Чет перевіряв зброю, Б’янка різала на кухні бутерброди, Зіггі лежав на дивані і потроху приходив до тями, чому допомагав холодний компрес на лобі.
- То куди ви їдете?
- У Глухів.
- Що це таке?
- Це колишня столиця України.
- Столиця?
- Так, ще за козацьких часів. Зараз це невеличке місто - райцентр, але там дуже багато красивих храмів, що залишилися ще зі столичних часів.
- То дівчата у цьому Глухові?
- Так.
- І що вони там роблять?
- Їх викрали.
- Хто?
- Генерал Садиба.
- Що за генерал?
- Страшна людина. На російські гроші він зібрав різних покидьків і чекає коли йому скажуть команду "фас".
Якби Б’янка зацікавилася генералом Садибой, Чет мав що розповісти про нього, але Б’янку цікавило, де дівчата. То Чет не розповів як у 1993 році з Москви втік такий собі Микола Садиба, що приймав активну участь у захисті Білого дому та інших подіях. Сам він казав, що вбив не одного дерьмократа, як було насправді невідомо, але російська міліція його розшукувала. То він втік в Україну і зробився дрібним бандючком, який годувався на дорозі Москва-Київ, виставляючи різних лохів на гроші. Пробував бути дахом для придорожніх проституток, але його викинули братки з Шостки, потім намагався вкусити шматок нафти у Охтирці, але там його ледь не вбили. Той Садиба був не дуже сміливий, але досвід навчив його думати трохи наперед. Якось він побачив, що країна почала змінюватися і бандитам у ній не залишається вигідних місць. Дрібним бандитам. Садиба зрозумів, що крупним бандитом він ніколи не стане, то вирішив змінити профіль, отримав українське громадянство по сфальсифікованим документам, оселився в селі біля кордону, примусив голову сільради піти геть і зробив наступні вибори на свою користь.
Так Садиба став чиновником, замість того, щоб вмерти чи сісти в тюрму, що трапилося з багатьма його колегами. Хабарів у глухому селі було дуже мало, але кордон був поруч, то Садиба почав займатися контрабандою. Купив одну вантажівку, потім ще одну, потім ще. Ті машини встигали за день зробити по кілька рейсів, при чому йшли завантажені в обидва боки. Садиба розвернувся так, що навіть вибив в районі гроші, наче на ремонт шляху до села, а насправді заасфальтував дорогу в Росію. У Садиби почались золоті часи, він збудував трьохповерховий будинок, купив здоровезний позашляховик, завів двох коханок та цілу тічку озброєної охорони.
Коли біля села з’явилися прикордонники. Збудували заставу, почали виставляти пости, заважати бізнесу. Садиба домовився з прикордонниками і його машин вони не чіпали, але рентабельність бізнесу різко впала. Бо приходилося платити і прикордонникам і СБУ і прокуратурі і ментам, навіть пожежники і ті вимагали собі шматочок. До того ж, дяді у Києві гнали контрабандою цілі ешелони, то конкурувати з ними Садибі було важко. Коханки пішли, охорона теж, позашляховик був розбитий по п’янці, а будинок виявився занадто здоровим для опалення, то Садиба переселився у невеличкій флігель, де колись мешкав сторож.
Що далі робити не знав, думав навіть банки грабувати, коли настав 1998 рік і парламентські вибори. Голів сільських рад зібрали в області і сказали, що потрібен результат. Садиба встав і сказав, що результат буде, тільки б грошей на організаційні роботи підкинути. Бо що ти зробиш без грошей? Конструктивність Садиби сподобалась керівництву, його викликали для розмови, а потім дали цілий дипломат грошей і призначили відповідальним за увесь Глухівський район. Садиба швиденько покликав знайомих братків, посадив їх на машини, які дали прикордонники і почав їздити селами. В кожному селі мав список людей, які щось там мутили воду, були невдоволені владою і мали намір на виборах це виказати. Садиба з такими людьми розмовляв, рідко коли бив, більше просто погрожував, підпалював сараї чи трактори, погрожував звільненням. Більшість не витримувала і йшла з комісій, здавала членські квітки опозиційних партій. Садиба мав бесіди і з головами рад, вибрав надійних, а інших примусив у виборах участі не приймати.
До дня голосування справа була зроблена, коли "свої" комісії порахували голоси, то виявилося, що Глухівський район майже обласний лідер по народній підтримці діючої влади. Садибу викликали в область, дали орден та назначили головою райдержадміністрації, як ефективного менеджера і авторитетну людину. Так Садиба опинився хазяїном району, що було вже досить непогано. Забрав собі під офіс старовинний, ще гетьманських часів палац, завів до десятка коханок, яким дав теплі місця у різноманітних установах, купив "Мерседес" останньої моделі, зробив так, щоб його братків прийняли у міліцію і наказав називати себе генералом. Чого генералом, а не маршалом, наприклад, ніхто не знав. Можливо через тактовність. Розраховував Садиба опинитися згодом і в області, от тоді міг би і маршалом стати, а поки генерал.
Про область думки у Садиби були дуже міцні, бо в 1999 році проходили вибори президента, де Садиба дав результат не тільки по своєму району, але й по кільком сусіднім. Не спав кілька тижнів, навіть пиячити перестав, з лиця впав, посірів, зробився такий злий, що навіть пристрелив у розпалі одного дуже вже нахабного спостерігача. Та на це ніхто не звернув уваги, бо сімдесят чотири процента жителів району підтримали діючого президента. Великою кров’ю далися ті проценти Садибі, то він очікував, що працю його оцінять.
Та де там, не дали йому область, залишив на місці одного бандита з Донбасу, який працював не стільки на президента, скільки на свій гаманець. Той бандит Садибу дуже не любив, бо вбачав в ньому конкурента. І скоро почав на Садибу давити. Якісь карні справи заводити, бізнес забирати, старе згадувати. Зненацька російська міліція почала активно шукати громадянина Садибу, про якого вже і думати забули. Генерал, дратувався, їздив до Києва, просив допомогу, возив великі гроші. Їх брали, але допомагати не поспішали, бо донецький бандит увійшов у велику силу і область йому віддали на повне користування. Знову почалася у Садиби чорна смуга і дійшов він до такого відчаю, що навіть шукав кілерів, щоб вбити губернатора. Той про це дізнався і Садибу заарештували, знайшли в машині наркотики і зброю, ще якісь порушення, яких у Садиби було немало, бо ж жила людина широко, на закони особливої уваги не звертаючи.
У СІЗО Садиба просидів чотири важких місяці, після чого погодився переписати усі свої підприємства, яких він багато нахапав за останні роки, на фірми губернатора. З тим і був звільнений. Справи проти нього закрили і наказали сидіти тихенько-тихенько. Садиба, від гріха подалі, втік у Придністров'я. Там почав працювати по контрабанді, тим більше що мав великий досвід. Працю його поцінували, тим більше, що для душі почав Садиба, якого тоді вже не звали генералом, розбудовувати придністровське казацтво. Жарти жартами, але за рік набрав Садиба три сотні відчайдушних шибеників, готових за гроші хоч у вогонь, хоч у воду. Шибеники ті узяли під контроль з десяток кілометрів кордону і тримали їх так міцно, що й миша не проскочить.
Гроші виходили непогані і Садиба жив собі дуже добре, коли йому зателефонували з Києва. Запропонували повернутися на Сумщину. Не самому, а з козаками. Бо на півночі області з’явилася якась скажена баба, яка називала президента Жабою і каламутила народ на повстання. Бабу пробували випалювати бомбами, та почався ґвалт в Європі. Тоді мудреці з адміністрації президента придумали такій фінт, щоб побити антипрезидентській народний рух пропрезидентським народним рухом.
Коли Садиба погодився, за ним та його казаками приїхало кілька десятків вантажівок. Колона аж два тижні їхала до Глухова, бо казаки постійно пиячили, грабували крамниці та ґвалтували дівчат з придорожніх сіл. Давно б вже їх пов’язали та був наказ козаків не чіпати, то доїхали вони до Глухову. Там, при великому зібранні журналістів, було заявлено про заснування Засеймської січі, головною задачею якою вбачався захист конституції та територіальної цілісності України. Садиба, у заламаній шапці, шароварах і при шаблі сказав блискучу річ про те, як пересічні українці цінують свого президента і голови готові покласти, тільки б захистити його від наклепів усіляких негідників, яких підбурює хтось із-за кордону.
