Обурення. Злість. Роздратованість... Чому ці відчуття так часто супроводжують мене? Сьогодні їх пробудили у мені разом із пробудженням свідомості вранці.
Депресія... Останнім часом це єдине слово, яким мене можна охарактеризувати. Я в депресії. Я – депресія. Зовнішній тиск починає ламати опір мого єства. Не впевнена, що зможу довго це витримувати. Захисні шари один за одним сповзають з мене, оголюючи все те, що так хотілося приховати від стороннього ока. Суцільний негатив. Знову уникаю яскравості. Перевага чорного в одязі і в житті. Не можу спілкуватися з новими знайомими, просто не в стані підтримувати розмову. Якщо щось кажу, виявляється, що слова мої звучать дивно і не стосуються теми.
Хочеться тікати. Усамітнитись і блукати вулицями холодного сірого міста. Тут народилося моє тіло, тут воно жило на протязі майже двадцяти двох років. Чому ж зараз воно здається таким негостинним, воно просто ігнорує мою присутність. Бруківка більше не сприймає моїх кроків, дорога підкидає непомітні камінці, підставляє якийсь мотлох, у якому неможливо не зашпортатись...
Сльози. З’являються на очах, збігають по обличчі, але не приносять полегшення. Їх доводиться стримувати, - не хочу, щоб їх бачили. Сльози стискають горло, не дають дихати. Цей спазм викликає нестерпний біль.
Оточуючі помічають, що маленький вогник вже не бешкетує у моїх очах, що очі стали просто матовими, а якщо й блищать, то тільки від надмірного вмісту вологи. Вони роблять вигляд, що переймаються моїм станом. Але я ж чудово розумію, що їхнє «Що з тобою відбувається?», або «Я з тобою», або «Все буде гаразд» - це те ж саме, що «Доброго дня», яке просто увійшло в звичку, і говориться навіть тоді, коли заздалегідь відомо, що цей день обіцяє бути суцільним лайном.
Хочу побачити і почути людину, яка здатна сказати щось правдоподібне. Яка може прямо висловити свою справжню думку з будь-якого приводу. Невже всі знайомі будуть просто підтакувати кожній нісенітниці, яка линутиме з моїх вуст? Я ж усвідомлюю, що практично всі вони не розуміють навіть причини моєї спустошеності, що вже казати про мій стан… Вони навіть не уявляють, як це. Жодної людинки, яка скаже щось таке, що ти почуєш, запам'ятаєш, і, можливо, приймеш, як корисну пораду, або слушне зауваження.
Болото. Саме так. Я і Світ. Невдалі стосунки, безнадійний роман. Нам потрібно розійтись. Ми не створені одне для одного. Втрачаю здоровий глузд. Моя реакція на події неадекватна. Зсередини пнеться на поверхню нестримна агресія.
Де ви??? Людииии!!! Помітьте мене!!! Вдарьте мене якимось несподіваним відчуттям по голові, довбаніть мене з усієї сили позитивними емоціями!!! Примусово напхайте моє серце почуттями до спорідненої душі. Створіть врешті решт цю утопічну споріднену душу, якщо це можливо. А якщо неможливо, дозвольте мені самотність, і не тягніть своїх жадібних лап до мого особистого…. будь-чого! А ну вас всіх…