Повернувшись до Сум хлопці не бачилися кілька тижнів. Бо куди там бачиться, як мрії збуваються, кохані поруч, весна на дворі, а в головах памороки від щастя. Чет двічі телефонував Зіггі, розповідав, як у нього все добре з Ягнятко, Зіггі теж саме казав про Оксану. Ну і добре. Як ось Чет прийшов в гості. Навіть не телефонував перед тим, а просто постукав у двері. Зіггі пішов відчиняти, накинув халат на голе тіло, бо так часто останнім часом займався коханням, що до пуття і не одягався.
- Хто прийшов! Привіт!
Поліз обніматися, бо ж не чужа людина, дуже вже зійшлися з Четом під час подорожей, майже як брати стали.
- Заходь, ми тут як раз обідати збираємося! По чарці вип'ємо! Оксанка, Чет прийшов, накривай стіл! Пішли! Чого це ти у платку, як підор якийсь?
Зіггі шуткує з несподіваного платку на шиї Чета. Смішно виглядає.
- Ягнятко каже, що мне личить.
- Ну як каже. Та воно і справді непогано. Інтелігентності додає. Наче в тебе вища освіта.
Зіггі б'є Чета по плечу і регоче. Він був Четові справді радий, а той якийсь похмурий, лоба в зморшки спинає, за спиною наплічник з чимось круглим, чи з м’ячем? Щасливі люди у футбол не грають, це вже точно. Зіггі бачив, що товариш не в гуморі, але розпитувати відразу не став. Як є що на душі, так і сам розповість. До того ж треба людину спочатку нагодувати, чарочку випити, потім і поговорити можна, якщо є про що. Що за тема буде, Зіггі здогадувався. Мабуть з Ягнятком нелади. Ну, то воно і не дивно. Чет, звісно, людина не погана, надійна людина, з таким і у розвідку підеш і хоч на край світу, але жінкам інше потрібне. А щодо іншого, так у Чета мало що невеличкий, а ще й обрізаний. Хоч кажуть це плюс, але Зіггі був на позиціях, що як природа дала, то так і потрібно бути. Бідного Чета природа обнесла, ось він і мучиться. Воно хіба з коротким членом будеш щасливим? Тільки у футбол грати.
Ось і Оксана вийшла, так собі рум'яна та пишна, посміхається.
- Привіт, Чете, як справи?
- Та нічого, нормально.
- А що це ти наче пришкандибуєш?
- Та меблі вчора купили. Заносив шафу, об кут вдарився.
- О, оце так товариш! Меблі купує на обмив не кличе!
- Та ще не всі привезли, а так обов'язково покличу.
У Зіггі трохи від серця відлягло. Може і справді у Чета все добре, раз меблі купують. Просто вдарився ногою, от і похмурий. Зіггі згадав свої рани під час останніх пригод, так нічого дивного.
- Ми прийдемо, з подарунком. Ну то я пішла котлет піджарю.
- Ага, давай, мила.
Вона пішла, похитуючи розкішними стегнами, а Зіггі радісно дивився їй в спину.
- Ти ба яка красуня! Мед! Їм, їм, не наїмся! Трахаюсь, як кроль! Тільки і роблю, що малюю та трахаюсь! По картині в день роблю, так з мене пре! Справжня муза!
- А вона на роботу не пішла?
- Ні. Каже, що набридло їй то телебачення. Я їй цікавіший! Каже, що життя до мене не бачила. Ось як! А твоя, що пішла про погоду розповідати?
- Ні, теж вдома сидить, каже, що не хоче мене і на хвилинку залишати.
- Кохання, що тут поробиш! А чого ти наче не веселий якийсь?
- Та все нормально, заморився трохи.
- А, заморила! Вона в тебе на вигляд дівчина гаряча, така що скочить і вже не відпустить. Добре з тобою попрацювала, аж загнала коника?
- Та не без того.
- А ти як думав, легке кохання! Пішли потягнемо по чарці перед обідом.
Зіггі повів Чета в гостинну, дістав пляшку питва.
- Віскі! "Ляфрог" зветься. Десятирічна витримка, сто баксів пляшка коштує!
- Сто баксів?
- Еге ж. Це мій агент з Москви привіз. Він забрав в мене два десятка картин, вже усі продав, наступного тижня ще приїде. Каже, що розкупають їх як гарячі пиріжки, то можемо собі і дорого віскі випити!
Зіггі відкоркував пляшку та налив у широкі склянки на невеличких ніжках.
- Тільки ти не залпом, як горілку, а посмоктуй, відчувай смак.
- Добре.
Чет спробував і скривився.
- Що, не подобається?
- Та, чесно кажучи, наче шкарпетками старими тхне.
- А ти далі смокчи. Воно спочатку дивний смак, а потім вже розумієш!
Смоктали трохи. Чет склянку спорожнив, почув, як заграла кров. Ухнув аж. Зіггі засміявся.
- Скажи, добряча штука!
- Непогана.
- Давай ще по чарочці і обідати. А потім ще посмакуємо.
Зіггі налив. Подивився на Чета.
- Щось ти все рівно якійсь сумний. Трапилося щось?
Зіггі дуже хотів почути, що нічого не трапилося, що усе добре, але Чет ствердно кивнув головою.
- Що?
- Б'янку пам’ятаєш?
- Б'янку? Звісно пам'ятаю! Слухай, а де вона? Я її більше і не бачив.
- Вмерла.
- Вмерла?
- Вмерла.
- Наркотики?
- Мабуть.
- А звідки ти знаєш?
- Я її знайшов.
- Де?
- Біля теплотраси, де ми її і залишили.
- Як біля теплотраси?
- Ну, пам’ятаєш, ми ховалися там, перед тим як в підземелля піти? Вона наче спала, ми її під трубою залишили.
- І що?
- Там я її і знайшов. Вона роздулася уся, смерділа, видно довго мертва пролежала.
- О, Господи!
Зіггі підвівся, почав ходити по кімнаті. Відчував, що дратується. Так було усе добре, майже рай на землі і ось це нещасне дівча. Загинути та ще так.
- І що, її ніхто не бачив там?
- Може бомжі і бачили, але вони ж в міліції дзвонити не будуть, навіщо воно їм.
- Чорт!
Зіггі впав в крісло, потягнув віскі, поставив.
- Але чого вона там залишилася?
- Мабуть передозіровка. Вона ж ніяка була, їй би до лікаря, а ми її під трубою залишили.
- Ми ж не знали, що з нею. І не знали, що в підземеллі буде.
- А коли вийшли, то забули про все від щастя. І про неї забули.
- Бідне дівча. Така смерть. Чете, треба їх хоч поховати по-людські. Труну там, пам'ятник, службу замовити в церкві.
- Я вже все зробив.
- Сам? А чому мене не покликав?
- Якось не подумав, я у шоковому стані був.
- Ну так, зрозуміло. Вона ж якось близька нам стала, як два братика та сестричка. Правий ти був, коли казав, що вб’ють її наркотики.