Малася на увазі Велика Мама, жіночка, яка захопила три північні райони області, об’явила їх безжабною зоною і відмовилася скорятися Києву. Саме проти Великої Мами садибинські козаки повинні були йти війною. Але цілий тиждень пиячили, потім ще тиждень похмелялися і тільки коли з Києва прийшов наказ не возити до Глухова горілку, то виступили на війну. З тремтячими руками і спухлими обличчями, казаки їхали на північ, попереду колони вантажівок поважно їхав панцерник, у якому сидів Садиба, який знов став генералом.
З розумним виглядом він дивився на мапу і слухав, як офіцер з Генштабу розповідав про план наступу. Військові авіація та артилерія повинні були пропрацювати позиції повстанців, після чого козаки повинні були піти наступом, захопити Ямпіль, як столицю повстання і знайти докази злочинів проти людства, як творили підлеглі Великої Мами. Садиба дуже здивувався, коли дізнався, що злочинами проти людства називаються такі звичні йому речі, як катування, розстріли без суду та слідства, ґвалтування і масовані пограбування. Пообіцяв, що доказів буде багато. Садибинські казаки повинні були зайти у бунтівні райони на день, усе підготувати, після чого туди планувався десант журналістів з усього світу, які б могли наочно переконатися, як добрі українські казаки у праведному гніві розправилися з бандою збоченних покидьків, які робили фашизм посеред Європи.
Щоб усе було красномовно, планувалося спалити синагогу у Ямполі, як доказ антисемітизму повстанців. Щоправда, синагоги там не було, то планувалося пустити під це спортзал міської школи, бо ж "руїни виглядають однаково", як сказав дядечка з адміністрації президента. Під Ямполем треба було знайти поховання чоловіків, яке повинно було стати доказом гомофобства повстанців, які вивезли місто і вбили всіх місцевих гомосексуалістів.
Було ще багато цікавих задумок і для Заходу і для вжитку всередині країни, та не так сталося, як гадалося. Спочатку полова літаків не змогли злетіти через поломки, потім артилерія багато стріляла не туди, куди треба. До того ж у загонах Великої Мами було багато колишніх військових, які не втратили колишніх навичок. То коли казаки Садиби пішла в атаку, то чекали їх не перемога та слава, а добре підготовані вогневі позиції і смерть.
Сам Садиба врятувався лише завдяки тому, що спочатку прикинувся мертвим, коли виліз з палаючого панцирника. Потім скотився у багнюку, там зірвав з себе розкішний мундир Верховного гетьмана Великої Посеймської січі, ще трохи полежав і поліз на південь. Там його ледь не розстріляли казаки, що залишилися живими. Та Садиба наобіцяв їм грошей, втік до Києва, де залишився у резерві президентської адміністрації, якій завжди потрібні були люди для якихось брудних справ. Однак не така була людина Садиба, щоб спокійно сидіти на місці, то спочатку ледь не сів він за спробу рекету, а потім вже сів за махінації з грошами вкладників, які скуповували неіснуючі квартири в столиці.
Саме з колонії, де Садиба мотав строк, знову забрали його до Києва, бо наближалися вибори 2004-го року, а він же був визнаний спеціаліст по виборах. Дали йому грошей і повноваження на всю північ області, де Садиба намагався розвернутися, як і раніше. Та чи часи вже були не ті, чи перипетії життя відбилися на ньому, але працювати так же ефективно, як і раніше, він не зміг. Хоч і сотня бандитів в нього була і міліція виконувала усі накази, але почистити комісії не вдалося, залякати спостерігачів теж, в день голосування погано спрацювали і каруселі, і банальні вкидання бюлетенів, впливати на підрахунок теж не вдалося. Результати були такі красномовні, що з Києва порадили Садибі пустити собі кулю в лоб. Він не став, а просто заліг на дно. Перечекав другий тур, а коли почалася помаранчева революція, то спробував спіймати свою птаху щастя. Зібрав своїх бандюків, яких ще не схопила міліція, озброїв їх і повів у міськраду, щоб примусити депутатів признати перемогу бандитського кандидата. Депутатів більше вразили морди бандитів, аніж їх рушниці. Заяву прийняли, Садиба зателефонував в Київ і доповів, що готовий виконати любий наказ. Але в Києві не знали, що саме наказувати, то бандити захопили магазин, перепилися і лягли спати. Міліція злякалася їх арештовувати, бо невідомо було, як все повернеться. Але зброю у бандитів забрали, про всяк випадок. Поки бандити отямилися, в Глухові теж почався Майдан, то Садиба втік у свій сільський будинок і запив там на самоті.
Запив там сильно, що колись серед ночі йому здалося, що він чує гуркіт російських танків, які їдуть наводити порядок у тому клятому Києві. Садиба вискочив майже голий і побіг на шосе з червоним прапором, який, можливо, бачив ще оборону Білого дому. Та ніяких танків не виявилося, Садиба лише сильно перемерз і захворів на кілька тижнів. А коли одужав, то виявилося, що влада перемінилася. Садибі було не звикати до ударів долі, то він пішов до нової влади на уклін. Але подивилися на нього косо, а хтось із знайомих підказав, що відчувається інтерес до його минулих подвигів. Інстинкт підказав Садибі, що справа пахне керосином, то він втік у Росію, вже як український громадянин, що рятувався від переслідувань помаранчевої влади.
Садибу прийняли, назвали казацьким генералом, дали трохи грошей і кімнату на базі відпочинку десь під Тулою. Там Садиба пиячив ще з кількома втікачами з різних країн колишнього СРСР, потім їх перекинули в Південну Осетію, щоб відбивати агресію грузинської вояччини. Садиба спочатку їхати не хотів, бо через слабке здоров’я був не здатний до війни. Але сказали, що грузини не полізуть, клімат теплий, ще й чачи досхочу. То Садиба поїхав і в Осетії йому сподобалося. Навіть зміг використати свій контрабандистський досвід, бо почав допомагати російським полковникам, яки тримали кордон.
Дуже непогано пристроївся, коли з Москви прийшов наказ повертатися в Україну. Там вже прийшли до влади донецькі, то Садибу обіцяли на чіпати. Куратори з ФСБ дали йому грошей і наказ поновити Засеймську Січ, яка мала слугувати додатковим важелем впливу на ситуацію в Україні. Садиба повертатися не хотів, боявся, що таки посадять його, навіть планував, що втече з грошами кудись далеко. Але до нього приставили п’ятьох агентів, які навіть в туалет з ним ходили. То яка там вже втеча. Садиба повернувся, спочатку вів себе тихо, придивлявся до ситуації та збирав бандюків, яких одягав за російський кошт у красиві мундири з погонами, видавав шаблі. Правда ці покидьки швидко все пропивали, то Садиба ввів жорстоку дисципліну, щоб хоч якось тримати Січ у руках. Зараз в нього було вже півтисячі казаків, вони контролювали райони за Сеймом, окрім тих, в яких володарювала Велика Мама.
Чет багато чув про Садибу і усі його витівки. У Чета було багато знайомих з патріотичних організацій, які відслідковували діяльність Садиби, зверталися в органи з проханням прийняти міри. Але казали, що у Садиби великій дах в Києві, то ані міліція, ані СБУ не робили перешкод його казакам. Які потроху грабували і ґвалтували та багатенько пиячили, чекаючи наказу з Москви, бо для чогось же виділяли на них гроші.
Та не тільки гроші. Прислали ще якогось бороданя, маленького, худого, гаркавого, який почав теорії розводити. Заснував Орден "Фофудьї", написав цілу книгу про хахлів, яких поділяв на жидо-бендерівців і хохло-сатанатовців, які одурманені жидівсько-америкнаскою пропагандою забули про Матушку-Русь, велику російську мову та царя-батюшку, яким, до відновлення дому Романових, вважався Володимир Світ-Володимировіч Путін, нехай свята фофудья завжди буди над ним захисним покровом.
Той теоретик, прізвище його було Невдугін, був явний жид, що викликало у казачків бажання сунути його головою в унітаз, але Садиба не дозволяв, бо то була московська людина, кажуть, що з великим зв'язками. Приходилося терпіти, що там терпіти, ще й посміхатися тому клятому окулярнику, що міг годинами безперервно ****іти про Євразію, третій шлях, п'яту імперію та інші незрозумілі речі. Той Невдугін керував ЗМІ, які виходили на території Засеймьскої Січі, то він, мабуть і віддав наказ викрасти дівчат. Чет думав, вирве негіднику той язик, яким він наказав вкрасти дівчат.
- Ось, Чете, ваша їжа.
