Вони ледь встигли на останню маршрутку до Лебедина. Вже купили квітки, коли до Зіггі присікалися менти. Посилені наряди, вони перевіряли усіх, а тут чоловік з розбитою пикою. Виглядав дійсно підозріло, а ще у Зіггі в кишені лежав пістолет. Добре, що вчасно підійшов Чет, він умів розмовляти з ментами, то відбив товариша. Потім вже на виїзді з автовокзалу зупиняли мікроавтобус. Нарешті влізли і їхали.
В салоні було тепло, пасажири відразу почали посапувати. Хлопці думали про своє. Чет - про вірші, які писала Ягнятко. Дуже непогані вірші, особливо про весну. Чету здавалося, що в тих віршах йдеться про нього, як ліричного героя, до якого звертається авторка. Потім виявилося, що він помилявся, що то було звернення до когось іншого. Зіггі думав про те, що так і не закінчив поему, присвячену Оксані. Вірші давалися так важко, останнім часом від віршів у нього боліла голова. А як би зараз стала в нагоді та поема. Він би прочитав її Оксанці, коли звільнить її від чаклунів.
- Дай подивитися карту.
Чет почав вивчати карту, яку намалювала та наркоманка. Дуже неточна, майже химерна - недомапа. За неї дати б по руках. Господи, вони довірилися наркоманці! Чет дратувався. День вже закінчувався, а Ягнятко було так же далеко, як і вранці. Але вона жива, так, Господи, вона ж жива, бо якщо він дізнається, що вона була мертва, поки він їздив шукати чаклунів, то Чет збожеволіє! Вона жива, Господи, вона жива!
Зіггі придумував риму до слова принцеса. На думку приходило слово "інцест", але воно було ні до чого в цій поемі про красуню Оксанку.
- Нам треба вийти раніше.
- Чому?
- Барліг чаклунів, судячи з карти, розташований раніше Лебедина.
- Вийти серед поля?
- Так, серед поля. І підемо в ліс.
- Вже темно.
- Я не можу чекати ранку, я не можу залишити Ягнятко в тому барлозі.
- Я згоден, ми підемо туди зараз.
- А куди ви збираєтесь?
Їх спитала якась жіночка, що сиділа позаду.
- Куди ви збираєтесь йти?
- А що?
- Я просто щось почула про чаклунів.
- Про чаклунів? Про яких чаклунів?
- Ну, ви самі казали.
- Жіночко, та ми ж дорослі люди, до того ж тверезі! Що ми можемо казати про якихось чаклунів?
- Про лебединських.
- Вони відрізняються від охтирських?
Чет удавав здивування, мало не обурення. Він знав, що плани треба тримати в таємниці, якщо не хочеш отримати по пиці. Навіть у риму.
- Я б вам не радила туди йти.
- Куди туди?
- Куди ви збираєтесь. Ви самі загинете і нікого не врятуєте.
- Що ви таке балакаєте, жіночко!
- Ось, дивіться.
Жінка, їй було вже солідно за сорок, полізла у кишеню, вийняла гаманець, відкрила його і показала фотографію. Молодий хлопець, чимось схожий на її.
- Це ваш син?
Чет був би непоганим слідчим. Жінка кивнула головою.
- Покійний син. Його вбили чаклуни. То я кажу вам, не йдіть туди.
- Вбили? За що?
- Він пішов виручати полоненого друга, а його вбили і кинули на їжу ведмедям.
- Хіба на Сумщині є ведмеді?
- Це слуги чаклунів, вони ходять у формі і виконують усі їх накази.
- Ведмеді?
- Ведмеді.
- Це дійсно так, хлопці, ведмеді служать чаклунам.
Це вже підключився пасажир збоку.
- Краще вам туди не йти. Бо вас уб'ють і все. Кому це потрібно?
- Як це вб'ють?
- Розірвуть на шматочки.
- Еге ж, саме на шматочки, вони завжди так роблять.
- На маленькі шматочки, ці ведмеді - справжня звірота!
- До того ж чаклуни дозволяють їм харчуватися бранцями.
- Так, мого племінника з'їли. Він, дурень, намагався пройти до фортеці, а це ж заборонено, цього не можна робити!
- Ні, про фортецю краще й не думати, бо чаклуни читають чужі думки!
- Хлопці, ви ж такі молоденькі!
- Так вас жаль!
- Та не так вас, як батьків ваших.
Хлопців уже переконувала вся маршрутка, навіть водій долучився до цієї справи, ледь не забувши про дорогу.
- Вони сильні, прудкі і хтиві, ті ведмеді!
- Вони небезпечніші за бандитів!
- Що там за бандитів, за прокурорів!
- Але ж ведмеді, це справжні дітки порівняно з чаклунами!
І тут весь автобус зненацька замовк, наче на всі роти повісили важкі замки. Чет нервово подивився навколо, а Зіггі почав пояснювати, що дякує за поради, але...
- Розумієте, у нас немає іншого шляху. Ми повинні, бо це дуже важливо, бо... Чет не штовхайся! Там наші дівчата, ми не можемо їх покинути. Нехай там і небезпечно….
- Слухайте, а як це може бути, що чаклуни, ведмеді? Куди дивиться міліція?
Усі засміялася, а Зіггі розчаровано зітхнув.
- Чет, ну при чому тут міліція!
- Як це при чому, вони не повинні допускати цього!
- Хлопці, та яка міліція! Міліція до чаклунів боїться і носа показати. Щоправда, чаклуни у місто теж не лізуть. І людей крадуть таких, щоб не було неприємностей, з міліцією списки погоджують.
- А вони можуть і з Сум людей красти?
- Ну, звісно ж! Чет, що ти такі дурниці питаєш!
- Зіггі, не лізь! Так як?
- Вони все можуть, вони страшні, вони могутні!
- Вони можуть читати думки!
- І вбивати на відстані!
- І керувати тілами!
- Вони все можуть!
- Ой, хлопці, не йдіть туди!
- Не йдіть! В мене там пропала донька!
- А в мене онук і племінник!
- А в мене брати, троє!
- А в мене батьки!
- Та у всіх хтось пропав, когось або ведмеді з'їли, або чаклуни закатували!
- А навіщо вони катують?
- Бо вони збоченці, Чет, справжні збоченці.
- Я не в тебе питаю! То навіщо?
- Цього ніхто не знає. Але вони страшно катують!
- Так ніхто не катує!
- Так фашисти не катували!
- І НКВС так не катувало!
- І бандити так не катували!
- Там царство болю і відчаю, за великим чорними стінами фортеці, в якій оселилась смерть!
- Правильно старий каже!
- Це наш учитель мови та літератури!
- Дуже поважна людина!
- Його і в області знають!
- Микола Максимович, скажіть же, що хай краще хлопці і не намагаються іти до фортеці!
Усі подивилися на якогось дідуся з вусами і сивими бровами, який тримав у руках невеличку папочку та кивав головою.
- Не треба! Не треба, дітоньки! Краще їдьте до Сум і забудьте про фортецю і чаклунів! Краще забути про них, ніж побачити хоч раз! Бо навіть якщо побачив раз, то вже не зможеш жити, такі вони смертоносні, ті чаклуни!
- Краще не казати про них!
- Краще не думати про них!
- Краще втекти від них!
- Рятуйтеся, хлопці, тікайте, хлопці, бережіться, хлопці!
- Ми не можемо! Якщо відступимо, то зрадимо нашим серцям, ми...
- Водію, зупинися!
Зіггі здивовано подивився на Чета, який почав активно збиратись.
- Навіщо, Чет?
- Ми виходимо.
- Виходимо?
- Так, я не хочу загинути!
- А як же Ягнятко?
- Я не хочу загинути. Тим більше, що я вже ніяк не допоможу їй.
- Що?
- Вона мертва. І Ксенія мертва.
- Оксана! Не називай її Ксенією, ніколи не називай її Ксенією! Вона – Оксана, і вона жива!
- Зіггі...
- Я не хочу тебе слухати! Ти - страшна людина, Чет! Ти зрадник власного кохання! Ти закінчена людина! Тобі краще піти і застрелитися! Це найкращий вихід для тебе!
Чет різко б'є. Прямо в сонячне сплетіння. Зіггі кавкає і замовкає, його очі наче лізуть з орбіт, він не може дихати.
- Не звертайте на нього увагу, він хорий. Розумієте, пропала дівчина, його дівчина, все таке. Він хорий, а я здоровий. То повезу його до Сум, щоб не накоїв справ. Допоможіть його витягнути з маршрутки.
- Зараз, зараз!
Здолати Зіггі допомагає увесь автобус. Усі вихваляють Чета за розумність і кажуть, що він - відповідальна людина. Чет дякує за поради, однією рукою тримає Зіггі, який ніяк не може прийти до тями, а іншою махає автобусу, який повільно їде у бік Лебедина. Коли зникає, то Чет швидко вихоплює у Зіггі пістолет і починає ляскати його по щоках.
- Давай, давай, оживай.
Дає Зіггі присісти, потім відсахується, коли той намагається вдарити його.
- Спокійно, друже!
- Сволото, я тебе вб'ю!
- Ти чого?
- Віддай пістолет!
- Зіггі, заспокойся!
- Я тобі повірив! А ти зрадив мене! Паскуда!
Зіггі вищий за Чета і важчий, Зіггі роздратований і налаштований рішуче, але Чет розуміється на бійках. Кілька кроків відступає, а потім кидається вперед і валить Зіггі на асфальт. Вивертає руку, сідає зверху і притискає товариша до брудного асфальту.
- Слухай сюди, дурню! Ти що не зрозумів, що це був цирк!
