Блукаючі в темряві.
ЩОДЕННИК.
«О, если б в грудь мою проник,
Сизиф, твой дух, в работе смелый
Я б труд свершил рукой умелой
Искусство вечность, время миг »
Шарль Бодлер;.
Вступ.
Поль Верлен
«ПОСВЯЩЕНЬЕ»
«Ты знаешь, мудрецы с издавних пор мечтали
(Хотя задача их разрешена едва ли)
На языке небес прочесть судьбу людей
И связь у каждого найти с звездой своей,
Насмешки злобные в ответ им раздавались,
Хоть часто те смешны бывали, кто смеялись!..
Но тайна страшная пленила разум мой,
Я знаю, кто рожден под вещею звездой
Сатурна желтого, столь чтимого волхвами,
Тому Судьба грозит несчетными скорбями:
Смутится дух его тревожною мечтой,
Бессильный разум в нем замолкнет пред судьбой,
И ядовитою, горячею волною
Польется кровь его кипящею струею;
Тоскуя, отлетит на небо Идеал,
И повелит Судьба, чтоб вечно он страдал,
Чтоб даже умер он, терзаясь бесконечно
(Ведь можно допустить, что здесь ничто не вечно),
Тому влияньем чар от века предрекла,
Увы, всю жизнь Судьба, безжалостна и зла»
Вечір, сніг падає із подертих хмар. Сніжинки кружляють і танцюють на темно чорному небі. Десь там високо поміж шматочками буденності спить блідолиций місяць.
Вітер збирав в холодні обійми крихітні сніжинки і закидував у
шибки сірих будинків.
Мороз заплітав природі коси прикрашаючи
її вуха довгими сосульками.
Вулицями бігали діти і гавкали прив’язані пси. Не тому що були злі, а просто вони теж бажали свободи, холодної, без їди та води, але свободи, щоб на крилах своїх летіти поміж островами буденності.
Та їх ніхто ні куди не пускав….
«как хлопья инея как снежные морозы
Пленительны твои безжалостные грезы»;;
Сиджу в темному кріслі, закинувши ліву ногу за праву з якої впала капця на підлогу. В руці тримаю не допите біле вино і дивлюсь, як вогонь з’їдає вогкі березові дрова.
Один за одним, квадрат за квадратом із проїденого світу забігає перед очима, а там вир спогадів, відчуттів, відчаю, егоїзму… вони викидають снопики іскор таких червоно брунатних і коротко вічних…
Чому тепер і чому, ЧОМУ?
Та я не хочу – засміявся хлопчик на старій вербі.
Чому? – репетував мій брат – ми на раді старійшин обрали тебе своїм фараоном.
Мені це приємно чути – почав відгрібатись верболіз. – але я хочу і на далі залишатись вільним воїном…
Як це було давно. Дійсно я так і залишився вільним птахом із обрізаними крилами і хвостом.
Місяць виліз через темні хмари і сріблястим світилом впав на моє подвір’я де в кутку росла стара верба яка своїми грішними гілками
торкалась до грішної землі…
Хто я? ніхто…
Вітамін 21 століття, без якоїсь емульсії та «хімії». Просто химера яка з’явилась на границі ілюзій. Пам’ятай, що пам’ятати?
Я нічого вже не пам’ятаю. Просто не маю бажання пам’ятати, а може я чиясь видумка?????
Сиджу і думаю про минулі часи, про молодість...
як все промайнуло з надзвуковою швидкістю. Спомини, лише спомини, не мов сліди інею на померзлій траві, залишились у мене в душі...
був час коли я бажав досягти чогось у цьому житті. Та вийшло, як завжди проґавив той момент, а потім збагнув, що навіщо це мені. Дивно коли світ переламується навпіл і випадає через сито дробом 16. та потім звикаєш до цього головне самому не переламатися. Як давно я не бачив своїх рідних. Хочу в гори але стримують ті ж самі спомини. Вони приходять у чорній сутані, сідають біля мене і мовчать. Просто мовчать і це мовчання обпікає мене своїм холодом. А потім стає тихо, так тихо що ти чуєш як бігають аборигени на континенті, ти чуєш їх стукіт зубів, якими вони вгризаються в м'ясо, не твоє, ти далеко, ти сидиш і все, пливе перед твоїми очима дивним стриптизом від Дені Мур… а знаєш… зависає в повітрі, як і попередні запитання, слова, вони звисають з вікон, дверей, очей, думок… закрити повіки і рахувати слоненят…
дитинство, іронія… мого життя, в тому, що я не знаю як я жив, для чого і для кого… знаєш це ніби сповідь німоті, наче ти сидиш в сповідальні і викладаєш свої думки, і ти знаєш, що тебе при цьому не переб’ють, недотепним висловом, чи рухом, а навіть не засудять, ідеальна сповідь, але так не буває, за все потрібно платити – за думки, за слова, вказані і не вказані, за образи і мрії, за… щастя і любов… за все…
Знаєш таке відчуття, як порожнечі, слабкості, відчуваєш, що немає енергії для боротьби, просто хочеш закрити очі, і потонути в омріяних тенетах пісочних замків, лиш бігати, НІ ЛЕЖАТИ, і думати, що ти біжиш, а сам у траві ізумрудній, як кістки русалок відполіровані солоною водою, спати, і мріяти, як мале дитя, а хтось спитає: що робиш?
А ти не почуєш. Немає сил боротися за кожен ковток скрапленого повітря і шматки зубожілої, уявної свободи. У мене немає сил, щоб встати, підвести своє не порокам зношене тіло, і викинути його за вікно голодним сусідам, які так, і чекають свіжі помиї твого життя, щоб упитись, і упасти п’яними у базарні оргії. Іронічно, але я не маю сил, як не парадоксально звучить – жити, просто жити, я відчуваю, як моє тіло моль за молем розчиняється в мільярдах задушеного сьогодення.
За вікном, пропливають картинки із життя чужих не моїх думок, і виразів, я жив чужими життями, думав чужими думками, дихав чужими легенями, цілував не своїми вустами, і любив не своїм серцем. Допомагав прожити іншим, а сам так, і не жив, боячись, що не зможу прожити власне життя, але я, і не замітив, я його роздав, залишив собі крихту самотності, і жалю.
Прожив… так і не живши, хоча прочитавши мій щоденник, хтось вкаже « і він не жив?». Смішно, але насправді, не річ втому чи круто ти живеш чи наче сомнамбула, а те з ким ти живеш, і якщо ти живеш для себе, заради себе, і навіть якщо при цьому ти допомагаєш іншим жити то це тю-тю, а от якщо ти живеш просто, просто живеш, і радуєшся цьому то це тю! –Тю!
Зламався, впав на коліна, як Самсон, виявилося, що порожнечі у мене більше ніж повноти, і цю порожнечу самотності я так, і не зумів заповнити.
Я постарів на декілька тисячоліть, як не на більше, так, і хочеться розірвати очі, і випустити на волю стаю гірких сльозин, плакати, і нігтями драпати спотілі вікна за вікном.
А так все добре, не має сил, щоб здатися, і не має сил, щоб жити. Іронія нашого клітчастого сьогодення. Чи краще це назвати сліпотою, не вірою. Ми кажемо: « ми порожні, навіщо ми живемо?».
А дійсно для чого ми живемо на цьому світі? Можливо для того аби плодитись, спуститись на рівень тварин, приматів від яких буцімто ми походимо. Хіба я подібний до мавпи? ТАК! Якщо підійти до дзеркала і подивитись у вічі то скоріше не мавпу а сатану можна побачити. Дивно, ми були створені на подобу Божу, які духовні тези, але філософія сьогодення спрощується, до мастурбації, та педерастії.
О так! Так. Як не дивно, але хто ми? Ні ми не примати, навіщо так ображати тварин, вони цього не заслуговують. Ми навіть на тварин не потягнемо.
Але я вже старий щоб змінювати цей світ. Я не пророк, і не Нострадамус! Нічого не буду фантазувати. Не хочу. Не хочу!
Золотими хмарами, опадає небо на далекий горизонт. Червоніють краєвиди, вони немов мідяки, що колись були золотими дукатами, що викинув Юда на підлогу в храмі…
Вони стали червоні від Христової крові, від наших хтивих поглядів, від старості. Виникає бажання все кинути, огорнути в непрочитану газету, і дати комусь почитати.
Смішно.
Життя занадто складне щоб я міг його зрозуміти, а чи потрібно це? Ми бігаємо, боремось шукаючи істину, відповіді на вічні питання, забуваючи жити. Біжиш немов Форрест Гамп, біжиш, біжиш. Через деякий час, ти бачиш що світ біжить разом стобою і ти вже не сам! Тепер ти ПРОРОК! Як Лютер, Декарт, Дарвін, Маркс.
Дивно. В тебе ніколи не виникало бажання стати пророком? Біжиш, біжи, але коли ти вже прибіг, знайшов нарешті Прометея і він дав тобі в руки вогонь, який ти так прагнув знайти, а ти вже старий і немічний, сідаєш біля його ніг і ховаєш своє обличчя в пожовтілі як старі манускрипти долоні і плачеш, а вогонь падає в грязюку і затухає…
Приходить смерть і сідає біля тебе. Її золотисті шати світяться немов золоті монети, а довгі чорні коси підтримує саме небо. Ти чуєш її спів, він зачаровує, а потім вона запитує тебе чи жив ти? Чи відчув кохання, чи бачив перші кроки твого сина, чи чув ти як впереше промовила твоя донька – МАМА. Чи бачив ти світ? Чи бачив ти ті істини які шукав? На які прагнув віднайти відповідь.
Ти запитував що таке життя? І Прометей відповів, але чи ти жив? Ти запитував що таке істинне кохання і Прометей відповів. Та чи ти знаєш самк першого поцілунку, ніжного як роса, солодко як свіже молоко від корови що паслась на висоті 2000 метрів над рівнем моря. Ти питав що таке вічність, та чи ти бачив ту велич природи, що є вічна? Чи ти жив, кохав, чи ти брав участь в зйомках свого життя? Чи просто сидів і переглядав на ноотбуку готове кіно і то скорочено до 23мв, і чорно біле…
Ти плачеш бо маєш відповіді та немає кому їх давати, люди там, а ти тут…
Ми витрачаємо час на те щоб битись головою об свинцеву стіну, а часу на те щоб відкрити двері і вийти подихати свіжим повітрям в сад не маємо…як на все інше…
Але я вже не той, що колись. Я вже не читаю лекції і навіщо, що я маю? Десять хвилин життя і міліон годин лекцій які я прочитав. Екскурсовод який ніколи сам не був туристом…
Зламався, впав на коліна, як Самсон, виявилося, що порожнечі у мене більше ніж повноти, і цю порожнечу самотності я так, і не зумів заповнити.
Дивно чому я це говорю, коли стоїш біля дверей по той бік коридору, то починається паніка. Хоча хто знає що там, а може там нічого і не має, але не вірю в те, що я лише тіло, що нічого потім немає, бо не хочу я простот так зникнути! Не хочу, можливо це страх, страх смерті, але краще боятись і вірити в Рай чи пекло, ніж боятись що вічності не існує.
Слабість і спогади, ось що реальне. Я шукав істини, я бігав немов білка в колесі крутячи не своє колесо…
А я не знаю чи ще жива моя МАМА чи ні, правда я люблячий син?!
ПРАВДА?!!
Люблячий, люблячий, люблячий, люблячий, люблячий,
Частина перша.
Атілла.
«Вместе с запахом выжженных солнцем полей
Темной птицей в сердце входит новая осень
Ты плетешь свой венок из траурных лент
Из увядших цветов и почерневших колосьев
Но кто знает, чем обернутся
Холода и потери
Для того, кто умел верить
И кто знает, когда над водой
Взойдет голубая звезда
Для того, кто умел ждать…»
Fleur
Розділ 1.
- пан помер, помер бог пан.
Пила своїми не рівностями вгризалась в м’яке тіло вільхи яка плакала чорними шишками. Її холодне тіло вилітало дрібними ошурками на білий сніг, а сік стікав по корі липким дріб’язком.
Дерево похитувало головою і в безвиході ламало сірі гілки. Немов передвісник смерті пролетів чорний птах і дерево гепнулось в промерзлий сніг. Бах! І все гіганта немає.
Як легко знищити велетня, зруйнувати складне…
Стук, стук, стук. Сокира обрубує товсті руки, вони падають в сире повітря…
Просто стовбур і біля нього обрізки з рук – Бог помер! Помер…
І знову пила в’їдається в мертве тіло. Разом із батьком поскладували колоди на великі сани і попливли у глибокому снігові додому. Мороз по розкидував по снігові дивовижні пір’їни тоненьким шаром, вони виблискували під променями сонця і ніжно плакали коли корси наших саней налізали на них. Пір’їни розчавлювались, розпадались на менш досконале, красивіше, ми з простили красоту до шматочків білого снігу. Я немов старий індієць осідлав свого зимового катафалка, який нам мав допомоги прожити іще один день.
Дивно ми смертю інших продовжуємо своє буття, смерть породжує життя, чи можливо саме життя і створює смерть? Можливо смерть і життя одне цілого – буття в широку слові значення, дві протилежні речі одного пристрою … людини…
Зима розчинялась грудочками білого мармеладу на весняному тілі. Пахло підсніжниками та весняним дощами, в синьому небі літали чорні клапті подертих зимою граків та галок. Шпаки немов чорні месники інквізиції погойдуючись діловито виглядали на землі шкідників. Весна.
Все стікало каламутними потічками змиваючи відчуття холоду в придорожню канаву. В придорожнє життя п’яної людини, що тихо продовжувала жити в раю…
Ми сиділи тихим весняним вечором і бабка читала нам казки про драконів, хоробрих принців і принцес які від них завжди втікали до злих персонажів, а розумні принци йшли їх визволяти від полону. Деколи нам вдавалось підлеститись до бабки і вона нам розказувала тоді про голодомор…
Про жахливі часи війни…
Після отих
оповідань нам снились залізні дракони і смерть яка стареньким дідусем повзла по землі поглинаючи людські життя, що чорними нарцисами проростали на їхніх тілах.
Подеколи бабця прохапувалась у вісні із словами –Тату!, тату!
Все зруйновано і лише стара церква залишилась стояти. Хоча вона на той час вже не була церквою. А складом для колгоспної техніки та все одно чомусь залишилась немов великий хрест на кладовищі стертих війною будинках.
Люди як ті
мурахи повзали по руїнах вишукуючи сліди залишків їжі. Вони в подірявлених сорочках і тілах стояли і дивились на своє село. Що тепер воно? Що? Та ніхто не міг їх приголубити і заспокоїти. Боротьба, помста, біль, жадоба – це для них вже були пусті слова. Вони самі були пусткою, пусткою , пууууууууууууусткою…….
Вони нічого не прагнули, і нічого не просили. Життя для них перейшло в простір розбитих дзеркал де лише шматочки холоду, людського холоду!!!!!! Танцювали танго на краю прірви…
«- Я кладбище, чей сон луна давно забыла»;;;
- Тату! Тату!! – кричала поливаючи землю сльозами маленька дівчинка.
Вона бігла за посивілим чоловіком який від горя зігнувся аж до колін по частинкам битої цегли. Він гриз шматочок якогось пліснявого хліба.
Тату дай хліба!!!
Дівчинка не в силі
більше
бігти
впала
на
червону
руїну
. Старі очі дивились на сіру постань близької людини, останньої близької людини. Сльози текли по брудному обличчі і дівчинка маленькими кулачками розтирала їх, розтирала їх, розтирала їх…вона благала, просила…
Кров із колін потекла на землю і ніжно огорнула тіло дівчинки. Вона своїм теплом хотіла зігріти хоча б трошки мале дитинча…
Тато зупинився і в деяку мить на його очі налетіли дитячі сльози. Та хитнувши головою в бік знову побіг.
Він біг, біг, біг, поки не відчув, що маленькій дівчинці його не на здогнати. Сів , притулився спиною до зруйнованої пічки і плачучи почав вгризатись зубами в дитяче, плісняве тіло.
Він пам’ятає як фашисти
видирали йому зуби і потім в ясно забивали цвяхи…пам’ятає а перед очима маленьке тіло.
Слова не хочуть вилітати із рота і лише краплинами рубіна спадають на долівку…
Тату…
До нього долізла з пораненими ногами дівчинка. Він сидів і дивився в простір, а хліб лежав біля нього. Дівчинка вилізла таткові на коліна і скрутилась калачиком. Вона знайшла свого ТАТКА. Знайшла. Вона вже не плакала, вона заснула…
До нас часто приходив бабчин брат. Ми його дуже любили. Прийде такий старенький і сідий сяде на поріг і пригощає нас цукерками. У нього не було дітей і жив він самотнім на краю села. Дядько дуже любив сад і ми теж. Заліземо на його вишні і наче ті горобці ласуємо смачними плодами. А персики жовто гарячі, смакота!!!
Старі бабки розказують,
що в дядька була дочка та вона його чомусь не послухалась і він кинув в неї сокирою.
Дівчинка не відступилась і лезо глибоко влізло в голову відрубавши праве око разом із вухом.
Дядька тоді тягали по різних закладах і десь
через рік зовсім за нього забули…
Степанович після цього перестав бути схожий сам на себе, почав ходити до церкви, на могилі дочки поставив великий бетонний пам’ятник. Кожного вечору він приходив на кладовище, ставав на коліна і довго молився, молився, молився, а потім плакав…
Бабка розказувала, що дядько коли ще був малим то розстрілював радянських полонених. Поки він міг вбивати він жив. Німці сміялися дивлячись як він нажимав на курок.
Але я любив Степановича, незалежно від того що він колись робив, зробив, жив, я його любив таким яким він є тепер. У нього були такі лагідні сині очі.
Він багато чого навчив мене. Саме він вперше розказав про Ісуса і Бога. Він був дуже добрий і я не вірив, що він міг вбити свою дочку.
Моя старша сестра поїхала вчитись. Що вона там вчилась я не знаю.
Одного вечора я і брат грались в кімнаті.
Я був бобром, а він качкодзьобом. Ми сміялися і плавали по підлозі.
- А Віталія ким буде? – спитав мене брат. Так звали мою сестру що поїхала вчитись.
- А вона не є наша. – відповів я братові.
- А ну поть сюди! – голосно покликав мене батько.
Я підійшов і він боляче вдарив мене по обличчю. Було не стільки боляче як не зрозуміло за що? Я це ніколи не забуду, і коли він буде помирати до я не прийду до нього і не поцілую його. Я буду пам’ятати цей удар до смерті. Не думаю що я буду присутній на його похороні. Я втік в сад і виліз на стару вербу. Виліз високо як тільки міг. Я хотів долізти до неба, та закінчились гілки. Завтра піду в ліс і знайду найвище дерево і долізу хоча б до хмар. Сиджу в кошику, що я із братом сплили в самій гущі гілок і дивлюсь на зірки. Вони так високо і такі холодні. За що вони подобаються людям? За що? я не плакав, не було за що. Він не є настільки сильний щоб заставити мене плакати навіть як би і помер то я б не заплакав. Мені було важко. Чому мене треба бити і при тому, що я вказав правду. Ми грались і якщо її не було біля нас то як вона може бути наша?
Телячі ніжності.
Під вербу прийшла моя сестра і брат.
Наша сім’я була велика: двоє дочок і двоє синів.
В той час було модно заводити багато дітей не думаючи про їх майбутнє. А навіщо думати? Виростуть і самі за себе подумають.
Вони принесли мені тістечка, що спекла Мама. Та я ходів щоб прийшла мама. Та вона не прийшла.
Я прокинувся рано вранці коли сонце лише починало прокидатись. Його ніжно-жовте проміння пройшлося по моєму сонному обличчю.
Та що ж дитинство на те воно і дитинство. Бабчин батько спати не міг лягти без того щоб не побити дітей.
Це мабуть один із проявів батьківської любові.
Так треба…
Одвічні сторінки не прочитаних шкільних творів. Казок, байок та переказів.
«Давным-давно, в королевстве, называемом Делейн, жил король, и было у него два сына. Делейн был очень древним королевством, и там правили сотни королей, а может, и тысячи; самых ранних из них не могли припомнить даже историки.»
THE EYES OF THE DRAGON
Стівен Кінг.
«Тихий вечір прийшов до нас торкнувшись ніжною прохолодою обличчя. Давид не міг заснути, щось не давало йому спокою, чи то думки про те як йдуть справи на далекому фронті, чи просто…
Важко роздумуючи він піднявся на дах своєї царської палати. Він ходив і думав про вічність, про життя, кого поставити після себе на престол. Він гублявся в думках, він так багато бажав зробити за своє життя, якщо буде звісно на те Божа воля…
Перед його поглядом розкинулось Боже місто. Велич та розкіш панувала в оливковому краї, де дітлахи бігали по вулицях, а сонце пробите мечем падало в гарячі, жовті піски. Вітер шептав товстими губами, і перебирав пальцями його волосся. Він слухав вітер, він слухав пустельний голос, який розповідав про казкові сади Едему. Рожева кров розтікалась по небові, поміж свинцевих хмар, фарбуючи постаті людей в бронзовий колір. Душно. Повітря наповнене піском та миртовими ароматами підлітав на дах жовтими трояндами, сідав біля ніг Давидових і починав грати на маленькій сопілці, дивні мелодії, яки обнімали тіло великими синіми крилами і підносили високо в небо поміж багряні хмари, над зеленими лиманами та пістрявими занавісками на базарній площі.
