Кінець осені. Повітря вже не по-осінньому прохолодне, напроти – в ньому все сильніше відчувається наближення зими. І так, чомусь, хочеться по глибше загорнутися в теплого светра, вдихати повітря не просто так, а через товщу, піднятого аж до обличчя шарфа, щоб хоч трошки зігріти його і тобі вже не було так зимно. А от шапку чомусь надягати ще не хотілося. Дивне таке відчуття, коли наче й хочеться, щоб було тепло, а шапку надягати не хочеться, та й годі.
Того дня я крокувала по місту, звісно ж, центральною вулицею. Милувалася його гомоном і відчувала себе напрочуд щасливою. Я була не сама – з сестрою. Можливо якесь почуття відповідальності піднімало настрій, чи цей морозний, але напрочуд гарний ранок, та отак ми йшли удвох, розглядаючи навколишній пейзаж. Відчуваючи на собі обов’язок, вкласти й свою долю в її освіченість, я йшла й розповідала про все навколо, про будинки, про магазини, зрештою, про все, що ми зустрічали на своєму шляху. Сестричка мовчки йшла і слухала. А я у свою чергу набридала їй своїми запитаннями : Зрозуміла? Запам’ятала?
І отак ми йшли поки не побачили повітряні кульки, що їх просто так на вулиці продавали собі. Хочеш повітряну кульку? – дьорнуло запитати мене, про що я зрештою таки пожалкувала. Отже стоїмо ми вибираємо ту кульку, мать її. Звісно ж захотіли ми найдорожчу, ну а як же інакше. Я ще стою собі вагаюся, перепитую: «А може ну її ту кульку?», – і тут, наче з неба впала, підходить до нас старенька бабуся і дивиться так жалібно-жалібно. І навіть не звертаючи на мене питається в сестри: «Яку ти кульку хочеш дитинко? Бабуся тобі купить.» Я звісно здивована відвертим нахабством питаюся: «Бабусю, що ви хочете?». «Хочу купити дитині кульку. Якого кольору ти хочеш дитинко?». Я відверто збентежена і розгублена навіть і не знала що ж його робити. Бабця наче й нічого поганого на думці не мала. Але ж кулька то коштувала аж сім гривень, це ж вам не 10 копійок. Ну як я могла, знаючи яку пенсію отримують на сьогоднішній день «бабусі» дозволити їй купити ту кульку. Ну от я й кажу: «Та не треба бабусю, ми собі самі ту кульку купимо, я не можу від вас її прийняти». «А я не тобі я дитині хочу подарувати кульку». Боже мій і здалась їй та кулька, думала я про себе, вже не знаючи як викрутитись із цієї ситуації. І тут на обличчі бабусі зробилася жахлива переміна. На її пронизаному зморшками обличчі відобразився немовбито все горе людське. Ну здавалося, ну Боже мій, ну що там такого в тій кульці. В її очах, в яких читалося все її життя, стали пробиватися сльози. Я могла бачити як вони наливалися, але ще не скочувалися по обличчю. « У мене в Києві така ж онучка росте, я її ніколи в житті не бачила і думаю, що вже й не побачу, бо невідомо скільки мені залишилося на цьому світі… Тож і хочу зробити приємне дитині, може й моїй отак просто якась бабуся захоче подарувати кульку і вона тоді згадає про мене…» Тут я подумала, так тільки б не заревіти. Я поспіхом сунула продавцю гроші, забрала кульку, і сердечно вибачаючись пішла геть. Обернувшись я побачила як бабуся стояла розгублена посеред дороги і по її обличчю текли сльози. Сестра нічого не запитала мене про ту бабусю. Ми просто йшли далі. Вона з кулькою. А я з нею. І я ще довго згадувала ті бабусині очі, єдине що не постаріло й не могло постаріти. І таке дивне було відчуття, що я побачила її молоду, це чомусь не важко було зробити, бо очі ї були напрочуд молоді. За якісь долі секунди я збагнула який довгий шлях довелося їй пройти. І що… Вона стояла в посеред осені сама, сама-самісінька… І лише тоді я зрозуміла, що коли я не дозволивши їй купити ту кульку, хотіла зберегти для бабці якусь копійку, як я помилялася. Гроші їй були не потрібні, і вже ніколи не будуть. Як не потрібні вони нам при народженні, бо не відаємо ми ще що то – гроші. Так не потрібні вони нам і наприкінці. Бо вже знаємо, що воно таке.