Яйце-райце

Старовинна українська народна казка редагована в ейдо-сонорному ключі.
Терапевтичний вплив казки - здоровий та міцний сон
і яскраві сновидіння.
Редаговано Валентином Лученком.

Колись давним-давно була птиця жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони спільне поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. Лічили вони лічилита й виявили, що одне зернятко зайве. Миша каже:
— Нехай воно мені залишається! А жайворонок каже:
— Ні, нехай мені!
Думали вони гадали: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших над ними: немає до кого йти позиватися. Ото ж миша й каже:
— Ну, тоді я його перекушу пополам.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла зерно в зуби та в нору шусть. Тут цар-жайворонок збирає всіх птахів, щоб звоювати царицю-мишу, а цариця-миша скликає всіх звірів,— і почали вони війну. Вийшли війська їх у ліс,— аж лишень звірі хочуть яку птаху розірвати, то вона на дерево; а птах як візьме, літаючи, бити звірів то з тих аж курява летить... Так билися-гарцювали цілісінький день, а потім увечері сіли всі перепочити, сили відновити. Коли цариця-миша огляділась,— аж не прийшла на герць комашня! Тоді вона звеліла, щоб конче була до кінця вечора комашня на війні. Недовго й минуло приходить і комашня. Цариця й загадала комашиному війську, щоб вночі ті полізли на дерева і за одну ніч повідкушували птахам пір'я біля крил.
На другий день, ні світ ні зоря, цариця горланить:
— Ану, вставай звірине військо та хутчіше до бою!
Що підійметься птах який, то й упаде на землю,— а там уже звір притьма його гулає та розриває тільки пір’я летить на всі боки. Отак цариця-миша плдужала царя-жайворонка.
Лиш один Орел коли побачив, яке лихо спіткало птахів-побратимів, не став злітати з дерева, а міцно вчепився кігтями в гілля та й сидить собі. Сидів він сидів аж невдовзі іде Стрілець. Побачив він, що Орел сидить на дереві,— та став цілиться на нього. А Орел став просити його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в майбутньому ще прислужуся!
Стрілець удруге націливсь, Орел ще жалібніше його просить:
— Візьми краще мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець утретє здійняв рушницю та намірився. Знов Орел його просить та вже так жалібно:
— Ей, голубчику-братику! Не вбивай мене та краще візьми до себе в господу, не дивись що немічний — я тобі у пригоді стану!
На цей раз Стрілець повірив йому: поліз, зняв з дерева та й несе його додому. А Орел йому й каже:
— Принеси мене до свого обійстя та годуй мене м'ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови добрі на молоко, а третій бугай-здоровило. Не довго Стрілець думу думав та й зарізав йому одну корову. Орел ту корову за рік з'їв та й каже тому Стрільцеві:
— Пусти мене, я політаю: побачу, чи вже досить відросли крила.
Стрілець і випустив його з хати. Орел літав, літав та й прилетів опівдні до того чоловіка.
— Ще в мене замало сил,— заріж ще одну корову!
Знову Стрілець послухав його та й зарізав. Орел з'їв її за рік. Та знову,— як полетів... Пролітав мало не цілісінький день,— увечері прилітає та й каже йому:
— Заріж мені ще й бугая!
Став Стрілець міркувати «Що тут робити — чи зарізати, чи ні?» А потім каже:
— Більше пропало,— нехай вже й це пропадає! Узяв та й зарізав йому бугая. Орел як з'їв бугая, теж таки за рік, а потім як полетів, то літав так високо — аж під хмарами. Налітавшись спустився до хати та й каже Стрільцеві:
— Ну, дякую тобі, чоловіче: вигодував ти мене як слід, сили мені повернулися, тепер же сідай на мене верхи. Стрілець питається:
— А що з того буде? А він йому:
— Сідай, там побачиш!
Той і сів.
Орел його поніс аж під хмару, а потім скинув додолу. Стрілець летить до землі, вітер у вухах свище,— та Орел не дав йому долетіти до грунту, підхопив його та й каже:
— А що, як тобі летілося, що думалося? А він йому каже:
— Так, наче я вже неживий був. Тоді Орел йому каже:
— Отак само мені було, як ти на мене націлився.
Потім каже:
— Сідай знов!
Стрільцеві й не хотілось сідати на нього,— ну, немає ради,— знову сів. Орел на цей раз поніс аж у самісіньку хмару, а там як скинув його з себе,— та підхопив так, може, як на два лікті від землі, та й питається:
— А що, як тобі почувалося цього разу? Він йому й каже:
— Так, ніби вже кістки мої порозсипалися. Тоді Орел йому каже:
— Так же само й мені було, як ти вдруге націлився. Ну, то сідай ще раз.