- Нажаль, правий.
- І вона ж кидати їх збиралася.
- А ми їй не допомогли.
- Та ми ж зайняті були, дівчат шукали. Та й ти сам, на неї як визвірявся.
- Вбив би себе за ту свою злість.
- Не допоможе.
- Соромно мені. Як я з нею поводився.
- Ти просто жорсткий. І до себе і до людей. Різкий, такий в тебе характер. Але ти ж не по злу, ти їй як краще хотів.
- Хотів.
- Ну давай, за упокой душі її бідолашної.
- Давай.
Випили, посиділи трохи мовчки.
- Ладно, годі нюні розпускати. Життя триває.
Зіггі всміхається.
- Чую, що скоро стану батьком. Як буде донька, назву Б'янкою, на пам'ять. А ти як? Чи тільки запобіжники переводите?
Зіггі не любить секс у запобіжниках. Звісно, коли на дворі епідемія СНІДу, то куди від цього дінешся, особливо при його велелюбності. Але зараз ніяких запобіжників, натуральний секс по сім раз на день. Зіггі аж здригається від хіті. Що робить з людиною кохання! Ненаситний прямо став.
- Ви в якій позі частіше за все кохаєтесь?
- Як в якій? Я зверху.
Нічого іншого від Чету Зіггі і не чекав. Проста людина Чет і забаганки в нього прості. А ось він, Зіггі, ще той вигадник та мрійник.
- А ми по-різному. Коли вона на мені скаче, коли я на ній. І хто б міг подумати! Така наче мамина доця, тихенько читала собі новини, а у ліжку прямо тигриця, хижак якійсь. Я вже не може, а вона ще і ще. Мертвого з могили підніме, така жінка!
Зіггі думає про те, як вона фантастично робить мінети, Чет про те, як сказати головне.
- Хлопці, до столу!
- Пішли. Готує – не гірше, аніж кохається! Пальчики облизувати будеш! Йдемо, Оксанко, йдемо.
Пішли на кухню, там накритий був стіл, тарілки, виделки, ножі, серветки, усе як в ресторані. Хлопці сіли, Оксана почала накладати їжу.
- О, слухай, збігай у погреб за огірками.
- Зараз.
Пішла. Зіггі жадібно дивився їй вслід.
- Ти ба яка, де зараз таку жінку знайдеш! Я коли в Москві жив, так була в мене жіночка одна. З Кавказу. Така смуглява і швидка. Хурму любила. Ми кохаємося, а вона хурму тримає в руці і як справа до оргазму, так їсти її починала, казала, що від цього оргазм у неї найсильніший. Воно то зрозуміло, що без добрячого друзяки ніяка хурма не допоможе, але подобається дівчині – хай. Правда я з тих пір не можу хурму їсти, все видається мені, що в неї накінчав хтось. Та не в тому справа. Ця жіночка була з мусульманської родини, якось прийшли до нас гості, митці різні. Пили портвейн, ще люди підтягнулися, чашок не хватало, я узявся помити. А вона тут як підскочить, чашки вирвала і нумо сама мити. Каже, що це сором для жінки, як чоловік буде посуд мити! Такі у них правила. Оксана теж всю роботу сама робить, мене навіть не просить. І що їй не скажи, то усе виконає. Золота жінка!
Ось вона повернулася, принесла миску огірків, їли. Чет попрохав ножа.
- А що, котлети тугі?
- Та ні, просто зуби в мене погані. Котлети добрі.
Оксана принесла ніж, сіла сама. Чет та Зіггі напроти один одного, а вона як меж ними. Чет ніж в руку узяв, потім поклав, знову узяв і знову поклав. Цю Четову метушню ніхто не помітив, бо Зіггі на Оксану дивився, а вона на нього. Відірватися не могли один від одного поглядами.
- Руки в тебе красиві, Оксана.
Чет узяв її руку, подивився на неї.
- Руку це ще так, інше зовсім довершене.
Зіггі не пускав можливості похвалитися.
- Гарні руки, дуже.
Чет лівою рукою тримав руку Оксани, а правою рукою узяв ніж і загнав його прямо дівчині у груди, по саме руків'я. Дівчина скрикнула, сіпнулася усім тілом і осіла. Тиша. Зіггі вирячив очі і дивився на те що трапилося, на губах у нього залишився шматок котлети з картоплею.
- Вибач, що прийшлося робити усе так різко, але без цього неможна.
Чет говорив спокійно і дивився Зіггі у очі.
- Ти...ти...ти що зробив!
Зіггі різко підвівся, очі його переповнилися гнівом і злістю.
- Перед тим, як будеш вбивати мене, подивися на ніж.
- Що!
- Ніж. Можливо ти не знаєш, але коли б'єш ножем людину, то виступає кров. Якщо загнати ніж у груди, то повинно бути багато крові.
- Сволота!
Зіггі кидається на Чета як дикий звір. Але Чет готовий до цього, він вискакує із-за стола, пропускає Зіггі, який падає на підлогу, каже йому згори.
- Як ти думаєш, чому з неї кров не тече?
- Оксанка!
Зіггі кидається до коханої, цілую її, трясе за плечі.
- Оксанка, не вмирай, не вмирай!
- Щоб вмерти, треба бути живим.
- Вбивця!
Зіггі повертається до Чета. Той сумний та спокійний.
- Ти зробив це через заздрість! В тебе не було такого щастя, як у мене! Я вб'ю тебе!
- Я не проти. Можеш зробити це тим самим ножем, яким я вдарив Оксану. Це ж буде досить символічно.
- Негідник!
Зіггі хапається за ніж, дістає його.
- Подивися на рану.
- Що!
- Подивися на рану. Як ти думаєш, чому немає крові?
- Крові?
- Придивися уважніше.
- Я не буду дивитися, я вб'ю тебе!
- Звісно уб'єш, я навіть опору чинити не буду. Тільки подивись ось на це.
Чет лізе в свій наплічник і дістає звідти голову. Голову Ягнятко. Зіггі ошелешено дивиться на це диво, ледь стоїть на ногах, перед очима усе кружиться.
- Дивись. Це схоже на людську голову?
В кухні світло і Зіггі все добре бачить. Бачить і не розуміє. Бо ж з шиї Ягнятка стирчать якісь трубки, проводи, ремінці. І зовсім немає крові. І м'яса немає.
- Що це таке?
- Це голова Ягнятка. Якщо твоїй Оксані відразити голову, буде те саме. Подивися на рану, полізь туди пальцями.
Зіггі лізе, наштрикується на залізні та пластмасові деталі, холодний матеріал, зовсім не схожий на теплу і таку рідну Оксанку. Зіггі зачиняє їй очі і відходить, сідає за стіл, спирає голову на обидві руки, стогне.
- Що це таке? Що це таке, Чете!
- Роботи.
- Звідки вони узялися? Де Оксана!
