Миниатюра “Благословенні небесами” (на украинском языке). Автор – Ольга Приходько. Украина, Днепропетровская обл.
НА ЖИТТЄВИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ.
--------------------------------------------
***********
БЛАГОСЛОВЕННІ НЕБЕСАМИ.
***********
Про подружжя Окаренко ще, майже, 30 років тому, хотіла написати, світлої пам’ті, - чудова людина, неперевершений майстер слова, одна з ведучих журналістів нашого регіону, та тодішньої “Світло Жовтня”, - Ольга Володимирівна Нікітась.
І коли її не стало з нами, її задум не залишав мене в спокої, поки не викристалізувався і не набув, спочатку, ще не досить сформованого, розмитого обрису, і лише згодом ліг цими рядками на папір. Нехай вибачить мені вона, - добрий друг, цю спробу пера, бо звичайно і форма викладення у неї була інша, і стиль, і досвід, і фах…
Іван Борисович вважав себе звичайною людиною. Незважаючи на те, що трагедія, що сталася ще у молоді роки назавжди позбавила його можливості бути незалежним, самостійно пересуватися, відчувати босими ногами тепло куряви польових стежок, остуду, прохолоду вранішньої роси та ніжність дотику зеленого килиму із трави, прикувавши на все життя, що лишилось, до милиць та інвалідного візка.
Після того рокового випадку водорозділом життевого простору стали поняття “до” і “після.” І все подальше життя, - то подолання перешкод, бар’єрів, здолання висот, як зовні, так і в собі.
Івана Борисовича немає з нами вже 2 роки. І за цю публікацію я взялася з дозволу родини Окаренко. Немає з нами суворого та невблаганного критика, який не любив підвищеної уваги до своєї особи. Та ця оповідь не тільки про НЬОГО, але і про НЕЇ…, про світле і величне почуття, яке у шаленній круговерті, що зветься життям, знайшло і поєднало їх...
Можливо ця публікація додасть комусь крил і віри в світле завтра. Декого утримає від відчайдушного кроку у безвихідній ситуації, іншим допоможе у хвилини розпачу. І без заперечення, у всіх читачів виникне особливе, піднесене почуття гордості за те, що Людина може долати свої Еверести, крок за кроком, день за днем, навіть тоді, коли здається, що життя закінчилось…, коли у жорсткому поєдинку і випробуванні на злам, Людина виходить переможцем.
**************
У відллік часу “до” вмістився відрізок життя довжиною всього в 19 років.
Вродливий, стрункий, високий, чорнявий Іван, був улюбленцем дівчат. “Красень”, - шепотіли одна одній дівчата, та їх матері. Гострий на язик, але водночас дуже тактичний. Інтелігентний і уважний до співрозмовника, дотепний жартівник, та інтелектуально обдарований Іван, - був завжди душею компанії. А в сім’ї першим помічником татові, мамі, сестрам.
Трагедія сталася під час служби в армії, у військах ППО. Про це навіть з рідними він не був надто відвертим, - то була закрита тема, табу. Декілька років йому матеріально допомагав один із офіцерів, а згодом Іван Борисович відмовився від допомоги, не тому, що гроші були зайві, а тому, що така вдача в нього була - гордовита, - ні від кого не залежати, навіть у такому стані, а ще із своїх потаємних думок-висновків, безумовно пов’язаних з тією бідою…
Роковий випадок поставив хрест на майбутньому. І у цьому відліку часу “до”, залишились величні плани на майбуття, нездійсненні мрії, перше кохання… Саме на злеті, життя зробило крутий віраж, так схожий “мертву петлю”, і стрімко перейшло у “піке”…
Душевний та фізичний стан після тієї трагедії описати словами дуже складно. Глибинний, - спустошеність та нестерпний біль, візуальний, - повна нерухомість, розпач та роздвоєність, коли, до кінця нерозумієш свого місця в житті, - вчора, - ти ще здорова людина, сьогодні, - ти повністю залежиш від тих, хто тебе оточуює.