- Відпусти!
- Заспокойся - і я відпущу тебе.
- Відпусти!
- Невже ти не зрозумів, що нам морочили голову!
- Відпусти!
- Всі ці розповіді! Вони відмовляли нас, наче працюють на тих чаклунів!
- Ти зрадник!
- Чому це?
- Ти зрадив Ягнятко!
Чет хапає Зіггі за волосся, підіймає голову і б'є обличчям об асфальт.
- Ніколи такого не кажи!
- Ти злякався!
- Я - Чет Загорулько.
- Ти вирішив врятувати свою шкуру!
Чет знову б'є.
- Слухай сюди. Я - Чет Загорулько, і я ніколи і нікого не боявся, окрім Господа нашого. Ти зрозумів? Зрозумів?!
- А чаклунів ти злякався!
- Дурень! Я не злякався, це маневр!
- Якій, у біса, маневр!
- Такий маневр! Невже ти не розумієш, що ці люди, вони б виказали нас чаклунам!
- Вони просто перелякані!
- Це не важливо. Головне, що вони б виказали нас, якщо б ми поїхали з ними! А так вони можуть подумати, що ми дійсно злякалися і повернулися до Сум. Розумієш?
- Відпусти мене.
- Ще трохи послухай. Зіггі, ти - непогана людина, але ти наївний, як дитя. Ти багато чого не розумієш. Ти повірив цим людям, хоч їм не можна було вірити, ти почав щось їм пояснювати, ледь не розповів про нас все. Так не можна, Зіггі, тримай язик за зубами. Не заради мене тримай, заради твоєї Ксенії...
- Оксани!
- Вибач, Оксани. Я ж штовхав тебе, щоб ти замовк.
- Звідки я знаю, чого ти штовхаєшся?
- То знай, на майбутнє знай. І знай, що я ніколи, чуєш, ніколи! не зраджу Ягнятко. Я можу казати різні речі, але зрадити я не можу, бо кохаю її не менше, чим ти свою Кс... Оксану. Зрозумів?
- Так. Відпусти мене.
Чет відпустив, допоміг підвестися. Вони стояли в темряві, на порожній дорозі. Зіггі втер обличчя, трохи почистив одяг. Кілька хвилин мовчання.
- Чет.
- Так.
- Ніколи більше мене не бий. Ніколи.
- Добре, Зіггі.
- І що далі, Чет?
- Далі ми йдемо за нашими дівчатами.
- Куди йдемо?
- Он поле, за ним ліс. У тому лісі і знаходиться фортеця чаклунів.
- Звідки ти знаєш?
- З карти. Хоча її намалювала та наркоманка. Але в нас немає іншої карти. Пішли.
І вони пішли у темряву, спустилися зі шляху на поле. Там була неорана стерня, то йти були зручно.
- Як ти думаєш? То правда була, про ведмедів?
- Звісно, ні, Зіггі!
- Чому ти так думаєш?
- Тому що в області немає ведмедів. Немає і не було. Вовки є, лисиці, а ведмедів немає.
- А чаклуни?
- Чаклуни?
- Чаклуни хіба в області є?
- Ну, я не знаю статистики з цього питання. Думаю, що чаклуни - це просто назва.
- Назва?
- Так, назва. Мабуть, є якась група людей, щось на кшталт банди, їх називають чаклунами, ось і все.
- А навіщо вони крадуть людей?
- Не знаю. Може, хочуть отримати викуп. Хоча у Ягнятка бідні батьки.
- У Ксенії теж не багаті. Вчителі.
- Знаєш, зараз важливо знайти їх, а не думати, навіщо їх украли.
- Ти правий.
Чет був кримінальним журналістом, то досить чітко розумів, навіщо крадуть молодих дівчаток. Авжеж не казки розповідати. Заскреготав зубами. Чет дуже гордився своїми зубами, в яких не було жодної пломби. Зуби тигра, дрібні та міцні, Чет розгризав кістки і відкривав пляшки з-під пива. Ці зуби могли бути такими ніжними, коли покусували Ягнятко, біляву Ягнятко, таку ніжну і гарячу. Чет закрив очі і ледь не гепнувся, зачепившись за купу соломи.
- Обережно.
- Сам знаю!
Це був улюблений Четів вираз. Покійні батьки розповідали, що це були перші слова, які він сказав. Був ще малий, менше року, батьки щось йому казали, а він зненацька відповів "Сам знаю". Був характерний змалку.
- Що то попереду?
Цього Чет не знав. Якась чорна стіна, яка була чорніша за навколишню темряву. Ще кілька десятків кроків - і хлопці зупинилися перед лісом. Частоколом дерев та кущів.
- Диви, як мур. Стежину б знайти.
- Пішли уздовж.
Пройшли довгенько, але мур лісу вся тягнувся і тягнувся.
- Наче тут нога людини не ступала! Як це таке може бути, Чет?
- Не знаю, Зіггі, йдемо.
Вони пройшли ще кілька сот метрів, коли стерня закінчилася і почалась оранка. Ноги за мить почали грузнути у багнюці, а ще гілки наче навмисно намагалися вдарити, цілили в обличчя.
- Стій!
- Що?
- Ми так будемо до ранку лазити у цій багнюці!
- А що робити?
- Не знаю.
Чет зупинився. Казав собі, що треба заспокоїтися і спробувати знайти якийсь вихід. Угледів якусь тінь темряві і пішов до неї. Це була здоровезна копиця соломи.
- Ось.
- Що ось?
- Ось наш дім на цю ніч.
- Який дім?
- Зіггі, тут ми заночуємо.
- Заночуємо?
- Так.
- Ми не можемо ночувати, ми повинні врятувати дівчат!
- Зіггі.
- Що?
- Не кажи мені, що треба рятувати дівчат. Я це і сам знаю.
- Кожна хвилина на вагу золота!
- Зіггі, я дуже добре знаю ціну кожної хвилини. Але ліс, наче мур. У темряві ми нічого не знайдемо.
- Але в нас же є ліхтар!
- З ним нас побачать здалеку.
- Хто побачить?
- Будь-хто. І в мене немає сумнівів, що коли нас побачать, то здадуть чаклунам.
- Дурниці! Я не можу чекати! Я піду сам!
- Зіггі! Ми підемо разом, але вранці.
- Чекай до ранку сам!
- Зіггі. Я б зупинив тебе зараз, але дав обіцянку не бити тебе. Чет Загорулько завжди дотримується обіцянок.
- Поверни мені пістолет.
- Ні, Зіггі. Вибач, але пістолет - це занадто серйозна іграшка для тебе.
- Це мій пістолет!
- Ні, Зіггі, і попереджаю, що я дав обіцянку не бити тебе, але я не давав обіцянки не оборонятися від твого нападу.
- Добре, Чет, залишайся з пістолетом. З пістолетом і брудною совістю. Спи, поки дівчата у полоні чаклунів. А я піду.
- Повертайся, якщо не знайдеш стежки.
- Я піду на пробій.
- Покличеш, коли схочеш повернутися.
- Ти слабак!
Зіггі пішов у темряву, а Чет почав зариватися у солому. Переконував себе, що зробив усе правильно. По світлому знайти стежину буде легше. І йти по ній. А вночі незнайомий ліс - це справжній лабіринт. Так, йому теж не дуже зручно сидіти в соломі, йому хочеться бігти і шукати Ягнятко, але саме заради Ягнятка він повинен зберігати спокій і тримати голову холодною.
Чет заривається у солому, що пахне пріллю і мишами, але він думає про своє дорогоцінне Ягнятко. Де воно, що з ним?
КіноЧет. Сценарій третій. Порно.
У дорозі
По дорозі їде велика чорна машина. За кермом сидить Чет, який задоволено посміхається і трясе головою під гучну музику. На Четі чорний костюм, годинник, що блищить золотом, у роті - сигара. Він, типа, крутий. Бачить біля дороги Ягнятко, що стоїть в білих лосинах і рожевій майці. На ногах - кеди, а у роті - чупа-чупс. Чет б'є по гальмах, і його величезна машина зупиняється. Дає задній хід до Ягнятка. Відкриває вікно. Ягнятко заглядає в середину.
- Ну що, блять, працюємо?
- Працюємо. Четвертак мінет, шістдесят поїбатися.
- Нормально. Сідай.
Ягнятко сідає в машину на переднє сидіння. Пальчиками барабанить по приладовій дошці і дивиться кудись вбік.
- А що, хочеш познайомитися з моїм друзякою?
- Твоїм друзякою?
Вона удавано сміється і поправляє кучері на голові. Потім вже робить мінет, Чет стискує руками кермо і посапує, як паротяг.
- Яка ти в мене розумна! Їбанутись.
Зненацька на дорогу виходить інспектор ДАЇ. Точніше інспекторка. Вона чомусь у короткій спідниці і панчохах в крупну клітку. Зупиняє машину.
- От блять, попали.
- Що?
- Не відволікайся.
Інспекторка ДАЇ підходить. Дивно, але це теж Ягнятко.
- Ваші документи.
- Та вони у справі. Ось, бачите.
Чет вказує на перше Ягнятко, яке сумлінно працює. Інспекторка посміхається.
- А це за кермом не можна.
- Тоді знімай спідницю.
Чет посміхається. Інспекторка знімає спідницю і, чомусь, відразу труси. Повертається до Чета задом, хитливо ним вертить. Чет лізе одним пальцем у ****у, а іншим - в анальний отвір. Інспектор-Ягнятко стогне, Чет стогне, лиш Ягнятко-пасажир мовчить.
- А от я візьму і оштрафую.