Час висипався з пісочних часів. Висипався, висипався…
Підійшовши до південної сторони Давид побачив молодицю, яка купалась в подвір’ї свого будинку бід старою оливкою, що своїми гілками вилазила на вулицю, через високий паркан. Вона вельми була принадна – широкі стегна, погойдувались в такт із золотистими персами, що вже налились соком. Зірви оті плоди, вони дозріли. Давид закрив очі, але не пройшло й хвилини як знову їх відкрив, занадто красивою була ота молодиця. Не гоже це. Думав Давид. Та її тіло було таке п’янке, як його найсолодші вина. Він відчув потяг, який ще ніколи не відчував.
Хто та молодиця? Хто? Потрібно буде завтра взнати. Молодиця вдяглась і зайшла в будинок, а Давид продовжував дивитись на її подвір’я. Зорі з’явились на чорному небові, і стало холодно на дахові, вкутавшись в багряницю, Давид стояв і думав.
Не вже він закохався, не вже, він знайшов нарешті, оту єдину, яку так довго шукав? Провидіння, чи ні?
Що спонукало його піднятись на дах якраз тоді коли ота загадкова молодиця купалась?
Закінчилась ніч, і наступив день, сухий вітер, залітав через вікна в палату і приносив із собою, жовтий пісок, та неймовірну, спеку. Давид сидів в себе в платі і думав про вчорашнє видіння, її тіло якраз в таку спеку принесло б йому трохи прохолоди.
До нього приходили вельможі та не міг вирішити він ніяке питання.
- що стобою о мій цар?
- не знаю Раіб, ніби в голові все перемішалось, не можу думати.
- можливо вам потрібно відпочити? Набратись сил
- як там наше військо?
- Йоаб майже дійшов до Рааба. Найбільшого амоннійського міста.
- це добре, кожна перемога підносить нашого Бога над невірними і надає сили нашій державі.
- це так, істину говориш о мій царю, дозволь тепер мені відлучитись?
- йди мій вірний друже, йди і прикрий за собою двері, бо цей пісок, що приносить вітер засипає мої килими і моє тіло…
Образи, вимисли та мрії ятрили душу його, а пісок тонким шаром засипав все навколо, навіть самого Давида. Він задзвонив в маленький срібний дзвоник і в палату ввійшли слуги.
І наказав він слугам щоб взнали хто живе в домі, де в подвір’ю росте велика маслина, що своїми гілками перелізає через паркан на дорогу, і не дає людям нормально пройти, а дітлахам робить в день прохолоду своєю тінню.
Слуги прийшли і розповіли, що в тому домі живе чарівна молодиця ( про те що вона була чарівна Давид і сам з нам), на ймення Бетсаба, що була дочкою старого Елїяма, а жінкою Гетійця Урії – Давидового воїна.
І зажурився Давид, задумався…
Тепер він знав хто викрав його спокій, хто запалив вогонь його світильника, а що далі?
Взяти її, полонити, а чи ляже вона з ним? Чи ляже? Бо не тіло лише жадаю, а і її душу!
Її!
Кидаю чашу вина в стіну, велика червона пляма розтікається по стіні! Кричу від досади і перекидую бенкетний стіл.
Заморські фрукти, та виноград падають на підлогу. Ягоди, наповнені соком немов рожеві перли розбіглись по палаті. Вони тріскались перетворюючись на просту калюжу фарби під царськими ногами! Що мені робити!
Дивно. Це все вітер який зачарував мене. Він заплутав мої думки. Викинув мене на ті жовті піски, голим лежати під спекотнім сонцем, щоб грифи шматували своїми кігтями його тіло.
Поливаючи землю червоною кров’ю. Візьму до рук я свого меча і виріжу я всіх. Всіх отих хто не дає мені жити на цьому світові. Кров’ю напою я землю, і каміння пофарбую в червоний колір.
Ні! Що це на мене прийшло! Я ж не молодик! В мене багато наложниць і ще більше жінок! Заспокойся.
Ні!
Беру в руки бронзовий меч і б’ю ним по стінах, по килимах, трощачи і розбиваючи все в кімнаті!
Вб’ю!
А пісок і далі сипався часом на підлогу.
Все виріжу! Цей проклятий пісок затуманив мені розум, не відаю що творю, але творю…»
Розділ 2.
«Ты первый раз целуешь грязь
Зависая на ветру
Ты готовишься упасть
Набирая высоту за высотою высоту.»
Агата Кристи - Грязь.
Дивно коли світ переламується і висипається через сито дробом номер 16. увертюри, завертюри. Кінець
Дивишся на світ зачарованими оченятами, перебираєш кожну зернину, тримаєш в руках немов самоцвіти, топази і дивишся як сонячні промені переламуються, змінюють барву на гранях сьогодення, виблискують горошини світа в твоїх малих руках, і ти навіть не задумовуєшся чому вони потім перестають виблискувати, манити тебе своїми барвами, чому вони мутніють, втрачають дорогоцінність? Чому?
Так протікало наше життя . ми дорослішали і відлітали все далі і далі брат лишив собі довгі патла і Велику срібну сережку вставив собі в ліве вухо. Бабчин брат купив йому чорні кожані штани. Ото було свято. ми тоді забігли в сусіднє село і сіли біля церкви я просив гроші, а брат теліпався в судомах на землі.
ХТОСЬ КИДАВ ГРОШІ , А хтось посилав нас до ХУАНА. Та нам було пофік нам потрібні були гроші і ми їх назбирали. Тоді ми на старому кладовищі напились до чортиків самою дешевою горілкою (самогон).
Ранком ми уже стояли в кутку. Нас наказали за те що не прийшли вчасно додому.
Навіщо вони наказують нас? Вони думають, що тим самим нас виправлять? Це так само наївно як в пустому конверті шукати стару листівку, чи світлину.
Ставиш на сковорідку стару платівку і чекаєш поки із неї не вилетить пташка.
сир!!!
та лише плавлена пластмаса і тоді на тебе нападає апатія і ти уявляєш себе шматочком пластиліну не вдало зліпленого в людину. Ти розбиваєш своє серце із фаянсу і розливаєш на підлогу оливкову олію. Береш в руки старе, тупе лезо для гоління і проводиш ним лінію по венах на зап’ястку. Ти чуєш як лезо із скрипотом шкрябає шкіру, шкрябає, як Шкіра стає рожевою і видно маленькі порізи немов хтось червоним чорнилом провів пунктирну лінію. Ти починаєш відчувати біль, життя, таким, яким воно є насправді – біль. Лезо прогинається по довжині і вібрує, ти сильніше вдавлюєш його в тіло, в шкіру в себе. За третім разом відкриваються вени і темно матова рідина у вигляді твоєї крові витікає із порізів кривими лініями життя і смерті. Ти продовжуєш шматувати своє тіло, кров тече, стікає і параоксамитними смолами покриває дешевий лінолеум. Ти бачив як вікна стікають тобі в долоні силікатним клеєм і запах печеного оселедцю із газовки, де грає твоя улюблена платівка. вона дихає словами Висоцького:
« Сыт я по горло, до подборотка –
Даже от песен стал уставать, -
Лечь бы на дно, как подводная лодка,
Чтоб не могли запеленговать!»;;;;????
Спів тебе заколисую, і ти впадаєш в солодку меланхолію, де нема болі, ти відчуваєш, як тепло пробігає по руці і через порізи вилітає білими голубками із червоними цяточками на грудях в небо, ти намагаєшся їх зловити руками, кружляєш разом з ними в небі поміж хмар, високо, високо і губами цілуєш смерть. Її губи найсолодші на світі це немов хурма в медові. Смакота і ніжність піднімають твоє тіло на руки і несуть в королівство Оз, а голубки співають тобі пісні…
А просто потрібно так зробити, щоб нам було краще вдома чим на цвинтарі. Щоб ми тяглись до живих, а не до мертвих.
- Здоров – почухав мене по голові дядя Саша.
Він досить часто приходив до нас в гості. Останнім часом він дуже сильно посварився із своєю старенькою мамою.
Він сів за стіл і заговорив із батьком за роботу.
- цього літка я їду відпочивати в Туреччину.
- як? А гроші? – спитала його моя мама.
- а що гроші? Вони то є, а то їх не має, а здоров’я потрібно берегти.
- Щира правда.
- А що ваші хлопці стоять в кутку?
- Як ранком вчора пішли з дому та лише сьогодні ранком прийшли.
- Та вони у вас досить великі. Дорослі привикли дітей рахувати за приватну власність. А вони такі ж саме люди як і ми, менші , але може і розумніші за нас. Дорослі рахуються лише із собі подібними. Дорослі не просять дозволу, щоб піти у хлів і заховати водку, а потім стихаря напитись. Хіба дорослі просять дозволу піти в бар? Хіба не потрібно і в дітей спитати дозволу? Навіщо!! Дитина це теж саме що і авто. Дорога іграшка на яку через певний час на срати. – синку можна я розкричусь на бабку? Ні ви навіть і не подумали запитати.
Розділ 3.
На дворі було тепло. Люди порались на нивах і в садах. Садили картоплю, буряки, квасоля. Теплий весняний вітер розвівав кучері деревам. Верба цвіла кидаючи жовті перли на землю,
а
стара
жінка
йшла.
Вона
думала,
що
знайде
маленького
Сашика
Років…
,
а знайшла…
що знайшла? але якщо поле не прибирати, та не поливати, то і врожаю не буде, але ми так часто забуваємо про догляд своїх полів, що заростають вони бур’янами і старими, чужими речами перетворюючись на великий мусорник, наш мусорник. Що шукаєш о людино? Себе шукаю, о мій пан, та подивись в дзеркало і побачиш, дякую мій пан, та я сліпий…
????????????????????
Синички щеботіли і об’їдали сало яке на вишню почепив дядя Саша.
- так ще трохи – говорив батько вдаряючи по свіжо вбитому колові який колись був буком.
Він під важким ударом просувався, впивався своїм загостреним тілом в розіпрілу землю.
- Отак – притупуючи ногами біля кола говорив батько. – кулько ще там лишилось?
Ще трохи – промовив дядя Саша.
Трохи зусиль і ми вб’ємо цвях в груди матері землі яка нас породила, о давайте разом кричати аллилуя, та молитись Богу після того як вб’ємо своїх рідних загостреним сьогоденням…
«Бетсаба, Бетсаба, Бетсаба! Ні! Покиньте мене злі демони аваддона! Покиньте! Хоча, що таке демони? обнімаю руками голову, вином заливаю душу, та не п’яніє вона.
Думки, думки, думки. Зустрілись думки із Бетсабою в голові Давидовій і почався апокаліпсис. Думки про Бетсабу одягались в дорогі персидські шати і приходили єгипетським жрицями ізіди, сідали біля його ніг пестили його тіло, лоскотали своїми язиками, торкались його губ своїми принадами, та цілували його принади, і були ті поцілунки вельми приємні та душа ридала, наповнюючись кров’ю, та жадобою!
Думки, образи! Вони не давали спокою Давиду. Він пив вино та не було воно п’янке, він їв плоди, та не були солодкими вони, він слухав музику, та не приносила вона йому насолоди, він спав та сон не приходив до нього.
Лише видіння про неї! Лише грішні образи голим станом катували його свідомість. Слуги принесли страву, та посеред зелені лежали її соковиті перси, свіжо зрізані, з них ще не пропала рожева барва та смугастий відтінок. Руками взяв оті перси, що стікали кров’ю і кинув їх у вогонь! Геть Сатана! Геть від мене!
Він наливав вино в чашу та лише джерельна вода те купалась вона Текла до келиху. Він йде до опочивальні і відчуває на простирадлах її запах. Він пестить килим, так ніби то була жінка. А відкриє очі – марева немає, і так завжди, вона приходить дивною богинею, а зникає осипаючись в його руках букетом білих троянд.
Проходив день, за днем. Руки вже перестали слухатись Давида. Серце казало «привиди, привиди!», а розум говорив – «гріх, гріх». Та серце перемогло, і наказав наступного дня Давид своїм слугам привести до нього жінку Гетійця Урії, а якщо не захоче по волі вона йти то силою, наче злочинця нехай вони її примусять!!!
А потім, що він скаже їй, ходи до мене в ліжко? Чи ні! Ні! Ні! Вона сиділа і пряла вовну, коли завітали гості в її оселю. Спогади як ті нитки сплітались в густе мереживо що зветься любов.
- чим можу прислужити невідомим гостям? – лагідно запитала вона людей.
- о пані, ми лише слуги нашого господаря, прийшли до тебе його веління.
- Он як – задумалась Бетсабі. – скуштуйте мого вина мій чоловік сам посадив лозу і цього літка це перший її врожай.
Дякуємо вельми – вклонившись відповів один із слуг. – та чи не могли б ми сісти.
- о, звісно – і показуючи на лавку додала – ось сідайте.
- дякуємо.
Вона мовчала і мовчали слуги п’ючи вино.
- наш господар як сонце ясний! Наш Цар і повелитель Божий помазаник Давид передає тобі великий уклін та вітання та просить, щоб прийшла ти вечерком до нього.
- немов молоко течуть твої слова із вуст, та гірчать вони.
- вони солодкі о моя пані, ви в не чистий келих їх налили, візьміть інший келих великий і красивий перед яким всі вороги вклоняються та з якого сам Господь Наш п’є вино.
- та все одно воно гірчить – провадила своє молодиця – мабуть сльози попали до келехи…
- то сльози добре бо від радості вони.
- але сльози можуть бути і від жалю…
- випивши вина з до дна то пройде той жаль і залишиться лише радість та божа благодать у вашім серці.
- мені потрібно подумати.
- звісно, ми зачекаємо, ми слуги завжди терплячі.
Терплячі, терплячі. Переслідували їхні слова. Що робити? Боже молюсь я тобі не в перше, будь ласка наверни мої ноги на стежку по якій мені буде краще ступати, яка до тебе веде. Я кохаю свого чоловіка, він не мов вода без якої людина помирає посеред пісків. Але і Давида я кохаю. Він на коні в’їжджає в місто і вітер розвіває його волосся чорними хвилями. Вони немов пшеничне поле, дихає, живе своїм життям. Вона мріяла про нього, думала про нього і ось день прийшов, але не має сил на вибір – він чи він. Любі мені вони обоє, та відчуває серце, що один із них загине, але хто. Як би тепер прийшла смерть, сіла біля неї, і запитала – кого хочеш, щоб я забрала – Давида чи Урію?
Не знаю, не знаю…
- О, Боже, підкажи, підкажи, підкажи бо не знає серце кого любить, бо не знає розум, що робить – шепотіли її солодкі вуста.
Вуста, солодкі як мед а ще солодші слова які промовляють вони.
Вечір йшов Ізраїлем, запалюючи світильники в будівлях, десь далеко проносився крик ібіса, а десь спів соловейка. Він ступав своїми сандалями по припорошених вулицях Божого міста, та чи надовго воно Боже. І навіщо Йому місто як вся земля і небо належить Йому. Вечір зазирав до кожної оселі кидаю жмені темряви і сну. Які не мов краплини живого срібла розбігались по кімнатах…
Бог мовчав і не давав відповіді на одне її питання. Чим більше ми просимо тим менше дістаємо, а чи відаємо ми щось, дійсно щось… »
Розділ 4.
«Хочется в теплую кровать, хочется жить, а не ждать.
Люди, пустите ночевать»;;;;;
Тобі ніколи не хотілось послати всіх на ХХХ? А мені так і не раз. Та знаєш нічого від того не міняється. Приходять інші, інших ти потім теж посилаєш, але повертаються ті яких ти посилав торік, а потім ти розумієш що світ це велике замкнене, коло, а ще потім тебе самого послали на ХХХ і ти побачив як тяжко і далеко потрібно йти…
Примарне сонце світило у кімнаті зависаючи на металічному ланцюжку.
світло падало на стіл скуйовджуючи похмурі обличчя сидячих.
Він курив, а вона сиділа і ковтала гіркі сльози.
- Навіщо ти прийшла до мене? – запитав він її – що ти тут шукаєш? Я тобі скажу чому ти прийшла! Тобі потрібні гроші, а я тобі їх не дам!!!!
І він із силою потушив сигарку в кришталеву попільницю.
- Він хворий – тихо промовила вона - він твій тато…
- Ні ***! – витягуючи нову сигарку промовив він. – він мій батько. Я не допоможу! Добре що він не був батьком коли мені було потрібно, а тепер до ****и!!!
Вогонь спалахував і виривав його молоде обличчя із темряви. Його очі дивились із сажню і злобою і трохи десь там глибоко проблискувало співчуття, але любові там не було.
- менше пити треба…
- він уже не п’є.
- від коли?
- Від учора.
Він із сміхом вдихнув кубики диму.
- не сміши мої носки, він і не п’є? це наче сатана який роздає біблію біля церкви.
- Не будь таким! – промовила стара.
- Не будь!! - закричав схоплюючись дядя Саша - ти говориш не будь!! А коли він заставляв мене пити вино доки я не виблюю!!! Тоді ти не казала не будь такий!!!!
- Прощай…
- Я не Христос!!!!! Забагато за своє життя на прощав що можна і позлопам’ятати.
Саша ходив по кімнаті, а світло танцювало на його чорній сорочці. Вона сиділа і слідкувала за його тінню слабким поглядом. Їй було важко сюди приходити, прийти, просити. Просити там де ніколи нічого не давала.
- чому ти не пішла до них? Запитав дядя Саша. – вони теж мають звідки дати.
Вона мовчала і лише брунатні ріки текли із очей по обличчю. Вона хотіла, щось відповісти та сльози не дали їй це зробити і вона мало не подавилась своїми словами.
- на випий. – промовив він ставлячи перед старою стакан із свіжою водою.
Вона старечими руками обійняла стакан і великими ковтками осушила його вміст.
Він чув, як вода текла по її стравоходу у низ наповнюючи її сухе тіло вологою. Вона плакала і погляд дивився у низ на її вуста. Як завжди у тих самих стареньких і порваних черевиках. Як завжди нові собі не купила. Занадто кусюча реальність. Що вона тут хотіла знайти? Співчуття? Ласки? Допомоги? Ні! Вона помилилась. Він її остання надія. Останній міраж на зелений оазис посеред пустелі.
- пробач – тихо заговорила вона – що я могла зробити?
- любити! – голосно закричав він б’ючи кулаком по столові – мені більшого від тебе тоді не було потрібно, хоч крихти любові, таку хоча б як цей недопалок, але ти не дала. Я для тебе був прислугою « моя няня». Мені не потрібно було іншого. Я тебе тоді ще любив! Я хотів тоді лише материнської ласки, а дістав що!? Що дістав!? Ні ***!!!
Він підійшов до неї і подивився в її очі.
- одне ти мене навчила – заговорив він дивлячись їй в обличчя – це виживати! Хочеш мати – зароби! Твої слова! Не так?!
- Мої, але чи пам’ятаєш ти свої слова? Тепер мовчиш ти, але пригадай скільки болі ти приносив мені коли втікав із дому.
- А ти зате ніколи не задумовувалась чому я тікаю! Я тікав! Я крав! Але ти радувалась що у мене є свої гроші. Що мовчиш тепер не кажеш чому я мовчав! А ти радувалась бо було в кого позичити гроші на їжу, щоб потім п’яний «батько» все поїдав і залишив порожній стіл! Так чи ти те пам’ятаєш! І не потРІБНО МЕНІ ДОПІКАТИ МОЇМИ ПРОБЛЕМАМИ! Бо ти живилась моїм трупом!
Вони мовчали обоє ,дивлячись в простір. Він курив і руки його тремтіли. Дим виривався високо до стелі, але падав сірими ангелами на підлогу. Вся підлога була в їх трупах і крові. Світ закінчується тоді коли починають втілюватись в життя спогади.
- я все б тобі пробачив, та я незабуду тих слів що ти промовила мені: « диявол!»
- але ти, що тоді наробив? Пам’ятаєш?
- Пам’ятаю, відкрив вікно і побачив що моя мама не в рожевому платі, із білими ромашками, а істеричка яка за те що її трахають готова закрити очі на все, на все! Навіть принести на алтарь як Авраам свого сина! А навіщо їй син якщо легко зробити нового!
- Не , не , смій так говорити!
- Дійсно ти ж все таки м-А-М-А – він розтягував кожне слово.
Вікна були затягнуті товстими занавісками і здавалось, що за вікном ніч. На дворі був день…
- лише ти все тоді видумав?
- але ти нічого не зрозуміла. Ти навіть не задумалась що то може бути правдою! Ти повірила не СИНУ? То чому тоді ти прийшла до ДЯВОЛА? Чи ти думала я забуду твої слова? О, радуйся мати диявола бо вічні твої слова!
Він сміявся і підвівся на ноги, лагідно подивився на неї і додав.