Той сів. Він як понесе його аж за хмару та звідтіля й пустив Стрільця додолу та підхопив уже аж коло самісінької землі, а коли той дих перевів то втретє питає його:
— А що тобі здавалось, як ти летів на землю? Той йому:
— Так, наче мене зовсім не було вже на світі.
Тоді Орел йому й каже:
— Отак же само мені було, як ти втретє націливсь.
А потім каже:
— Ну, тепер уже ніхто нікому не винний: ні ти мені, ні я тобі. А тепер сідай на мене та полетімо до моєї господи.
Летять вони та й летять; прилітають до його дядька. А Орел Стрільцеві й каже:
— Іди ж у хату, та як запитають тебе: чи не бачив їхнього небожа, то ти скажеш: «Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу».
Заходить він у хату, а йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі прийшов, чоловіче? А він їм у відповідь:
— Добрий козак всюди по своїй волі ходить. Вони його питаються:
— Чи не чув що за нашого небожа? Бо вже четверте літо, як пішов на війну,— та ні чутки, ні звістки...
А він їм каже:
— Як дасте яйце-райце, то й на очі приведу. Вони тоді:
— Та краще нам його ніколи не бачити, ніж віддати тобі яйце-райце.
От він виходить із хати та й переказує що йому відповіли.Орел йому й каже:
— Летімо далі!
Летять та й летять, та й прилітають до його брата; Стрілець і тут те саме мовив, що в дядька,— та й тут не дали йому яйця-райця.
Прилітають вони до орлового батька, а Орел Стрільцеві й каже:
— Іди в хату, та як будуть питатися за мене, то скажеш, що бачив і на очі приведеш.
Увіходить він у хату, а вони йому й кажуть:
— Чи по волі, чи по неволі? Він їм каже:
— Добрий козак всюди по своїй волі ходить. Вони його стали питатися:
— Чи не бачив бува ти нашого сина? Бо вже четверте літо як немає його : десь пішов на війну, та, мабуть, убили його там...
А він їм на те:
— Я бачив його, але як дасте яйце-райце, то я й на очі приведу.
Батько орлів каже йому:
— Та навіщо ж воно тобі? Ми тобі краще дамо багато грошей. А він відповідає:
— Нащо мені ваші гроші, дайте мені яйце-райце!
— Ну то приводь сина,— зараз тобі дамо! Як завів Стрілець Орла в хату, то. його батьки так зраділи, що тут же Стрільцеві віддали яйце-райце і сказали:
— Тільки не розбивай же ніде яйце-райце на дорозі; а щойно прийдеш додому, то погороди тин міцний та високий, а вже тоді його й розіб'єш.
Ото ж іде Стрілець та йде, а як стало смеркнути то так йому схотілося пити, що аж у очах потемніло. Коли це на щастя надибалася йому криничка. Тільки но став пити воду, та якось об цямрину й розбив те яйце-райце. Що тут почалося! Стала скотина різна вернути з того яйця!.. Верне та верне. Гониться він за тим товаром; що з того боку піджене, то цей з цього боку розійдеться. Кричить бідолаха аж голос йому сів: нічого сам не зробить! Коли це лізе проти нього Змія та й питає Стрільця:
— А що ти мені віддаси, чоловіче, як я тобі табун цей зажену в яйце? А він їй:
— А чого ти хочеш? Вона йому й каже:
— Даси мені те, що без тебе появилося дома? А він каже:
— Дам!
Ото вона гарненько загнала весь товар у яйце, заліпила шкаралупу та й дала йому в руки.
Як прийшов же Стрілець додому, аж бачить, що там без нього син народився. Ударив він об поли руками:
— Це ж я тебе, синочку, та й віддав Змії!
Ну, ото журяться вони з жінкою, а далі кажуть:
— Нема чого робити,— журба не поможе! Якось будемо жити!
Загородив він тинами високими та міцними господу, розбив яйце-райце, випустив скотину,— розбагатів що той пан.
Живуть вони добра наживають, аж вже і син їм підріс. От одного разу син і каже батькові:
— То це ви мене, неню, віддали Змії. Ну, та дарма, якось воно буде!
Мовив тії слова та й пішов до Змії. Приходить до неї, а вона йому й каже:
— Зробиш мені три справи та й підеш собі додому; а не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло її хати був великий луг — скільки оком сягнути! Так вона йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч на цьому лузі всю лозу з вербами викорчував, зорав, пшениці насіяв, вижав її, в скирди склав і щоб в ту ж таки ніч з тієї самої пшениці намолотив зерна, змолов його та мені паляницю спік: поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Зажурився хлопець та й пішов до ставка. А там близ води стояв мурований стовп, а в ньому жила Зміїна дочка зачарована. Він приходить туди й плаче. А та дочка й питається:
— Чого ти журися, чого плачеш?
