Крізь роки
Андрій, утомлений довгим робочим днем, дивився футбол, зручно сидячи на дивані. Його ще молоде обличчя не відбивало ніяких емоцій. І якби хтось незнайомий зазирнув у його очі, то подумав би, що цей чоловік прожив довге, напружене життя й ось, втративши сім’ю, роботу чи ще щось, очікує свого часу. Насправді Андрію не було й сорока років. І все в нього було: жінка-красуня, син підліток, непогано оплачувана робота, справжні друзі. Що ще треба? Здається нічого, проте в його душі була порожнеча. Андрій і сам не знав чого йому бракує. І взагалі, він змінився за останні два роки. Андрій, як і раніше, грав з друзями у футбол у неділю, учив сина водити машину, давав жінці грошей на нову зачіску, сидів у мережі Інтернет, отримував пошту…Але від серця нібито відтягали шматок обережно, непомітно…
Канула в невідомість його безтурботність і веселість. А саме через них, через ці риси характеру він привабив свою майбутню дружину Ганну. Маленька, худенька білявка Ганна користувалася успіхом у протилежній статі, але пішла за немаленького, не- худенького та некрасивого Андрія. Не те, щоб він зовсім не був вродливим, ні, Андрій був симпатичним але далеким від Алена Делона. Ганна покохала його не за зовнішність, а за те, що з ним було легко та якось непередбачено. А він…він не кохав. Він ніколи й нікого не кохав по-справжньому. То була симпатія, пристрасть, гарні стосунки, але, на жаль, не кохання. Авжеж, Ганна не знала цього. Ніхто не знав, крім Андрія та, може, ще когось. Одружився Андрій раніше ніж планував, якось так сталося. Навчався не в рідному місті, знімав кімнату та так йому було тяжко: і вчитися, і готувати, і прати, і прибирати…А з однокурсницею Ганною він був знайомий ще зі школи. Вони завжди гарно спілкувалися, а потім зрозуміли, що подобаються один одному, та й одружилися. Ганна пішла за нього, бо була зовсім молода, дурна, гадала, що ось воно і є справжнє кохання. Андрій – бо набридло йому клопітливе холостяцьке життя, не вистачало жіночої руки.
Спочатку жили непогано, але з часом набридли один одному. Ще й бридкий характер Андрія. Не кожний міг його витримати. Він часто впадав у меланхолію, ще й був схильним до суїциду, міг жорстоко образити, хоча потім щиро вибачався. На щастя, Ганни їхній син Дмитро був більше схожим на матір. Інколи це дратувало Андрія, і тоді його краще було не чіпати.
- Тато, - звернувся до нього Дмитро, - тут така шняга, нам вірші вивчити задали з літератури…
- Гм , - перебив його батько, - то й що? Я поезією не цікавлюся нічим допомогти не можу. Краще в матері спитай, що тобі треба. І взагалі, не заважай мені футбол дивитися!
- Та блін, дослухай! А мами, до речі, вдома нема, вона в перукарні. Мені не потрібна твоя допомога. Тут я в книжці збіг знайшов у біографії однієї чувіхи.
- Гаразд, зараз подивлюся, - відповів роздратований Андрій, - так…Вольнова, Чорногір, Любимова…щось я про таких письменниць раніше не чув.
- І не дивно. Це ж новий підручник. Тут декілька сторінок присвячено сучасним авторам.
- Ну і де ж тут твій прикольний збіг?
- А ось почитай біографію…як там її, - бормотав парубок, перегортаючи сторінки, - О! Ольги Любимової. Ось із цього місця, - продовжував Дмитро, тикаючи пальцем у потрібний рядок.
- Ольги якої? – підняв на сина широко розплющені сіро-голубі очі Андрій.
- Ммм…Любимової , - відповів син здивований поведінкою батька, - а що?
- Та нічого, - Андрій опустив очі в підручник.
