Коли вода всесвітнього потопу
У межі берегів сягнула знов,
Із піни відійшовшого потоку
На берег тихо вибралась любов
В повітрі розчинилася до строку
А строку було сорок сороків
І диваки іще такії є,
Чия душа лиш суміш тую п’є
Ні нагород за це, ні покарання.
Вважаючи, що дихати — лиш так,
Вони зненацька попадають в такт
Такого ж подиху нерівного бажання.
Почуттю ж-бо, ніби кораблю
Довго залишатись на плаву
Перш ніж упізнати, що люблю —
Все одно, що дихаю, живу
І вдосталь буде мандрів і блукання —
Країна почуттів —завжди одна.
І лицарів своїх для спонукання
Прискіпливо допитує вона.
З них відстаней, розлуки зажадає,
Позбавить сну і спокій забере.
Та все ж безумців вже не повернуть —
Платить готові за скорботний путь
Не іншим чим — життям би ризикнули,
Щоб зберегти тоненький мотузок,
Невидимий і дивний той зв'язок,
Який між ними щойно протягнули.
Сніг і вітер обраних п’янив,
Збив із ніг, із мертвих воскресив.
Бо якщо ніколи не любив,
Значить – ти не дихав и не жив
Багато з них захлинулось коханням,
Не докричишся, скільки не кричи,
І не веди рахунку закиданням,
Він з кров’ю змішаний — ти ліпше помовчи
Та ми свічки поставим в узголів’ї
Тим, що тягар любові не знесли.
Їх голосам завжди зливатись в такт,
А душам мандрувати у квітках
Їм дихать вічністю в один загальний подих,
Зустрітися з зітханням на устах
На переправах і вузеньких сходах,
На перехресті всесвіту в віках.
Я поля закоханим стелю —
Хай співають в сні і наяву
Якщо дихаю, це значить — я люблю.
Я люблю, а значить — я живу.
2006 год
(В. Высоцкий. Баллада о любви)