини в інші, об’ємність стає плоскою, а плоскі об’єкти стають об’ємними. Лише одна самотність не змінюся. Лише від неї не можу я заховатись, ми наче інь та янь, протилежні паралелі, які існують поки існують обоє, це наче поняття добра і зла. Зло не може перемогти і знищити навіки-вічні добро, так само і добро тому, що тоді зникне поділ на теж саме зло і добро… так і ми стобою моя василькова самотність. Поки я живу живеш і ти. Як я не можу без тебе так само і ти без мене. Скільки болі ти б мені не приносила, але все одно ти будеш моєю. Самотність…
О, де ти тепер моя люба і мила русалка?
Хто дивиться в твої зелені очі? Хто цілує твої калинові вуста? Бог? сміх… просто дикий сміх, іронічний і не живий…
Вітер перебирає стару покрівлю. Його гомін заспокоює. Тихо. Під ніжним шепотом вітру я засипаю. Сон приходить і ніжно як мама цілує в чоло. Очі закриваються і я засинаю, а потім…
А потім….
А потім…
Таж сама самотність із абсентом і пустотою… Пустота і самотність… Самотність…
І під мелодію морфію пливеш в далекий світ де існує Рай в білі ромашки, і сині фіалки, де небо зелене, і співають журавлі, де старий бандурист сидить при дорозі весь припорошений гіркою пилюкою, і втомою, старечими пальцями перебирає струни мелодійної кобзи, і тужливим голосом співає, як добре жити на землі, як гарно жити на землі! ЯК ПРЕКРАСНО ЖИТИ НА ЦІЙ ЗЕМЛІ!!! ЯК РАДІСНО! ЖИТИ! НА БОГОМ ДАНІЙ ЗЕМЛІ! ЯК ДОБРЕ ЖИТИ!!! ЖИТИ! ДОБРЕ!!!
А ти в старенькому човнові склеєному із коробок від сірників продовжуєш пливти у світ добра і вічного світла, де панує радість і всі сміються, немає суму, мовчання, зла, і самотності…
де на горі посеред білих хмар стоїть золотий храм в якому живе добрий бог, і цей добрий бог не забирає дітей від тих в кого вони не плачуть!!!
Розділ 8.
“ — чертят впустили — сказал он со злостю в голосе”;;;;;;
Страшно. Іній падає на голі плечі обпікаючи своїм неймовірним теплом, чути як темрява дряпає за вікном скло, ссссьььь-міьььььньвіньью важко дихати, повітря димиться і стає густим як старий персиковий мармелад. Втомленими губами ти перебираєш його грудочки намагаючись знайти ще їстівний ковток повітря.
Руки потіють і болять, немов тисяча голок встромились в кістки, і біль вирує в голові, крутить пальці, вигинаючи з них корейські ієрогліфи, а. ноги викривляє в різні сторони, наче фломастери, які нагрівають над вогнем свічки, вони коптяться, а потім починають димітись, чути плавленою шкірою, це мої ноги...
Боляче, щось страшне сидить на грудях і облизує обличчя липким язиком. Його слина тягуча, і холодна, маленьким драглями вона залишається на моїй шкірі, вона на запах смаженого оселедця, мене нудить, від неї, мені боляче, я хочу померти та смерть не приходить, в істериці кидаюсь із ліжка на підлогу, та підлога стає сковорідкою, яку тримає щось велике в руках над вогнем І поливає мене оливковою не рафінованою олією…
Слова застрягли в сухому горлі і дряпаються наче кошенята яких забили в каструлю і підвісили над вогнем. Страх він немов холодне лезо, що ріже твоє я. Твоє ...
Тіло кидається в агонії. Олія нагрівається і кипить, обпікаючи мене. Очі сльозять, хоча їх тепер в однині, лівою стороною я прикипів до металу, і піднімаючи обличчя моя права сторона захотіла залишитись на сковорідці. О, боже, ти ДЕ? Яка не стерпна біль. Обличчя витягується і шкіра з на пів жареним м’ясом відходить від кісток. Від болі б’ю кулаками по дну пекельного утвору, обпікаючи їх до крові. Сміюсь і в нестерпному танці починаю кружляти по металічній поверхні… тебе викидують знову на ліжко у вигляді піджареного бекону…
А В кімнаті темно…
Настільки темно, що ти відчуваєш її вагу, але біля тебе є ще щось, щось. Руки закам’яніли і непідвласні розуму. Відчуття безсилля вриваються в твою оселю і весь порядок зникає, ти стаєш маленьким хлопчиком, який стоїть на колінах перед іконою на столі, а за тобою стоїть батько і великим шкіряним ременем б’є по спині. Біль пронизує твоє маленьке тіло, на спині з’являється рожева смужка, яка покрити малими лініям крові яка просочилась через розірвану від удару шкіри ,і знову біль, і знову жар проноситься по тілу спопеляючи розум. Руки дрижать і з дитячих очей падають гіркі сльози прямоо на ікону… та ікона мовчить, а за спиною стоїть батько який б’є…
Підвестись і Встати, включити світло, але як? Я не можу встати!!!
Хочеться перехреститись, але воно не дає, кожної ночі воно стає сильніше, зліше, страшніше. Серце калатає, як збісне. Я чую, як кров гупає в голові — гуп, гуп, гуп! Легені свистять, їх щось сильно здавило. Лише чути, як виривається повітря із носа. Око горить немов в нього накидали жарин. Втікаю в сон, але там я на його території. Там величезні двері, які неможна відкривати і я повертаюся...
А там воно стоїть із великою сковорідкою і посміхається…
- ти що не спав? – запитав Барабаш.
- ****ец одни ужасы. – відповів Буратіно.
- Давай приходи завтра на цвинтар, будемо малювати «вогняні руни», може щось і вийде.
- Не хочу.
- Що не хочеш? – затарабанив Барабаш.
- Нужно ли это вообще мне.
- Як? Ти що охуїв!!! І після всього, що ти пережив! Ти так говориш?! Ти його бачив, ти бачив, що це все реальне, його потрібно багато про що розпитати. Ти же Сатаніст!
- Был…
- Як то був? – ти що боїшся? – ФУ, трясогузка!
- Заебал!!! – закричав Буратіно. - я приду, но в последний раз. Понял?
Барабаш пішов, а Буратіно сів за столик і замовив велике пиво. Бачив його, ще раз побачити. Він його вже раз бачив і більше бачити не хочеться. Це страшно і його сни з’явились після того випадку, але він прийде, можливо він впаде йому до ніг і попросить, щоб воно більше не приходило, то він – допоможе.
Нерви здавали, а попереду випускні екзамени. Вечоріло коли Буратіно переступив поріг цвинтаря…
Цвинтар був дуже старий, порослий гірчаком та ожиною. Кропива досягала майже людського росту . він вийшов на поляну. Там його вже зачекались. Це він побачив на їх обличчях.
- нарешті. – промовила чорноволоса дівчина.
В неї був в носі пірсінг і проколоті вуха в декількох місцях. Волосся немов пір’я ворона спадало на плечі локонами, а очі, що за погляд, який вилазив на світ з під повік і чорних тіней під очима. Вона тримала в руках папіросу і нігтем, чорним як гагат скинула на могилу.
- на випий – подав Барабаш, якусь брудну склянку з під фанти.
Він взяв і випив. В шлунку запалав вогонь і так скрутило що його сни мало не стали реальністю. Удар і на спині з’явилась смужка…
Буратіно сіпнувся всім тілом і рукою торкнувся своєї спини, пальці були в крові.
- а ну покажи – заговорив Барабаш.
- Смотри, если желаеш. –
Буратіно зняв чорну футболку, і обернувся до публіки спиною. Йому було і само цікаво, що там?
- ого-го! –вирвалось в Барабаша – а ти казав кошмари, ужаси, з таким ужасом і я б не виспався.
- Хочеш, могу одолжить – процідив скрізь зуби Буратіно.
- Хлопці не кип’ятіться – зарепетувала дівчина – ну що може почнемо. сідай
Він сів біля Вампірочки, а Барабаш почав акуратно набирати в шприц якусь нехарь з ампули. Вампірочка перша скинула драні джинси, оголяючи праву ягодицю. Буратіно помітив, що на ній були тоненькі чорні трусики і попка була засмагла, і апетитна. Ням – ням і звідки її відкопав Барабаш. Він завжди легко находив красивих дівчат. Хто вона йому, дівчина, чи знайома? Барабаш протер шкіру ватою і вколов. Шприц сьорбнув і речовина пішла в тіло. Шкіра почервоніла і напухла на місті уколу виступили краплини крові. Вампірочка притиснула вату на місце уколу. Прийшла моя черга. Було боляче. Барабаш не знав давати уколи, хоча наркоман із стажем;. починало перти.
- хочеш – промовила Вампірочка простягаючи самокрутку.
Слова розтягувались як нагрітий голландський сир, між її білими зубками. Барабаш, щось викрикував, махав руками і поливав могилу бензином. Якісь пентаграми, тетраграми, хрести. Двоє хлопців повитягало по хрестах із сусідніх могил і перевернувши повстромлювали в коло.
- Adeus, into no nea – ventricosa…mollis…cordi solstitialis…cyanus et noncsns de semper capillaris ot nitida – Rex… serotine. Flame, flava, Fiavella. Aegyptiaca dactylos pungene…or, ormus dura Flamus; ;
Я вже нічого не чув і не бачив мене понесли темні води Стікса. Його кидало аж під хмари, викручувало ,вивертало і він знову падав, відкриваючи білосніжні крила, помах і він летить, між хмарами і зірками, все вище і вище, немов Ікар. Та несподівано вогонь вдарив в обличчя. Вогонь взявся ні звідки, він просто з’явився і все ,все обпік, спалив крила і пір’я.
Тепер Буратіно падав обсмаленим вниз, вниз , в темряву, яка почала виникати там де колись букв цвинтар, лише деякі слова ще горіли
Flamа, Flame, Flamus.
Їх дим брудними пацюками розбігався в чорно липкій темряві. Він впав, впав посеред саду із яблуками. Важко підвівшись Буратіно озирнувся. Сад нагадував казку, дерева немов зійшли з її сторінок, такі красиві і по дитячому наївні, але, було одне але, на тих деревах висіли люди. Мертві люди. Яблука наливались кров’ю, вони пульсували немов серце.
- хочеш яблучко? – запитала Буратіно – незнайомка.
- нет, благодарю. – промовив він у відповідь.
- Ти впевниний – її вуста відкривались і закривались, такі солодкі і вогняні.
Кінчик рожевого язика торкався білих зубів, пестячи та голублячи їх. Вона була красива, але було в ній ще щось, і це щось притягувало його до неї, немов кота до миші, а може навпаки…
- не… - його слова пропали в страшному крикові, який був наповнений не людським болем.
Хтось в середині лісу дико закричав і від цього крику осипалось все зелене листя з дерев і яблука в пали до низу. Вони падали у високу соковиту траву, і немов наступила буря – вітер закружляв по саду ламаючи гілки, закрутив повішениками наче каруселями, все плавало і кружляло в пекельному танці перед його очима. Грім пронизував небо коли розбивалось яблуко об землю і червона кров, гаряча наче м’якуш гранату чи папаї. В ній грала веселка і теплий димок піднімався з неї, ятрив ніс і шлунок. Так і хотілось впасти на коліна перед отими кривавими ранами і пити кров як пес – зануривши язик, і відчувати тягучість і її тепло, солодкуватий присмак наповнює рот, а ніздрі лоскоче густий аромооксамит…
Але сильніший крик, немов кричало не тіло, дух вирвався із середини загадкового лісу. На цей раз крик був на стільки сильнішим, що з дерев попадали навіть повішеники.
Крик вирвав з оціпеніння Буратіно. Він підвівся на ноги з густої трави і попрямував в протилежному напрямку від жінки. Він чув, її останні слова: «не бійся це Одін»…
Буратіно вийшов на поляну і ноги чи то від втоми чи то від страху підкосились і він впав у високу траву. Він на хвильку закрив очі, а коли їх відкрив то побачив себе посеред великого залу, де сидів він і біля нього сиділо воно. Буратіно бачив себе так ніби глядач який дивиться фільм по телевізору і водночас він був, стояв перед Ним.
- сідай. – промовив Він а його очі так і світились, горіли пекельним вогнем.
- Спа…си..бо – простогнав Буратіно. – но
- Ні яких але!
Людина тихо стогнала, лежачи на великому столові. Одна нога вже була майже об’їдена і тепер лише декілька шматочків червоно-бурого м’яса і сухожилків залишились висіти пожовані і потім виплюнувші назад на рожево – жовтих кістках. Черево було розрізане і на зрізі було видно сало із тонесенькими рожевими жилками під шкірою. Буратіно взяв простягнутий шматочок м’яса і поклав до рота. М'ясо було тверде і солодкувато-солоне. Воно було ще живе, і кров наповнила його рот. Чужа кров, тепло, гіркувате і наповнене болем життя. Він проковтнув майже не жуючи м'ясо і шлунок так заверещав, що віддало до рота кислятиною.
- запий – промовило воно і піднесло йому кухля.
Буратіно набрав повний рот рідини. Вона була тепла і смердюча, вона гірчила смаком і щось мале, дрібне повпивалось в язик, і, і, і
- ти що!!!! – закричало воно – це свіжа кров! Сьогодні лише позбирав від грішниць! В ній ще живі дітлахи!