- В полоні, як і була. І Ягнятко там же. А нам підсунули роботів. Підробку, фальсифікат. Скоріше за все, китайського виробництва. Ось, дивись, вони ще не пропрацювали і місяця, а шкіра на руках вже майже стерлася. Точніше не шкіра, а шкірозамінник. Вони навіть на справжню шкіру поскупилися. Можливо сподівалися згодом поміняти моделі.
- Фальсифікат?
- Так.
Зіггі виє, різко підводиться, підбігає до Оксани, точніше наче Оксани. Знову лізе в рану. Потім хапає її палець, відламує його з хрускотом. Дивиться на все теж залізо та пластмасу. Шматки шкірозамінника, він дійсно в декількох місцях сильно потерся.
- Як це розуміти, Чете!
- Просто. Нас хотіли обдурити. І їм це вдалося, принаймні на кілька тижнів. Ми прийняли підробки за справжніх дівчат.
- Але як ми відразу не побачили, що це роботи! Як!
- Наркотики.
- Що?
- Наркотики. Нас почали обробляти ними ще у підземеллі. Можливо ніяких пригод зі стріляниною і казковими героями не було, можливо це лише плід нашої уяви, стимульованої наркотичними речовинами. Коли нам показали дівчат, то ми були у стані сп'яніння, звісно, що не побачили нічого підозрілого. Потім наркотики вводилися через дівчат.
- Як це?
- Під час сексу, у член. Саме через це у нас траплялися ті надзвичайні оргазми, яких не було до того.
- Я думав, що це кохання.
- Я теж. Але це були наркотики. Ми швидко сіли на них. Ми не могли без них, нам були потрібні усе нові порції. Звідси наша ненаситність у сексі. Ми лізли і лізли до дівчат, щоб отримати чергову дозу. А ти ще й писав картини, наркотики стимулювали твою творчість. По плану ми повинні були за кілька місяців зторчатися і вмерти. Як Б'янка. Але вийшло так, що вона врятувала нас.
- Врятувала?
- Еге ж. Без неї я б не нічого не згадав. Як у памороці був, нічого окрім Ягнятка не пам'ятав, а вона мене ані на хвилину не відпускала. Як же любили свою погоду, а то відмовилася на телебачення йти, казала, що я їй дорожче за все, що це вона після полону зрозуміла.
- Оксанка теж таке казала.
- Однаково брехали. А я нічого не помічав, зовсім. Я ж обережна людина, я ж бачив багато, в які тільки історії не попадав, а тут зовсім голову втратив. Коли якось вночі наснилася мені Б'янка. Як ми її тоді покинули, я і думати про неї забув, а то приходить, сіла так десь поруч і плаче. Я її питаю, в чому справа, а вона каже, що холодно їй. Вранці прокинувся і сон згадав. Розповідаю Ягнятку, а вона каже, щоб і не згадував про ту наркоманку, бо ревнує. І відразу полізла до мене. Покохалися, я хотів потім піти, походити, але так мені у ліжку добре, що укрився з головою і сплю. До обіду трохи прочуняв, а Ягнятко вже поруч, знову кохатися бажає. Покохалися, я до вечора спав, потім ще покохалися, а вночі знову мені Б'янка наснилася. Сидить, бідолашна і так же гірко плаче, жалується, що холодно їй. Така нещасна, така бідна, що я серед ночі прокинувся і серце не на місці. Чую, що щось з нею не те, знайти б її. І тут згадав, що ми її на теплотрасі залишили. І забули, як і не було її. Якось соромно мені стало, бо ж не можна так з людьми, навіть з наркоманами. Я тихенько підвівся, вийшов, узяв ліхтар і пішов до теплотраси. Хотів подивитися, щоб совість заспокоїти, що немає там Б'янки, що давно вона пішла звідти і зникла десь, бідолашна.
Прийшов, а Б'янка там лежить. Точніше те, що від Б'янкі залишилося. Я б її і не впізнав, так вона ж у твоєму пальто закутана була. Ледь не впав я прямо там, виліз на вулицю, сиджу у темряві і не розумію, що відбувається. Наче прокинувся я. Соромно мені стало. Що от так я, собі щастя здобув і про всіх забув. На страшні речі людина здатна заради свого щастя. Через щастя може людське обличчя втратити. Картаю себе, коли думаю, що щастя то якесь підозріле. Наче і є воно і досхочу, але щось не те.
І почало мені відкриватися. Бо зачіпок же багато було, тільки як їх міг не побачити! Наркота усі очі позастикала. По-перше, Ягнятко. Наче ж вона, а тільки інша зовсім. Ягнятко завжди з характером була, вперта, швидка, гонориста, а то тепер ні риба, ні м'ясо. Що скажи, те й робить. Потім, вона ж телебачення любила, мріяла про Київ, щоб там погоду вести, казала, що без камер жити не може. А то сидить вдома, розповідає, що камери їй тепер ні до чого, я їй тепер телебачення. Воно то наче і добре, але якось не віриться. Потім запах. Наче вона, але щось не те, відмінність якась. Наче те, але не те. Або кохання узяти. Раніше ми завжди увечері займалися, після роботи, а тепер три рази в день, по розкладу, наче їжа в армії. Раніше, коли кінчала, так тільки охкала, а зараз кричати стала, як порося недорізане. Раніше, як мінет зробить, завжди випльовувала, тепер ковтати почала. І багато ще деталей. Як зібрав я їх усі, так і зрозумів, що справа нечиста.
Та вирішив не поспішати. Наступного дня подзвонив в міліцію, вони до тіла приїхали, я сказав, що знайома і хотів би поховати. Сунув сотню тому, сотню сьому, вони навіть розтину робити не стали. Я замовив труну з нержавіючої сталі, поклали туди Б'янку, відвезли на кладовище, спустили в могилу, хрест зверху поставили. Цілий день у справах, потім ще свічок поставив та бідним роздав, щоб молилися за упокой душі раби божої Б'янки.
Прийшов додому, Ягнятка стривожена якась, питає, де це я пропадав. Я заморений був, то якось відбрехався, ліг спати. А сьогодні вже зранку поговорити вирішив. Так як справа серйозна, то відмовився з нею спати, хоч Ягнятко і лащилася. Вранці задав їй питання. І сам не знав, чого чекати. Сидимо за столом, вона навпроти, заплакала. Тихо так, жалібно. Каже, що старалася вгодити мені, бо ж дуже вдячна за порятунок, що кохає мене до нестями і я для неї найважливіший. Але якщо кидати зібрався, то вона витримає, нічого, лишень-бо мені добре було. І далі плаче. Я ледь не збожеволів, бо ж люблю її, підбіг руки почав цілувати, кажу, що нікуди йти не хочу і не піду, що й сам її кохаю, що це, мабуть, смерть Б'янки на мене вплинула. Цілую руки далі, говорю і відчуваю, що присмак якийсь дивний у роті. Знайомий. Лінолеуму. Я його багатенько в Бельгії помив. Чому це у Ягнятко руки лінолеумом пахнуть? Придивився до них, дивлюся а в кількох місцях вони стерті, аж нитки видно.