Це прийшла Б'янка з тарілками, як справжня хазяйка. Нізащо не скажеш, що вона наркоманка, таке гарненьке та працелюбне дівча, була б комусь щастям.
- Дякую, Б'янко.
Чет трохи поїхав. Приготовано було все добре, але шматок якось в горло не ліз через ті думки.
- Ну добре, поїли. Пішли піднімати нашого довгохуйого богатиря.
- Чете, не дратуйся, вам вирушати у подорож разом. То хоч поважайте один одного.
- Я не можу поважати дурнів.
- Тоді краще їдьте поодинці, а то перегризете горлянку один одному, ще до того, як доїдете до Глухова.
Чет хотів щось відповісти, щось зле, але промовчав. Бо Б’янка була права. Похід до Садиби буде дуже важким, не вистачало ще гризтися один з одним.
- Я мовчу.
- Оце і добре. Зіггі, Зіггі, ну що ти, живий? Прокидайся, Зіггі.
Він заморено відкрив очі і подивився кудись у стелю.
- Де я?
- Вдома, Зіггі, вдома.
- А що зі мною?
- Тебе трохи накачали якоюсь хернею чужопланетники.
- Хто?
- Ти зовсім нічого не пам’ятаєш?
- Зовсім. Тобто я пішов на цвинтар, на Петропавлівський. Там ховали Оксану. Ви знайшли її?
- Ні, Зіггі, дівчат там не було.
- Як не було?
- Не було. Чужопланетникам вони не потрібні.
- Чому це не потрібні?
- В них бюджет врізали. Вони прихопили тільки тебе і то через те, що сам прийшов.
- Ви їх бачили?
- Навіть розмовляли. Вони нічого не знають про дівчат. Давай, вставай, зараз поїмо і поїдемо.
- Куди?
- По дорозі розповім.
- Ти знаєш, де Оксана?
- Не на сто відсотків, але це дуже міцна версія.
- Де вона?
- Вставай, треба йти.
Зіггі почав вставати, ледь-ледь, потім в нього підгиналися ноги, кидало в різні боки, Чет та Б’янка міцно тримала його і вели на кухню. Там дали гарячого чаю, потім поїсти. Зіггі їв з добрячим апетитом, виглядав вже не таким слабким, як здавалося.
- А як ми туди поїдемо?
- На таксі. До речі, в тебе є гроші?
- Є. Там де був пістолет, подивись.
Чет пішов до схованки, пошарив там рукою і знайшов товстеньку пачку доларів.
- Нічого собі! Слухай, та тут кілька тисяч!
- Там майже десяточка.
- Звідки гроші у бідного сторожа?
- Я не бідний, я малюю картини, які успішно продають у Москві. Я талант, за мене платять дуже пристойні гроші.
- То чого ти працюєш охоронцем?
- Щоб мати доступ до комп’ютерів та Інтернету. Гроші мені не потрібні.
- Я візьму пару сотень.
- Бери скільки потрібно.
- Хлопці, давайте і я поїду з вами.
- Ні, Б’янко, це дуже небезпечно.
- Чете, а куди ми їдемо?
- Потім, Зіггі, доїдай і потім я розповім.
- Чете, мені тут буде сумно.
- Б’янка, я б узяв тебе, але дійсно дуже небезпечно. Там ціла армія покидьків, які не пропустять молоду дівчину. Сиди вдома і візьми телефон Зіггі. Якщо нам знадобиться щось, я зателефоную.
- Добре.
Чет відніс гроші у схованку, Зіггі як раз доїв і почвалав одягатися. Був вже досить бадьорий, хоч і казав, що трохи паморочить.
- Нічого, поки доїдемо, будеш як огірок.
Чет викликав таксі.
- То куди ж ми їдемо, Чете?
- До генерала Садиби.
- Хто це такій?
- Одна скотина, яка стоїть на чолі цілої орди бандитів.
- Навіщо він вкрав дівчат?
- Він організує власне телебачення, технічний персонал найняв, а дівчат вирішив викрасти. Але Зіггі, краще забудь про Садибу.
- Що ти таке кажеш?
- Зараз ми сядемо в таксі і ти забудеш про Садибу. Ми їдемо до старого товариша під Глухів. Ніяких згадок про Садибу та дівчат. Зрозумів?
- Думаєш, таксист може нас закласти?
- Усяке можливо. Для нас краще буде прийти непоміченими, забрати дівчат і піти геть. Розумієш?
- Розумію.
- То говоримо про полювання чи про погоду, про футбол, про будь що, тільки не про генерала і не про дівчат.
- Добре.
Скоро приїхало таксі, хлопці помахали Б’янці і сіли.
- До Глухова вам?
- Майже, трохи раніше вийдемо, там село невелике.
- Добре, тільки гроші вперед.
- Чого так?
- Щоб я їх тут залишив. Там же казаки ті кляті, обдеруть усього.
- Тому і дорого так?
- Аякже, в дикі місця їдемо.
- Ладно, тримай.
Таксист заїхав додому, залишив там гроші і повіз хлопців на Глухів. Мимохідь спитав, чого їдуть, Чет розповів про старого друга.
- Ще з шкільних років.
- Це добре, що до сих пір дружите. А в мене так і немає нікого зі школи. Багато хто помер, інші в тюрязі, ще більше поїхали.
Водій почав розповідати про свій клас, звичайний клас пролетарської молоді в поганому районі. Як спочатку хтось загинув в бійці чи сів за пограбування, потім як косила усіх ширка, як не було роботи, то люди або гинули від наркотиків, або тікали до Москви чи в Сибір. Чет подумав, що доля його однокласників була приблизно такою ж. Двоє загинули від передозу, один п’яний попав під машину, ще одного закатували бандити, четверо сидять десь по тюрмам, двоє працюють в міліції, ще двоє десь бідкаються, намагаючись сплигнути з голки, а троє поїхали до Португалії, де, кажуть, непогано влаштувалися. Розкидане покоління. Інша річ його товариши по інституту. Він вже вчився у столичному виші, хоч у групі майже усі були з провінції, але вони приїхали до Києва, щоб узяти його, відвоювати собі місце під сонцем. То вони не дуже дивилися на усілякі принади, вони завзято робили собі кар’єри.
Чет згадав, як в минулому році був на зустрічі випускників. Усі одногрупники були успішними людьми, керували великими проектами, отримували шалені гроші, розповідали про дорогі сорти віскі, численні подорожі, коханок, престижні авто. Вони зачепилися за Чета саме через авто. Питали його, як так, що в нього немає авто? І чи не сигнал це для того, щоб щось докорінно змінювати в своєму житті, щоб заробити на авто! Бо що це за людина, яка не заробляє собі на авто? Яка не може дозволити поїхати з коханкою до Парижу. Чи купити пляшку віскі за сто доларів. Усі одногрупники оточили тоді Чета і дивилися на нього, наче в нього з шиї росли дві голови чи уші були як у слона. Чет намагався пояснити, що йому добре і без автомобілів, що йому небагато треба в житті – трохи випити, поїсти і подивитися увечері телевізор, по якому Ягнятко, кожен день у іншому одягу, розповідає про погоду.
Чет казав, що він живе скромно, про Ягнятко не згадував, бо це було дуже особисте, але йому не повірили. Усі сказали, що він бреше сам собі, що не може людина бути щасливою, якщо вона не заробляє на авто, що треба вийти з ролі невдахи, треба їхати до Києва, тут завжди потрібні класні журналісти, а він же класний журналіст, він молодець, то чого він кисне у тих провінційних Сумах, де його не цінують і платять якісь копійки! Чету завжди не подобалося, коли його жаліли, але тоді він навіть не дратувався. Він з подивом дивився на цих людей, якій щось намагалися йому довести. Чет знав, що якщо людина починає тобі щось доводити, це може бути ознакою того, що людина невпевнена в тому, про що говорить. Можливо, ці хлопці самі не вірили в те, що казали. Бо вони не розповідали про численні стреси, які вони знімали кокаїном і тим же стодоларовим віскі, про жорстокі правила великих корпорацій, про самотність серед великого міста, про біг по колу, який називався кар’єрою, про те, що нікому не можна було довіряти, ні з ким не те що поговорити по душам, а навіть помовчати.
Чет дивився на них, які переконували його в помилці і згадував Ягнятко. Як вона, у червоній блузці і чорній спідниці, з своєю дикуватою посмішкою, розповідає про дощі і циклони, про температури і швидкість вітру, не забуває згадати про спонсорів і наче підморгує йому. Хіба усі ці люди, хіба вони знають, яке щастя він відчуває, дивлячись на екран? Київ? Дурниці. Його Київ там, де ця білявка, його маленька Ягнятко, з тонкими руками, з трохи горбуватим носиком і цими шаленими дрібними кучерами, що наче живуть самі по собі.
