Поля розляглися навкруги. Безмежні простори пустували. Ніхто й не поворушив пальцем, щоб їх розорати, посіяти зерно, нагодувати тисячі знедолених, голодних…А земля прекрасна, родюча, але немає ніде вмілих господарів. Тільки миші, заядлі гризуни розплодилися на них, всюди нори, посохла трава… Ніде жодної стеблинки, сонце все випекло, дощ не скоро буде зрошувати своїми рятівними краплями дощу, пустинну рівнину. Спека не залишає жодної надії на порятунок, води й годі шукати, але пройдячи важкі випробування все ж можна знайти, але в не цій місцевості.
Небо застлане яскравими променями сонця, від якого не має користі.
Ось іду я по цій жахливій пустощі і не бачу нічого чудового, цікавого. Не бачу як оживають вранці квіти, як люди радісними посмішками вітають новий день і поспішають швидко врятувати це поле, а лагідний, милозвучний звук солов’я, чи хоча б якось птиці, мені не доводиться чути, я приголомшений. Ступаючи на землю вона тріскається, в горлі пересохло, смерть неподалік. В очах поблякло від надоїдливого сонця, як охота його прибрати хоча б на хвилю, ні воно потрібне для життя, але в не такій мірі, сонце і дощ повинні чередуватися, хоча б крапля теплого, весіннього дощу, ні нехай дошкуляє сонце, ми винні, суперечень немає, але їх відсутність треба збагнути. Йду далі. Серце дедалі швидше стукотить від такого виду пустинного поля, жаль настигає мене, але я один нічого не вдію, треба разом об’єднатися, тоді ми сила, ми порятунок для самих себе.
Раптом я зупинився. Похилене дерево стояло біля мене, мені залишалось подати йому руку допомоги, але нічого б я не одержав в замін, та нічого й не треба, краса, чарівність, що дає збагнути всю сутність життя, цього достатньо. Листочки, з’їдені гусінню, до останнього трималися, а по корі дерева текли сльози, коріння так погризли миші, що дерево нахилилося майже до стежки, перегороджуючи цим мій шлях. Вся природа гине, але ніхто її не врятує, отакі й ми як це дерево, коли не маємо друзів, залишаємось самотніми у цьому важкому світі, якого ми самі створили.
Будучи однаковим в поглядах з іншими людьми, я не бажав допомагати дереву, по-перше я так подумав, що води ніде нема, я один, а дерево ще залишається могутнім, але це ще додало болю для дерева, його покидали міцність, сила…Я залишався нічого не роблячи, я жалюгідним образом примушував страждати цьому безпомічному деревцю, я подумав так з хвильку і пішов далі…