- але знаєш, я навіть тепер тобі б все простив, лише промов єдине слово – він замовк і їх очі зустрілись – я люблю тебе…
Вони дивились один на одного. Зозуля сонно вилізлі із годинника і сповістила всіх що наступила одні година дня.
- а втім… - заговорив Саша і різко схопив стілець на якому не давно сидів і кинув ним в стіну, де висіла годинка.
Стілець розлетівся на друзки, а годинник, впав на підлогу, дверці відкрились і звідти вилізла поламана зозуля – ку, ку, ку-ку-ку..кууууууууууууууу….
- ти хочеш щоб я дав тобі гроші, а пам’ятаєш як я просив купити мені кеди? Пам’ятаєш відповідь? – говорив дядя Саша. – треба тобі то зароби собі. Я це не забуду, і те як я ниву копав за один рубель, і дошки складав у школі за гроші у вісім років. Я багато чого не забуду. Ти прийшла за співчуттям, та не знаю, не знаю що ти тут знайдеш. Тут порожнеча! - Він кричав і махав руками, а потім втомлено сів на підлогу біля розбитого годинника і ніжно почав гладити зозулю, яка продовжувала кукати: ку-ку-ку....
Все міняється, як і природа. За весною приходить літо і за літом йде осінь із зимою. Жовті хмари і сірий сніг на голові. Чому лише її винити у всьому, чому? та він вийшов з кімнати. Залишив її саму сидіти у кімнаті.
На одинці
Із своїми
Думками.
Рукавами
Словами
Ми.
Вона вийшла і сіла на сходи. Її погляд мандрував в далеких країнах, де так добре жити, і не потрібно думати, думати!!! Думати!!! Голова!!! Болить від тих його слів, ножів, порізів!!!! Думати!!! Вона обнімає голову руками і в дикій істериці ридає, сміється, кричить!!!! На неї дивляться прохожі, і похитавши головою відходять. Любити, любити, а що то таке, хто її любив, хто? Можливо і вона бажала любові, бути любимою…. Хто!!!!! ОООООООООООООООООООООООООО!!!!!
Як мало подеколи потрібно людині та їй важко про те говорити…
Ку-ку-ку…
Він ридав і сльози стікали по його обвітреному обличчю…
Ку-ку-ку…
Скільки мені зозулько накуєш років життя? Скільки?
А можеш накувати любові?
Хтось каже що щастя це головне, але любов, любов…
«І прийшла вона до нього у всій своїй красі, і воля покинула Царя і став він рабом Бетсаби а вона його Царем. Вона наказувала а він виконував. Він пригорнув її до себе. Та зазирнувши у її вічі Давид побачив рай. І говорить вона Царю: - « сьогодні я принесла безкровну жертву, я сповнила обіцянки перед Нашим Богом, постели свою постелю, Єгипетськими килимами, та Бабалонськими шовками, запавши в почивальню, дорогими маслами з Лівії та Фінікії, розлий мирр на моє тіло і пригорнись до мене як Мойсей увірував в Бога.» її слова як мед звучали в його вухах. Він з кинув з неї одяг і побачив землю обітовану, яку так прагнув віднайти. Її перси як два плоди на Божому дереві, налились солодким вином, а п’янкі вуста як фіги солодкі на смак, притягували Давида до себе. Її смугляве тіло осмалене сонцем, пекло його пальці. Своїми вустами він торкався її найпотаємніших місць, а вона як виноградна лоза обплела його тіло. О яка ж вона принадна і прутка в ліжку немов дика сарна. Він літав в небі, і була вона його крилами він плавам по річці і була вона його човном, він вбивав своїх ворогів, і була вона його списом, він цілував її, він цілував дві половинки гранатового яблука, і пив вино та мирр з її молодого тіла.
О твої перси прекрасні як близнятка в газелі, що мирно пасуться між білими та жовтими ліліями, о ти моя люба як кедр величава, як єгипетська кобилиця, дозволь увійти у твої райські ворота…
Сісти біля тебе і бенкетувати разом з тобою, о моя богине, стань моїм вівтарем і я принесу себе тобі в жертву.»
Розділ 5.
«куда ни втисну душу,
Куда себя не дену,
За мною пес – судьба моя,
Беспомощна, больна,-
Я гнал ее каменьями, но жмется
Пес к колену –
Глядит, глаза навыкате,
И с языка – слюна»;;;;;;
Атілла зібрав свою рок групу яка мала співати важкий рок.
- Атілла ти перший сатаніст який поклоняється Ісусу.
- Ти сам був би такий якби тебе розіп’яли на голгофі – відповів він мені, а його погляд очей кудись блукав.
- Ти чув що помер дяді Саші батько від запалення.
- Чув і що.
- А то що дядя Саша знав, що він захворів і грошей їм не дав на ліки?
- Брехня! Дядя Саша і мухи не о бідить! Це все старі баби говорять, а ти розвісивши вуха слухаєш.
- А чому він на похорони не приїхав?
- А ти думаєш так легко із Туреччини приїхати на Україну?
- Не знаю.
- Отож бо коли ти не все знаєш то і не суди. Можливо і не дав грошей. Можливо він і міг би приїхати та не захотів, але хто ми йому?
- Судді чи палачі? Хто дав нам дозвіл судити інших? Хто?
- Ти правий.
І ми випили знову пиво. Атілла писав слова і співав, а я грав на бас-гітарі і писав музику. Ще ми взяли до себе Барабаша, щоб грав на барабанах. На дворі був 2000 рік. Мали зупинитись комп’ютери, попадати літаки, сатана мав ходити із печаткою, і гори розпастися. Та нічого такого не сталося. Брату було вже 20 років і він був уже другокурсником хімфаку, а я ще ходив у школу.
На його 20 річчя я приїхав в Ужгород і ми справили п’янку в кактусі. Там нам і впала ідея відновити свою рок-групу.
- Але не фолк – зарепетував я. з дитинства не люблю український фолкльор. Такий я був не правильний націоналіст.
- Я і сам фолк не хочу – заговорив Атілла – давай щось співати подібне до «вампірів», чи lacrimosa
- та з нашим складом ми ні те ні інше не потягнемо.
- ну а ми розширимо свій склад.
- а як назвемо?
- Щось по латині.
- а що саме? – п’ючи наступне пиво запитав я брата.
- moesta et eterrabunda.
- щось не дуже звучить, а що означає?
- «грустные и неприкаянные».
- мені пофік.
- давай тоді так назвемо наш перший альбом, а назву групи придумаємо потім.
- За нас дурних і злих братів.
І ми напились . ми найшли нашого Барабашу і двох нових гітаристів. Ключа, що дійсно був спиною подібний на ключа і Буратіно. Буратіно говорив суто на російській мові, але класно грав на гітарі. Як важко мені було накорявити перші ноти нашої пісні. То раз ми її хотіли назвати мерці і храм, але потім ідея вирвалась поносом. Я захворів на дизентерію. ? наша група духовно мене підтримувала.
«Lex Dura» - так назвали ми свою групу, що типу означало – дурний закон. Ми не були сатаністами. Аттіла казав що за поругу Христа нам голови повідриває.
- Слухайте – заговорив Аттіла – це я, написав на Фламусову музику.
Фламус – кликуха у мене з’явилась не давно. Потім колись я вам про неї розкажу.
Слепые монахи звонят в колокола
В ночь, роняя звезды, словно паладин небес
В душе зажглась, беззуба немота
И жизнь чернеет, словно старый бес.
И в пустоте молитв – ходов – гробов
Я падший ангел курю и пью свою свободу
На камнях средь мертвецов, седых крестов
Я пустота, я раб, покинувший работу.
Припев:
А Кресты, словно кривые зеркала
Обвисают с крюк до потолка
И Белые чернеют в глаз облака
И падают – стук!
За дверью толпааааа!!!
Нет! Да! конец и крылья как два куска
Свисают, и кров кипит как в казане
Холодные сердца людей, как и пески
А жизнь крестом стекает По-рукаве.
Как миг прекрасен и далек твой взгляд
Твои глаза в моем бокале
Пють белое вино – одвечный яд
А ты убит, лежишь в гробе-метале
Припев:
Монахи слепые красные роняют слезы на песок
Толпа людей ты желчь раскалена в смоле
Роняю капли с рукава на свой изношенный носок.
Да только лезвие - нет пуль уже в моем стволе.
И тишина средь гробов – домов – крестов
Я падший ангел курю и пью твою свободу
Да только, правда и остатки вечных снов
Подвластны мне - бездухому уроду.
Припев:
А серые Рукава словно тишина
Обвисают с крюк до потолка
А в глазах, в твоих - только немота
И падают – стук.
За дверью толпа.
Перший наш концерт пройшов в студентському клубі. На той час маму вже третій раз викликали в школу і казали що мене провалять. Але мені на все було просто насрати. Мене любили і я пив скільки в мене влізе. Ми стрибали на сцені і махали своїми патлами.
Дядя Саша дав нам гроші на нові інструменти і казав, що літком ми поїдемо в Туреччину записувати свій перший альбом.
- Lex Dura – кричали в залі коли ми закінчували співати.
я обливав голову мінералкою, а Аттіла випив пів бутилки горілки.
- ще!!! ще!!
- Щось по латині
- «ветви старые колышут труп
И в кожу до крови впивается веревка
Там где тьма, где смерть за рубль
По карманах лазает, старая воровка»
Заридав Аттіла.
Ми до співались до моєї язви і я був змушений повернутись додому.
В школі я ходив немов король, ніхто ще так багато не пропускав уроків. У школі сталася сутичка одній мавпі не сподобались моє фіолетове волосся і ми побились. Насправді тут було не лише моє волосся, але я відгриз цій мавпі вухо. Директор викликав батьків до школи і читав десь біля двох годин проповідь. Нічим хорошим це для мене не закінчилось. Мене в ночі перестало стадо биків і ранком мене знайшли обстриженим з розбитим носом і поламаними ребрами. Мене копкали по голові доти поки вона нестала помідором.
Я більше місяця пролежав у лікарні. Наші мусора закрили це діло. У лікарню до мене приходила дівчина яка і була причиною бійки. Вона була красива, але коли про це дізнався мій брат то вже все виглядало інакше. Він вийшов на полювання взявши велику палицю із написом – бий москаля! Що він і робив. Він так покалічив всіх макак , що ті забули навіть хто вони є. а наші доблесні мукора як би не дядя Саша то забили б Аттілу в тюрму за насильство.
Біля нас жив сусід Петро. Коли тверезий то золото, а не чоловік, а коли нап’є ся то так б’є свою дружину а потім обливає себе бензином і запалюється та бензин чомусь не хоче спалахувати і Петро лізе спати на обуруг. Жінка в каністру наливала чай. Ранком він перед жінкою повзає янголом і цілує їй ноги. Жінка йому завжди прощає і він радий. Одного разу ми зібрались пилити дрова і мене відправили купити бензину. Я пішов до сусідки і попросив від неї велику каністру. Ми цілий день пиляли, пиляли і коли до пиляли я взяв і відніс каністру в якій було ще біля двох літрів бензину.
В кінці тижня п’яний Петро після побиття жінки вилив із каністри бензину собі на голову і підніс сірники. На його диво бензин загорівся і як!!!!!!
Його лікарі врятували. Петро став сліпим і страшним. Обличчя покрилось слідами від опіків і лускою. Через тиждень Петро вистрибнув через вікно і розбився…
Після цього випадку брат прозвав мене Фламусом, що по латиниці означало підпалювач.
- Аттіла ? – заговорив я
- Що
- Пам’ятаєш ти говорив, що до тебе явився Янгол?
- Говорив.
- Що ти в нього попросив?
- Повного прощення – прошептав Аттіла.
«повеселішав Давид, образи відступили. Та не бажав його розум працювати, вона, він чекав ночі, він чекав її приходу і приходила вона тендітною лілією, що виросла в Божих Садах, вона як ангел прилітала, сідала біля нього, брала в руки арфу, і коли торкалась її струн то співала Давидова душа. Розцвітали лотоси на її вустах, а він плавав в її тілі немов по Нілу, він знаходив тихесенький куток в раю, де лягав в соковиту траву, і дивився на синє небо, а там літали янголи і співали алілуя.
Світ, любов, життя. Все це приносила вона йому на підносі свого тіла. Невже так мало потрібно людині для щастя, просто бути кимось любимим, завтра же прикаже тисячу дукатів роздати бідним, о, бійтесь вороги, я тепер сильніший за вас, бо мене кохає най жаданіша на світі! Мій меч і щит в житті.
О, Боже прости, що я говорю? Ти мій захист, ти мій щит, але вона намальована на щиту…
Та ніч проходила, що закінчувалась як масло в світильнику, Батсабі йшла, йшла від нього теплим дощем, рожевими пелюстками посипаючи ложе, вона поверталась до себе додому, і одного разу вона зрозуміла, що завагітніла, і відправила гінця до Давида, щоб той його про це повідомив. Велика радість сповнила серце Царя ота новина, та він задумався як бути далі.
Довго думав Давид, просячи в Бога допомоги та Бог мовчав, а він не знав, як правильно поступити. І вирішив Давид тоді призвати з війни Гетія Урію, і відправив до свого воєводи гінця, із наказом.»
Розділ 6.
«Горел асфальт
От сбитых с неба звезд
Горел асфальт
Под шум колес
Кричал асфальт
Ты был его герой
Кричал асфальт
Кричала боль»;
Я тримаю в руках дві троянди, вони складені з маленьких квадратів, що називаються кульками. Їх грані трикутні, а колір рожево-зелений. На трояндах тримається небо, до якого золотими та червоними нитками пришита земля, її кров стікає по пелюстках, стеблу до вази в якій стоять троянди, а ваза в моїх руках. Я тримаю кришталь пробитими долонями, до яких припадають люди і п’ють мою кров і їдять моє тіло. Вони раді, що я солодкий. Люди люблять казки…
Слова як ті троянди складені з квадратів, а квадрати створюють кросворди і кожен намагається щось своє, придумане, вписати в мою книгу, пишіть, дописуйте, переписуйте, а я потім поламаю вам оті руки якими ви намагались викривити істину. Я добрий.
Та не настільки. Я вас люблю, та ви любите мою кров, а мене забуваєте. Стукаю до вас та ви мовчите, я читаю ваші слова що пишуть ваші пророки та не бачу в них світла. Може хтось із вас сліпців мені знайде в тих словах світло?
Колись я подарив вам свої троянди та затоптали ви їх в бетонні споруди.
Колись я дав вам троянди та загубили ви їх у філософії.
Колись я вам давав троянди, та продали ви їх за горілку.
Колись я давав вам троянди, та вбили ви ними себе.
Більше я вам їх не дам. Не просіть.
Троянди як ті слова написані кольоровими чорнилами, на дорогому пергаменті – газеті…
Та час проходить і ви знову просити їх в мене…
Світло вдбитих площин переламується створюючи сонячних зайчиків що на золотих скакунах скачуть по небу та по обличчях сліпих людей шукаючи зрячих…
Одного вечора Аттіла їхав на мотоциклові додому. Через декілька днів ми мали їхати в Анкару. Все було в рожевих кольорах, навіть небо…
Він їхав і думав про майбутнє коли на дорогу вибігла п’яна дівчина із розірваною блузкою з під якої виступали білі груди.
- трахні меня!! – горланила вона.
Всю ніч падав дощ і все було видно наче через жопу. Вона пила горілку і кричала посеред дороги…
Він викрутив руль, що не збити дівчину і попав під колеса Жигулів…
Дівчина впала на коліна дико сміючись. Аттіла стояв біля мотоциклу із його чола капала червона кров на мокрий асфальт, він дивися на скло жигуля. Воно покрилось павутинкою і стало рожевим.
Всі вижили. Померла лише дівчинка, що сиділа на передньому сидінні. Вона забула пристебнутись і тепер її голова не природно лежала на плечах.
Він бив себе в груди, що це він винуватий у смерті маленької…
Хто вирішує кому жити, а крму прийшов час померати? Хто? Хто?
Світ, і темрява, і більше нічого просто німота, і біль. Біль від якої тебе викидає в таємничий ліс думок де на жовтих гілках висять маски інків. Червоні і сині кольори шерстяними нитками переплелись в загадкове макраме де кожен вузлик це спомин – спомин серця, крик відчаю і шаленого безсилля. Безсилля, щось зміни, перев’язати, не до в’язати. А втім краче нічого не чіпати, по все занадто складне як для людини, занадто...
Кидає в окріп і плечі згинаються до низу, до тартар. Лука і зелена трава на пошматовану асфальті, і білі шпаки, що кричать: - «ми білі ворони!». Дівчинка і чоловік танцюють хоррор навколо моєї душі, а може і тіла. Велике вогнище кидає свої жовто-сиві язики аж до мого серця і дика музика, зи, зи, из, изи, ззиизизизи, вилітає з очей де сидить старенький жид і грає на скрипці стареньким ножем. Ноти чорними янголами вилітають з під ножа і починають танцювати на могилі моєї душі. Їх стукіт розливається ехом по землі, земля пчинає кричати і сльози червоними гранатами стікають по її зморшкуватому обличчю, не чіпайте мою землю! Мою душу! Зриваюся з місця і втікаю та знову бачу маленьку із знівеченим обличчям. Вона простягає свої викривлені не по-дитячому ручки і розірваними вустами пускаючи чорну кров, промовляє до мене - пограй зі мною. А батько витирає обличчя шматками жіночої шкіри і плаче.
- навіщо ти мене ....
І все починає кружляти і літати в диких вогнях ядучо-мелодійної музики старого жида – зи, зи, зи, из, зизиизизизиз, зззиизизи….
Навколо чорні крила і чорне сонце, все крутится і переливається чорними кольорами. То пролетить образ дівчинки, чи зявиться посеред полянки велике вікно в безну, звідки вилітає страшезний холод, і порожнеча пускає свої довгі, як в кальмара щупальці. Вони довгі і слизькі, обніммають моє серце і встромляють великі спиці до вязання №6. вони глибоко ілегко входять в червоне серце і воно починає верещати, немов жаба якій кинули на розпечену сковорідку. Жабка кидається по металу залишаючи на поверхні шматочки своєї обвугленої шкіри, вона померає в кипячій олії, тільце зманшується і рухи стають тихішими, тихими, лише очі ще живі. Вона так і незрозуміла чому її вбили.
Вікно випльовує чорноту немов стара каракатися, чорнота збивається в грудочки, і нерівними шматочками зависає перед моїми очима. Все руйнується немов карточний замок все немає неба воно впало на мою голову, а підногами осипається зелена трава, а там нічого, нічого, нічого, світ розпався на тисячі колод різнокольорових карт. Сон розчиняється, як мед в молоці.
Сиджу в ліжку тримаю голову руками. А в голові вулик думок, думок про маленьку дівчинку. Так і гудить, шумить, кричить, я сам кричу, рву руками біле простирадло подібну на білих шпаків на дрібні смужки, ленти життя, і сплітаю з них одне ціле – думки.
- Пограй зі мною – вона стоїть в кутку моєї кімнати така сумна і самотня...
кидаю в її сторону перину і кричу. Кричу поки не зриваю свій голос, а потім мовчання. Мовчання тому, що дівчинка так і залишилась стояти самотньо в кутку.
Блукав темними вулицями нашого села. Старі каштани, що колись росли біля нашої лікарні зрізали, та в принципі так завжди поступають... парк маленький і витоптаний людьми. Колись по середині був пам’ятник Леніну, а тепер Ленін втік , куди втік я не знаю та думаю до пекла. Розбита лавочка. Сідаю на її спинку і закурюю прилуки сині. Їдкий дим піднімаються до неба. А може я сам піднімаюсь разом із димом?
- Дай і мені. - промовляє дівчинка.
Я падаю з ляскотом на стареньку лавочку, падаю з неба, і простягаю пачку, і вона синіми пальчиками витягає цигарку. Спалах світла і знову мовчання.
Ми обоє мовчки палимо дешеві цигарки. Вона мертва, а я? Я живий, але лише на перший погляд. Місяць виблискує на чорному полотні, а там десь високо сидять янголи і слухають нашу розмову, я дивлюсь на небо і посміхаюсь...
зазирни в моє вікно о, Боже, щоб і в моїй кімнаті було хоча б за горошину світла...
розіп’яте життя ... розіп’ятий світ, розіп’ятий я.
Прокидаюсь і бачу що сонце вже давно прокинулось, і тепер світить в синьому небі. Сон і марево, а що сон? Що таке сон? Можливо це інший світ, світ до якого ми втратили дорогу і лише душа вміє віднайти в лабіринтах світів оту єдину стежку яка приводить нас в той далекий і забутий світ, а можливо стаючи дорослими ми забуваємо за ті далекі світи, веселі, казкові, а не порно сни? Забули…
Небокрила такі ясні і теплі. Так і хочеться просто відчувати небокрила. Відчувати, що ти і вони одне ціле. Одне ціле...
«Чому зів’яли крила на спині?
І квіти опали, як пелюстки.