— Як же мені не плакати, коли Змія загадала таке, що я ніколи його не зроблю, а вона сказала, щоб за одну ніч...
— А що ж воно таке?
Він їй і розказав. Вона йому на те й мовить:
— Як одружишся зі мною, то я тобі все зроблю так, як Змія загадала. Він же її з полегкістю каже:
— Добре, я згоден взяти тебе жінкою!
Плчувши згоду вона йому й кладе у вуха:
— Лягай же тепер спати, а завтра рано встанеш та понесеш їй паляницю.
По тому пішла дівчина на луки та як свисне! — той луг затріщав-залущав, на однім місці ореться, на другім пшениця сіється...— ще й несвіталося, а вже спекла вона паляницю, збудила та віддала йому,— приніс легінь паляницю до Змії в хату та й поклав на столі.
Змія прокидається,— висунулася на двір та й очі вилупила на той луг, аж тільки сама стерня та скирти стоять. Тоді йому й каже:
— Ну, справився! Гляди ж, горопашний, щоб і друге діло зробив!
Та зараз йому й загадала:
— Щоб ти оту гору розкопав і щоб туди Дніпро йшов, а коло Дніпра побудуй комори: щоб човни туди приставали й щоб ти пшеницю продав купцям на човнах. Як устану рано, то щоб це все було готове!
Пішов хлопець до стовпа та заплакав. А дівчина, почувши ті хлипи, його й питається:
— Чого знову плачеш?
Він їй розказав те все, що йому Змія загадала. А дівчина йому й каже:
— Лягай спати тут, я це все пороблю за ніч.
А сама як свисне! — так та гора розвергається-розкопується, Дніпро туди йде, коло нього комори ростуть як з води... Тільки прийшла та збудила його, щоб він пшеницю став видавати купцям на байдаки з тих комір. Змія прокидається та й дивується, що все саме так зроблено, як вона йому загадала.
Тоді загадує йому втретє:
— Щоб ти сюніч спіймав золотого зайця й ранесенько приніс його мені в хату.
Він ізнов іде до того стовпа та й плаче. Та дівчина й питається його:
— То що на цей раз мати моя загадала? Він і розповів.
— Оце вже не жарти,— каже дівчина,— хто його знає, як його спіймати! Одначе ходім до тієї скелі. Стань же ти над норою; ти будеш ловити, а я піду та буду гонити з нори. І гляди ж: щоб там не виходило з нори,— бери його: то золотий заєць!
Ото вона пішла та й жене. Коли це вилазить з нори полоз та й сичить. Він його й пустив. Дівчина виходить із нори та й питається його:
— А що, нічого не вилазило? А він каже:
— Ба ні: ліз полоз, а я побоявся йогої, щоб не вкусив, та й випустив. А вона йому каже:
— А щоб тебе! Ото самий заєць! Ну, гляди ж,— я ще піду; та як буде хто виходити й казатиме, що тут немає золотого зайця, то ти ж не вір, а тримай міцно його!
Полізла та й жене. Коли це видибує така стара баба, шо з неї вже й порох сиплеться та й шамкотить до парубка:
— Чого ти, синку, тут шукаєш? А він їй каже:
— Золотого зайця. Вона йому:
— Та де ж він тут візьметься: тут його нема!
Сказала це та й наче в повітрі розтала. Аж виходить дівчина та й питає:
— А що, зайця не було? Ніщо не виходило? Він каже:
— Ба ні! Виходила стара та й спиталась мене, чого я тут шукаю; а я сказав, що золотого зайця, а вона каже: тут його немає, то я її випустив.
Тоді вона й каже:
— Який же дурень!Чом же ти не тримав ту стару: ото ж і був той самий заєць! Ну, нині вже більше ніде його не піймаєш, хіба що я перекинуся зайцем, а ти мене принесеш і покладеш на стільці,— тільки не віддавай їй у руки, бо як віддаси, то вона пізнає і розірве і тебе, і мене.
От вона так і зробила: перекинулася золотим зайцем. Він узяв приніс того зайця, поклав його на стільці та й каже Змії:
— Нате ж вам того зайця, а я піду вже від вас. Вона каже:
— Добре — йди!
Він і пішов.
Тільки Змія з хати, а заєць знову перекинувся дівчиною та за тим хлопцем у слід. Почали вони вдвох тікати. Далеко вже відбігли, коли це Змія оглядиться, що то не заєць був, а її дочка,— давай доганяти, щоб порозривати обох. Та сама не побігла, а послала свого чоловіка. Мчить він за ними. Вони чують — стугонить земля... Тоді дівчина й каже:
— Це вже за нами гонитва! Я перекинусь пшеницею, а ти дідом та будеш стерегти мене; як будуть питатися тебе: «Чи не бачив парубка й дівки, чи не йшли повз тебе?» — то скажеш, що тоді йшли, як ця пшениця сіялась.
