Сумний пеньок
У садку, біля старого пня розцвіла Кульбабка. Вона озирнулася по сторонам, побачила його і спитала:
- Хто ти і чому такий сумний? Подивись навкруги – весна настала, весь сад оживає. Життя таке радісне, не час сумувати.
- Ех-хє-хє, - зітхнув старий пеньок, - ти ще така молоденька Кульбабка і не знаєш, що життя приносить не тільки радість.
- А що ще може бути? Дивись як все прекрасно навколо.
- Я теж колись був молодим і зеленим деревом, - почав свою розповідь пеньок, - розквітав по весні духмяними білим квітами. Біля мене завжди роїлись бджоли та джмелі, обпилюючи кожну квіточку. Птахи звивали у моїх густих гілках свої гнізда і висиджували в них своїх пташенят. Наприкінці літа на мені дозрівали великі червоні яблука, приходили в сад діти і насолоджувались моїми смачними соковитими плодами. Але одного разу наді мною зібралися темні хмари. Прогримів грім, почалася злива. Палахнула блискавка і влучила в мене - мій стовбур розколовся навпіл. Коли скінчився дощ, у садочок прийшов садівник. Побачивши мене у тому жалюгідному стані, вирішив спилити пошкоджене дерево. З того часу я завжди сумую. А чому мені радіти, люба Кульбабка?
- Але дивись з твого боку росте маленька зелена гілочка. Вона з кожним днем буде все більше і більше. Незабаром вона стане великим деревом, яким ти був колись.
- Справді росте, а я і не помітив, - зрадів пеньок, побачивши гілочку на своєму боці. – Тепер я буду жити заради неї. Сподіваюсь, що колись вона буде радувати усіх смачними яблуками. Дякую тобі, мила Кульбабка, без тебе не було б щастя в моєму житті.
Але Кульбабка його вже не чула. Вона знов оглядалася по сторонам, радіючи теплому весняному дню.