Його так скрутило, що аж зігнуло а потім з його рота витікало, все, що він їв, пив цього дня, а малі ембріони звисали з язика наче аптечні п’явки!!! Буратіном тіпало і крутило…
- перестань – почув він голос.
Перемагаючи своє тіло він встав, а перед очима стояли маленькі ще не зовсім сформовані діти.
- навіщо ти прийшов до мене?
- Дайте мне по….кой – ікаючи промовив Буратіно.
- Я?!!!! – закричав він і полум’я вирвалось з його рота - хіба я тебе чіпаю?
- ….о….н…о …..о приход…ить ..ко …м..не.. в но…чь…ю.
- І це все?
- Дааааааааааааааааааа
- Тепер воно буде до тебе приходити частіше і на довше, воно буде тебе заставляти пити кров і їсти м'ясо втоплеників.
- Нет!!!
- Так!!!!
Він сміявся і лише дим вилітав з його рота, Буратіно плакав впавши на коліна. Він благав, він просив, він облизував Його ноги.
- віддай мені свою душу…
- что? – через сльози за питався Буратіно.
- Вона і так вже моя і пам’ятаєш браму? Відкрий її ще раз, але назавжди і ти будеш вільний, вільний! ВІЛЬНИЙ!!!
- О, знову!!!
Барабаш знайшов серед лісу кам’яних Баб і сів біля них.
- чому? Чому тих кого я знаю і люблю, ті хто зі мною спілкується помирає? – запитав він баб.
Але баби мовчали, лише кров знову з’явилась на круглому камені…
а навколо
« но рассматривать особенно было нечего;
вокруг пустинно ,словно
все вымерло»; ; ;
«і кохались вони потім цілу ніч, з новою силою прокинулось їх кохання і немов молодята вони сміялись і цілувались заливаючись густим червоним рум’янцем. Він ніжно пестив язиком її перси, а вона…
Вони літали взявшись за руки по синьому небу і ходили серед Едемового Саду зриваючи з дерев соковиті плоди. Він цілував її найпотаємніші місця, а вона його…
Немов в рожевих мріях плавали їх стомлені Любов’ю тіла, він зривав білі бутони лотоса і заплітав їх в її пишне волосся, чайки літали над їх головами і співали зажурливі пісні, і благодать Божа спустилась на них з неба, і тяжкою стала Бетсаба.»
Розділ 9.
«Ночью входят призраки в чертог
Ночью воскресают смерть и чудеса
Ночью голод трубит в черный рог
Ночью опадают даже небеса.
Крик безликий на устах сгорел
Каменные лица эпоха эскулапов
Ночью их предел, смерть – их удел
И в дом чужой входит армия трупов
Только Кости шуршат, и стонет земля
Только Серые люди – ангелы без крыл
Впусти, впусти, сладко просят тебя
Ты врата, закрытые Петром вновь отвори
Ночью входят призраки в чертог
Ночью воскресает смерть и голоса
Ночью голод трубит в черный рог
Ночью опадают даже небеса
Ты сам среди костей – гробов
Огонь сжигает крест за крестом
Спадает в ночь - Омана пьяных снов
И режет тьма стальным ножом
И по лицу, и по твоим рукам
Как по тропе войны приходит Серый Дон!
Молись о Человек своим богам!
Твой день пришел – Армагеддон!»;;;;
Їх називали демонами. Одягнуті в чорне вони носили на обличчі знак темряви – чорні вуста. їх називали апостолами Темряви. Немов тіні вони блукали вулицями старого міста, лише чорні шарфи та плащі тріпотіли на вітрові. Вони не носили перевернуті хрести та пентаграми. Вони носили більш старіше – козяче копитце на чорному шнуркові. Обличчя бліде і великі, сумні очі, в яких спалахує демонічний вогонь.
Тихо, лише чути шепіт нічних метеликів за склом, а там темрява. Темрява.
Вони любили темряву і вклонялись мороку. Ніч пора найпотаємніших бажань і пристрастей. Апостоли Темряві вклонялись коханню у всіх його принадах та солодощах. В коханні народжувалось зло. в коханню день ставав темрявою, і морок розкривав свої чорні крила і пекельним легіоном кружляв в небі над апостолами.
Вони сміялись із сатаністів, що перетворились на сліпих фанатиків, вони створили собі образи та еталони, а темряві не потрібні обряди, не потрібні слова, лише бажання, лише любов. Шепіт тихих крил, на підвіконнику, а там на вулиці посеред нічного декадансу світить старенький ліхтар, сторож і спостерігач людського життя.
Шшшшш. Лише шматок шарфу промайнув біля нього. Шшшш.
Вони бігають на перегонки із сірими постатями, вони їх бачать і чують їхні крики самотньої душі, та лише в самоті ти починаєш цінувати ближнього. Ти розумієш вагу любові, та тепло лагідної посмішки.
Немов вампіри вони рискають по вулицям сонного міста, заглядаючи в кожну шибку, закапелок…
Вони шукають тиші, любові та насолоди. Вони не малюють знаків, вони є самі знаками. Ключами до темного царства, де вічно панує солдкочорна ніч, і воїни морока, переможно ведуть закутих в кайдани світлоносців.
Шшшш. Тихо вітер пестить бліді обличчя, закриває стомлені повіки і тихо заколисує тіло. Шшшшш…
Стара бруківка така приємна на дотик, язик торкається холодного каміння, злизує маленькі краплини вологи, сльози темряви які зникнуть під променями нестерпного сонця. Не впевненими рухами малюють вони на стінах чорні тіні самотності, такі подібні на художників.
- Апостоли темряви. Насолоджуйтесь тим малим часом, що я вам подарив! Насолоджуйтесь!
« Йоаб перемагав і падало вороже місто, за містом, його караючий меч сіяв смерть і вогонь. Тисячі рабів Йоаб розпинав, спалював, живцем закопував в землю найсильніших воїнів ворога залишаючи саму голову над поверхнею а потім біля них розпилював пилкою до дерева їх жінок чи, дітей на дрібні шматки. Пройшли довгі осінні місяці і народила Бетсаба сина Давиду. Дитя було подібне на маму, але очі були від батька, такі самі горді, і наповнені силою і славою. Давид довго думав над іменем сина і одного вечора спостерігаючи із свого даху за заходом сонця вирішив його назвати Соломоном. Дитя росло і кращало на очах, від нього віяло мудрістю. Та дитя сподобалось не лише батькам , а і Богу, і знову Він возлюбив Давида.»
Розділ 10.
«ти бачив… наш вогонь. Він – як чорна блискавка, він все крушить – гори й скелі. Він дерева палить, т тільки не світить і не розганяє темряву. Це вогонь для нас…»; ; ; ;
Мертве обличчя і темні хмари. Все закінчується і повертається на свої місця втомою, навіть дим від не спалених речей.
Я сидів і слухав Аттілу, що говорив про музику, про те що хоче зробити групу. Він, його брат і Барабаш заснували групу, але потім вирішили зробити проект більш професійніше. Барабаш запросив свого друга Буратіна і по оголошенню прийшов я. Мені вони подобались. Кожен був особистістю, хворою, але був. Аттіла був фанатиком християнства. Фламус занадто багато пив, Барабаш був наріком, а Буратіно був унікальною постаттю, від нього віяло містицизмом і холодом. Він не відносив себе ні до сатаністів, ні до християн, чи атеїстів. В нього була своя філософія, філософія темряви – Апостол Темряви. Він навіть декілька пісень написав на цю тему «Ночью входят призраки в чертог» та «сірі світи», що ввійшли до складу нашого майбутнього альбому. Барабаш теж не впізнавав свого друга. Він говорив, що Буратіно не був таким блідим і не красив губи гуталіном і нігті чорним лаком. Він був веселим і не таким філософом.
Смішно, але поряд Аттіли я не виглядав старшим. Він якось вище був всіх в нас духовно. Його тексти спершу були прості, а потім понесло філософією, дехто після першого нашого концерту, говорили, що ми змінились. Знайомий братів вирішив про спонсорувати наш перший альбом і ми дружньо почали творити…
Мене звільнили з роботи і тепер я шукав де можна дістати гроші. Інна чим більше я грав в гурті ставала холодніша, немов чорна кішка пробігла між нами. Щось назрівало – холодне і далеке, я вже відчував його запах, запах прілого сіна…
- слухай Буратіно, а т и не можеш говорити на українській мові?
- тебя это сильно харит?
- та щось таке.
- ну та поебись
- що ти сказав?!
- а то что слышал! А меня может бить парет украинский язик
- а тебе ніхто не просив приїжджати на Україну!
- я не выбирал место жительство! Это родители захотели здесь жить! А говорю я на русском потому, что он мой родной! Это ты можеш понять!
- якщо ти живеш тут то і говори на нашій мові!
- я на экзаменах разгавариваю на украинском! И тебе это просто не понять. Ты в чужом краю, понимаешь в чужом! Тебе нравится говорит на украинском? А если приедешь Россию то что москалем станеш!? Га?
- ні.
- это почему же нет!
- не буду я говорити на руській!
- А почему тогда тебя харит мой язык?
- забули.
- Забить то легко, но думай перед тем как строит нацызм…
Мене звільнили з роботи і тепер я шукав де можна дістати гроші. Інна чим більше я грав в гурті ставала холодніша, немов чорна кішка пробігла між нами. Щось назрівало – холодне і далеке, я вже відчував його запах, запах прілого сіна…
Маленький букетик незабудок купив у бабки на вокзалі, думаю Інночці сподобається. Їй будуть сині квіти пасувати до очей…
Йду вечірнім містом і так подеколи припікає, що аж хочеться повіситись на якомусь ліхтарю, щоб вітер гойдав твоє тіло, а мотузка бриньчала від твоєї ваги. Та це лише бажання, бажання…
Місяць зависає над головою не доїденою булочкою, невже ми отак і будемо все життя жити! Б’ючись і цілуючись? А потім, що потім. Колись я думав, що після смерті ми маємо Рай, а тепер – повна порожнеча. Навіщо ми живимо на цьому світі, Дарвінова теорія відповіді не дає, пройдуть мільйони років і люди зміняться. А я залишусь народжений в муках, в муках і помру. Та я не хочу померти! Не хочу! Бо не знаю, що після смерті. Можливо і нічого. Смерть. Смерть…
Дійшов до нашого будинку, там на третьому поверсі живимо ми із Інночкою, та світло не горить в наших кімнатах.
Можливо вона вже спить.
Не діждалась мене, або
я щось
не те зробив
і її не має
в дома.
Не
В
мене…
Без неї буде так самотньо, що незабудки полетять до кошика із шматочками нечистот, та пилу…
Замкнене коло і подеколи я починаю розуміти дивну філософію Буратіна. Він каже, що лише в самоті можна віднайти істину, кохання, що тоді ти починаєш цінувати речі, посмішу, невимушені рухи коханої людини. В дрібницях заховане наше щастя. Та я не такий, я хворий…
Боже! За, що?!!
Смішно.
Давно коли батько ще був живий я за Тебе готовий був померти, та тепер я не вірю в тебе…
Не вірю…
Піднімаюсь сходами на третій поверх. Кожен крок це крок до пекла. Я боюсь, що нога провалиться в порожнечу і я впаду в ніщо. Я боюсь сходів, вони такі безкінечні та ненадійні.
Тихенько постукав пальцями по дверях. Нічого. Пустка. Тихенько ввійшов до квартири. Знайшов своє кохання, вона тихо скрутившись калачиком лежала на ліжку. Яка вона прекрасна стою над нею з ножем в руках і насолоджуюсь порізаними образами. Посмішка стрибає по обличчю і язик торкається холодного леза. Яка вона буде без голови? Без очей? Без рук? Я бачу як вона еротично повзає по підлозі і кров витікає з її відрубаних ніг, які я тримаю в руках і покриваю поцілунками…
Яка вона красива…
Ніж піднімається в повітря і тихо немов шуліка падає..
І знову ніч, і знову темрява, така жадана і солодка. Світ змінюється, все стає більш складнішим, буденним, лише темрява залишається чистою принадою юнацьких снів.
Колись я був не таким, не апостолом, я не мов сліпий бігав по темних кімнатах шукаючи світло. Я намагався знайти істину там де її давно вже не було. Я переміг самого себе свої страхи, я боявся темряви. Та потім в неї закохався, лише подеколи коли приходить воно, подеколи.
Подеколи темрява буває жорстокою, але це розплата за скоєне, щось проти неї, що могло їй заподіяти біль. Я боюсь коли воно приходить. Воно приходить коли ти СПИШ! СПИШ В НОЧІ! Та я люблю темряву, я мандрую темними вуличками нашого міста попід руку з нею, і цілую її солодко чорні вуста.
…Ніж торкається підлоги і я ревучи втікаю до ванни. Закриваюсь і під краном змиваю кров, що покриває мої долоні. Вона
обпікає наче кислота,
вона стікає, тече разом із холодною водою, я дивлюсь як все зникає перед очима, я розчиняюсь в німому
дзеркалі.
Я,
Я,
Я,
я,
я,
я,
я.
Розділ 11
«Медленно снег летит над крышей,
На всей земле вода и лёд.
Звуки становятся неслышными,
Бетховен мёртв!
Бетховен мёртв!
Бетховен мёртв!»; ; ; ; ;
Якщо тихо то смерть, якщо, якщо світло то Рай, а насправді? Насправді нічого тільки мовчання. Мовчання самого себе. Світ розкривається двома шматками зеленого скла від майонезної банки, а що там? В середині? Картини з акрилових фарб, без полотна, рамок, ґрунтовки. Одні мазки на повітрі завмерли, нерухомо чекаючи свого месії. Висячі картини. Порожні картини. Картини порожнечі.