Коли це Змій летить та й питається того діда:
— Чи не бачив тут — не йшли сюдою парубок з дівкою?
А він відповідає:
— Йшли.
— Давно ж вони йшли? - питається
Дід:
— Тоді, як оця пшениця сіялась. Змій каже:
— Цю пшеницю вже пора косить, а їх учора не стало.
Та й вернувся назад. Зміїна дочка зробилась ізнов людиною, а той дід парубком, та знов навтьоки.
Прилітає змій додому. Змія його й питається:
— А що, не догнав? І нікого не зустрічав на шляху?
А він каже:
— Ба ні! Зустрічав: дід стеріг пшеницю, а я його питаюсь, чи не бачив — тут не йшли парубок із дівкою? А він каже, що йшли тоді, як та пшениця сіялась, але ж та пшениця така, що пора косити,— так я й вернувсь.
Тоді Змія йому каже:
— Який же ти в мене бовдур! Чого ти того діда й ту пшеницю не розірвав? То ж саме вони й були! Лети вдруге за ними та щоб доконче розірвав!
Летить змій. Ті чують, що летить ізнов — аж земля реве,— так дівчина й каже:
— Ой, летить ізнов! Зроблюся я монастирем, таким старим, що от-от розвалиться, а ти ченцем; та як буде змій тебе питатися, чи не бачив таких, то скажеш: «Бачив тоді, як оцей монастир будувався».
Коли це летить змій та й питає ченця:
— Чи не бачив — не йшли тут парубок і дівка? А він каже:
— Я бачив тоді, як оцей монастир муровано. А змій каже йому:
—Їх учора не стало, а цей монастир уже років сто, як тут стоїть.
Сказав це й вернувся назад. Приходить додому та й розказує Змії:
— Бачив одного ченця, коло монастиря ходив: як його питався, то він сказав, що бігли тоді, як той монастир роблено; але тому монастиреві уже років сто, а їх учора не стало.
Тоді вона й каже:
— Ти таки йолоп, Змію! Чом ти не роздер того ченця і монастиря не зруйнував; то ж вони були! Тепер я сама доганяти їх буду!
Побігла, тільки їй смуга у слід лягла.
Та вже так біжить, так біжить!.. А ті бігляни чують — земля ревма реве і гаряча аж пашить. Дівчина тоді й каже легіню:
— Ой, отепер ми вже пропащі: сама матінка за нами біжить! Спасаймося, зроблю тебе річкою, а сама перекинуся окунем.
Зробила як гадала.
Прибігає Змія до тієї річки, перекинулась зараз щукою,— давай гонитися за окунем: що хоче вхопити, то окунь повернеться своїм пірцем гострим до неї, то вона й не втрапить його. Гонилась, гонилась, та вже й втомилася — так-таки й не вловила окуня. Та й надумала Змія річку випити. Стала вона пити; пила-пила, напилась багато та й лопнула.
От тоді вони знов перетворилися на дівку з парубком.Зміїні дочка й мовить Стрільцевому синові:
— Тепер нам нічого боятися! Ходімо до твоєї господи; то ти підеш у хату, та гляди: усіх поцілуєш, тільки дядькової дитини не цілуй, бо як поцілуєш ту дитину, то забудеш мене. А я наймусь у цім селі до кого-небудь.
Ото він прийшов у хату, з усіма поздоровкався та й думає собі: «Як же мені не привітатися з дядьковою дитиною? Таж родичі подумають щось погане про мене».
Поцілував і дитину дядькову. Як поцілував,— так і забув за ту дівчину.
Ото побув дома парубок десь із півроку та й надумав одружитися. Йому нараяли одну гарну дівчину, щоб він її брав; а він за ту й забув, що його вирятувала від Змії, з іншою заручився.
От перед весіллям, так увечері, кличуть на шишки молодиць та дівиць. Прикликали і ту дівчину, що він з нею тікав,— хоч її ніхто добре й не знав. Як стали бгати шишки то дівчина зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу, а вони й ожили. Голубка й промовила до голуба:
— А ти вже й забув, як я за тебе луг викорчовувала, пшеницю посіяла, а з тієї пшениці спекла паляницю, щоб ти до Змії відніс?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Потім знов голубка каже:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопувала й туди Дніпро пустила, щоб човни ходили до комор і щоб пшеницю ти продав купцям?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Потім знову голубка каже:
— А ти забув, як ми ходили вдвох за золотим зайцем? Ти й за мене забув?
А голуб каже:
«Забув, забув!»
Тоді парубок і згадав ту дівчину,— саме цю, що голуби поробила,— та ту другу покинув, а з цією одружився. І живуть вони в добрі та злагоді мабуть до сих пір!

©2007 Валентин Лученко