Дивина

 Дивина, та й годі. На дворі кінець серпня, а за вікном летить лапатий сніг. Сніжинки повільно падають згори, неначе невидимі створіння розкидають їх там, звідти, ну як вам пояснити, ну згори. Ну та що я вам тут намагаюся довести, все одно ж не повірите. Та ні я не шизонута, то просто сон, просто марево, яким захотілося поділитися, яке чомусь так спрагло захотілося відчути й поринути у нього. То сон – так не буває. Ото ще. Сніг улітку. А тим часом хвилинна стрілка годинника спливала. Того запиленого годинника, який я вже битих дві години свердлила поглядом. І таки ні, він не вибухнув і не зсунувся з місця – чаклунки з мене точно ніякої не вийде. Час спливав, а підводитися з ліжка не було сил. Та й навіщо підводитися, навіщо кожен день просинатися? Щоб ввечері знову заснути? Навіщо застеляти ліжко? Щоб ввечері знов розстелити? Навіщо жити? Щоб одного дня вмерти? Так, отакі думки можуть промайнути в голові за якісь долі секунди. А здається, неначебто час зупинився. І саме в такі хвилини чомусь життя здається на диво нескінченним та водночас безглуздим. Але все проходить, і от настає той час, коли голова просто вже тріщить по швам і доводиться підводитись. І всі думки одразу поринають у ту ж саму прірву, з якої вони декілька хвилин влетіли до моєї голови. То один ранок, слава Богу, що не кожен, бо як же жити з такими думками – неможливо. Тому хай вони залишаються там, де були, до того як моя голова про них подумала. Зауважте, що я не сказала «я про них» подумала. Хоча й «моя голова» сюди можливо не пасує. Але ж не «я» – це точно. Бо ж зрештою, де є те «я»? У мозку, в серці, ну де воно живе. От здавалося б банальний приклад. От я – це я, так? Мої руки, ноги – це теж я? А що як раптом біда, як чогось не стане, ну хіба не стане мене. Та наче ні. Ото ж бо й воно. Ну та годі. Все зуби вже дочистила – половина справ, запланованих на сьогодні виконана. Ну то що там далі? А далі сніданок…