Він брів по безлюдній пустелі і не бачив їй кінця-краю, чи то небо пожалкувало дещицю води для цих Богом забутих земель, чи то він так прогнівав Богів, що вони морили його палючим сонцем та засушливим вітром, який раз-у-раз підіймав в повітря все більші хмари піску, які проникали у всі щілини, не зважаючи на одежу і лоскотали його, від чого хотілося чухатися, і цей неможливий постійний дискомфорт міг довести до божевілля, але тільки не його і тільки не тепер, коли йому було вже зовсім байдуже, адже це ж зрештою не найгірше, що могло статися, чи не так?
Ну то й що, що про нього просто забули, він загубився серед тих сотень тисяч людей і для статистики був просто ніким, якоюсь тисячною процента. Але для когось в цьому світі він був сином, чоловіком і, навіть, батьком, не зважаючи на свій моложавий вигляд...
Тепер же зморшки вкрили все його обличчя, за ними вже не можна було розгледіти тих блакитних очей, що в свій час спокусили багатьох дівчат, не видно було і тих чарівних ямочок на щічках, нічого... не залишилося від нещодавньої краси. Життя наче розписало кожну подію з його життя і все на обличчі. То й що, що вже є досвід, мудрість, всі б знання світу ладен він був віддати за бодай один звабливий погляд дівчини в його бік, але тепер дівчата лише можуть поступитися йому місцем у громадському транспорті. А якби у молодості мав весь той досвід, що має зараз, то можливо й не посивів би так передчасно... Ну хіба ж варті були всі ті переживання які йому довелося пережити, того, що зараз страшно, навіть, пройти повз дзеркало, адже кожна наша негативна емоція наче викарбовується незгладним рубцем на нашій зовнішності. Зараз він був схожий на відображення Доріана Грея на полотні, тільки він був живим його втіленням, а не безмовним портретом, що стояв десь на горищі, йому доводилося жити і спілкуватися з людьми, знаючи як спотворилось його обличчя і все ще прагнучи вірити, що його бачать таким, яким він був у молодості. Чи вижив би сам Доріан Грей з таким тягарем? А він вижив...доводилося виживати....
Він продовжував брести, а думки все не покидали його сивої голови. Сонце вже наближалося до землі, обіцяючи бодай натяк на прохолоду. Десь на обрії він раптом помітив самотнє дерево, старе і висохле, спрагле та стомлене від постійного натиску засушливих вітрів та відсутністю води. І його вже було ніяк не врятувати. А десь можливо трохи північніше, воно б розквітло в повну красу, та змогло показати, що воно живе, що має таке ж право на місце під сонцем, як і всі ми. І чому люди вважають, що в дерев немає душі. Хіба ж дерева чинять так як люди, ні дерева, вони вищі за нас усіх. Вони мовчки споглядають за всіма страхіттями цього світу. І гинуть, мабуть, саме від того, що нудить їх від того споглядання. Так от, навіть якщо б зараз вилити бочку води під те дерево, це вбило його б іще швидше. Тож немає для нього вже спасіння в цьому світі, зотліє воно, так само як і все інше на землі, і зрівняється з нею довіку...
Раптом його погляд відволікла самотня птиця, що ширяла десь у небі, так що й не можна було розрізнити що то за птиця, було зрозуміло лише що й вона заблукала у цій безодні, і мабуть вже готувалася до неминучої смерті, бо змахи її крил були дуже невпевненими, з кожним разом здавалося, що от-от і вона камінням полетить додолу.
Так пройшов він, сам не знаючи скільки, та й добрів до заходу сонця.
Перед ним звідкілясь наче виросла пустеля з кактусів. Це були неймовірної величини рослини, з жахливими гілками. Вони височили над землею неначе неприступні кручі, і здавалося жодна істота не зможе підступитися до них. Але, підійшовши ближче ( цікавість таки перемогла обережність), він побачив незрозумілий йому рух на поверхні кактусів, так неначе вони щось шепотіли. Та пригледячись, він зрозумів що то дійсно було не марення, то звичайнісінькі мурахи долали свій одвічний шлях схилами цих відлюдних кактусів. І раптом він згадав про тикілу, це ж настоянка з кактусів. А якщо з них робили настоянку, то мабуть там у середині них багато питної рідини. Безперечно. Невже він нарешті знайшов бодай якийсь порятунок? Але ж тепер поставало питання Як дістатися до тієї води. Якби мати шаблю чи хоча б щось схоже на холодну зброю, то модна було б відрубати верхівку в того проклятущого кактуса, та й напитися. Але що ж він міг вдіяти тут у пустелі, де не те що немає зброї, немає навіть...та нічого ж хай йому грець не має. Крім того піску та ще раз піску. Подумавши ще трохи вирішив спробувати зняти із себе сорочку та обхопивши нею кактус, потягнути й переламати його таким чином. У відчаї він так і кинувся робити, але крім порваної сорочки так нічого й не отримав. І тут він просто підійшов і відламав одну голку і проштрикнув нею той кактус. З того маленького отвору показалася маленька краплинка омріяної рідини...