Що тобі сказати друже:
Наш народ терплячий дуже!
Все надіється на пана,
Хоч гноїться його рана.
Хоч від панської подяки
Поздихали вже собаки.
Хоч давно вже москалі
В тій Москві, як на скалі.
Так тепер свої мордують
Так хороми нам будують,
Що живуть лиш в тих хібарах,
Що построїли при барах.
Ще у царській, давній вік
Жив в халупі чоловік,
А тепер живить внучата,
Жити де, мають вовчата.
Ми співали гарних пісень
Перетнули Ненці кисень
Мову нашу рідну гноблять
Кажуть, що Вкраїну роблять.
Нову Київську державу,
Наче шаблю точать ржаву
Бо, якщо синів нема,
То оселя ця німа.
А, синам зламали гонор
Київ! Чий тепер ти донор?
Під кого постелиш, ляжеш?
Може з мене ковбик зв’яжеш?
Може маю я співати:
Славна Україна мати?
Хай вмирає мій народ?
Я поет? Чи так, урод.
Ти якого краю край?
Русь моя, подільській рай!
Чи не тут мій Соболь-род
Об’єднав сусід в народ?
Чи Собак не рідний брат?
Цар Петро – хіба не кат?
Може дружби договір
Підписав з Хмельницьким звір?
Так чому тепер країна
Стала ненька Україна?
Може Борисфен не Русь?
Лиш, коли, угомонюсь!
Лиш, коли, мене схорониш;
Честь і стяг ти свій оброниш.
А, до того має бути:
Борисфен. Кінець для смути.
1991-2007 год.