Ягнятко-інспекторка вже в машині, гола, у неї на животі татуювання міліцейського жезлу. Свій жезл вона вставила Ягнятку-пасажирці, а сама сідає на член Чета. Той закотив очі і шепоче.
- Тільки через суд, тільки через суд.
- Зараз я тебе без суду та слідства.
Ягнятко-інспектор починає пришвидшуватися на обох фронтах, то її контрагенти стогнуть і мають явний намір ось-ось отримати оргазм.
- Хто кликав адвоката!
Ягнятко у діловому костюмі і з портфелем, а також в окулярах, стоїть біля машини.
- Я звав. Це незаконне затримання!
Чет стоїть на задньому сидінні, тикає член в Ягнятка-інспекторку, що лежить і цілується з Ягнятком-пасажиркою, яка стоїть на колінах.
- Я бачу, бачу. Зараз я тебе виручу!
Чет лежить на задньому сидінні. На члені у нього скаче адвокат, на обличчі сидить інспекторка, а він ще руками робить вагінальний масаж пасажирці.
- Ах ти ж негідник! – каже пасажирка.
- Ах ти ж порушник! – каже інспекторка.
- Ах ти ж дурень! – каже адвокат.
Цю гармонію порушує дівчина з пістолетом - теж Ягнятко.
- Руки вгору! Це пограбування!
Усі піднімають руки догори, Чет тільки ліву, бо права зайнята.
- Гаманці і золото швидко сюди!
Дівчата починають віддавати речі. Розбійниця бере купу гаманців, але підозріло киває головою.
- Не все віддали! Не все. А ну геть!
Вона штовхає адвоката. Та ображається, але бачить пістолет. Починає облизувати його.
- Ага, а це що таке!
Грабіжниця торкається члена Чета на якому, чомусь, одягнений золотий браслет.
- Ховаємо, буржуї. Ви за це відповісте!
Розбійниця починає робити Чету мінет, адвокат лизькає пістолет, інспекторка починає бавитися з пасажиркою, а та знімає труси з розбійниці. Усі стогнуть, усім добре.
- А кому тут погано? Хто мене викликав?
Це вже каже Ягнятко-медсестра. Вона у короткому халатику, який ледь прикриває смачненькі сідниці. В руках тримає аптечку і заглядає в машину.
- Який бедлам! Що це таке робиться! Пацієнту терміново необхідна допомога!
Чет вводить член у медсестру та стогне.
- Треба поміряти тиск, у вас дуже високий тиск! Валідолу!
Чет цілується з адвокатом, лівою рукою масажує пасажирку, а правою відразу працює з інспекторкою та грабіжницею, що лежать одна на одній. Потім дівчата сидять на задньому сидінні, Чет присів на спинку переднього і бурхливо оргазмує. Дівчата сміються і підставляють обличчя.
Титри
Цукерна фабрика
Ягнятко сидить за розкішним столом і дивиться в екран ноутбука. Поправляє окуляри. Щось пише красивою чорною ручкою.
- Продажі трохи нижче плану, треба активізувати просунення.
Дзвонить телефон.
- Алло.
- Ганно Семенівно, у нас в зефірному цеху страйк!
- Зараз буду.
Вона підводиться і йде. Чорна блуза, чорна спідниця, чорні панчохи і чорні туфлі. Ніжка за ніжку, хода, як у цариці, мирне покачування білих кучерів. Ягнятко підходить до дверей на яких великими літерами написано "Зефірний цех". Входить у них. Там стоїть з десяток чоловіків. Усі стрункі, з рельєфними м'язами, одягнені лише в білі полотняні фартухи. Тримають в руках транспаранти "Вимагаємо підвищення платні", "Ганьба незаконним штрафам!", "Нас не залякати" та "Ні - випадкам харрасменту!". Чоловіки налаштовані дуже рішуче, але коли бачать Ягнятко, то якось ніяковіють. Вона підходить до них. Проходить біля ряду засмаглих та м’язистих тіл, усміхається.
- Страйкувати захотіли?
Вони мовчать, вони, як скаменіли.
- А ну роздягтися!
Мовчать і починають тремтіти під її поглядом.
- Я кому сказала! Мерзотники!
- Ганно...
- Мовчати! Швидше!
Хлопці знімають фартухи. У всіх виявляються довгі і збуджені члени.
- Я вам покажу страйк! Я вам зроблю!
- Ми. Ми не хотіли.
- Хто такий сміливий!
Вона дивиться на хлопця, який насмілився щось сказати. Він відводить погляд.
- Іди сюди!
Хлопець вагається, йому страшно.
- Кому кажу!
Він виходить, тремтить. Ягнятко хтиво дивиться на нього, обходить, дуже близько, майже чіпляє його. Заходить ззаду, впевнено, по хазяйськи лапає його м'язи. На спині, зад, боки, живіт, член. Той стоїть, наче черговий.
- Ах ти ж безсоромний! Ти на роботі! Я тебе звільню!
Починає жадібно цілувати його за шию. Хлопець здригається, важко дихає. Тільки збирається відштовхнути її.
- Ані руш!
Вона стоїть за спиною, цілує його в шию, потім опиняється попереду, треться об член, стискує сідниці.
- В тебе такий задок, що я б із задоволенням тебе трахнула! Але ти здумав страйкувати!
- Вибачте.
Такий вигляд, що він зараз лусне від напруження. А Ягнятко схрипло сміється.
- Тобі треба заслужити моє вибачення. Заслужити.
Вона хапає його за плече і примушує стати на коліна. Ховає його голову у своїй спідниці. Хлопець щось там ворушиться у вологій темряві. Ягнятко дивиться на інших робітників.
- Чого стали! А ну працюйте!
Чоловіки, голі, йдуть до столів, де лежать великі полиці з половинками зефіру. Стають біля столів і починають ліпити половинки у цілі зефіри. Нудна праця, чоловіки дивляться на стіл та іноді піднімають погляд до того, що відбувається у залі. Там хлопець майже вчадів, Ягнятко ледь стоїть, задихається і каже:
- Так, ще, так, так!
Вона кусає свої губи, рве волосся на голові хлопця, стискує ноги, стогне. Потім здригається, майже кричить, відштовхує його.
- Йди геть. Працюй, бо я добра! Я добра!
Чет стоїть на вулиці і дивиться у вікно, як Ягнятко виходить із приміщення. Далі не бачить, як вона, під надписом "Зефірний цех", сідає на підлогу, важко дихає, стискує ноги, витирає очі.
- Як же добре.
Сміється.
- Де ти? Чет, де ти?
Чет не відразу зрозумів, що його кличуть.
- Чет! Чет!
- Я тут Зіггі!
Кілька хвилин знадобилося, щоб Зіггі знайшов копицю. Заліз у солому, цокотів зубами.
- Там справжній мур. Розумієш, як у казках! Не пройти! Я ще не бачив таких лісів!
- Намагайся заснути. Зранку подивимося, що це за мур.
- Я не засну, бо думаю про неї.
- Я теж думаю.
- Ти був із нею одружений?
- Це важливо?
- Чет, я просто хочу поговорити, ми ж майже не знаємо один одного. А завтра нам треба буде багато чого зробити.
- То краще виспатися.
- Трохи поговоримо, заспокоїмося і будемо спати. То ти був одружений?
- Ні.
- Чому?
- Бо вона пішла від мене.
- Це боляче. Вона пішла до когось чи просто пішла?
- До когось.
- Ти знав його?
- Це була вона.
- Тобто?
- Тобто Ягнятко пішла до дівчини.
- Але ж вона теж дівчина!
- Ти що не чув про жіночий гомосексуалізм?
- Чув, звичайно, просто це досить несподівано.
- Я знаю.
- І що ти?
- Що я?
- Що ти робив?
- Трохи повив, трохи побухав і пішов працювати. Стандартний набір.
- Вона пояснила, чому пішла?
- Ні, вона ніколи нічого не пояснювала.
- А ти що думаєш?
- Не знаю.
- Жодних версій?
- Версій багато, але який в них сенс?
- Яка здається найвірогіднішою?
- Не знаю.
- Можливо, вона хотіла відчути себе чоловіком?
- Навіщо?
- Вона не казала, що хоче узяти тебе, як жінку?
- Що ти верзеш!
- З тою дівчиною вона була чоловіком чи жінкою?
- Слухай, я не сидів у них під ліжком! Я не знаю, хто там ким у них був! І вона не хотіла узяти мене як жінку! Принаймні не казала про це.
- А які пози вона любила?
Чет сіпнувся головою і сказав якимось чужим, гоструватим голосом.
- Зіггі, ти зайшов за лінію, не роби мене своїм ворогом.
- Добре, вибач, просто мені цікаво.
- А що ти?
- Я?
- На що ти розраховував? В неї ж був хлопець?
- Ти б бачив того хлопця – нікчема.
- Але вона була з ним, а не з тобою.
- Але вона читала усі мої звісточки. І не хотіла, щоб я перестав їй надсилати. Вона розуміла, що кохання такого масштабу в неї не буде. Думаю, що вона просто чекала, щоб наважитися прийти для мене.
- Зіггі - ти оптиміст.
- В мене хоч і немає правил, але я завжди намагаюся бути оптимістом. Слухай, а що ти відчував, коли вона пішла?
Чет не хотів розмовляти далі, думав побажати добраніч та спати, але це питання змінило його наміри. Як і хворі, нещасно закохані люблять поговорити про свої біди.
- Що відчував? Я хотів її вбити.
- Вбити? Це правда?
- Правда. Точніше, не хотів, в тому сенсі, що це не було моє рішення. Просто коли я уявляв, тільки уявляв її з тією дівчиною, я божеволів і відчував, що якщо випадково зустріну їх у місті, то вб'ю обох, вб'ю на автоматі своїх ревнощів, того вогню, що пік, наче в пеклі з того самого дня, як вона пішла.