На мій крик прибігла Інна, вона кричала і гримала в двері, а коли замок не витерпів то вона побачила мене в розпластаного на плитці. Я стікав кров’ю.
Що зі мною сталось я не пам’ятаю. Та я сам собі ножем переріза вени. Я зробив суїцид. Прикро. Тепер я довго не зможу грати на гітарі. А можливо це і на краще. Можливо.
Тіні немов аркуші опадали з календаря. Мені потрібно шукати роботу, та хто тепер візьме мене всього в бинтах. Я не в одному місці порізав вени. На лівій руці було вісім порізів, а на правій аж дев’ятнадцять глибоких ран. Лікар довго розпитував Інну про мене поки не відкрив мою медичну картку. Вона випала з його рук під мій демонічний сміх. Що не чикав мати такого пацієнта. Пацієнта, який ще в садику вбив людину а в школі мало не до смерті загриз вчителя фізкультури, який обізвав його слабаком.
Та що візьмеш з дурного? В мене як то кажуть є справка))))))
Смішно але дивлячись на Інну, яка ледь стримує сльози, я відчуваю, що хтось із нас помре, або я себе вб’ю, або вб’ю її.
Та цього не можна допустити. Краще я помру, і так моє життя нічого не варте і не думаю, що хтось крім Інни ще зронить біля моєї могили сльозинку. Не думаю. Та Інна теж спершу посумує та потім зрозуміє, що таке лягати в ліжко спати і не думати над тим чи прокинеться ранком. Я ж її розумію, я бачу як вона подеколи з острахом знаходиться біля. Мене. Покинь мене маленька, поки не пізно, поки не пізно. І не показуйся мені на очі, бо буде колись потім запізно…
Білі ромашки серед зеленої трави між двома площинами зеленого скла.
Сидиш на краю будинку, звісивши ноги в простір, що перед твоїм поглядом. Пчих! Холодно, на небі холодно…
Вітер з шматочками зубожілого снігу вдаряє великими руками по обличчю, по вухах, по душі. Скоцюбившись і втягнувши шию в плечі сиджу і дивлюсь вниз, на людей, що повзають мурашками по асфальту та бетону…
Смішно
Не смійтесь з мене!!! Бо не маєте на те право…
А люди бігають і кричать, падають на коліна піднявши руки до неба, простягнувши руки до мене. Вони моляться мені, благають, вклоняються мені, бо я на небі. Вони намагаються драбинами дістатись до неба, та небо високо, а драбини короткі…
Я ваш Бог, ваш повелитель…
Дивлюсь на вас, моїх рабів, що ви наробили з собою? Що? Все нижче і нижче ви спускаєтесь, ви вже не бігаєте на двох, а повзаєте на череві по дорогах з мертвої глини. Озерніться навколо, ви так зубожіли, що нічого вже не бачите, окрім білих ліній на сірому асфальті. Скільки ви бачити кольорів? Два? Три? Жовтий – чекай, червоний – стій, зелений – повзи…
А синій? Рожевий, бурштиновий, попелястий, коричневий, смарагдовий, ялинковий, кавовий, шоколадний, вічний. Ви їх не бачите, не розрізняє такі пікселі ваша штучна матриця світогляду.
О, чому ви роботи просите мене? Махаєте руками, жадаючи тим самим привернути до себе мою увагу. Я і так бачу вас безрогих баранів, що гордо себе називає Лосями.
Ловлю руками сніжинки, розкрив долоні – маленькі краплини снігу пролітають через долоні поміж пальцями. Як приємно. Ловлю губами сніг. Він не такий свіжий як в дитинстві, тепер він віддає сіркою, та кислить в роті наче китайський лимон. Пальці бігають по хмаринках наче по клавішах піаніно. Легенька музика виривається з під пальців, вся в ромашках та польових дзвониках. Нічим не прикрита крім квітів, витанцьовує в небі фантасморгою моїх думок, слів. Її ноги чарівні і красиві стрибають підносячи дівоче тіло з хмарини на хмарину і вони співають, співають, тихо і приємно наче соловейки в ночі…
Я граю на хмаринах, а ви в низу і кричите, ваші неохайні слова і помисли руйнують мою мелодію наповнюючи її псевдо акордами, ви не чуєте музику, ви оглухли від своїх машин, від Fm-борщів, ви забули смак справжньої музики… Моцарта, Баха, Скрябіна… Ви!!!!
Махнув рукою…
Надоїло вчити. Та і хочеться подеколи одним помахом руки стерти вас назавжди, знищити, залити водою, чи вогнем. Та не маю вже сил і для чого?
Ви маєте своїх богів, яким молитесь. Моліться і надалі їм, а мене залиште в спокої на небі сидіти і ловити губами сніжинки, грати небесні сонати і слухати музику, справжню музику. Геть від мене! Геть!!!
Махаю руками, замерзлими пальцями згрібаю сніг з неба і кидаю сніжинки в новий Вавилон, в людей які намагаються видряпатись на моє небо!
Один крок і я біля вас. Там в низу. Ловіть свого бога я йду до вас мої невдалі роботи!
Музика продовжує витанцьовувати в синіх небесах…
Я посміхаюсь, посміхаюсь, тому що я йду до вас, бо ви цього просили…
В дикому крикові прокинувся, а перед очима ще образ землі, яка наближається. Серце б’ється, і важко дихати, ловлю ротом повітря як ловив сніжинки в небі. Фу, що за сон. що за фантазії. Сів звісивши ноги, а внизу люди. Закрив очі, відкрив, внизу люди. Що за фак? Знову закрив. Відкрив, люди в низу, але на світлинах, що розкидані по підлозі. Краплини скотились по тілу на простирадла. Не можу відштовхнути оті висячі картини, вони занадто живі, а він … Він мертвий…
Важко після репетиції ніяк не могли дійти згоди з Барабашем. Всі в якомусь осінньому одурінні. Фламус десь пропав, Барабаш злий на весь світ, знову прийшов п’яний і говорив про кам’яних Баб які просять крові, його крові. Репетиція закінчилась сваркою, яка переросла в п’янку. Кинув листки які валялись біля нього на ліжку і підвівся. Холодна вода потекла із відкритого крану. Набрав прозорість в немитий стакан. Задзвонив телефон. Щось холодне пробігло в грудях, щось таке, далеке в майбутньому на присмак гіркого мигдалю. Там зло. Там зло. Він чув, як кричала його душа.
- Алло – промовив Ключ.
- Привіт – почув він по зрадницьки знайомий голос.
Щось вдарило його струмом. Він лише тепер помітив, що на ліжку не має Інни, Інни не було і кімнаті. Інни не було в квартирі. Що було вчора, що він міг наробити вчора? Він не прятав, хтось вирвав аркуші з його записника, і вставив туди висячі картини, та небо, хтось закинув його високо на небо сидіти і сміятись з людей, а що було після п’янки? Що? Піт стікав по обличчю і маленькими краплинами падав на стіл. Кап, кап, кап…
- ти мене слухаєш?
- Так – чіпляючи язиком свої зуби промовив Ключ – слухаю.
Йому важко було говорити, занадто важко. Важко ніж будь коли. та хто це знав?
Слухавка випала з рук. Навіщо він її піднімав? Вона впала на стіл в повній тиші і лише звуки удару об стіл зруйнував дівочість тиші. Тиша в праоксамитними шматочками битого скла впала на підлогу біля його обличчя, а він продовжував вузлом лежати на підлозі і ридати на весь голос, немов турки виривали йому ребра…
- ти мене слухаєш?
- Так – відповіла тиша…
- Добре… відповіла тиша тиші…
Тиша вміла слухати, а що далі? А далі темрява вилізала великим чорним павуком і з’їла принца на білому коні. Але добро має перемагати? Це лише в житті дитинко, а в казках завжди перемагає зло, а чому? Бо на те і є казки… лунав голос з радіо. Йшла передача « казки із життя».
Він любив слухати цю передачу, вона була чимось неподібною на сотні інших передач, але тепер неймовірна біль паралізувала його обличчя, що торкалось онімілими вустами дівочого обличчя на фото. Закипів чайник. Ключ підвівся, налив собі кип’ятку в чашку і одним ковтком його випив.
Мертва тиша замовкла біля його правого вуха. Загадковість немов біла наречена стояла і дивилась на мене через старе вікно. Невимушеність її рухів і ніжний погляд зачаровував мій розум.
Загадково, темно…мертво.
А насправді вічна ностальгія. Ностальгія ти де?
Правильно – тиша. Тебе завжди немає поряд. Тебе немає. Важко усвідомлювати твою відсутність. Загадковість, самотність.
Лише потім я зрозумів, що тебе немає – просто немає, лише шматочки засвіченої фотоплівки і не дописаний брусок крейди. Сліди від помади на вустах, сліди отих дорогих поцілунків, сліди, сліди, буквами стікали у слід за тобою через не прикриті двері…
Це немовби ти лускаєш насіння, а там порожньо. Находиш щось до болі близьке, і в дикому відчаї ти кричиш, і стрибаєш по колу високо піднімаю ноги немов афро шаман.
Ностальгія це тоді коли виникає бажання вилізти на стінку і стрибати, стрибати в холодну воду, через міст, у ванну. Ностальгія це тоді коли серце плаче рубіновими сльозами і кров стікаючи із виколупаних очей боляче обпікає стоптане обличчя. Вириваєш собі вени із рук і вишиваєш ними рушничок. Він синьо-червоний виблискує в темряві смертю…
Це тоді коли хочеться заховатись під ліжко, а ти вже там, там під ліжком гризеш нігті і дико смієшся…
Ловити зірки ротом і намагатись чим довше протримати їх потім у роті, щоб не проковтнути…
Це важко…
Важко бути в ностальгії…важко…її покидати… важко без неї, бути в ній…
Важко сидіти на битому склі, і ліпити із сірої глини папуг без крил, а потім їх вчити говорити, і розповідати їм про небо, про те що вони могли б літати та крил не мають…
Важко співати і кричати від болі…
Важко…
А насправді тиша ріже ножем по вічному, і цей вічний драп заплітає волосся, і залітає в голову роєм комарів. Кусає за очі, повіки, вуста. Я вдихаю тишу і вона випиває мою кров. Я засинаю, чорно плівчасті крила обнімають обгризене тіло і викидають в небо. Я сам серед безліч зірок п’ю самотність і співаю пісні-молитви…
Я безсмертний у своїй самотності… Я смертний у своїй реальності…
Стою на сірій хмарі і плюю вниз, моя свідомість падає із краплинами мого я.
А де я?
де світ?
Де все?
Звичайно лише тиша.
Тиша у відповідь і тиша у тиші. Сідаю і закриваю руками обличчя і і і і і і і і…
мелодія старої річки, що стікає із неба до землі заколихує п’яну свідомість…
Лише ностальгія по ніжно далекій, по вічно бажаній сидить біля мене на хмарі і нюхає старий тютюн.
А мені самотньо…
Самотність синонім буденності рве моє тіло старечими рукам. Її покручені ревматизмом пальці боляче впиваються в тіло в серце виривають, витягають спогади, старі вицвілі світлини і кидають мені під ноги. Я боюсь відкрити очі, щоб не побачити цих речей, я боюсь спогадів, її образів, що колись поселились в стомленому тілі і виросло величавим персиком.
Дерево красивоо зацвіло рожевими кольорами, і пелюстками відчаю обпало в невідомість, а потім, потім з’явились гіркі плоди…
Не смачні, малі тролі, вони сиділи на гілочках і сміялись , обривали залишки квітів, гризли гілки і саме деревооооо.
Ностальгія; береш старий холст і натираєш його желатином із білком, а потім вичавлюєш на долонь різних кольорів фарби і занурюєш пензель в кедровий лак, а потім у фарбу і наносиш мазки на конопляну поверхню.
Мазок за мазком лягає на полотно, зникає, розчиняється сірість серед темних кольорів ностальгії. Ностальгія, ностальгія. Насипаю в руки різних пігулок, аж доти поки вони перестають поміщатись в мою долоню, вони різнокольоровими сферами спадають із неба на підлогу. Кидаю їх в рот і запиваю великою кількістю коняку. Помирати так весело.
Світ викривляється в твоїх очах. Хоча він і так викривився… ще тоді коли ти перший раз побачив ностальгію за старим вікном…
Ностальгія…
Ностальгія…
Білі ромашки на чорному полотні…
« прийшов через місяць до Давида пророк і де він ступав то покривалась земля травою і пахощі приносив вітер. Зрозумів Давид, що радість несе, а не кару Натан і радість освітила царське серце. Пророк вклонився Давиду і заговорив:
- о мій повелитель, великий царю, що сам Бог тебе собі вподобав і возніс високо над головами твоїх ворогів. Прийшов я просити, щоб віддав ти мені в науку свого сина Соломона, бо на те є Божа воля.
- Дякую тобі, о глас Божий за хвалебні слова, але, що я Без Мого Бога? Прах - ніщо. – заговорив Давид лукаво посміхаючись, я готовий віддати тобі свого сина в науку, та вороги підсіли з різних сторін і не маю сил, щоб їх зупинити, а Соломон це єдине, що спонукає мене на боротьбу.
