Високо летить Орлик, швидко летить, пробігають під хлопцями кілометри за кілометрами, давно вже покинули вони рідну Україну і летять зараз над чужою Росією, яка зверху вже не така страшна, як можна б було чекати. Зіггі штовхає Чета у спину. Показує на шаблю, яка у того сторчить з-за пояса.
- А це що в тебе таке?
- Зачарована шабля.
- Ким зачарована?
- Козаками проти ворогів українських. Велична шабля, яка робилась по особливому рецепту, така в ній сила, що одному з тою шаблею можна на ціле військо йти і отримувати перемогу на славу народу українського! Ось така це шабля!
- Чого ж ми з нею не в Москву летимо, не Кремль трощити, а кудись на схід сонця?
- Того що не можна нам в Москву.
- Слухай, ми з тобою хто?
- Як хто? Чет та Зіггі, ти що забув?
- Сам ти забув! Точніше не зрозумів! Не просто ми з тобою Чет та Зіггі, а герої ми! Сам розумієш, що простих людей на порятунок Україні не вибрали би. До того ж якщо Оксана і твоя Ганна і є Україна, то повинні ж в них бути женихи не прості, а супер женихи! То ми з тобою герої! А для героїв немає такого, щоб "не можна", для героїв усе можна! Чи не так?
- Воно може і так. Але сам подивися. Ну, прилетимо ми в Москву, далі що?
- В Кремль підемо, знесемо ворота шаблею геройською, тупнемо ногою і скажемо, щоб віддавали дівчат, а інакше усім голови геть.
- Хіба так можна?
- А як ще з тими дикунами поводитись, коли вони на дівчат ведмедів насилають?
- Ні, Зіггі, не можна так. Ось дивись. Що ти відчував коли в 2004 році та гебістьска паскуда в Україну приїздила і Янека в президенти штовхала. Потім вітала, поперед батька в пекло. Що ти тоді відчував?
- Та нічого. Я ж митець, я від політики далекий, я тоді в Москві якраз жив. А що треба було відчувати?
- Я ось відчував роздратування і злість, майже ненависть до тих гебістів, які зайшли в чужу хату, поклали ноги на стіл і командують, що робити!
- Ноги на стіл американці люблять класти.
- Ні, тоді саме Кремль хотів ноги на українській стіл покласти. Але окрім ненависті до себе, нічого не добився. Тепер подумай, що буде, якщо прийдуть два українських патріота, знесуть ворота в Кремлі, почнуть ногами топати посеред Москви. Що пересічний росіянин відчує? Ту ж саму злобу та роздратованість. Воно нам треба? І хіба можемо ми, українські патріоти, тобто люди європейських цінностей, приходити в чужий дім та шаблюкою махати? Чим ми тобі від гебістів, які он людей у Лондоні отруюють, краще?
- З вовками жити, по вовчі вити.
- Людиною треба залишатися завжди. А якщо вовки життя не дають, то треба їх на собак перевести.
- Це як?
- Цивілізувати.
- Хіба можливо це зробити в Росії?
- Можливо. Принаймні частково. План мій такий, щоб змінити тут владу на демократичну, яка не буде на Україну зазіхати.
- Як же ти її зміниш, коли тут моноліт?
- Уявний це моноліт, колос на глиняних ногах і не більше. Послухай як бродіння на вулицях йдуть, що люди кажуть, знеможені ярмом чиновницько-гебістським. Послухай!
Хлопці летять як раз над великим промисловим містом десь на Волзі, чують хор з багатьох голосів, який чи то спиває, чи то кричить.
У тебя доверенность
А у меня уверенность
У тебя квартира
У меня пол-литра кира
У тебя счет в банке
У меня там пачка манки
У тебя путевка в Турцию
А я не был дальше Кунцево
Припев: Ненависть душит
Душа мести просит
Бунт начинаем
Пусть кривая выносит
Острый нож в руку
Тела холеные резать
Точить голубую кровь
Доморщенных Крезов
Тебе сосут стодолларовые шлюхи
А я за ночь двадцатый у Надюхи
Ты живешь в домах с индивидуальным отоплением
А моя халупа вся тронута тлением!
Ты достаешь фрукты из роскошных сервантов
А я жру наборы протухших консервантов!
Свой сеструхе ты даришь Шанель
А моя ради бабок пошла на панель!
Припев
Суки спрятались
За ментов щитами
Боитесь найти пролетарский ***
За своими толстыми щеками
Но не спрячетесь вы
От народного гнева
Революционный Адам
Сделает из вас Еву!
- Бачиш, Зіггі, що кажуть російські люди, про що думають і чого бажають на вулицях своїх міст?
- По-перше, це тільки слова. Вони революції бажають, але йдуть не на вулиці, а в магазин, щоб горілку купити та очі залити. По-друге, навіть якщо почнеться революція, чи не наступить безлад? Ти ж сам знаєш, як воно в Росії буває. А в них ядерні бомби.
- Правильно кажеш, Чете, саме щоб залишити в країні порядок, будемо ми не руйнувати тут владу, а міняти.
- На кого?
- Є одна людина, яка може очолити Росію.
- І хто це?
- Михайло Ходорковський.
- Це той, якого посадили?
- Так.
- Та він же олігарх. І жид! Ні, жида Росія ніколи не прийме. Ти тільки послухай, що про жидів думають російські люди!
Хлопці якраз пролітають над якимось невеликим містом і до них доноситься хор місцевих жителів, що грізно тупають ногами і співають таке:
Жид, жидяка, жидовин
Жаден, жалок, гуталин
Вместо крови
Жаден.
Ради прибыли в двести процентов
Обойдется он без сантиментов
Не посмотрит на слезы ребенка
Этот жрец золотого теленка
Жалок.
Две щеки свои подставит
А потом счет предоставит
Жидок.
Хребет гибок, а нрав падок
Сразу кисел, сразу сладок
Жесток.
Кровью младенцев мажет губы
В карман себе тянет народные трубы
Идет к бизнес-целям дорогой из трупов
Пощады просит у него глупо
Жилист.
Последние жилы со всех нас тянет
Морковкой грядущей нас манит
Обманывать и красть гораздо
Этот жидопидарас
Жид, жидяка жидовин
Вместо крови вазелин
Жопу подставит
И счет предоставит
Не свою жопу, а чужую
Отдаст на растерзание денежному хую
Жид, жидяка, жидовин
Вместо сердца гуталин
Мысли чернее черного
А тело белее белого
Избегает черной работы
Любит оттенки серого
Серые схемы и черный нал
Губы жадно хватают денежный кал
Жид, жидяка жидовин
Вместо хлеба кокаин
Для себя кокаин, для тебя героин
Им вбивают между людьми клин
Чтобы не было братьев, а были пидарасы
На услужении у всемирной денежной массы
Жид, жидяка, жидовин
Вместо слов клоуфелин
Усыпить народ российский
Держать в голову обрезанной писькой
Пить нашу кровь, губить Отчизну
Промывая мозги денежной клизмой
Бойся жидяка, трясись жидовин
Будешь ты червь, хоть сейчас господин
Загорят синагоги, падут звезды Давида
И голову снимут последнему жиду!
- Ти чуєш це, Чете, чуєш? То який там Ходорковський! Хай сидить у своїй тюрмі, а потім тікає на Захід, якщо дозволять. Не прийме Росія Ходорковського, ніяк не прийме!
- Помиляєшся, Зіггі, дуже помиляєшся. Забув мабуть, що від любові до ненависті один крок!
- Але його ще треба зробити!