- Ти міг би вбити її?
- Мабуть, так. Я розумів, що не маю на це права, що це буде дурниця, що потім я жити не зможу. Але нещасне кохання - це хвороба. Людина робиться іншою, і їй важко відповідати за себе. Обмежена дієздатність, чи що.
- Я читав, що це - хімія. Мозок виробляє спеціальні речовини, які примушують тебе зосередитися на одній жінці. Механізм в середньому працює десь біля трьох років – якраз стільки потрібно, щоб народити і трохи підняти на ноги дитину. Потім механізм послаблюється, саме тому саме на четвертому році подружнього життя відбувається багато розлучень.
- Дурниці.
- Тобто?
- Не можна зводити кохання до якихось речовин у мозку.
- Це не питання того, що можна, а що ні. Воно так є, і нічого з цим не вдієш.
- Це так можна і Бога звести до речовин у мозку.
- Давно вже зведений. Бог – це форма захисту, сформована людською свідомістю.
- Зіггі, мій батько казав, що краще не закохуватися у тих, хто сам ніколи не закохувався і краще не сперечатися з тим, хто не вірить у Бога. І ті й інші люди з вадами, яких урятує лише благодать Божа.
- Ти віруючий?
- Так.
- Чому? Тобто це традиція від батьків?
- Ні. Я прийшов до цього сам. Точніше Бог допоміг, без його милості в нього не увіруєш.
- І чим він допоміг?
- Це дуже особисте.
- Чете, ти розповів мені, що хотів вбити дівчину, яка від тебе пішла, що може бути більш особистим?
- Зіггі, стосунки з Господом - це те, де третій дійсно зайвий. І ще раз кажу, я не збирався нікого вбивати. Я відчував, що можу не втриматися, що той вогонь, який випалював мене зсередини, може затьмарити мені розум. Але я робив все для того, щоб цього не трапилося.
- Що робив?
- Я уявляв Ягнятко з тією дівчиною.
- Навіщо?
- Щоб звикнути. Людина до всього звикає, то я кожен день по кілька хвилин уявляв Ягнятко з її подругою. Це було важко. Я майже божеволів, але через кілька тижнів відчув, що втримаюсь, навіть коли побачу її з коханкою.
- А чого б ти не попросив у бога, щоб він повернув її?
- Просити у Бога можна лише за інших людей. І дякувати за те, що він посилає тобі.
- Навіть той вогонь зсередини?
- За все. Треба розуміти, що те, що відбувається з кожною людиною - це не тільки події, а й уроки. З яких треба робити висновки.
- Дурниці!
- Я думаю інакше.
- Який урок в тому, що вкрали Оксанку чи твоє Ягнятко? Який, Чете?
- Ще не знаю. Я думаю про це, але поки не розумію.
- А я розумію, що людям вигідно вірити в бога, щоб він брав усе на себе. Вигадали цяцянку, схопилися за неї і вже легше!
- Я не буду сперечатися з тобою, Зіггі. Давай краще спати, завтра на нас чекає важкий день.
- Ти боїшся?
- Я нічого не боюся, Зіггі.
- Навіть смерті?
- Коли буду вмирати, то скажу. Добраніч.
Чет підтягнув ноги, щоб спати клубком і скоріше зігрітися. Чет дуже погано спав, коли було холодно. Він міг спати на твердому, міг спати зігнувшись чи сидячи, головне щоб було тепло. То вмостився у соломі, слухав, як десь на горі дме вітер, а десь поруч посапує Зіггі. Він був повненький, з широким обличчям та м’ясистим носом, ще ті соковиті губи, такі люди хроплять. Треба заснути першим. Чет дав собі такий наказ, закрив очі, трохи подумав про Ягнятко, яку він звільнить вже завтра та й заснув.
Зігфрід заснув теж швидко, бо почав уявляти Оксану, а вона діяла на нього заспокійливо. Бачив, як вони йдуть до Загсу, вона - у білій сукні, він - у чорному костюмі. В нього був дуже красивий костюм, що він його купив у Москві, коли їздив отримувати гроші за картини. У тому костюмі він виглядав так баско, наче принц. А його принцеса завжди виглядала дуже добре. Зіггі спав і бачив її, її легку ходу, її босі ноги, рожеві трусики, що обтягували її мрійливі сіднички. Зіггі у сні складав вірші про райський плід, він частенько складав у сні вірші, але дуже рідко міг вранці згадати щось, окрім того, що вірші були дуже добрі.
Вже вранці Чет прокинувся від якихось звуків. Чет завжди спав сторожко, міг прокинутися від того, що сусід зверху вночі йшов у туалет і зачепив щось, або десь на вулиці матюкалися підлітки.
- Дивлюся, гр-р-р-р, дивлюся, гр-р-р-р.
Це був незнайомий голос, якийсь дивний голос, що промовляв слова і водночас гарчав. Чет спросоння ледь на матюкнувся, бо відразу навіть не зрозумів, де знаходиться. Коли поруч зашелестіла солома, наче хтось схопив великий шмат і кудись тягнув.
- Сьомий, сьомий, прийом!
- Задовбали, гр-р-р-р-р. Слухаю, гр-р-р-р-р.
- Подивись навколо сліди, вони ж не могли пройти непомітно.
- Слухаю, гр-р-р-р-р.
Чет скаменів. Сидів і не міг поворушитися. Бо у невелику щілину в соломі бачив ведмедя. Не просто ведмедя, а ведмедя в уніформі, який тільки-но розмовляв по рації, а ось зараз сякався у величеньку хустину, сякався від душі, потім довго втирався. Трохи погиркував наче дизельний трактор. Потім пішов обходити копицю.
- Що це було?
Поруч ворухнувся Зіггі. Він був заспаний і не дуже розумів, що відбувається.
- Що це?
- Ведмідь. Ведмідь в уніформі.
Чет розумів, що каже дурниці, але він вірив своїм очам.
- То люди в автобусі казали правду!
- Чому ти радієш?
Рик. Різкий та злий.
- А ви тут! Гр-р-р-р. Тут! А ну виходь! Гр-р-р-р-р!
Чет подумав, що може треба вистрибнути і бігти, у ведмедя, здається, немає зброї. Але ведмеді швидко бігають. Він наздожене. Дістав пістолет. Куди треба цілитися, щоб вбити цією іграшкою того волохатого велетня?
- Виходь! Гр-р-р-р-р. А то на шматки розірву!
- Зараз, зараз!
Чет аж сіпнувся від цієї дурості Зіггі. Навіщо було виявляти себе! Хай би шукав!
- Ми виходимо, виходимо!
- Він уб’є нас.
- Навпаки. Виходимо, виходимо.
Ведмідь уже стояв над ними, нагнувся, майже тикнув в солому свою велетенську голову з величезною пащею. Та цією пащею можна було перекусити людину навпіл! Зненацька Зіггі схопив пістолет з рук Чета та виштовхнув його назустріч ведмедю. Той радісно згріб Чета і тут пролунав постріл. Звірині обійми, такі міцні, наче тиски, почали слабшати, а потім ведмідь упав на бік, тягнучи за собою і Чета.
- Ти живий? Чете!
Зіггі витягав Чета з лап, бив його по щокам.
- Господи, ти чи посивів.
Чет посивів, ще коли Ягнятко пішло від нього. Але, можливо, кілька сивих волосин додалося і після секунди в обіймах звіра.
- Як я його, дивись!
Зіггі зверхньо жбурнув ведмежу голову ногою.
- Сволота! Ти штовхнув мене прямо до ведмедя!
- Мені треба було відволікти його! Щоб вистрелити.
- А якщо б ти промазав?
- Як можна промазати у вухо?
- У вухо?
- Я ж засунув пістолет у вухо і вистрелив. Як Дубровський.
- Хто?
- Дубровський. Ти що, Пушкіна не читав?
- Я читаю українську літературу.
- А я - різну. Ще у школі. В одній повісті Пушкіна герой опиняється у одній кімнаті з ведмедем.
- Як це у одній кімнаті?
- Ну, то так знущалися, штовхнули у кімнату до ведмедя. Той пішов на хлопця, а хлопець дістав пістолет і вистрелив у вухо. Ведмідь наповал. Виявляється Пушкін це не вигадав, а так справді і було. Що значить, великий поет.
- Сьомий, сьомий, що там у тебе?
Клята рація балакала десь з-під туші ведмедя. Зіггі почав її шукати, Чет, який трохи прийшов до тями, допомагав. Нарешті знайшли.
- Чого мовчиш!
- Гр-р-р-р-р. Все нормально. Їх нема. Гр-р-р-р-р.
- Де ж вони ділися? Ти добре подивився?
- Так. Гр-р-р-р-р. Ані їх, ані слідів. Гр-р-р-р-р-р.
- Погано. Повертайся у барліг, по маршруту сім-один.
- Слухаюсь, гр-р-р-р-р.
Рація замовкла, Зіггі задоволено посміхнувся.
- Як я їх?
Чет подивився на нього з роздратуванням. Бо ж цей хлопець, якого він мав за бовдура, виявився спритнішим і розумнішим за нього. Знав про цього Дубровського, знав, як вбивати ведмедів, ще й відповів по рації, наче справжній ведмідь. А Чет лише відчував на собі ведмежі обійми.
- Ти ба, вони шукають нас. Ти був правий, хтось із автобуса заклав нас. Ну що, пішли?