Іван Борисович не замкнувся у своєму відчаї. Завдяки відвазі і самовпевненості, якомусь внутрішньому стрижню, що тримав його, не давав зламатися, він з гідністю сприйняв цей відлік часу “після”… Численна рідня, а головне, мама, - вдень і вночі були поряд. Вони вкладали в процес реабілітації весь свій потенціал, а він - всі надзусилля… Вдома відразу ж з’явилися незгарбні тренажери та різні пристрої для фізичних вправ, які гармонійно вписалися в затишний інтер’єр оселі. Іван Борисович завжди знаходив час для фізичних вправ, навіть, згодом, у стислому графіку бізнесових справ, бо це конче необхідно, щоб підтримувати себе у належній формі, щоб не здатися на милість болю та різним хронічним захворюванням, які є постійними супутниками після такої тяжкої травми. І результат був вражаючим, - він навчився ходити, пересуваючи практично нерухомі ноги, натренованим корпусом усьго тіла. Не давали здаватися гірким думам друзі, однокласники (вони й досі несуть йому квіти, тепер уже на могилу, допомагають Тамарі Володимирівні матеріально). І Іван Борисович жив цим життям, не розраховуючи на більше…
Але, їх зустріч, мабуть, була передбачена долею… Вона вродлива, гарна дівчина 18 років, скромна, і неабияк сором’злива. Якось у розмові зі знайомою Тамара відверто призналася, що майже всі її знайомі мають пару, а в неї душа не лежить ні до кого. І тоді її знайома вирішила познайомити Тамару з гарним хлопцем, у “якого не можна не закохатися”, додаши при цьому, що і душа в нього така ж прекрасна, як і його врода. Тією знайомою виявилася сестра Івана Борисовича.
З цього моменту починається романтична сторінка, “романс про закоханих”. …А напередодні зустрічі Тамара відчувала пронизливе передчуття щастя…
І було перше побачення…. Він яскраво посміхався ій з вікна свого “Запорожця”. Бездонні, чорні очі випромінювали тепло, виблискуючи грайливими “бісиками”, вона йшла назустріч легкою ходою, струнка і тендітна, посміхаючих, мов промінчик сонця. І в дотику їхніх поглядів, у їх перехрещенні, коли тремтіння почутттів і солодкий щем у грудях, випереджають народження думок, у ті лічені долі секунд з’явилося те велике почуття, з яким вони пройдуть життєвий шлях довжиною в 25 років. Бо це, був той самий випадок, як у Р.Рождественського:
“Мы совпали с тобой, совпали,
В день, запомнившийся навсегда,
Как слова совпадают с губами,
С пересохшим горлом вода.
Мы совпали, как птицы с небом,
Как земля с долгожданным снегом
Совпадает в начале зимы –
Так с тобою совпали мы.
Мы совпали еще не зная
Ничего о зле и добре…,
И навечно совпало с нами
Это время в календаре.”
Тамара без проблем склала іспити до медичного училища, щоб бути завжди поряд зі своїм обранцем ( до цього вона успішно вступила до сільськогосподарського технікуму, який був розташований за межами Павлограду, і прийшлося його залишити, бо вони не уявляли собі і миті одне без одного). Тамара, ця здавалася б на вигляд, соромлива, чарівна дівчина взяла ініціативу в свої руки, зламавши всі стереотипи, бо ніколи не сприймала свого коханого, як інваліда, - “людину з обмеженими можливостями”. “У Вані було стільки привабливих, чудових і неповторних рис характеру, які вщент затьмарювали інвалідність, - такий висновок свого вибору робить Тамара, - і додає, - я закохалася в нього з першого погляду і не уявляла життя без Вані”. Її родина сприйняла вибір дочки, з повагою. Мудрість батьківського вислову Тамара запам’ятала назавжди, та “тягнути назад Рябка” не мала гадки жодної миті.