- Треба! І намагалися його зробити вже не раз. Вже давно помітили люди, що ворожість руських до євреїв виходить з того, що дуже схожі ці народи. Сам подумай! Євреї – боговибраний народ. А руські – народ богоносець. Якби об'єднати їх, то вийшов би новий народ, міцний, майже сверхлюдський. Можливо саме про нього казав Ніцше у свої творах. З'єднати дві частини і зробити жидоросів намагалися вже давно. Спочатку це робили хазари, але через їх пихатість і небажання переселятися з розкішних донських берегів у вбогі рязанські ліси, об'єднання не сталося. Навпаки, князь Святослав, до речі, київський князь, розгромив Хазарський каганат і узяв собі титул кагана. Пройшло багато століть, поки дві половини жидоросійські знову не стали близькі до об'єднання. Трапилося це в 1917 році. Послухай, як воно могло тоді бути.
Співають дебелі чоловіки з пейсами і при шаблях.
Считали нас врагами
Но зашатался трон
Царь Николай Романов
Пришел к нам на поклон
Сказал: "Евреи, братцы!"
Империя в огне
Спасите мне корону
Я отплачу вполне
Дам титулы и земли
Дарую русских жен
Такая жизнь начнется
Ну, будто сладкий сон
Припев: Семь сотен к вам приедут
Семь сотен к вам примчатся
Семь сотен бравых еврейских казаков
Мы будем есть и веселится
Кушать мацу и пиццу
Пить самогон и виски
Считать гешефт и риски
А на коленях киски
Сосут кошерны письки
Эх братцы вот уж умеем мы гулять!
Раввины царя слушали
Заглядывали в душу
Ну, потом ругались целый час
Сказали ладно, Коля
Терпеть то нам доколе
Погромы от революционных масс
И затрубили в трубы
Оделись все в шубы
С гранатами и саблями все выстроились враз
Еврейской кавалерии
Еврейской артиллерии
Тут сразу заблистал на всю империю алмаз
Припев
Наш атаман Зеев Либерман
Повел нас в бой
На коммунистов
Один лежит, один бежит, один висит, один дрожит
Мы провели в империи зачистку
Ленин повешен в пиджаке
Троцкий сожжен в броневике
Чапай утоплен на реке
Сталин убит в терновнике
Ну а Дзержинский колом в жопу
Под топот наших скакунов
Под стрельбы наших наганов
Под песни наших канторов
Под звоны наших топоров
Ты спасена, свободная Европа
Припев
Так мы спасли Романов дом
Теперь хозяева мы в нем
Мы не жиды теперь – евреи
Нам лучше жить и веселее
У нас есть земли и дворянство
А в услужении нам крестьянство
И русских женщин целый сад
Цвети Российский каганат!
От Дона до Кубани раскинулась страна
Эрец Израилем называется она
Мы Дон назвали Иорданом
Ростов Иерусалимом стал
Станицы стали враз кибуцы
В них жидоказаки ебутся
Плодят свой славный смелый род
Что будет жить так много лет
Пока действителен Завет
- Чете, але ж нічого такого не було і жиди воювали за революцію!
- Тому що Микола Романов не зміг перебороти свій антисемітизм і не пішов на поклон до євреїв. Мабуть, якби він знав про Іпат'євський будинок, то вирішив би по іншому, але він був не досить вдалий стратег, то втратив не тільки країну, а й родину та життя. Ось зараз буде ще одна спроба створення Жидоросії. Третя. Це щасливе число і я сподіваюся на успіх.
- Ні, Чете, росіяни не зможуть полюбити Ходорковського, бо вже люблять Путіна. Ти тільки послухай що вони співають про нього!
Хлопці летять над Уралом. Якісь турбази під містом, там зібралася молодь з усієї Росії, яка ходить строєм та співає хором таке:
За Родину, ребята
За Белого царя
Мы завоюем земли
Мы в плен возьмем моря
Все шесть материков
Падут пред грозной поступью
Российских Козаков
Припев: Путин, Путин
Наш белый царь
Путин, Путин
Поверг он тварь
Алмаз империи гранит
Он сам алмаз
И сам гранит
Избег он прелестей ланит
Что ними Запад нас громит
Во наше благо он диктатор
Наш богоданный император
За Родину, ребята
За Белого царя
В Америке, Австралии
Мы бросим якоря
Наш кованный сапог
Ко всем стучится в двери
Поставим на колени
Всех тех, кто в нас не верит
Припев
За Родину, ребята
За Белого царя
Мы будем как "Кореец"
Мы будем как "Варяг"
Ни шагу назад
А только вперед
Готов к искупительной жертве
Великий российский народ!
- Ти чуєш, Чете! Хоч це і лайно, але люди це співають!
- Бо їх тримають у голову телебаченням!
- Нехай так, але це діє!
- Тільки до тих пір, поки не з'явиться яскрава особистість, вождь, який зможе об'єднати навколо себе народ і повести до перемоги. Руським потрібен вождь, вони без цього не можуть. Той же Путін, він сірий і нікчемний, але росіяни полюбили його. Хоч когось. А подивися на Ходорковського! Інтелігентна, освічена людина, непоганий оратор, відсидів в тюрмі, втратив усі багатства, майже став святим. І ось він вийде і проголосить про створення Жидоросії. І люди руські стануть за ним і призвуть його на царство.
- Слухай, Чете, я жив у Москві і кажу тобі, це в цьому місті багато євреїв та ще більше антисемітів. Ніколи не бувати Жидоросії! Не з'єднати вогонь з водою, а кішку з собакою!
- Ти помиляєшся, Зіггі. Проект дієздатний. Подивися на Ізраїль, це ж маленька Жидоросія, випробувальний варіант.
- При чому Ізраїль?
- Притому, що створили його вихідці з Росії.
- Але ж євреї!
- Євреями їх назвати важко, бо євреї приймали кари на свої голови і розуміли, що це кара Господа за гріхи. Ці ж сказали, що не будемо чекати милості від Господа, візьмемо зброю у руки і збудуємо те, чого хочеться. Російський підхід! Як Бога нема, то все дозволено. А як і є, то не робить того, що ми хочемо, то ми на нього плюємо, автомат в руки і самі замість бога вершимо долю. Вигнати мільйони людей з власних домівок, воювати і вбивати, перетворити Землю Обітовану у цитадель ізраїльської вояччини. Якщо СРСР був імперією зла, то Ізраїль його царством. Комуністичні ідеї у капіталістичному виконанні. Але ж багато розумних людей бачило, що існування Ізраїлю веде до Третьої Світової війни, в якій зійдуться у останній битві Захід і Схід, християнство і іслам. Після чого Землю успішно колонізують якісь бактерії, бо більш високих форм життя не залишиться. Так ось, багато євреїв не влаштовує такий розвиток подій, тому був створений проект "Жидоросія", Ходорковський встиг стати найбагатшою людиною Росії і впевнено йшов на президентський пост, але антисемітська партія яструбів зупинила його, забрала багатства і запроторила в тюрму. Проект "Жидоросія" був заморожений, тепер ми надамо йому новий поштовх.
- Круто! Слухай, мені подобається вершити справи планети, Чете! Хай буде по-твоєму! То куди ми летимо?
- До глухої сибірської колонії, де під посиленою охороною сидить Ходорковський.
- Охорона почне стріляти по нас.
- З рабами, як с собаками. Головне не боятися, показуй, що ти хазяїн і вони підкоряться тобі.
- Диви літак!
Праворуч від Орлика Зіггі побачив літак, невеличкий, але грізний по виду, напевне бойовий. Льотчик ошелешено визирався на хлопців та на їх коня, нічого до пуття не розуміючи. Чет дістав священну шаблю і виблиснув нею у повітрі. Літак різки змінив курс і щез у хмарах. Чет засміявся і Зіггі відчув себе богатирем, на плечах якого тримається увесь світ. Зіггі кортіло узяти в руки пензель і малювати, бо якщо щось вражало його, він намагався вималювати то, але зараз він був воїн-визволитель, то лише карбував у мозку ідеї, щоб малювати потім, після перемоги, коли він буде сидіти у білому палаці десь у Кримських горах, малювати на веранді, що виходить до моря, а стиглотіла Оксанка буде підносити йому келих марочного вина. Ой добре буде!