Я на це уставився. Питаю, це ще що таке. Вона на мене дивиться і якось відразу очі сухими зробилися і чужими-чужими. Як схопить мене за горло і давай душити.
- Ягнятко?
- Ягнятко! Руки то в неї тоненькі, а така міцні, залізні прямо. Придушила б як кіт мишку, та тільки багато раз мене вбивати намагалися, вже знаю, як врятуватися. Я кулаком їй у лоба. Вона далі душить. Тоді в живіт. Душить. В мене вже чорні плями по очам пішли, третій раз з останніх сил у груди. І знепритомнів. Коли прихожу до тями, живий. А Ягнятко поруч, на підлозі шкребеться. Як ото жук, бува, на спину перевернеться і підвестися не може. Рачки стоїть, руками-ногами перебирає. Я підвівся, підхожу до неї, дивлюся. Нічого не розумію, шия болить, ось бачиш, синці.
Чет знімає платок з шиї. Дійсно синці, великі, майже чорні.
- Я питаю у неї, що це таке відбувається. Вона як голос почула, то зупинилася. Стоїть рачки і мовчить. Я питання повторюю. Тут вона як кинеться до мене. Я б відскочив, але послизнувся, впав, вона мене за ногу схопила і зуби як загонить. Я заволав від болю, а тут ніж на столі лежить. Я до нього дотягнувся і в груди їй. Бо так зрозумів, що в грудях у них процесор головний, який, як у людини мозок. Ніж увігнав, вона заспокоїлася. Ледь зуби її розкрив, ногу звільнив. Почав дивитися на неї и виявилося, що ніяке вона не Ягнятко, а робот, з металу та пластмаси. Ось як. Тут я і сів. Бо це вже зовсім ні на яку голову не налазить. Сиджу, дивлюся на неї, а самому плакати хочеться. Бо ось воно було щастя, а зараз нічого і близько, тільки лялька поламана. Потім подумав про тебе і Оксану. Якщо вони разом були, то разом і роботи. Пішов оце до вас. Я сподівався, що хоч вона нормальна, тому й придивлявся спочатку, руку перевірив, а потім вбив. Вони небезпечні, їх треба зненацька вирубати, щоб не встигли тебе вбити. Ось така історія. Ходили-ходили і виходили. Нехай-йому грець.
- Пішли вип’ємо.
- Доста.
- Ні, треба ще.
- Не можна.
- Чому?
- А дівчата?
- Які дівчата?
- Як які? Зіггі, ти що, збожеволів! Ягнятко та дикторка!
- Може їх і не було? Може вони роботи з самого початку?
- Ну що ти таке кажеш, Зіггі!
- А що казати! Ми ходили, шукали, де тільки не були, знайшли, а то не вони. Чи є вони?
- Є.
- Де?
- Є одна ідея.
- Знову?
- Що знову?
- Скільки вже в нас ідей було! І який з того зиск?
- Цього разу, здається, усе точно.
- Що точно?
- Я знаю де вони.
- Де?
- Пам'ятаєш пісню, про тисячу палких поцілунків, яку я тобі співав?
- Ну той що?
- Там було про Кремль.
- Ну, було.
- Дівчата в Кремлі!
- Що?
- В Кремлі, в Кремлі.
Зіггі уважно дивиться на Чета, потім наливає собі чарку, починає смакувати, очей з Чета не спускає.
- Що ти на мене так дивишся?
- Тобі треба до лікаря.
- Я обробив рану на нозі, все буде добре.
- У тебе не з ногою проблема. У тебе з головою недобре.
- Чому ти таке кажеш?
- Тому що в тебе маячня! Дівчата в Кремлі! Що їм там робити!
- Їх вкрали.
- Навіщо!
- Містична ціль.
- Що?
- Містична ціль. Їх вкрали, щоб Україна ніколи не об'єдналася.
- З ким?
- Сама. Схід і Захід.
- А при чому тут дівчата?
- При тому, що вони символи.
- Хто?
- Символи.
- Вони ведучі, вони дівчата, вони зникли, це я знаю. А ось, що символи, цього не знаю.
- Я теж не знав, сьогодні тільки зрозумів.
- І що ж ти зрозумів?
- Що вони символи поділеної України і їх вкрали, щоб наша Батьківщина ніколи не об'єдналася.
- Чете, та це ж смішно!
- Зовсім ні. Ти замислись над іменами. Оксана і Ганна. ОксАнна. Окс – це старовинна назва Дону, а Ганна – це Сян, річка така в Польщі. І в гімні нашому співається, що Україна буде от Сяну до Дону. Розумієш?
- Ні.
- Ну як же! Насправді дівчата символізують Україну! Україну, яку в нас вкрали! Квітучу та єдину! Москві не потрібна така Україна, то дівчат і викрали, щоб ми залишалися у розбраті і під кремлівським чоботом.
- Може під вашингтонським черевиком?
- Ні, це Кремль, я точно знаю.
- Звідки?
- По-перше, американцям зараз не до нас, в них і від Іраку клопоту повні штани. По-друге, лише Кремль може діяти так нахабно і грубо – просто вкрасти і все. Це як Путін садовив в президентське крісло Янукана. По-третє, маємо російську дурість – гроші на операцію розікрали, то прийшлося купувати ляльок китайського виробництва, які можна розпізнати. В четверте, у казці, де ми були, коли знайшли роботів, лише герої російських казок. Не американських чи європейських, а саме російських.
- Тобто аргументів нема?
- Як же нема, тобі що, замало цих?
- Замало. Бо се не аргументи, а повітря. Задай собі питання, чого б вони так довго панькалися з нами? Та просто б пристрелили і все! Вони отруюють людей в Лондоні і не бояться, що їм прибити двох телепнів у себе під боком? Чому вони вирішили з нами гратися? Ляльок купувати?
- Цього не знаю. Можливо вони бояться, що як вбити нас, то на наше місце прийдуть десятки інших.
- Звідки?
- З усієї України.
- Ти знаєш ще когось, хто б шукав дівчат, окрім нас? Ні, ніхто не шукав, уже і міліція цю справу покинула. То як зробити з нас мокре місце, ніхто на нього не стане, це можеш бути впевнений!
- Але ми живі! Значить Кремль з якихось причин не може нас вбити!
- А може Кремль тут ні до чого?
- Як ні до чого! Де ж тоді дівчата!
- Ти сам казав про маніяка. Якогось дядечку років за сорок, з сексуальними розладами, але примірного батька родини, який іноді чує якісь голоси, бере ніж і вбиває. Ти ж сам про такого розповідав! Оце такий товариш давно їх вбив і думати про них забув. Нас і зовсім не знає, то вбивати не збирається. Ось і весь Кремль!
- Ти ж сам знаєш, що дівчата живі!