Чет вже давно не слухав, як говорить таксист, Чет закрив очі і відкинувся на сидінні, він згадував прогноз погоди, згадував Ягнятко у ньому і серце його п’янко завмирало від цих спогадів.
Тим часом Зіггі теж сидів, закривши очі, і уявляв майбутню картину. Він завжди не починав роботи, не продумавши що саме буде малювати. Бо його дуже дратувала безсилість, коли він сидів перед мольбертом і не знав, що малювати. Зіггі малював тільки тоді, коли картина вже була в його голові, обміркована до самих дрібниць. Зараз він уявляв Оксанку. Останнім часом він малював тільки її. Його агент з Москви шуткував, що колись мистецтвознавці назвуть цей період його творчості Стегенним, бо майже на усіх його картинах були жіночі стегна, гладкі і повні пристрасті, стегна які здавалися схожими на космос, на уособлення всесвіту. Її стегна. Зіггі згадував, як стежив за нею восени, коли Оксанка ходила у короткій шкіряній курточці і тісних джинсах, які дозволяли бачити усю непересічну красу її стегон. Ту красу, у якій Зіггі вбачав сенс житті і по якій відчував вселенську тугу.
Вони так і дрімали, поки водій не сказав, що попереду міст через Сейм.
- Там будуть стояти казаки. То якщо є щось цінне, краще сховайте.
- Нічого в нас немає, не хвилюйся.
Чет вже тишком сховав пістолети під сидіння водія і сподівався, що усе пройде тихо.
- А то вони справжні бандити, з ними краще не зв’язуватися.
- Ми знаємо.
Чет узяв Зіггі за плече.
- Розмовляти буду я, коли потрібно.
- Добре, а я тоді посплю.
Зіггі відкинувся на сидінні і йому згадалась одна неприємна історія з Москви. Він сидів там з агентом після успішного продажу. Добре вже накачався і не зовсім пам’ятав як так сталося, що агент кудись зник, а його місце за столом зайняла якась дівчина. Вона плакала і на щось жалілася, Зіггі дивився на її великий рот і хотів її трахнути, а також жалів, бо коли був п’яний, то завжди усіх жалів. Він потягнув її до себе, почали цілуватися, вона це добре вміла, а Зіггі поважав жінок, які вміють цілуватися і вміють робити мінети. Ось він поліз їй під спідницю, коли якась сила відірвала дівку від нього, Зіггі с подивом побачив якісь злі обличчя вихідців з Кавказу, які наставили на нього пістолети і щось гарчали. Якби Зіггі був тверезий, він би всрався від переляку, бо ж стільки пістолетів і такі злі бандити, але Зіггі був п’яний, то тільки посміхався на весь цей цирк.
Потім його вдарили, Зіггі впав на диван, на якому сидів. Один з бандитів засунув Зіггі в рот свій пістолет і почав щось роздратовано питати на такій поганій російській, що Зіггі зовсім нічого не розумів. Чоловік дратувався від мовчання Зіггі і може б вбив його просто на дивані, коли прибіг адміністратор і дуже ввічливо попрохав не чинити тут розборок, бо іншим клієнтам це не подобається. Тоді Зіггі повели кудись через чорний хід. Двоє кавказців. З пістолетами в руках і злістю в очах. Метр за метром Зіггі тверезів все більше. Він зовсім не хотів загинути десь на задньому дворі від рук якихось чорножопих. Але він не знав, що робити, бо в них були пістолети, а в нього лише відчай.
Він би кинувся на них, він навіть планував, що різко зупинитися, вдарити одного, потім штовхнути його на другого і кудись бігти. Це був поганий план, бо Зіггі не вмів ані бити, ані штовхати, його б застрелили прямо у тому вузенькому коридорчику з ліхтарем, який мигкотів, наче щось знав, він би впав на брудний і щербатий кахель, який залишився тут ще з застійних часів, коли рідко кого от так вбивали, як його. Зіггі зібрав пальці в кулаки, він вирішив, що не можна дати вбити себе, як теличку, ні, він хотів жити, він не намалював ще все те, що хотів, в нього було так багато планів, Москва хотіла ще і ще його картин, Москва звала його до себе, але він вирішив залишитися у провінції, бути осторонь цього величезного міста, яке смоктало кров і думки, даючи замість цього лише змореність і цинізм.
Його врятували оці думки. Вони повинні були вбити його, бо замість того, щоб спробувати врятуватися, він спокійно йшов на смерть, але тоді вони врятували його, бо вже на виході з ресторану, біля сміттєвих бачків, на них накинулися люди з автоматами. Міліція проводила якусь спецоперацію, то кавказців поклали обличчям в асфальт, Зіггі, щоправда теж, але Зіггі потім відпустили. Він йшов нічною Москвою, вже повністю тверезий, йшов і тремтів від жаху того, що могло з ним статися. С тих пір Зіггі дуже не любив бандитів і ніколи не мав з ними жодних справ. То зараз згадував Оксану, щоб заспокоїтися і цілком правдиво дрімати, поки проїдуть міст.
Легко проїхати не вдалося. Машину зупинили якісь кумедні люди у жупанах, овечих шапках, при шаблях і з автоматами. Чет зробив над собою зусилля, щоб не сміятися з цих блазнів.
- Паспорта, блять, предъявить!
Хлопці віддали казакам паспорти.
- Куда едем?
- В Семенівку. Там у нас шкільний друзяка живе.
- А чего это ты жидо-бандерскою мовою то говоришь? Я тебе что, собака что ли!
- Як вмію, так і розмовляю.
Водій штовхнув Чета у коліно. Що не треба зводитися з ними. Але Чет знав, що робив. Козак подивився на нього, потім поторгав свій автомат.
- А ты чё такой борзый?
- Якого вже батьки зробили.
- Ты че, хочешь с исконничком зацепится? Да я тебя, курву жидо-бандерскую по стенам размажу, прихвостень натовский!
Чет витримав погляд надутих горілкою і злістю очей казачка. І той знітився, відвернувся, тикнув водію паспорти.
- Ладна, блять, сегодня прощаю. Ебись отсюда нахуй, пока я добрый.
Другий раз прохати не треба було, водій аж зірвався з місця. Трохи від'їхали, як водій почав волати.
- Ти що робив, та вони ж могли нас пристрелити прямо на мосту!
- Спокійно, ситуація під контролем.
- Яким контролем!
- Я вмію розмовляти з бандитами.
- Що?
- Я багато чого бачив і вмію розмовляти з бандитами.
Чет це казав спокійно, водій подивився на нього у дзеркало заднього виду і вирішив більше не кричати.
- Ну, як знаєш, то знаєш. Просто вони відморозки, з ними краще не мати справ.
- Вони не відморозки, вони шістки. Шістки знають своє місце і добре відчувають твою емоцію. Якщо ти боїшся їх, то ти належиш їм, якщо ти не боїшся їх, то вони бояться тебе. Все просто.
- Ти сам був колись у банді?
- Ніколи.
- То звідки все знаєш?
- Я багато спостерігав за бандитами.
- Навіщо?
- Моя робота. Я журналіст по кримінальній тематиці.
- А. Ну як робота, то ладно, а так би очі мої їх не бачили.
- Це точно.
- Колись до мене приходили бандити.
- Навіщо?
- В мене молодший брат є, рідкісний довбойоб. Він програв великі гроші в казино і втік. То прийшли до мене, казали, щоб я виплатив сім тисяч баксів, а то вони вб'ють брата.
- І що ти?
- Я сказав, щоб вбивали. Тільки не просто так, а щоб різали на шматки, щоб палили на вогні, щоб він зрозумів, що він наробив! Він же батьків звів в могилу своєю грою! Він же нічого не розумів і не бачив окрім гри! Скотино!
- Бандити пішли?
- Вони стали погрожувати мені. Тоді я узяв пістолет. В мене газовий пістолет з собою, про всяк випадок. Я сказав їм, що коли в них справа особисто до мене, то я готовий поговорити. Вони пішли.
- А що з братом?
- Нічого. Він рік десь бігав, потім прийшов до мене, став на коліна і сказав, що хоче лікуватися. І дав йому грошей, не йому, таким людям не можна давати ані копійки, я сам заплатив за курс терапії.
- Допомогло?