Звісточка: Ластовиння твоє золоте
Готовий збирати губами
Кирпатенький носик і очі бездонні
Щоки повного місяця, троянду вуст
Нервовий абрис підборіддя
А далі до вушок солодких
Що ховаються у течії кіс
О, Оксана, цариця думок!
Скоро Зіггі твій перейде вже від слів до тіла.
Звісточка: Погляд твій повний кохання
Не віддав би за все золото світу
Притиснув його б до серця
І відчув – шлях до раю відкрито.
Звісточка: Серед всіх квітів всесвіту
Серед всіх скарбів вічності
Ця квітка мене хвилює
Гладкою непересічністю
Як місяць у самому розпалі
Як горіх з едемського саду
Справжній п’ятий елемент
Усього всесвітнього ладу
Бачу скрізь хмарки його
Перший з найкращих в рядку
Сяє, пишається, квітне, рясніє
Персик твого задку
Він уві снах пливе як корабель
Він у думках наче сонце сяє
Без цього першого дива у світі
Життя моє жодного сенсу немає
За цим фруктом пливли б аргонавти
Одіссей би шукав цей солодкий плід
Для самого вишуканого гурмана
Це був би найсмачніший обід
- Приземляємося!
Чет кричить і Орлик наче пірнає униз, аж у вухах закладає. Хмари, хмари, хмари, аж ось хлопці вискакують з них і бачать як на них біжить земля, чужа та сувора сибірська земля з тайгою, колючим дротом, вишками з охороною і собачим гавканням. По хлопцям починають стріляти, кулі летять зовсім поруч, тоді Чет змахує шаблею.
- На коліна, сучі діти!
І дивно – охорона, десятки солдатів з автоматами, зненацька кидають зброю і стають на коліна з піднятими руками. Орлик сідає якраз по середині колонії, хлопці плигають з нього на землю. Чет с шаблею йде попереду, Зіггі трохи позаду – він трохи хвилюється, бо ж місце неприємне, а як це засідка і охорона навмисне стала на коліна? Ось хтось біжить до них, товстий чоловік у формі, за ним кілька підлеглих з гнучкими хребтами.
- Вы что делаете! Да как смеете!
Чоловік хоче видаватися грізним, він давно міг би дати команду відкрити вогонь, але не став цього робити, бо ці хлопці прилетіли на коні, а це навіть не гелікоптер. Якщо вони можуть дістати літаючого коника, то вони багато чого можуть. Застрелити їх можна завжди, а потім спитають з нього! Начальник колонії і так посивів геть увесь через того проклятого Ходорковського, ось тобі нова напасть. Але він знає, що в Росії краще не поспішати, а то вспієш. У халепу. Навіть з цим Ходорковським він намагається триматися рівно, бо сьогодні він за гратами, а завтра на троні. Хіба не було такого в Росії? Було, багато разів було. Ось ці прилетіли. Товариш начальник біжить до них і дме брови, махає табельним пістолетом, щоправда у кобурі. Звичайний прийом – треба наїхати і подивитися реакцію. Як круті, то від'їхати, а як ні, то давити, як тих тарганів.
- Кто такие!
- На коліна, смерде!
Товариш начальник дивується говору, чи не такий він чув, коли влітку їздив до родичів в Одесу. Хохол, чи що? Тільки як міг хохол дістати летючого коня, що там коня, як міг хохол прилетіти у колонію посеред Сибіру, та командувати тут? Чи може, Господи спаси, Москва впала, натівський танковий чобіт марширує до Уралу? Від таких здогадок товаришу начальнику становиться зле, він вже не махає пістолетом, стоїть і дивиться на хлопців, втираючи піт з лобу, хоча спеки немає.
- Веди нас до Мишка.
- Простите, до кого?
- К Михаилу. Быстренько, давай!
Це в справу вступив Зіггі. Він багатенько пожив у Москві, то знає, як говорити з ментами, чи будь-якими людьми у формі. Якось до нього на квартиру почав ходити дільничний. Дізнався, що Зіггі малює картини, то натякав на відсутність прописки і наполягав, щоб Зіггі зробив картину для нього.
- Чтоб с морем, люблю с морем. Чтоб шторм, чайки, кипарисы, вся эта ***ня. И не маленькую, а чтоб метр на полтора хотя бы. Нарисуешь? Ну не молчи, или в отделение хочешь, за нарушение паспортного режима пребывания в городе-герое Москве!
Зіггі намалював би картину цьому жлобу. Зіггі легко малював картини і йому не хотілося опинитися у відділку. Але той мент був дуже нахабний, а ще хитливо дивився на жінку, з якою Зіггі тоді жив. Жінка була трохи божевільна і мент, мабуть, мав щодо неї якісь свої плани. Зіггі не любив, коли хтось мав плани щодо його жінок. То став питати у клієнтів, які приходили за картинами, чи нема в них виходів на міліцію, щоб показати одному дільничному, де його місце. Скоро одна жіночка пообіцяла це зробити, а коли дізналася, в чому справа, то попрохала, щоб Зіггі намалював їй саме ту картину, про яку мріяв міліціонер. Зіггі намалював, а дільничного піймали, коли він займався сексом з проституткою-нелегалкою. Ще й в мундирі знайшли наркотики, то могли посадити, але дільничному вдалося відкупитися – тільки звільнився з роботи і пішов працювати охоронцем на ринок. Зіггі його більше не бачив.
Та бачив інших чиновників, знав, що з ними треба поводитися грізно, це вони розуміють, а як почнеш прохати, так відразу стають царями і на шию сідають. Цей от біжить попереду, як гостинний хазяїн, оглядається на хлопців, махає руками, що проходьте, милості просимо, так раді. Веде до сірих корпусів з вікнами за гратами, віддає накази, щоб відкривали двері. Товариш начальник робить це, а сам лякається думки, що от заберуть прибульці в'язня, сядуть на свого летючого коня і чкурнуть бозна куди. Може ж таке бути, дуже легко може! І що тоді йому робити, як поясняти керівництву свою поведінку? Звичайно, камери спостереження є, вони коня запишуть, але ж у товариша начальника строгий наказ – відкривати вогонь за будь-якої спроби визволення Ходорковського. Навіть плани напрацьовані, що якщо нападників буде багато, то треба викликати допомогу із найближчого військового гарнізону, де повинна знаходиться у постійній бойовій готовності рота десантників. Звісно, що ніякої готовності нема, бо й роти нема, усі в тайзі, хто дерева для китайців валить, хто золото шукає, але все ж. План є, відповідальність є, а в тюрму ой як не хочеться.
- Товарищи, дорогие, а зачем вам заключенный Ходорковский нужен?
- Это уж наше дело.
- В Китай его увезете или подальше куда? Вам заплатили за его освобождение?
- В Москву мы его повезем, на трон.
- На трон?
- Будет новый русский царь – Михаил. Скоро сам все узнаешь.
Цим словам товариш начальник посміхається і думає, що робить усе вірно. Бо тут влада змінюється, а він ледь у цю м'ясорубку не потрапив. Хай пани деруться там, на горі, а він тут посидить. Як розвидниться, тоді і вирішить, що робити. Вже йдуть по корпусу, біля численних дверей, товариш начальник думає, що от як воно в житті буває. Наче такий режим міцний, що і не придумаєш, хто проти нього піти може. А ось прилетіли на коні та с шаблею, візьмуть Мішку і той во режим. Товариш начальник зітхає. Буває таке. Он Радянський Союз, такий вже наче моноліт був, така гора, а потім раз і немає його. Товариш начальник тоді служив у тюрмі на Кавказі і пам'ятав, як почали приходити бандити і казати, щоб відпускали їх товаришів. Керівництво не погодилося, потім керівництву спалили будинок. Почали бандитів відпускати. Тому що часи темні, нічого не зрозуміло, окрім того, що жити хочеться і непогано жити. Товариш начальник тоді з Кавказу поїхав, бо дуже вже бурхливий регіон, в Сибірі спокійніше. Тут вже як відпускав зеків, так за дуже добрячі гроші. Такі гроші, що аж будиночок в Празі купив. На старість, коли поїде з Сибіру до Європи.