Чет нічого не відповів і вони пішли. Швидко минули поле і вперлися у ліс. Точніше у суцільну стіну дерев та кущів. Ані шпаринки, ну, що тут поробиш.
- Хоч би сокира була.
- Сокирою тут нічого не вдієш. Треба повернутися до ведмедя.
- Навіщо?
- Йому казали про маршрут.
- І що?
- Ведмідь досить тупа істота, то можливо він носив з собою якусь мапу, чи схему.
Вони повернулася, почали нишпорити по кишені ведмедя. В одній кишені знайшли металеву табличку з надписом "Саша", в іншому шматок сирого м’яса в целофановому пакеті. А ще кілька цигарок. Жодних мап.
- Чорт!
- Не кажи це слово.
- Це просто слово!
- Ні. Пішли його слідами, він же якось сюди прийшов.
- Точно!
І вони пішли стежкою, що тягнулася до лісу і потім уздовж нього. Пройшли, може, більше кілометра, коли Чет зупинився.
- Дивися.
- Що?
- Номер.
На одному з дерев були вирізані 6 та 1.
- І що це?
- Ведмедю казали повертатися на сім-один. Це наступний вхід.
- Де ти бачив вхід?
- Пішли.
Багнюка, стіна лісу, починався дощик. А ще кляті думки.
- Зіггі, а як ти відчуваєш, вони живі?
- Чому ти питаєш?
- То що ти відчуваєш?
- Усе добре, Оксанка жива, це точно.
Чет не став говорити, що шматок м'яса, який вони знайшли у кишені ведмедя, той шматок м'яса колись був частиною людини. Тобто ці ведмеді їли людей. Звісно, Ягнятко таке маленьке і худеньке, що її не дуже цікаво їсти, але Чет бачив зблизька ведмежу пащу і розумів, що ці хлопці не перебирають їжею, а їдять усе, що є. Тільки б Ягнятко було живе, тільки б дочекалося його!
Нарешті вони знайшли 7 та 1, зупинилися.
- Що далі, Чете?
Він прискіпливо вдивлявся у гілки. Нічого, нічого, нічого, а потім побачив десь на висоті під три метра подерту гілку. Згадав кігті вбитого і посміхнувся.
- Підсади мене.
- Навіщо?
- Давай швидше.
Зіггі підняв Чета, той схопився за гілку і потягнув її вниз. Щось заскреготало, і зненацька перед ними відкрилася невеличка хвіртка, добре прихована серед гілля.
- Пішли!
Хлопці заскочили всередину і хвіртка зачинилася. Стояли на широкій стежині, судячи з розмірів, вибитій ведмедями. Пішли нею. Зіггі тримав напоготові пістолет, а Чет кулаки. Жалкував, що не узяв свій газовий. Бо що поробиш з кулаками проти ведмедя.
- Чет.
- Що?
- Якщо правда про ведмедів, то правда і про чаклунів.
- Необов’язково.
- А чому ні? Що ми будемо з ними робити?
- Подивимося.
- Я не боюся вмерти, заради Оксанки я готовий на все, але...
- Зіггі, про такі речі не говорять. Що я готовий вмерти заради чогось. Готовий – умри, коли буде треба, і без балачок.
- Просто нам треба усе дуже добре обміркувати. У нас нема права на помилку.
- Тут я з тобою згоден.
Вони йшли далі. Стежина, наче зміюка, лізла по лісовій гущавині, що і не думала робитися рідкішою.
- Ти бачив де-небудь такі ліси?
- Ні.
- Як у казках.
- Слухай, а у Пушкіна нічого не було про чаклунів?
- Цебто?
- Він написав, як вбивати ведмедів, можливо, він і про чаклунів таке написав.
- Та ні.
- Подумай краще! Це важливо.
- Я розумію, Чете, але нічого такого. А ти що-небудь чув про це?
- Я - кримінальний журналіст, я писав про бандитів та правоохоронні органи, що в багатьох випадках одне і теж саме. Про них я знаю дуже багато, а ось про чаклунів зовсім нічого.
Чет зненацька став, як укопаний, Зіггі з розгону наштовхнувся на нього, ледь обидва не впали.
- Що та...
Зіггі не договорив, бо побачив, що таке. Серед дерев височіла фортеця. Зовсім уже казкова. Чорні, неймовірно високі мури, гострі дахи башт, як хижацькі ікла, чорні прапори і тиша. Від фортеці віяло страхом і смертю. Чет дивився на неї і тільки зараз розумів, за яку серйозну справу взявся. З ким і чим доведеться мати справу. І зовсім не факт, що він зможе перемогти. Він не боявся вмерти, він дійсно думав, що не боїться вмерти. Але він боявся вмерти і не врятувати Ягнятко. Яке мучиться десь за цими чорними мурами.
Зіггі думав про вигляд фортеці. Красномовний, точний, завершений. Він би хотів її намалювати, навіть поліз рукою в кишеню куртки, де був блокнот і олівець, щоб залишити в пам'яті ці ломані лінії, в яких бачився і жах, і агонія, і відчай.
- Це танок смерті у камінні, Чете.
- Зіггі, дівчата за тими мурами, і ми повинні зайти у цю фортецю.
- Я розумію, Чете.
І вони пішли, обережно крокуючи стежиною, яка, добігаючи кінця, якось заспокоїлася з витівками, майже вщухла і спокійно котилася до фортеці. Хлопці йшли по ній, іноді потикалися в бік, але наштовхувалися на стіну гілля. То йшли вперед. Ось стежина вивела їх на провалля, таке глибоке, що у Чета закрутилась голова, а Зіггі і зовсім не підходив близько. За проваллям височіли мури, а по цей бік йшла викладена бруківкою доріжка. Пішли по ній. Недовго, коли побачили місток, перекинутий через провалля. На містку стояв ведмідь, майже такий самий, якого вбив Зіггі, тільки з великою сокирою.
Хлопці присіли, намагаючись хоч якось сховатися від звіра. Розмовляли пошепки.
- Що робити?
- Обдурити його.
- Як?
- По-твоєму методу, Зіггі.
- Не розумію.
- Я поведу тебе наче полоненого. Буду погрожувати пістолетом і вести до ведмедя. Ці істоти не дуже розумні, він чекає двох втікачів, а не одного озброєного і одного полоненого. Ми підійдемо поближче, я засуну йому пістолет у вухо, і ми підемо далі.
- Чете, це дуже тупий план.
- Зіггі, він вже раз спрацював. І запропонуй кращий, якщо можеш.
Зіггі почав думати, посилено думати, але в голові бачилися тільки коліна Оксани, в неї були такі красиві кругленькі коліна, що вони забили усі думки.
- То й що, є інша версія?
- Але чому я - полонений?
- Я вже раз був. У цьому поході ми повинні ділити усі справи навпіл. Бо ж ми партнери, чи не так?
- А якщо ведмідь покличе допомогу?
- Не думаю. Він дуже здивується і поки зрозуміє, що йому робити, як ми вже приберемо його.
- Слухай, це якась чухня!
- Ведмеді - примітивні тварини. А з такими краще боротися за рахунок несподіванок. Колись мене оточили гопники. Був вечір, пуста вулиця, я трохи п’яний – класичний варіант, щоб від****ити мене і залишити помирати до ранку. Вони б так і зробили, але хтось з них спитав з якого я району. Це був такий елемент церемонії, бо відповідь моя нічого не вирішувала, з якого я б не був району, мене все рівно б ****или. Але я спитав "А що ти маєш на увазі?". І вони вдавилися цим запитанням. Мікросхема в них була налаштована на інший розвиток подій, оперативна пам'ять, як у черепашки, поки вони осягали мою відповідь, я швиденько пішов. Розумієш, ці ведмеді не розумніші за гопників, вони чекають одного, а побачать зовсім інше. Їм важко буде це зрозуміти, а нам треба пройти у фортецю.
Зіггі ще кілька секунд намагався вигадати інший план, але бачив її коліна, коліна, що закарбувалися у пам'яті з минулого літа, коли він стежив за Оксанкою і фотографував її біля міського пляжу у чорному закритому купальнику, що так геніально підкреслював красу її стегон і грудей.
- Добре, пішли.
- Пішли, зображуй паніку, наче тобі дійсно страшно, ведмеді добре розбираються в емоціях. А ну пішли, пішли!
Чет вже тримав в руках пістолет і несподівано штовхнув Зіггі, потім заламав йому руку, нахилив і в такому вигляді повів до містка.
- Та не так же, боляче!
- Бійся, дуже бійся. Ага, спіймався! Як я тебе довго шукав! Дивись, кого я схопив!
Чет звертався до ведмедя. Той вирячився на них з мосту і не рухався. Здивувався волохань, тепер стій так і далі. Чет швиденько вів Зіггі і намагався бути радісним і збудженим, наче мисливець який вполював дичину.
- Дивись, братику, дивись кого піймав!
- А де другий? Гр-р-р-р-р-р. Їх повинно бути двоє. Гр-р-р-р-р-р.
- Другого я вбив, валяється в лісі. Двох не міг у полон узяти, то довелося пожертвувати. Твоє керівництво буде задоволене. Вам преміальну пайку видадуть.
Ведмідь, як істота примітивна, від однієї цієї обіцянки почав задоволено гарчати і терти себе однією лапою по животу. Вони були уже близько.
- А ти хто такий? Гр-р-р-р-р-р.
Мабуть, їм трапився дуже розумний ведмідь, можливо найрозумніший ведмідь у світі, бо інакше як би він здогадався це спитати! Чет подумав лише секунду. Він знав, що у такі моменти краще сказати і зовсім нісенітницю, аніж мовчати.