- *** там. Хоча спочатку все йшло непогано, він наче сплигнув з гри, знайшов дівчину, одружився з нею, знайшов роботу, в нього народилася донька. Я вже думав, що все минулося. А потім цей ідіот вкрав на роботі сорок тисяч і просадив їх в казино. Потім вкрав ще чотири у свого директора і знову просадив. Потім прийшов до себе в офіс, розгепав голову об цеглу і викликав міліцію. Став розповідати про пограбування. Його відразу розкололи і тепер він сидить.
- Багато дали?
- Чотири роки плюс виплачувати збитки. Я міг би дати хабара, по дві тисячі баксів за рік і його б відпустили. Але я не дав. Бо коли він в тюрмі, він не наробить дурниць. До того ж, мені зараз треба утримувати його жінку, з дитиною. Я вирішив, що краще витратити гроші так.
- Правильно вирішив. Он біля того лісочка загальмуй.
- Що прямо в полі вийдете?
- Там стежина є до села. А по дорозі ти все рівно не проїдеш. Там зараз велика багнюка.
- Зрозуміло.
Вже коли виходили з машини, Чет порадив водію почекати до ранку і їхати коли на мосту буде інша зміна.
- А то казачки злі, можуть на тебе зірватися.
Водій хитнув головою і хлопці пішли у темряву.
- Значить, йдемо тихо. Дивись під ноги, тут можуть бути пости.
- То куди ми йдемо?
- Тут десь колишня турбаза, де зараз штаб Садиби. Дівчата повинні бути десь там. База охороняється, то ми повинні пройти всі пости непоміченими.
- Та у такій темряві хто нас побачить.
- То пішли.
- А що далі?
- Коли?
- Ну, ми прийдемо на базу, а потім?
- Ми знайдемо дівчат, заберемо їх і втечемо.
- Як це вдасться?
- Подивимося. А зараз йдемо мовчки. І не втрачай мене.
Вони йшли темним лісом, Чет як хижак, напружений і вправний, Зіггі, як міська людина, якій було неприємно тут. Коріння хватало його за ноги, гілки били по обличчю, кілька разів він стукався об дерева, це було якось образливо. Так вони йшли вже довгенько, коли десь поруч зненацька спалахнув регіт. Чет різко зупинився, дивився у темряву, Зіггі з розгону вперся в нього, почав відступати, зачепився за щось і впав усіма своїми кілограмами, тобто гучно. Ще й вилаявся, бо боляче вдарився. Чет не чекав такої дурниці, Чет вже виглядів у темряві риси невеличкого поста, коли звідти шуганула черга. Ці казаки не довго думали, але Чет вже пірнув у невеличку канаву поруч. Достав пістолет і кілька разів вистрелив. На тому боці хтось скрикнув і полетіли черга за чергою. Чет притискувався до землі, Чет лаяв на чому світ стоїть цього бовдура Зіггі і думав, що робити. Треба тікати, бо їх почнуть шукати. А вранці зроблять облаву. Їм не сховатися в цьому лісі. А може таки спробувати дістатися бази? Це неочікуваний хід. Їх будуть шукати в лісі.
Чет почув якийсь шелест і ще стріляв, потім відповів на чергу. Скінчилися набої. Торба з пістолетами і набоями лежала біля Зіггі. Лізти до неї було небезпечно.
- Зіггі, дай торбу!
- Що?
- Торбу, там набої. Швидше!
- Торбу?
- Торбу, торбу! Кидай сюди.
Чет ледь бачив, як Зіггі потягнувся до торби, узяв її, потім замахнувся і кинув. Але зовсім не туди куди потрібно, кинув уперед, до казачків! Чи він зовсім ідіот!
- Мы сдаемся!
Чет спочатку не повірив своїм вухам. Бо ж Зіггі, який би він не був дурень, але все ж він не міг такого сказати. Не міг!
- У нас нет патронов! Сдаемся!
Далі Чет діяв на автоматі. Кинувся до Зіггі і почав ****ити його. Недовго, бо прибігли казачки, вдарили Чета по голові прикладом і потягли обох в штаб. Там вже чекав злий Садиба, який ледь влігся спати після п’янки, як ось стрілянина. Садиба сидів у великому різному фотелі, схожому на трон, одягнений був лише в розкішний мундир Верховного генерал-гетьмана Великої Сеймської Січи, накинутий на голе тіло. Позаду нього стояв стяг Ордена святої Фофудьї на якому золотом було викарбовано "Доколе!". Поруч стояла його заспана охорона з шаблями і автоматами. Полонених кинули на підлогу перед генералом, який грізно на них подивився.
- Кто такие?
Чет ще не міг розмовляти, бо був непритомний, а ось Зіггі лише сичав через нам’яті боки, то узявся відповідати першим.
- Ваше превосходительство, я художник Зигфрид Перламудров.
- Кто?
- Художник.
- А этот кто?
- Не знаю, по дороге познакомились. Обещал меня привести к штабу самого генерала Садыбы.
- Генерал-гетьмана Садыбы!
- Генерал-гетьмана!
- Батька, они стрелять начали, двоих наших ранили.
- Оба что ли стреляли?
- Нет, этот стрелял, который лежит. А этот первый сдался.
- Водой мерзавца.
Садиба вказав на Чета, на того вилили цеберко води і почали бити по щокам, щоб привести до тями.
- Кто таков, мерзавец?
- Сам мерзотник.
- Дерзить мне будешь?
Садиба цьому здивувався, аж посміхатися почав.
- А ну дать ему ****ы, чтоб окончательно очухался.
Охорона почала бити Чета ногами і забила б, бо видно, що мали в цьому великий досвід, але генерал зупинив.
- Хватит. Кто таков, спрашиваю!
Чет думав якби відповісти мужньо, але в голові крутилося тільки думка про те, щоб плюнути в обличчя генералу, а це було зараз недоречно.
- По паспорту он Четверг Загорулько.
- Кто?
- Четверг.
- Так и зовут?
- Вот, в паспорте написано.
- Бу-га-га-га-га!
Генерал розсміявся і наказав принести собі чарчину, щоб закріпити добрий настрій.
- Значит, Четверг. Кто ж тебя так ёбнуто назвал?
- А по отчеству он совсем Космович.
- Космович? Бу-га-га! И что ты тут забыл, а, Космович?
Чет не знав, що відповідати. Про дівчат говорити не хотів, а інші версії щось не придумувалися.
- Ты кто хоть по национальности?
- Українець.
- Да разве ж бывают Четверги Космовичи хохлами? Жид небось! А ну тащи определитель! Щас мы его выведем на чистую воду!
Садиба випив чарочку і крякнув з задоволення. Охорона його пустила слинку. Було їх десь з півсотні, хтось стояв при генералі, а хтось сидів на старих стільцях актового залу, де тепер відбувалися січові віче та інші публічні заходи. Зал був досить пошарпаний, по стінам пішли тріщини, на стелі павутиння, в підлозі багато де не вистачало паркету, але козаки на це уваги не звертали, бо були людьми більше духовними(МП), аніж матеріальними.
Ось притаскали якийсь стілець з купою проводів, Чет бачив щось схоже у чужопланетників. Але навіть не подумав, що це може бути якось пов'язане. Не те щоб Чет не був здатен до загальних висновків, просто йому знову дісталося по голові, то працювала вона не дуже добре.
- Сперва долбоёба этого, четвергового!
Чета підняли і всадили на стілець, почали вмикати проводи. Він подумав, що зараз будуть катувати, пускати електрику чи щось таке. Чет зціпив зуби, але нічого болісного не відбулося. Прибор, який стояв поруч з стільцем тільки трохи зашумів, потім один з казачків, почав дивитися в невеличкий екран, який був з’єднаний з прибором.
- Ну что там?
- Жид. На тридцать семь процентов жид, а дальше всего понемножку.
- Жид? Так и думал! Ну что, попался мерзавец! Христопродавец! Блудница вавилонская! Жидо-бандеровец!
Садиба підбіг до Чета і не чекаючи, поки з нього знімуть проводи, почав його бити.
- Значит жид! Агент мирового правительства! Послан, чтобы меня убить! Меня! защитники православия и самодержавия! Меня, кто хочет объединить братские славянские народы в единую и великую Русь! Не хочешь, чтоб православный люд в фофудье ходил! В расход его, мерзавца!
Чета кудись потаскали. Зіггі перелякано дивився йому вслід.
- Куда это его?
- На расстрел. А ну и этого проверить! А то Зігфрід, что за имя такое!