- Вот его камера.
- Відчиняй!
Гримотить замок, зі скрипом відчиняються двері хлопці бачать Ходорковського, який недовірливо на них дивиться.
- Пішли, Мишко, пішли.
- Никуда не пойду.
- Почему?
- Побег хотите мне пришить? Провокацию устраиваете? Что это за цирк с саблей?
Чет трохи змінюється в обличчі і підходить до колишнього олігарха.
- Не порівнюй *** з пальцем! Це не цирк, це свята козацька шабля, як землю українську захищала!
- Так вы с Украины?
- С Украины.
- Так бы сразу и сказали! Мне сон снился, что придут два украинских героя и вызволят меня из темницы, сказав примерно такое:
Вставай Михаил
Садись на коня
Вот тебе доспехи
А вот тебе броня
Скачи Михаил
В Москву на трон
Жертвой твоей
Заслужен он
Мог бы сбежать
Как собратья по роду
Но честно остался
И мил стал народу
Интеллигентное лицо
После гебистких морд
Эффективный менеджмент
После чиновничьих орд
Восстанет вся Россия
И стар и млад за тебя Михаил
За наше общее счастье
Будем биться не жалея сил
Скачи же быстрее
Врагов подлейших бей
Михаил свет-Борисович
Победоносец наших дней
- Я даже приготовил программное заявление по данному вопросу! Сейчас, вспомню текст, мне же тут записи делать запрещали. Ага, вот!
Ходорковський співає, не дуже вміло, але з серйозним обличчям.
Я православный иудей
Я всех смелей и всех умней
Рожден я, чтоб спасать людей
Хоть русский ты, а хоть еврей
Спасать людей, спасать зверей
Я православный иудей
И я наивности образчик
Я думал что мой враг злодей
Но оказался он приказчик
Мою компанию забрал
Такие у него мотивы
Забрал кусок, свалил в кусты
И наплевать на перспективы
Не может думать он глобально
Рожать идеи и ходы
Настроен слишком материально
Готов лишь пожинать плоды
А как же дух?
Он к духу глух
Раз так не царь он
А лопух
Плодить он может лишь репей
Не знает ничего он лучше
Чем стену проволоки колючей
В которую меня он бросил
За это строго с него спросит
Народ российский
Который встанет вдруг с колен
Повергнув гнет, повергнув тлен
И воссияет тут свобода
И для меня и для народа
О Путин, Путин
Мелок ты
Как облачко невзрачной мути
Лишенное какой-то сути
Без формы словно лужа ртути
Я веник взял и взял совок
И без каких-то экивок
Тебя смету из бытия
Службисткая змея
Которая Россию соблазнила
Которая Россию повязала
Которой всего было мало
Похлёбку из крови и кала
Ты для России навязала
О Путин – Азии божок
Готов скосить людей стожок
Намазать кровью свои губы
Чтобы в карман пустить все трубы
А как же Третий Рим?
И как же Пятая империя?
Освобожденный как, Царьград?
Я православный иудей
А ты злодей
Я Израиля князь
А ты есмь грязь
Я есмь России царь
А ты есть тварь
- Що ж Мишку, пішли до Орлика, понесе він нас на Москву.
- А вам туда зачем?
- У Кремлі, у темних підземеллях, тримають алмази наших сердець, Ягнятко і Оксану, які являють собою містичну Україну.
- Это как?
- Це дві половини одного цілого. Ягнятка, її ім'я Ганна, російською Анна, це Сян, річка така в Польщі. А Оксана, це Окс – старовинна назва Дону. Разом вони стають ОксАнною, тією самою Україною від Сяну до Дону, про яку співається у нашому гімні.
- Но Окс, это название не Дона, а Амур-Дарьи.
- Точно?
- Точно, я пока сидел, историей увлекался.
- Ну, значить такою повинна бути Україна!
- И будет. За то, что помогли вы мне, одарю я вас. Как только возьму власть, так и одарю!
- То полетіли.
Хлопці та Ходорковський сідають на Орлика і летять на захід. Попереду них біжать вісті про те, що Ходорковський на волі, та не просто на волі, а літає на крилатому коні, який більш швидкий, аніж найшвидші літаки. Багато хто в Росії розуміє, що летючі коні даються не просто так і місто за містом переходить на бік Ходорковського, посилаючи йому дари та солдат до війська. Переможною ходою йде Ходорковській, а в Москві ступор, Кремль наче скам'янів, наче не розуміє, що відбувається. Ось загони Ходорковскього вже на Уралі, в них біло-блакитні стяги з Андріївським хрестом і зіркою Давида. Єкатеринбург намагається чинити спротив, там зібралися антисеміти з усього Сибіру, три дні вони відбивають атаки та ось з'являється на полі бою Ходорковський і місто падає до його ніг, а залишки ворогів тікають звідти. Усі розуміють, що за Уралом буде Москва. Москва безсильна, Москва розбещена, Москва-Вавілон, Москва-Рим, що чекає нових варварів, які зґвалтують її і нададуть нових сил.
Та не всі ще програли битву Ходорковському, навіть не вступивши у бій. Один з людей президента починає повстання. За ним йдуть чеченці, бо в ньому чеченська кров. Повстанці роззброюють недієздатні урядові війська, проголошують мобілізацію, збирають велике військо, яке здатне битися, яке хоче битися і перемагати. Те військо на чолі з Володимиром Сурковим виступає на схід, щоб розтрощити Ходорковського навіки-вічні. У горського війська на знаменах вовк, що одною лапою спирається на хрест, а іншою на місяць.
То котяться дві навали російською землею. Одна з Кавказу, інша з Сибіру. Війська сходяться на Волзі, десь біля Волгограду, і кожен розуміє, що тут буде остання битва, яка вирішить долю Росії. Чи буде в неї чечено-славянське майбутнє, чи жидоросійське. Мільйони людей з кожного боку, тисячі танків і літаків, домовленність не жбурляти один в одного ядерними бомбами, бо тоді майбутнього зовсім не буде. Війська стоять день, тиждень, місяць. Вожді ведуть переговори. Сурков пропонує Ходорковському розділ по Уралу. До Урала Чечено-слов'янська республіка, за Уралом – Жидоросія. Ходорковський не погоджується, він хоче кордон по Волзі, до того ж вимагає віддати землі між Кубанню та Доном, де колись був Хазарський каганат, бо це ж історичні жидоросійські місця. Чеченці не згодні, бо якщо віддати Дон, то Москва – столиця чечено-слов'янського царства буде відрізана від гір. Згоди немає, кожна з сторін тягне час. Чечено-слов'яни сподіваються на допомогу ісламського світу, жидороси на допомогу Америки.
Та ось Ходорковській дізнається, що Китай має намір загарбати землі за Амуром, а Японія готує десант на Сахалін, у загарбників вже готовий план розмежування територій. Ходорковському потрібна перемога на Волзі, щоб перекинути війська на схід. То жидороси атакують першими. Чотири дні жорстоких боїв, Волгоград з околицями перетворено на попіл, сотні тисяч загиблих та поранених, а переможця усе немає. Обидві сторони розуміють, що ця битва може призвести до програшу усіх. Чечено-слов'яни хочуть йти на Захід, підкоряти слабку і багату Європу, що п'яною повією чекає їх життєвої сили, жидоросам треба зупиняти жовту небезпеку, а замість цього вони вбивають одні одного. Останні переговори. Усі сходяться на думці, що справу треба якось вирішувати, щоб не перебити один одного вщент. Є пропозиція вибрати по сто найкращих бійців, яких звести у рукопашній схватці і нехай переможе найсильніший. Але хтось з посередників у переговорах, згадує про славетного поета Окуджаву. "И как пел когда-то старик Окуджава, у кого длиннее ***, тому скипетр и державу".