- Звідки це я знаю?
- Ти ж казав, що відчуваєш!
- А я вже собі не вірю! Бо ж я не відчув, що Оксана робот! Не відчув! Жив собі щасливий, дуже добре жив! Як тут помилився, то міг і з почуттям, що живі дівчата, помилитися!
- Ні, живі вони, це точно.
- Теж відчуваєш?
- Відчуваю, Зіггі, відчуваю! І тому збираюся в похід, в останній похід. Ти зі мною?
- Ні.
- Чому?!
- Тому, що не вірю і не хочу.
- Не хочеш знайти дівчат?
- Не знайдеш їх вже.
- То будеш сидіти і скиглити?
- Ні, чому ж скиглити, я не з тих, хто скиглить. Буду гроші заробляти.
- Навіщо?
- Щоб купити нормальну модель Оксани, не китайську, а суперову, люксову. Не знаю, хто там в лідерах в цій галузі, чи японці, чи американці, чи німці, але куплю обов'язково. Щоб натуральна шкіра, вибір характеру, зміна зачісок.
- Ти що таке балакаєш?
- Ти ж спитав, що я буду робити.
- Це ти серйозно?
- А що, виглядає, наче шуткую?
- Це ж огидно, Зіггі! Огидно!
- А дрочити на телевізор, не огидно?
- Дівчат треба рятувати!
- Здається, що їх тепер навіть Бог не врятує, принаймні до Страшного Суду.
- Що з тобою трапилося, Зіггі?
- До тями прийшов.
- Якої такої тями!
- Не хочу більше бігати, шукати невідомо що, тішити себе надіями, вигадувати дурниці всілякі. Ми ж не діти, Чете, ми дорослі люди, то повинні зізнатися собі в тому, що трапилося. Все, кінець, дівчат нема. Звичайно, можна закрити очі і вуха, можна придумати красиву казочку про містичну ціль та загинути десь на російському кордоні. Але я не самогубець. Я доросла і відповідальна людина, я повинен бачити те, що є, а не те, чого хочу. Почуй мене, Чете, почуй. Ми вже не діти. То нам треба зламати шию своєму інфантилізму, треба подорослішати і жити далі. Повертайся на роботу, працюй, живи, знайди іншу дівчину...
- А Ягнятко нехай томиться в кремлівських підвалах!
- Невже ти дійсно в це віриш?
- Вірю!
- А я ні.
- Ти вважаєш, що дівчата давно загинули?
- Так. І наші пошуки ні до чого.
- А звідки узялися підробки?
- Не знаю.
- Якщо дівчат вбив якийсь невідомий маніяк, то навіщо було нас дурити, підсовувати китайських баба-роботів? Навіщо було організовувати ті пригоди, дійсні, чи вигадані! Навіщо було робити з нас наркоманів! Навіщо все це, Зіггі!
- Не знаю.
- Кажу тобі, що ми попали в велику гру! Ми не просто шукаємо дівчат! Ми шукаємо себе, шукаємо Україну!
- Я шукав лише Оксану, себе мені шукати не потрібно.
- Зіггі, я кажу тобі, що справа не проста. Усе складно, ми попали в якусь гру, ми повинні зрозуміти, що до чого і зробити правильний вибір.
- Чете, я тебе вже казав, що я нікому нічого не винен. І я зробив свій вибір – я митець. Все.
- А Батьківщина?
- У митців немає Батьківщини. Де мені добре, там моя Батьківщина.
- Хіба не повинно бути навпаки?
- Тільки не в мене.
- Ти так і кохаєш.
- Як?
- З ким тобі добре, того ти і вважаєш коханою. Але ж кохання, це не лише добре, це ще й страждання.
- Мені не потрібно страждання.
- Ми різні з тобою, Зіггі.
- Звісно, різні, Чете.
- Я повернуся увечері.
- Навіщо?
- Остання розмова і домовимося як бути.
- Ти віриш у останні розмови?
- Вірю.
- Як хочеш.
- То я прийду увечері.
Чет одягнувся і пішов, забравши з собою голову лжеЯгнятка. Зіггі налив собі чарчину, потроху сьорбав, щось собі думав. Підійшов до лжеОксани. Подивився на рану, пальцями прощупав деталі, які стирчали з середини. Узявся за підборіддя, підняв її обличчя, відкрив пальцями очі. Щупав волосся, гладив шкіру, м'яв тіло. Дратувався. Бо ж дійсно підробка! Груба, майже нахабна! Шкіра з дешевого шкірозамінника, очі з подряпаними лінзами, волосся з пластмаси, у тілі легко нащупувалися тверді деталі остова. Що там казати, коли узявшись за груди можна було чути плескіт рідини, мабуть силікону. Щоб не побачити цей фальш треба було бути в стані важкого сп'яніння. Тому лжеОксана так часто і тягнула його до ліжка. Щоб вколоти чергову порцію наркоти. Зіггі спустив штани, поліз в труси, дістав член і залупив його. Головка була майже синьою. Бідна, обштрикана голками головка. Наркота у ерогенну зону, звісно, що після цього у Зіггі бували оргазми, як ніколи. А потім він хапався за пензель і поспішав малювати, бо в голові народжувалися тисячі образів, нові кольори, якесь повне і остаточне розуміння усього. Зіггі навіть здавалося, що він може намалювати Єдину картину, тобто таку картину, яка могла б вмістити в собі увесь світ, картину, після якої вже немає сенсу малювати будь що. Зіггі майже бачив цю картину, але коли починав малювати, то вона розпадалася на деталі, які він похапцем ловив і викидав на полотно. Навіть за ці деталі йому платили добрі гроші, агент, що приїздив з Москви, казав, що купить скільки завгодно картин, що вони дуже добре розходяться, а восени буде організована персональна виставка, після чого він вже точно стане важливим елементом московського художнього ринку.
Зіггі знав свій талант і спокійно ставився до таких блискучих перспектив, бо знав, що вартий їх. Аж ось виходило, що ті його картини насправді не його. Він малював їх під впливом наркотиків, хоча завжди був проти такого метода. Бо творчість під наркотиками, це вкрадене щастя, ще чуже. Треба робити усе на тверезу голову, треба йти в гору творчості без сумнівної допомоги. Зіггі завжди зверхньо ставився до художників, які намагалися творити, приймаючи наркотики. Це чіткий доказ творчої імпотенції і не більше того. Ось і все.
Тепер же імпотента намагалися зробити з нього. Підсунули якесь китайське лайно, третій ґатунок, товари по гривні, щоб він не пручався, кололи йому якусь наркоту, а він спокійнісінько це хавав, нічого не помічаючи! І хавав би далі, поки не став наркоманом, поки б не зторчався остаточно, якби не Чет. Чет! Людина непогана, чесна, смілива, рішуча, але що там гріха таїти, недалека. Без широких горизонтів, не творча, вузьколоба. Це також дратувало Зіггі.