- Немецкое, а сам я наш, я...
- Молчать!
Зіггі всадили на стілець, накинули проводи і почали щось там вимірювати. Про всяк випадок Зіггі вирішив співати про себе щось народне, але виходило на мотив "Хаве нагіла", що Зіггі лякало, бо він бачив як тут з жидами обходяться.
- Хохол.
- Хохол? Ну, это не страшно. Вот жид это да, порченный человек. Что ни делай, а жидом, так и останется. А с хохлом если поработать, так русского человека можно сделать. Сошкрябать налёт бандеровский и человек будет. Слышь, Зигфрид, русским хочешь стать?
- Так точно, ваше превосходительство! Хочу! Так и он хочет.
- Кто?
- Этот, которого вы увели. Тоже хочет. Очень мучается своим еврейством. Может и его на перековку возьмете? Так сказать, вырвите из пасти мирового сионизма.
- Его?
- У него ж там почти две трети разных народностей!
- Чего это ты за него вступаешься?
- Так просто жалко человека жидам отдавать.
Зіггі зробив саме просте обличчя, яке тільки міг.
- Жидов и так много, везде одни жиды, а тут вроде наш человек и стреляет хорошо.
- Стреляет хорошо?
- Да, это ж он двоих ранил. Разве евреи так стреляют?
- Жиды по-разному стреляют. Ладно, ведите его сюда.
Чета привели через кілька хвилин, він був увесь в юшці, ледь тримався на ногах, майже висів на руках садибинських казаків.
- Говорят, что стреляешь ты хорошо?
- Ага.
- И вроде не жид?
- Не жид.
- В казачество ко мне хочешь? Чтоб русским человеком стать, с жидами воевать, всемирным правительством и прочей глобальной ***нёй?
- Ні.
- Чего?
- Я українець.
- Дурак ты! Хохлы это жидовско-польская выдумка да америкосы вас подстрекают. Попортили русских людей, червоточинку по ним пустили и всё! Исправляйся давай, если ты русский человек!
- Я українець.
Чет відчув в собі якусь силу, коли казав ці слова, аж зачесалося на спині. Він став українцем відносно недавно, під час помаранчевої революції, а до того був звичайним совком без роду, без племені.
- Хохол, значит. Не хочешь исправляться? Ох и попортили тебя жиды, ох и попортили! Хотя чего портить, если ты сам жид.
- Не жид!
- Жид! Тут либо ты русский человек, православный, так сказать, либо жид! Вот ты жид, раз не хочешь русским стать!
- Не жид.
- Жид, жид, агент, враг народа! А ну снимай ему штаны!
Козаки зідрали з Чета штани так швидко, наче тільки цим і займалися.
- Да ты обрезанный! Жидяка! Убить меня пришёл! Сколько сребренников взял, Иуда! В расход его!
Садиба ще встиг вдарити Чета кулаком і його потаскали на вихід. Генерал продовжував лаятися, скаржився на жидівські витівки і радів, як її розколов. Коли хтось шепнув, що пан Невдугін і так ледь заснув увечері, а тут ще друга стрілянина за ніч буде.
- Ладно, в камеру его. Утром к стенке поставите. Сейчас вот с ним разберемся!
Садиба підійшов до Зіггі, який продовжував стояти на колінах, здивований Четовою дурістю. Це ж треба було самого себе під кулі послати! От дурень твердолобий!
- Значит, художник, говоришь?
- Так точно, художник!
- И чего же шел сюда?
- Портрет ваш нарисовать, господин генерал-гетьман!
- Портрет? А что ж это у тебя красок нет и холста? Чем рисовать будешь и на чем?
- Красок и холста нет по причине затруднительного материального положения. Я ведь чего к вам и поехал!
- Денег просить?
- Работы! У нас то в Сумах народец мелкий, хоть даже и деньги есть, а платить за портрет не желают! Говорят, зачем это нам портрет, когда у нас фотографии есть! Такой вот масштаб личности – серые мыши! Не понимают, что такое портрет, чтобы в парадном мундире, при орденах, чтобы хоругви и иконы, чтобы слуги верные рядом! Такая композиция выйдет, что дух захватит! А они фотографией довольны! Пескари, а не люди!
Садиба спочатку не вірив Зіггі, хотів погратися з ним, а потім відправити на розстріл. Навіть кулака приготовив, щоб вдарити. У Зіггі було таке кругле та рум'яне обличчя, що приємно вдарити. Але застив Садиба, бо згадав, що навіть в тих низьких кремлівських кабінетах, куди його пускали, висіли досить таки величенькі портрети. Казали, що у більш високих кабінетах висять ще більше портрети. Портрети це круто. Садиба подумав, що це не правильно, що у нього, Верховного генерал-гетьмана, немає портрету. До нього зараз почали приїздити люди, кабінет в нього є, але без портрета то не кабінет, а так, собача конура.
- Значит, хочешь портрет мой нарисовать?
- Так точно, ваша светлость! Желаю нарисовать преотличный портрет, чтобы еще более распространить вашу славу и могущество! Надеюсь, что буду оценен вами вседостойно.
- По жидовски рассуждаешь.
- Жиды живописуют тьму, а я свет. Великая меж нами разница.
- Боек на язык ты. А хоть рисовать умеешь?
- Помилуйте, как же не уметь!
- Бумаги ему дайте.
Малювали в січі мало, то принесли спочатку туалетного паперу, потім газетного, тільки потім шматок чистого десь знайшли.
- Ну-ка, нарисуй чего, чтобы мы проверили.
- Чего изволите?
- Бабу. Голую. Чтоб раком стояла и чтоб похоже! Бу-га-га!
Садиба зареготав разом з охороною, а Зіггі почав малювати звичайним олівцем. Пригадував Оксану, бо вона завжди дарила йому натхнення, таке потрібне зараз, коли вирішувалася його доля. Зіггі малював кілька хвилин, впродовж яких Садиба встиг випити кілька чарчин і послухати брудний анекдот.
- Ладно, хватит! Показывай давай!
Вихватив шматок, грізно подивився на нього, потім аж заплямкав і дав подивитися охороні.
- А хорошо рисует, пакостник! Ладно, беру тебя сечевым художникам. Сперва, меня нарисуешь, а потом будешь наши подвиги во славу России живописать. Согласен?
- Так точно, ваше величество!
Зіггі дали чарку чогось надзвичайно міцного, аж в очах потемніло, коли випив. Потім ще чарку, потім Садиба наказав принести закуски. Почали пиячити. Тим часом Чета відвели кудись у підвал, кинули в невеличку камеру, зачинивши за ним залізні двері. По дорозі Чета добряче били, то він знепритомнів і лежав мішком на земляній підлозі.
КіноЧет. Сценарій шостий. Брат і сестра
Чет сидить на унітазі в туалеті розкішного ресторану. Чет втік сюди від святкування народження сина у його шефа. Цей шеф, якому вже добре за п’ятдесят, недавно одружився на двадцятирічній дівчині, яка ось народила йому спадкоємця. Чергового, бо у шефа вже четверо дітей від чотирьох жінок. Він любить шуткувати, що йому скучно двічі робити дітей з однією жінкою. Шеф взагалі любить шуткувати, він колишній кавеенщик, а це невиліковно. То Чет втік від дебільних жартів і прислужливого сміху колег, які так вже намагаються догодити хазяїну. Ідіоти. Чет палить самокрутку і слухає як в сусідній кабінці комусь роблять мінет. Чоловік за стінкою стогне, Чет трохи заздрить йому, бо давненько вже так не стогнав. Потім думає, що це ж можуть бути підори. В Києві повно пидорів, у них в автосалоні двоє продавців підори. Чету стає гидотно, бо він той ще гомофоб.
То він намагається думати про щось інше, але куди тут подінешся, коли за сусідньою стінкою чоловік отримав оргазм, хрипить і стогне, як важко поранений. Потім зітхає. Сусіди виходять з кабінки. Чет з полегшенням чує цокіт каблуків. То там була жінка, хоч Чет недовго в столиці, але ще жодного разу він не бачив геїв у жіночих туфлях на гострому дзвінкому каблуці. Чет намагається уявити, що там за жінка, віддає їй шану, бо, здається, вона справжня майстриня своєї справи. Він так замріявся, що не почув, як вона підійшла, то весь здригається, коли в двері стукають.
- Хто там?
- Про таке в туалеті не питають. В тебе ще залишилося?
В неї янгольський голос та Чет не розуміє про що вона питає.
- Твоя травка так смачно пахне.