Прямо тут же Сурков та Ходорковский знімають штани і міряються членами. У Ходорковського виявляється довшим. Сурков намагається вихопити кинджал і вбити суперника, але Ходорковський використовує прийом спецназу МОССАДУ і Сурков падає на підлогу з вирваним серцем. Звістка про загибель вождя за мить облітає позиції чечено-слов'ян, жидороси йдуть в атаку і громлять супротивника, гонять його аж за Кавказ. Сам Ходорковський з невеликим військом прямує до Москви, яка зустрічає його хлібом та сіллю. В Кремлі немає нікого, окрім дресированої мавпи в мундирі, яка була останні роки президентом. Мавп готувало КДБ для того, щоб садити в кресла диктаторів у країнах третього світу, та коли довго не вирішувалось питання з спадкоємцем Путіна, то вирішили використати мавпу. Ходорковський відправив її в зоопарк, а Кремль наказав щільно обшукати. Але дівчат там не знайшли. То Ходорковський наказав перевірити архіви спецслужб.
- Оказывается, что ваших барышень здесь и не было.
- То де ж вони?
- По агентурным данным, в Лжедонецке.
- Де?
- В Лжедонецке. Это такой город в заброшенных шахтах под Донецком. Происхождение и назначение его установить не удалось, спецслужбы пытались использовать его в своих целях, длительное время это удавалось, но с деградацией власти в Кремле, Лжедонецк вышел из оперативного подчинения. У нас там был агент, который докладывал о двух плененных девушках, которые раньше вроде бы работали на телевидении. Возможно, это и есть те, кого вы ищете. Уточнить мы не можем, потому что агент пару месяцев назад перестал выходить на связь, скорее всего, был разоблачен.
На хлопців було страшно дивитися. Після стількох тижнів битв і сподівань, коли здавалося, що дівчата вже поруч, втратити все. Це так важко. Вони сиділи і ледь не плакали, поруч стояв сумний Орлик.
- Друзья, не знаю чем мне вам помочь. Сейчас я должен отбыть на восточную границу, чтобы ликвидировать китайскую угрозу. Вам же предлагаю мирный договор с Украиной в границах от Сяна до Дона и обещанием никогда больше не вмешиваться в ваши внутренние дела. Больше не придет к вам зло с востока, ну а со злом с запада вы уж сами как-то управитесь.
Договір був підписаний, Ходорковський сів на літак і полетів трощити монголоїдів, а хлопці ще сиділи в пустому Кремлі кілька годин. Поки Чет не встав та махнув шаблею.
- Йдемо, Зіггі, йдемо в той клятий Лжедонецьк.
- Навіщо йти туди? Щоб знову розчаруватися?
- Це останній наш похід, Зіггі.
- Звідки така впевненість?
- Серці мені підказує.
- Ти почав вірити своєму серцю?
- Почав. І голові теж. Я був в полоні старих стереотипів, я думав, що біди України в Кремлі. Але наші біди в нас самих. Дівчата в Україні, ви повинні визволити їх і знайти свою Батьківщину. Це наш обов'язок, Зіггі. Ми пройшли вже так далеко, що не маємо права зупинитися. Останній похід і ми будемо з ними. Згадай свою Оксану, я тримаю Ягнятко в серці моєму. Сідай на Орлика, він домчить нас у Лжедонецьк.
Зіггі спочатку не хотів нікуди йти, але потім погодився. Він не вірив, що дівчата в Лжедонецьку, але ціле підземне місто цікавило його.
- Добре, летимо!
- Летимо до щастя, Зіггі, летимо до кохання!
Хлопці сіли на Орлика і полетіли над Росією. Де усюди гримів гімн нової держави.
Варягам нет! Евреям да!
Горит Давидова звезда
От Балтики до Сахалина
В лапах двухглавого орла
И комбинация сия непобедима!
Кремль перекрашен в белый цвет
Нет Конституции – Завет
У новой сей империи
Как предсказал пророк Осия
Цветет и властвует Жидороссия
Где Третий Рим вторым Иерусалимом стал
Звезда Давида в лапах двухглавого орла
Кричит вся Жидороссия "Лехаим!" и "Ура!"
Деньги и ракеты – такая наша твердь
Грозит врагам по свету обрезанный медведь
Молчит чечен, затих грузин,
Прибалт на кол, весь разговор
И даже Штаты, дрожат, снимают шляпу
Перед новым хозяином мира
Жидроссийским кумиром.
И вся планета уже лежит
Перед тобой – скифосемит
С рязанской рожей
И смуглой кожей
Своею крепкою рукой
Ты всюду здесь навел покой
Кто дрался, тот покойник
Кто сдался, тот невольник
Работает в шахтах и на заводах
Жидороссийскому роду в угоду
КіноЧет. Сценарій одинадцятий. Дика Ганна
Бою як такого і не було. Кінні загони з'явилися зненацька, легко збили нечисленну охорону на в'їзді до містечка і все було вирішено. Потім тільки пограбування шпиталю, гонитва за переляканими медсестрами, розсипи пострілів, якими вирішували проблему поранених, спирт, ціла діжка справжнього спирту, який стояв в кабінеті у начальника шпиталю, товстого чоловіка, який встиг пустити собі кулю в скроню раніше, аніж до нього добралися вовчики. Справжні бандити, зігнані вітрами війни у одну зграю, страшну зграю, яка несла смерть та катування.
Чет чув про "подвиги" вовчиків. Не тільки чув, але й бачив їх жертв. Коли з'явилися чутки, що вовчики десь поруч, сказав собі, що не попаде їм в руки. Хоч він був і лікар, але пістолет в нього був. Той клятий пістолет саме сьогодні він забув в хаті, де жив останні дні. Вранці за Четом прибігли, треба було робити термінові операції свіжій партії поранених, Чет скочив з ліжка і побіг в будинок місцевого багача, давно розстріляного, де розміщувався госпіталь. Роботи було багато, Чет працював, тільки подумав, що ще один поранений і можна буди сісти поїсти, коли дріботінь пострілів і крики. Два десятки козаків, якими посилили охорону шпиталю, відразу зникли з села на своїх швидких конях, а кілька десятків солдат, що стояли при дорозі, чи то були вбиті, чи то здалися вовчикам.
Чет хотів застрелитися, але не знайшов чим. Зараз розумів, що можна було різнути себе скальпелем по венам, але він же планував задіяти пістолет, він завжди все робив по плану, кинувся в кабінет до начальника шпиталю, звідки пролунав постріл. Але не добіг, його збили з ніг, почали бити. Ці вовчики, вони були такі швидкі. Ось їх не було, ось дріботіння пострілів, а ось вони вже вбивають поранених, тих самих поранених, яких Чет рятував зранку, ось вже ґвалтують медсестер, гигочуть про спирт, але не п'ють. Бо в них, бач, дисципліна. Чекають керівництва, якогось свого кривавого отамана. Чи, навіть, отаманку. Чет щось чув, наче одну з великих банд очолила жінка, жорстока настільки, що змогла приборкати цих вбивць.