Він відчув, як свербить у члені і зрозумів це так, що організм бажає чергової дози. Ніяких доз. Він не буде наркоманом, налив ще віскі, потроху дудлив її, а потім вирішив, що піде разом з Четом. Бо хоче побачити тих мерзотників, які намагалися так легко обдурити його, які вважали його за лоха, які думали, що він дурень. Зіггі зціпив зуби. Він знайде цих мерзотників, де б вони не ховалися. Навіть в Кремлі. Зіггі – геній, Зіггі – творчій велетень, Зіггі власними руками зламає шию мерзотнику, який хотів обдурити його!
Ця думка була для Зіггі дуже приємною, настрій покращився. Зіггі вирішив трохи відпочити, а потім зібрати речі, щоб увечері бути готовим вирушити у похід. Вбити негідника та знайти Оксанку. Зіггі було приємно згадувати її задок у чорному купальнику. З нею він буде малювати зовсім не гірше, аніж на наркотиках. Краще, краще, бо ж вона його муза. Його солодка дівчинка, його Ксюшонок.
Звісточка: Хтось показав мені
На Моніку Белуччі
Та мені Ви гарніша
Чим італійська сучка.
Звісточка: Хотів би бути весняним вітерцем
Щоб обвівати млосне Ваше тіло
Яке царює в пам'яті моїй
І викликає почуття завдовжки у багато метрів-кіло.
Звісточка: Земля – Оксана
Бути орачем твоїм довічним
Збирати щедрі врожаї
Коханням до тебе непересічним.
КіноЧет. Сценарій десятий. Голод
- Де хліб!
- Нема хліба, увесь віддав.
- Брешеш, мерзотнику!
Чета б'ють, він падає на землю, плюється вибитими зубами і кров'ю. Комсомольці регочуть і тикають його ногами у добрих шкіряних чоботях, які забрали з хат куркулів.
- У всіх хліб знайшли, а у цього хитруна ні.
- Штиками перевіряли?
- Та увесь двір проштрикали! І поруч! Усю хату облазили, обидва підвали перевірили! Нема і все. Десь сховав, сучий син, і не хоче казати.
- Где хлеб, мерзавец?
Командир буксирників, що збирали хліб, кремезний робітник з півдня, хапає Чета за волосся і піднімає до себе.
- Говори, где хлеб! Или ты против советской власти?
- Нема хлібу, увесь віддав.
Командир знову б'є Чета своїм великим і важким, наче кувалда, кулаком. Чет стогне і валиться на землю.
- Та ми його вже били – мовчить паскуда.
- А семья у него есть?
- Жінка і дитина.
- Сюда их.
До командира приводять Ягнятко з малюком на руках. Ягнятко бачить Чета і кидається до нього, але комсомольці її втримують. Командир бере її за волосся.
- Смотри какая приятненькая у тебя жена, сучий ты сын! И ребеночек хороший, боец растет. А ты их чего-то не жалеешь. Разве это правильно? Нехорошо, нехорошо.
Чет лежить на землі і весь тремтить. Його б'ють чоботями в бік.
- Відповідай, коли питають!
- Немає хліба.
Командир зненацька б'є його чоботом в обличчя. Чет хапається за обличчя і катається по землі. Ягнятко здригається, дитина починає плакати.
- Бабу з вы****ком в сельсовет на допрос. Может она вспомнит, где хлеб спрятали. А не вспомнит, так останешься ти сам. Слышишь, гнида кулацкая! Сам! И без бабы и без щенка! В Сибирь пойдут, как враги советского народа!
Чет лежить на землі, увесь в крові та пилу, стогне. Командир ще трохи чекає, але Чет мовчить. Тоді плює на нього і ще б'є чоботом.
- Есть вот это такая ****опротивная контра, что хоть кол на голове теши, а не хочет исправляться. Ладно, дурень, горбатого могила исправит.
Вже збирається піти, коли зупиняється.
- А между стен смотрели?
- Де?
- Между стен!
- Там же глина.
- Дурачьё!
Командир вихоплює наган і стріляє в стіну будинку, оббитого дошками. Кілька пострілів, дірки в дошках, з одної просипається збіжжя.
- Хліб!
- Знайшли!
- Ось де він!
- Ну, хитрун!
Чета ще б'ють ногами, але вже не сильно, скоріше для порядку, починають розламувати стіни, збирати збіжжя. Чет лежить і плаче. Збіжжя грузять на вози, скоро комсомольці уходять, співаючи якусь революційну пісню. Ягнятко допомагає Чету підвестися, веде його до лавки, приносить води, вмиває. Чет весь здригається і плаче, Ягнятко цілує його в лоба і намагається заспокоїтися.
Зима. Вже січень. Морози. Голод. Ягнятко лежить на печі, поруч з нею п'ятеро дітей. Одне їхнє, двоє – діти старшої її сестри, двоє діти Четової сестри. Їх родини вже загинули, лежать по пустих і холодних хатах, нікому їх і поховати. Чет забрав дітей, бо в них у хаті тепло. Чет приносить дрова і цюкає їх сокирою біля груби. Цюкає довго, бо сил немає. Він давно вже не їв. Не те щоб досхочу, а просто хоч щось не їв. Останній тиждень взагалі нічого. Поки був тютюн – курив його, голод відступав. Зараз і тютюну немає, живіт скавчить, як скажений, Чет цюкає дрова, бо хоч щось робити легше, аніж лежати і думати про їжу. Інших же думок немає. Тільки їжа, клята їжа, омріяна їжа.
Чет кидає дрова в піч. До вечора повинно вистачити. А ввечері буде цюкати ще, якщо будуть сили. Про завтра Чет і не думає. Бо все й так зрозуміло. Їжі немає. Зовсім, анічогісінько. Хліб забрали. У Чета ще була схованка у лісі – два мішки борошна, але їх хтось вкрав. Невідомо як знайшов у дуплі старого дерева і вкрав. Тих би мішків вистачило, щоб врятуватися. Не тільки йому і Ягнятку, а й дітям. Які лежать і стогнуть під ковдрами. Чет не знає, чи треба було збирати їх. Так вони вже вмерли б в своїх холодних хатах, а так мучаться далі. Але як він міг кинути дітей на смерть? Хоча вони все рівно помруть. І його Ягнятко, і їх Павлуша, і ті діти. Їжі немає, до весни далеко, навколо села стоять загони червоноармійців, які нікого не пропускають. Чет двічі намагався пройти до міста. Кажуть, що там був хліб. Вдосталь хліба. У Чета було трохи грошей, а ще золотий хрест, який подарував йому батько. Хрест можна було продати, купити хліба і повернутися. Але він так і не пройшов. Обидва рази зупиняла солдати. Ситі, молоді, здорові, вони били його, не сильно, більше для сміху і відправляли назад. На дорозі лежали трупи тих, хто не міг повернутися.