Вибір Тамари Володимирівни, - то свідомий вибір. Доля самопожертви, доля самовіддачі. Тих, хто зв’язав своє життя з інвалідом - одиниці, і Тамара серед них стоїть окремо, бо Іван Борисович мав високе ураження хребта, а це - крім нерухомих ніг, частково паралізовані і руки. І на догляд за таким інвалідом здатні лише матері. Більшість таких хворих приречені на самотність, та будинок для інвалідів навіть, якщо до трагедії була сім’я, діти… Шанс бути щасливим для інваліда, зустрівши свою половинку мінімальний до неможливості...
… І згодом, було весілля… Це потім, коли мине багато років спільного життя, Іван Борисович жартома говоритиме у дружній компанії, що дружина оженила його на собі, в вночі, пошепки, із поцілунком, лагідно обіймаючи свою кохану, ніжно шепотітиме, що якби не Тамарина рішучість, він би ніколи не наважився, не ризикнув, не хватило б чоловічої гідністі запропонувати себе,- інваліда, у чоловіки їй, - молодій, вродливій, здоровій жінці.
Її дівочі плечі стали надійною опорою у сім’ї Окаренко в буквальному сенсі слова ( бо навіть подолання декількох метрів до керма автомобіля, - то для Івана Борисовича була велика проблема, - він обіймав дружину за плечі, а в іншу руку брав милицю).
Взагалі, автомобіль для Вані був особливим явищем. За його кермом він наче був у іншому вимірі, не відчував на собі співчутливих поглядів та зітхань, які пригнічували більше ніж неможливість рухатися. За кермом свого улюбленця “Запорожця”, навколишній світ сприймав його, як рівного. У це неможливо повірити, але з частково паралізованими руками, коли висновок МСЄК не дає дозвіл на керівання транспортом, він чудово робив цю справу. Перші кроки оволодіння цією нелегкою справою, він робив разом із батьком та друзями, які налаштували йому спеціальні пристрої для ручного керування. Працівники ДАЇ, які дуже рідко зупиняли його авто, із величезним подивом, і з неменшою шаною ставилися до цього водія, бажаючи щасливої дороги, і ніколи не робили найменших кроків, щоб завадити чи перешкодити цій мужній людині.
Щоб це не було: виклик долі, чи здатність довести і оточуючим, і собі можливість неможливого, без сумніву - це мужні кроки, якщо зважити на те, що сидіти тривилий час в одному положенні, для людини з його діагнозом, - це подвиг?! І без сумніву, коли людина щаслива, самодостатня, коли вона відчуває любов близьких тобі людей, - вона може гори звернути!
Він об’їздив, значну частину України у бізнесових справах, крім того численна рідня, що живе в різних куточках країни дуже гостинна і дружня, завжди радо зустрічала подружжя, декілька разів самотужки долали дорогу на відпочинок до моря. Всім: і друзям, і рідним, і знайомим, в будь-який час доби і пори року, він ніколи не відмовляв допомогою автомобілем, яких би надзусиль це йому не коштувало. Тамара Володимирівна завжди супроводжувала чоловіка, була поряд, залишаючи домашні справи на “потім”.
Згодом у подружжя Окаренко з’явилась своя квартира, в якій вони жили перший час. Та затишніше їм виявилося все ж у батьківській домівці Івана Борисовича, та і свекруха потребувала допомоги по господарству, - у своєму домі завжди є робота.