Так, точно, щось кажуть про Маму Ганну, до приїзду якої спирт краще не чіпати і полонених потримати. Їх вже відвели до паркану біля церкви. Цегляний паркан, колись побілений, зараз став сіро-чорним. Бо біля нього розстрілювали усі, хто брав владу в селі. І вовчики будуть розстрілювати, вони весело поглядають на кілько десятків полонених, серед яких і Чет. Він сидить у пилюці і думає, що вмирати зовсім не страшно. Він і так пожив досить багато, бо мав же стільки нагод вмерти, але все якось рятувався. Тепер вже ні, тепер стіна, рушниці в руках цих сильних селянських чоловіків, яким набридло борсатися в землі в такі веселі часи, коли смілива людина може розбагатіти війною, як личить справжньому козаку. Ці вовчики, вони ж хороші бійці, це визнавали навіть кадрові офіцери з штабу дивізії. Єдиним їх недоліком був брак дисципліни, але, судячи з того, що ніхто навіть не подумав торкатися діжки зі спиртом, дисципліну вдалося встановити. А так, вони швидкі, завдяки своїм добірним коням, добре стріляють, ще краще рубляться, знають кілька тактик ведення бою, освоїли навіть артилерію, невеличкі гарматки з'являються то там, то тут і наносять болючі удари. Офіцери казали, що якби була лінія фронту, якби окопи і бруствери, якби сталі позиції, цих вовчиків можна було б розчавити як черваків. Але нема ліній фронту, є суцільний бедлам, в якому ці вовчики почувають себе, як риба в воді.
- Ти, вставай!
- Що?
Чет вже бував в полоні, то знав, що не можна перепитувати озброєну людину, він зробив помилку і миттєво отримав прикладом гвинтівки у зуби. Впав у пилюку, хтось схопив його за ноги і потягнув. Чет не пручався, можливо його хочуть вбити першим, то хай. Вже не тягнуть, ніж під горло.
- Тільки спробуй пручатися!
Чиїсь міцні та спритні пальці лізуть Четові і рот. Він ковтає кров, солонувату та приємну. Пальці вилазять з роту, Чет бачить приклад і знову удар, потім знову пальці.
- Ось!
Один з вовчиків показує кілька золотих зубів, які він дістав з Четового рота. Ці зуби Чету робили після першого полону, коли він втратив майже всі власні. Робив висококласний спеціаліст з Москви, робив за те, що Чет врятував його сина. Встиг зробити лише чотири зуба, потім шпиталь попав в оточення, Чет дивом врятувався в болоті, кілька днів блукав лісами, ще більшим дивом натрапив на загін білих. Що сталося зі спеціалістом та його сином не знав. Зараз плювався кров'ю і дивувався, що майже не боляче. Тільки губи роздулися, як вареники.
- Їде, їде!
Вовчики забігали, Чета погнали до стіни, боєць, який видряпав зуби, швидко замотав їх в хустинку та засунув кудись під серце. Ось з'явилися перші вершники, потім екіпаж. З нього вискочила якась людина у шкіряній курточці. Невеличка, худенька, але вовчики аж тремтіли перед нею, звітувалися, що захопили, особливо розповідали про діжку зі спиртом, яка ось стоїть, ціла.
- Ну то добре.
Голос був жіночій і від нього Чет аж сіпнувся. Дуже знайомим був цей голос, Чет хотів підвестися та подивитися, але отримав стусана і впав на землю.
- З пораненими ми вже розібралися, он ще полонених трохи є.
- Що за полонені?
- Та охорона і лікарі деякі.
Ягнятко в шкіряній курточці, з великим наганом на боку і хвацькій міховій шапці, з-під якої вибивалися біляві кучери, йшла до полонених. За нею десяток вовчиків її особистої охорони, начштабу та кілька командирів з'єднань.
- Як завжди їх, Мамо, до стінки?
- А що ж ще, до стінки.
Вона сказала це і засміялася, за нею почали сміятися і інші, тільки охорона її не сміялася, а дивилася по бокам, тримаючи руки на пістолетах.
- Ну що, підлабузники! За білих воювали, за царя-батюшку! І де той цар і що вам від того царя?
Полонені мовчали. Потім один, молоденькій солдатик, зі скривавленим лицем, кинувся в ноги до отаманки. Мабуть, хотів просити милості, хотів жити, але замість цього кілька пострілів і незворушні обличчя охоронців. Солдатик впав обличчям в землю і кілька острівців крові, що швидко поширювалися на його спині. Усі засміялися, дивуючись дурості покійника. Це ж треба, милості у кого хотів просити! У самої Мами Ганни, у тої, в якої замість серця каменюка, в якої руки по лікоть у крові, якої бояться навіть самі страшні з вовчиків. Дурень.
Ягнятко дивиться на полонених, вже піднімає руку, щоб віддати наказ про страту, та їхати далі, справ багато, похід у самому розпалі, треба не втрачати ритм, треба бути завжди попереду, бити першим, вести у грі. Коли вона бачить Чета, що сидить біля стіни і дивиться в землю. Зупиняється. Дивиться. Відчуває, як щось в середині наче обривається. Але всередині, глибоко всередині, ззовні вона незворушна, вона як кам'яна.
- А це хто?
Вона вказує на Чета. Кілька вовчиків кидаються до нього, піднімають.
- Це лікар, зі шпиталю. Хотів втекти, але ми його спіймали.
- Лікар? Що робить лікар на війні?
Вона всміхається і дивиться на Чета, той дивиться в землю. Його хапають за волосся і примушують дивитися Мамі Ганні в очі. Усі знають, що іноді Мама може порозмовляти з полоненим. Ніхто не може збагнути Маму, навіщо їй це і для чого. Ніхто не задає собі таких питань. Бо усі знають, що з Мамою важливі відповіді, а не питання. Чета б'ють.
- Відповідай, коли тебе питають!
- Я лікував поранених.
Чета підводить голос, він зривається, потім сам Чет починає тремтіти, закриває очі, щоб не бачити її. Ту, яку він давно вже поховав і зустрічі з якою чекав, коли спокійно думав про смерть під скривавленим парканом. Секунди починають довшати. Таке вже бувало, коли Чета поставили розстрілювати і секунди стали такими довгими, що він згадав усе своє життя, поки не прийшов наказ розстріл відмінити, бо поруч виявили білих, комісар боявся, що постріли видадуть його ескадрон. Зараз Чет згадував потяг на південь, подалі від зчуженілої, червоної Москви. Сімейну пару, молодого студента, який так і не встиг довчитися на лікаря, його чарівну жінку і маленьку дитинку.
Вони їхали до Одеси, щоб сісти на пароплав і втекти з пекла громадянської війни. Але десь під Конотопом потяг зупинили озброєні люди, які почали потрошити вагон за вагоном. Забирати усе більш-менш цінне і вантажити на великі вози. В них забрали усе, а потім якийсь чолов'яга, вже років за п'ятдесят, у кожуху, з бородою і вусами, він схопив за руки жінку студента. Чет скочив. Постріл. Чет впав на брудну підлогу вагону. Важкі чоботи б'ють по голові, темрява. Прийшов до тями лише наступного дня. Йому пощастило, у вагоні був ще лікар, який витяг пулю з грудей, обробив рани. Чет хотів повертатися, але йому сказали, що це ні до чого. Хіба не відомо, що сталося з його родиною? Бандити, звісно, вбили дитину, зґвалтували жінку, потім вбили і її. Вони так завжди роблять, щоб не залишалося свідків. Ось і все. Куди повертатися і для чого?
Він не повернувся, кілька тижнів валявся в шпиталі, потім залишився там же. Бігти нікуди вже не хотів, думав про самогубство, але начальник шпиталю лікар Міщеряков попрохав його ще пожити, бо поранених багато, а спеціалістів нема. Лікар же професія жертовна, яка передбачає, що не завжди можна буде робити те, що захочеш. Чет залишився жити. Без спогадів. Він заборонив собі згадувати минуле, казав, що нічого в нього не було, іноді колов собі морфій, коли Ягнятко з дитинкою снилося йому вночі.
