Два молодики із електропилками лаштувалися до справи. Їх з усіх боків оточила малеча і повсякчас заважала. Але вони не ладні були із нею впоратися, тож доводилося якось з нею миритися. Дорослі стояли поодаль. Всі про щось сперечалися. Хтось подумки вже уявив собі як буде падати спиляне дерево, хтось непокоївся, аж раптом воно впаде не туди, куди передбачалося. Та ніхто не відходив, всі очікували на видовище.
Ще б пак. Дерево то було не звичайне, ще сотню років тому, як розповідали старожили, оселилися на цьому дереві лелеки. Облюбували це місце. Не зраджували йому. І ставало їх там все більше з кожним роком. І ось тепер одне з дерев заважало, могло впасти та пошкодити школу, що стояла поблизу. Було вирішено – ризикувати не можна.
Перед тим як спиляти дерево почали вони усі гуртом відганяти лелек. Дітлахам в цій справі не було рівних – відігнали таки. Але що ж це? Один птах так і не полишав свого гнізда. Неначе не помічав нічого, або не хотів помічати…
Але ж наказ є наказ. Його необхідно виконувати.
- Ну то що, починаємо? – спитав Остап, один із молодиків із пилкою в руках.
- А що з отим робити? – відгукнувся інший.
- Ну він же ж не геть дурний. Як почує рев від пилок – одразу злетить.
- Ну то почали.
Друзки летіли на всі сторони. Усі заворожено дивилися то на дерево, то на птаха, що не полишав його. Молодики інколи передивлялися, знизуючи плечима, але не переставали. Ось дерево вже мало впасти. Тиша затаїлася в повітрі, розплилася по закутках. Було чутно лише тріск деревини.
- Не полетів, - раптом схлипнуло якесь маля.
- Ах, - в унісон промовив натовп.
А понівечене тіло лелеки лежало під масивними гілками дерева, і лише німий докір звився у височінь.