Филимон

       

       Давно це було. Жила я тоді в Сибіру. На мандри потягнуло, як-то кажуть. Якось хазяїн квартири, що я знімала в нього куточок, ввечорі розпочав розмову. Оповів, як вислали його до Сибіру рубати просіки, бо визнали за кулака. Хазяйка, його дружина із дітьми, лишилася в Україні. Вони тоді мали двійко маленьких дівчаток.
       – Тоді не потрібне було таке велике хазяйство, як моє, – розсудливо повільно розповідав хазяїн. – Батьки пішли в могилу, а мене – вон – до Сибіру. А як же, притискала нас „Совєтська власть”. Хазяйка лишилася, бо як їхати із малими дітьми незнамо куди! ЇЇ вигнали з хати, поставила вона зибку в кропиві, в бур”яні. Діти плачуть, їсти на вогнище готувала, підвішувала казанок на дротику... Холодно вночі. Це вона вже потім мені оповідала. Якось вона вихопила з багаття головешку і кинулася до солом”яної стихи своєї хати. (“Оце такі багаті із солом”яною стріхою”,– подумала я). Згаряча спалити хотіла. Побачили люди, хтось її за руки тримає, хтось біжить до Сільради. „Вона, кажуть, збожеволіла, свою хату ледь не спалила!”
       Там подумали трохи, дозволили їй повернутися до хати. „Хай заселяється із малими!” От вона „вселилася”. Познати нічого не можна. Все потрощено, де яка ганчірка була, розтащили. А діти малі, їсти треба, а її то в колгосп приймуть, дозволять працювати майже задарма, то знову викинуть із колгоспу.
       Промучалася вона так майже п”ять років, поки я ліс корчував. Одна дівчинка померла... І тоді вже вона зважилася, поїхала до мене, сюди. Так і живемо по цю пору. Четверо діточок викохали. Нічого! Жити можна...
       Тут не втрималася хазяйка, що сиділа поруч, слухала і тільки головою хитала. Вона була дуже гарною жінкою. Великі карі очі її сяяли, як жарини. І на мить ці очі скипіли, в них відбилася якась зловтіха.
       – А тих, хто моє добро розтащив, давно вже на світі немає. Все, що батьки мені придбали на придане, де яка спідниця була чи намисто – все розтащили. Та хіба з чожої біди розживешся? Мої батьки працювали тяжко, все заробили, не байдикували, не пили. А вони, ті, що прийшли грабувати, все занапастили, пропили. Нікого з них в живих вже немає. А ми тутенька добре живемо, не тужимо, самі бачите.
       І справді, їхня садиба була найкращою в поселенні, будинок великий, чистий, пофарбований, паркан з рівнесеньких штакетин, теж пофарбовано зеленим. А город! Задивитися можна. Рядочки рівнесеньки, дошками обкладені, щоб була вільна межа. Собака на чіпку. Подвір”я заметене.
       Видно було, що хазяїн давно змирився з минулим. Він любив пофілософствувати.
       – Жити треба уміючи. Он собака на вулиці мерзне, а кіт в хаті живе, на припічку гріється. Але ж обидва живуть...
       Пригадала я „Підняту целіну” Шолохова. Питаюся:
       – А вбивства у вас були?
       – Було в нас одне вбивство ще до колгоспів. Навіть я причетний до нього був. Цілий рік тягнулася справа... – пригадував хазяїн.– Парубок один там був. Філімон звався. Дуже він був сильним, та до людей поганим. Сміявся над усіма. До дівчат іде, більше ніхто туди не йди. Він там! А ще бувало, стоїть поруч, раптом як перекине тебе через паркан просто так, заради сміху. Взимку виходить, бувало, рано напівоголений. Гірі здоровенні піднімає, потім снігом розтирається. А вже по тому іде по воду. Так несе він на собі шість відер води! Вірите? По два відра вісить на перевеслі з обох боків, а ще два несе в руках! Такий сильний був! А дівчат любив – просто біда. Він і до моєї хазяйки ходив, поки дівкою була.
       Якось випивали ми з ним на свято. Там йому прикмета була, Фільці цьому. Він взяв велику зелену бутилю, хотів розлити водку, а та бутилка в руці у нього і розпалася...
