Я дивлюся на Луну. Я дивлюся саме на луну, а не на Місяць, бо місяць - це бездуховна технічна назва цього
фантастичного космічного тіла, а Луна - це дуже багатозначне, глибоке слово.
Я бачу на Луні усе той же малюнок, яким вона звернута до нас вже багато-багато років. Но я не почуваю
ніякої банальності, сьогодні я відкрив у Луні щось нове для себе, глибоке, незрозуміле почуття на рівні тих почуттів котрі неможна зрозуміти, котрі знаходяться десь між духовним світом так якимось більш високим простором. Не знаю.
Як приємно, іноді, дивитися у глибоку, ідеальну темно-синю далечінь неба! Дивитись на легко підсвітлені
хмари, и тоді по дорозі цього сяяння очами приходиш до Луни. А Луна тільки-но відчистилася від легкої завіси з хмар и яскраво освітила усе навркуги! Та в цьому сяяні є щось!… мабуть я вже говорив про це?
Луна - це захоплююче, дивовижне створіння, проігнорувати яке не може ніхто! Зовсім ніхто!
Але кожен, дивлячись на Луну Щось бачить, і у кожного це “щось” своє, і николи вони не будуть однаковими! Луна - це усебачуще і усепроникне око, або навіть душа, мабуть душа. Луна для кожного є втіленням тієї душі, навіть ні тієї, яку він хоче бачити, а душі, яка усе зрозуміє, та зі своєї недосяжної висоти мудро промовчить - на усе відповість.
Мене, імовірно чекають проблеми, в мене повна каша у почуттях. Но я, виходячи, побачив її величність
Луну! Хмари повільно розходились перед нею і в мене на душі став до жаху романтичній настрій! Бо вона світила так Яскраво, яскраво……
P.S. Прошу вибачити мене за невеличкий жах з точки зору української мови.
P.P.S Написано під впливом “Intermezzo” Михайла Коцюбинського