Відблиски далекі і тихі вогні
І нас повезуть зелені станки.»??;;
« через декілька днів прискакав втомлений Гетія Урій, Давид звелів, напоїти коня, помити та накормити вершника, відвести в покої, щоб він відпочив від довгої та небезпечної подорожі. А лише після того під вечір, наказав йому Давид прийти в свої царські палати.
- як там ведеться моєму Воєводі Йоабові?
- Добре о мій пане. – з клонивши голову відповів Урій.
- Чи потіснив він ворожі сили, скільки переміг і чи далеко ще до кінця війни?
- О, найсильніший і Праведний Повелителю, що не о бідить навіть бідного слугу, що в своїй величі закриває сонце, а його вустами промовляє сам Бог. – засмутили оті слова Давида бо зразу перед очима постала Урійова жінка без одягу, немов слонова кістка, та Урій не побачив тої переміни, а може не придав тому великої ваги. – ми дістали ряд перемог, бо меч твій напрямляє сам Ієгова, ми потіснили ворога майже то його міста, ще тиждень, а то і менше і ми будемо стояти під їхніми мурами, та перемога буде на нашому боці, бо ми підпережимось Божими словами, а Ангел буде тримати щита, прикриваючи ним нас від вражих стріл.
- Гарно говориш. – промовив Давид – твої слова принесли моєму серцю велику радість, я бачу як піднімається слава Нашого Бога, і невірні вмирають під пекельним вогнем. – а тепер йди і бенкетуй, а потім можеш йти додому, відпускаю тебе сьогодні ти вільний.
Та після бенкету, який зробив Давид в честь Йоабових перемог Урій не пішов додому, а ляг спати разом з іншими Царським слугами. Не пішов додому, як наказував йому Давид.
А Цар мучився і не міг заснути. Майже всю ніч він простояв на даху своєї палати і дивися на велику оливу, що росла в дворі його коханки
Як дізнався про це Давид то наказав привести до себе Урію. Той прийшов, весь його вигляд вказував на велику втому тіла, та він тримався на ногах.
- ти чому порушив мій наказ і не пішов додому, я бачу що втома тебе з’їдає як пісок тканину намету, під час бурі?
- О найсвітліший і наймогутніший Царю що сам Бог помазав твоє ясне чоло мирром. – заговорив Урій – як я можу піти спати додому ,коли мої побратим стоять на варті, сплять закутавшись в шерстяні свої плачі біля вогнища, нашого славного війська ,як я можу цілувати свою жінку ,коли мої побратими обливаються кров’ю в бою з ворогом нашим. А сам Йоаб та його слуги розкинули шатер в чистому полі. Клянусь життям своїм, о, мій яснолиций Пане, що не можу я зробити того, що мені ти наказуєш робити…
- Добре говориш, слуга. Можеш сьогодні перебувати в моїх покоях і спати з моїми слугами, та завтра ти вільний, відпускаю тебе, бо то не гоже довго залишати свою жінку, свій дім.
- Добре о, Мій Повелителю.
Та наступного разу Урія теж не пішов до себе дома, так і пробув цілий день в Єрусалимі.
Це занепокоїло Давида, не так він хотів вирішити проблему, чому Господь Бог не допомагає втілити в життя його задум, чом?
Тож нехай станеться, як на те буде воля Божа. А сон не приходив, перед очима поставали грантові вуста милої, її перси як колосся пшениці в полі погойдувались перед очима, о, моя принадна лана, прилинь, прилинь, до мене, якщо в неї народиться хлопчик до він зробить з нього найсильнішого та хороброго воїна ,який потім стане воєводою. Лише під ранок думки поступились місцем снам, і Цар заснув.»
Частина друга.
Зелені чоловічки.
« Тебе больно идти, тебе трудно дышать
У тебя вместо сердца открытая рана
Но ты все-таки делаешь еще один шаг.
Сквозь полынь и терновник к небесам долгожданным
и однажды проснутся все Ангелы
и откроются двери,
для того кто умел верить
и ненастным январским утром
в горах расцветет миндаль
для того кто умел ждать»
Fleur
Розділ 1.
Зелені сади і посеред жита я. Вся в білому і позолоченому сяйві стиглих груш, що росли на краю лісу. Хто їх сюди посадив – дерева мовчать. А я стою під ними і золоте листя падає на плечі, волосся і в душу залітає тепле відчуття. Осінь золотими променями ніжно голубить моє серце і весняними первоцвітами спалахують її сльози в темряві, не лач моя осінь, будь ласка, внас ще буде літо, буде…
- привітик – промовив до мене маленький зелений чоловічок, що нагадував собою дубовий листочок.
- І тобі привіт.
- Як спалось? – сідаючи поряд мене запитав чоловічок.
Він був дуже кумедним – короткі ніжки несли велике пузо яке було одягнуте в зелений камзол. він сів на мох і витяг довгу трубку, і набив в неї запашного табаку. Зелено-жовте волосся спадало йому на плечі старими водоростями та сіном.
- мені снилось, що я на небі граюся із Мамкою, вона така красива і ніжна наче он ті ромашки, що ростуть біля нашого саду. Вона піднімає мене на руки і ніжно голубить, а поті ми разом кружляємо посеред степу із червоними та синіми маками. І сонечко таке хороше і приємне, що аж хочеться взяти його в руки, відчути його кінчиками пальців і поцілувати.
- Дійсно сон красивий, давай я тобі принесу трохи грушок,
- А ти дістанеш їх зірвати, вони ж високо ростуть.
- Звісно я дістану, для тебе я все можу зробити. – маленький, зелений чоловічок якого дівчинка називала – Сер листочок, він розбігся і вдарився головою у стовбур старої груші. Соковиті плоди жовтогарячими каплями впали в зелену траву.
Сер листочок підібрав груші із землі, повтирав їх в сорочу, і простяг дівчинці. вона взяла грушу і подякувала чоловічкові. Вони сиділи поряд і про щось думали кусаючи пресмачні груші – жовтогарячі, і соковиті…
Дівчинка смачно кусала груші і сік стікав по губах.
- небо завжди було таким сірим?
- Колись давно коли люди вміли літати наче Ангели небо було зеленого кольору. Тоді синьо-зелені вітри хлюпалися під небесним куполом, але потім люди почали думати, їм забаглося влади, територій, та поваги. Вони почали різати землю, і її кров яку вони набирали в казани і потім варили, наповнювала небо чорним димом, що поїдав синій колір. Небо почало хворіти і втрачати свій колір, зелені вітри покинули небесні води і на зміну їм прийшли злі вітри чорносірі. А кров остигаючи перетворювалася на зброю, яка кричала і бажали повернути кров знову у землю, але вже людську…
- Яка жорстока казка.
- Це на жаль не казка а правда, людина зла потвора, вона всім завидую. Вона хоче бути паном і Богом, а насправді вона вже втратила все, навіть себе.
- А я? я себе втратила?
- Ні ти вічна доля, часточка людей, що ще хоча б, щось бачать окрім свого бажання. Таких залишилось мало, і вони нагадують оцих груш – що виросли серед дубрави.
- Мамка теж була такою. – промовила дівчинка облизуючи маленькі губки. Вони були липкі і солодкі від грушевого соку.
Сонце сміялось посеред сірого неба і кидалось хмаринками в дерава, та гори. Десь далеко біля самого небосхилу пролетіли пташки, влни були маленькими цяточками там в синяві, як і ми для них на землі. Протерши долонями сонні оченята, почали прокидуватись від денного сну перші різки. Їх ще сліпило чекрвоне сонечко, та вони вже веселитись пускаючи людям поцілунки.
- мені вже потрібно йти, а то батько почне переживати.
- Завтра прийдеш?
- обов’язково.
Дівчинка йшла по дорозі в село. Трава хитала головою, а васильки сміялись до неї синім кольором. Колись вона назбирає стільки синіх квітів, що вистачить все небо перетворити знову в синій океан.
А груші старенькі дивились, як маленька дівчинка зникала за обрієм і відчували що скоро її не побачать. Маленький чоловічок. Сидів і перебирав жовті листочки. А потім встав, і заліз під корені самої старої груші, і почав збирати свої пожитки. Вони помістились в маленький пакунок, який нацупивши на вільхову гілочку перекинув собі на плече. Наспівуючи лісової пісні він попрямував в сторону звідки прийшла і пішла дівчинка… Давно, дуже давно жив на землі могутній цар, та став він старий і звелів привести до себе своїх шести синів. Коли вони прийшли, то почав він свою довгу розмову, але вона лише на перший погляд була такою, бо важко діставались слова королю.
- я вже скоро помру, і більше вас не побачу, та хочу із гарними спогадами полишити цей світ. Я знаю ви мене любите, тож я даю рівно тиждень вам на те щоб приготувати мені останній ваш подарунок, хто з вас мені вгодить того зроблю намісником на престол.
Похнюпились сини, але пішли виконувати батьківську волю. Старший син зрозумів для себе що не по правді робить король, бо йому належить, первістку, сісти на престол. І вирішив, що через три дні коли інші брати роз’їдуться то вб’є старого, а по закону сам стане Царем. От стоїть він перед старим і немічним воїном і говорить:
- о великий царю і мій батьку, ти наказав нам зробити тобі подарунок, останній подарунок від щирого серця, ось я приніс тобі свій дарунок.
- Підійди ближче сину мій, бо очі погано вже бачать мої.
І підійшов він до батька, і побачив цар в його руках кинджал.
- це о мій повелителю ніж, зроблений із дамаської сталі, його робили два роки для тебе найкращі майстри далекого сходу. Його лезо немов язик дракона смертельне, а ручка прикрашена золотими топазами.
- Хороший подарунок, але чи він настільки важливий, щоб стати останнім?
- О так мій повелителю, він пив один рік найсильніші отрути Італії, та індії. А щоб він став для вас останнім, то це вже моє бажання, а воно більше вашого. – і син встромив в груди батька все лезо ядовитого ножа… - як тобі мій подарунок? – зазираючи до речей померлого запитав принц. Та у відповідь лише чорна кров потекла з рота в мертвого царя…
Через тиждень повернулись втомлені сини, та побачили що місто в траурі. Їх радісно зустрів старший брат, і розповів про смерть батька. Батько посилав за ним слуг, та вони знайшли лише його. Вони сиділи біля могили свого короля і пили вино. Сини плакали, що так і не змогли перед смертю побачити батька.
- дивись як вони плачуть, навіть не відають що зараз із ним зустрінуться – проказав Старший син своєму новому воєводі – вбити їх! вони побачили як до них підійшли воїни короля і мечами постинали їм голови.
- ось тобі мій батьку, друга частина синівського подарунку!
Розділ 2.
«Ветер гонит волны небес
Колона прозрачных крыльев хрустальных…
Боясь незнакомых слов и мест –
Я просто наблюдаю…»;;;
Дівчинка йшла мовчки до школи. Батько переїхав жити в місто і продав свій будинок в селі. Він казав, що не може там жити після того, як померла Мамка. А мені шкода будинку. Тепер я не можу буду їсти груші і говорити із Сером Листочком. Тепер мені не має з ким говорити ніхто мене не розуміє, і я краще буду мовчати. Мовчати і як тепер в їхнюму коолівстві, чи живий ще Вусатий король?
- Давй пограємо в королів?
- Гаразд, а з чого почнем?
- Давай Сер Листочок почемо із замку.
- Добре, дивись який хороший пень, він старий, із бійницями, мурами та вежами.
- А я камінцями зроблю навколо замку, стіну.
- А отой шматок березової кори буде дверима.
- Я ще зараз викопаю великий рів, а ти знайди міст.
- Підійде? – запитав чоловічок тримаю в руках великий листок з горіха.
- Ідеально.
- А далі що?
- Давай будувати тепер місто, отой закинутий мурашинник буде церквою
- А із шишок зробимо куполи.
- А я назбираю грибів, то будуть будиночки.
- Я повстромляю біля них різні гілочки, вини будуть їхніми садами.
- А ще потрібно зробити дороги.
- Маленькими камінцями із рівчака їх вимостити.
- І навколо повисажувати суниці, та чебрець.
- А корлем буд великий жук, що живе в замку.
- Із такими великими вусами і в чорних латах.
- Але він дуже добрий і його всі червячки люблять.
Сумно без Листочка. Не має зким погратись, будувати королівства, шукати заховані скарби інків в старих дублах. Як ти мені тепер потрібний. Хоча вона і тут вже трьох знайшла чоловічків, але це були не справжні – американські. Вони прикидувались гномами та Шреками. А їй був потрібен справжній зелений чоловічок а не мікімаус і то досить не вдалий. А таких не було… всі стали на когось подібні. Як вона дізналась тепер модно було бути потворним людоїдом і малювати на стінах сіркою яку витяг із своїх брудних вух. А де Великі Дракони і розумні чаклуни? Рицарі а не якісь пародії на чоловіків. Може я не така вже і доросла і тому мені важко зрозуміти ці нові мультики? Можливо. Потрібно чим скоріше знайти свого зеленого чоловічка і запитати в нього. Він завжди на все знайде відповідь.
- розкажи мені щось хороше будь ласочка.
- А в моїй торбини все сумне, повтікала радість і веселощі великими зеленими кониками, залишились самі мокриці, та пацюки.
- Шкода, але розкажи тоді те що знаєш не дуже сумне.
- Гаразд – і Сер Листочок вийняв із своєї торбинки старенького пацючка.
Дівчинка вмостилась перед пеньком на якому сидів пацючок і лапками продирав своє заспане обличчя. Його чорні оченята виблискували на сірому хутрові.
- давни, давно, коли жив ще мій прасотий прадід, на високі горі стояла маленька хатинка, де жив син і старенька мама. Навколо хатини розкинувся по схилу великий виноградник. Цілий день трудився син біля нього а мати коли лоза вродить возила на старенькому як і сама віслючку виноград в місто на ринок. Та одного разу мамка, занедужала і син сам повіз ягоди на ринок. День був хорошим, сонечко всім подорожнім посміхалось і сонною рукою вітерець торкався травички. Вона тихо немов пастухова сопілка співала тиху музику. Сину повезло і він дістав хороші гроші за виноград, на які купив ліків матері і велику салатову хустку. Дорога була ж довгою і лише вечором він повернувся додому, вже підходячи до огорожі його серце затьохкало і заболіло, щось не хороше сталось. Не співала йому пісню більше трава і вітер тихо завив десь далеко шакалом. Сонце заховалась за горизонт, а місяць сидів в своєму хмаркуватому палаці, і боявся вилазити на небо. – пацючок замовк – дайте буд ласка шматочок грушки геть горло пересохло.
- Тримай – подала йому дівчинка і почула як солодко захрумкотів пацючок. – але скоріше, мені не терпиться почути продовження твоєї розповіді.
- Нусс – потираючи велике пузо продовжив пацючок – він побачив поламаний виноградник і кинувши вуздечку побіг до хатини, а там – пацючок розплакався і сльози полились на пеньок, дівчинка подала йому хустинку – ааааа! Ве!! Смрююю, біля хатини на старій маслині висіла його мамка, вітерець тихо погойдував її ногами, як маятник. Тихо не чути соловейка, не заглядає більше місяць в шибку, і вогонь і облизує мідний казанок. Лише двері на хатині, як язик повій рухається скрипучи старими петлями туди, сюди… він впав на землю і обійняв мамині ноги. Чому? Чому? Чому? Прийшов ранок. Сонце закрилось від сина мертвої мами великою сірою хмарою. Ніжно немов тендітну троянду опустив тіло матері син в могилу, і земля закрила свої траурні вуста орошені гіркими сльозами. Син стояв над урвищем і дивися в низ де люди сиділи біля людини в білому уважно слухали, що він розповідав, навіщо жити на цьому світові, де все неправильно закінчується де є горе і смерть, камінці вирвались з під його постолів, і вони відбиваючись від великих виступів створюючи звук смерті полетіли вниз, до білої людини. Його погляд летів за тими камінцями, що скотились до ніг людини. Той що розповіла, замовк, схилився і підняв два камінці із землі. Людини в білому випрямилась і подивилась у верх де на краю високого схилу стояла сумна людина. Він бачив за його спиною сіру постать яка щось шептала тому на вухо. Чому злодії прийшли тоді коли мене не було вдома, чому я не залишився біля хворої матері, і навіщо злодії її стареньку повісили? Навіщо? Один крок і він там внизу в ногах білої людини, що лагідними очима дивиться на нього. Він зробив єдиний крок і його тіло полетіло в пекло…
- А кінець буде хоча б веселим Сер Листочок?
- Я не знаю, я ніколи не слухав розповіді сивого пацючка.
- А ти не думаєш, що це не зовсім казочка для вух і розуму маленької дівчинки в якої теж померла мамка?
- Чому ти ж сильніша від того сина, хоча і віком молодша, давай дослухаємо до кінця а потім поговоримо, тобі ж і так скоро потрібно повертатись до свого татка.
- А він і не помітить що мене немає, головне щоб в холодильнику був великий шприц.
- Він тебе теж любить, йому тепер дуже важко.
- Більше НІЖ МЕНІ! Більше, бо він більший, а дорослі люди слабші за вас маленьких, вони вже сліпі та німі, а ви ще бачите світло і чуєте спів соловейка, ранком і ввечері, але це інша історія, давай слухати далі.
- Гаразд…
- Ви своїми дитячим розмовами заплутали мій старий язик так, що я його ледь не відкусив собі – надувся пацючок – але гаразд слухайте, неслухи! Перед білою людиною він впав, і кров потекла з його губ та багато ран відкрились на його тілі. Сумом покрилось обличчя в білої людини і Він опустився на коліна перед самогубцем. Люди почали шептатись, а один в чорному підійшов до нього. «не гоже допомагати людині яка себе сама вбила! То є гріх», « що ви знаєте про гріх! Ви стадо сліпців, що продаєте свого Отця, блудницям і золотим телятам! Ви які стільки раз відвертались від його обличчя і вбивали його пророків! Намагаєтесь МЕНІ вказати, що є грішно, а що ні? Піднімись заблудна вівця і живи новим життям, я прощаю тобі твої гріхи», « ніхто не в силі прощати ГРІХИ! – заговорив знову людина в чорній сутані», « встань!». І син мертвої матері підвівся на ноги ,а рани зникли на його тілі. Він стояв і дивився на білу людину. І сум в його очах змінився злом. Люди здивовано дивились на чудо, а потім впали на коліна перед Людиною в Білому. « встаньте, будь ласка, як тебе звати юначе?», « Юда з Іскаріота…».
- Який добрий був той чоловік в білому одягу, а що сталось потім?
- А потім пройшов час і Юда став одним з учнів Людини в Білому, та сірий чоловік і далі ходив за ним.
- Так як і за моїм батьком?
- Ні, я думаю ближче, але дай докінчити розповідь пацючку, бо він вже починає сердитись, а коли він злий то засинає.
- Добре, я мовчу, вже мовчу.
- Які ви люди не терплячі і не уважні! Біля вас можуть пронестись білі лебеді тягнучи золоту карету, а ви їх навіть хвоста не побачите! І хто вас таким не уважними створив?! Слухайте і якщо ще раз – піднімаючи лапку у верх заговорив пацючок – ще хоча б раз мене переб’єш то я! ЗАСНУ! Ну ось. Продовжую. В серці Юди посилилась замість вдячності, до рятувальника злоба. Він думав якщо він такий всесильний і називає себе сином божим то чому він допустив, аби померла його мати, і він не спитався його чи хоче він стати ходячим чудом, щоб за його спиною всі шептались « це той самовбивця якого Він воскресив», « о дивіться його одним лише словом оживив Він, промовивши встань, і той встав» чому він його оживив? Якщо я цього не бажав, мені і так було добре, я обрав свою дорого! Я сам творю своє життя!
- Яка не вдячна скотина, ой, мовчу.
- Вбрррр!!! І ось одного вечора він пішов в храм до первосвященика, і продав свого рятувальника за дев’ять золотих. – пацючок почав засипати і позіхати – я ж вас попереджував! А потім, потім Білю Людину піймали і Юда його впізнав, аааааааааааааа ппооотомі ві н, він побачив як розпинали люди Білу Людину на хресті і сміялись з нього ті які просили в нього допомоги і він їм допомагав. І жаль обійняв своїми сірими крилами серце Юди і кинув він ті золоті в обличчя вбивці Білої Людини і дико сміючись вибіг з божого храму на вулицю. Він біг і в дикому сміхові відчувались ноти відчаю і горя. Він плакав він, падав розбиваючи коліна об гостре каміння, але піднімався і далі біг. Світ втікав разом із ним розпадаючись на колоду карт, а перед очима падали на землю ігрові кубики і хтось закричав «плащаниця моя!», знову кості полетіли виблискуючи своїми стертими гранями, « я виграв багряницю»… а він біг вириваючи з голови своє волосся і розірвавши одяг на грудях. Він біг і бив себе в груди каменюкою до крові! До болі яка б його вбила. Він впав і зрозумів, що більше бігти вже нікуди, перед його очима стояло старе дерево з якого висіла шибениця. Підійшов до нього чоловік в сірому і промовив «встань» і встав Юда заливаючись сльозами. Взяв його сіра людина за руку і як маленького хлопчика якого спіймали на поганому і вели до ката, щоб випоров різками його тіло, повела до дерева. Юда йшов, плакав і тіло здригалось перед майбутнім. Він щось говорив та слова злипались на його вустах і мертвими жабами падали на землю. Він тремтів наче осиковий лист на вітрові, і холод немов великий гад оповився навколо його шиї, він закрив очі і все життя великим чорним птахом пролетіло перед його очима і лагідна посмішка матері і розумні та сумні очі Вчителя. Запалахкотіли його вуста і кров з’явилась солодка на губах. Ні! Ні! Намагаючись втерти руками вуста від крові, кричав в судомах Юда. А людина в сірому стояла біля нього і сміялась, над ним. Білої людини, ні! Ноги підкосились і він відчув як розійшлись руки сірої людини яка підтримувала в повітрі його тіло і шибениця сталевими лещатами стиснула його силу. Він почав ковтати жадібно повітря та воно не проходило, залишалось в роті. Очі! Очі! Мої! Він підніс до них свої руки і побачив в що вони всі в крові! Ні! І ноги забігали каруселлю в повітрі. Останній рух і спокій розлився по його тілу. Стало тихо і темрява як стояла навколо дерева зникла і сонце побачило його смерть, смерть… - і пацючок заснув, скрутившись калачиком на пенькові.