- Я вільний мисливець, працюю на всіх, тепер от працюю на чаклунів. Вони доручили мені піймати двох зухвальців, які хотіли пролізти фортецю.
Ведмідь несподівано поліз в кишеню свого мундиру, дістав звідти невеличку книжку і почав незграбно перебирати сторінки своїми величезними пазурами.
- О! Гр-р-р-р-р. Не можна називати їх ними. Треба називати їх чорними господарями! Гр-р-р-р-р. Це порушення!
- Яке ж порушення, я не називав їх "ними", а навіть слово такого не знаю "ними", а ось ти тільки-но назвав, хоч це не можна, треба було читати про себе!
Ведмідь подивився на Чета великими і трохи мутнуватими оченятами. Явно замислився. Хлопці були вже поруч. Зіггі боявся так правдиво, що навіть Чет це відчував, штовхнув його до лап звіра, а потім вставив тому пістолет у вухо і вистрелив. Ведмідь захитався і почав падати, прямо на Зіггі, але той в останній момент встиг вискочити з-під обвалу.
- Я ж казав, що усе вийде!
- Гр-р-р-р-р-р!
Чет зарано почав радіти, бо на іншому кінці мосту з'явився ще один ведмідь. І він вже біг до них і вочевидь не мав намірів підставляти своє вухо під їх пістолет. Чет схопив сокиру, яка лежала поруч з вбитим звіром. Знав, що краще гинути зі зброєю. Дивився на ведмедя менше секунди, потім вдарив його сокирою і відскочив в бік. Ведмідь величезним ядром проскочив поруч, заревів від рани на голові, піднявся на задні лапи і пішов на хлопців, як сама смерть. Чет дивився колись передачу про ведмедів і знав, що одним ударом лапи ці істоти можуть перебити хребет людина. А ця паща, вона лусне його голову, як волоський горіх.
Чет труснув головою, відкидаючи липку мряку поганих думок. Подумав про Ягнятко, маленьке біляве Ягнятко, щоб набратися сил. Ведмідь був вже поруч, величезний, наче башта, чулося важке дихання здоровезної пащі, запах крові, Чет встиг добре рубанути його по голові.
- Дванадцятий, дванадцятий.
Чет хотів вдарити ведмедя у живіт, а потім бігти у фортецю. Ведмідь же не побіжить з сокирою у животі. Але як було поцілити у живіт сокирою!
- Слухаю. Гр-р-р-р-р.
Тут, мабуть, була жорстока дисципліна, бо ведмідь замість того, щоб докінчити справу, узявся відповідати. І Чет зрозумів, що робити. Колос на глиняних ногах. Замахнувся і вдарив по лапі ведмедя. Той заволав і кинув рацію, намагався нанести удар лапами, але Чет відскочив, щоправда випустивши сокиру. Ведмідь накульгуючи пішов за ним, але був дуже вже повільний. От якби зараз Зіггі встав з мосту і допоміг, але Зіггі сидів поруч і тремтів, наче не бачив, що відбувається. Ведмідь здригався і йшов, Чет дістав пістолет. Прицілився в око і вистрелив. З другої спроби попав, Чет добре стріляв, частенько ходив до знайомих міліціонерів, у них був службовий тир.
Ведмідь впав. Здається був мертвий, але Чет не підходив, знав, що такому звір'ю не можна довіряти. Побіг до Зіггі, коли рація знову ожила.
- Дванадцятий, що там таке?
Чет підскочив, схопив рацію, звичайну, така була і у міліції.
- Все в порядку. Гр-р-р-р-р.
Він намагався ричати як можна краще, але він був кримінальний журналіст, а не пародист, то вийшло не дуже.
- Хто це говорить, де дванадцятий?
Чет не знайшов нічого кращого, як вимкнути рацію.
- Зіггі, Зіггі, вставай, що з тобою?
Зіггі лише дрібно тремтів. Чет кілька разів вдарив його по щоках, нарешті зміг підняти і повів у фортецю.
- Нічого, друже, все позаду, ми, мабуть, перебили вже усіх ведмедів, їх більше не буде.
Чет вмів рахувати і розумів, що якщо був номер дванадцятий, то ведмедів може бути і дванадцять. Вбили вони трьох. Інші можуть бути десь поруч. Щось гримнуло. Чет роззирнувся і побачив, як зверху почала спускатися решітка, що мала закрити вхід до фортеці.
- Швидше, Зіггі, швидше!
Чет дав стусана товаришу, але той ледь йшов. Решітка вже спустилася досить низько, то Чет кинув товариша, побіг, потім впав на землю і покотився під решітку. Як у кіно. Встиг.
- Зіггі, чекай на мене тут! Про всяк випадок візьми сокиру, а я скоро повернуся.
Чет побіг з пістолетом у руці. Треба було знайти того, хто розмовляв по рації, він, мабуть, тут головний. Заскочив у першу башту, біг гвинтовими сходами драбині, вискочив у коридор. Коли не знав куди, Чет завжди повертав направо, бо вважав себе людиною православною. Поспішав. Коридор був досить широкий, з одного боку в ньому були двері, усі зачинені, з іншого - вікна, що виходили у двір фортеці.
- Дванадцятий! Дванадцятий!
Чет обережно виглянув у вікно і побачив хлопця з рацією, який обережно йшов до воріт і гукав ведмедя, який був там на сторожі. За плечем у хлопця був автомат. Ось він його узяв у руки. Чет згадав, що біля воріт сидить Зіггі. Цей хлопець може вбити його, хоч би і з переляку. Чет просунув у віконце свій пістолет, прицілився і вистрелив. До хлопця було метрів шістдесят, дуже багато для прицільної стрільби з пістолету. Але в Чета не було іншого виходу – Зіггі треба було рятувати. Все ж таки він врятував їм життя під час зустрічі з першим ведмедем.
Постріл. Чет цілився у ногу, він не хотів вбивати хлопця, треба було ще допитати його, щоб дізнатися, що тут і як. Промазав, другий постріл і тільки на третій хлопець, що тікав до воріт, впав. Але встиг закотитися за стіну. Там Чет не міг його дістати. Побіг на вихід із башти. Зненацька крик за одною з дверей. Чет заглянув у невеличке вічко. Побачив там жінку, припнуту до стіни. Обличчя бідолашної не було видно, бо на ньому сиділа здоровезна жаба, яка обхопила лапами голову нещасної. Чет весь затремтів, коли подумав, що десь у іншій камері сидить Ягнятко, на біленькому і ніжному обличчі якої сидить мерзотна жаба. Про це неможливо було думати. Чет закричав і побіг. Він був так розлючений, що вискочив із башти, не подумавши про автомат. Чет хотів схопити того хлопця, добре відлупцювати, примусити відвести до Ягнятка, звільнити її, а потім вбити цього покидька.
Черга, різка та суха автоматна черга, щось вдарило Чета у плече, і він впав на бруківку двору. Йому дуже пощастило, що був якийсь кам’яний бортик, за яким можна було сховатися, інакше б його просто розстріляли.
- Руки вгору, і виходь!
- Сам виходь.
- В мене автомат!
- А в мене граната! Зараз кину!
- Брешеш!
- Ну, не хочеш жити, не треба!
Чету частенько доводилося брати людей на понт, він це вмів, але не зараз. Ще невеличка черга, кулі сікли повітря над самою головою, це було страшно. І головне, що далі? Час грав проти, Чет це розумів. Коли крик.
- Чет, сюди!
Це був голос Зіггі і Чет побіг. Ускочив у проріз воріт і побачив, як Зіггі через решітку душить хлопця з автоматом. Той дурень чогось побіг до решітки, а там натрапив на Зіггі, який від стрілянини прийшов до тями. Ще б кілька секунд - і хлопець зміг розвернути зброю та вистрелити, але Чет не дав цих секунд. Збив із ніг, забрав зброю, добре відлупцював, після чого підняв.
- Відкривай ворота, сволота!
- Не буду. Ви - покійники! Господарі скоро будуть тут - і вам не втекти!
Чет багато співпрацював з міліцію і багато чув про те, як треба розв’язувати язики людям. То через кілька хвилин хлопець вже вів його кудись. Така собі кімната з багатьма кнопками і важелями. Один з них підняв решітку і Зіггі побіг всередину. Чет подумав, що Зіггі непоганий хлопець - допоміг спіймати цього мерзотника.
- Хто ти?
- Вам краще забиратися звідси. Тоді у вас буде шанс.
- Не кажи, що мені краще!
Чет вдарив. Не сильно, він давив не болем, а власною готовністю цей біль заподіяти.
- Хто ти і що це в біса за фортеця!
- Я - Костя. А це фортеця моїх господарів.
- Чим вони займаються?
- Де вони?
Це вже прибіг Зіггі.
- Де вони!?
- Зіггі, зараз ми розпитаємо його, а потім підемо до дівчат.
Чету довелося кілька разів ще вдарити хлопця поки він розповідав, що його господарі займалися у цій фортеці досить дивним бізнесом. Вони збирали людські емоції, фасували їх і відправляли на Схід.
- Південно-Східна Азія. Гонконг, Сінгапур, Таїланд, зараз ми знайшли ринки збуту в Індії і країнах Перської затоки.
- Навіщо їм українські страхи і відчаї?
- Емоції не діляться за націями. Страх українця не відрізняється від страху китайця, то це вільно конвертована продукція. А потрібна вона для різних рецептів народної медицини. Страх використовують для збудження статевого бажання, бо ж секс, це ж спроба подолання смерті, а страх смерті - найбільший серед страхів людини. І так далі, в них багато рецептів, де використовуються екстракти людських почуттів.
- Але чому тільки страх, відчай чи біль!