Чет зітхає і виходить на вулицю. Там холодно, там багато снігу, який нікому чистити. Чет йде кудись, швидко зморюється, його починає паморочити, ноги підгинаються, а він же ще не пройшов і ста метрів. Але Чет не звертає на це уваги, він вже знає яке хитре тіло, що воно може витримати куди більше, аніж показує. Йде далі. Більшість хат закидані снігом і до них немає стежин. Лише в деяких з димарів в'ється дим. Але краще туди не заходити, бо кожен чужий зараз ворог.
Чет йде далі, коли бачить слід від саней, які віз кінь. Кінь зараз є тільки у голови сільради. В нього є овес для коня і їжа для себе. Він і його родина не вмирає від голоду. Комсомольці також не вмирають, бо їх забрали до місця. Чет йде по сліду. Не тому що чогось чекає, а тому ще легше йти по пробитій колії. Важко дихає, думає, де б дістати їжі. Це така пуста думка, бо їжі немає, зовсім немає, ніякої. Він пробував дерти кору з дерев і варити її, але після кори у всіх був страшний понос, після кори ані Ягнятко, ані діти вже не підводилися з печі. Чет думає, що можливо хтось з дітей вже вмер на печі. Можливо. Ще Чет ловив горобців і ворон, поки було хоч трошки макухи. А зараз як впіймати пташок, коли й приманити їх нічим. Та вони й всі улетіли кудись з села. Тепер тут тихо і пусто.
Чет вже вийшов за село, він хоче повернути, але бачить, що сані поїхали не по дорозі до міста, а звернули на поле, до ярка. Це дивно. Чет не розуміє, чого треба було їхати до ярка, чомусь йде по сліду. Крок за кроком, йому важко, він слабіє, але не зупиняється перепочити. Зупинятися неможна. Скільки він бачив людей, які присіли відпочити та так і залишилися на дорозі замерзлим трупом. Коли нема сил, треба йти і йти. Ось вже і ярок, сані далі не їхали, щось з них скинули вниз. Чет придивляється, що саме. Останнім часом він погано бачить, мабуть, через голод. Щось лежить у снігу, але що то, Чет не розуміє. Треба злізти подивитися, але у ярка дуже круті стінки і якщо він злізе, то може не вилізти. Це Чет розуміє.
Він би ще подумав, та одна нога ковзає вниз і Чет шкереберть летить вниз, борсається у снігу, котиться, поки не зупиняється, упнувшись боком у щось тверде. Лежить обличчям до неба, сніг майже не тане на його щоках, сонце світить, ані хмаринки, Чет всміхається і думає, що мабуть тут і помре. Бо в нього немає сил підвестися. Немає сил навіть руку підняти. Все, він виснажився. Щось давить у бік, то хай давить, в нього немає сил відповзти.
Чет лежить. Відчуває, як холод продирається скрізь кожушину. І добре, скоріше загине. Він всміхається, жалкує, що Ягнятка немає поруч. Ягнятко, Павлуша. Чет сіпається. З третьої чи четвертої спроби такі підводиться. Йому не можна вмирати. Принаймні тут. Тільки не тут. Треба дійти до хати, залізти на піч і там вже вмерти разом з родиною. Чет робить крок, чіпляється ногою і падає. Відразу ж підводиться. Його хитає. Він дивиться на щось жовте, що стирчить із снігу. Перед очами пливуть хмарки, Чет хапає це жовте руками і застигає. Кістка. Здоровезна кістка, з корови. Чет тягне її на себе. Справді кістка. Без жодного шматочку м'яса. Але це кістка. Якщо її варити, то буде смачний навар!
Чет падає на коліна і починає лазити в снігу. Вишукує ще кісток. У голови сільради вмерла корова, м'ясо він пустив на годівлю власному кабанчику, а кістки вивіз подалі. Ось ці кістки і збирав Чет. Схопився за них, але не зміг підняти. Вибрав мозкові, з них найбільше навару. Поліз нагору. Кілька разів котився вниз. Бо немає сил, бо стінки майже льодяні. Чет запихався, в очах темніє, його хитало, але не можна сідати. Узяв кістки і пішов по ярку. Метрів за двісті він закінчується, потім полем можна дійти до дому. Це зовсім недалеко і легко. Легко, але тільки не для заслаблої людини і тільки не в зиму, коли снігу по пояс. Кожен метр як останній бій. Тільки не зупинятися. Чет притиснув собі до грудей велику кістку і ліз з нею по снігу. Падав, підводився, ліз далі. Іноді, йому здавалося, що він втрачав свідомість, але не зупиняв рух. Ліз як гігантська мураха, ліз і ліз.
Впав тільки в хаті, впав на кістку і затремтів. Він би плакав, але сліз не було, він би кричав, але не було сил, то просто тремтів. Годину чи дві, поки якісь крихти сил не прийшли до нього у теплій хаті. Підвівся, узяв чавун, на вулиці набрав його снігом, поставив у піч. Взявся сокирою рубити кістку. Дуже довго і дуже важко. Але перерубав надвоє. Кинув кусок кістки у чавун і сів цюкати дрова.
- Чет.
- Зараз, зараз.
- Що?
- Зараз буде їжа.
- Чет, Павлуша вмер.
Сокира випала з рук на підлогу. Потім туди ж впав і Чет. Лежав, аж поки по хаті не пішов смачний запах варених кісток. Підвівся, достав мисок, кинув у чавун солі. Налив гарячого. Майже вода, але з плівочкою чогось поживного. Поніс миску на піч.
- Ось, їж.
- Павлуша вмер.
Вона була така худа, що майже світилася. Вона не їла ще більше, аніж Чет, бо усе віддавала дитині.
- Я знаю, їж.
- Давай помремо.
- Ні, їж.
Чет приніс миски дітям. Набирав юшку в ложку і лив у безсилі роти. Також і з Ягнятком. Потім узяв Павлушу і відніс в пустий підвал. Там була не мерзла земля, то зміг вирити могилку і поховати дитину.
Наступні три дні їли навар з костей. Чет трощив їх обухом, вичавлював мозок, щоб було поживніше. Діти, їх залишилося троє, бо вмер ще Четів небіж, пили і потроху оживали. Почали навіть говорити. Мало, по слову, але все ж. Ягнятко мовчала, тільки плакала. Чет нічого не казав, бо не знав, що можна казати матері, яка втратила дитину.
- Завтра підемо звідси.
Ягнятко мовчала. Сльози бігли по її жовтуватій, наче прозорій шкірі.
- Кістки закінчуються, а далі смерть. Треба тікати. До залізничної дороги сім кілометрів. Дочекатися потягу і залізти. Їхати до будь-якого міста, а там хліб. Інакше загинемо.
- Павлуша вмер.
- Ви врятуємося. Народимо ще сина і назвемо його Павлушою.
Ягнятко плакала.
- Підемо на ніч. Я ось знайшов дошки, треба їх прив'язати до ніг, щоб не провалюватися. Ми врятуємося.