- Розумію твої я слова, та не журись мій цар, збирай військо і йти на підмогу Йоабу, і переможеш ти ворогів, бо сам Господь Бог опережиться мечем і поведе твоє військо на приступ ворожих мурів, і в перших рядах будуть разом з твоїми воїнами йти могутні, серафими, з полум’яними мечами в руках, а знамено твоє підніме на мури сам архангел - Міхаіл.
- Дякую тобі – Божа людино, ти наповнила моє старе серце надією і вірою в перемогу, сьогодні ж я вирушаю в похід, а сина віддаю на твою опіку, вчи його Божого Слова, та заклади в його серце любов До Нього та покору.
І забрав Натан Соломона і дав він Давидовому синові нове ім’я, яке лише син І пророк знали і було те ім’я – Едидіа, що означало « по Божому Слову». Давид же відправив гінця до Йоаба, що той звістив воєводу, що йде цар із своїм військом йому на підмогу.»
Розділ 12
«Нева, великолепный вид.
Иди по головам, иди через гранит,
Переступи черту, впервые за сто лет,
Взгляни на красоту, взгляни на этот свет,
Шагая в темноту.
Скажи, что я её люблю,
Без нее вся жизнь равна нулю,
Без нее вся жизнь равна нулю,»;
«Відстань від неба до землі в дві тисячі метрів душі»
Спогади, спогади, і ще раз спогади. Вони немов потяги із бронетехнікою проїздять в моїй голові. Від їх гуркотіння мене викривляє в п’яти просторових векторах, я відчуваю що ноги дивним чином розміщені на голові замість вух, а руки, там де має бути один орган, а де той орган, а це вже збочення! Але там не всі спогади, хтось акуратно їх вирвав із мого зошита, і заховав серед сміття яким нам забивають в універі мозки, де ви мої втрачені спогади? Де?
- слухай Барабаш, тобі не надоїло ****іти про тих баб, заєбав своїм тупим сатанізмом.
- А ти щось маєш проти! Ти що теж довбаний християнин?
- Слухай, як на то вже пішло я краще стану ходити до церкви і вірити в Бога ніж стану чортовим, тупим сатаністом!
- Піздєц, як тебе занесло! Ти хоча б знаєш, що таке сатанізм? Сатанізм проповідує повну волю Духа, особистості, відрізнятись від інших, не бути сірою мишою!
- Кампец, ще що припишеш сатаністам, високу мораль і любов до ближнього?
- Да, а що?
- Я про духовну любов, а не тваринячу?
- Яка твариняча? Слухай релігія християн заборонила секс, як такий, хіба це правильно? Неможна жити вічно в страхові, що попадеш в пекло, мучити своє тіло, порожніми табу, дотримуватись догм, які нафік тобі здались! Ось цього в нас і немає.
- За те є егоїзм і відсутність духовних скарбів.
- О які розумні слова, а ти читав ЛаВея?
- Циркача?
- Філософа, і митця!
- Циркача?
- Заєбав ти своїм циркачем! Ну, циркачем він був і що з того, інші філософи, що зразу ними і народжувались?
- Інші філософами ставали, а ЛеВає, так і залишився циркачем, просто його ареною стало суспільство, а люди м’ячиками, яким твій пресловутий фіфілософ жонглює, і все.
- Херня, якщо ти читав, то пам’ятає наші заповіді?
- Які саме? «якщо гість вашої домівки докучає вам, то обходьтесь із ним жорстоко і безжально»?‡
- А що в цьому поганого? «не ображай діте黇
- Не вбивайте тварин окрім, як для їди; не бери чужого; не роби спроб для сексу, якщо тобі не відповідять взаємністю; в чужій домівці поводитись шанобливо; але це все було придумано до нього, це є в більшості релігіях світу, він ніякого відкриття на кшталт Ейнштейна не зробив, він вдало сплагіатив, і все.
- Ні, ти не правий, він не перекривлював, як християни, їх книги Мойсея вобще збірка і перепис багатьох джерел!
- Стоп! Ми на даний час говоримо про сатанізм! А не про біблію! Я не люблю тих хто будує свої погляди на тому, що обливає грязюкою інших! А твій ЛеВає в своїй біблії сатани, 90% присвятив вивченню християнства, а де, де його філософія? Де?
- Блять, який ти тупий! Якщо ти читав його твори то сам мав це зрозуміти!
- Ти про запахи? Якщо ти чоловік, то нехай твої статеві запахи забуяють на всю силу, а якщо ти жінка то не бійся того, що між твоїми стегнами буде слизько і не стирильно. Це не дослівне цитування, але я твариною не хочу бути і мене аж ніяк не збуджують не миті жіночі геніталії! Твій циркач нічого не петрає для чого потрібна гігієна! Він не знає що на світі є кандідоз, лябдіоз, трихоманоз! А ще і в зоології він баран!
- Чому?!
- Та тому що в тварин запах виділяють спеціальні статеві залози, а не залишки сперми, виділення піхви і піт! Ходів би я побачити, як ти би робив кунілінгуз своїй дівчині в якої між ногами воняє гнилою капустою, та рибою!
- Який ти розумний! Ти примітивно думаєш! Він писав образно, а не дослівно!
- Це ти про пресловуту магію? Я в неї не вірю, інші релігії, більш реалістичні ніж ваші єхонійські ключі! То повна херня, я сотню таких ключів за десять мінут тобі настрочу, і при тому видумаю стільки ж різних мов! Пентаграми, хуюграми, ****орами, херньоруни, мандапони!
- Тобі ніхто не казав, що ти КОЗЕЛ?!
- Казали, але тепер в них вставні щелепи і їм тяжко вимовляти так багато нараз букв.
- Ти мені погрожуєш?!
- Слухай! Ти сектант, придурочний, без своєї точки розуміння, проста канцелярська бумага де циркачі пишуть пресловуті білі вірші в стилі японської танки. Що ти хочеш від мене? Я не спущуся до твого дегенеративного рівня, щоб зрозуміти твої переконання, а ти в результаті розумової нестачі не зрозумієш моїх поглядів на життя і на придурків, що давай закрили тему, а бо я тебе сильно покалічу, зрівняю стан тіла до твоїх розумових здібностей!
- Пацаны! Стоп! Вы что тупорылая быкота? Каждый верит, во что желает, это его выбор, а не наш! Это раз! Второе давайте жить дружно! И трете, я принес канистру домашнего самогона, сам варил.
- Сам?
- Да сам наворовал слив, и сам заквасил, ну что мир?
- Да, тільки Буратіно я не розумію чому ти мовчав, залишивши мене самого віддуватись перед Ключем, ти ж тоже типу сатаніст?
- Тема закрыта, первый за мир на земле и вечную благодать)))
Я майже дослівно можу відтворити все, що вчора говорив до тієї хвилини як я увійшов до себе в квартиру, а потім біла клякса розміром із слона, блять! Блять! І ще раз БЛЯТЬ!!!!
Випив аспірин, чи анальгін, біля десяти таблеток, акуратно запив дешевою горілкою і вкутавшись в простирадло пішов спати на балкон. Холодний бетон обійняв моє аморфне тіло, яя розчинився в сірості, я такий же, як і ви! Цілуйте мене, кохайте мене, залиште мене, дайте мені нормально пожити, або заберіть до себе!!!! Ви всі придурки, навколо самі придурки! Я сам великий придурок, що думає, що він буцімто сам бог!
Весна, чи осінь, я, навіщо це знати? Не пофік, я і так помираю? Я помираю, я помираю, я помираю.
Ні не помер, просто із рота вирвалось блювотиння. Руками його ловлю і забиваю чим глибше в горло, нігтями до крові подряпавши мигдалини. Все в шлунку перевернулось і я побачив світ. Він був різнокольоровий. Від світло-зеленого до помаранчевого. Бльєєєєє
Стругунув ще раз, фе бридота. Підвівся на ноги, та ноги мене важко тримають, занадто складний світ. Не можу віднайти рівної поверхні. Приперся до перил, а я високо. Не можу підперти рукою голову, ніяк не попаду ліктем на перекладину, допоміг собі лівою рукою, хтось із сусідньої хмари сміється із мене. Я б йому дав, та блювотиння вирвалось із рота і красиво полетіло на асфальт. Шкода воно до асфальту так і не долетіло, якась дурочка балконом нижче вирішила подивитись на п’яного придурка. Яке красиве її обличчя в блювотинні! Сама довершеність, і не хай світ зачекає…
А світ не бажав чекати, які крики, які мати! Від дівчини, я що просив на мене втикати, чи може їй показати свою жопу? Зараз. Бля, ай, яяя, показав, але мало сам не впав. Вона, як корова замичала і вдарила шваброю мене. Ні не попала, ще рас струганув, але я теж на неї не попав, зате її трусики які сушились на балконі були розчавлені моїми секондхендами!!! Ура! ура! Побьєда!!!
Холодно. Зайшов до кімнати. Можливо піти до ванни і втопитись? Не вмію плавати, чи перерізати собі вени? В такому стані, я не зможу перерізати вени на всіх восьми своїх руках, якщо я правильно полічив, і звідки їх в мене стільки з’явилось?
Піду спати, може, на тверезу голову, щось придумаю.
Нічого не змінилось – пігулки не допомогли, лише ще гірше стало.
Сіра поверхня води виблискувала під сонцем. Лише чути було, як взуття шкрябає поверхню землі.
Шум стих: мабуть зійшли з дороги. А міст, височів над смертю між небом і водою. Та хтось колись задавав питання: а що таке щастя?
Нависаючи над прірвою життя, а все-таки , що таке щастя?
Можливо, дивитися на це ясне, синє в білі хмари небо, чи стояти на мосту і думати : а хтось пройде, пошкрябає землю новими туфлями і подумає, що це і є велике щастя.
Від Архімеда і до мене це щастя ще не згадане. Це може і не щастя…
А втім кожна гіпотеза має право існувати…
Стою, дивлюся, як хвиля за хвилею облизує спраглі береги, переливаючись відчаєм і тишиною, лише чути шу, шу, шу, ш… Це вона розмовляє зі мною…Вічна, спокійна і така величава.
А висота притягує – іди до мене…до мене, мене, мене…ме…н…е…е…
Сонце заходить за хмару і сумно стає у душі.
– а все таки, що таке щастя? – почув біля свого вуха я слова.
Озирнувся – людина у формі сивого дідка, стояла біля мене і своїми теплими очима чекала що злетить з моїх вуст.
– Що для кого… – тихо промовив я.
– А для тебе?
– А для мене щастя було любити… Інну, яку давно колись знайшов, а тепер…
– А тепер?
– А тепер я сам… я втратив своє щастя …
– Ти так думаєш?
– Аякже!…
– Не потрібно у душі проклинати людей, краще умій сказати…
– Я хочу тиші, я хочу самоти, щоб вітер травня заплітав мої сни, я хочу жити в полум’ї ночей і спокою, хочу… Я хочу, як спраглий воду у пустелі, як Мойсей обітованої землі. Можливо я багато захотів, та вже змінити нічого не можна…
– Але ти не відповів на запитання .
– А що тут відповідати. Щастя коли ти все маєш і нічого не втрачаєш.
– Це смерть… – тихо відповів дідок. - Тоді тобі вже нічого втрачати бо і так все що міг втратив.
– Що ти від мене хочеш?
– Я хочу щоб ти не втратив своє щастя .
– Щастя. Ти діду смієшся з мене? Яке у мене щастя???
Кричу, махаю руками і вітер вовтузить моє довге волосся. Хапає слова, з’єднує докупи наче модерність і викидає за межі наших розумінь.
– Яке щастя! Дивись що у мене є? Нічого! Нічого!
– Заспокойся і подивись навколо: ти бачиш небо, синє в білі смужки, квітучі сади, людей. Подивися на це дерево – воно вічне, воно живе, і повір воно не хоче щоб його хтось сокирою зрубав. Подивись на пташку, що вона має? Нічого, але так чудово за це співає.
Продзвенів дзвінок я підняв трубку, дзвонив Аттіла і хвиля спогадів затуманила моє підсвідоме.
Вона наче туман під час літньої грози закрила доступ до порозумінь.
– Для чого ви це мені розповідаєте?
– А що тобі розповідати?
– Що таке щастя, ви більше прожили ніж я!
– Це в дійсності правда, і в двох речах ти сьогодні правий. Я набагато більше прожив і проживу ніж ти. А друге – відповідь на твоє питання відносно проста: - що може бути більшим щастям, ніж жити на цій чудовій Землі…
Дідок замовк і пішов додому.
Я стояв і думав над його словами. Тепер зрозуміло, а все таки, як добре, що я зустрів цього дідка. А може це він мене зустрів.
– А як вас звуть? – Спитав я його.
І тепер ідучи нічним Ужгородом додому між двома рядами зелених лип, знову спливають у пам’яті його слова: я – янгол, янгол – охоронець…
О, янголи, а чи ти справді зробив добре діло? Чи врятував ти того кого треба було?
Янгол.
А мого батька Янгол не вберіг…
Розділ 13
«ни одно жывотное не могло произвести такой грязи, какую производили люди…»;;
Задзвонив будильник. Потрібно йти на пари. А навіщо? Постає запитання, чи то вчора марево на мосту, наповнило смислом моє нікчемне буття? Можливо, але не надовго. Шкода, але не надовго. Залишилась ще одна історія, яку треба забути, але чи то під силу мені? Потрібно йти на пари, і так дві вже проспав. Залишилась ще одна в препода наркомана. Всі знають що він нарік, але він хороший спеціаліст, при наймі колись був, і крім роботи в нього є лише маленька дочка з покаліченим обличчям. А ще він рокер, а це може допоможе на екзамені, лише потрібно деколи приходити на пари, щоб не забув, препод.