       Засумував він спочатку, відчув, що то погана прикмета йому. Потім розвеселився. Всі – по чарці, він – по дві. І все до мене в”яжеться: „Ти у мене кращий друг. Пий зі мною!” Пішли ми з ним до мене, там ще трохи випили. Я – зовсім небагато, а він знову постарався. Назад вертаємо, а там трійко дівчат жило. Вони сиріти були. Він – до них. А у дівчат на той час був Лаврентій, ми його Лаврін звали. Філька схопив його за комір та викинув за двері. А мене до себе кличе. Посиділи. Ще випили. Бачу – він дуже сп”янів.
       – Давай, кажу, я тебе додому доведу! Та, куди там! Гордий був.
       – Сам дійду.
       – Ну, думаю, іди, раз ти набрався, як свиня, не хочеш вулицею йти, а вирішив ховатися, блукати городами, щоб ніхто не побачив тебе такого...
Пізніше ввечорі приходить до мене Лаврін та й каже:
       – А ми з Тимошем так дали Філімону в зуби, аж зазвеніло! Там лежить під калиною.
Приліг Філімон під калину, наче навмисне смерті своєї шукав.
А я собі думаю, що дали, так дали. Хіба ж вони підійшли б до нього, якби був тверезий? А тут побачили, що спить, от і розхоробрилися...
       Рано вранці я поїхав за сіном, весь день не був вдома. Іду назад ввечорі, бачу – народ юрмиться, чую: „Філімона убили!”
       – А, думаю, так-то ви йому із Тимошем дали! Пішов до сараю, куди Філімона поклали, дивлюсь у щілинку, бачу – наче живий, тільки зуби запали. Оце ж воно їм і зазвеніло... Мовчу я. Каби сказав на той час, що я знаю, хто вбив, вони б і зі мною порахувалися, ті двоє. Повезли нас всіх до району. От там я вже все і розказав, як воно було. Справа тяглася цілий рік, і довго ще мої батьки тривожилися:”Заберуть тебе, кому все дістанеться? Будинок, тварини? На кого ми все життя працювали?” Може я і сидів би за гратами, якби Лаврін не сказав мені ввечорі, як воно було. Посадили їх нарешті. Тимофій потім у в”язниці і помер, украв там щось, його в”язні вбили. А все це Лаврушка наробив. Він Тимофію посулив сто карбованців, щоб із ним пішов бити Філімона. Та сили не розрахували. От так буває. Він вам спротивів, вирішили побити, а вбили. Але ж це людина, не собака. Подумали б, що будуть судити. Я в цьому участі не приймав, і то ледь мене не замішали... Добре, що обидва підтвердили, що мене з ними не було.
       Тільки батьки Філімонові думали на мене, бо він до моєї майбутньої дружини сватався...
       – А ви пішли б за нього?– спитала я хазяйку.
       – Ні. Ти що? Хіба мої батьки віддали б мене за нього?
       – А чого б ні?
       – Бо я в них єдина дівка була, а Філімон біднішого состоянія...
Так і сказала. Я розчарувалася. „Але ж він вам подобався?”
       – Мені тоді всі однакові були. Ну, високий був, вище мого хазяїна, ширший в плечах, чорнявий, а очі сірі. Тільки настирний дуже. Зловить дорогою, заступить шлях. Ні туди, ні сюди, хоч біжи чужими городами. Обійме, цілує. Я хустку стягну зубами, затулюся, а він хустку порве, прокусить і знов цілує. Прошу його: „Філімон! Що ти робиш? Люди кругом”. А він сміється... Коли ж його було вбито, він мені часто снився. Прилягу в обіді на полі, задрімаю, а він переді мною, обнімає, цілує, так міцно-міцно, а сам холодний. Так мені страшно зробиться, серце впаде, кричу несамовито. Люди збігаються:
       – Чого тобі?
       – Філімон снився...
Хазяїн слухає, головою хитає.
       – Так, були в селі всякі справи. Потім молодший брат Філімона здумав її сватать. Відмовила. Здався він їй! Такий самий уродився, як брат. У таких хазяйства доброго ніколи не буде, все роздадуть, людей обсміють. Силою хвалитися, не фокус! Треба вміти жити!…
       Але я більше не слухала. Перед очима стояв веселий Філімон, чорнявий з великими сірими очима, він ніс шість відер води і сміявся...

       1966р.