Він намагався поводитися природно, але руки його тремтіли, серце почало битися частіше. Андрій почав нервово кусати губи, коли побачив фотокартку сучасної письменниці Ольги Любимової. І хоча якість фото залишала бажати кращого, очі Олі приваблювали та хвилювали. У них приховалися біль, відданість, велика неймовірна любов… багато почуттів. Спокійне молоде обличчя не було еталоном краси, але варто було тільки заглянути в ті очі і…все - людина попадала під чари цієї незвичайної жінки.
- Тато! Що сталося? Невже не прикольний збіг? – донеслися, немов крізь сон, до Андрія слова сина.
Андрій підняв очі на Дмитра. Хлопця почала турбувати поведінка батька. Обличчя Андрія було незвичайно блідим, він нервово кусав губи, а на лобі виступили краплинки поту.
- Пробач, задумався. Ще раз покажи, - хрипко попрохав він сина.
- Ну ось! «…дуже багато своїх віршів вона присвятила А. Бездушному…» Це ж твої ініціали!
- Та ні, Димко, - він якось утомлено й зовсім невесело посміхнувся, - це збіг. Чи мало по всьому світу чоловіків з прізвищем Бездушний та ім’ям, яке починається на літеру «А»?
- Шкода, - відповів хлопець, покидаючи кімнату, - а то б може мені, як сину коханого письменниці, халявну оцінку поставили б…
- Постій, - затримав його Андрій, - а чого це ти не на вулиці?
- Еее…, ну я ж покараний…нібито…
- Правда? А за що? – щиро здивувався Андрій.
- Тато, та що з тобою коїться? Як це за що…сусідка ж тітка Галя сказала, що бачила як я палив, точніше нібито бачила.
- І справді, чогось забув. Ну гаразд, я на перший раз тебе вибачаю, тому йди.
Дмитро, не гублячи ані хвильки, побіг на вулицю, а Андрій схопив синів підручник та почав читати. « Ольга Олександрівна Любимова народилася…у місті …навчалася…потім влучила в…її приватне життя не склалося, вона так і не вийшла заміж, у неї не було дітей…». Андрій читав та не міг зрозуміти чого все було написано в минулому часі. Ця Ольга, вона ж його одноліток... «…проте талановитій поетесі пощастило зазнати справжнього кохання. Дуже багато віршів та прозових творів Ольга присвятила своєму великому і, як вона сама казала, єдиному коханню – А. Бездушному.» «Фігня якась, невже не можна було цього не писати,» - чогось сердився Андрій. «…а 1 квітня … року життя зіграло з нею злого жарту – на тридцять п’ятому році свого життя Ольга Любимова померла від серцевої хвороби.» В очах у Андрія потемніло. Він трохи хитаючись дійшов до домашнього барчику та налив собі трохи коньяку. Залпом випив, але це не допомогло йому розслабитися . Він повільно сів на диван, обхопив руками голову та беззвучно заридав. Саме в такому стані його застала Ганна.
- Любий! Що сталося? – злякалась жінка.
Він якось заторможенно підняв на неї очі. На його довгих віях завмерли прозорі сльозинки.
- Я не плакав з дитинства, - відповів він їй.
- Я пишаюся тобою, але через що ти зараз плакав? До речі, тобі знов лист, від тієї…божевільної, я навіть не знаю як її звати, вона ж нібито партизанка шифрується!
- Що?! – Андрій зірвався з місця, очі його блищали, а губи тремтіли, - дай його сюди! Швидше!
Перелякана та здивована Ганна протягнула чоловікові листа. Він нетерпляче розірвав конверта та витяг зложений вчетверо з приємним ароматом аркуш паперу, розгорнув його та швидко забігав очами по рядках. Час від часу його обличчя освітлювала посмішка, але ще частіше він хмурив брови.
- Цього не може бути…, - прошепотів він, припинивши читання.
- Чого? – почала сердитися Ганна. – може ти поясниш, що сталося?
- Не може, - він схопився за своє волосся й більше нічого не кажучи вийшов із кімнати. Андрій сів за свій робочий стіл, увімкнув комп’ютер та знайшов старе фото. На нього знов дивилися ті глибокі чуттєві очі тільки тепер вже шістнадцятирічної дівчини.