- привіт – проказав Ключ зустрівши Барабаша в коридорі.
- Що стобою? Приходила смерть? То дай їй ****и!
- Пізно.
Відкрив двері. Скільки народу. Відколи стільки ходить студентів на пари? Підійшов до одного з рядів і висунув стільці. Опустив на них своє старе тіло і закрив очі. Хтось натиснув на живіт. Послав, але промовив : - «відстань». Вже і так багато на посилався, що можна зробити виняток. Ввійшов професор. Виявилось, що я не правильно написав пари. «Мовчун» мав вести наступну пару. Прийшлось 20 хвилин слухати дурного філософа, що читав культуру.
- я вас відпускаю – натхненно промовив професор.
- А історія? – запитала мене якась дівчина.
- Іншим разом – відповів Ключ.
Він зайшов в парашу і дивився, як вода витікає з унітаза. Вона поволі витікала, поки не… продзвенів дзвінок, а він дивися на воду, а поті вийшов.
«В провалах грусти, где ни дна, ни края,
Куда Судьба закинула меня,
Где мелькнет веселый проблеск дня,
Где правит Ночь, хозяйка гробовая,
На черной мгле я живопись творю,
Всегда язвильны богом ядовитым,
И как гурман с могильным аппетитом,
Свое же сердце к завтраку варю»;;;
Він прокинувся посеред чужої аудиторії, посеред чужого світу, і пропав… пропав, щоб з’явитись чорним привидом, злом.
Він йшов коридором і побачив дівчину. Він впізнав її, як і вона його. Вона надіялась, що його не зустріне, він же не ходив на пари, а на роботу, заробляв гроші, для неї, але тепер коли вона пішла від нього, навіщо робити, навіщо гроші, навіщо жити, як казав дідок, найбільше щастя це те що ми живимо, але цього йому було досить тоді, коли біля нього було це марево, а тепер? Тепер він зрозумів, що цього йому замало, замало, як і самого життя. Він мовчки йшов по коридору, а вона дивилась на нього божевільним поглядом, немов побачила самого Люцифера. О, він міг бути злим. Йому перегородив шлях пацан, якого він навіть не знав. Інна, щось говорила, та Ключ дивився на світ порожніми очима. Одне лише слово злетіло з його губ – «насрати».
Він вдарив. Вдарив шилом прямо в груди, між третім і четвертим ребром, лічити знизу. Шило зроблене з багнету бандерівців, було пам’яткою яку залишив після себе його дідо. Дід служив в УПА та в 46 його закатували руські підераси.
Хлопець зловив ротом повітря і сповз вниз під ноги Ключа. Ще один удар і в ногах ще один труп…
Він зняв з її пальця обручку, повтирав її в майку і пішов. На пару. Коридор був порожнім. Занадто порожнім. Лише двоє в сірому, за яких все розповідав Буратіно, йшли за ним. Один сірий пішов коридором закриваючи відкриті двері на аудиторіях. Він зайшов в кімнату, зараз мав прийти препод.
- Насрати – промовив Ключ.
- Ти куди?
Та він вийшов мовчки, як мовчки і зайшов… люди вже копошились біля вбитих, що лежали на мармуровій підлозі. Ключ пройшов біля галасливої купи людей та вийшов з факультету.
– Але ти не відповів на запитання .
– А що тут відповідати. Щастя коли ти все маєш і нічого не втрачаєш.
- Це смерть…
Не знаючи куди йти він йшов, йшов просто, аби йти. Таке відчуття, що тобою хтось керує немов лялькою, потягуючи за різні нитки які ти сам прив’язав до себе. Ноги самі несли його в людську порожнечу сердець. Можливо вона мовчала. Хто мовчав? Ніхто не мовчав. Вона може повернулась б до нього, як завжди, а він. Він крутив перстень, з трьома маленьким ізумрудами в пальцях, як вони їй пасувало до зелених очей. Заради неї він продав свій байк і купив, оцей перстень.
Пропади все пропадом!!!
ВСЕ!!!
Розділ 14
Життя немов довгий осінній дощ, що стукає каплями по металічних дахах. Його стукіт наповнений органною музикою, як той птах залітає до кожного із нас. Де і коли почався дощ? Ніхто не знає, як і коли він закінчиться. Лише стукіт краплин по сірому бутті, по машинах, асфальту, могилах…
Де Ключ? Все закінчилось. Залишився дощ…
Могили, сірі, важкі немов скіфські кургани залізли в наші душі. Чорні хрести, від води позеленіли і винувато стоять в самоті. Старість їх посивіла, повигинала в різні сторони, як хотіла, та не вирвала. Із них вода краплями скапує на могили.
Кааааааааап!!!
Священика не було на похороні, так бажав сам Ключ, та він би і сам не прийшов, самогубців церква не ховає…
Я пам’ятаю той день коли до нас зайшов Ключ. Від нього віяло величчю, та холодом. Немов він був найбільшим злом на землі.
Кап, кап, кап… вода стікала по короткому волоссю. Воно ще не встигло відрости після того поганого випадку. Земля розмокла і ноги цмокали в грязюці, всюди грязно, калюжі нечистої води виблискували під променями сонця що пролізали через темні хмари. Було чути, як грудочки ґрунту вдаряються об кришку труни. Гряп, трап. Звуки були глухі, важкі, сумні. Не мов закінчення – реквієм життя.
Він був старшим серед нас, не лише віком, але і духом, це признавав навіть Атіллу. Він класно гра на гітарі і писав класну музику, з його приходом група наповнилась містичними нотами.
Барабаш, що говорив з ним перед тим трагічним випадком до тепер перебуває в трансі. Він говорить, що це він винний в смерті Ключа і тих двох не винних, що знайшли в коридорі факультету. Та курва, що збила Ключа теж прийшла зі своїм Биком на похорон.
- це не випадковості – промовив Барабаш…
дощ не вщухав, він допомагав змивати сльози з наших облич. Ключ для нас став рідним, своїм, а так важкого з любимими розлучатись. Важко, особливо коли їх в тебе не так і багато…
Всі почали розходитись. Мама Ключа була в такому стані, що я думав вона не переживе цей день…
Я не знаю чи в Ключа взагалі були друзі окрім нас. В нього було, щось таке в поведінці, що тебе принижувало, відкидало немов ганчір’я. Я завжди відчував себе трирічною дитиною поряд з ним…
А дощ все падав, він як незакінчений псалом, мертвого митця. Чорні ворони сиділи на траві і верещали. Я не можу пригадати чи то була осінь чи весна…
Можливо колись потім і напишу, але я так хотів більше сюди на цвинтар не повертатись, та вийшло не так як хотілось. Скільки пройшло днів, місяців, годин? Для мене вони випали з пам’яті, немов декілька кадрів вирубали з моєї ленти і потім знову склеїли…
Стою і не можу промовити ні слова.
Колись, коли ми були малі і святкували Аттілове день народження то купили самогону і пішли на цвинтар. Я до цього випадку любив могили, а тепер? Тепер не люблю, як і багато чого ще… там ми напились, а потім Аттіла розповідав, що до нього тоді приходив Янгол.
Він зі мною говорив, але я лежав п’яний, там на могильній плиті, і ось день перед тим, як я знайшов брата на груші, він знову мені розповів про Янгола і про те що після аварії до нього почала приходити дівчинка. Вона кликала його до себе гратись, бо їй самотньо там, самотньо, А МЕНІ!!! МЕНІ!!!
ХІБА МЕНІ ТЕПЕР НЕ Є САМОТНЬО?!!!
Ми купили три пляшки самогонки і перелізли через високий паркан, і серед найбільшої кількості хрестів, та могил сіли святкувати.
- Фу - промовив я, випиваючи першу дозу.
- А ти що хотів – проказав Аттіла – пий і все. Життя набагато гидкіше від самогонки..
- Знаєш, я хочу, щоб мене спалили на вогнищі.
- Живим?
- Ні!
- Чому? Так прикольніше, а чому хочеш згоріти, що не подобається буде лежати в землі?
- Я не хочу, щоб мене їли черв’яки
- Чого людино ти боїшся? Смерті!!
- Не смішно – і ми випили знову по сто.
- А я хочу літати. – мрійливо заговорив Аттіла.
- Як пташка? Чи як супермен?
- Найшов мені порівняння, як Янгол, або як демон.
- А що янголи слухають AC/DC?
- Не думаю. А що тоді вони слухають?
- Вони слухають, як природа співає, коли Бог своєю рукою із морського дна піднімає сонце в небо, вони слухають музику вітру і спів листя, що спадає на землю, вони слухають спів насіння яке проростає в землі, вони слухають увертюри ранкової роси…
- Я тебе не розумію! То ти кажеш, що до церкви лише милостиню ходять просити, що ікони лише картини і вода не може бути святою, а тепер ти говориш зовсім протилежні речі.
- Думки немов стежки на битій цеглі, і наші помисли, як поцілунки вітру на росі, а погляди і розуміння, заплетені вінки із чебрецю, волошок та ромашки. Ти спробуй віднайти оті сліди від губ на висохлій росі.
- Угу, не поняв – і знову випив…
- До мене приходив Янгол.
- Що до таких і Янголи ходять? Я думав, що лише демони, полюбляють атеїстів.
- Уяви собі – сміючись промовив Аттіла, знову наливаючи по сто.
- І що він хотів?
- Ми говорили, просто говорили…
- І про що? – я ляг на могильну плиту, надіюсь, що мертві не заперечують.
- Він запитав, щоб я хотів дістати від нього.
- І що він взамін нічого не просив? Віддай мені душу!!!! – встаючи з могили, як мертвяк говорив Фламус.
- Перестань! – сміючись перебив брата Аттіла - він же Янгол, а не сатана.
- Пофік.
- Та не дуже…
- Продовжуй. - Знову лягаючи на могилу промовив я – але все-таки він мав щось в тебе попросити, хоча б обіцянку.
- Ну він попросив, щоб я більше не носив перевернутий хрест.
- Ну от бачиш, - говорив Фламус піднявши праву руку до неба – навіть Бог і до хоче щось взамін.
- Ти будеш мене слухати, чи весь час будеш отак мене перекривляти.
- Вибаш, я вся уваааааага…
- Звісно можу, відповів я Анголу, а той мене запитав « ти знаєш що таке біль?» уяви Янгол питається чи знаю я, що таке біль? Блять кажу я йому: - а хіба Ти знаєш значення цього слова? « ти думаєш, що Ми не відчуваємо болі? Ти думаєш, що ми не знаємо, що таке смерть? Відчувай!!! Закричав Янгол на мене і я відчув. Мене роздягли і прив’язали до стовпа, а потім били нагайками та киями. Шкіра вгризалась в тіло і кров стукала солона по спині. Немов дівочі вуста відкривались мої рани, але замість язика вилазило м'ясо і кров, а сіль, пекуча сіль, впивалась в те м'ясо білими зубами! Я стогнав і думав, що більшої болі вже нема, тіло кидалось в різні сторони, а бідна моя шкіра, тягнулась за кийком від тіла і тріскала, розлізалась, заливаючись гіркою кров’ю, а ударам не було кінця, я падав, сповзав на землю. Мене обливали теплою водою і знову піднімали на ноги, і знову били, сонце стало шматком розпеченого вугілля, а небо червоним, очі злипались від крові, та солоного поту. Я дрижав, долоні і пальці трясло від болі, я хотів кричати, та сухе повітря обпікало мій рот. Мене відв’язали, а люди сміялись кричучи « месія!». На голову наділи терновий вінок, його гострі колючки впивались немов п’явки в чоло, тім’я. Кров стікала по обличчю, я майже нічого не бачив. На мене накинули плащаницю, груба тканина ошпарила моє понівечене тіло, кров приклеїла плащаницю до оголеного м’яса. Я трясся від болі і кусав свої губи. Кров наповнювала рот і я випльовував її на землю, та в мене не дуже те виходило і лише криваві бульбашки вилізали з рота. Кров на вустах! Кров на руках! Кров на очах! А люди в мене кидали каміння і плювали. Я рвав слова, виривав їх із самого серця і кидав їм в обличчя – ви ж ЛЮДИ!!! Та вони мене не чули. На мої плечі навалили важкий хрест. Вони просілись під такою вагою і коліна вдарились в гостре придорожнє каміння, яке до крові розсікло шкіру. Під його вагою я думав, що помру, що земля відкриє свої порожнечі і поглине мене разом із моїм хрестом. Не мов у вісні, ніс я той хрест, довгою дорогою. Я не відчував своїх ніг які до крові збив об каменюки, йдучи на голгофу. Хтось обтер моє обличчя, а хтось, прямо в очі плюнув, і та слина викликала більший біль ніж ті удари канчука, що з’їли мою спину. З мене сміялись і проклинали, за мене ридали і плакали, а хтось навіть молився. А я повз по сірій дорозі, і мене били батогами коли я падав на землю. В очах двоїлось, троїлось і розпливалось, немов калейдоскоп – все розпадалось на кольорові шматки і потім складалось в химерні картини. Мені когось дали в помічники нести хрест. Він боявся дивитись мені в очі, чому? Я його так і запитав, - я кричав розіпни, розіпни… - тихо він мені відповів. – ти лише кричав а я його розіпнув. – промовив я йому у відповідь. Він просто заплакав, а потім заплакав і я. ми прийшли…
- О, Боже навіщо ти так зі мною!!! – закричав я
- що батько покинув синка!!! – кричали жиди.
