Листи.
Що тобі подарувати? Чому ти на мене образилась? Хіба я винуватий, що прийшла зима?
Сніги глибокі випали і невидно тих стежин по яких ми колись разом ходили попід руки. Сонце скотилось попід стелю і запало жовтим листям.
Колись клени цвіли і їх жовте листя літало на синім полотні. Лише рештки паперові та відмерлі листи списані спогадами наших поцілунків.
Сухий пісок вимітаю на двір, а через розбиті шибки залітають до хати білоокі сніги. Багато часу спливло із тих годин. Та хто зможе порахувати зірки? Вони то спалахують то зникають у темряві за вікном.
Сніги легенько злипаються у комочки свіжообірваного життя. Сніг падає і дикими лебедями танцює на багатті сьогодення пускаючи білі пір’їни у моїй уяві.
Холодно. Я це відчув, ще тоді коли вийшов у ліс. Та стежинок до тебе уже немає їх вирвав у мене Дід Мороз.
Під час отих хвилин життя я із білосніжних ниток життя сплітав дреди і перев’язував їх бузковими стрічками.
Десь колись там у лісі грає вітер на цимбалах фолк-пісні і мороз обклеює білими простирадлами моє лице. Я бачив, як він розриває на дрібні шматки простирадло і послинивши кусочки причіпляв до мого холодного обличчя.
Кажуть, що потім стане тепло і я захочу спати, але це потім. А тепер я Не знаю, можливо. Хоча холод так і залишається у душі…
Лише білі лебеді танцюють на білому полотні розіп’ятої любові на хресті мого життя. Вони випускають білі пір’їни, як сніг, як німота і дрімота…
Великий Бичків.
Жовтень.
2006.