« Скільки ж часу вже минуло…» - подумав він, дивлячись на фотокартку юної Ольги Любимової. Але листи…він дістав із сейфу купу духмяних листів, розгорнув списані обережним почерком аркуші та почав перечитувати деякі з них. « Але невже вона все життя любила мене? - міркував Андрій підтримуючи голову рукою, - невже не вийшла заміж. Та найцікавіше те, що вона не намагалася зустрітися зі мною. Я взагалі думав, що в неї сім’я, діти…»
- Ех, Олька, Олька, ну навіщо ж ти чудила все життя? – запитав він зображення на моніторі.
- Ти з кимось розмовляєш? – Андрій озирнувся – на вході в кімнату стояла Ганна.
- Ні, люба, це тобі здалося.
- А ще мені здалося, що ти роздивляєшся фотокартку якоїсь шмаркачки та кожного місяця отримуєш листи від якоїсь невідомої та божевільної мерзавки, ще й без зворотної адреси?! – уже ричала роздратована жінка.
- А мені здається, люба, що ти дуже багато балакаєш. Закрий рота! Ти просто дурна!
- Що?! – Ганна стояла хапаючи повітря ротом, - Та ти, ти…на себе поглянь! Ти і сам нещасний, і мені життя зламав! І не смій називати мене такими словами, бовдуре! Давно тобі в пику давали! Бездушний!
- Спасибі, що нагадала мені моє прізвище, люба! Але ти просто не розумієш мене й не зрозумієш, якщо я тобі все розповім.
- А ти спробуй.
- А що тобі розповідати? Ця жінка, що надсилає мені листи…вона померла два роки тому назад…
- А як тоді…? – здивувалася Ганна.
- Ось і я нічого не розумію. Не пам’ятаю вже скільки років я отримую від неї листи без зворотної адреси, я навіть відповісти не можу, точніше не міг. І кожного разу, пробач мене, Ганно, я з нетерпінням чекав на новий лист. Ця жінка, вона моє минуле, котре ні я, ні вона не хотіли відпускати, але вона більше. Але повір, я думав, вона ставиться до мене як до друга, до рідної людини, а не як до коханого. Усі її листи…вони були такими свіжими, світлими, чистими…пронизаними промінням любові, але любові незвичайної. Таке кохання зустрічається раз у тисячу років. Вона писала мені, бо кохала, а я гадав, що просто сумує за юнацтвом. Жодного разу вона не повторилась у своїх листах. Жодного. Жодного разу вона не написала, що хоче бачити мене чи що кохає. Але кожного разу писала, що сумує та що хоче вірити в те, що я щасливий. Вона щиро бажала мені щастя, а я…я навіть не намагався знайти її і сказати, як я їй вдячний, бо саме ці листи були моїм щастям. Так, Ганно, я тільки зараз це зрозумів. А моя душевна порожнеча…я відчував, що її вже нема тут з нами, але не міг цього зрозуміти. Я отримував листи й відчував, що щось не так, але не зрозумів, що в них вже нема головного – душі. До речі…я досить не розумію, звідки взялися ці останні листи, - він потряс купою аркушів, - якщо Оля померла два роки назад?
- Вибач, Андрію, але мені неприємно це чути, вибач, - Ганна встала і вийшла, обережно зачинивши за собою двері.
Андрій десь півгодини сидів не рухаючись, а потім раптом підвівся та почав одягатися.
- Ти куди це? – запитала Ганна чоловіка, коли той уже взувався.
- В рідне місто! Ганно, і не намагайся утримувати мене, бо я все одно не заспокоюся доки всього не дізнаюся.
- Та йди хоч до дідька, - зі сльозами на очах казала жінка, - тільки знаєш, ти можеш втратити живу в гонитві за мертвою.
Андрій зло зиркнув на Ганну та, нічого не кажучи, пішов геть, гучно хлопнувши дверима.
Він, як крізь сон, пам’ятає, як поїхав на залізницю, як купив квиток, доїхав до рідного міста. Була приблизно десята година вечора. Місто перемигувалося яскравими шматочками світла. Андрій ішов знайомими вулицями, та в його пам’яті випливали картини минулого. Ось на цій лавочці вони з Олею вперше поцілувалися, а в цій крамниці вони рятувалися від дощу, а там, у зелених заростях парку, вона вперше сказала, що кохає його, а він, він так і не сказав…нікому.