Ось тепер Ягнятко стояла перед ним. У цій дурній шкіряній курточці, з наганом. Колись біле обличчя з ніжною шкірою, стало обвітрене, павутиння дрібних зморшок, особливо біля оченят, оцей зарозумілий капелюх, як же вона змінилася! Але ж сміх її, білі кучери, різкі, трохи незграбні рухи, все це залишилося. Ягнятко. Як вона стала Мамою цих вбивць? Як вона вижила тоді і виживала потім? Де їх син, їх Павлуша?
- Усіх той-той, а цього лікарчика до мене.
Своєю легкою, майже летючою ходою Ягнятко йде до будинку, де був шпиталь, а зараз буде штаб Мами Ганни. Охоронці поспішають за нею, мовчазні і сурові. Чета штовхають і ведуть, куди наказано. Біля домка б'ють по ногам, Чет падає на землю і лежить. Чекає, поки Мама Ганна проведе нараду. Хоче плакати, але сліз нема. В голові щось стукає і тисне. Аж ось його піднімають, кудись ведуть, якась кімната, саджають на стіл і виходять. Чет бачить Ягнятко. Вона посміхається. Колись Чет покохав її саме за посмішку, світлу і чисту, майже святу посмішку.
- Привіт.
- Привіт.
- Я думала, ти вмер.
- Я теж.
- Що теж?
- Думав, що ти вмерла.
- Та ні, жива.
Чет не знає, що говорити. Це дивно, він же кохав цю жінку, він вив, як поранена тварина, бо не міг змиритися з тим, що її немає з ним. Ось тепер зустрів і мовчав.
- Чого ти не в Парижі?
- Де?
- Ти ж мріяв про Париж, там ж в тебе друзі.
- Я мріяв про Париж з тобою.
- Краще ти був би в Парижі.
- Краще б ми були там разом.
- Мені і тут непогано.
- Де Павлуша?
- Ти не знаєш?
- Ні.
- Мертвий. Червоні захопили обоз, захопили Павлушу, почали вимагати, щоб я здалася.
- І що?
- Я напала на них. Я вбила всіх їх. Усіх полонених я вбивала сама. Оцим ось пістолетом, він так нагрівся, що я вимушена було одягти рукавички.
Ягнятко всміхається так легко і безтурботно, наче з Павлушою нічого і не трапилося.
- Господи, це ж наш син!
- Ні.
- Що ні?
- То був твій син. А мої діти, це вовчики, я їх мама, вони для мене головні.
- Що ти кажеш?
- Те, що є.
- Ти стала зовсім інша.
- Люди змінюються.
Ягнятко всміхається і дивиться на Чета. Колись, ще у минулому житті вона кохала його. Кохала по-справжньому. Ледь не тремтіла від щастя, коли бачила його. Коли вони одружилися, Ягнятко просипалася вночі і плакала, дякуючи Богові за щастя. Тоді вона ще вірила в Бога. А потім напад на потяг, міцні руки того дідугана, що вбив Чета і схопив її. Дідуган, його звали Савич, виявився добрим, він не вбив Павлушу і не вбив її, хоч в тому селі був звичай вбивати чужих, щоб не лишалося свідків. Ягнятко жила при старому кілька місяців, встигла завагітніти, коли в село прийшли червоні, перестріляли усіх чоловіків і спалили половину хат. Ягнятко узяла Павлушу і пішла собі світ за очі.
Пройшла недовго, десь на лісній дорозі зустрівся їй отаман Черень. Колишній дрібний злодій з Харкова, власник смішного прізвища Чересчуров, с початком Громадянської війни сколотив банду і зробився грізним отаманом, що дуже опікувався скарбами покинутих панських домів та касами банків. Цей Черень угледів гарненьку подорожницю, вдарив її по животу, щоб вирішити проблему вагітності, хотів і Павлушу вбити, але вона дуже просила залишити сина. Черень не послухав би, але згадав, що у жінок, які годують груддю такі приємні цицькі, а ще він мріяв попити жіночого молока. Вб'єш того покидька і перегорить молоко, хай живе.
Цього Череня Ягнятко вбила через кілька тижнів. Тому що він був і залишався дрібним злодієм, думав лише про гроші, про гроші для себе. Заради грошей поперся у самі тили червоних, їх там оточили, довелося тікати лісами, банда була невдоволена, а Черень все бігав біля возу з картинами, які він надибав в одному селі у мужиків, що встигли пограбувати панський будинок. Ті картини, мабуть, багато коштували, бо заради них Черень навіть наказав кинути поранених, не віддав воза для своїх же, заливши їх на поталу червоним! Бійці гуділи і Ягнятко зрозуміла, що зараз настає її час. Вона ненавиділа цього Череня. За його жорсткі вуса, за його ціпкі пальці, що кожного разу залишали сінці на її білій шкірі, за його збочення, коли він смоктав її груди, наче був немовлям, а не дорослим чоловіком. І у ліжку він був нікчема, не то що Савич, який навчив Ягнятко таким соромностям, про які вона і не здогадувалася у шлюбі за Четом.
Банда сиділа на невеличкій галявинці, не випускаючи зброю з рук, розмовляли пошепки, чекали, що ось-ось з'являться червоні, Черень презирливо дивився на всіх і казав, що не треба лякатися, що усе буде добре. Йому було плювати на всіх, він тільки і робив, що озирався на віз з картинами. Уся банда ненавиділа Череня, але він дуже швидко стріляв, наче фокусник, ніхто не міг зрозуміти, як йому вдається так хутко діставати наган. Хлопці сиділи і сопіли у дві дірочки, бо ніхто з них не хотів бути першим. Ягнятко підвелася, йшла до Череня наче щоб піднести йому води. Ніхто не бачив ніж в рукаві. Потім удар. Різкий та вмілий. Ягнятку, коли вони жили з Четом, доводилося різати курей, бо ж грошей на прислугу не вистачало. Ягнятко знала, що головне – вдарити сильно і не вагаючись. В горло. Черень впав і став кахикати кров'ю. Ягнятко тихо сказала, що тепер вона буде головною і хай тільки хтось не буде слухати її. Бандити очманіло дивилися на цю жіночку, яка заважала їм спокійно жити, бо Черень постійно бавився з нею, а вони тільки бігали в кущі. І ось ця сучка вбила Череня та хоче стати головною. Один з бандитів кинувся на неї, щоб тут же зґвалтувати її, потім віддати всій банді, а самому стати отаманом. Бандит впав з невеличкою дірочкою у лобі. Ягнятко вистрелила, наган навіть не сіпнувся в її тонкій руці. Наказала сідати на коней і ніхто не схотів спробувати не виконати її слова.
Так почався її шлях отаманки. Вона ввела залізну дисципліну і навчила бандитів воювати. Воювати з білими і червоними, з усіма. Саме воювати, а не просто наскакувати вночі, щоб потім зникнути у лісах, чи степах. Вона завела штаб, вона наказала мати гармати, вона заборонила пиячити. Усі дивувалися, як жінка може керувати ордою вбивць, а коли ця орда перетворилася на непереможну армію, то дивуватися перестали. Про неї почали ходити легенди, казали, що вона колишня князівна, чи може навіть цариця. Люди вірили, бо вона не залишила нікого з тих, хто знав її минуле. Вона розуміла, що у справжнього вождя повинна буди красива легенда. То хай вона цариця. А ще хай її називають Мама Ганна. І кожний її боєць носить шматок вовчого хвоста на шапці, як і вона. А той, хто хоче вступити до її війська, повинен вклонитися їй в ноги і тричі завити по-вовчому.