Чет відкриває двері, бачить Ягнятко в короткій чорній сукні з відкритими плечима. Вона така тендітна та гарна, що Чета наче перемикає.
- То можна мені пригоститися?
Він приходить до тями, всміхається.
- Звісно, ось.
Вона глибоко затягується. Повертає йому недопалок.
- Можеш допалити.
- Не бійся, я полоскала рота.
Вона всміхається, він бере недопалок.
- Ти той, штани натягни, а то ще зайде хтось.
Тільки тоді Чет розуміє, що стоїть зі спущеними штанами. Він спустив їх, ще коли сідав на унітаз, щоб було видно, наче він дійсно в туалеті сидить, а не просто зачинився в кабінці. Хтось зайде в туалет, дверці сантиметрів на тридцять над підлогою, якщо хтось сидить з одягненими штанами, то це ж підозріло. Чет не хотів, щоб хтось здогадався, що він курить травку. То маскувався. Аж ось на тобі.
- Зараз.
Він похапцем одягає штани.
- Можеш дати мені свій телефон?
Зазвичай телефон прохають чоловіки. А тут вона.
- Навіщо?
- В тебе добра трава. Якось я зайду в гості.
- Ось.
Він дав їй свою візитну картку.
- О, торгуєш машинами. Серйозний хлопець. До зустрічі.
І вона пішла. Можливо вона невміла ходити інакше, можливо йшла саме для нього, але Чет збудився, дивлячись на неї, збудився до того, що з штанів стирчав член. Прийшлося довго вмиватися, поки заспокоївся. Потім Чет повернувся за святковий стіл і почав сміятися. Після трави жарти шефа та його друзів не здавалися такими вже відразними. Чет ще випив горілки і зовсім стало добре.
Він чекав її дзвінку майже тиждень. Тримав мобильний поруч, радів кожному дзвонику, частенько чув, як дзвонить телефон, хоч дзвінок мовчав. Нервував на роботі, приходив додому і годинами дивився на телефон. Вона не дзвонила. Чет вмовив себе все забути. Що за дурниці, якась проститутка, мінет в туалеті, узяла телефон, та вона його забула, як тільки закрила двері. І він повинен її забути.
Чет перестав звертати увагу на телефон, просто не помічав його, на роботі працював, вдома дивився телевізор, пив або спав. Він як раз спав, коли телефон задзвонив. Залишив його у прихожій, поки почув, поки добіг, подивився на незнайомий номер.
- Алло.
- Привіт, красунчику.
- Хто це?
- Це твоя подруга, з туалету. Пам’ятаєш?
- А, ти.
- Травка є?
- Є.
- То я приїду в гості. Де ти живеш?
Йому дуже хотілося послати її подалі. Якась шльондра, стільки не дзвонила, та смокчи далі по туалетам! Хто вона така! Вона йому зовсім не потрібна, він вже забув про неї! Але Чет сказав адресу.
- За півгодини буду.
Чет подивився час. Була половина на четверту. Їбанутися. Завтра на роботу, точніше сьогодні на роботу, він же так любив виспатися, а зараз приїде ця ****ина, навіщо! Він не знав, що собі відповісти на це питання. Чи те, що він вже півроку в Київі і забув, як говорив хоч з кимось. Просто говорив, не по роботі, а те що зветься спілкуванням.
Чет одягнувся, достав трави. Він купував її в одного хлопця, який жив поруч, на Троєщині. В нього завжди була якісна трава, не якісь там лопухи. Коли в двері подзвонили, Чет спочатку злякався. Проста думка – а якщо це міліція. Менти завжди міцно тримали проституток, примушували доносити. Ось вона знайшла лошка і здала його ментам, яким потрібна звітність. Чи просто гроші, бо ж з нього можна потрусити грошей, за те, що вони не заведуть справу. Чет здався собі справжнісіньким ідіотом. Хотів змити траву в унітаз. У двері ще раз подзвонили. Якось боязко. Міліція так не дзвонить. Точніше міліція дзвонить як їй треба, але Чету дуже хотілося думати, що за дверима лише та дівчина і більше нікого.
Він відкрив, навіть не спитавши, хто там. Вона була сама, всміхалася йому своєю гостренькою посмішкою. Вона справді була гарненька, особливо це біляве волосся, ці очі і тонкі губи.
- Привіт.
- Привіт, заходь.
Вони сіли на кухні, Чет зробив цигарку, підкурив. Сиділи і розмовляли. На якісь сторонні речі. То про фараонів, то про можливості Інтернету. Чету було не цікаво, ані те, ані інше, але йому була цікава вона. Звісно, трава діяла, та йому здавалося, що саме через цю дівчину він відчуває справжнє щастя, про яке він у думати забув.
Ягнятко сиділа у Чета десь до сьомої, а потім заходилася йти.
- Треба виспатися. Я не можу заснути вночі, мабуть це нерви. То мені треба вбити десь час. Якщо ти не проти, іноді я буду до тебе приходити.
- Добре.
Вона пішла, Чет випив чаю і пішов на роботу. Там спитали, що з ним.
- Ти наче лотерею виграв.
- Наснилося приємне.
- Круто, хотів би я, щоб таке мені снилося.
Чет провів день, як на крилах. І наступний теж. Потім вона знову прийшла під ранок. Ягнятко нічого не розповідала про себе, та все й так було зрозуміло. Спочатку Чет мучився з питання, чого це вона до нього приходить. Але потім відповів собі, що вона просто не може заснути вночі. Або вона так ж самотня, їй просто треба з кимось поговорити. І все.
Чета спочатку дратувало і все. Вона була гарненька і він хотів її. Він спробував їй натякнути на це. Ягнятко вибачилась.
- Знаєш, в мене секс вже в печінці. Якщо ти не проти, ми будемо наче сестра та брат. Просто палити та розмовляти. Якщо ти так не хочеш, я зрозумію тебе і більше не буду приходити.
Чет не хотів, щоб вона зникла з його життя. Бо що тоді в його житті залишиться окрім чужого та пустого великого міста, в яке він приїхав за довгою гривнею. Нічого. Страшно залишитися на самоті з пустотою. Чет сказав, що все добре. Просто він став дрочити перед тим, як вона приїздила. Це давало можливість бути спокійним. Сидіти з нею поруч, палити і розмовляти. На самі різні, інколи дивні теми. Або просто мовчати. Чет ще ані з ким так не мовчав, як з нею.
Вона називала його братиком, він її сестрою. Це було кумедно. Ще вона завжди цілувала його в лоба, коли вранці йшла. Чет потім цілий день відчував той дотик. Про себе він називав її Ягнятком. Через ті біляві кучері, через легку, майже летючу ходу.
Вони завжди сиділи на кухні. Він зробив з двох подушок таке сідальце під батареєю. Чет вимикав світло і вони сиділи у темряві, яка поступово розсіювалася чим ближче до ранку. Чет відчував її руку біля власної, відчував тепло її губ на недопалку, її запах, такий приємний і паморочливий. Інколи, коли вона цілувала його і йшла, він закривав двері, сідав на підлогу в коридорі і плакав, чи від щастя, що вона є у нього, чи від жалю, що вона не залишилася. Потім приходилося капати у очі ліки, бо не можна приходити на роботу з почервонівши ми очами. Шеф постраждав від кількох робітників-наркоманів, то тепер дуже уважно стежив за очами.
Якось Чет був на роботі. Були гарячі дні перед 8 березня, в їх автосалоні, який продавав французькі машини, було багато відвідувачів. Чет натхненно працював, а сам думав, чи добре буде зробити подарунок Ягнятко. Взагалі то брати роблять сестрам подарунки на 8 березня, то чому б і ні. Він думав про це, коли задзвонив телефон. Чоловічий голос сповістив, що Чет виграв приз і спитав адресу, куди його завезти. Чет відповідав, що не чекає жодних призів, але чоловік на тому конці проводу тиснув, що має вручити приз.
- В мене ще сьогодні дванадцять чоловік! Давай адресу! Отримаєте, підпишетесь і все!
Чет дав адресу автосалону, сказав, кого спитати. Через двадцять хвилин прийшли четверо в штатському. Показали міліцейське посвідчення і тихенько вивели Чета з автосалону. Повезли у відділ.
- Що таке?
- Зараз.
У відділку спитали, чи знав він громадянку таку-то. Чет перший раз чув прізвище, то сказав, що не знав.
- А чому вона тоді дзвонила вам майже кожен тиждень.
- Хто?
- Громадянка Желудьова.
- Хто?