- Ні!!! - Надривав я свій голос, і на шиї набубнявілись вени – НІ!!! ААААА!
Немов тебе прибивають!!! Мене розпинали великим цвяхами. Було чути, як тріскає шкіра на руках під тупим залізом. Борозни покрили кістку і вона тріснула, її шматки врізались в м'ясо і судини. Потекла кров, а мої очі закотились…
Хрест підняли, а в небі сонце жарить тіло. Мухи сідають на кров’яну голову і облизують мої закриті повіки.
- Пий! – почув я голос сатани десь із глибини самого пекла, і відчув, як до моїх губ,онімілих губ торкнулись чимось мокрим. – пий!
Яне хочу пити! Я не хочу пити! Та лише чорні мухи злітають із поранених губ. Це оцет! Оцет, а не вода….
Два сонця на небі – одоне чорне, а інше бліде. Чорне сонце посміхається своїми ядовитими вустами, і пригоршнями кидає на землю білих голубок. Вони аж світяться коли бачать, як цілує свою доньку батько і п’яно проводить рукою по її перстах, і тоді радісні білі голубки із кров’ю, моєю кров’ю в кігтях летять із неба на землю, і скидають своє позолочене пір’я, і люди бігають, і підставляють свої прісні обличчя під золотистий дощ чорного сонця.
А бліде сонце, воно просто бліде. Воно сумує із нами і радіє коли ми радіємо. Воно народжується із нами, із нами разом помирає. Воно завжди біля нас – Бліде Сонце Спотілих Душ. Воно немає голубок із золотими перами і немає лукавої посмішки. Просто бліде сонце, яке все нам віддало в своїй великій доброті, та ми проївши всі подарунки підставляємо обличчя під золоте пір’я.
- Пий! – і в губи вдавлюється губка просочена сльозами матерів. Чи вони мене не любили, чи просто вже вони такі – пекучі мамині сльози. – оцет – Пий.
Я висів біля двох хрестів, один хрест мертвий, інший дубовий. Я щось говорив, але я пам’ятаю лише як кров капала із коронованої голови. Я просто втомився. Мені все було розмальовано в барви апатії – такі попелясто сумні. Я втомився від свого хреста, а попереду ще гори Гімалаї, а я? я же не Христос!!!!
Я бачив хмари і на хмарах плакали білі Янголи. Вони плакали і їх білосніжні крила схлипували у відчаї, пускаючи білі пера…
- Чому брат!!! – рвуся, б’ю кулаками в бетонну плиту, що стала могильною плитою мого брата! – Боже!!! Ти де!!! Де твої золоті Ангели, де їх пір’я? Де? що він хотів?
- ДЕ?!!!!!!
Аттіла помер, дівчинка померла, а та п’яна СУКА! Що із своїм єбалом збила Ключа, а потім своїми цицьками вбила Брата – ЖИВА!!! ЖИВА!!!
А через рік вона одружилась і тепер має двох дітей: хлопчика і дівчинку.
- Боже де є правда на цьому світові?! ДЕ?!!!!!
« тот монотонный гул вливается в душу
Сон,
Мне снится черный гроб, гвоздей мне
Внятны звуки;
Вчера был летний день, и вот
Сегодня – стон
И слезы осени, предвестники разлуки»;;;;
«він стояв на даху свого дому разом з коханою жінкою обійнявши її тоненький стан. Вони дивились на захід сонця. На те як Останні промені пробивались через сизу зелень ліванських кедрів і падали на озеро де плавали білі лебеді. Зайчики бігали по водяній поверхні, по білому пірю. Жоточервоними кольорами танцювали вони по стінах будівель, та по міських мурах.
- вони немов Янголи – промовила Бедсабі. – такі красиві і ніжні, в білому одягу плавають по небу.
- Лише Янголи окрім краси, ще й грізні. – додав Давид
- Як чарівно і прекрасно.
- Я завжди любив вечером підніматись на дах і спостерігати як гасне сонце, та я в перше побачив тебе. – і солодка посмішка пробігла по його обличчю
- Я тоді ще була Урійова. – тихо так, щоб не почув Давид промовила Бетсабі
- Дивно, як наші стежки переплелись, і в нашому дитяті я бачу себе. – продовжував говорити Давид – і я думаю, що він принесе мир і спокій нашому народу.
- Я теж…
- Я завтра йду воювати…
- Знову?
- Так, надіюсь, що Соломон знайде інший спосіб перемагати ворогів – задумливо дивився Давид на стару маслину – не мечем…
- Як ти? – і тихо додала – як Урію?
Та Давид думав про похід, скільки їжі потрібно взяти, зброї, кого поставити начальника, і кого залишити замість себе в місті, щоб підтримував порядок. Скільки потрібно було ще зробити, а часу так мало залишилось. Він бажав збудувати великий храм, де б жив сам Господь Бог. Давид вже закликав до себе найкращих будівельників, і вони мали намалювати, образ майбутнього храму. Храм мав піднести велич Ієгови вище отих всіх проклятих богів. Він мав Показати, що Його Бог най багатший і най сильніший, що Він справжній Бог.
А Бетсабі думала про свого мертвого чоловіка. Про те як він швидко покинув її життя, та залишився в серцю, залишились спомини про його поцілунки і Бетсабі покрилась рум’янцем. Спомини, його пестощі, та вуста. Вона його любила так сильно, як і Давида. Вона вклала свою долю в Божі руки, бо сам не могла вибрати, шлях подальшого життя, і Бог вибрав Давида. Вона в нього закохалась ще тоді коли він на білому коні скакав містом на чолі свого війська, його чорні кучері розвівав вітер, а погляд очей кидав громовиці. Та вона не могла і мріяти, що стане його дружиною, та хто знає якими стежками веде нас Господь Бог? Хто знає?»
Розділ15
«Мы все потеряли
что-то
На этой безумной
войне»;;;;;
- Слухай, ми що так і розійдемось?
- Атілли не має, Ключа не має, що ти Барабаш ще хочеш.
- Ти думаєш, що Атілла хотів, щоб ми розпались.
- А що ти будеш писати тексти?
- Буратіно.
- Він навіть не говорить, а ти хочеш щоб він писав. Він поїхав дахом, і прийде час коли він зірвися, от тоді в нас ще не буде і гітариста.
- В мене є знайомий, який офігенні пише вірші, і знайома дівчина яка має офігенний голос.
- Що? ні!
- Давай спробуємо. Ти казав, що Саша, запропонував нам брати участь в Тарасі Бульби.
- Ти що, як дівчина може буде співати старі, наші пісні? Ти уявляєш, блек з дівочим голосом?!
- А ми легку готику мемо співати. Напишемо нову музику, з якою підемо на фестиваль.
- Ні!
- Останній раз в честь померлих, друзів. Давай напишемо їм реквієм.
- Дай мені час подумати, добре?
Після смерті брата всі мене почали сприймати за головного, а я це не люблю. Не хочу приймати рішень, не хочу зайвої відповідальності…
Барабашу вдалось мене впросити. Ми оновили свій склад: в нас з’явились дві дівчата – Анелька – клавіши, і Вампірочка – Вокал, а я мав їй акомпанувати.
Останній фестиваль в якому ми приймемо участь, в пам'ять мертвих друзів. Реквієм. Так назвав наш новий альбом Барабаш і я був не проти. Вони на це заслуговували.
Одну пісню мав співати я. Це була остання пісня до якої слова написав Аттіла, та я не міг підібрати під неї музику, не міг. Вона була сумна, і наповнена відчаєм, подих вітру тихо дмухав за обрієм напускаючи меланхолію тіней, чорну лірику, занадто чорну…
Барабаш пішов шукати свого друга. Томат тусувався завжди на «цаплі» і Барабаш пішов одного вечора туди. Серед металюг, сидів кучерявий панк. В чорній футболці з червоним злим помідором, який тримає в руках закривавлений ніж. На ньому були берци із жовтими шнурками і обрізаними трохи нижче колін порвані сині джинси. Він курив, а колись давно кинув. Якщо насправді, то Томат більше тусувався з Аттілом. Колись давно. Він їх двох познайомив. Привів Томата в Атілову кімнату, щоб той скинув на флеху деякі йому пісні, а поті все потроху пішло. Томат важко пережив новину про смерть друга. Як в принципі всі ми, для нас це був важкий удар…
- Привіт Томат, - підійшовши до знайомого на «цаплі» - проказав Барабаш.
- О, які друзі, давно тебе не бачив. Чув, що ви набрали нових людей.
- Людей то набрали - сідаючи поряд говорив Барабаш – та нам потрібна твоя допомога. Кстаті, а як твоя рок-група?
- Та так, стоїть на місці проекту, маємо проблеми з вокалом, не можу знайти дівчину, яка б так любила групу, і ставилась до репетицій серйозніше.
- Я можу тобі порекомендувати, хорошу дівчину, наш теперішній вокал.
- А що вам вона не підходить?
- Ми виступимо на Тарасі Бульби і на тому група розходиться, що якщо хочеш то можеш приходити до нас на репетиції послухаєш її ****атий голос.
- Добре, лише подзвониш, коли будете репетувати. – Томат закурив. – а яка допомога вам від мене потрібна?
- Ми вирішили в честь Атілли і Ключа на писати нові пісні з яким маємо виступити на фестивалі, такий собі реквієм по друзях, останній виступ Lex Dura.
- Чим зможу допоможу – кидаючи недопалок в банку з під пива, - ти ж знаєш, що Аттіла і мій був товарищ…
Через тиждень ми всі зібрались в моїм гаражу репетувати нову пісню. Фламус довго підбирав музико то Томатових текстів, але все таки одна пісня була готова, на черзі були другі.
«Последний взгляд – бросаю я на спящий город
Кружится снег и за окном ужасный холод
Так странно, как будто небо понимает
Как надежда моя с каждым днём исчезает
Погибает, не мечтает больше разум мой
Я боюсь пустоты у себя за спиной
И душой больной? мне помочь не прошу
Вновь чего-то ждать и страдать не хочу
Я молчу, не кричу, потому что напрасно
И не слышит никто как же это страшно
И хотеть изменить, только не получается
И хотеть забыть только боль не стирается
И хотеть любви, но назад не вернутся
Я боюсь рано утром как-то, раз не проснутся
Обернутся ужаснуться, вдруг увидев в окне
Как чёрный ангел снова приходит ко мне
Чёрный ангел, добрый ангел унеси меня
Где-то тихо оторвётся лист календаря
Вестник смерти, ангел чёрный мне глаза закрой
Я хочу от жизни скрыться улететь с тобой
За своей мечтой
Несбывшейся мечтой
Кругом я слышу много слов и бредовых идей
И всю недолгую жизнь пытаюсь понять людей
И непрошеных гостей пускаю в сердце порой
Я устал от всего, мне нужен только покой
Я чужой среди друзей как это трудно осознать
Ни во что не верить, никому не прощать
Ведь столько зла кругом и столько зла во мне
И чёрный ангел снова приходит во сне
Чёрный ангел, добрый ангел унеси меня
Где-то тихо оторвётся лист календаря
Вестник смерти, ангел чёрный мне глаза закрой
Я хочу от жизни скрыться улететь с тобой
За своей мечтой
Несбывшейся мечтой»;;;;;;
Тексти, як писав Томат, мені подобались, він був одним із знайомих мого брата, а тепер став моїм. Ми ночі просиджували в гаражі, то бренькаючи на гітарі, то граючи в героїв на старому Барабашовому компі. Я закинув школу повність і переселився до Барабаша. До смерті брата ми не були настільки близьким, а тепер, тепер всі ми помінялись, дві смерті під ряд близьких людей – великих людей.
Смерть Наших філософів, як ми їх прозивали змінила нас. Барабаш кинув наркоту та свою чорну магію, а Буратіно перестав говорити. Однієї ночі він прокинувся весь в поту і дико кричав. Батьки відвезли Його в лікарню. Він майже три дні перебував в комі, і після неї став німим… ми намагались, просили Буратіно, щоб він написав, що з ним сталось. Та він не бажав про свій сон ні з ким ділитись.
Уривки давніх часів переслідували мене. Як мені не хватало мого брата. Подеколи я падав серед ночі на коліна і бив головою по підлозі до тих пір поки не втрачав свідомість. Важко жити коли втрачаєш рідних, так важко що аж хочеться вилізти на небо і вбити безсмертного, вбити Бога, о як би були в мене крила! Та їх в мене немає. Немає!!!
А Бог так високо і не досяжно. Аттіла прийди до мене! Хоча б у вісні. Прийди, допоможи мені жити на цьому світові, допоможи. Я б собі перерізав вени, чи втопився б, та Аттіла після смерті Ключа взяв з мене клятву, що як би мені не було важко я не вб’ю себе. «життя це безцінний дар, бережи його, найлегше його втратити та повернути нереально. Бережи своє багатство, бережи» - говорив Аттіла, колись давно мені, а ти, ти! Чому ти не беріг своє багатство? Чому?!!!
Через тиждень в нас з’явилась ще одна пісня, вона була наповнена сумом і біллю, важкою білю.
«Холодные реки осенних дождей
По лицу и дорогах стекают
Смывая кошмары последних ночей
И холод, и мрак за плечи обнимают
Целуют и шепчут не чей…
Ушла от меня одинока царица.
И больше я ничей, и падают на стол
Порванные крылья с картона, и сатина.
И пуля в кармане, и холодный ствол
А на лице улыбка вампира…
Припев.
