Українська народна казка, редагована у відповідності
до концепції ейдо-сонорної терапії.
Редагування здійснив Валентин Лученко.
Жили собі дід та баба. Поїхав якось дід на ярмарок та й купив собі козу. Привіз її додому, а на другий день рано вранці посилає дід старшого сина ту козу пасти. Пас, пас хлопець її аж до вечора та й погнав додому. Тільки но до воріт доганяє, а ж тут дід стоїть на воротях у червоних чоботях та й питає:
- Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ж ти пила, чи ж ти їла?
- Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: одно лишеньки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, одно лишеньки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки того й пила, тільки й того їла.
Ох же ж дід як розсердиться на сина, що той погано худобу доглядає, та як тупне та як крикне:
«Іди геть вражий сину, що би очі мої тебе не бачили, щоби нога твоя більше тут не ступала!»
Отак от прогнав з дому дід старшого сина.
На другий день посилає дід другого сина козу пасти. Пас, пас молодший її аж до вечора та й погнав додому. Тільки но до воріт доганяє, а ж тут дід стоїть на воротях у червоних чоботях та й питає:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ж ти пила, чи ж ти їла?
— Ні, дідусю милий, я й не пила, я й не їла: одно лишеньки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, одно лишеньки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки того й пила, тільки й того їла
От дідо й молодшого сина прогнав з дому.
На третій день посилає вже жінку. От вона погнала козу, пасла весь день; а вже як смеркалося доганяє баба козу до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питає:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ж ти пила, чи ж ти їла?
— Ні, дідочку любий, я й не пила, я й не їла: одно лишеньки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, одно лишеньки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки того й пила, тільки й того їла
От дід прогнав і бабу з дому.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпрошки пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питає:
— Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
— Ні, дідусю милий, ні дідочку любий, я й не пила, я й не їла: одно лишеньки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, одно лишеньки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,— тільки того й пила, тільки й того їла!
От же ж дід як розсердиться на козу та чимдуж до коваля, нагострив ножаку та й прийнявся козу різати, а вона візьми та й вирвись від діда та й прожогом до лісу. А вже в лісі натрапила коза на зайчикову хатку,— вона туди вбігла та й заховалась на печі. Аж ось прибігає зайчик, повів вухами, понюшив носиком повітря та й почув — хтось у хатці є.
Тут наш Зайчик і питає:
— А хто-хто в моїй хатці сховався?
А коза виставила з печі роги та як гримне:
—Я, коза-дереза, За три копи куплена, за півбока луплена! Тупу-тупу ногами, заколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету,— тут тобі й смерть.
От зайчик злякавсь, вибіг з хатки, присів під дубком. Сидить дрібно труситься та рясно слізьми землю поливає. Аж тут нагодився ведмідь та й питає:
— Чого це ти, зайчику-побігайчику, так гірко плачеш, слізоньки проливаєш?
— Як же мені, ведмедику-любителю-медику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А ведмідь йому на те:
— Ото було б чого плакати, зараз я його вижену!
Вельми-повельми, неквапом подибав куций до зайчикової хатки:
— А хто, хто тут у хатці сидить!? - загув грізно басом ведмідь
А коза йому з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, за півбока луплена! Тупу-тупу ногами, заколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету,— тут тобі й смерть!
Ох же ж Ведмідь як злякаєть та як пополотніє.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюся.
Почув ті слова зайчик , знову сів під дубком та ще гірше став плакати. Коли це йде вовчик-братик і питає:
— А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить!
А вовк йому на те:
— Не плач косий, зараз я його в шияку та й вижену!
— Де тобі його вигнати, вовчику! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав, а лиш сам напудився.
— Отже ж побачиш, вижену.
Стрімко вбіг вовк до хатки та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці сховався?
А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, за півбока луплена! Тупу-тупу ногами, заколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету,— тут тобі й смерть!
Вовк як злякається, як затруситься, як дремене з хатки.
Ні,-- каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюсь.
Знову Зайчик сів під дубком та й заплакав гірко-прегірко. Аж тут біжить лисичка, руденька красунечка, побачила зайчика та й питає:
— А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
— Як же мені, лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить! А лисичка:
— Тю, та я його враз вижену!
— Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав — не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти, руда, виженеш!
— Отже ж, вижену, побачиш.
Побігла лисичка до хати та:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? А коза з печі:
— Я, коза-дереза, За три копи куплена, за півбока луплена! Тупу-тупу ногами, заколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету,— тут тобі й смерть!
Яка не була лисичка хитра та смілива та й та злякалася.
— Ні,— каже,— зайчику-побігайчику, не вижену — боюся.
Похнюпився зайчик, сів під дубком та вже й сліз немає лише хлипає. Коли це лізе рак-неборак та й питає:
— Чому ти, зайчику-побігайчику, сліз калюжу налив?
— Як же мені не плакати, як же мені сльози не пролити, коли в моїй хатці страшний звір сидить!
— От я його вижену! — каже рак.
— Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
— А я, вижену! Годі плакати. Де там твій звір страшний?
От поліз рак у хатку та й питається:
— А хто, хто в зайчиковій хатці? .
А коза з печі:
— — Я, коза-дереза, За три копи куплена, за півбока луплена! Тупу-тупу ногами, заколю тебе рогами, ніжками затопчу, хвостиком замету,— тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
—А я, рак-неборак, Як ущипну,— буде знак!
Та як ущипне козу клешнями! Та як вчепиться в бік.Коза як замекає, та з печі, та з хати — побігла, тільки смуга лягла!
Як же зайчик зрадів, забіг у хатку та й не знає як ракові віддячити, куди його посадити, чим нагодувати, чим рятівника свого напоїти. Віддячив як слід зайчик рака та й став знову жити в своїй хатці у мирі та злагоді з лісовим товариством.
©2007 Валентин Лученко