- Страшна і сумна розповідь – втираючи сльози промовила дівчинка – мені шкода Юду, і Людину в Білому.…
- Справді сумна – тихо відповів листочок засуваючи обережно пацючка в свою казкову торбинку. – можливо вечором я спіймаю світлячка який буде знати веселу казочку, але подивись на небо, сонечко скоро піде спати і тобі потрібно повертатись додому, а завтра поговоримо про сьогодні почуте, добре?
- Добре…
«мені самотньо там і холодно стояти
- зберу шматочки я конфет, і шоколаду
начіплю крила білі, полечу я зорі обнімати,
шукати мою вічну, і весняну ладу....»;;;;
Як самотньо у місті. Занадто воно велике і наповнене сліпцями. Лише песик, що йде біля мене бачить, бачить кінець, він бачить Дивних людей які одіті в порожнечу, і ходять за кожною людиною збираючи кольори які падають на землю. Вони збирають і п’ють колір від будинків, дерев, тварин і вони стають сірі – мертві. Люди самі не помічають як втрачають колір життя, а потім, що – безколірне життя в безколірному світі…
Колись, людям подобались казки. Вони разом з малечою мандрували старими лісами, воювали із злими королями, змагались на рицарських турнірах, і перемагали страшних чаклунів. А тепер немає діафільмів. Діафільми. Пам’ятаю, ще коли була жива мамка, вечором кожної суботи ми сідали в просторій кімнаті. Назбирається дітей з цілої вулиці. Мамка вимкне світло, і на стіні спалахне білий шматок. Спершу з’являться полозки немов веселка на небі після дощу, а Потім! Починається Дивосвіт. Жужить мамчин пристрій і з’являються картинки. На яких прекрасні принцеси і принци, страшні тролі і веселі бурундучки. Саме більше мені подобалась казка про Людмилу та про Білосніжку. Та тепер не має казок є лише пародії та китайські карикатури. Ви бачили японців із великим та круглими очима? Ні?! То подивіться покемонів, дігімонів та інші чарівні казки сірого суспільства. Тепер герой чим тупіший тим розумніший. Все спрощується до котапса, вундеркіндів, та якудз. А де справжні наші казки? Пам’ятаєте стару казку «Вбити Дракона»? ні!?, а казку де злий король вбивав та викрадав всіх мам, і одного хлопчика підібрав король воронів, та злий король серед воронів мав свою людину, яка намагалась вбити хлопчика, добро перемагає в цій казці, та старого короля воронів якого дуже любив хлопчик помирає, його вбиває зрадник і ворони взявши його на плащ знялись в небо. Дуже сумна казка…
та ви її не пам’ятаєте, але зате про Мак Дака, ви не забули!
Люди подивіться на, що ви перетворили світ!!!!!
На монотонність сірого кольору, він тут Король!!! А ви, ви хто лише сірі постаті, які потрібні дивним людям які моляться своєму пану. Ви стаєте пластмасою, гумкою орбіт та стіморл, на смак яблука та груші.
А який смак має справжня груша, чи яблуко? Ви не знаєте!!!! А тепличні-синтетичні? О ці ви знаєте, ви знаєте який смак має штучність. Можливо я маленька і багато не розумію, але я помираю в місті. Мені потрібно більше повітря і кольору!!!!!!
- ДОПОМОЖІтьтиаптнеоломпщширшрлтлдшдщж ьтпр авпм уіпеп уцепп ьтісапс бти шщ енем аксал ьдуб щшжзєжд.юмені.- дівчинка стояла посеред вулиці і, щось кричала. Щось не зрозуміли і страшне.
Вона кричала поки її не відвезли в лікарню. У білу монотонність. Де все безколірне, де людина втрачає все, все навіть колір….
«Наступного ранку, знову призвав Давид його до себе, і посадив його за своїм столом, і пив Урія, і їв Урія разом з Давидом, і вельми впився, бо добре було вино в царських чашах, і наказав відвести його своїм слугам Давид додому. Та ранком дізнався Давид, що спав Урія не в домі своїм а поміж його слуг. Розсердився вельми після такого Давид і замислився, що ж тоді робити. Побачив Давид, що не хоче йди додому Урія, і вирішив Він тоді написати листа Йоабу, та відправити з ним свого не покірного слугу.
То відправив наступного дня Урію з листом, в якому він наказує Йоабу, щоб поставив Урію в самому сильному місці бою, щоб у важку хвилину, вбив ворог Урію. Урія скакав на коні, і думав про свою жінку, про те що розповіли йому про неї слуги. Він затикав свої вуха, і посипав попелом своє волосся. Він любив свою жінку ,що була як перлина Нілу, красива і ніжна, і вона його любила, бо по любові одружилась, та чи могла вона йому зрадити, та з ким, з тим, кому Урія не міг нічого зробити, з тим, хто був для Урії всім, з тим за кого він проливав свою кров і його ім’я підносив на своєму щиті до неба. О, Боже, Чому ти такому дозволив статись? Чому? Але це не може так бути він пив і їв за одним столом із Царем, він говорив з Царем, і Цар любить свого слугу, він не міг такого зробити, відібрати в бідного останню копійку, останній шматок хліба, не міг, просто не міг, це все злі язики, які заздрять йому, бо ніхто, лише він із Давидових слуг сидів і бенкетував із самим Божим Помазаником.»
Розділ 3.
«Я сижу на крыше и шепчу,
стихи может бить, когда нибуть
ты меня услишеш»
Fleur
Мене відвезли в лікарню і довго розпитували про все та я мовчала. Навіщо говорити із німими і сліпими? Лікар через декілька хвилин мабуть втратив до мене інтерес і пішов з палати.
Незабаром приїхав батько. Лікар зустрів його сумною посмішкою. Потиснув руку і почав розповідати про мене різні погані речі, але батько був розумним і мабуть не повірив лікареві. Ми вийшли із безколірної будівлі і пішли трохи прогулятись по набережній. Чайки радісно літали в небі і хвилі переливались через різнокольорове камені. Дівчинка вбирала в себе кольори і оживала. Їй ставало затишно під старими липами, що зкидували із себе жовте листя. Як їй не вистачало Сера Листочка. Де він тепер?
Сонце вже сідало, коли ми побачили дівчину яка мабуть хотіла впасти з моста вниз. поки тато пішов дзвонити не знаю куди, щоб допомогти дівчинці, я підійшла до неї.
- Не роби цього. – промовила маленька дівчинка
- Чому – почула вона у відповідь.
- Хіба життя у нас для того, щоб втопитись. Ну і втопишся а потім? Що буде потім.
- Нічого не буде.
- Мені все рівно, але не вже тобі це підгодить, підходить залишити все, можливо тобі погано, але якщо я це не зробила, то що тобі мішає це не робити. Що спонукає тебе на цей крок?
- Ну, я лишня, самотня, я нікому не потрібна.
- Навіть собі? Подивись на мене, можливо те, що я живу і не кидаюсь у воду щось буде для тебе і важити.
- Мені погано.
- А мені? Кому добре. Помирати ти завжди зможеш. Дай собі ще один шанс, можливо все буде краще, можливо і ні. Але що тобі мішатиме прийти на міст скажімо через рік, або два?
- Нічого.
- От бачиш нічого тоді можливо так і зробимо. Спробуємо почати все знову. Світ такий красивий, що я думаю не має смислу його руйнувати. Просто потрібно жити. Життя - що є кращим від нього? Можливо це і є наше щастя? Ти не спіши по сиди подумай, а я піду. Лише добре думай. Кожен варіант буде по своєму правий…
вона йшла на зустріч чоловікові. Який мабуть був батьком тій маленькій дівчинці.
- Розумна у вас дочка. – тихо промовила жінка. – словами може залікувати найбільші рани.
- Ви з нею говорили?
- Трошки. Вона допомогла мені знайти шлях у цьому житті.
- Вона ж німа. – під ніс промовив батько, щоб його не почула незнайомка.
Батько сів біля мене на стареньку лавочку, що під немилосердними променями сонця і вітрів втратила більше половини свого кольору. Він погладив її маленьку головку. Волосся віддавало шовковистістю, і персиками.
- ти нічого не бажаєш мені розповісти? –він дивися запитливо в її очі та нічого крім темряви там не побачив.
Дівчинка мовчала. Вуста були сильно стиснуті, і можливо вона намагалась, щось розповісти батькові, та хтось, або щось їй не дозволяв це зробити.
- я думав, що ти мене любиш. – тихо прошепотів Батько.
Слова ледь - ледь злетіли із його вуст, та цей маленький подих викликав бурю в дівчинки. Вона почала схлипувати, і цілий ураган солоних краплин випав із її синьо-зелених оченят. Вона кричала і плакала, навіть небо і те заховалось за хмари, щоб не бачити це страждання невинної душі.
- тихо, тихо – шепотів батько обнімаючи дівчинку – вибач мені старому за слова, вибач. Я, я знаю, що ти мене любиш, просто деколи мені стає так важко жити, що я не розумію, що говорю. Заспокойся все буде добре, татко біля тебе. Біля тебе. Біля тебе..
Чайки продовжували кричати і підхоплювати шматочки хліба, що з моста кидали їм люди. А десь в місті серед кам’яних лісів йшов маленький чоловічок в старенькому порваному камзолові, що висів на немічному тілі. Слабість і втома падали широкою тінню на землю. Він давно вже нічого не їв. Голод заставляв по інакшому дивитись на світ. Ти починає цінити те на, що ніколи не звертав своєї уваги. Ти розумієш вагу слову, та випадкам. Він шукав дівчинку, та сам гублявся серед одноманітності. Під вагою сірого кольору він осунувся і похудів. А скільки раз він тікав від дивних людей. Він же такий кольоровий.
Він спустився до води і занурив у теплу каламуть стоптані ноги. По воді плавали золоті листочки стареньких лип, що росли неподалік від річки, вони були острівками зелені серед кам’янистостей людського світу. Вони немов ті релікти розповідали людям, що є кольори на світі, є життя, справжнє життя а не пластмасове.
Він почув плач дитини. Він був настільки знайомий, що чоловічок від радості мало не впав у річку. Очі в нього загорілись дивним вогнем і підхопивши свій клунок з речами, побіг в напрямку крику. Нарешті він знайшов, знайшов. Він такий був радий. Скільки він її не бачив? Не чув її золотого голосу? Нарешті!!!!
Розділ 4.
Мені приснилась Мамка. Вона взяла мене на коліна і відкрила стареньку книжку де багато було кольорових казок і почала читати казку про листочка та коника стрибунця:
«в зеленому лісі жив був маленький коник стрибунець. Його домівкою був старенький пеньок що стояв посеред поляни на якій росли смачні суниці. Коник любив ласувати суниці, а потім стрибати по листочкам конюшини. Та одного разу прийшов темний вітер і багато поламав дерев. Прокинувшись ранком, коник знайшов біля свого будиночка пораненого дубового листочка. Листочок на диво був легенький і коник без зайвих зусиль заніс його до будинку. Помив, протер суничним соком розірвані частинки листочка і поклав його в ліжко спати, а сам пішов робити порядок на своїй полянці. Робото було багато, вітер накидав багато гілок, каменюк, на суничні поля, і коник не помітив як зайшло сонечко.
Зайшовши в будиночок він зразу підійшов до свого ліжка де лежав листочок. Листочок ще не прокинувся. Лише на третій день листочок відкрив очі, і посміхнувся. Коник від радості аж застрибав, по кімнаті. У великій чашці він приніс листочку солодкий чай із суничних квітів.
- дякую промовив листочок беручи чашку в руки.
Він пив чай, тихо, тихо, немов боявся, що знову прийде вітер і зірве його з гілок.
Вечором вони разом вилізли на пень, і посідавши на принесені коником стільці почали пити ожиновий чай із суничним печивом.
- і що мені тепер робити? – запитав листочок в Коника.
- Як що? Стрибати, співати, просто жити
- Але так не можна – це твоє життя, а не моє.
- Ну і що, будемо разом жити, доглядати за полянкою, збирати смачні суниці і кожен вечір милуватись зоряним небом.
- Я ніщо без свого дерева, я вирваний із свого світу, я не …
- Та перестань, що сталось, то сталось, потрібно далі жити, життя триває, і воно таке прекрасне.
- Ти правий, але кожен має своє місце і моє не тут, а на дереві, серед інших таких як я. ти не подумай, щось погане, але я так не можу, мені сумно без моїх товаришів по гілці, я відчуваю себе не впевнено на землі, не відчувавши підтримки дерева, розумієш, ми єдине ціле, всі листочки, гілки, корені, дерево. Ми єдність, ми допомагаємо один одному, ми сумуємо і радіємо разом, ми разом кохаємо і разом помираємо як і народжуємось. Я не можу так не відчувавши пульс своїх побратимів, їх думок.
- Я тебе розумію, але в тебе є новий шанс, стати особистістю, завжди навіть в найгіршому, що станеться із тобою шукай позитивне, добре для себе і тоді життя завжди буде цвісти для тебе бузковими квітами.
- Тобі легко говорити, а я не такий як ти, я ніщо, разом ми сила, а я сам…
- Подивись на зірки, вони так далеко від нас. Можливо нас вітер зірвав як і тебе із неба і кинув на землю. Кричачи живіть. І ми живимо, як би ми не бажали дістатись зірок, та вони завжди будуть далеко, ми піднімемось на зірки а з них побачимо нові зірки, і захочемо дістатись до них, і так завжди, а вони лише зірки, а ми сильні! Ми особистості! І це головне. Що радій своєму житті, радій кожній хвилині проведеній на цій землі. І живи одним днем.
- Чому? Завжди треба готуватись до зими.
- Навіщо? Хіба ти знаєш що станеться через годину, хвилину із тобою?
- Ні
- Тоді навіщо і думати про те що буде якщо не знаєш чи воно буде. Живи миттю, живи тепер ,а що буде потім побачимо. А тепер потрібно йти спати.
Листочок не міг довго заснути і змиритись із своїм становищем, він чув як його кличуть до себе побратими, як журливо бреньчат корені дерева. Але що він міг. Ранком коли ще коник спав листочок покинув його домик і попрямував до свого дерева. О ,яке воно велике і високе. Листочок довго дряпався, по старій корі, по гілках, поки не дібрався до свого черешка. Та він ніяк не міг знову прикріпитись до гілки, стати одним цілим з деревом, з побратимами, він вже змінився, він не той листочок, що був тоді до падіння. Він балакав обійнявши гілку, і сльози росою опадали на землю. Дерево теж плакало, плакав кожен листочок на дереві, плакав весь ліс… плакав листочок…»
Її збудив крик павука. Дівчинка сонно протерла кулачками оченята і позіхнула. Вона знову закрила оченята, можливо мамка знову прийде і дочитає казочку про листочка та коника до кінця. Та мамка більше не прийшла…
«через декілька днів Урій ступив на землю Аммонійську, впав перед ногами свого воєводи і простягнув листа Йоабу. Зламав царську печатку Йоаб і почав читати. Чим більше він читав тим ставало похмурішим його обличчя. Не подобались йому Давидові слова, та не посмів Йоаб ослухатись Давидового наказу. Прийшла ніч та не міг заснути Йоаб. Його не покидала думка про те що він мав вбити багато воїнів. Відправити на вірну смерть тих з ким ділив казан із кашею ,і пив вино над трупами ворогів, а тепер їх мав відправити на вірну погибель, і за що, він і сам не знав. Що зробив Урія, що накликав на себе Давидів гнів. Він не знав, але мав виконати той наказ бо Давидовими вустами глаголе сам Госпоть. Пройшов день, другий, і от наказує Йоаб своєму війську на ступати на воїнів Аммонійських. І в перші ряди поставив він Урію. Той стояв із щитом без страху і злих сумнівів, він вірив в Бога, в те що Бог його захистить, і в те, що він робить праведне діло. І пішло військо на приступ ворожого міста. Хмара стріл полетіла на воїнів, біля Урії впав воїн із пробитим стрілою горлом, кров лила фонтаном на зовні, та на губах воїна була посмішка, і останнє слово воїна було Ієгова. Драбини підставили на мури і піднявши над своєю головою щит Урій кинувся першим вилазити на ворожу стіну. На нього посипались каміння, та Бог йог вберіг, багато воїнів впало, під отим кам’яним дощем, а потім полили смолу, яка обпікала шкіру і виїдала очі. Крик, біль і кров. Все перемішалось перед його очима ,але він перший виліз на ворожий мур і прокричав: - « Слава Господу Богу!, Слава Давиду! І вороже копйо пробило його груди, кров бульбашками виступила на його вустах, а очі так і завмерли, одна мить і все життя пролетіло перед Урійовими очима, так мало він жив, так мало Бог виділив йому хвилин життя, він падав з скинутий ворогом з стін, до низу, в глибокий рів, але Божа Слава гриміла в його вухах, а перед його поглядом стояла Бетсаба. Серед оливкового саду свого батька, де вперше він її побачив і закохався, він зрозумів, що не бачив ще такої лілії, такої божественної краси, як тоді з повним кошиком маслин в тендітних руках, вона була красива, як Давидова вежа, як посмішка Єви. Він падав а вона пройшла повз нього і обняла Давида за пояс, а він лукаво посміхаючись почав її роздягати, одяг падав на землю, на траву, і перед очима його поставав її звабливий стан, її ніжні опуклості прикрашені сонячними променями та духмяним мирром. Урія махав руками, він намагався відігнати зрадливе марево, та вона лягла на ложе із шкір тварини і проводячи рукою по плоскому животу спокусливо показала язика Давиду, а цар ляг на неї, на ложе і ввійшов в її лоно!!!
- Ні! – це Були останні слова, що злетіли з губ Гетія Урійи.
Він впав на зламані списи, та розколоті щити, своїх побратимів. Вся земля біля ворожих мурів була покрита трупами Божого війська. Вони програли…»
Розділ 5.
«Слышно за забором привычное хлюпанье в этой грязной воде
Которая когда-то в прошлом была дожем…»;;;;;
«С тревогой каждый звук мой чуткий ловит слух;
То - эшафота стук...»;;;;;;
Дивлюсь на воду і спостерігаю як хвилі відносять від берега пожовтіле листя. Мені завжди весна була синонімом осені. Чому? Мабуть тому що восени природа вмирає, а весною вона валяється на дорогах залишками своїх осінніх шат, вони безколірними сірими воронами бігають перед моїми очима шукаючи поживи, а її немає, хіба що трупи. Та вода продовжувала переливатись прозорістю поміж великих сірих каменів. Вона їх ніжно пестила, а вони заплітали в її кучері сріблясті перлини жовтого піску.
Мертві листочки проносяться біля мене в повітрі, вони заживо обідрані злим та колючим вітром. Вони плакала і наповнювали світ тихою музикою немов далеко за деревами сховався музика і грав на старенькій флейті. Музика вміє заколисувати, як от і тепер…
Я розумію, що лише в природі я можу віднайти себе. Допоможи музико віднайти мені Листочка! Допоможи…
Згрібаю в жменю сірі камінці і кидаю в тиху річку. Китайськими дзвониками відповіла вода мені, і сонечко посміхнулось останнім теплом. Буль, буль-буль…
І знову осінь ніжно меланхолить мою маленьку душу. Мені цікаво невже більше ніхто не задумовується над тим ким ми стаємо? Рабами сірих людей! Роботами. Та що я кажу, я ж просто маленьке створіння, а вони ДОРОСЛІ, що мені до них…
На іншому березі я побачила маленьку дівчинку. Ні це не було моїм відображенням – дівчинка була красивою(((((. Вона сиділа обійнявши голі коліна руками. Хто вона? Чому вона плаче? Вона пораненим птахом зависала над водою наче вічність перестала для неї існувати. Розкривши крила маленька душа плакала над прірвою сьогодення, малиновими краплинами болі і самотності – Садами Семіраміди.
