Він просто сидів, роблячи вигляд, що щось вивчає, та йому це не вдавалося, його було викрито. Саме в той день його було викрито. Світло, таке штучне денне світло при відкритих шторах. Хто взагалі придумав лампи денного світла? Залишилось лише придумати апарат, що виробляє повітря і можна спокійно забруднювати нашу Землю й на далі.
В сіро-чорному піджаку з червоно-чорною папкою для паперів він намагався виглядати неначе професор. Та він був школярем. Школярем, який повернувся за шкільну парту, аби насолодитися юною дівчачою красою. Принаймні він хотів думати, що та краса була юна та невинна. Хоча, всім відомо, що такі часи минули. І в читальному залі університету навряд чи можна знайти когось настільки юного, та ще й невинного…
Та з його горизонту то було просто ненаслідовним та прекрасним. Дівоча краса, нехай схована під покрив зимових пальт та шуб розквітала неймовірними кольорами – білим, вишневим, чорно-синім, жовтогарячим, та ще якимось незрозумілим, але ж розквітала… То було найдивовижніше явище природи. Всі вони збиралися неначе у квітнику та займалися кожна своєю справою, та насправді ж вони всі приходили сюди для нього. Щоб він отримав свою годину неймовірної насолоди та пішов у буденний світ проблем, але не будемо згадувати про той світ у цьому квітучому садку.
Старанно приховуючи своє німе споглядання, перечитуючи по 10 разів одні й ті ж рядки з наступної лекції, він прислухався до всього – до їх шепоту, до шурхоту їх спідниць, до перестукування підборів. О, яка ж то була мелодія. Таку не міг створити ні один композитор, бо це була мелодія самого життя. Вони всі були неймовірно досконалі, вони всі належали йому, принаймні на ці короткі хвилини. А як їхні пальці перегортали сторінки книжок відшукуючи необхідну інформацію, неначе гірський струмок оминав підступне каміння. То була мелодія його душі. І ніщо у світі не могло її замінити. Він сидів біля вікна позаду всіх, так, щоб всі ці троянди були немовбито на долоні. Озираючись непевним поглядом, вбираючи в себе усі їхні рухи, він відчував себе квіткарем у королівському садку.
Аж ось проминули життєдайні хвилини і він пішов… Пішов у світ без квітів, без світла, без мрій, бо то все залишилось за цими дверима.