Тамара довгий час працювала медичною сестрою в урологічному відділенні міської лікарні. Ваня, як турботливий чоловік завжди зустрічав дружину після роботи на своєму автомобілі, а у нічні її зміни, вони годинами гомоніли по телефону, - так нестерпно одиноко їм було один без одного. А потім залишаючись на самоті, Іван Борисович довіряв свої думи зошитові, пишучи про те, що хвилювало і бентежило його чутливу душу…Все написане чоловіком, дружина турботливо зберігає, жалкуючи, що при житті він не наважився нічого опублікувати…
У роки, коли з’явилась можливість розвитку малого та середнього бізнесу, Іван Борисович незважаючи на свою інвалідність з головою поринув у справи. У нього з’явилось своє, спочатку маленьке підприємство, яке давало сталий прибуток. Він, інвалід першої групи, кинув, вкотре, виклик встановленому розвитку подій, - висновку МСЄК - “потребує постійної, сторонньої допомоги ”, і вийшов за межі окресленого кола. Гордістю його невтомної праці стала можливість придбання джипу “Міцубісі-Паджеро”, бо без автомобіля він не уявляв свого існування, та будівництво нового бідинку, обладнаного під потреби інваліда. Не покладаючи рук, переборюючи нестерпний біль, який після такої травми завжди є супутником для інваліда, Іван Борисович працював на своєму підприємстві, а Тамара Володимирівна, як вірний помічник, відданий друг, любляча дружина завжди поряд, бо справи потребували вирішення у любу мить, а її присутність поряд з чоловіком, - то невід’ємна складова їхньго суспільного життя, бізнесу, взагалі, їхнього співіснування.
Іван Борисович забезпечував не лише сім’ю. Він був одним із постійних спонсорів у спілці інвалідів до різних свят чи урочистих календарних дат, а декотрим своїм друзям-інвалідам допомагав додатково, бо розумів і складнощі життя, і повсякденні потреби інвалідів, як ніхто інший.
І лише одне питання залишалося відкритим, - можливість мати дитину. Взагалі, то дуже рідісне явище в середовищі інвалідів. Лише одиниці мають повноцінні сім’ї, і це, звичайно “перст Божий”. Та після кількох років чекання, диво все ж таки з’явилось. Зміст життя став таким простим і зрозумілим. А ім’я батьки дали, напрочуд красиве, - Ул’яна. Іван Борисович незважаючи на всі складнощі пов’зані з станом свого здоров’ям, допомагав дружині у догляді за донькою, беручи на себе частину клопотів, таких буденних, а для цього подружжя самих дорогоцінних і щасливих: прання пелюшок, приготування їжі, годування доньки, навіть уночі піднімався разом із дружиною, незважаючи ні на які аргументи. Пестила і доглядала таку жадану і довгожданну дитину вся дружня сім’я, та найбільше, тато. Мабуть тому, лише йому, згодом, як дорослішала і мужніла, вона довіряла свої дівочі таємниці та секрети, а мамі була доброю помічницею в всіх справах з раннього дитинства.
Зараз цій красуні, яка нагадує батька не тільки своєю вродою, навіть жестами і посмішкою, такою ж звабливою і чарівною - 19 років. Вона студентка Західно - Донбаського інституту економіки та управління.
Останній рік, коли тяжка хвороба підступила зовсім близько, затьмарюючи білий світ нестерпним болем, Ул’яна була надійною опорою і незамінним помічником мамі. Вони завжди були поряд з Іваном Борисовичем, - кожен день, кожну хвилину, і у останні, трагічні секунди його життя.
…Іван Борисович не дожив до срібного весілля…один день! Тут я все ж поставлю знак оклику, як символічний пам’ятник мужності і відваги Людині у звитяжній боротьбі з навколишнім світом за місце під сонцем! Бо сяйво від образу цієї особистості, як світоч акумулює в собі найкращі людські якості, як ознаки необмежених можливостей людини, навіть тоді, коли ти маєш статус “людина з обмеженими можливостями”!
******
….Не так давно, коли з’явилася пісня у виконанні Н.Яремчкука “На могилі моїй посадіть молоду яворину”, вона якось по-особливому сприймалася Ваніним душевним станом. Бувало, слухаючи її, у нього з’являлися “мурашки” на тілі, наче слова і звуки цієї пісні торкалися його оголеного нерву, що пульсував…
Зараз Ул’яна зробила з цієї пісні і домашніх фотографій родини, на комп’ютері дуже яскраву, дивовижну і неповторну слайдову композицію… Тамара переглядає її знов і знов, і сплеск спогадів, неземної ніжності до такого рідного, і тепер, далекого обличчя, витікає із її очей солоною і пекучою сльозою від вічної розлуки з коханим…
************