Сади…крила..вода…
Вона побачила мене і наші погляди на якусь мить зустрілись, лише мить і мене обійняв такий холод і біль, що я вся покрилась інеєм, і стала молочним морозивом, у вафельному стаканчику. Вона білою лілелою впала до моїх босих ніг…
Я заплакала і сіла біля неї…та вона зникла…
- де ти була? – розкладаючи на столі тарілки запитав батько.
«інтересно коли це тобі стало цікаво де я гуляю? Невже наркотик закінчився?»
- добри мовчи, що будеш їсти?
«а що є вибір?»
- я приготував смажену картоплю з рибою та ананасом, як ти любиш. – він посміхнувся.
«що з ним сталось? Приготував? І сірої людини біля нього немає. Світ змінюється»
- ми скоро переїдемо.
«куди?»
- мабуть важко цілий день гуляти самій? Скоро я буду мати більше вільного часу.
«КУДИ?!»
- їж, Сонечко, їж…
- «Куди?»
Ми повечеряли і Батько вклав мене до ліжка.
- хочеш я тобі почитаю казочку?
«звісно що хочу»
- колись давно – і він ляг біля мене і почав розповідати. Так добре було знову почути татків голос, і побачити маленькі промінчики життя в його мертвому погляді. – на бері річки жила красива дівчинка на ім’я C;leste lis. В неї були дивовижної краси білосніжні крила, та самоцвітна корона на голові одного разу вона знайшла на березі мушлю, стареньку, але якщо її було прикласти до вуха то було чути, як співає море. Дівчинці вона дуже сподобалась та мушля і вона їй дала ім’я - marin musique. Весь свій вільний час дівчинка витрачала на мушлю. Тихими вечорами сидячи на каменях у вишневому саду, C;leste lis, слухала спів marin musique, та милувалась нічним небом. Вона вже не літала ранком і не купалась в сонячних променях, вона загубилась в отих казкових краєвидах, що нашіптувала на її вушко старенька мушля. Одного разу її побачила небесна богиня Аrdente Аffection, і вирішила допомогти дівчинці. Богиня назбирала в пригоршні зоряного пилу, що загубив старий Небесний дух Vie, і коли дівчинка заснула то насипала того пилу в стареньку мушлю, і сталось диво – мушля перетворилась на чарівного Юнака із квіткою в руках. Дивна музика наповнила кімнату, чарівні Єдинороги бігали по кімнаті, сирени співали вітрам любовні сонети, а русалки ніжно пестили тіло, то кентаври немов холодний степовий вітер пронесуться в музиці до лісові мавки затягнуть тужливу мелодію, що аж розривається серденько, то спілою калиною виростуть звуки, і впадуть до ніж білосніжними лебедями, і на своїх крилах піднімуть аж до сонця звуки мелодії де вони перетворюються в самоцвіти, і веселкою затанцюють в синьому небі і від співу небесних Янголів прокинулась Небесна Лілея посеред фантастичного саду, і там в кутку стояв юнак, і співала музику квітка в його руках, і з під пелюстків вилітали дивні створіння. Вона засміялась, і піднялась із свого небесного ложа, і підійшла до юнака. Вона зірвала вишневу гілочку і з її пелюстків створила юнакові крила, і тепер вони в двох літають в небі. Та це не сподобалось морському царю, якому колись належала та мушля. Він захотів, щоб лише йому одному грав на квітці Музика. Та Лілея не віддала свого коханохо злому царю і тоді він наслав на закоханих повітряних демонів та морських урукталів, які зібрали нечуване військо сліпих людей і напали на Небесну Лілею. Почалась битва стихій. Морський Музика тримав в руках білосніжну лілію і кентаври мчали на людей тримаючи в руках довгі списи, а Лілея зривала з дерев гілочки і перетворювала їх в соловейків які співали, і заколисували небесних демонів, та Морські Уруктали були занадто жорстокими і не чули вони ні солов’їв і не бачили міфічних істот. їхні бронзові мечі розірвали груди Музиці, і впала в калюжу крові біла Лілія, а Дівчинка каменем впала на камені і розбилась. Зникли кентаври, соловейки мертвими попадали до ніг Чорнючих Урукталів. Зникла музика, зникла веселка в небі. Та цього було замало Злому Царю морів, і наказав Урукталам принести йому тіло Небесної Лілеї, та серце музики. І коли Морські Демони принесли Йому, Лілею та серце юнака на підносі, до Морський Повелитель наказав русалкам вирізати з красивого дівочого тіла корпус на який начепив струни виткані злими каракатицями з юнакового серця, а з дівочих долонь, скинуті з неба в море за гордість зірки зробили смичок на який почепили волосся Злих Урукталів. Тепер навіки і тілом і серцем, будуть вони разом, і своїми ж долонями вона буде приносити біль коханому, вічно!!! Засміявся Морський Цар і дав він ім’я своєму жорсткому творінню - violon. Ти вже спиш? Не ту казочку я тобі розповів, та не вмію я веселе придумовувати занадто жорстоке до мене стало буття, я вже немаю сил боротись, та, та. Вмене є ще ти заради тебе можна і ризикнути, щось створити хороше, зламати оте моє і вперте я і почати знову жити… спи. - І він поцілував дівчинку з понівечиним обличчям в чоло, і накрив ковдрою. Тихо закрились двері а дівчинці снилось, як не молода вже людина грає на скрипці, і скрипка плаче в його руках білим, вишневим цвітом.
Наступного разу я знову пішла до річки і на старенькій вербі, що від старості схилилась аж до води я побачила дівчинку в білому. Вона сиділа на стовбурі який весь був покритий пухнасто-зеленим мохом і пальцями на ногах пестила хвилі річки.
- можна біля тебе – запитала я дівчинку.
- Сідай. – тихо промовила вона мені у відповідь.
- Давай пограємо. – запропонувала я дівчинці.
- В що?
- В гру.
- Яку? – кидаючи частинки кори у воді запитала мене дівчинка і додала – я не знаю ніяких ігор.
- То не страшно, я теж рідко коли гралась – почала я тихо говорити – в мене колись був друг Сер листочок ,то тоді разом з ним ми грались, а тепер його немає і мене з ніким гратись.
- А в мене ніколи не було друзів… ну що почнемо грати?
- Згода, гра називається кольори. Називаєш колір, я відповідаю що мені цей колір навіює, і кажу тобі новий колір, програє той хто не буде знати кольору. Колір можна лише один раз називати. – згода?
- Так. – і вона почала гру – Жовтий
- Життя – відповіла я і додала – лимонний
- … - вона мовчала і лише згодом вказала – хвороба, Сірий.
- О, мій самий нелюбимий колір, убогість сердець, Малиновий.
- Вульгарність, помаранчевий.
- Насичений колір, я б сказала – це радість, чорний.
- Затишок, зелений.
- Небо.
- А чому небо?
- Сер Листочок говорив, що небо колись було яскраво синім та зелене, не те що тепер, червоний.
- Страшний колір… біль, сильний біль…- вона мовчки зірвала гілочку і кинула в річку – фіалковий.
- Весна, Мама – дівчинка здригнулась при слові мама, чому? – мамка завжди у своє волосся вплітала фіалкову стрічку, а в тебе із яким кольором асоціюється мамка?
- Полотисто-брудний, безколірний… - дівчинка подивилась на мене – але не питай чому, срібний.
- Ностальгія за літом, та теплом, білий.
- Білий, білий – зашептала дівчинка – зло, бАТЬКО, порожнеча, смерть, давай перестанемо, мені набридло.
- Добре. – але дівчинка вже нечула моїх сів вона стрибнула у річку, і хвилі водяні огорнули її тіло…
Я й не помітила як звечоріло.
- не можна гуляти дівчинко так пізно – заговорив п’яний чолові.
- Чому? – запитала я його виходячи на світло.
- Блять – це все що він падаючи і втікаючи проказав.
Підійшла до знайомого під’їзду і занурилась в темряву, сходів. Натиснула на маленьку зелену кнопочку, і мені відкрив двері батько.
- нарешті! – обійнявши і піднявши на руки заговорив батько – а я вже дзвонив міліції, думав, що ти пропала.
«заспокойся татку, зі мною нічого поганого не може статись, зі мною ж … - і я згадала про Сера Листочка і заплакала.
- не плач, моя Квіточко, не плач, все добре – і він притулив мене до себе, я відчула, що він заплакав. Ніжно провела по його зморшкуватому обличчі, змахуючи гарячі сльози.
«Не плач татку, я ж перестала…»
Ми сиділи і дивились казочку, про Червоні черевички. Як маленька дівчинка врятувала ліс від злої відьми, та я відчувала, що мені теж прийдеться воювати, але із сильнішим ворогом, ворогом, який вбив мого Листочка, і напустив у світ своїх Сірих Людей. Я буду боротись я не віддам їм свого татка. Я ніжно притулилась до його плеча, і рукою погладила його вже сиве, довге волосся…
Настав ранок і батько поїхав в сусіднє місто, захопивши із собою чорну сумку. Він її останнім часом частенько почав носити, і заборонив мені в неї заглядати, а я нагодувавши Павука пішла до річки в надії знайти дівчинку і можливо вона, розповість, щось про себе. Можливо. Я сиділа на березі і вдивлялась в ранковий туман. Десь далеко в березах співав соловейко сумну пісеньку. Річка несла важкі сіро-свинцеві хвилі, вона була брудна і не було вже видно жовтого піску в її кучерях. Комиш тихо погойдувався відбиваючи ритм соловейку. Далеко по дорозі їхали машини, їх гуркіт потопав в густому переповненому вологою повітрі. Завтра Мамчин день народження, і батько казав, що ми переїдемо з цього незатишного та вбогого міста знову жити в село. Я чекала дівчинку, щоб з нею попрощатись. Серед туману я побачила її постать. Тепер дівчинка була в чорному платічку із зеленим горошком на полотні. Вона сіла біля мене на тополевий пеньок.
- чому в тебе лівий рукавчик напівсиній?
- Невистачило чорної барви.
- Зрозуміло… - та я нічого не зрозуміла.
- Яка річка величава і вільна.
- Це омана.
- Чому?
- Річка, як і багато людей, як і всі люди несуть вільними і ніколи ними не стануть. Річка тече там те їй дозволила зробити русло земля. Річка тече там де це до вподоби людині, якщо вона захоче до може і висушити річку, чи змінити напрям течії. Вона неслухняний раб який часто бунтує, але все одно виконує накази свого Пана. Вона рада, що думає , що вона вільна та насправді вона, як і людина слуга свого Я.
- Це не так…
- Звісно не так, все набагато складніше і страшніше, люди як і річка сама витісую собі домовину із спілого бука…
- Мені пора…
- Зачекай, ми завтра їдемо до Мамки, і ми більше не побачимось.
- Чому?
- Ми переїздимо.
- Не ми а ти, - заговорила сумно дівчинка – і повір ми скоро зустрінемось, ми будемо жити поряд.
- Чому, лише я? чому? – та дівчинка зникла в ранковому тумані…
Ми їхали в машині. В Мамки сьогодні день народження, і ми йшли до неї в гості. Ми довго стояли над її плитою і молились за її душу. Вчора вона до мене приходила і казала, що скоро ми будемо знову разом. Та я думаю, що це не можливо. Вона там, а я тут.
Дощ падав на землю важко дихаючи. Він спікався в асфальт який наче горів, і вода парою піднімалась знову до сірого неба. Хоча тепер воно було сильно темним немов мої очі. Я відчувала мокре повітря на губах і на руках. Песик закрутившись калачиком лежав у моїх ногах тихо попискуючи. Як там мій павучок. Хоч ми йому і поставили повну миску віскесу та молока, та я все одно турбувалася за нього. Павучок розказав мені, що бачив біля нашого під’їзду мертвого Сера Листочка. Він був майже безколірним і худим. Він так мене не зміг відшукати. Тепер я самотня на цьому світові.
Батько замкнувся в собі після смерті Мамки і став не таким. Почав себе називати старим, хоча йому не було і тридцяти. Він слухав, як люди кричать, щось погане про Бога і весь час був чорним привидом із довгим волосся. Він був добрим. Та душею він мабуть вже був десь там, де Мамка просила його, щоб не ходив туди. Мамка часто мене просить поговорити із Батьком.
Та він мене не чує. Взагалі мало людей можуть мене почути. Дуже мало, а тепер і зеленого чоловічка немає. Біля мене сидить Дивна людина. Вона така сіра, що не можна розгледіти її обличчя. Вона почала ходити за Батьком. Чим довше Батько ловив сни білим шприцом тим дивна людина ставала об’ємнішою, набирала кращих рис. Вона материлізувалась, а батько розчинявся в сірості життя.
Я не люблю дивних людей. Вони вбили мого друга – Сера Листочка і я їм це не прощу. Вчора до мене вперше прийшла дивна людина та я замкнула її у ванні, а коли та звідти виповзла сірою мишею то павук її вбив. Після цього вони до мене не підходили, а батько залишив біля себе кольорового вампіра. Батько ставав сивим і старим. Та він був сліпим, як і більшість людей. Песик дивився на дивну людину і скалився говорячи, що якщо доторкнися до мене хоч раз то він його покусає. Та батько почав змінюватись і це не подобалось Сірій людині. Вона останнім часом не встигала за батьком, а по деколи і зовсім зникала. Батько потроху почав оживати і можливо зможе мене почути, я так хочу, щоб батько міг мене чути, ми б довго вечорами сиділи, дивились на зорі, і говорили, як Небесна Лілея із Музикою.
Дощ все сильніша і на за вікном машини не було нічого видно. Світло від фар розрізало жовтими ножами нічну завісу. Ми трохи не встигали і тому Батько їхав швидко. Ми зупинились біля нічного магазину і ми купили різних речей. Не знаю навіщо та батько завжди купував арахісове масло хоча крім Мамки його ніхто не їв. Я попросилась на переднє сидіння. Мені було важко сидіти біля дивної людини. Від неї віяло холодом і смертю. Вона була сумна, якщо дивні можуть сумувати. Я відчувала її самотність і безвихідь.
На мить мені навіть стало шкода дивних людей. Та я здогадалася, що вони зробили із моїм зеленим чоловічком і жаль зник з мого серця.
На дорогу вибігла п’яна дівчина і почала горланити не пристойні слова. Батько почав сигналити, вона повернулась до нього і підняла червону спідницю. Вона була без трусиків
- Іди на *** – загорланила вона. Підераси, чмо всі Ви дебіли обстругані хуї обкончені. Підераси!!!
Вона кричала і ледве трималась на ногах. Батько вирішив її об’їхати і збавив швидкість, але із занавіски дощу вирвались дві світлі краплини і вдарились об в нас. Вогонь обпік моє обличчя і мене кинуло кудись в перед, поміж ночі і дощу я полетіла, але кути? Песик скулив, але я вже нічого не чула, не відчувала, я розчинялась в темряві…
- привітик. –почула я біля себе голос. Він був теплим і пахнув базиліком, та персиками.
- Привіт. – монотонно повторила я його слова і відкрила свої очі. Переді мною стояв весь в білому чоловік, подібний до дивних людей, але від нього відходило світло і тепло. – ти хто?
- Ангел…
- Невже? – піднімаючись на ноги промовила дівчинка. –Докажи?
- Навіщо?
- Просто так. – вона дивилась на нього поставивши руки на боки. – я що померла?
- Так.
- Ну це вже, щось прояснює. – я замислилась, в цьому були свої плюси і звісно мінуси, та як казав коли ще був живий Сер Листочок «все, що стається із нами то все на краще, просто потрібно знайти - це КРАЩЕ», що ж спробуємо знайти - Батько знає про це?
- Так.
- Ти досить малослівний, як на Ангела. – заговорила я - Ангел, це вища істота, ти досконаліший від мене, а якщо я багато говорю, то ти ще більше маєш говорити, бути ввічливим, лагідним.
- А ти звідки знаєш, який я маю бути.
- Ну тебе вже понесло, немов диких коней галопом по широкому степу. – я стояла і дивилась піднявши голову на Янгола - Ти не правильний Ангел. Я маю задавати питання, а ти відповідати на них.
- Не вже – і він присів так, щоб його обличчя було навпроти мого. – ну що ж гаразд, запитуй поки я добрий.
- Ти завжди повинен бути добрий, це як то кажуть твоя жертва стилю – говорила я і думала про що запитати. – ти знає маленьку дівчинку, для якої білий колір є злом?
- Так, знаю, до неї Янгол прийшов одягнутий в чорні шати.
- Ангел в чорному? Ще скажи, що ти слухає таку ж музику як мій батько, а до речі як він?
- Ангели можуть слухати все, що забажають, одягатись все, що захтять, навіть по-рокувати, ми ж, як ти казала вищі від людей істоти, а з твоїм Батьком все гаразд, він обійшовся декількома переломами. – і Янгол посміхнувся, але знову став сумним - а от твоєму песику не повезло.
- Шкода. До речі, а де був мій Янгол! Що допустив стільки бід? Я вже другий раз попала в аварію, але тепер біля мене не було Мамка, щоб мене спасти! Його потрібно звільнити!
- Розумієш, світ не такий вже простий, як ти думаєш. Навіть ми Янголи і то не можемо знати, що буде завтра.
- Не розумію! Візьми любу нашу газету і почитай, там в кожній з них є гороскоп, і тьма провидців, які можуть розказати про майбутнє, звісно це дурниця, але повернемось до мого Янгола, де він!!!
- Перед тобою…
- Ага! З цього і потрібно було починати. Я дивилась в його лагідні очі і бачила в них біль і сум – звісно, це не так вже і погано, що я померла, та може потрібно було мене попередити, я б тоді попрощалась із рідними, духовно підготувалась б до своєї смерті, а тепер, що?
- Ти можеш до них піти і попрощатись, а ще ти можеш бути біля них коли захочеш. Вибач мені ,але на те була не моя воля, я зробив все, що в моїх силах, та ми теж не всесильні…
- Та я так, погарячкувала, трошки. Я ж не дурне якесь дівча.
- Тобі тут буде добре…
- Мені і там було добре, звісно я хотіла попрощатись, та думаю, що ще більше завдам їм болі.
- Тоді пішли…
- Добре. – промовила дівчинка і взяла Янгола за руку, і вони пішли в небо...
З тіні вийшла Сіра Людина і пекельна посмішка залила її пісне обличчя. І він став Нею. Він йшов, а точніше йшла самотньо вулицею. Вона прийшла до батька, але так його там і не знайшла. Вона поговорила із павучком. Попросила, щоб він доглядав за батьком і щоб частіше йому нагадував про мене. Повиймала «її» речі і написала помадою «її» Матері на дзеркалі «мені сумно без тебе прийди до мене» . треба буде знову прийти до Мовчуна, а потім Вона вирішила поговорити із тією людиною яка «її» вбила, а потім піти до пекла. Можливо вона ще поговорить із тією п’яною дівчиною. Але це лише Можливо..
Розділ 6.
«Тогда твоих зрачков опалы,
Как два фонарика, горят,
И ты во мгле в мой взгляд усталый
Свой пристальный вперяешь взгляд.»•
Мовчання.
Теплий, червневий день виливався через вікно в кімнату.
Людина спала на ліжку посеред порваних на фрагменти світлин. На глянці і на маті майоріли весел, молоді обличчя. По деколи на тих шматках розірваними обличчями, обнімались обірваними руками, дивились сліпими очима. На одній із фотографій на обличчі було видно слід від потушеної сигарки, а на іншій все було залито чорнилом із ручки.
На стінах висіли потрощені спогадами і відлунками серця картини та вирізки із старих і нових газет. Газети де про них так було багато написано.
Посеред коробок від чаю та не відкритої кореспонденції спав великий рижий павук. Він був великий, жирний, пушистий кіт. Ліниво простягнувшись він відкрив свого зубатого рота. Противний м’явк розрізав склеєний моментом сон, ножем маде ін хіна.
- Заєбав! –з просоння просичала людина і кинула перину в павука.
Павука вже там давно не було, але нова порція китайських ножів полетіла в сплячий індивід добиваючи сон ще в ембріональному відродженні.
Було дуже спекотне літо. Чайки висіли спалені на старих липах образами сірих вороний, а пси валялись напівзасипані пилюкою в густих кущах сирійської троянди.
Запах липового цвіту залазив гарячими маковими булочками в ніс зупиняючи доступ до повітря. Хоча і повітря нагадувало собі теплу дитячу сечову кислоту.
Діти грались на майданчику. Дітей не було багато всього декілька штук.
Няньки чи Мамки чи просто подруги Мамок і Няньок сиділи на лавочці і курили тоненькі Glamour(и) .
- Як мене задовбали діти – промовила довговолоса і чорнява випускаючи колеса диму.
- А ти кидай цю роботу.
- Як би це була моя робота то я б уже давно кинула б її! – запалюючи новий Glamour(и) промовила жінка. –Це моя дитина.
- Як?!
- А так, дура вот і всьо!
Вони собі говорили, а троє дітей гралися в пісочниці будуючи якісь замки.
Мамочки, няньки чи подруги Няньок і Мамок пішли на терасу в « Три пальми.»
- Отсюда ми будемо їх бачити. – промовила стрижена – Что будеш піть?