- Тому що сміх, щастя чи задоволення дуже дешеві. Легко найняти десяток людей, посадити їх перед екраном, крутити цілий день комедії і збирати продукт. Куди важче продукувати біль чи відчай, справжні біль чи відчай.
Чет вдарив його, бо подумав, що біль і відчай збирали з його Ягнятка.
- То ви катуєте людей, щоб збирати їх біль?
- Іншого методу ще не придумали.
- Це гірше фашизму.
- Це фармацевтичний бізнес, ми допомагаємо виробляти ліки.
Чет вдарив хлопця ще раз.
- Веди нас до двох дівчат, які прибули останніми.
- Вам краще не бачити їх.
Краще б хлопець цього не говорив, бо Чет ледь не вбив його, тільки втручання Зіггі допомогло.
- Чете, мертвий він нам нічого не покаже!
Чет увесь тремтів. Бо уявив жабу на обличчі Ягнятка і хотів убити цього покидька, що займався таким.
- Веди.
- Я не винен! Господарі примусили мене робити це! У мене сім'я і маленька дитина! Якби я не підкорявся їм, вони б вбили і мене, і дитину! Вони всемогутні!
Хлопець зненацька почав плакати.
- Я не вірю твоїм сльозам, веди нас.
- Мені треба узяти ключі.
- Бери, але навіть не думай щось викинути. Я вб'ю тебе відразу, зрозумів!
- Так! Так!
Хлопець повів Чета та Зіггі довгими темними коридорами. Залізні двері, з яких іноді чулися крики. Обидва тремтіли, слухаючи, як хлопець розповідає про господарів.
- Вони можуть читати думки, можуть літати, можуть вбивати на відстані, можуть проходити скрізь стіни, багато чого можуть! Протистояти їм неможливо, можливо лише загинути. Тому ніхто не йде проти них. Навіть коли вони забирають чиїхось сина чи доньку, усі мовчать, бо знають, що нічого не поробиш. А як будеш робити, то буде тільки гірше.
- Що може бути гірше, коли забрали рідну дитину?
- Можуть забрати другу дитину. Чи спалити хату, чи зробити так, що жінка захворіє на рак. Вони все можуть! Ось, вони тут. Усі три дівчини.
- Три? Їх повинно бути дві.
- Останнього разу привезли три.
- Не важливо, Чете, дві з них наші! Відчиняй!
Хлопець відчинив троє дверей. Чет заскочив в одні. Дівчина, припнута до стіни, і жаба - на обличчі. Не впізнаєш. Чет вдарив жабу, в нього був дуже сильний удар, то жаба відразу вмерла, відпустивши лапи. Чет кинув жабу на підлогу і здригнувся. Бо обличчя дівчини було одним суцільним синцем. Вона тремтіла, уся посивіла. Це було не Ягнятко, можливо, Зіггова Оксана, Чет не дуже добре її пам’ятав. Побіг в сусідню камеру, там Зіггі намагався зірвати жабу, але вона трималася так міцно. Чет вдарив по жабі і вбив її. Знову обличчя-синець і знову не Ягнятко. Побіг в третю кімнату. Удар, страшне обличчя, але не Ягнятко! І тут Чет подумав, що забув про хлопця, що він же втік!
Вискочив в коридор, але хлопець стояв під стінкою і втирав кров з обличчя.
- Де вона?
- Де вона?
Це вискочив Зіггі.
- Де вони?
- Кажи, інакше я вб'ю тебе зараз же!
- Це останні дівчата, яких привезли!
- Як останні?
- Тиждень тому їх привезли, вони зараз на посиленому видобутку. Сьогодні господарі повинні привезти нових, але через тривогу не привезуть.
- Де Ягнятко?
- Де Оксанка?
- Я не знаю!
- Відчиняй усі камери.
- Добре, добре!
Почалася страшна хода. Чет і Зіггі забігали у камери, зривали жаб і бачили чужі обличчя та скалічені тіла.
- Чому вони всі скалічені! Навіщо різати їх наживо!
- Людина до всього звикає. Спочатку страх і відчай достатньо виробляються від жаби, але потім люди звикають. То приходиться катувати їх, різати на часті, аж поки вони не помруть. Інакше неможливо, був, кажуть, якийсь хлопець, якій міг удавати муки і так страждати, наче насправді, але це буває рідко, інших людей треба мучити.
- Сволота!
- Це господарі придумали, я лише виконавець!
- Це що таке?
Чет показав на великі металеві двері.
- А це холодильник. Тут лежать згарки.
- Хто?
- Людина не може продукувати страх і відчай довго. Місяць, найбільше півтора - і вона стає згарком. Тобто звикає до болю і вже нічого не боїться. Ріж її на шматки, а вона нічого не відчуває. Оце і називається згарок. То таких ми вбиваємо і кладемо в холодильник, на їжу ведмедям, в нас же великий штат, який треба годувати.
- Чому тільки жінки? Чому тут тільки жінки?
- Чоловіки не вигідні. Вони стають згарками набагато швидше, до того ж якість їх болю та відчаю гірша. Господарі привозять чоловіків тільки якщо не вдалося узяти жінок.
Чет приставив пістолет до лоба хлопця. Зробив це зненацька, так що у того аж оченята на лоб полізли.
- Дивись. В тебе є три секунди. Ти кажеш, де дівчата, - і залишаєшся живим. Або мовчиш і вмираєш.
Хлопець закрив очі і заплакав.
- Я не знаю. Не вбивайте, в мене дитина.
- Де наші дівчата!
- Я показав усіх, хто в фортеці.
Чет трохи ворухнув пальцем на пусковому гачку. Хлопець відкрив очі.
- Вони їдуть.
- Що?
- Господарі повертаються. Вбий мене, я не хочу бути живим, коли вони сюди прискочать.
- Ти вигадуєш.
- Вони їдуть!
- І що робити?
- Нічого! Вони читають думки, вони можуть літати, вбити на відстані, а також узяти людину в голову! Стріляй!
- Пішов ти!
Чет вдарив хлопця пістолетом в обличчя і заштовхав у камеру, яку зачинив на замок.
- Що далі, Чете?
- За мною!
Вони побігли до містка, що вів у фортецю.
- Рубай ціпки!
- Навіщо?
- Вони заскочать на місток і полетять униз! Давай.
Чет схопив сокиру ведмедя і почав рубати. Зіггі рубав на іншому боці.
- Давай скинемо ведмедів!
Вони довго тягнули за ноги величезні туші, потім скинули їх у провалля. Чет перевірив товщину ціпків.
- Ще трохи треба.
Підсік.
- На сопляку тримається! Побігли!
- Слухай, а, може, він брехав?
- Про що?
- Що вони їдуть?
- Зіггі, на небо подивись!
Вони подивилися разом і побачили, як на фортецю швидко суне якась чорна хмара, така зла та загрозлива, що від неї хотілося втікати якомога далі.
- Їдуть.
- Їдуть. Пішли!
Хлопці лягли у дворі, Чет тримав при собі автомат. Так, про всяк випадок.
- І ще. Можливо, вони дійсно можуть читати думки.
- Як це?
- Не важливо як. Треба тільки думати про щось добре. Тільки не про вбивство. Щоб вони не здогадалися. Ніякого вбивства у думках, щоб вони не відчули погрози.
- Добре.
- Почали.
Вони лежали на холодній бруківці, десь по коридорах фортеці розносилися стогони: то ходили звільнені жертви, які не знали, що робити далі. Хлопці думали кожний про свою. Зіггі бачив дикторку у чорному купальному костюмі, як вона лежала на пісочку, така гарненька, що аж серце починало тьохкати, як соловей. Чет бачив Ягнятко, що танцювала. Вона так любила танцювати, особливо, коли випивала, тоді її було не спинити, вона могла танцювати годинами, така маленька, прудка та весела. Чет любив на неї дивитися в такі моменти, бо ж гостро відчував, як кохає Ягнятко.
Коли повіяв сухий та злий вітер, потім почулися відгуки далекого грому, який стрімко наближався - і ось вже зашуміло, загуло, до фортеці неслась якась страшна та темна сила, яка примушувала хлопців ближче притискатися до бруківки і ще більше думати про коханих, щоб не злякатися і не панікувати. Чорнота і жах росли, робилися густими, наче кисіль. Швидко і непереможно, Зіггі тремтів і бачив груди дикторки, такі красиві, схожі на половинки дині сорту "Колгоспниця". Чет скрипів зубами, вчепився руками в автомат, аж побілів пальцями, бачив перед очами її рожеву п’яту, як він так любив цілувати і покусувати.
- Побігли!
Спочатку був гуркіт, який перервав цей вал темноти і жаху, що котився на фортецю зі страшною силою. Було чути якийсь страшне виття і ржання коней. Потім якісь глухі удари. Кілька секунд тиші - і тоді Чет скочив і крикнув. Вони побігли, побачили міст, що впав у провалля, трупи чаклунів і їх коней.
- Ось так. Це вам за всі муки, яких ви завдали!
Чет був упевнений, що ще в цьому житті людина отримує за все погане, що зробила. А те, що буде у вічному житті - то вже милосердя боже.
- Як ми звідси виберемося, Чете?
- Це вже не проблема. Зараз спитаємо у того негідника.
Вони узяли хлопця з камери. Той помітно здивувався, побачивши їх.
- Ви живі?
- Ми так, а ось твої хазяї ні!
- Господарі не можуть вмерти.
- Можуть, вони впали у провалля!
- Вони можуть знепритомніти, але вмерти вони не можуть.
- Там висота метрів п’ятдесят. Вони там усі кістки собі переламали.
- В них немає кісток.
- Не мели дурниць!