Револьвер в исхудавшей руке
Одинокость листом пожелтевшим
Кружится на холодной воде
Я убегаю от людей - я хочу бить -лешим;
Мой рай в безликой немоте.
Соленые слезы капают на раны.
Я кружусь лебедем безглавым
В одиноком танце без стыдливой дамы.
Я зажимаю смерть, своим, ртом старим
И на вкруги пески – пустые храмы.
Я одинок, Я твой безумный век
Стою на небесах и падаю я в темноту.
Закрой глаза мои бессмертный человек!
Тебе я смерть свою в букете незабудок приношу
Что выросли на берегу Кровавых рек.
Припев.
А в небе ворон полетел
Смотрю ему я вслед и сам лечу.
Да только красной кровью я вспотел…
Лечу – мечта; листом от которой я трепещу.
Я просто вечно жить посмел…
Никто меня не сможет полюбить, понять
как проданный с аукциона лот
но Я хочу так мир обнять…
Да я без пламени, без крыл, без рук, и ног.
Я только пулю смог поднять»;
Проходили дні і ночі. Я писав, продовжував писати, музику до текстів. Смішно, по деколи я відчував свого брата. Він стояв в кімнаті, так тихо що лише було чути його подих. Він немов німий охоронець, приходив до кожного з нас у важкі хвилини нашого життя рятуючи нас від того останнього кроку, який приводить до смерті, до неминучої смерті – самовбивства.
Буратіно зірвався – він вирішив втопитись, та його спас незнайомець і викликав швидку. Тепер він лежить в реанімації, і головне знову заговорив. Він попросив мене щоб я пішов до церкви і запалив маленьку свічку, в подяку брату. Не вже самогубці можуть ставати святими, хоча, що ми знаємо про святість. Про Бога…
Нічого…
Лише стукіт волі, яку ми забули, ми багато чого забули, і хто нам допоможе це пригадати? Коли мені важко то я прошу допомоги в брата. Ми всі міняємось, потроху, але міняємось, я кинув пити. Тепер я веду тверезий спосіб життя, а після концерту вирішив почати нормально вчитись. Я маю оправдати братову надію, якщо він просив мне, щоб я не вбивав себе то потрібно як най краще прожити це життя, як би це важко мені не давалось, але заради брата я готовий піти в саме пекло. Буратіно йшов на покращення, на його обличчі знову з’явилась посмішка, і очі стали карими, а то були якісь сірі, не типові, для Буратіна, він навіть перестав матюкатись))).
Буратіно казав, що перед нещасним випадком прочитав маленьку новелу, одного давнього знайомого «Штольня» і ця розповідь його так потрясла, що він вирішив написати пісню, він просив у мене дозволу, звісно я дозволив.
Чому останнім часом всі в мене питають дозволу, як би гурт був моєю власністю?
До мене поверталась моя втрачена муза, я знову зміг писати чудову музику, чарівну, тиху, якраз під голос Вапірочки. Інтересна дівчина. Вона була старою знайомою, ще зі школи Буратіна ти Барабаша, як в принципі і Анельки, що між ними було давно?
Яя не знав, та щось було загадкове.
Е, і це загадкове, ця тайна трошки напружувала нашу атмосферу. Вампірочка мені подобалась, можливо, щось і вийде з наших відносин, якщо я не затуплю. Можливо. Побачимо. Я написав музику на Аттіловий текст, пісня вийшла, як всі говорили чорною баладою про вічне кохання:
«Темрява тиха
Закрила повіки.
Не чути триптиха,
Лиш чорнії ріки;
Несуть води лиха,
Несуть чорні ліки,
Несуть душу, біль
Та розірвані крила,
Що розчинились, як сіль.
В тій воді моя мила
знайшла свій кінець!
Та ріка, та вода душу мою вбила.
Приспів:
Тихо…
Скрипить самотня дорога
Під старими колесами.
Везуть до рідного порога
Втоплену русалками.
Сонце долонями
Закрило обличчя.
Солоними краплями
Плаче узбіччя.
Кривими дорогами
Душа моя втіка і я,
І вітер мовчить!
Мовчить і життя.
Лелека летить,
Самотній, як я!
Немає буття…
Приспів.
Церква закрита,
Немає Христа.
Лежить моя вбита,
Лежить і вуста
Вода чорна змила,
Як букви з листа
Стою і сміюсь,
І сонце в долонях,
І в сльозах в топлюсь
Тихо не звонят…
І мовчки вклонюсь
В обновах…
старих…»;;
Я сидів на кладовищі і біля мене сів Дядя Саша. Ми обоє довго мовчали. Спостерігали, як зникають останні промені хтивого сонця, тихо. Темно. Лише дерева перешіптувались над кам’яними хрестами, над могилами людей, над смертними…
- не сумуй того що сталось вже не минути.
- Я знаю дядя Саша, та чому все так стається, не так, не правильно?
- знаєш подеколи ми робимо те, що не хочемо, по деколи наші слова не відповідають нашим вчинкам, і те, що є правильним для тебе не є обов’язково правильним для інших. Все набагато складніше. Здебільше наша любов стає тягарем для інших, а біль приносить радість. Що краще жити тим, що ми маємо і не оплакувати тих кого вже не повернеш.
- Вам легко говорити. Ви нікого не губляли, не хоронили, не закопували своїми ж руками дорогу вам людину в сиру і холодну землю!!! Не закопували!
- закопував, повір.
- не вірю, коли це було? Від коли я себе пам’ятаю ви були самотніми, вас так малеча і прозивала чорний лелека.
- я і не знав.
- бо ми із братом не дозволяли вас так називати. З братом…
- я не завжди тут жив.
- і що?
- коли я вчився в університеті, то я познайомився із однією дівчиною і ми після закінчення одружились. Я купив старенький будинок за містом, на це пішли майже всі мої гроші зароблені під час літніх канікул на заробітках. Біля нас текла велика і бурхлива річка і недалеко від неї стояла закинута стара церква. Її купола ще віддавали жовтизною. Я Тоді одягався в білі шати, в мене з’явився смисл в житті. Я знайшов себе.
- ви і білий колір?
- Так. Вце важко повірити, але це було так. А особливо я любив білий шарф… Потім в нас народилась дівчинка, яку я дуже любив, мабуть більше всього на світі. Та одного разу коли вона гралась біля річки і впала вниз.
- вона втопилась?
- так, і після того випадку, я по цей день ношу по ній траур. Що як бачиш я можу зрозуміти твій біль, біль який виникає тоді коли ти втрачаєш найдорожче в своєму грішному житті.
- а ваша жінка де вона?
- вона втекла з іншим…
« Все. Все повинно було закінчитись, але чи скоро це станеться? А місто зникало з Давидових очей по мірі того, як військо відходило в далечінь. Грифи кружляли високо в небі і сонце пекло їхні голі шиї.
- Чи прийдуть часи коли на землі не буди проливатись людська кров? - Думав Давид.
Невже люди так і не навчаться цінити своє життя? І не мечем приносити на землю мир, бо лише смерть приносить гостре лезо…
Хто ще помре на цій землі? Хто оросить своєю кров’ю спраглі вуста землі? Хто? Можливо і Бога люди б розіп’яли як би мали на те силу…
Вітер завівав піски і ржали коні та верблюди. Важко ступаючи по розпечених пісках, йшло Давидове військо, піднімаючи в небо пилюку, яка зависала в повітрі і не давала дихати, вона різала ніс, і забивала очі. Нічого не було видно. Чорні жуки бігали по дорогах і цвіла в садах маслина. Всюди було видно сліди війни. Сліди Божого народу.
Колісниці йшли поруч, навіщо втомлювати тварин? Прийде бій і от тоді вони почнуть свій вічний біг, який принесе смерть ворогам. Дзвеніли мечі, та блищали щити в степу. Вони йшли і довгий був їх шлях.
Сонце ще вище піднялось в небі і його промені стали нестерпними. Вони пронизували шкіру пекельним вогнем а очі виколупували бронзовими мечами. Води! Води! Ревіли люди і верблюди.
Давид погойдувався в сідлі і в пам’яті пролітали моменти коли він ще молодий втікав такими ж степами від Саула і лише перст Божий врятував тоді його від смерті…
А він? Він вбив безневинного, безневинних воїнів одним лиш словом. За що? За що? Можливо син оправдає тих жертв які Давид приніс йому. Все в Божих руках, а люди продовжували йти співаючи псалми, та граючи на сопілках…
А в переді війна, бій двох різних світів - світла і темряви, і світло переможе бо сам Бог буде нести смолоскип попереду всіх і впаде темрява, впаде. Як і все.
І постало дивне видіння перед Давидовими очима – стіни зруйновані, великі дірки в Єрусалимських мурах і шеренги людей закованих в кандали ведуть вершники, в далеку країну, горять будівлі та засипані колодці піском, закидані поля камінням та по зрубані прекрасні оливи, родить виноградна лоза, та чужинець п’є з неї вино, пригортають Дочок Ізраїльських поганські воїни, і Божий народ став рабом царя поганів.
О горе! Горе! І світ кружляє чорним ангелом. І вклоняються сини божі золотим ідолам, та кам’яним стовпам. А на великій горі розіп’ятий висить на хресті сам Бог!
Загорілось сонце чорним вогнем! Наповнилось воно люттю і болем, і впало в долоні царські. Солодкою посмішкою Бедсаби посміхнулось воно Давиду і перли, самоцвіти та білі троянди посипались і жаданих губ донизу перетворюючись на огидних жаб та змій торкаючись піску. Геть! Геть від мене!
Скинув цар із рук сонце, і заплакало воно вдарившись об каміння, і піднявся ангел з піску, і встав в небі з мечем полум’яним в руках, і вістря його навів на Давида. А з очей того ангела вилітали блискавиці.
Здригнувся Давид, а кінь встав на дибки і скинув на дорогу свого вершника, і впав на землю Цар, і впав Давид, і впало його королівство – зникло марево.»
Розділ 16
«Я крашу губы гуталином,
Я обожаю чёрный цвет
И мой герой, он соткан весь
Из тонких запахов конфет.
Напудрив ноздри кокаином,
Я выхожу на променад,
И звёзды светят мне красиво,
И симпатичен ад.»
Агата Кристи
«Опиум для никого»
Розірвати груди сухими руками і викинути серце на смітник…
Навколо темрява …
Навколо ти…
Спіймати темряву своїми руками, а потім ніжно її пестити вустами, цілувати в найпотаємніші місця і торкатись кінчиком язика її зірок… темно, темно…
Летіти в темряві, лише чорний шарф шшшш.
Торкатись її своїми руками, відчувати її подих на своїх долонях і танцювати разом з нічними метеликами під променями старих ліхтарів.
Порожня вулиця, порожнє місто, порожні простори, парки, вокзали магазини неоновим світлом стікають по асфальту до ніг стареньких ліхтарів, а люди розбіглись по домівках залишивши мене на самоті, залишили ніч на мене. Заховались від темряви в мікрохвильових печах, холодильника, радіо FM, пральних машинах, в шумі побутової техніки вони заховались шукаючи настояної ТИШІ!
А тиша це темрява, це НІЧ!!!
Сама красивіша пора це ніч, ніч… темна і загадкова, ти відчуваєш її теплий подих на шиї, але не бачиш її, вона поряд, настільки поряд, що ти чуєш її шелест рук, подих, погляд… вона огортає твоє тіло приманливим теплом наповненим ладаном та корицею. Ти пробуєш її на смак, вона, як гаряче вино із гвоздикою, корицею та шматочками яблук, ніжно терпкий смак наповнює твій рот теплом і жадобою. Вона покусує твій язик маленькими білими зубками і втискається куцим носиком тобі в щоку. Ти відчуваєш, розумієш, що жадаєш її всім тілом і духом, зараз, тепер, на вулиці, на асфальті, на газоні і на зимовому листі, що опало з дерев в старому парку. Ти хочеш розчинитись в темряві, як цукор в чорній каві, не залишити ні кристалика… і потім випити каву…
Ніч співає тобі колискову погойдуючи старими гілками і місяць вишиває тобі сорочку сріблястими нитками…
Ти і Ніч.
На самоті, без сірих людей без того німого і страшного, що зветься – ВОНО. Бо всі сплять
Всі сплять навіть сірі люти…
Ти відчуваєш волю… воля слово значення якого ми загубили, закували в кайдани етики і соціуму. Ми в рамках законів кричимо – Ми вільні. Та чи ми вільні?
Воля на запах цукерок «Пан Коцький», «Ластівка», «Червоний Мак», «Кара-кум»… Від яких залишився лише фантик і смак на язику. Ти відкриваєш стареньку коробку від печива, і вибираєш фантики, акуратно розкладаєш їх на ліжку, і тремтячим руками підносиш по черзі їх до носа, і вдихаєш запах цукерок, шоколаду, карамельки та горішків, ти вдихаєш Волю!!! Намагаєшся згадати смак цукерок, і твій рот наповнюється слиною і майже смаком шоколаду, та омана проходить, і залишається лише повен рот слини яку ти не знаєш куди дівати… слину не приймають…
А ніч так жадана і пристрасна. Крок за кроком вона відкривається тобі поглинаю твоє тіло. Вона своїми вустами обнімає твоє тіло, палко цілує, ти розчиняєшся у вічному поцілунку, який не має початку і кінця. Оце воля. Вистрибуєш на міст і сміючись махаєш руками і темрява бере тебе за руки і ви ступаєте в небо. Все вище і вище і дивлячись з висоти ти кричиш – Я вільний! І Воля заплітає тобі кучері траурними лентами…
Та тебе ніхто не почує, всі сплять заховавшись від темряви і ночі в будівлі з бетону, крові і тіл. Вони мріють про волю все своє життя, але так і простоять весь час біля закритого вікна, так і не відчувши некондиціонованого повітря.