Хлопчик в жовтій майці із синім написом на спині «I am the most clever monkey» тихенько підійшов до дівчинки, що робила із піску будиночок.
- Бах!!! – закричав хлопчик кидаючи червону цеглину в будинок із піску який розлетівся немов туман на сонці.
- - Ти козел!! – закричала дівчинка стукаючи ногою по піску і вся в сльозах побігла під липи де її ніхто не міг побачити.
Вона сіла на землю під стару липу і обійняла руками коліна. Вона плакала і думала які всі дурні і погані хлопці.
- Чому плачемо?
Почула біля себе тихий голос дівчинка. Хтось сів біля неї, а вона не відкривала свої дитячі очі.
- Не ваше діло. – буркнула дівчинка.
- Може і не моє. – почав говорити голос – але я не люблю коли хтось плаче, хочеш шоколадку?
- А мені говорили, що я від не знайомих не маю нічого брати і навіть говорити!
- А чому тоді ти заговорила із мною? А шоколадка добра…
Дівчинка взяла шоколадку, розпакувала і розломила на дві половинки.
- Дякую. Промовив голос беручи протягнутий шматок плитки. – Дивись які чарівні білі чайки літають над річкою.
- І не подивлюся. – насупилась дівчинка.
- Чому?
- А вони мені не подобаються – промовила дівчинка кусаючи шоколад.
- А чому вони тобі не подобаються? Подивись, як вони літають, як промені сонця виблискують на білосніжних пір’їнах, як хвилі річки кришталевими краплинами зависають на кінчиках їх крил, що торкаються мерехкотіння відтінків чистоти.
- Мама каже, що вони дурні!
- А Мама звідки знає? Не вже вона розуміє пташину мову?
- Мамка, як сказала так воно і Є!!!
- Звісно батьки завжди праві, і висловлюююююються залежно від розумової здатності яка лежить в їх черепних упаковках.
- Дурне говориш!
- Можливо, а те що ти не відкриваєш очей розумно?
- Якщо я закрила то розумно!
- А якщо я?
- Я то я, а ти то ТИ!
- Це сказала тобі також твоя мама?
- Звісно!
- Твоя Мама бачу дуже розумна.
- Вона ж модель!
- А де твоя МАМА?
- Сидить у трьох пальмах.
- А вона не знає, що не можна залишати дітей без нагляду?
- А вона знає, що я нічого поганого не зроблю! – відкушуючи шматочок чорного шоколаду промовила дівчинка.
- А я? – дивлячись в маленькі закриті оченята в яких бігала веселка запитав голос.
Веселки і далі бігали, навіть після того, як молодий, але вже сідий чоловік вдарив томагавком по голові дівчинку.
Дівчинка не кричала, вона тільки мовчала, а кров липка і тепла вилізла із тріщини на чолі. Очка відкрились, але окрім червоних плям нічого не побачили, чайки полетіли, білі чайки в пір’їнах яких гралось сонячне проміння і вода…
Він повтирав лезо в її ясно-голубе платтячко і поклав томагавк у сумку що висіла через ліве плече.
Маленькі пальчики розійшлись наче пелюстки із краплинами рубінової крові на троянді ранком під променями веселого сонця.
Не доїдений шматочок шоколаду випав із ручки на землю.
Незнайомець підняв шоколад, обдув повітрям і білою хусткою витер краплини крові. Він вже відійшов від дівчинки коли в неї відкрились оченята. Він йшов кусаючи недоїдений дівчинкою шматочок шоколаду.
Він зайшов в «три пальми» і замовив велике пиво і «анчоуси».
Скоро хтось знайшов маленький трупик і няньки, мами, чи знайомі мамок, чи няньок вибігли із бара…
Він не вбивця. Він просто не любить коли хтось плаче…
Відкрились двері і в кімнату зайшла людина.
- Лови! – промовив чоловік вибираючи із сумки, що висіла через ліве плече коробку із «віскесом».
Упаковка впала біля павука. Кіт вміло відгриз краєчок і вичавив лапкою собі вміст пакунка.
Павук муркотів виляючи пушистим хвостом і впився кігтями в горіхове ліжко. Заскрипіло подерте дерево, а людина лежала в ліжку і думала якого все-таки кольору були оченята в маленької дівчинки.
Скільки крові він змив тут у себе у ванній, скільки топірець зупинив сльози?
Навіщо Бог забирає дітей в тих батьків у яких діти не плачуть і при цьому залишає їх батькам у яких вони лише плачуть?
Це не справедливо!!!!
Він не був вбивця. Він просто не люби коли діти плачуть…
«Повернулись побиті воїни після поразки, всі в ранах та розпачі. Понуривши голову йшов Йоаб табором, взявши рукою пригоршню із центрального вогнища де ранком всі разом снідали попелу він ним посипав свою бідну голову і розірвав свою одежу на грудях, він не міг дивитись своїм воїнам в очі, що він їм міг сказати, що на те була Божа воля, чи Давидова прихоть. Табір наповнився болем і смертю, воїни кричали помираючи, на щитах, на яких їх принесли. Йоаб сам наносив купи хмизу в центрі табору, сам омивав тіла померлих і натирав оливковим масло, кожного воїна він відправляв на той світ, немов свого рідного сина, він спалював воїнів, своїх воїнів які вклали в його руки свої життя, а він! ВІН їх вбив, одним словом, одним наказом! Він посивів, і став на декілька років старшим. Воїни ще більшою пройнялись до нього повагою. Вони побачили в його образі свого Батька. Всю ніч воєвода пролежав на землі молячись Богові, просячи собі найбільшу кару за свій гріх, за те, що він був поганим пастухом своїх овець, і дав їх на поталу вовкам. Він плакав і просив прощення, і спокути в свого Бога. Та Бог мовчав…
Ранком Йоаб наказав гінцеві, щоб він вирушав до Єрусалиму і щоб той коли буде розповідати про битву Давиду докладніше все, що сталось описав, і особливо тих хто залишився живим, як вони кричали помираючи і на вустах їх було Його ім’я, як вони йшли на смерть за нього, за ДАВИДА, і щоб під кінець розповіді вказав, що на мурах смертю хоробрих помер Гетій Урія.»
Частина третя.
Рожеві окуляри.
«Гнеться вереск к земле потемнел горизонт
Облака тяжелеют в них все менее просвета
Ты сидишь на холме не подвижно безмолвно
Все слова уже сказаны, все песни допеты
Но я знаю, найдутся ключи и откроются двери
для того кто умел верить
и над темными водами мрака
взойдет голубая звезда
Для того кто умел ждать»
Fleur
В цьому тексті багато слів, або навіть речень на перший погляд можуть здатись лишні, але всі слова, і навіть букви несуть психологічний фрагмент, і лише ціла картина створює психологічний вітраж.
Розділ 1.
«Надо верить в обычное.
Надо рассчитывать
здраво.»••
Вперше мені купили рожеві окуляри коли мені було 10 років. Пам’ятаю, як тоді мама принесла із базару великі рожеві окуляри. Пластмасова оправа була світло-рожевого кольору, а скло було коричневою пластмасою. Шкода, але окуляри виявилось для мене завеликі і я в них виглядала немов циркова чебурашка, а я ж хіба така дурна, як мавпочка?
Взявши мене за руку мама відправилась на ринок, а я бігла за нею наче песик на ланцюжку. Ми прийшли до продавця окулярів і мама домовилась, що він згоден наші рожеві окуляри поміняти на свої окуляри. Ми повернули рожеві окуляри і він почав мені підносити інші окуляри: сині, зелені, червоні, жовті, хамелеони, чорні… Але всі ці окуляри виявились завеликі і продавець підніс останні – рожеві. Вони були красиві, блискучі, загострені. Помірявши їх я побачила все інакше, все в інших кольорах і тонах. Мені туфлі підійшли і доплативши різницю веселі без окуляр ми пішли додому…
Рожеві.
Туфлі виявились не шкіряні і розпались на другий же день. Продавця в п’ятницю вже не було. Не прийшов, а туфлі то коштували 25 гривень!
Він мабуть подумав, що ми розсердимось, та хто винуватий? Колись давно робили якісний товар, а тепер поганий, лише, щоб здирати гроші, а їх і так важко мама заробляє. Вона цілі ночі не спить, щоб заробити нам гроші на їжу та на одяг. Вона працює екскурсоводом. Показує наше місто в ночі різним багатим чоловікам, а вони за те їй дають гроші.
Сині.
Після закінчення школи я поступила на Хімфак. Поселилась в гуртожитку №5, що на вулиці Л. Українки, зразу біля бару «Студент 0-24». Закінчилась п’ята пара і пішла через ринок до гуртожитку (надалі додому). По дорозі купила молока. Думала, що приготую рисову кашу.
- По чому молоко?
- 1,20 літер дитино.
- А свіже?
- Ранком лише здоїла. Не віриш попробуй – бабуся відкрила банку від coca-cola, і хотіла налити в кришечку молока.
- Та я вірю вам. Я беру.
- 2,40. – промовила бабця подаючи оболонь дво літрову.
- Дякую
- Пий на здоров’я
Прийшовши додому і поставивши молоко гріти на газ відчула, що-щось не так. Покоштувала молоко і зразу згадала бабцю
- Ранком лише здоїла.
І стало їй шкода. Бідна вона, якщо корова дає таке гірке і кисле молоко вже навіть ранком…
« і почув прорк Натан Божий голос і впав долілиць не сміючи підняти до неба свого погляду, і почув він слова:
- Натан мій слуга не бійся, бо чашу свого гніву я не на тебе вилию. Слухай мої слова і парвда буде йти поряд стобою. Не довпдоби моєї поступив Давид, не гоже було йому забирати в бідного останій шматок хлібу, не довподоми мені те що він вбим Гетія Урію, а його жінку звабив. Кара велика його жде за це, а дитя помре, бо так сказав я Істинний Бог, Істина від Істини, йди до Царя і твоїми вустами я заговорю до свого раба і твоїми словами я покараю його за тпогані діла, що осоромили моє Імя!
І встав пророк і вирушив в Єрусалим…»
Розділ 2.
Зелені.
Гуляю набережною. Зацвіла акація і білий цвіт заполонив уяву. Аромат духм’янить, і вливається у душу багатьма срібними струмочками, і так хороше, так добре.
- Добрий день, я до вас.
Дивлюсь переді мною стоїть хлопець 20-25 років. В принципі я важко визначаю вік людини. Статистично із помилкою ±10-15 років.
- Я представник фірми Ел – Жі. У нас діє унікальна пропозиція – 2 в одному. купіть праску і ви безплатно отримаєте часи від Ел – Жі. За ту ж саму ціну? Запитаєте ви нас. Ні! Відповімо ми! За меншу! Знаєте скільки коштує праска у магазині?
- Так…
- А у нас всього за 55 гривень і без ПДВ і плюс(+) часи на батарейках (батарейки додаються теж безкоштовно (LongLifE)).
Часи перестали ходити на другий же день. Думала сіли просто батарейки. Ні фіга! Купила дюрасель. Вставила в часи, а вони, як, і стояли так, і стоять. Така ж доля спіткала і праску.
- Ну і дура – сказала сусідка по кімнаті.
А сама вчора купила фен від Ел – Жі + калькулятор який сумує з похибкою 12%
P.S. Фен поламався через 4 дня після купівлі і хто ДУРА!?!
Червоні.
Перебуваючи на першому курсі познайомилась із класним хлопцем. Він тоді вже був на четвертому історичного факу. Стильно одітий, мав золоту печатку і мобільний – останню модель модного SIEMENS. Я з ним ходила три місяці, сім днів і 14.07.53 годин ( так показував мій годинник) коли він прорік рокову фразу:
- Я тебе люблю…
Аж серце зателіпало.
- Я з тобою вже три місяці…
- …
Аж ще сильніше зателіпало.
- Я і далі хочу ходити із тобою.
- …
Серце теліпалося теліпаючись все сильніше і сильніше
- Якщо ти цього хочеш звісно…
- …
Серце теліпалося, теліпаючись мліючи у грудях.
- То, або ти зі мною спиш… або все…
- …
Серце теліпа… НЕ ПОНЯЛА!!!!
- Якщо ти завагітнієш не бійся, я тебе не покину, я тебе люблю.
- …
Серце теліпалося.
- Ми одружимося.
Серце знову добре зателіпалося…
Ми їздили на його машині в кіно, та проводили вечори в дорогих ресторанах. Одного разу ми приїхали в дорогий ресторан - червону руту, що в центрі міста і там за столиком він подарив мені дорогу каблучку. Мабуть то були діаманти, а може і самоцвіти.
Він говорив ніжні слова і рукою пестив моє коліно.
- Сонечко ти мене любиш? – запитав він мене. Він часто так запитував коли йому було щось потрібно від мене.
- Ти ж знаєш що люблю.
- як би у мене була велика проблема і ти могла б мені допомогти її позбутись - то ти б допомогла.
Я дивилась в його закохані очі і тонула в них, як титанік в морі напоровшись на айсберг (чи то він в океані потонув? Думаю все таки, що це мабуть був Байкал).
- якщо це було б в моїх силах, то звісно допомогла б.
- у мене – майже шепотом почав він говорити. –можливо мені прийдеться звідси поїхати і залишити навчання, якщо ти мені не допоможеш.
Я уявила себе без нього і світ впав під стіл не до складеним пазлом.
- Що я маю зробити? – я не бажала його втрачати, якщо потрібно я помру, але не дозволю, долі нас розлучити, це не справедливо!
- у мене держекзамен і я ніяк не зміг за нього забашляти. Наш декан придурок, казав, що зміг би мені допомогти, як щоб ти.
- Якщо б я?
Мовчання. Я бачила, що йому важко говорити. Що я можу зробити декану, щоб він допоміг моєму Сашкові здати екзамен? Я гублялась в загатках і відповідях.
- він хоче, щоб ти з ним переспала.
Я мовчала. Мовчала. Мовчала. Мовчала. Було чути, як шампанське булькає в бокалі і офіціант біля сусіднього столика дряпав листок аркуша ручкою. Шршрршршр. Цей звук нервував і гіпнотизував. Він мішав мені думати.
- ну, що? – ледь чутно запитав Сашко мене – ти згідна…
- так… - ще тихше відповіла я йому…
Він дав мені адресу і наступного вечора я пішла до готелю « Атлант». Там ми мали зустрітись.
Він був товстим і жирним. Його пузо виступало на кілометр перед ним. Він смачно ляснув мене по попі і цмокнув в щоку. Від його поцілунку щока загорілась і виникло бажання втекти, забитись в темний куток і плакати. Ми піднялись на другий поверх і у ввійшли в знятий номер.
- ну що сучечка, роздягайся прошептав декан, облизуючи товстим язиком собі жирні губи.
Я роздяглась, і він кинув із силою мене на ліжко, і почав облизувати мої соски. Мене від нього тошнило, я хотіла пручатись та він сильно вкусив мене за клітор і я заплакала. Я не пам’ятаю скільки раз він входив у мене коли заставив мене взяти його посинілий член в рот. Я плакала, облизуючи кінчиком свого язика його мерзькі волосаті яйці, а він стогнав і тиснув моє обличчя в промежину. Його яйці воняли цибулею і прілим сіном. Слина краплинами зависала на рижому волоссі. Мене боліли губи і в роті віддавало кислятиною. Його член напрягся і тепла струя вдарила мені прямо в горло. Шлунок стиснувся в кулак і мене мало не вирвало. Немов голландський сир сперма натягувалась в роті білими драглями. А вона була солена на смак і ядуче пахла тухлими яйцями, або гнилою цибулею.
Він кинув мене від себе на підлогу і заставив стати раком. Він забив мені в рот свій ремінь і я його закусила, як вуздечку, а він взявши його кінці в різні руки, почав мене трахати, як собаку, тягнучи на себе ремінь. Я плакала і стогнала. Ремінь порвав до крові мені губи, а очко боліло. Потім він мене шмагав ременем, і заставляв обгризати нігті на його ногах, а потім знов він виліз на мене, і моє обличчя потонуло в його волосатих грудях. Спертий запах його поту і дорогих духів залізав в ніс і осідав на дні легенів. він стогнав і кряхтів, я чула, як ліжко прогинається під його вагою…
Я вже третю годину лежу у ванні і намагаюся пемзою від чухати його піт, його тіло від себе. Мене тошнить від його вонючої сперми. Я не можу забути смак його яєць і анального отвору який він заставив мене йому облизати. Тіло судомить і корчить. Другу пляшку дешевої горілки виливаю собі в горло. Рідина обпікає стравохід і я вибльовую все у ванну. Мені пофік. Тупим поглядом дивлюся в дзеркало і не можу побачити себе. Мене там немає, я залишилась на простирадлах в готелі « Атлант».
- Мамко ти де?
Та лише тиша навколо. Пробую втопитися та нічого не виходить вода заходить в ніс і стає важко дихати, але я ж йшла на цю жертву заради Сашка. Ні я не можу тепер його полишити, коли такою дорогою ціною купила. НЕМОЖУ!!!...
«Що я тепер, о Боже! Жить мені для чого?
Слаба, мов тіло, в котрім серця вже нема,
Тінь марна, а, мене жаль-туга обійма,
Самої смерті прагну, більше вже нічого.»•••
Розділ 3.
- Ми ще повинні заїхати за Наташею, пам'ятаєш? - говорила дівчина - - Ти пам'ятаєш, де вона живе?
- Так - проказав Саша, звертаючи в провулок.
Їх чорний мерс плавно летів по шосе.
- Ну, навіщо вона нам? - запитав сидячу поруч дівчину Саша. - Нам удвох буде краще.
- Я їй обіцяла, що на концерт візьмемо і її. - Забарабанила дівчина - і, притім, Авраам її улюблений співак.
- Пофік - Проказав він - нехай купить квиток і йде на концерт коли душа побажає, а...
Його бурчання перервав лемент дівчини
- ПРО Боже, Саня!!!! - закричала дівчина.
Він ударив по гальмах, що в істериці заверещали, але Мерс налетів на пацана, що переходили, на червоне світло.
Шини скрипіли, втокмачуючись в асфальт. Саша крутонув кермо убік. Хтось урізався в зад машини. Але і це не врятувало. Тіло, жорстоко підкинене Мерсом, упало на асфальт, офарблюючи його в червоні кольори смерті...
Він мовчки піднімався на п'ятий поверх.
Цеглини, вовтузячись, випадали зі стіни і зграї самотніх чорних птахів копошилися в небесах у синіх небесах, у хмарах...
У хмарах таких красивих і граціозних, немов, немов смерть...
Вільні, немов... Вільні, ніким не обмежені, пливуть, летять...
Білі, як поцілунок... поцілунок смерті. Вигаданої форми, вони, як маса вічності і гордості, немов айсберги, летіли плавно в синяву небес, розсікаючи його повітряні води кухонним ножем. Сірі, білі, фіалкові, підчервонілі променями сонця, що заходить, вони наповняли душу дикою красою.
От до них - вдалину, у небо - летіти усю вічність, забути, забутися, посміхнуться і зімкнуться вустами з їхніми білими вустами. Увібрати в себе їхня ніжність і дух. Стати одним з них, одним цілим з вічно дивними небесними горами.
Як хотілося просто злетіти і залишити це світло, цей порожній світ і полетіти, полетіти... полетіти туди, де тільки хмари і тільки хмари. Кучеряві, величезні, немов валуни, чи гірські хребти з гострими шпилями і скелями. Ніжні і легкі, немов лебединий пух, що вітер несе в небеса.
Хмари... хмари...
Він зустрів в коридорі знайомого.
- - привіт – проказав Ключ.
- Що стобою? Приходила смерть? То дай їй ****и
- Пізно.
Він пішов далі і зайшов в аудиторію, де було багато народу. Мовчки підійшов до одного з рядів-столів і, висунувши стільці, приліг на них, і закрив очі.
Закрив, щоб не бачити себе, життя, друзів, рідних людей, закрив, щоб більше не відкрити, щоб не бачити нічого, ніколи, нікого. Закрив, щоб не заважав ні Кому, ні чому, ні чим; щоб не заважати йти до прірви...
ДО прірви життя, де на дні - скеляста, немов меч і щит, лежало його серце і кришталь з життя і любов'ю в друзки розбиті, і він йшов туди, туди, де обірвалася його життя нитка,... де на полях більше не танцює любов, і не цвітуть квіти Лади. Там більше немає дороги, і життя немає, де тільки я, де тільки смерть...
Він йшов, щоб злетіти, злетіти, розбивши об скелястий меч і щит, щоб, розбивши злетіти до загадкових хмар, і там розчинитися в їхньому білосніжному тілі, забувши про все земне, про життя, любов. Спрага, спрага смерті горіла в серці. Не помста, а смерть була йому ближче, чим життя...
Хтось натиснув злегка йому на живіт.
- Спиш Ключику - почув крізь хмари голос дівчини.
- Відстань - відповів він крізь зграю хмар.
І вона відстала...
Буря, Буря і хмари, життя і смерть.