- Ось хто.
Йому ткнули фотографію Ягнятко. Тобто фотографію голови Ягнятко. Відрізаної голови. Чет схопився за власну голову і впав на підлогу. Його трохи навіть побили, поки побачили, що справа серйозна. Викликали швидку, лікарі сказали, що у хлопця інсульт. Поки довезли до лікарні, він мав загинути. Але не загинув. Лікарі врятували його. Через два дні він прийшов до тями. Лівий бік був паралізований, говорив так-сяк. Але питати в нього було вже нічого. Міліція встигла обшукати його квартиру і не знайшла нічого підозрілого окрім двох грамів трави. Але хлопцю і так було непереливки, то про траву вирішили забути. Тим більше, що він був не причому. У цієї Жолудьової була віл-інфекція. Мабуть, вона і сама не знала. А хтось із заражених клієнтів вирішив помститися. Бо коли відрізають жінці голову і кидають на узбіччі дороги, то це не ревнощі, це помста. Хлопця бачили увечері в магазині, зранку він прийшов на роботу, як звичайно, нарешті, в нього не було віл-інфекції.
Міліція спробувала шукати клієнтів загиблої, але пішли деякі гроші, щоб забути про те, що трапилося, забути, наче нічого і не було. Легко забути, коли тобі дають гроші і справу поклали кудись далеко у стіл. Кінець-кінцем, кого турбує смерть якоїсь шльондри? Чет вийшов з лікарні через місяць, саме вийшов, хоч ледь-ледь, але шкандибав сам. З квартири, яку він знімав, його вже виставили, хоч речі склали у валізу і повернули. На роботі він був зайвий, бо інвалід не може продавати авто. Шеф виплатив платню за останній місяць, трохи скинулися колеги. Ось і все. Чет доїхав на таксі до вокзалу, купив квіток, а потім подумав, що це зайве. Йому нікуди було повертатися. Він залишив чемодан на вокзалі, знову узяв таксі і поїхав. Ще заскочили у господарський супермаркет, а потім на двадцятий кілометр житомирського шосе. Чет запам’ятав, що її знайшли саме там. Спочатку голову, а потім тіло.
Чет розплатився і вийшов. Навкруги вже буяла весна, пригрівало сонечко, деінде зеленіла трава. Чет дошкандибав до кущиків на узбіччі, сховався в них. Дістав із кишені дешевенький китайській ніж. Чикнув спочатку по правій руці, потім по лівій. Завалився горілиць і дивився на небо. Сине, сине, без жодної хмарки, так свіже весняне небо. В якому бачилося Ягнятко. Її посмішка, її оченята, променисті, як сонце.
- Чет, ти тут? Чет?
- Хто це?
- Це я, Зіггі.
- Ах ти ж зрадник!
Чет хотів кинутися у темряву і бити покидька, але сам був дуже вже побитий.
- Тихіше! Зараз я тебе звідси витягну.
- Що?
- Ці йобані казаки перепилися і сплять. Хай їм грець. Зараз.
Гримнув замок, двері відчинилися.
- Вставай, пішли.
Чет хотів вдарити Зіггі, чи хоч би вилаятись на нього, але примусив себе мовчати. Потім, всі почуття потім, а зараз треба вибиратися звідси. Він підвівся, Зіггі допоміг і потаскав його.
- Ти вмієш водити машину?
- Вмію.
- Добре. Вона стоїть поруч. Зараз заліземо в неї і чкурнемо звідси.
- Як чкурнемо. А Ягнятко?
- Дівчат тут немає.
- Як немає?
- Я перевірив, Чете, все перевірив. Телестанція дійсно є, вона вже працює. І ведучі там є, звідкись з Донбасу. А наших дівчат немає. Про них тут і не чули.
- Вони можуть брехати.
- Та ти що, я ж Великий художник Засеймської січі.
- Хто?
- Великий художник Засеймьскої січі. Це Садиба мене призначив. Потім вони перепилися і сплять зараз в залі. А я пішов дізнаватися про дівчат. Розпитав хлопця з телебачення. Він сам з Сум, то дівчат навіть знає. Але їх тут немає і не було.
- То де вони?
- Не знаю, Чете. Я вже не знаю, що про все це і думати.
- Ми знайдемо їх.
- Ми будемо їх шукати. Але я не знаю де.
- Треба подумати. Спочатку втекти звідси, а потім подумати.
Вони вийшли з підвалу, поруч стояв "УАЗ". Двері відчинені, але не було ключа запалювання.
- Що ж робити?
- Зараз.
Чет все ж таки був найкращім кримінальним журналістом міста, то мав деякі супутні навички. Вирвав проводи, щось почаклував над ними і двигун завівся. Поїхали попід корпусом турбази, потім на дорогу. Шлагбаум був піднятий, двоє охоронців спокійно спали у своїй кімнатці, притиснувшись один до одного. Справжні казаки, ніякої дисципліни. Чет додав газу і вони поїхали. Хвилина, дві, п’ять, Зіггі зітхнув.
- Здається ми вибрались звідти.
- Егеж, вибралися. Тільки мене ледь не розстріляли.
- Ти сам винен.
- Що? А хто віддав їм зброю!
- Я віддав, тому що в них були автомати, вони б перестріляли нас як зайців через твою дурість!
- Та пішов ти! Краще померти зі зброєю в руках, як личить чоловікові, аніж лизати жопу якимось кацапським дебілам!
- Слухай, ти в якому сторіччі живеш?
- В якому і ти!
- Ні, ти десь в середньовіччі застряв! Ти про постмодернізм хоч чув?
- Який-який дермізм?
- Дурню! Це зараз провідна течія філософії! Яка каже, що життя це суміш, немає нічого чистого, усе комбінація повторів, то і відноситься до цього треба з посмішкою, а не з палаючими очима!
- Провідна течія, кажеш?
- Провідна!
- А знаєш, що по течії пливе? Лайно! А людина завжди йде проти течії! Оце моя така філософія!
- З твоєю філософією ти вже був би труп. А так їдеш собі живий і щось патякаєш.
- Я не патякаю! Я кажу тобі, щоб більше такого не було! Не зраджуй мене!
- Слухай, я поводив себе так, як мусив поводити себебільш розумний.
- Як мерзотник?
- Просто треба бути гнучким. Треба не йти як танк, треба застосовувати розум, звісно якщо він є. Чого ти не міг сказати, що згоден стати руським?
- Того, що я українець!
- Той залишався б українцем, невже ти не розумієш, що то лише слова!
- Це не лише слова! Це більше, аніж слова! Не можна брехати про декілька речей! Про Бога, про кохання, про Батьківщину! Це моє правило! А я, Чет Загорулько, я людина правил!
- Зі своїми правилами ти ледь не опинився в дупі.
Чет вдарив по гальмам. Він хотів висказати Зіггі усе, що про нього думав. Він ставився до нього з презирством, бо завжди вважав, що людина, справжня людина, не повинна хапатися за своє життя, як за якусь безумовну цінність. Іноді краще вмерти, аніж терпіти. Коли від тебе вимагають зрадити Бога, кохану чи Батьківщину, то краще вмерти. Бо якщо ти зраджуєш, це не тільки слова. Це вчинки. Це рішення. Це вибір кожного!
Чет був дуже розлючений, то не врахував, що дорога зранку трохи підмерзла і зробилася дуже слизькою. Коли вдарив по гальмам, машину почало розвертати, Чет почав викручувати кермо, але машина злетіла з дороги і вдарилася об дерево. Добряче вдарилася, бо пройшло кілька хвилин, а з машини ніхто так і не вийшов. Під'їхала інша. З неї вискочило двоє хлопців. Підбігли, обдивилися.
- Диви, які красені.
- Так, хтось над ними добре попрацював. Особливо над цім.
Один з чоловіків показував на Чета.
- То беремо їх?
- Беремо. Як не знадобляться, то викинемо.
Чоловіки перетягнули Чета і Зіггі у свою машину та швидко поїхали. Невідомо куди.
Звісточка: Шукаю Вас серед райських квітів
Шукаю Вас серед зірок на небі
Шукаю Вас і кохаю Вас
Мила Оксанка, солодке бебі
Звісточка: Ваші рожеві вушка
Ваші плечі округлі
Ці рідкісні скарби
Не знайти навіть з Гуглем
Звісточка: Ви з квітів тих, що квітнуть цілий рік
Ви з ягід тих, яких втрачаєш лік
Втрачаєш пам'ять і втрачаєш розум
Як бачиш Вашу ніжную мімозу