Милий, де ти? Розстелене ліжко вже чекає на тебе. Найкраща білизна, найкращий одяг, найкращі парфуми, ВСЕ ДЛЯ ТЕБЕ. Я, чекаю. А тебе, все нема. Дивлюсь з надією на телефон, та він мовчить. Дивлюсь з надією на двері, та їх ніхто не відкриває, та й кроків ніяких не чути за ними. Чому не спішиш до мене? Думаєш, що встигнеш? А я не впевнена в цьому. У каміні вже попіл, а докинути нема чого. Останнє джерело тепла залишає мене, а з ним і моя надія гасне і перетворюється також в попіл, мабуть і я скоро перетворюсь. А тебе, все нема. Навмисне, чи випадково? Мені не байдуже, мені дійсно важливо знати «Навмисне чи Випадково?» Та й запитання вже перетворюється на попіл, я бачу як яскраво воно горить. Вогонь добирається уже до мене, уже на ліжку, уже білизна. Усе. Усе – попіл. За дверима кроки, та мені вже їх не чути, бо мене нема. Відчиняються двері: квіти, найкращий одяг, найкращі парфуми. Та все – запізно. Ти – запізнився.