Хмара станула і стала ГАШ два О, а ГАШ два О річкою, а річка пором, а пара хмарою
Життя, умираючи стане смертю, і хто стане ким, якщо він вмирає в живому тілі, не тілом. А душею тим, що не вмирає. Невже хмарою? Як же важко від опалих цеглин, яка довга дорога і хрест важкий на
плечі, тяжчий, чим хмари на небесах
- Прокинься - голос вирвав його з хмар.
Він відкрив очі і подивився на стелю не правильним поглядом, хмарним.
- Навіщо?
- Зараз зайде професор. - Почув він у відповідь.
Мовчки, він устав, і поправив волосся на голові, сів за парту.
Професор через кілька хвилин ввійшов в аудиторію. Усі встали.
- Сідайте - проказав професор.
А хмари. За вікном, немов голуби, летіли, махаючи своїми повітряними крилями.
Їм так легко, їм дарма всі, усе життя, усі життя, усі люди і долі, у них своє життя, своя доля, свій світ не чорно-білий, як кіно, не поділений на смужки ночі і дня. Та їм все одно, любить, життя, чи смерть, кінець чи кінця кінець початку, немає в них цієї нісенітниці... вони вільні, і летять туди, куди, хочуть, летять, щоб просто летіти, і дивитися на людишок, що копошаться у своїх бетонних клітках придумуючи закони, і правила, обмежуючи своє, і так обмежене життя.
Вибух вогню!!! зрив вибуху!!! Марення, марення...продзенькав дзвоник
- Я вас відпускаю - натхненно проговорив професор.
Він встав і, пожавши однокурсникам руки, вийшов з аудиторії.
Він повільно спускався по сходам, немов убита хмара.
Він вийшов, вийшов, як виходять люди, у яких померла душа...
Полетіти...
Білі хмари адже вони не залишають ні коли, вони не обманюють і любов у них вічна,... немов троянди небес прикрашали його життя. Але троянди в'януть, засихають і потім опадають, і небеса зів'янули, і обпали жовтим папером на сірий шматок картону з написом "любов", так тільки хмари летять до себе, до безодні білої сирени...
ДО тих, хто там, до нас, до снів, до вічності і смертності, до білих крапель небесної крові.
ДО них злетіти, а не йти по асфальтованому життю з розмітками і знаками, зі світлофорами і барикадами, перехрестям і тупиками...
Він летів, він хотів летіти, хотів, але крил не мав. Він хотів, хотів...
Він знайшов на дорозі сніжно-білі крила і йому посміхався світлофор червоним, як у циклопа оком...
- Боже мій!!!!!!! - репетувала дівчина. – що ти на робив!!!!
А він стояв і дивився тупим поглядом на те, що понесли лікарі..
До них підійшли люди в синьому і почали про, щось розпитувати. Та він мовчав, а дівчина кричала і плакала поки їй не вкололи, щось заспокійливе.
А потім до нього підійшла сіра людина. Вона посміхалась і посмішка виглядала намальованою, темною помадою на сірому та сумному обличчі, декаданс поглядів та бажань.
«Себя мы вдруг навязываем ветру
И падаем на безучастный пруд.
Одновременно мы цветем и вянем.»••••
Розділ 4.
Вечірні зорі так далеко, а так хочеться літати. Взяти старі крила і літати поміж зірок. Ходиш чужим містом, серед чужих людей, а навколо самотність. Ти чуєш слова та їх не розумієш, ти бачиш погляди та тебе не бачать, ти немов жебрак стоїш з простягнутою рукою серед гральних автоматів і просиш грошей.
Немає навіть листя, щоб копнути, підкинути, всюди сірий бетон та чорний асфальт – колір прогресу. Люди все вилизали, вичищали і поставили на постамент нового бога – Надлюдину.
Стоїш посеред дороги і кричиш:
- я є! я існую! Люди!
Та трамвай не зупиняється і ти відстрибуєш у бік. Чужі думки, чужі слова, пісні, обряди, спогади, світлини і кінострічки які вони називають дивним словом – ЖИТТЯ. Шум голосів, голоси переплітаються між собою і химерою без рук і ніг постають в голові. Хаос. Хаос.
Кручусь на місті і махаю руками, рукавами свого вічного тіла, викинутого на смітник на ймення – Земля.
- заговоріть зі мною!!!!
Падаю на сіру бруківку і б’ю об неї головою, своєю головою. Кров наче сок з помідора розлітається на всі 4 сторони, на людей . та вони проходять повз мене! Обминають наче я прокажений, наче мене просто не існує!!!
- о люди!! Я існую, я існував до ВАС!!!
Рву руками бруківку і верещу диким вовком!!! Розбиваю кулаки до крові, до крові!!! Навколо все біло, біло, біло!!!
Не люблю білий колір. Він не справжній. Люди білі, білі будівлі, білі сходи, білі виділення на асфальтованій поверхні, навіть пестощі і то білі.
- озирніться!!! Ким ви стали!!! Відкрийте очі зрячі!!!
Беру олівець і встромляю його собі в руки. Він зі скрипом проходить в тіло і червона кров виривається на білий світ. Руки в крові!
- ви чуєте люди!!! Мої руки в крові! В крові!
Малюю своїми долонями червоні пейзажі на білих стінах, будівлях, обличчях. Вправо, вліво, вправо, вниз, вверх, вниз. Розмальовую стіни вашого життя своєю кров’ю під музику Lacrimoza, під важкі хвилини вічного буття. Та ви не лише сліпі, але і глухі!!! А може німі?
Стою на краю будівлі і дерегую вашим життям. Немов дерижер в цирку тягаю за нитки які ви самі на себе начепили. Ви слухняні, слухняні бо глухі.
Мої живі ляльки…
І нехай ви мене не помічаєте і не хай не чуєте, але ви слухаєтесь мене, а це головне.
Потягнув за сіру нитку і нема людини. Кинулась під машину. Потяг за жовту і двоє хлопчиків цілуються в губи, довгими і томними поцілунками, торкаючись язиками піднебінь. Ваше життя театр, а моє писати вам п’єси, які ви потім ставите на сцені.
Але деколи це так нудно. Жити в повній тиші!!! Не чути, як співає все живе коли прокидається сонце!!! Не чути псалом що співає сама природа!!! Рухатись, а не літати! Розвожу руки в сторони і падаю вниз, вниз, вниз до вас любі мої ляльки…
Вітер вдаряє в обличчя, і на мить здається, що ти знову летиш… але лише на мить. Закриваю очі – шубс!!! І удар. Відкриваю очі, і бачу сірі бруківку в крові, і пилюці. Навіть не прикольно помирати, приїлось. Безсмертний серед смертних, які не бачать, не чують тебе.
Божевільна соната…
А так хочешся літати, взяти старі крила, і полетіти, літати поміж хмар, і зірок. Просто літати, хоча б на мить…
Мені так погано. Відрубайте соколу крила і відпустіть на землю, ви побачите мене!!!!!! Гордого каліку!!!! Дерегента вашого життя!!!! Гордого!!!!! О, гордість - евклідове рівняння гордієвого вузла…
Піднімаюсь на ноги, обтрушую із себе пилюку, і кров, і чорною помадою малюю на своєму обличчю посмішку. Я йду до тебе моя бідна розбита лялька…
«тени бескрылые рядом стобой
Бродят
Им одиночество сердце тоской
Сводит
На этой земле
Многие тысячи лет»
Catharsis «Крылья»
Розділ 5.
«Вся жизнь обагрена кровавою струей!..
О, вопль души моей, как жалок»•••••
Після того страшного випадку, Саша боявся сісти за руль машини. Він почав частіше приходити п’яним, і я здогадалась його слова, що він обіцяв на мені одружитись якщо я завагітнію.
Я старалась і завагітніла. Він написав академку і про нього нічого не чути. Дзвонила додому (тут домашній адрес пацана). Виявилось:
- Ви не повністю набрали номер.
Серце теліпалось теліпаючись у грудях і все тіло теліпалося.
ВІН МЕНЕ
Жовті.
Чорна лінія налізла на білу. Подумала я.
«Чорная полоса, белая полоса, Чорная полоса, белая полоса, черная полоса, белая полоса. Черная, белая – жопа. Это зебра»
Перша сесія і вже третій залік. Казали, що без 10$ то зарах не буде. Радили, що можна ще і додому до нього піти. Та я вирішила і вибрала знання.
Залік був письмовим. На написала все, що знала. Думала, що здам, та роздавши всім заліковки попросив, аби я на хвильку зосталася. коли всі вийшли він підійшов до мене . від нього несло часником і дешевим вином.
- Ви досить не погано написали відповідь на свій білет, але є багато не точностей. Декан Юридичного, я думаю ви досить тісно з ним знайомі порекомендував мені прийняти вашу відповідь в усній формі. Михайло Васильович сказав, що ви краще володієте язиком ніж ручкою.
Я, мені тоді відібрало мову. Я стояла і не знала, що мені робити, а він посміхався своїм напівзолотим ротом.
- давайте пройдемо в підсобну, щоб нам ніхто не помішав до здати залік.
Я мовчки пішла за ним. Я довго смоктала його пеніс поки він не кінчив мені прямо в обличчя.
- тримайте, – простягаючи салфетку промовив препод.
Я стояла і тримала в одній руці заліковку, а іншою втирало своє обличчя, де кляксами розтеклась жовто біла сперма.
Як я потім зрозуміла все лише починалось. Заліки на щастя закінчилиь. Більшість з яких я здавала в усній формі, а залік з матаналізу прийшлося здавати заднім числом.
Почались екзамени. Я боюся. Боялась, що зі мною буде. Пішла в першу четвірку. Витягла білет і зрозуміла, що із чотирьох питань три знаю на всі сто, а одне на сорок. Здала. Так я тоді думала. Та він вислухавши мою відповідь повернув мені заліковку і порекомендував прийти у вечері до нього додому. Дав листок з адресою. Прийшла по адресу…перший екзамен здавала три години і сорок сім хвилин…
Хамелеони.
Сиджу у паркові І. Франка і плачу, як зарізана корова. Бридко самій за себе. Душ так і не відмив усе із тіла. Воно залишалось брудним, чи може то душа…
Монеткою стерла захисний шар із телефортуни. Знову нічого не виграла, як і в житті, самі не виграші. Порвала талон і викинула в корзину до сміття. Слухаю Земфіру і думаю, який все таки поганий цей світ…
Чорні.
Прийшла на квартиру. Хто я після сесія? задаю собі питання? Та відповідь сама приходить – каністра для сперми.
Розбиваю руками дзеркало у ванні на друзки. Добиваючи шматки босими ногами. Вся плитка в крові, а я закинувши руки танцюю на шматках своєї душі… танцюю повністю гола із високо піднятими руками. Танцюю поки не втомилась і не впала у ванну із водою…
Лежу в ліжку і рахую слоненят на стелі. Біля мене бігають люди у білому. Випила зтабелкианальгіну. Оначтопоехалакрышей????
Не померла. Шкода….
А так було добре…
«Сидів Давид на троні і похмуро слухав розповідь гінця, кожне слово не мов ніж встромлялось в його серце. Що я наробив? Що я наробив? Думав Давид, але пригадуючи пестощі коханки біль вщухала, а совість побитою собакою залазила під стіл і звідти подеколи подавали тихий і слабий голос. Гонець розповідав ,як вони пішли на приступ ворожого міста, як стріли пронизували їм тіла, та вони йшли в перед, поширюючи Давидову славу. Як вони брали приступом мури, і як каміння падало на їх голови, як вони вилізли на стіни і були звідти скинуті ворогом вниз. Він розповідав, як вони підняли на щити мертвих та тих хто не міг сам йти і понесли в табір, як ридав над мертвими Йоаб і посипав попелом свою голову і розірвав на грудях свою одіж ,а потім сам омивав кожного мертвого воїна своїми сльозами, і натирав маслом. Як у вогні зникло майже половина найславетніших воїнів. – і тихо під кінець свої розповіді додав гонець на міських мурах знайшов свою смерть і Урія Гетій.
Заплакав тоді Давид і розірвав на собі свій одяг і промовив
- Скажи Йоабу, що його військо знову най іде на приступ, і най не боїться за воїнів, бо тепер із ним буде на приступ йти сам Господь Бог, і поті нехай спалить місто не вірних, це підніме дух моїх воїнів.
Гонець пішов, а Давид впав на коліна і підняв руки до неба. Він просив в Бога допомоги для своїх воїнів, він просив прощення в Бога, та Бог мовчав…
Довідавшись жінка Урія, що чоловік її помер на війні, заплакала гірко і одягла чорний одяг на себе, а як пройшов час плачу, до Давид забрав її до себе і зробив своєю дружиною, і народила вона Давиду сина, вельми красивого і здорового. Та не було це до вподоби Бога, не по правді поступив Давид.»
Розділ 6.
Рожеві – туфлі.
Їду додому. Пузо вже видно. Надіюся, що мам зрозуміє. Я ж теж незаконно народжена у неї. Приїхала, іду по вулиці свого села. Всі заглядають, хочуть побачити саму мою душу, глибину тіла…
Все буде добре, Мама допоможе.
Сука! Курва! І так далі, сумка летить через вікно. Щоб духу твого я тут не бачила!
Стою на мосту і знімаю з очей рожеві окуляри.
Вони повільно летять у низ. Тримаються на воді і хвилі ніжно їх забирають до себе.
Може Комусь
Вони
ще знадобляться. Рожеві
Окуляри, думаю
Я
теж
і теж…Може я
теж
комусь
потрібна…Та ні відповіла
вода…Хвилі…Холодно…
Темно…Темно
без
окуляр…Яка самотність
Хтось, щось промовив, та я не почула, що. Обертаюся – біля мене стоїть маленька дівчина в рожевому платті і тримає на ланцюжку малого песика. Вона стоїть і своїми сліпими оченятами проникає в саму її душу і говорить. Говорить поглядом. Приковує її погляд до свого понівеченого обличчя. Ротик перекривлений в добрій посмішці на віки німий в шрамах. Що сталось із дівчинкою?
Вона не знає, але щось дуже погане. Ще один крок і вона повисла над водою. « навіщо» почула вона тілом голос дівчинки, а може їй це лише причулось. Зараз впаду. Дівчинка похитала головою. Не потрібно. Ні, ні. І я падаю їй під ноги і плачу, як маленька. Цілую в голову дівчинку і мовчки їй подякувавши прямую з моста. Назустріч йде молодий, але вже сідий рокер. Мабуть він її батько.
- Розумна у вас дочка. –промовила я коли проходила повз нього. – словами може залікувати найбільші рани.
- Ви з нею говорили?
- Трошки. Вона допомогла мені знайти шлях у цьому житті.
Він щось тихо проказав та я вже його не чула…
Що сталось, якби я тоді стрибнула у воду можливо це було б на краще багатьом, а втім ми не можемо керувати своєю долею.
Дитинка народилась мертва. Лише вона мене тримала на цьому світі. Люди сміються із мене говорять, що я курва, а мені пофік, якось треба жити, жити. Як це примарно звучить – жити. Смішно. Кожен чоловік бажає мене затягти до себе в ліжко. Я не мов дешева річ перехожу з рук в руки, а точніше від члена до члена. Я роблю те, що краще вмію робити – сосати і єбатись по повній програмі. Хіба оце і є моє життя. Хоч би напитись хоч раз так, щоб померти, а може і справді померти? Сиджу в придорожньому барі, за столиком ще троє паханів. Вони аж шкіряться, так хочуть мої ****и. Та я чекаю. П’ю з ними водку, і цілуюся. Вони шуткують і все більше підливають мені гадості. Життя прекрасне!!!! Можливо хтось до мене це і говорив - Піздєц. Я п’яна, настільки п’яна, що нічого вже не розумію. Я хитаюсь за столом, якийсь із пацанів заліз рукою мені під юбку, і я від задоволення замуркотіла і не нароком впала обличчям комусь на брюки. Я відчула під обличчям молодий пеніс і жадно його засмоктала через спортяк. Пацан такого не ждав, що аж підскочив від здивування..
В той час в двері ввійшла якась нафуфирина дама і САША!!!! МІЙ САША!!!!
- сука – закричала я кидаючись на неї. Я рвала зубами її груди, і нігтями колупалась в її обличчі.
Нас розтягли.
- Ти дура!! – кричав Саша. – тобі ****єц!!! Добре, що я тебе кинув!!!
- Ти так думаєш? – проказала я і розбивши бутилку від пива розочкою пірнула його в шию, а потім вибігла на вулицю. Дощ падав, як із подертого ***. Ніхрена не було видно. Я кричала трахни меня!!!. Люди копирсались в барі, і вже хтось виходив за мною. Якийсь придурок засигналив, так наче йому мало дороги. Не може піздєц проїхати.
- Іди на *** – загорланила я - . Підераси, чмо всі Ви дебіли обстругані хуї обкончені. Підераси!!!
Він мені показав факю.
- Засунь знаєш куди і підняла свою юпку показуючи свою бриту ****у.
Хтось сильно заматюкався із заді. Обернувшись я побачила великий мотоцикл, який майже перед мойов ****ов пронісся в іншу сторону прямо в під колеса жигулів.
Я впала на коліні і ридала в небо, ридала і дощ батогами бив моє обличчя…
Чому я тоді не померла?! ЧОМУ?!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
« Нащо він мовив апостолам:
Дайте їй спокій, тій жінці.»••••••
«одного теплого вечора прийшов до Давида пророк, він ввійшов до хоромів і вітер, та холод прийшов разом з ним, щоб судити царя. Натан опустився біля ніг Давидових і почав розкладати на підлозі свої не багаті харчі. Давид мовчав, бо знав що прийшов час розплати і Бог вирішив заговорити, і почав пророк розповідати:
- в одній державі, в одному місту, жив багатий Абрам, що мав сотні корів, та ще більшу кількість овець, і жив на його землях бідний пастух, що не мав нічого окрім старенького ще від діда кожуха, та одну маленьку овечку. Яку він купив за важко зароблені гроші, вона росла разом з його дітьми ,і разом вони їли хліб який посилав їм Господь, він пив разом з нею прохолодну воду з глибокого колоддя і була вона йому наче дочка, що померла рік тому. Та одного разу прийшов давній товариш до Абрама. Вони багато років як не бачились, і зрадів гостю багач, та час пройшов і Абрам змінився, шкода стало йому вбити корову, чи ягничку із свого стада, щоб пригостити друга, а взяв оту єдину вівцю в бідного пастуха і наказав слугам приготувати з неї страв для бенкету. І взяли оту овечку слуги і закололи її вельми великим ножем перед очима пастуха, і плакав він і ридав, та багач був жорстоким і сліпим в своїй жадності.
Слухав оту розповідь Давид і зрозумів куди хилить пророк, та вигляду не показав. Він розумів, що від йог о відповіді залежить його подальше життя. Потрібно так мовити, щоб Бог змилосердився, і покарав би не так сильно Царя, за його провину. Перед очима став Урій, і сів біля пророка. Він мовчав, та погляд його очей був злим.
- погане діло сотворив отой багач, що побажав останнє забрати від бідного пастуха – почав говорити потираючи свої вуста Давид. – цей чоловік заслуговує на смерть і це правда така як і те, що сам Господь Бог говорить твоїми тепер вустами, а за овечку він має в десять раз заплатити більше отому пастухові, за те що так ганебно поступив.
- Той багач то є Ти! - гнівно відказав йому пророк. – Я твій Бог, порятував тебе від гніву Саула, і помазав тебе на престол. Я віддав тобі дім твого Пана, відав все його багатство, я віддав тобі всіх його жінок та слуг. Ти став володарем Ізраільового дому, та дому Юдиного. Та коли тобі стало б цього замало та віддав би тобі в десять раз я більше! Та ти зажадав від бідного забрати останню монету! Навіщо ти зробив те що мені не до вподоби! Ти вбив чужими руками Гетій Урію, ти вбив сотні воїнів Аммонійським мечем заради прихоті свого тіла, ти взяв до себе жінку вбитого і народилась від тебе дитина, ТА це мені не до вподоби, ти кинув моє ІМЯ перед ногами моїх ворогів, щоб вони могли перемішати його із своїми нечистотами! За це нашлю я на тебе свій Великий Гнів з твого же дому прийде ворог та відніме від тебе твою владу, твоїх жінок і він буде перед лицем цього сонця пригортатись до їх тіла і входити в їх лоно, а ти як жебрак будеш від нього втікати країною, що колись належала тобі!
- Провинив своїм поступком я перед Богом і осквернив його я Святий лик – заговорив Давид стаючи біля Натана на коліна. - каюсь, каюсь я в здіяному, бо не відав розум мій, що творили моє серце, намовлене Дияволом.
- Бог приймає твоє каяття, і прощає тобі твій великий гріх – заговорив підводячись на ноги пророк, і простягнувши руку в сторону Давида продовжував – Але за те що дав привід насміхатись ворогам над Моїм Іменем! То дитя твоє повинне померти, щоб наступного разу розум відав про те що творить твоє серце!
І заплакав Давид, а пророк зібрав розкладену їжу і вийшов з царської в почивальні, прикривши за собою двері, та залишив біля царя Янгола із чорним мечем, і знайшов Янгол дитя і пробив груди малюка своїм гострим мечем і ще сильніше заплакав Давид.»