Ягнятко мовчала. Мовчала тоді і мовчала потім, коли Чет одягнув її, натяг на ноги дошки і повів разом з дітьми. Чет знав, що дорога важка, що сил зовсім небагато, але для себе вирішив, що все рівно вмирати. То чого боятися. Вже досиділися в хаті, поки Павлуша вмер. Тікати треба.
Йшли полем, потім звернули у ліс. Йшли дуже повільно, яка швидкість у живих скелетів. Чет придивлявся у темряву. Восени тут стояли червоноармійці, які не пускали до потягів. Та зараз нікого не було. В селах більшість вже вмерла, а хто був живий, так той далі власної хати вийти не міг.
Йшли. Першим почали падати з ніг діти. Чет клав їх по одному на плечі і ніс. Діти були легкі, кілограмів по двадцять, але Чету вони здавалися зробленими із каменю. Він ніс їх зовсім трошки, метрів по двадцять, потім ставив і вимагав йти далі самим. Діти шли, потім падали, Чет їх піднімав. Не бив, бо не мав сил і нема сенсу бити зголоднілу людину, яка вже нічого не розуміє.
Коли впала Ягнятко, до колії залишалося вже небагато. Чет поклав її на плечі і поніс. Потім знайшов сили повернутися і забрати ще одну дитину, яка не могла йти. Сиділи в кущах біля колії і чекали потяг. Сипав сніг, Чет сподівався, що потяг буде йти не швидко. Щоб вірніше, навернув з снігу кучугур. Щоб потяг зупинився, хоча б на хвилинку.
Потяг зупинився, Чет підбіг до вагону, той був зачинений. Інший теж, ще один теж, тільки четвертий, такий далекий. Чет повернувся і почав піднімати Ягнятко і дітей. Вони змерзли і не ворушилися. Чет потягнув Ягнятко. Потім одну дитину, потім другу. Коли таскав третю, пролунав постріл. Чет впав. До нього підбігли двоє червоноармійців з охорони потяга.
- О, хотів залізти.
- Диви, він не сам.
- Еге ж, з дитиною.
Червоноармійці покривилися, бо були нормальні сільські хлопці з-під Харкова.
- Давай його в сніг сховаємо.
Так і зробили. Машиністу сказали, що стріляли по вовкам. Вовків у той рік і справді розвелося багато, то вірилося. Поїхали далі. Поки Ягнятко знайшли у вагоні, вмерла іще одна дитина. Ягнятко з небожем Чета відвезли до лікарні і там врятували. Як склалося їх житті далі – невідомо.
Коли Чет повернувся до Зіггі, той спав поруч з пустою пляшкою. Чет його розбудив і заварив міцного чаю. Був веселий, майже щасливий.
- Що трапилося?
- В мене є докази.
- Що?
- Докази. Все одне до одного складується!
Чет дістав папку, почав витягати звідти різні документи і показувати їх Зіггі.
- Ось, дивись. Це я в міліції узяв. Біля обох можливих місць зникнення дівчат були знайдені сліди, які так і не змокли ідентифікувати. Сліди десь під тридцять сантиметрів завдовжки і майже стільки ж завширшки.
- І що це було?
- Зараз! Я спитав у знайомих в таможні, чи не було у них в дні, коли зникли дівчата, якихось незвичайних вантажів. Хлопці згадали, що були два ящики, наче з якимось живим матеріалом, поводилися з ними надзвичайно обережно, а наказ на митне оформлення без перевірки надійшов аж із Києва.
- І що?
- Потім прикордонники розповіли про веселий випадок, який відбувся через день після того, як зникла Ягнятко. В аеропорт Сум прилітав борт з Москви, який забрав ті ящики, а ще знаєш що?
- Ні.
- Шістьох ведмедів.
- Кого?
- Ведмедів! Та не простих, а у формі і з документами. З прикордонників, які оформляли рейс, узяли заяви про нерозголошення.
- Нічого не розумію.
- Та все ж просто! Дівчат викрали ведмеді!
- Навіщо?
- По наказу. Ведмеді, якщо ти не знаєш, становлять особисту охорону Путіна. Людям він не дуже довіряє, а ведмеді віддані йому на сто відсотків. То він послав шістьох ведмедів, вони вкрали дівчат. Ведмеді були в черевиках, саме їх сліди не змогла ідентифікувати наша міліція. Так ось, ведмеді вкрали дівчат і полетіли в Москву. Такі ось докази, але це ще зовсім не все.
- А що ще?
- Пішли на двір.
- Навіщо?
- Подивишся на диво.
Чет підхопив ще заспаного Зіггі за руку і вивів з будинку у двір. Там спокійно стояв кінь. Зіггі вже здивувався, бо живих коней перший і останній раз бачив на скачках у Москві кілька років тому. Але потім Зіггі і зовсім подумав, що божеволіє, бо роздивився у коня крила на спині. Два крила.
- Що це в біса таке?
- А це летючий кінь!
- Що?
- Летючій кінь, Орлик звати.
- Звідки він?
- На мене вийшов козацький отаман Самійло Кішка. Точніше не він, бо він давно вже вмер, а дух його. Він і дав мені коня, бо підтвердив мої здогадки, що наші пошуки ніщо інше, як битва за Україну.
- Чому ж він сам не б'ється?
- Тому що безтілесний дух. До того ж своє він вже відвоював. Але все рівно вирішив осторонь не стояти, допоміг нам з летючим конем, який нам стане в нагоді.
- В якій нагоді?
- Спочатку скажи, чи переконали тебе мої докази і чи ти підеш зі мною в похід на Кремль?
- Піду, але не через твої докази, а через моє рішення. Не можна зневажати людьми, тим більше такими, як я. Мене хотіли обдурити, зробити лохом, я цього не прощаю. До того ж з естетичної точки зору мені буде цікаво побачити, як будуть зруйновані стіни Кремля.
- То ми разом?
- Так.
- Що ж, збирай речі і полетимо.
- В Москву?
- Ні, в Сибір.
- Чого аж туди?
- Треба спочатку туди. Збирайся, у польоті поговоримо.
Зіггі швиденько збирає речі, Чет підказує, що треба брати побільше теплих речей, бо будуть летіти високо, скоро хлопці сідають на Орліка, той порхає у небо і летить кудись на схід.
Звісточка: В мене Вас 120 гігабайтів
Кажуть забагато
Я ж кажу замало!
Треба гігабайти гігабайтів
Щоб вмістити всю красу Оксани!
Звісточка: Бог приходить через Інтернет
А кохання через телевізор
Нові технології змінюють життя
Тільки я в мережі не полізу
Я прийду до Вас з живим букетом
Зачарую Вас смішним куплетом
І візьму Вас у ніжні обійми
І ми підемо до щастя в прийми.
Звісточка: Спочатку було слово
Яке казали Ви
А потім було тіло
Яке побачив я
Розкішне і цнотливе
Наче весняні фарби
Як манять і хвилюють
Мене всі Ваші скарби.