Непомітно для себе він дійшов до Олиного будинку. Знайшов потрібний під’їзд, поверх, квартиру. Подзвонив. Двері відчинила…Оля. Андрій стояв немов паралізований, вглядаючись в рідне обличчя, але з кожною секундою він помічав, що воно молодше і з ластовинням, і ніс трохи інший. Це була Ольжина сестра Катерина.
- Ви хто? – до болі знайомим голосом спитала вона, - на годинник подивіться!
- Еее…вибачте, але тут раніше жила Ольга Любимова, я…
- Проходьте, - перебила його Катя, - але ненадовго, я вже збираюся лягати спати.
- Зрозуміло, спасибі. Я Андрій. Андрій Бездушний.
- Та я вже зрозуміла, - якось втомлено та непривітно протягнула жінка, - і що вам треба?
Раптом Андрій обійняв Катерину та гірко заплакав. Здивована жінка почала гладити його по голові, спині, руках та заспокоювала його якимись банальними фразами.
Через годину трохи заспокоєний Андрій сидів на кухні та пив гарячий чай з м’ятою.
- Катю, будь ласка, розкажи мені щось про Ольгу.
- Андрію, мені й самій боляче розповідати про неї. Вона була дуже сильною людиною. І їй пощастило зазнати справжнього кохання. Вона любила тебе, Андрію, ще з тих часів, коли ви зустрічалися. Вона любила щиро, пристрасно. Знаєш, ти зовсім випадково застав мене тут, бо я вже давно живу в Харкові, а цю квартиру я вирішила продати, приїхала на два дні документи переоформити. А Оля жила в Києві. Але вона часто приїжджала до мене в Харків, хоча мені здається, вона частіше шукала зустрічі з тобою.
- Я жодного разу не бачив її з випускного балу, - сухо промовив Андрій.
- Це ти не бачив. А вона бачила. І тебе, і твою жінку, і сина. Вона навіть фотографувала вас. Я не знала, що зробити, щоб вона забула тебе. Ніхто не знав. До речі, виглядала вона завжди оптимістично, але її очі. Вона страждала. Але я не звинувачую тебе в цьому. Бо ще одна причина, через яку вона так рано покинула нас – це її відірваність від цього світу. Вона не сприймала світ таким, яким він є, а він не сприйняв її.
- Катю, а листи, які вона писала…
- Так, - знов перебила його жінка, - вона писала тобі листи. Дуже багато листів, але надсилала по одному в місяць, щоб дуже не набридати тобі, як вона сама казала. І коли вже їй було дуже погано вона попрохала надсилати тобі по листу в місяць навіть після її смерті, що я й робила. Зараз я віддам тобі решту.
Катерина віддала Андрію приблизно десять листів і він люблячи поклав їх у кишеню.
- Катю, дай мені ще щось її, якщо не шкода. Фотокартки, може, якісь.
- Гаразд. Андрію, а тобі є де переночувати?
- Ти знаєш, у мене сумніви з приводу того, що я засну. А так мені дійсно нема куди піти. Мої батьки вже давно тут не живуть…
- Я зрозуміла. Можеш залишатися тут.
- Велике спасибі тобі Катю, ти така ж добра, як і твоя сестра…У тебе нема тут випадково Ольжиних творів? Мені соромно, але я читав тільки деякі з них.
- Зі мною завжди її найкраща збірка поезій та прозових творів, зараз дам.
Ніч Андрій провів поряд з творчістю жінки, якій він так і не сказав, що кохає, але яка заслуговувала на це. Наступного дня Катерина нагодувала Андрія та вказала, на якому Київському цвинтарі похована її сестра. Не втрачаючи часу, він поїхав до Києва. Купив десяток білих лілій – улюблених квітів Ольги – та знайшов її могилку.
- Ти завжди мріяла отримати від мене квіти…Пробач мене, люба, що тільки твоя смерть примусила мене це зробити.