Раби Свого Я. Раби сірих людей, що немов ляльками граються із нами, ставлять п’єси на своєму маленькому театрі абсурду. О ляльки, скиньте із себе нитки, що поначіпляли на своє тіло і станете вільні! Вільні!
А я вільний. Я Апостол Темряви. Темрява мая коханнка! Моя! Моя! Моя!
А ви залишайтесь сірими постаттями, праобразами манускриптів та відчаю.
Розправити свої чорні крила і летіти, летіти. Лише шарф – шшшшш…
А ти вільний літаєш розчинившись в ночі. Ти і Ніч одне ціле. Тебе немає і немає ночі, лише срібні нитки на твоїй сорочці і сліди від чорної помади на вустах…
Розділ 17
«Відкрию свої я долоні
І капельки червоної крові
Як море солоні
Упадуть до низу
До тебе
Спіймати слова і думки
Як чорні нитки
І не свої чужі замки
Ними відкрити і до неба
До тебе
По сходах спуститись
Приспів:
Чорні світи, далекі пустелі
І ти не сама і не там
Згоріли серця і двері на стелі
поріжу себе, тебе не віддам
не віддам я мертвим вікнам
твої солодкі вуста
і тіло не віддам я хрестам
о моя любове німа.
І ти солодка омана
Далека, як хмара
Примара
Залишаєш відбитки свого
Самотнього я
А холодна зима і зорі
Світять на дворі
Крові, хочу крові
Я хочу життя нового
Життя
Для тебе, для себе
Приспів:
Чорні світи, далекі пустелі
І ти не сама і не там
Згоріли серця і двері на стелі
поріжу себе, тебе не віддам
не віддам, не відпущу в пітьму
твої очі зелені
не кину тебе я в могилу
в тартари далекі
холодні вуста
солоні на смак
і чорний знак
як смерть хрестом повис
над гробами
стікаю бурштином до низу
до тебе в тартар
прийду наче мавр
і тільки тінь, і смерті свист
над нашими тілами
спускається по сходах вниз…»;;;
Тиха музика наповнює тіло, заколисує дивними акордами, то заспіває васильком, то зацвіти соловейком. Спалахне дивними зірками і впаде до рук мертвою голубкою.
Колись, потім перед нами постануть давні образи і розповідять про своє значення. Їх слова теплим весняним дощем на світанку обпадуть на твою душу. А потім ти зрозумієш, що світ подібний на тебе, такий самий із траурними лентами в сивих косах. Дощ…
Теплий літній дощ омиє старі рани симфонічним легендами, старенькими казками, які будуть йти поряд тебе довгим шляхом, і нічні вітри будуть приносити морську прохолоду та відблиски давніх хвилин твого життя.
Закрий повіки, відчуй, як музика срібними струнами пронизує твою душу, все вище, вище, вище…
Образи опадають дощем, і душа покривається синіми волошками, та білими ромашка. Самотня дорога на якій стоїть твоя душа. Вона така самотня, повна відсутність любові. Пробач…
Образи піднімаються із землі і махаючи руками йдуть від тебе услід дивній музиці, по самотній дорозі.
Ніхто не може нам допомогти. Ніхто не може знайти потрібні слова, щоб музика навіки залишилась із нами, ніхто…
Образи завжди говорять, що більше не повернуться, та лише холодний туман покриває ромашкове поле після теплого весняного дощу. Лиш не загубити оту дорогу по якій вони від мене пішли, по якій втіка від мене моя музика – самотня зірка, що срібними нитками вишиває мені сорочку. Та, та, та та та. Та, а там високо серед хмар, я бачу образи, міста, людей, все перемішалось переді мною. Та чи зможу я віднайти в тумані оту мою рідну стежку, що приведе мене до вишневого саду, де ростуть Шевченківські вишні, та співають старенькі кобзи, де місяць заглядає в тусклі шибки, а тиша наповнена ніжною васильковою музикою. Як хочеться подеколи тепла, простого тепла, яке б сміялось біля тебе. Щоб разом з тобою зустрічало схід сонця. Щоб, щоб…
Та все це просто слова, слова, слова.
Ти, ті, ти, ті. Т, титититит. Ттттт…
Немає, не той час не той світ! Ні! Ні! Натнатаи. Дивні ноти прості, ноти, заплітають мої кучері, та я заховав своє обличчя в перину, я не хочу пам’ятати про те, що колись я був, був, був не САМ! Про те, що колись я буввввввввввввв не сам!
Холодно, та це не допоможе. Дивитись на небо і посміхатись, просто посміхатись, просто жити і знати, що тебе люблять.
Та, ти, ти, ті. Переливи слів, переходи від німоти до піано, а може стакато?
Ти чуєш музику?
Слухай її.
Колись я творив музику, колись на землі цвіли ромашки та сині волошки, а тепер, стакато.
А потім легато, і тихе, повільне піано.
Нонлегато.
Можливо зробити, так як зробила вона? Чому. Чому? Я може її кохав. Можливо це те, що мені не вистачало в цій Богом забутій землі! Вона могла дати мені те тепло яке так бажає моя самотня душа.
А може і ні…
Хто дасть на безліч запитань відповідь, хто? Може відповідь в самому мені? Лише треба добре пошукати?
Музика. Вона заколисує. Заколисує…
Та на небі посміхається місяць і зорі опадають до моїх ніг тисячами забутих образів. Ось там далеко біля самого кінця світу лежить Ключ, а там Аттіла.
Я ж своїми руками їх позбираю, і пригорну до розірваних грудей. Я вас відігрію залишками тепла, яке ще жевріє в моєму тілу. Не бійтесь ви знову станете зірками і будити світити в ночі, лише трошки почекайте, трошки, трошки.
Там! Там! Танцюю серед загублених зірок притуляючи до грудей, Ключа та Аттілу. Та! Та! І музика вигинається преді мною семиколірною веселкою. А там серед ромашок сидить старенький пастух і сопілкарить в очеретину, а навколо то стіни, то скелі. Чого я чекаю?
Чудес не буваю.
Та все одно можливо, одне і станеться, можливо, загоряться оті потухлі зірки і знову засіяють, заблищать на небі. І небо стане знову синім, а потім, потім можливо і зеленим…
Там! Там! тамтам!
Тихо. Самотньо, холодно…
Епілог.
Зелень, тиша, повна тиша, що наповнює тебе дивними відчуттями. Небо розрізане на шматки клаптиками хмар померло. Його рожеві рани світились на їх сірому тлі. Сірий морок здіймався із зелених гір. Обнімав вершини, пестив, цілував у їх хвойні губи і танцюючи із полонинами піднімався в небо. Ніби через поволоку було видно чорно-зелені смереки. Шумів струмок переливаючись між сірими каменюками геть покритих лишайниками і мохами. Лишайники створювали картини жовто-зелено-чорних мініатюр. Камені у своїй гордій старості і величі виступами поміж темно-зеленого моху, що покривав все навколо: каменюки, воду. Вода срібним холодом текла поміж каменями і кущами ялівцю. Тихо. Все потроху згасало і втрачало обриси. Все втрачалося і малина, що росла не далеко від струмка і дивне відчуття.
Величаві гори, наче недосяжні небесні імператори стояли над обрієм підперті стальними скелями якими вони виблискували серед туману. Вони були старими. Вже старі. Де не де проскакували праліси із сіро-гарячого каменя, а десь навіть зберігся сніг. Густий, зернистий, брудно-білого кольору.
Чорти б забрали комарів, та думаю їх звідти і вигнали.
Гори. Плечі сутулі і вічно нахмурені брови. Наче говорячи навіщо прийшов до мене? Потурбувати і скидає із себе у простір сіру мантію виткану із туману та оздоблену кришталями льоду. Вона кричить і блиск її зубів осліпляє і страшить, але це не тепер, а тепер вельможі стоять натягнувши на себе білу шубу молочно-водяної пари. Гори сплять лише де не де пролетить кажан і почується голос тетерева. Сіро і тихо. Зелено і меланхолія проникає в тебе. Спокій і втрата реальності, втрата буденного.
Переспів незнайомих птахів, а навіщо імена. Нехай так і все залишається чимось надзвичайним, зеленим, далеким і загадковим. Навіщо гола буденність, неприкрита навіть фіговим листком.
– на прикрийся, а краще заберися….
Темнішає. Відчувається, як ліс, полонини, камені дарують, віддають тобі своє тепло. Таке приємне і солодке, наче парене молоко. Очі самі закриваються, але і далі ти п’єш оте тепло облизуючи до крові стоптані губи. Хмари налітають, напливають одна на одну і розчиняються в небі. Розчиняються і знаходять себе у собі, у іншій. Природа засинає лише струмок і далі співає симфонію мертвого моря і лише ти сидиш між сірими каменями і дивишся, як помирає небо, як воно червоними струмками стікає за обрій. Шур, шур-дзурь, шур. Чути тишу. Слухай тишу, пий тишу, стоптаними вістами, слухай…
Спогади про те далеке літо, завжди переслідували мене, як світ змінився, все змінилось, лише сонце в небі висить, як і тисяча років тому, воно все бачило і пам’ятає, мабуть важко отак дивитись на нас людей, як ми вбиваємо, розпинаємо, вбиваємось…
«Проснись под небом одиноким
И руку приложи к груди
Почувствуй холод – мрак жестокий
Что злобно шепчет: «уходи»
Бороться! Силы покидают
Но сердце бьётся неспроста
Твой дух упрямый не сдается
В упорстве – свет, в унынии тьма
Вперёд дорогой в бесконечность
Пусть твой рывок застыл в тебе
Но твоё имя рвётся в вечность
Ты не покорствуешь судьбе
Ты взялся за копьё и с боем
Прорвавшись в мутный небосвод
Не ведая сомнений – страшным воем
Твой крик, врагов холодным потом обдаёт
Но поле брани озарило солнце
И руки обагрённые в крови
Жжёт как огнём, и в неба донце
Вонзился стон отчаянной души»;;;;
Крик моєї стоптаної душі пройшли роки, хвилини старості приповзли до мене склерозом та біллю в серці. Буратіно після фестивалю пішов в монастир, замолювати свої гріхи, а Барабаш одружився на Анельці і виїхав жити в Польщу, звідки родом була вона сама, а Вампірочка, мрія моїх снів, та думок, трохи поспівавши в Томатовому гурті, отруїлась, чому? Подеколи люди роблять не обдумані кроки, Томат розповідав, що останнім часом вона весь, час розповідало, що ВОНО повернулось до неї, і що в неї не має сил з НИМ боротись, як це робить Буратіно, а я її любив…
Я закінчив школу, та з допомогою Саші поступив в Пражський університет, а після закінчення, виїхав працювати в Канаду. Як там мої рідні. Як давно я їх не бачив Ностальгія розриває мої груди, так хочу подеколи повернутись до себе додому припасти до маминих рук і цілувати їх. Вона тепер така старенька, старенька, якщо вона ще жива, жива…
О, Боже я навіть не знаю цього!!! Мама!!! Солодкі слова. Я хочу додому, до старенької хатини, біля вікна якого росте старенький бузок і кожної весни зацвітає фіалковими квітами. Я хочу додому, де в старенькому саду росте стара груша… і впасти біля неї і помолитись за душу брата…
Я хочу…
Хочу в гори, але стримують ті ж самі спомини. Вони приходять у чорній сутані, сідають біля мене і мовчать. Просто мовчать і це мовчання обпікає мене своїм холодом.
А потім стає тихо, так тихо що ти чуєш як бігають аборигени на континенті, ти чуєш їх стукіт зубів, якими вони вгризаються в м'ясо, не твоє, ти далеко, ти сидиш і все, пливе перед твоїми очима дивним стриптизом від Дені Мур… а знаєш… зависає в повітрі, як і попередні запитання, слова, вони звисають з вікон, дверей, очей, думок… закрити повіки і рахувати слоненят…
Рахувати. Та в мене немає, сил, просто сил. Я боюсь отих споминів, про втрати дорогих мені людей. Дорогих. Можливо літком я і поїду якщо доживу я до літа, якщо доживу. Лікарі кажуть, що мав би дожити. Що рак ще дасть мені пожити на цьому світові. До співався, до пився в молодості до болючої старості, до ранкової смерті в чорній сутані. Куди я йшов все своє життя? Хто може відповісти на ці запитання. Ми все своє життя щось шукаємо, а душа спить. Спить як і Бог, що на небі ловить губами сніжинки і дивиться із жалем на нас, на те ким ми стали. Ляльками…
«Когда заплакал мраморный ангел,
Сместился к полуночи звон предрассветный,
Когда заплакал мраморный ангел,
В соборе разбился витраж пятицветный,
Когда заплакал мраморный ангел,
Туман оказался прошит нитью черной,
Когда заплакал мраморный ангел,
Покров тишины был грозою разорван,»;;;;;
«Мама, это небыль, мама, это небыль,
Мама, это не со мной!
Неужели небо, неужели небо
Задеваю головой?
На ковре-вертолете мимо радуги
Мы летим, а вы ползете, чудаки вы, чудаки!
Мама, это правда, мама, это правда,
Мама, я опять живой!
Ты уже не плачешь, ты уже не плачешь,
Мама, полетим со мной!»;;;;;;