- Хлопці, давайте підемо туди. Їм треба заклеїти роти!
- Навіщо?
- Щоб вони не могли сказати заклинання!
- Що?
- Вони можуть вбити словом! Швидше!
- Що ти мелеш?
- Як туди злізти?
- Є ліфт!
Хлопець повів Чета та Зіггі коридорами в одну з башт. Там натиснув кнопку, якої не було видно, несподівано стіна роз'їхалась і з'явився ліфт. Зайшли всередину. Це був незвичайний ліфт. Повністю чорний, які і все у фортеці, з кнопками, стилізованими під людські черепи. Поїхали вниз, хлопець помітно нервував, Зіггі все згадував дикторку на пляжі, а Чет стискував автомат і був спокійний.
Приїхали, вийшли, побігли по дну провалля, засипаному кістками, звісно, людськими. Зіггі ледь не знудило від усього цього, а Чет ішов з автоматом навпереваги. Він вже був не тут, він вже думав, куди йти далі і де шукати Ягнятко.
- Ось, дивіться, вони дихають!
Хлопець почав рвати на собі сорочку, потім підбігав до господарів і зав'язував їм рота.
- А ви руки. Давайте, давайте! Ви ж бачити, вони живі!
Чаклуни дійсно були живі. Принаймні, дихали. А ще вони були не люди. Ось зараз і Чет і Зіггі це побачили. Здаля, може, вони б і зійшли за людей, а ось зараз було видно, що це якісь чудовиська з темно-зеленою шкірою у лусках, з трьома очима (ще один на лобі), маленьким ротом, в якому можна було побачити ряди дрібних і гострих зубів. Ще чотири пальці на кожній руці, пальці які закінчувалися гострими кігтями майже чорного кольору.
- Давайте, інакше вони вб'ють нас!
Скоро вони зв’язали руки чаклунам, заклеїли їм роти і стягли до купи. Їх було тільки двоє, а який жах вони наводили!
- Тепер їх треба переключити.
- Що зробити?
- Переключити, тобто позбавити їх чаклунської сили, інакше вони вб'ють нас.
- Та ні, ми вб'ємо їх. За муки сотень закатованих, невинних людей, прийміть смерть, яку вже давно заслужили.
- Їх...!
Хлопець не встиг договорити, а Чет вже дав чергу по чаклунам. Цілився у голови, думав рознести їх, як перестиглі кавуни. Але голови наче проковтнули кулі. Ось ще були невеличкі отвори, а ось вже їх немає. І чаклуни живі, дишуть, один навіть відкрив око на лобі.
- Що це таке!
- Я ж казав, їх не можна вбити.
- Як не можна?
- Ніяк не можна. Вони безсмертні.
- Такі тварі?
- Такі тварі.
Чет узяв ріжок з набоями, перевірив їх.
- Бойові.
- Може, треба заперти їх у найміцнішій камері, посадити на обличчя жаб і хай знають, що таке муки?
- Ні, не можна. Бо жаба може зірвати кляп, а тоді чаклуни зможуть говорити заклинання і помститься нам.
- А якщо зарити їх у землю, глибоко-глибоко?
- Мотузки на руках або кляп на роті згниють і чаклуни стануть вільними. Вони помстяться, і помста їх буде страшна.
- То що ж робити?
- Переключити їх.
- Як це можна зробити? Треба швидше покінчити з цим і йти шукати дівчат!
- Так, як можна переключити?
Хлопець замовк і подивився в бік. Чету не сподобався цей погляд.
- Що таке?
- Тільки не бийте мене.
- Якщо треба буде, то вдарю. Кажи.
- Щоб переключити, щоб розчаклунити хазяїв, їх треба виїбати.
- Що?
Це спитав Зіггі, а Чет вже звалив хлопця впевненим лівим аперкотом. У правій руці тримав автомат.
- Ідіот, не треба з нами шуткувати!
Хлопець лежав на землі і плювався кров'ю. Чет схопив його за волосся і підняв.
- Ти зрозумів?
- Мене ти можеш вбити. Але це єдиний вихід.
Чет вдарив його знову і знову підняв.
- Не мели дурниць!
- Вбий мене. Краще вмерти самому, аніж дочекатися помсти господарів.
- Чет, зачекай.
Зіггі вирішив побути хорошим слідчим. Дав хлопцю хустинку, щоб той витер кров, поплескав по плечу.
- Може, є ще якісь інші методи? Просто зрозумій, ми нормальні люди, ми не хочемо їбати якихось невідомих істот!
- Не я це придумав. Може, є і інші методи розчаклунки, але я їх не знаю.
- А про цей звідки довідався?
Чет швидко зазирнув в очі хлопця, щоб побачити, чи бреше той, чи ні. Чет бачив, як працюють слідчі, і намагався їх копіювати, щоб розколоти цього телепня. Але той спокійно тримав погляд.
- Чутки такі ходили. Може, і цей метод брехня, але про інші і чуток не ходило.
Один із чаклунів відкрив око і подивився. У цьому погляді було таке зло і така жага помсти, що Чет опустив кулак, яким збирався бити хлопця. Подивився на Зіггі.
- Що, Чете?
- Їх не можна залишати. Я сам не боюсь, я за дівчат боюсь.
- І що робити?
Чет посміхнувся. Він завжди вмів думати швидко. Нехай він був слабий в аналізі, нехай від довгого думання в нього боліла голова, але він вмів швидко знаходити вихід.
- Хай він їх розчаклує!
Чет схопив хлопця і радісно поплескав його по щоках.
- От ти зараз їх і виїбеш. Ми і так головну роботу зробили. Тобі десерт залишили.
Чет посміхнувся і моргнув Зіггі.
- Роззброїш своїх хазяїв.
- Я не можу.
Хлопець сказав це тихо, з уявним жалем, що він і не проти, але ж ну ніяк.
- Чого це ти можеш?
- Ось.
Хлопець зняв штани, потім труси і показав. Точніше не показав, бо там де повинен був бути статевий орган нічого не було. Шкіра і волосся.
- Що це в біса таке?
- Це вони. Вони стерли мій член, щоб у мене не було проблем з жінками. Боялися, що я закохаюсь в когось з сировини і нароблю дурниць.
- Як це вони змогли так зробити, що ані шраму?
- Змогли. Вони все можуть.
Око відкрив і другий чаклун.
- Не дивіться їм в очі, бо вони можуть наврочити.
- Одягни штани, горечко!
Чет був злий. Він би зараз почав лаятися та кричати, бити цього хлопця і цих чаклунів. Але нагадав собі, що Ягнятко десь у полоні, що треба все тут вирішити і йти шукати її. Він умовляв себе, що треба бути дорослим і спокійним. Але коли він подумав, що саме прийдеться робити, то почав лаятися і кричати. Чет був ще той гомофоб, можливо через багатолітні стосунки з правоохоронними органами. Шуткувати про підорів він полюбляв, але самих їх і на нюх не переварював. Колись робив тут один, Чет завжди дратувався в його присутності.
- Чете.
- Що?
- Нам нічого іншого не залишається.
- Що?
- Так треба, Чете.
- Та пішов ти! Я не підор!
- А вони ж не люди. Підор той, хто їбе чоловіка, а вони зовсім не люди. Якісь срані кажани.
- Я не хочу їбати кажанів!
- Кажана. Одного кажана, Чет. Одного ти, іншого - я. І ми підемо шукати дівчат.
- Та в мене не стане на цих потвор!
- Чет, ти бачиш їх очі.
- До речі, трахати їх треба саме в око.
- В око?
- Так, в те що на лобі.
- Це хіба називається "трахати"?
- Просто в них немає інших отворів.
- І сраки немає?
- Ні.
- Бачиш, Чете, не можна стати підором через те, що ти їбеш істоти, у яких навіть сраки немає.
- В око?
- В око.
- Тільки відвернися, скотино!
- Я одвернуся.
Хлопець став обличчям до стінки провалля і так залишився. Чет потяг свого чаклуна, Зіггі почав поратися на місці.
- Зіггі, в тебе немає запобіжників?
- Запобіжників?
- Бозна що можна підчепити у оці чаклуна.
- Ні, нема.
- Жаль.
Коли все закінчилося, чаклунам розв’язали роти. Ті стали кричати прокляття, бажали розірвати хлопців на тисячу шматків і таке інше, але нічого не відбувалося.
- Що, тварі! Доплигалися!
Хлопець бив їх по щоках. Чет узяв автомат і дав чергу по чаклунах. Ті задригалися і вмерли. Хлопці піднялися на ліфті догори. Там зробили місток через провалля, вийшли самі і вивели усіх калік. Потім підпалили фортецю, щоб знищити її назавжди. Повели людей.
- Інакше вони тут загинуть, Зіггі.
- Вони і там загинуть, Чет. Вони скалічені.
- Хай як буде, а ми свою справу зробимо.
По дорозі, вибитій копитами чаклунських коней, хлопці вийшли з лісу, залишили божевільних у полі, а самі пішли до дороги. Зупинили автобус і поїхали до Сум. Хлопець, який їм допомагав, казав, що йому треба в Конотоп, то поїхав в інший бік. По дорозі викликали міліцію і швидку, сказали, що, мабуть, масова втеча з психлікарні. Через годину були вже в Сумах, переповнені тривожних передчуттів.
Звісточка: Стегна лані, гладкі і нестерпні
Достигають вони у серпні
Звісточка: Ви весна
Ви квітучі сади
Сонця теплого промінь
Танув лід
Билось серце
Розливався кохання повінь
Звісточка: Вічність, простір і цілого світу money
Кинути хтів би під ноги коханій Оксані!