Бажаючих було багато, бо Вовча армія била усіх, бо бійцям залишали половину здобичі, а про Маму Ганну казали, що вона чаклунка, яка знає майбутнє, а тому всесильна. Ягнятко слухала ці дурниці і посміхалася. Бо сама ж і розпускала вигідні собі чутки. Вона багато чому навчилася, вона тримала ціле військо у своїх гостреньких кулачках, вона відчувала себе щасливою, коли в штабі планувала операції, коли віддавала накази, коли мчалася кудись, де потрібні були її рішучість і запеклість. Іноді, після особливо жорсткого бою, коли вона лежала в ліжку, знесилена і задоволена, вона згадувала своє минуле. Господи, вона була домогосподаркою, готувала їжу, прала, чекала Чета з університету, поралась біля Павлуші і їй здавалося, що це добре! Але ж вона просто нічого не знала! Вона була малою дурепою, яка вигадала бозна що. І як вона плакала, як хотіла вона вмерти, коли згадувала вбитого Чета на брудній підлозі вагону! Вигадала, що кохала його, вигадала, що без коханого їй не жити.
Дурниці. Вона не кохала його! Вона кохала своє військо, кохала битви, кохала запах пороху і стрілянину, кохала скажені перегони по безкрайнім степам, кохала пекло кулеметного вогню, черги полонених, крики її вовчиків, готових віддати за неї життя. Бо вона була їх матір'ю, бо вона жила лише ними. В неї не було чоловіків, а коли комісари прийшли шантажувати її захопленим сином, то вона сказала, що в неї немає дітей окрім вовчиків. І наказали стяти комісарам голови. А потім повела в бій, розрізала позиції червоних і розтрощила їх всіх, розтрощила так, що від трьох полків залишилися тільки розповіді про те, як вона вбивала усіх полонених, вбивала своїм наганом, який розпікся до того, що їй прийшлося одягати рукавички і вбивати далі. Ціла гора трупів, не якийсь там пагорб, а гора трупів! Не можна шуткувати з Мамою Ганною! Не можна йти проти неї! Не можна чіпати її вовчиків! Це всі запам’ятали дуже добре.
Ягнятко посміхнулася. Вона дивилася на скривавлене Четове обличчя. Бачила, як він постарів, хоч пройшло зовсім небагато часу. Розуміла, що не має до нього жодних почуттів. Щось було між ним, але десь так далеко, наче в іншому житті, чи у сні, дурному сні, які трапляються вже під ранок, коли і не розумієш, чи це сон, чи маячня.
- Ти не просиш про порятунок?
- А хіба ти можеш його дати?
- Можу, бо я тут головна.
- Ти головна, але ти рабиня.
- Хто?
- Рабиня.
- Інші вже б наклали голову за ці слова.
- Ти повинна вбити мене. Не те, що хочеш чи не хочеш, ти просто повинна вбити мене. Повинна і все.
- Що ти верзеш, Чете?
- Якщо ні, то почнуться розмови. Чого це вона не вбила його, хоч завжди вбивала? Якась таємниця? Чи він якось важливий для неї? Плітки, розмови, ревнощі. Бо ж ти повинна бути їхня. Лише їхня, лише вовчиків, вони не схочуть мати ще когось біля тебе, Мамо Ганно. Я чув про тебе, але навіть і уявити не міг, що це ти. Я думав, що ти загинула тоді, пам'ятаєш, ти в потязі казала, що коли буде напад і нічого не залишиться, ти накладеш на себе руки.
- Я була дурна, я полізла у зашморг, але Савич, це той чолов'яга, який забрав мене з потягу, він витяг мене і надавав ляпасів. Він багато чому навчив мене, я стала розуміти усе по-іншому.
- Я бачу.
- Що у тебе з ротом?
- Один з твоїх вовчиків вирвав звідти золоті зуби.
- Золоті зуби?
- Так, чотири штуки, мені зробив їх в шпиталі один лікар.
- Ти ж теж не збирався жити, якщо доля б розлучила нас.
- Людина призвичаюється до усього. Я не міг без тебе жити, але морфій трохи вгамував біль, а робота відволікала від думок. Поранених було багато, операції йшли одна за одною. Не те щоб я хотів жити, але вмирати все якось було ніколи. Аж ось час настав.
- Я могла б помилувати тебе.
- Не могла, Ягнятко.
- Не називай мене так!
Вона сіпнулася і затремтіла, наче конячка, якій ставлять тавро.
- Ніколи!
- Добре, Мамо Ганно, не буду. Я розумію, що ти не можеш залишити мене в живих. Та я й не дуже хочу жити. Але в мене є одне невелике прохання.
- Яке?
- Вбий мене ти.
- Що?
- Це не викличе подиву, бо ти вже вбила достатньо полонених. А мені буде приємно.
- Що?
- Знаєш, я ж вже давно поховав тебе, намагався не думати про тебе, але ось зараз побачив тебе і зрозумів, що кохаю тебе, як і раніше. А це ж непогана смерть, коли тобі очі закриє жінка, яку ти кохаєш. В мене було стільки випадків куди більш гірших смертей, то я майже щасливчик.
- Ні.
- Вбий мене, Ганна. Це потрібно і тобі, щоб перевернути мою сторінку назавжди. Ось зараз ти тремтиш, а ти ж не можеш тремтіти, бо ти велика Мамо Ганна, цариця вовчиків, могутня та жорстока. І сльози на твоїх очах. Які можуть бути сльози у Мами Ганни? Це не правильно. Вбий мене і постав крапку у цій справі. Це дуже важливо.
Вона хоче щось відповісти йому, але здригається, бо розуміє, що ось-ось заплаче. Дивиться на його вусики. Пухнасті, мпякеньки вусики. Дотик яких вона пампятажє до сих пір. Пам’ятає і згадує і слабішає, вона, Дика Ганна, кривава цариця степів, та, від імені якої тремтять сміливі солдати, та, перед якою вклоняються генерали, Мама Ганна Дикої дивізії, ось вона тремтить і очі її наповнюються сльозами, як у якоїсь розгубленої соплячки! Хіба може таке бути?
- Просто вбий. І забудь.
Вони глибоко вдихає повітря, вона шукає сили і впевненість, вона нагадує собі, хто вона. Мама Ганна, Дика Ганна. Вона знаходить сили лише на різке:
- Ні!
Вона робить кілька кроків до дверей, але зупинилася. Вона не може вийти до вовчиків ось такою. Тремтячою і заплаканою. Ні, ні! Глибокі подихи, руки стиснуті в кулаках, скрип зубів, вона сильна, вона не рабиня спогадів, вона цариця, вона впевнена, вона перемогла слабкість! Його голос за спиною.
- Роби, як тобі краще. Гірше вже не буде, повір.
Ягнятко виходить. Навіть не повертає голови, спокійно говорить.
- До стінки його.
Вона збігає по сходинках, сідає у тарантас на ресорах, поруч її охорона, поруч начштабу, колишній царській полковник Федосевич та ще кілька надійних людей. Вони їдуть до міста, де вовчики оточили залишки білих і де їх чекає непогана здобич. Федосевич доповідає про данні розвідки і про план остаточного розгрому, десь позаду лунає постріл, Дика Ганна не помічає його, питає про те, де будуть стояти батареї і як не допустити підходу підкріплень білих до міста. Федосевич тикає своїм товстим пальцем у мапу, слухає її зауваження і черговий раз дівується, звідки ця жінка так тонко може розуміти війну. Чета у цей час тягнуть за ноги до могили. Його голова товчеться по землі, залишаючи по собі слід з крові та мозку. А набиті пилюкою вусики дивляться кудись у небо.
Звісточка: У краплях води Ви
Шкіра як з порцеляни
В Оксани
Озера – очі
Не нап’єшся досхочу
Білі і ніжні руки
Летіть сюди голуби і геть летіть круки.
Звісточка: У слові кохання є буква "О"
Узята вона з імені твого.
Звісточка: Вибачте за "тикання"
Від кохання п'яний
Не можу дочекатися
Побачити Оксану.