Старые снимки навевают грусть… (От автора).
ДОРА, ИЛИ НЕСБЫВШИЕСЯ НАДЕЖДЫ.
Перебирая старые фотографии, я вновь увидала Дору. Она глядела сквозь меня так же, как и много лет назад, когда я девчушкой впервые увидала застывший взор её огромных глаз, в которых, как показалось мне тогда, напрочь отсутствовали зрачки…
Дора, Дора! Почему я помню о тебе? Зачем временами возникаешь в моих беспокойных снах? Ради чего тревожишь? И отчего взгляд твоих бездонных, словно два омута, глаз старается проникнуть мне в душу?! Оставь меня, Дора! Отпусти…
Мы и встречались с тобой в реальной жизни всего лишь единственный раз – в моём далёком теперь детстве. И существуешь ты сейчас лишь на старом чёрно-белом снимке…
…У Доры были короткие курчавые волосы. И смотрелась она привлекательно. А могла бы выглядеть и настоящей красавицей, если бы не мрачный взгляд её тёмных глаз, чересчур серьёзно смотрящих на окружающий мир. Она пристально вглядывалась в лицо каждого, кто оказывался рядом с ней, будто пыталась заметить то, что остальным познать не суждено было…
Дора вошла в ту пору своей жизни, когда могла бы любить и быть любимой. Но...
Девушка от рождения была глухонемой. Она ничего не слышала. И ни одно слово не сорвалось с её губ. Лишь иногда лёгкая усмешка освещала сумрачное лицо.
Жила и училась Дора в интернате для глухонемых, который и был её настоящим домом.
Посещая своих родных по выходным или праздничным дням, она усаживалась в каком-нибудь неприметном углу и оттуда наблюдала за всем происходящим...
...Как-то незаметно девушка перестала волновать и будоражить моё воображение. Моя жизнь была насыщена дружбой, любовью и всем тем, что свойственно девочкам, только-только вступающим во взрослую жизнь. Да я больше никогда и не встречала её…
И лишь повзрослев, узнала историю жизни, любви и смерти этой загадочной девушки.
В интернате к Доре пришла первая и единственная в её жизни любовь. Парнишка был одного с ней возраста и с такой же трудной судьбой. Взаимное чувство перевернуло их жизнь. Любовь окрылила, дала надежду на будущее…
Дора расцвела. Её глаза потеряли безумный блеск. И стали глазами невероятно счастливого человека…
Кто знает, что произошло бы далее, но родные этих несчастных ребят не дали им шанса на счастье, посчитав, что увечные люди не имеют на него права.
И их разлучили. Не знаю, что стало с влюблённым парнишкой, а девушка замкнулась, перестав общаться со всеми теми, кто таким образом решил её судьбу…
На долгие годы Дора была помещена в сумасшедший дом. И с каждым годом становилась всё беспокойнее. В конце концов, несчастную перевели в отдельное помещение для буйно помешанных пациентов.
Спустя годы, на скромных похоронах присутствующие повторяли одно и то же:
- Как хорошо, что наша Дорочка не создала семью!...
И лишь моя мама, покачивая головой, говорила:
- Она умерла, потому что ей не позволили любить…
… И вновь Дора с застывшим взглядом в очередной раз приходит ко мне в тревожном сне. И я кричу ей сквозь толщу лет:
- Оставь меня, Дора! Отпусти…
МОЯ ПОДРУГА ПЕРЕВЕЛА ЭТОТ РАССКАЗ НА УКРАИНСКИЙ ЯЗЫК ИЗ-ЗА ЛЮБВИ К РАССКАЗУ, ЯЗЫКУ И КО МНЕ...
З ЦИКЛУ: «ЗУСТРІЧІ»
Старі фотокартки навіюють сум… (Від автора).
ДОРА, АБО СПОДІВАННЯ, ЩО НЕ СПОВНИЛИСЬ
Передивляючись старі фото, я знову побачила Дору. Вона дивилась на мене так само, як багато років тому, коли я ще дівчиськом вперше побачила нерухомий погляд її величезних очей, що, як здалось мені тоді, були цілковито позбавлені зіниць…
Доро, Доро! Чому я пам’ятаю тебе? Навіщо раз від разу виринаєш у моїх тривожних сновидіннях? Нащо бентежиш? І чому погляд твоїх незглибних, наче та безодня, очей намагається пронизати мою душу?! Облиш мене, Доро! Дай мені спокій…
Ми і зустрічалися з тобою в реальному житті лише один раз – у вже далекому моєму дитинстві. Існуєш наразі тільки в моїй уяві та на старій чорно-білій фотокартці…
Дора мала коротке кучеряве волосся, і дуже привабливий вигляд. Вона могла б вважатися справжньою красунею, якби не похмурий погляд її темних очей, що занадто роздумливо дивились на усе навкруги. Вона пильно вдивлялася в обличчя кожного, хто опинявся поруч, неначе намагаючись роздивитися те, що всім іншим пізнати не судилося…
Дора увійшла в ті літа свого життя, коли могла б кохати і бути коханою. Але...
Дівчина була глухонімою від народження. Вона не чула жодного звуку. І жодного слова не зронили її вуста. Лише інколи ледь помітна усмішка опромінювала її нахмарене обличчя.
Дора мешкала і навчалась в інтернаті для глухонімих, який і був її справжньою домівкою.
Під час відвідувань своєї родини у неділю або на якісь свята вона вмощувалась десь у куточку і звідти спостерігала все, що відбувається навкруги.
Я навіть не помітила, відколи і чому ця дівчина більше не хвилювала і не розбурхувала моєї уяви. Тодішнє моє життя було по вінця сповнене дружбою, коханням і усім тим, що притаманне дівчаткам, які тільки-но розпочинають доросле життя. До того ж, я більш її ніколи не бачила… І тільки вже дорослою я дізналась про життя, кохання та смерть цієї загадкової дівчини.
В інтернаті Дора зустріла своє перше і єдине кохання. Хлопець був її однолітком і, як-то кажуть, їхня доля скувалася з одного горя. Взаємне почуття докорінно змінило їхнє життя. Кохання надихало, народжувало сподівання на майбутнє.
Дора розквітла. ЇЇ очі втратили божевільний відсвіт. Тепер це були очі неймовірно щасливої людини…
І хто знає, як розгорталися б події далі, але рідні цих бідолах не залишили їм жодного шансу на щастя, бо вважали, що каліцтво позбавляє права на нього.
Їх розлучили. Мені невідомо, що сталося із закоханим юнаком, а дівчина перетворилася на відлюдницю, припинивши будь-яке спілкування з тими, хто у такий спосіб вирішив її долю…
Божевільня стала притулком для Дори на довгі роки. З кожним роком її неспокій зростав. Врешті-решт бідолашну було переведено до спеціального відділення для буйних хворих.
... Згодом, під час нехитрого похорону, присутні торочили усе одне та одне:
- Як добре, що наша Дорочка ні з ким не побралася!...
І лише моя мати, похитуючи головою, проказувала:
- Вона померла, бо їй не дозволили кохати…
… І знову Дора з тим самим помертвілим поглядом раз за разом приходить до мене в тривожному сні. І я волаю до неї крізь нашарування минулих років:
- Облиш мене, Доро! Дай мені спокій…
Перевод Галины Михайловской.